Останній резерват

Я.Мазур, Т.Мєчік

В палаці Трухільо, в столиці Домінікансько? Республіки — Сьюдад-Трухільо — за наказом президента Трухільо улагоджувались останні формальності, пов’язані з наданням «політичного притулку» людині, яка в той день перестала бути президентом.

Одночасно з цим пілот пошарпаного «Дугласа», чия поява зовсім не передбачалась офіціальним графіком польотів аеродрому Сьюдад-Трухільо, в перший день нового 1959 року просив дозволу на посадку. Машину не тримали довго в повітрі. Літак прийняли на аеродром. Перевірка паспортів пасажирів «Дугласа», що прибув з Гаванни, відбулася блискавично — як завжди в подібних випадках… А таких випадків траплялося вже чимало.

Столицю Домініканської Республіки недарма називають «готелем Сьюдад-Трухільо». Цей єдиний в своєму роді «готель диктаторів», де перебувають зараз два колишні правителі — генерал Перес Хіменес з Венесуели і Хуан Перон з Аргентіни — поповнився ще одним банкрутом — кубінським генералом Фульхенсіо Батістою. Деспоти-втікачі знайшли спокій під крильцем одного з останніх диктаторів Латинської Америки. Але чи буде цей спокій вічним?

ЛІГВО БАНКРУТІВ

Ім’я президента Домініканської Республіки рідко вживається в пресі без прикметника «твердий». Цей традиційний газетний епітет не є, мабуть, перебільшенням. Брутальний Трухільо жорстоко придушує найменші вияви протесту. Громадськість країни змушена мовчки спостерігати злочини і свавілля диктатора та його почту.

Гучний скандал, героєм якого був Трухільо-молодший, мав досить широкий відгомін в світі. Виявилося, що синок диктатора розтринькав значну частину кредитів, наданих Домініканській Республіці Сполученими Штатами. Долари з американського кредиту одразу ж повертались до американських громадян — переважно власників нічних барів — і американських громадянок — переважно мешканок Голлівуда, а особливо до кінозірки Кім Новак.

Не менший розголос дістала й пристрасть Трухільо-старшого до золота і орденів (їх в його колекції 91 штука) і мундирів, яких у нього значно більше, ніж було у Герінга.

Ці факти вже давно стали мішенню для насмішок і кепкувань з боку преси багатьох країн, за винятком, звичайно, газет Домініканської Республіки. Бо ж «генералісімус» Трухільо є настільки «твердим», що підтримує в країні цвинтарний спокій.

А проте досвід останнього гостя «готелю Сьюдад Трухільо» — цього резервату диктаторів — свідчить, що не варто розраховувати на вічний спокій у трухілівській республіці. За часів свого правління останній гість — Фульхенсіо Батіста — дбав про те, щоб в’язниці були завжди переповнені, а його поліція замордувала 20 тисяч чоловік. Незважаючи на те, що Куба (як, до речі, і Домініканська Республіка) була однією з найбагатіших країн світу (її бюджет при шестимільйонному населенні становив 800 мільйонів доларів), величезна частина капіталу була скупчена в руках 3-5 родин, що стояли за кріслом диктатора.

Так само, як і нині в Домініканській Республіці, корупція на Кубі била всі рекорди. До останнього дня своєї влади Батіста вважався людиною на рідкість безпощадною. Своїх противників, тих, що були схоплені, він тримав буквально в залізних клітках. І все ж Батіста став черговим банкротом в американській колекції диктаторів.

ПРЕЗИДЕНТ І ДВА ПІСТОЛЕТИ

Військові диктатори в Гаїті і Парагваї почувають себе не так упевнено, як в Домініканській Республіці. На протязі 14 місяців у Парагваї відбулося сім переворотів, перш ніж правителем там став Альфредо Строеснер — людина так само жорстока, як і Трухільо.

Ще менш стабільною є влада в єдиній негритянській американській республіці — Гаїті. Протягом півріччя тут мало місце сім переворотів і стільки ж президентів займало й звільняло президентське крісло. Почалася ця історія з генерала Поля Маглуара, який, накопичивши величезні багатства, зажадав продовжити свої повноваження і понад визначений термін залишитися на посаді, що давала йому такі прибутки. Цей антизаконний акт до глибини душі обурив генерала Сентаре, який мав досить солідні шанси на президентський пост. Генерал висловив свій протест вогнем автоматів вірного йому батальйону. Та ледве Сентаре встиг зайняти місце в президентському палаці, як полковник П’єр Арман оточив армійську штаб-квартиру. Гарячий темперамент і малоприємний характер полковника був добре відомий навіть цивільному населенню, і дальше перебування Армана при владі загрожувало громадянською війною.

В результаті створенням нового уряду енергійно зайнявся д-р Даніель Піньоль. Але справа так і не дійшла до вирішального засідання, на якому мав відбутися розподіл міністерських портфелів. Перед самим початком засідання кандидатів у міністри до президентського палацу вдерлася група військових на чолі з полковником Антоніо Кебрау і з допомогою двох пістолетів, приставлених до скронь президента Піньоло, спровадила його прямісінько до літака, що відправлявся в Сполучені Штати.

ГЕНЕРАЛИ З НАБИТИМИ ВАЛІЗКАМИ

Нагадуємо, що ці опереткові «революції» відбулися за коротенький піврічний період.

До недавнього часу ситуація в інших країнах Латинської Америки також нагадувала сцени з посередньої оперетки. Час від часу то в одній, то в другій республіці військова хунта, складена з генералів, адміралів, полковників і начальників поліції в мундирах, які мало чим відрізнялись від убрання портьє в елегантному нічному кабаре, інсценізували «народну» (звичайно) революцію. Об’єкт замаху, тобто правлячий диктатор, як правило завчасно дізнавався про те, що мало відбутися. І коли переворот саме здійснювався, цей диктатор з валізкою, набитою золотом і грішми, вже приземлявся десь в іншій країні американського континенту. Тимчасом новий диктатор після кількох пострілів в повітря, зроблених його поплічниками, вже займав президентське місце в палаці. Найголовніше, що всі були задоволені. І колишній диктатор, що вже досить поживився і тепер провадив «заслужений» відпочинок десь під пальмами Флоріди, і генерали, що за підтримку в перевороті могли сподіватись на нові милості від новоспеченого диктатора, і новий диктатор, що готувався до поживи. Потім історія повторювалась: новий замах, новий президент, і все починалось спочатку.

Але чи ж насправді всі були задоволені?

Латиноамериканські республіки заселені не дуже густо, але це ще зовсім не означає, що їхні мешканці складаються з самих лише генералів. Отже хтось з усього цього не зазнавав втіхи — хтось такий, хто в усіх цих розвагах не брав участі. Населенню було досить байдуже, хто здійснює терор; диктатор «ікс» чи «ігрек», але крім цього залишався ще й такий факт, до якого аж ніяк не можна було бути байдужим — сам терор!

І от настав час, коли народи Латинської Америки вирішили, що з них всього цього досить. Населення, половина якого ніколи досита не наїдалася, ніколи не спала в ліжку і ніколи не ходила до школи, вибило з сідла диктатора Аргентіни Перона. Аргентінська революція, незважаючи на те, що здійснена вона була з участю тих самих адміралів, генералів і полковників, вже не була схожа на попередні. Вперше один диктатор не заступив іншого.

Так, почалося саме з Перона. Відтоді з поверхні політичного життя почав зникати один диктатор за іншим. Континент почав очищатися від каудільо всіх мастей.

РАЙ КОНКВІСТАДОРІВ

Коли Христофор Колумб під час своєї третьої подорожі досяг в 1498 році узбережжя Венесуели, він писав королеві Іспанії; «Я чимало чув, що земля кругла. Хочу однак додати, що вона скоріш схожа на жіночу грудь. і що в її найвищому пункті, найближче до небес, лежить земля обітована. В цьому благословенному краю… багато мешканців носять золоті нашийники і браслети з перлів. Рай на землі…»

Південна Америка стала вотчиною конквістадорів, які висмоктували з «земного раю» все, що могли, і з награбованими багатствами повертались додому.

Протягом віків це становище порівняно не дуже змінилось. Сьогодні різниця полягає в тому, що місце озброєних шаблями іспанських і португальських конквістадорів зайняли північноамериканські банкіри і промисловці, озброєні зеленими папірцями Федерал Резерв Банку.

Під впливом успіхів, які здобули в недалекому минулому ряд країн Азії і Африки, США почали побоюватись за тривалість своїх впливів на південноамериканському континенті. Обсяг континенту, його стратегічне значення, величезні запаси сировини — все це, як і раніш, привертає увагу Вашінгтона, тим більше, що він вклав туди понад 13 мільярдів доларів (зрозуміло, не безкорисливо).

Не зайвим буде нагадати і те, що останнім часом комуністичні партії в Південній Америці збільшили кількість своїх рядів на 75 процентів.

В Латинській Америці наростає невдоволення засиллям Сполучених Штатів. Знаменним є факт налагоджування чимдалі тісніших торговельних зв’язків між південноамериканським континентом І Радянським Союзом, а також Польщею, Чехословаччиною і іншими країнами народної демократії. В результаті Вашінгтон змушений був стати перед фактом значного зменшення імпорту сировини від своїх південних контрагентів. Не слід забувати, що національне господарство цих країн спирається, власне, на експорт сировини. Так, наприклад, Чілі живе з вивозу міді (67 процентів усього експорту), а експорт Венесуели на 93 проценти складається з нафти.

Радянський Союз уклав торговельні умови з 8 країнами Латинської Америки. До речі, ідучи назустріч Бразілії і Колумбії, СРСР купив у них лишки кави. Разом з тим, ці країни одержали пропозиції про надання кредитів на умовах, які не мали нічого спільного з тим, що пропонувалось досі кредитними банками Західної півкулі.

Колишній принцип Теодора Рузвельта, який досі визнавали Сполучені Штати щодо своїх південних сусідів: зовні діяти делікатно, але тримати всіх у жилетній кишені — виявився вже застарілим…

Падіння таких тиранів як Рохас Пінілья в Колумбії чи Фульхенсіо Батіста на Кубі, перемога демократичних рухів в Мексіці, Венесуелі, Аргентіні, Коста-Ріці та інших південноамериканських республіках очищає цей континент від тяжкої спадщини минулого. На континенті, де завжди роїлись деспоти всіх мастей, залишились ще полковник Кебрау на Гаїті, генерал Строеснер в Парагваї і Трухільо в Домініканській Республіці.

І ці диктатори також мусять відійти. Мусять, хоч їм цього й дуже не хочеться…

Переклад з польської.

Джерело: Я.Мазур, Т.Мечік. Останній резерват (пер. з польск.) // Всесвіт (Київ). — 1959. — №4. — Стор. 12-14.