Політичні переміни в Латинській Америці (на тлі подій у Кубі)

Віктор Волинський

Подробиці протидиктаторського повстання в Кубі відомі нашим читачам з щоденної преси. Відомі теж подібні політичні перевороти в інших латинсько-американських країнах на протязі минулих п’ятьох років. Слідкуючому за подіями в Латинській Америці уважному спостерігачеві насувається питання: що оці латинсько-американські перевороти означають, який їхній характер? Яке економічне і суспільне підложжя?

Політичний переворот в Кубі це вже шостий з черги подібного типу переворот в Латинській Америці. Це масовий протидиктаторський зрив у протилежність до минулих відомих «палацових революцій», де на місце одних диктаторів-генералів приходили інші. З вісьмох латино-американських диктаторів при владі залишилось лише два: Альфредо Штроснер в Параґваї та Рафаель Труґілльо в Домініканській республіці. Перший уступив генерал Перон в Арґентіні в 1955 році. В 1956 році диктатор Нікараґуа генерал Самоза впав жертвою атентату. В тому ж році генерал Маґльоар, президент Гаїті, подався за кордон, як політичний втікач. В 1957 році впав диктатор Колюмбії Ґуставо Росе Пінілля. Далі диктатор Венецуелі Маркос Перез Імінеза. На місце диктаторів усюди прийшли системи в більшій чи меншій мірі виборчі, репрезентативні.

Що являють собою події на Кубі? Аналіза цих подій дозволить зробити певні висновки і що до переворотів у інших латино-американських країнах, бо ситуація всюди подібна.

Економічно усі ці країни мало розвинуті. Розвиток індустрії базується на імпорті, який покривається експортом цукру, кави, пшениці, вовни, цинку, міді тощо. На протязі останніх чотирьох років ціни на ці товари постійно падали. В країнах зростала інфлянція, що покривала дефіцит по імпорту. Всі ці країни залежать економічно від США, в деяких північно-американський капітал грає домінуючу ролю. Так що коли в 1958 році уряд США обмежив імпортну квоту, то в Перу, Болівії й Мексиці дуже боляче відчули це обмеження.

Ця економічна залежність дає змогу північним сусідам ефективно впливати на внутрішні справи латино-американських країн. У висліді економічної недорозвинутости (горезвісний період примітивної акумуляції капіталу, поруч з елементами февдалізму), витворилася гостра клясова диференціяція: лише маленька частина багатіїв у спілці з чужоземними капіталістами контролює економіку країни. Подавляюча маса народу живе в крайніх злиднях. В наслідок індустріяльної відсталості робітнича кляса слаба. Її ліві елементи (як і серед студентів) знаходяться під тиском зовнішніх сил, зокрема Москви.

Які сили протистояли собі в Кубі? Політична влада Фульменціо Батісти (скинутий диктатор) базувалася на поліції й армії. Посередньою і головною суспільною базою диктатури Батіста була кубанська велика буржузія та закордонні власники великих плянтацій, електричних станцій, залізниць, торговельних трестів, що були представниками північно-американського капіталу. Батіста мав також підтримку з боку амбасадора США Е.Т.Сміта.

Ґерберт Метью, кореспондент «Нью-Йорк Таймсу», подає в цій газеті за 4 січня, що Сміт добровільно, чи з наказу Вашінґтону, був /6/ на сто відсотків прихильником Батісти та вороже наставлений до вождя повстанців Фідель Кастро, що тепер переміг у революції. Не було також таємницею, що зброя для Батісти надходила з США. Лише коли Кснґрес рішив спинити надсилку зброї (у березні 1958), Батіста одержував її від Англії та Франції.

Потенційним ворогом режиму Батісти були студенти та робітники. Через велике скупчення та політичну свідомість студентів, вони брали найбільш активну участь у боротьбі з диктатурою. Як відомо, студенти університету в Гавані утворили в рішаючий момент другий фронт проти Батісти. Робітництво ставило режимові головним чином пасивний опір, хоч в партизанах Кастро було багато робітників. Цей факт, що робітнича кляса не створила своєї політичної організації і не очолила боротьби проти диктатури, надає протидиктаторському повстанню в Кубі, як теж і в інших латино-американських країнах, неясного характеру, туманно-загальникових цілей.

Диктатор Батіста досить ефективно контролював робітничий рух Куби через профспілкову бюрократію, подібно як це робив і Перон в Арґентині. Тут грало ролю й те, що усі минулі латино-американські «революції» не приносили ніякої суттєвої зміни в становищі робітників. В ім’я чого ж тоді йти на барикади?

Фідель Кастро досі не висловився ясно чого він хоче. Один час він говорив про потребу націоналізації електростанцій, телефону й залізниць, що є власністю північно-американського капіталу. Говорив про конечність земельної реформи і розподіл великих цукрових плантацій. Але при недавній розмові з журналістами він уже від цього відмовився.

Газета «Детройт Ньюз» за 29 грудня влучно схарактеризувала кубанську революцію безпринципною, через що та революція і не мала активної масової підтримки.

Поправіння Фідель Кастро не є ніякою несподіванкою. Поперше Куба була і є залежна від північно-американського капіталу, від американського ринку. Подруги, хоч настрої на Кубі і проти північних колонізаторів, проте Кастро та його приятелі (а серед них є навіть соціялісти, як наприклад його брат Равль) не забули історії з Ґватемалею, американської морської піхоти, так відомої в історії всіх південно-американських країн…

Що в Кубі йшло не про соціяльну революцію, а тільки про політичний переворот, свідчить склад нового уряду. Суддя Урутія, президент і цілий його кабінет рекрутуються зпоміж консервативної кляси великих власників. По всьому видно режим матиме характер обмеженої примітивної демократії, з домінуючим впливом великих власників. Хоч порівнююче з диктатурою Батісти і це є великий поступ. Так само як поступом були подібні ж перевороти в Колюмбії, Венецуелі Нікараґуа тощо.

Боротьба Фідель Кастро йшла в ім’я політичної демократії і політичних свобод. Але це не розв’язує всіх проблем Куби, як і інших латино-американських країн. Як слушно висловився один американський кореспондент («Нью-Йорк Таймс Маґазін» 11 січня 1959), «важко надіятися, щоб голодні й убогі маси Латинської Америки їли демократію і вдягалися в свободу». Проблема фундаментальних соціяльних змін (парцеляція величезних плянтацій, державна індустріялізація і т. д.) залишається поки що не розв’язаною.

Джерело: Вперед (Мюнхен). – Ч. 1 (97). – Січень 1959. – Стор. 6–7.

Advertisements

0 Responses to “Політичні переміни в Латинській Америці (на тлі подій у Кубі)”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: