Упадання перед технікою

Джалал Але Ахмад

Важливими факторами, що характеризують переходовий, багатий на кризи період суспільства, є, з одного боку, науковий поступ, з иншого — розвиток техніки, технолоґії і машин, а ще з иншого — постання західної демократії.[1] Замість усіх цих факторів ми бачимо лише подобу — імітацію, покликану робити враження. З огляду на те, що пóступовий рух техніки та технолоґії викликає соціяльні кризи, співвідносні зі швидкістю цього руху, ми тепер, на першому крутому повороті на нашому шляху, опинившись перед перспективою подорожі тривалістю у двісті років, перебуваємо у значно гіршому стані, ніж нам видається.[2] Наша кризова лихоманка, наше марення буде значно сильнішим та страхітливішим, ніж вони були в инших країнах.

Припустимо проте, що одного ранку ми таки «доїхали», як Швайцарія, Швеція, Франція чи США — це можебутнє припущення. Яким буде наш стан? Чи не матимемо ми ті самі проблєми, що з ними Захід стикнувся багато років тому? Що це за проблєми, та як ми дамо їм раду?

Однією з головних проблєм західної цивілізації — у країнах Заходу, а якщо говорити конкретніше, у лібералізмі XIX-XX ст.ст. — є неусипне пильнування фашизму. У Франції, де ми бачимо де Ґолля, що продирається крізь алжирське питання, військо в руках правих екстремістів на чолі з бандитами з Іноземного лєґіону, що день у день зрошують паризькі та алжирські вулиці кров’ю тих, хто обстоює розв’язання цього питання.[3] В Італії і Німеччині активізуються недобитки штурмовиків, а в Америці — нова Спілка Джона Бьорча, що вона навіть пана Ейзенгавера вважає за комуніста. А в Британії є рух за незалежність Шотляндії. Всюди у яблуках оселилась погана черва.

Іноземний лєґіон сам по собі є однією з европейських проблєм. Нам відомо, що багато бандитів, убивць, депортованих осіб й авантюристів з Европи записуються до лєґіону, коли відчувають, що їх от-от схоплять, і вони не можуть перебувати у своїй країні, себто коли не наймаються до компанії, що видобуває золото, слонову кістку та мідь ув африканських джунґлях.[4] Так було з «портуґальським» Бандар-Аббасом й островом Кішм, «бельґійським» Конґо, «французькими» Алжиром, Джібуті та Мадаґаскаром. В італійців були Сомалі та Лівія, в портуґальців є Анґола та Мозамбік. В голляндців були Південна Африка (бури, що завоювали Південну Африку, були голляндцями з походження) й Індонезія. Так, лєґіон нагадує армію найманців давніх часів, і його завданням є придушувати свободу де тільки цього треба, обслуговувати нафтові та золотодобувні компанії там, де люди вийшли протестувати; бути мобільним загоном головорізів під орудою того бандита, який заплатить найбільше. Починаючи від Еспанії 1936 року, далі в Алжирі, Конґо й Анґолі важкі як кувалда удари завдавалися цими европейськими ґанґстерами по визвольних рухах. Що навіть важливіше за експорт бандитів і машин, так це те, що европейці убезпечують та впорядковують свої міста, музеї і театри, відмовивши у свободі колонізованим і відсталим країнам.[5] А сьогодні, коли колонізовані нації одна по одній виборюють свободу, подивімось, що Европа робитиме з цими начебто новоявленими месниками. Видавалося, що Европі це вилізе боком. Але наразі Анґола, Мозамбік і Південна Африка є головними базами найманців, і ми наважимось припустити, що дехто з них невдовзі зніме однострій, ставши радником, консультантом а чи експертом при шейхах Кувейту, чи працюватиме на шейхів Катару, чи навіть потрапить до нашої країни.

Справи стоять так через авантюризм, дії всупереч народові та праву, проте бандитизм і практично, і гадано сам є побічним продуктом реґляментування народного життя машиною. Ориґінальними продуктами є західні промислові товари, і саме вони є побічними продуктами, що їх потребує машина: реґляментація народного життя є одночасно і причиною, і наслідком. Підлягання машині, реґляментація на робочому місці, життя «за годинником», виснажлива робота протягом усього життя стає другою натурою всіх, хто має справу з машинами. Активна участь у партійних і профспілкових справах, що потребує однаковости в одязі, поведінці, привітанні та способі думання, з часом стає своєрідною третьою натурою.

Пристосуванство на робочому місці стає пристосуванством у партії та профспілці, що своєю чергою породжує пристосуванство в казармі, себто улягання військовій машині. Жадних одмін — у чому має полягати ріжниця? Машина є машиною: одна розливає дитяче молоко по пляшках, инша гримає снарядами по дітлахах і старих. Стандартизація форми, одягу та думки — спочатку на догоду машині (саме тому образ Чарлі Чапліна є таким привабливим: ми так цінуємо його саме тому, що він перший усвідомив небезпеку підлягання машині — смиренність вівці в різниці), потім на догоду спілці, клюбу та партії, потім казармі — веде просто до стандартизації форми, одягу та думки, до «чорних сорочок» і «коричневих сорочок», що своєю чергою ведуть західні країни до кровопролиття, а світ — до війни щодвадцять років. Але ці наслідки не вважають за частини єдиного цілого. Політика війни — якщо не зважати на те, що вона наслідує збільшенню важкої промисловости та пошукові нових ринків для експорту, — навіть свої арґументи та методи позичає в машини, що сама є породженням праґматизму, сцієнтизму та позитивізму. Сьогодні й діти знають, що коли машина сягає стадії виробництва додаткового продукту та дістає змогу експортувати свою продукцію, її власники (корпорації) починають боротьбу з конкурентами, оскільки намагаються монополізувати експортні ринки.[6]

Партії у західному демократичному суспільстві є форумами для лікування меланхолії неврівноважених і душевнохворих, котрі через щоденне реґляментування машиною, вчасний підйом і прихід на роботу, «мандри» потягом відповідно до ґрафіку втратили можливість виразити бодай якесь своє бажання. Фашистські партії та инші ґрупи, що є екстремістськими своїми принципами та безумними своєю практикою, докладають усіх зусиль, щоби скористати з уражених хворобою сторін цих людей: вони обирають найчервоніший з червоних кольорів на свої прапори, використовують символи (орлів, левів, тигрів), що насправді є тотемами жорстокости в XX ст., встановлюють ритуали прийняття до свого гурту та виключення з нього, підгортають членів своїх ґруп своїм дивним правилам. Тут ми бачимо докорінну причину цих хвороб і методу лікування чи профілактики їхнього загострення. Всі вони є частиною проблєм Заходу та країн, що упадають перед технікою, й завдання мислителів цих країн — знайти шляхи подолання цих проблєм.

Найгостріше те, що ми — ті, хто нічого не знає про демократію й машину, — вже маємо партію і суспільство, створені силою декрету. Замість пройти реґляментацію машиною, тоді перейти до партії і суспільства (демократії), а вже тоді й до казарми, ми почали з тамтого кінця, навспак. Спочатку ми призвичаїлись до меж, реґляментів і правил у казармах (що, до слова, не зараджують на війні, хіба на вуличній), так що коли прибуде машина, ми не потрапимо у безвихідь, точніше у безвихідь не потрапить машина. Це наймилосердніше пояснення подіям нашого часу, яке я тільки можу запропонувати. Захід еволюціонував від машини та техніки до реґляментації, партії, казарми та війни. Ми зробили навспак: від казарми та підготовки до вуличних війн до вміння шикуватися, до вступу до партії і аж тоді до операторів машин. Отуди прямуємо.

На момент імперіялістичного зіткнення зі Сходом, Азією, Африкою та Південною Америкою Захід був ув одній ситуації. Сьогодні він ув иншій. У XIX ст. західна людина, що приходила до цих частин світу по слідах перших промислових товарів, мала повну свободу дій. Захід визнавали хани, князі та правителі. До нього дослухалися, з ним радилися. Його посольство давало притулок конституціоналістам у Тегерані. Над яким би будинком не майорів його прапор у Ширазі, той ставав несхитним укриттям підчас повстання кашкайців за Ахмада Кавама. Але сьогодні, коли навіть племена в Конґо взялися до націоналізації нафтових промислів, відбулась націоналізація Суецького каналу та цукрових компаній на Кубі, коли вони навчилися бачити в іноземці, хай там як він вдягнений, геть не привітного помічника, західна людина убралася в машкару. Щоб не бути впізнаною, вона змінила зовнішність. Якщо у перші дні приходу західної людини на Схід та до Азії прибулець був хазяїном, сагибом, а його дружина — мемсагибом, то сьогодні він радник і консультант: його вирядила ЮНЕСКО. І хоча прибув із тим самим старим завданням або подібним, вдягнений він інакше: він більше не носить колоніяльного шлему та поводиться пристойно. Але ми, мешканці Сходу та Азії, досі не збагнемо того, що давно зрозуміло західна людина зрозуміла — як у другій половині XX ст. можна не відмотувати калєндаря на двісті років назад.

На додачу до цих хазяїв західна людина-імперіяліст час од часу приводила із собою якогось Ґоґена чи Джозефа Конрада, Жерара де Нерваля, П’єра Латі чи — ближче до нас — Андре Жіда, Альбера Камю, кожен із яких закохувався у той чи той прояв краси та свіжости Сходу та в такий спосіб захитував основи західних критеріїв оцінки життя, мистецтва, політики; Ґоґен на свої полотнах вловив суть світла та кольору, а привізши їх до Европи, завдав темнуватим і похмурим картинам флямандської школи такого вдару, що маньєризм Пікассо та Далі вже видавався мертвонародженим. 1934 року Жід у «Подорожі до Конґо» повідомив усьому світові про корупцію компаній, що добували слонову кістку та золото в Конґо. Андре Мальро розповів про цивілізації Південно-Східної Азії (кхмерів), що передувала чотирьом стовпам римського Форуму чи атенському Акрополеві. Инші, шукаючи инших способів життя на Сході, в Азії та Південній Америці, натикнулись на ізольовані світи, що про них Европа та Захід ніколи нічого не чули. Джаз (а це окрема історія), се — музика чорного африканця, що реве під нью-йоркським небом, — того самого африканця, що його колись привезли як раба обслуговувати новонароджену аристократію Америки та вирощувати бавовну для західних компаній у Нью-Джерзи та Міссисипі, а тепер він, його труба та барабани трусять Карнеґі-голлом. Ще трохи і він гратиме у ґотичних соборах, де до другої світової війни панували самі Бах і Мендельсон.

Хоча вступаючи на шлях імперіялізму Захід, наче п’явка, лише смоктав кров Сходу (слонова кістка, нафта, шовк, спеції та инші ресурси), згодом він збагнув, що Схід має й великі духовні скарби — те, завдяки чому працюють університети та лабораторії. Їхні антрополоґія, мітолоґія, діялєктолоґія та тисячі инших -лоґій засновані на матеріялові, зібраному на цьому краю світу. А тепер вивчати духовні скарби Сходу, Азії, Африки та Південної Америки є інтелєктуальною діяльністю західної людини. В скульптурі звертаються до примітивізму Африки, в музиці — до джазу, в літературі — до Упанішад, Таґора, даосизму та дзен-буддизму. Отже, хто такий після всього цього Томас Манн чи Герман Гессе? Що нового сказали екзистенціялісти? Який-будь, хай і недоедукований західний молодик конче має вміти будувати японські садки, готувати по-індійському та чаювати на китайський штиб.

Ударяння західної людини до східних і азійських естетичних цінностей у мистецтві, літературі, житті та звичаях (що певною мірою свідчать про відчуження західної людини від власного оточення, власного мистецтва та традицій або принаймні про її втому від них, а з іншого боку свідчить про ґлобалізацію мистецтва, літератури та культури) потроху позначається і на політичній царині. Захід привернувся до східної політики. Цього потребує втеча від упадання перед технікою, так орудує страх атомної війни.

Разом з тим ми, що поклоняємося Заходові, не знаємо своєї музики, називаючи її безглуздим бриньчанням, ввесь час базікаючи про симфонії і рапсодії. Ми геть не знаємо іранського живопису (образотворчого, мініатюр), але, ідучи за виставковою модою (виставки проходять щодва роки), застарілими ми вважаємо навіть фовізм і кубізм. Ми зреклися іранської архітектури з її симетричними формами, фонтанами, садами, підвалами, закритими басейнами, вітальнями з вітражами, ширмами та гратчастими вікнами. Ми закрили зали для зорхани та забули човґан. Чотири наших борці їдуть на Олімпійські ігри, де головним змаганням є маратон (сам по собі нагадування про поразку того негідника давніх часів, який не знати нащо повів армію з одного кінця світу в инший).

Чому б націям Сходу не прокинутися і не побачити, які скарби вони мають? Невже тільки тому що машина є західною і ми мусимо її опанувати, ми маємо прийняти решту західних стандартів життя, письма, мистецтва? Чому на лоґотипі ЮНЕСКО мають пишатися йонійські колони Акрополя, а не, приміром, крилатий бик асирійців, чи колони Карнакського храму, чи храму в Абу-Симбелі в Єгипті. Чому б націям Сходу не популяризувати свої традиції на міжнародних заходах, наприклад, свої види спорту (танок, стрільба з луку, йоґа) на олімпіядах?

Ще однією проблємою західних країн є те, що на додачу до перетворення людей на слухняних, згодливих операторів машин, там виробляють новий тип людей, що його можна було б назвати напівфабрикатними героями, подібними до будиночків, що їх треба збирати. Бачимо це на прикладі шиковного життя кінозірок, а також життя астронавтів, і це цілком лоґічно: коли створено однорідне населення і ніхто не виділяється, немає иншої ради, ніж хряпнути цим одностайним рисунком, витвореним людською посередністю, завдяки героєві-напівфабрикатові, щоби показати, що кут не глухий. Скажімо, як «Форд моторз компані» щорічно замовляє в якомусь американському університеті певну кількість інженерів-механіків й електриків, так само якась кіностудія виробляє героїв згідно з пляном.

Були часи, коли якийсь сміляка (Платон вважав хоробрість однією з чотирьох найбільших чеснот) чинив подвиг зі своєї охоти, а не відповідно до пляну, і така людина ставала героєм, і поети про неї складали вірші. Але сьогодні кіностудія наймає людину, щоби вона зображувала історичний або лєґендовий подвиг у фільмі, а потім витрачає фантастичні кошти на рекляму цього героя: причепурює його життя, розповідає про його весілля, розлучення, викрадення його дітей, його участь у боротьбі чорних і білих, те, як він танцював того вечора з королевою краси тощо. Про це повідомляють ґазети, радіо, телєбачення ще за рік чи за два до появи кіна на екранах, й ці новини долітають і до Тегерану, Синґапуру, Хартуму. Потім надходять жнива: прем’єру фільму показують в п’ятнадцятьох світових столицях одночасно, розуміється, в кінотеатрах присутня добра частина членів вибраного товариства. Наслідком до лав героїв кіноекрану додано ще одного героя; себто ще одну історичну чи лєґендарну постать позбавили будь-якої гідности чи правдоподібности.

Иншим прикладом цього нового способу виробництва героїв є астронавти, котрих вчора навіть їхні дружини не сприймали серйозно (якщо вони взагалі жонаті), а сьогодні вони вже надзірки. Тоді як науковці, що проєктують ракети та винаходять нові види палива для космічних польотів, живіть незнаними і в Америці, й у Росії: їхня робота, навіть саме їхнє істнування є військовою таємницею. Проте хтó літає тими ракетами — не таємниця. Це дурильня. Це єдина розколина в цьому моноліті самої посередности, на яку приречено маси, — запалити надію в їхніх серцях: «Так, ти теж можеш стати астронавтом». І всі ці фотокартки, все це патякання, поштові марки, листи — підлабузництво! Все замилює око і не дає побачити, що астронавт, се — лише людина, як всі инші, можливо, трохи сміливіший або щасливіший за инших, адже ми врешті-решт нічого не знаємо про тих, хто загинув у космосі, — військова таємниця! Але після космічного польоту він стає річчю або предметом, як лябораторний кролик. Ось що значить зійти на пси в людства! Пани самі не приховують, що той і той астронавт «готовий жертвувати життя в ім’я людства». А я заявляю: «Це в ім’я технічного проґресу». Зрештою, був час, коли Авраам був готовий офірувати істині свого сина, але сьогодні людину приношувано в жертву техніці та машині. І під звуки фанфар, що лунають по обидва боки для астронавтів, можна бачити, як по найменших селах від Сибіру до Аляски вишукуються нові охочі віддати себе на жертву. Чи не є це своєрідною втечею від посередности, породженої машиною? Це останній замах машини на людяність!

Спочатку на Сході сміялися з космічних ракет. Читаємо, що Ісус затримався на четвертому небі через голку, але тепер ракети долають сім небес без жадних перешкод. Сміхом намагалися приховати те, що ці небеса вже не є домівкою для янголів — їх осквернено; людина, що служить машині, готова здійнятися вище небес. Але забули, що у цих небесних польотах першенство належить собаці та мавпі, а людину принижено. В індустріялізованих країнах удячливою темою більше не є те, що машина потребує слухняних людей з певними здібностями та навичками. Вдячливою темою є те, що ціною цієї людської пожертви машина виробляє людину нового типу, подібну до робочої худоби, себто позбавлену всього людського. Між рядками новинарів про те, як жінка-астронавт вийшла заміж за чоловіка-астронавта, а згодом завагітніла, і відтак астронавти стали щасливими батьками, я читаю про те, як із самих людських стосунків роблено спорт. Праґматизм і сцієнтизм зайшли настільки далеко, що двох людських істот піддають жорстоким експериментам наче мишей, потім вони паруються і дають плід. Все це щоби довести, що людська істота може жити та репродукуватися поза атмосферою! І що далі? От у чому справа!

В розвинутих країнах є проблєми. Але ми — ті, хто живе за межами розвинутих країн, хто не має стикатися з наслідками цих проблєм, хто не зобов’язаний бути слухняним, покірним, безосібним, хто насправді не потребує штучних героїв, — робимо таких самих героїв, коли подаємо людей до нагород, обираємо депутатів до меджелісу, обираємо якогось селянина, щоби він на урочистій церемонії прочитав вірша. Найгіршим є те, що на першій сторінці всіх освітніх проґрам ми читаємо про «виховання гармонічної особистости» та инші дурниці. Звісно, вигукнуть, що це всього лише один із симптомів хвороби на ймення «упадання перед Заходом». Але чи досить просто назвати болячку?

Якщо наша освітня система й має якесь завдання, то воно полягає в тому, щоби виявляти видатних особистостей, хто в часи суспільного неспокою (спричиненого кризою упадання перед Заходом) зможуть кудись допровадити цей караван. Завдання нашої системи освіти як такої має полягати не в тому, щоб усереднити людей, перетворити їх на однорідну масу, щоби упокоритися та пристосуватися до ситуації. Надто ми — ті, хто живуть за часів одмін і криз, хто переживає період суспільних перетворень, — лише почерез самопожертву, перевершення самих себе, почерез виховання принципових людей (тих, кого поп-психолоґія називає асоціяльними, жорстокими та неврівноваженими) зможемо перебути всі ці перетворення й кризи, суспільний розлад, описаного тут.

У нашій країні були часи (за правління Сефевідів, Каджарів і раніше), коли освіта істнувала лише для аристократії та мала продукувати володарів.[7] Освіту орґанізовували так, щоби вона задовольняла потреби державного апарату; освіта не була громадською, але була доступною невеликому гуртові. Всупереч потребам часу нашою країною досі керує купка февдальних родин, аристократії, на всі боки гнучих царедворців і ще зо двісті родин. Хоча керівництво нашої країни є придатком політично-економічних сил закордоном, змогу здобути освіту отримали широкі верстви населення, що дало своєрідний врожай випускників, навчених лише одному — слухняно сидіти за партами. Вони — кандидати до лав керівної верхівки. В такій ситуації, хай там якими будуть инші риси нашої системи освіти, хай там якими будуть її переваги та недоліки, вона збільшуватиме кількість невдоволених, що вивчились на адміністраторів й керівничих, але не змогли ними стати, бо не мають зв’язків у фінансово-політичній верхівці, не походять із двох сотень сімей і не мають маєтків.

День у день більшає тих, хто здобув освіту в школі, університеті й Европі. Більшає можливостей створити широке інтелєктуальне середовище, тоді як керівний апарат країни дедалі вужчає, замикається і монополізується, а відбір за допомогою САВАК стає чимдалі жорсткішим. Що за суперечність! Наш час, се — час загострення суспільних невідповідностей; за таких умов виховання врівноваженої, слухняної особистости та гальмування стрімких і непокірних людських сил є найнебезпечнішою з усіх можливих справ, що веде до придушення суспільства. Але саме це сьогодні робить освіта за допомогою САВАКу та «корпусів» —  сьогоднішнього «корпусу знання» і завтрашнього «корпусу охорони здоров’я».

Освіта та національна політика у цей період мають допомагати виявляти ці невідповідності та протиріччя — невідповідності між рівнями знань, клясами, способами мислення — з тим, аби принаймні знати, які проблеми маємо. Мірою виявлення проблєм вирішуватимемо їх. Роля освіти полягає в тому, щоби допомогти зламати всі стіни, зведені навколо центру управління та керівництва нашою країною і перепиняють доступ до нього, що перетворили його на монополію. Я говорю про демократизацію національного керівництва, себто про звільнення його від монопольної беручкости тієї чи тієї особи чи родини. Певніше годі сказати. Завдання освіти полягає в тому, щоби зламати всі стіни, зведені на шляху поступу та розвитку. Допомогти розвиткові на шляху до суб’єктивного, об’єктивного та людського рівноправ’я, що чекають на нас у майбутньому — не посиленню вад і недоліків нашої епохи. Наша система освіти та наша політика мають скористати з молодої, гарячої, палкої енерґії як із молоту, щоби викорінити всі перестарілі інститути. Цю енерґію треба використати на будівництво нового світу.

В цю епоху перетворень нам потрібні люди міцної вдачі, фахівці, палкі, принципові люди — не заходопоклонники, всезнайки та на все зугарні, що насправді ні до чого не годні, не просто приязні, виховані, слухняні та щирі, адаптивні та спокійні, лагідні та ангельські. Такі писали нашу історію досі — годі з нас.

Заходові пощастило, що коли енциклопедисти завершили свою роботу, він уже не потребував ерудитів, аристотелів і живих енциклопедій — тоді вже постали поділ праці та спеціялізація. Але спеціялістам, що їх готують на Заході, бракує відповідного характеру. Та ми мусимо взятися саме до цього, себто готувати спеціялістів міцної вдачі. Чи спроможна наша система вивчити таких людей? Чому ні? В чому її вади? Це треба з’ясувати і змінити, що треба.

Отже, якщо на Заході, керуючись невблаганною лоґікою техніки (та капіталізму), себто внаслідок упадання перед технікою, спеціялізація замінила характер, у нас, керуючись невблаганною лоґікою упадання перед Заходом, замінили і спеціялізацію, і характер фасадом байдужности: ми виховуємо західнопоклонників. Наші школи, наші університети, вся наша система освіти — чи ти зумисне, чи то внаслідок прикрої лоґіки нашої доби — виховує саме таких людей і сповнює ними керівництво нашої країни: західнопоклонники стоять на піску, не маючи жадної опори для віри. У них немає партії, вони не вірять у людство, вони не знають ні традицій, ні мітів. Вони вдаються до своєрідного вульґарного епікурейства. Вони ледащіють, розбещуються та дурнішають через тілесні втіхи. Їхній погляд прикутий до низького і поверхового. «Завтра» їх не обходить — тільки «сьогодні». І все це тільки посилюване радіом, періодикою, підручниками, закритими лябораторіями, преклонінням перед Заходом на рівні керівництва країни, збоченими ідеями тих, хто повернувся з Европи, хворобливою зосередженістю на ексгумованій літературі на кшталт «Коліла во демна» («Панчататра»). А тоді наші урядовці, що за всієї їхньої влади не можуть навіть удати в цій ситуації веселого вигляду за поганої гри, готують нові катастрофи, намагаючись відволікти та приспати народ. Хай там якими своєю природою є ці катастрофи, їх можна поділити на три типи:

1. Меланхолія величи. Кожного обивателя призвичаюють бачити свою велич у величі, що (помилково) з ним пов’язувана, — у величі націоналістичних демонстрацій, у вишуканих святах, у тріюмфальних арках, обвішених килимами, в коштовностях Національного банку, в кінських перегонах, у красивому вбранні вершників, ув аксельбантах армійських командирів, у величезних будинках, у ще більших греблях (багато говорено про ті величезні кошти, що їх витрачено на будівництво) і нарешті в усьому, що тішить око обивателя і через що він почуває власну значущість.

2. Меланхолія уславлення старовини. Хоча вона випливає з меланхолії величи, вона радше стосується вух. Ця меланхолія найчастіше є дурнуватим прославлянням давноминулого, супроводжуване незчисленними згадками про Дарія, Кіра та Рустама, — це лунає з кожного радіо країни та сповнює всю періодику. Ця меланхолія покликана сповнити вуха. Чи бачили ви колись, як стомлений молодий робітник темного вечора вертає глухими вуличками додому? Зазвичай він щось наспівує, тому що боїться бути сам. Він сповнює свої вуха звуками свого ж голосу й так відганяє свій страх. Радіо має точно таку функцію. Його чути скрізь задля шуму — щоби не було тихо.

3. Меланхолія невпинного переслідування. Щодня для нещасного народу вигадують нового примарного, небувалого ворога. Новини про нього повідомляють по радіо та періодикою, щоби здійняти ґвалт, стривожити народ і зробити його слухняною отарою. Люди мають дякувати вже за те, що мають. Це постійне переслідування є розмаїтим: одного дня викривається мережа партії «Туде»; иншого розпочинається війна з опіумом, а відтак із героїном; потім загострюється ситуація в Бахрейні чи виникає суперечка з Іраком щодо Шатт-ель-Арабу[8], тоді якесь викрадення, завдавання страху, нагнання холоду в людських серцях перед САВАКом.

1963 р.

Примітки

[1] Див.: Хадаф-і фарханг-і Іран (Мета іранської просвіти). Тегеран, 1340/1961. Це видання Центру вивчення та поширення освітніх матеріялів Міністерства освіти — саме та збірка, що до неї мав — але не зміг — увійти цей текст.

[2] Там само.

[3] Зверніть увагу, що перше видання цього твору вийшло друком взимку 1340/1961.

[4] Див. Louis-Ferdinand Celine, Voyage au bout de la nuit, Paris, 1967 [укр. пер.: Луї-Фердинанд Селін. Подорож на край ночі. — Київ: Юніверс, 2000].

[5] Експорт ґанґстерів є двостороннім: із Заходу на Схід і навспак. Ми бачили, як вони приходять із Европи; наведу тепер зворотний приклад. Хоча він значно скромніший, так само як наш експорт скромніший за наш імпорт, наші місцеві бандити, коли відчувають, що кільце навколо них стискається і наростає скандал, наслідують поради европейських бандитів, що мешкають тут (якщо говорити якнайввічливіше, мовою сходознавців, експертів, екскурсоводів руїнами, репортерів й инших новоявлених аґентів імперіялізму), пакуються та прямують деінде до найкращих місць Европи й Америки, поки буря не вляжеться і вони не повернуться. Я знаю одного збанкрутілого банкіра з Тегерану, що після краху втік до Лондона та торгує там кебабами. Ви теж знаєте одного збанкрутілого політика, що протягом двох років був ґенеральним представником Ірану в ЮНЕСКО, потім ще одного голову студентської орґанізації тощо. Якщо експорт европейських бандитів на Схід слідує за експортом машин або у своєрідний спосіб прибирає з Европи неблагонадійних і авантюристів, забезпечуючи спокій своїм громадянам, наш експорт бандитів загалом є способом, у який керівна верства панькає і винагороджує тих, хто проявляв покірність. Бачите, яка страшенна ріжниця? Я думаю, що як хтось захоче заперечити викладене тут, то він принаймні не зможе заперечити зазначеного в цій примітці.

[6] Цим конкурентом може бути будь-хто. Західна вільна торгівля (!) не визнає ні друзів, ні ворогів. На додачу до відомостей про те, як бельґійці скупили понівечені танки під Ель-Аламейном, відремонтували їх та продали єгиптянам та ізраїльтянам, щоби ті використовували їх в своїй війні, звернімо увагу на нову замітку з журналу «Тайм»: «За кілька днів перед відкриттям готелю „Гонконґ Гілтон” влада дізналась, що китайські меблі й оздоби вартістю $100.000 завезли порушивши закон США про заборону провадити справи із Червоним Китаєм американським громадянам» («Тайм», 19 липня 1963, стор. 70).

[7] Див. Хадаф-і фарханг-і Іран.

[8] Траґікомічним є те, що коли 1340/1961 року завдяки праці вчених Літературного інституту ми почали по радіо та в пресі називати річку Тигр замість арабського Діжла по-стародавньому — Арвандрудом, а також поспорилися з Нассером щодо його наміру перейменувати Перську затоку на Арабську затоку, впродовж цілих двох місяців іракці завертали всі нафтоналивні танкери, що прямували по Шатт аль-Араб до Абадану, й протягом цих місяців не працював Абаданський нафтопереробний завод.

Перекладено з анґлійської за кн.: Jalal Al-i Ahmad, Occidentosis: a Plague from the West, Berkley: Mizan Press, 1984, pp. 122-144.

Advertisements

0 Responses to “Упадання перед технікою”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: