Соціяльні сили за подіями в Арґентині

Торкуато Ді Телла

ВІД РЕД. Кілька наших читачів просили вияснити політичну ситуацію в Арґентині у зв’язку з революцією проти режиму Перона, зокрема, які соціальні сили беруть участь в боротьбі. Поскільки ми самі мало орієнтуємося у складних арґентиських відносинах, ми вирішили надрукувати цю статтю пера арґентинського студента-соціяліста, що зараз вчиться в Лондоні. Нам здається, що ця стаття багато що вияснює.

Політичні заворушення в Арґентині є типовими для напівколоніяльної країни, що пробує швидко індустріялізуватись і стати незалежною капіталістичною державою. Арґентина завжди була великим експортером сільськогосподарської продукції; вона продавала пшеницю, м’ясо, вовну по низьких цінах на світових ринках і взамін купувала капітал і багато споживчих товарів. Розвинутою була тільки харчова промисловість — млини, цукроварні заводи, що були у власності частково місцевих, а частково закордонних капіталістів. Залізниці були власністю англійців.

Уряд був у руках коаліції цих інтересів: поміщиків, промисловців-експортерів та ставленіків англійського імперіялізму. Економічна політика уряду характеризувалася намаганням еспортувати якомога більше по низьких цінах (щоб витримувати конкуренцію) та не робити ніяких тарифних перешкод для імпортів.

Друга світова війна принесла великі зміни. Імпорт закордонних товарів обірвався і через це мусіли були постати власні галузі промисловости. Власники їх скоро стали великою силою в країні і з тою силою треба було рахуватися. Майбутнє цих капіталістів затьмарювалося тільки перспективою кінця війни та можливістю напливу в Арґентину дешевих товарів з закордону.

В такій ситуації в 1943 році стався військовий переворот. До влади прийшла кліка армійських полковників, а між ними й Перон. Це мабуть був би черговий беззмістовний і не цікавий військовий переворот, характерний для південно-американських країн, якби не ситуація, описана вище. Панівна кляса в країні була поділена на дві антагоністичні групи: інтереси експортів і поміщиків вимагали повороту до передвоєнного стану, а нові промисловці хотіли оборони місцевих ринків від імпорту, навіть якби це загрожувало конфліктом з чужоземними імперіялістами і шкодило б сільськогосподарському експотові. Клясово найсвідоміші представники нового текстильного й металюрґійного капіталу вирішили підтримати новий режим і зробити його своїм знаряддям. В процесі боротьби між полковницькою клікою вони допомогли Перонові стати диктатором. Негайно після цього два важливих промисловці зайняли посади міністрів фінансів і торгівлі.

Але самі по собі ці нові промисловці й Перон були занадто слабими, щоб довго утримувати владу. Старі капіталісти, експортери й землевласники значно переважали і кількісно і якісно. Тому режим Перона мусів шукати підтримки в інших соціяльних груп. Він звернувся до робітництва і при допомозі демагогії Перона здобув підтримку більшости його.

Успіх Перонової демагогії серед робітництва став можливий тому, шо економічна програма нового уряду сприяла економічному розвиткові країни. Промисловість продовжувала розвиватись і після війни. Населення Буенос Айресу збільшилося майже на мільйон протягом десяти років. Уряд ісповідував Кейнзову економічну теорію (тобто, приблизно те, що през. Рузвельт впроваджував в Америці, — Ред.) Було проведено кілька законів про соціяльне забезпечення, страхування проти безробіття та проваджувано політику підвищення зарплатень.

Все це робилося коштом інтересів старих груп. Проти поміщиків і експортерів була встановлена державна монополія (ІАРІ), яка скуповувала сільськогосподарську продукцію за пів, а то й третину світової ціни, а продавала на світових ринках по нормальній ціні. Зиски з цього йшли на індустріялізацію країни. Навіть ті величезні суми, що розкрадалися Пероновими міністрами, йшли на індустріялізацію, бо міністри вкладали їх у свою промислову власність.

Був нанесений також удар по імперіялістах. Англійські залізниці були всі націоналізовані, бо на цей час англійський імперіялізм вже став занепадати в цілому світі. Націоналізовано було також американську власність на електростанції та деякі інші ділянки споживчої промисловости. Треба, одначе, сказати, що не робилося ніяких спроб перевести земельну реформу чи націоналізувати власність арґентинських капіталістів. Тому сили старих груп були лише трохи притиснуті, але не знищені.

На робітничому фронті старі, контрольовані соціялістами, профспілки, що весь час переслідувались попередніми консервативними урядами, були остаточно знищені, а їх провідники арештовані. Частина профспілкових бюрократів стала одначе по стороні уряду та вступила до пероністської партії. Членство профспілок швидко зростало за рахунок нових робітників, що приходили до міст від поміщиків. Темні, неосвічені, політично зовсім несвідомі, вони масово йшли за гаслами Перона, який виступив в ролі захисника робітничих інтересів. Уряд створив нові профспілки, пероністська партія дала їм значні грошеві засоби, але натомість всю владу в них взяла в свої руки. Так профспілки перетворилися на підпору режиму.

За час Перонового урядування кожних два роки відбувались протиурядові повстання, керовані армійськими офіцерами та ставлениками поміщиків і старих капіталістів. При цих оказіях Перон кликав робітників «на захист революції» і вони масово виходили на вулиці міст. Перон тоді проклинав перед ними старих капіталістів (але не нових, що в нього в уряді!), поміщиків, чужоземні імперіялізми (навіть американців!) і взагалі був добрим артистом. Перевороти правих провалювалися. /3/

Католицька церква, що в Арґентині традиційно в’язалася з поміщиками, все ж від самого початку підтримувала Перона. За цю підтримку Перон давав їй право обов’язкових викладів реліґії в школах та інші привілеї.

Одначе, з часом ситуація в Арґентині стала мінятися. Непосильна конкуренція з Америкою й Канадою на світових ринках сільськогосподарської продукції протягом останніх років сповільнила аргентинську індустріялізацію й порушила економічну стабільність в країні. Почалася велика інфляція, ціни набагато перегнали зарплатню. Реальна зарплатня в 1954 році впала до доперонівського рівня. Робітництво стало виходити зпід контролі. Не зважаючи на поліційні переслідування, почалися страйки, керовані старими соціялістичними й анархічними профспілковими діячами. Страйки ці вважалися нелегальними й часто були кривавими. В 1949 році був великий страйк на цукроварнях, в 1951 році — на залізницях, в 1954 році — в металюрґії і т. д.

Можливо, що капіталісти й церква почали розуміти, що коли такий розвиток ситуації продовжуватиметься, Перон далі не зможе дурити робітників і в країні витвориться соціяльна криза. Якщо ж Перон втратить підтримку робітництва, то нові капіталісти знову будуть слабими в обличчі все ще сильних і переважаючих поміщиків та старих капіталістичних груп. Тому єдиним виходом лишалося сяке-таке об’єднання всіх сил панівної кляси (нових і старих капіталістів і поміщиків, під благословенням церкви, що має підтримку значної кількости середньої кляси, дрібної буржуазії й міщанства, при зарученні симпатій чужоземних імперіялісгів) і всіми цими об’єднаними силами, усунувши непотрібного більше Перона, зберегти режим від соціяльної кризи та наростаючого неспокою серед робітництва.

Здається, що й сам Перон розумів потребу розвитку в цей бік і навіть почав іти в цей бік. З 1953 року він почав спроби об’єднати всі групи панівної кляси, перестав лаяти старих капіталістів, поміщиків та імперіялістів, а в 1955 році навіть взяв курс на замирення з Америкою, давши великі нафтові концесії американській компанії. Але видно Перон занадто повільно рухався в цьому напрямку, бо не міг за такий короткий час змінити свої попередні позиції та помиритися з старими групами. На нього особливо були злі поміщики, з яких в більшости складаються вищі офіцери армії і фльоти. Церква в свою чергу поставила ставку на новий правий режим, бачучи, що Перон все одно приречений.

Під ударом цих об’єднаних сил режим Перона впав. Падіння диктатури є завжди бажане для всіх соціялістів і демократів, бо все ж відкривається надія, що створяться можлиості для вільного робітничого руху. Одначе керед Арґентиною стоїть ще велика доба непевности. Праві й реакційні кола, що перевели революцію проти Перона, є гостро антиробітничими. Серед них самих немає едности, бо традиційні джерела конфліктів залишаються. Якась група «революціонерів» напевно шукатиме підтримки в Америки, щоб побороти своїх противників. І так далі. Проте, хоч яке непевне найближче майбутнє у моєї батьківщини, все ж серед цієї непевности неминуче зростатиме клясова боротьба, ростиме свідомість і політична активність робітничої кляси, а це ліпше, ніж ілюзії й диктатура перонізму, бо в цьому розвиткові заложена певність на дальше майбутнє. /4/

Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 12 (61). — Грудень 1955. — Стор. 3–4.