Тарік Алі: Ваш останній альбом[1] і публічні заяви, надто інтерв’ю для журналу «Роллінг стоун»[2], свідчать про радикалізацію і політизацію ваших поглядів. Коли це почалось?
Джон Леннон: Знаєте, я завжди цікавився політикою, завжди був проти статус-кво. Це дуже звичайна річ, якщо ти виростаєш, як я, в атмосфері ненависти до поліції і страху перед нею, як перед природним ворогом, а також якщо ти вчишся зневажати армію як щось, куди забирають, а потім кидають вмирати десь далеко. Я хочу сказати, що це складова робітничої кляси; хоча з роками, коли дорослішаєш і заводиш сім’ю, коли тебе поглинає система, це ставлення зношується. Що стосується мене, то я ніколи не був аполітичним, хоча у «кислотні роки», десь у 1965 або 1966 році, більше значіння для мене мала реліґія. І ця реліґія напряму була результатом усього цього суперзіркового лайна — реліґія була кляпан для скидання відчуття гноблення. Я міркував так: «Ладно. У житті є ще щось, чи не так? Це ще не все, вірно?».
Але знаєте, я завжди був якоюсь мірою політичним. У двох книжках, які я написав[3], хай вони і написані своєрідною джойсіянською тарабарщиною, є кілька випадів проти реліґії, а також п’єса про робітника та капіталіста. Я з дитинства висміював систему. У школі я видавав рукописні журнали та роздавав їх друзям. Я дуже добре усвідомлював, що таке кляса, як то кажуть, із затаєною образою, тому що я знав, що зі мною відбувається, і я знав про клясове гноблення, жертвами якого ми є: це, чорт забирай, факт, але коли в світі ураганного «бітла» це загубилось, я на якийсь час віддалився від дійсности. Продовжити читання “Влада народу! Розмова з Джоном Ленноном і Йоко Оно”