Краще отрута

Кевін Окот

Рец. на кн.: Susan Williams, White Malice: The CIA and the Neocolonisation of Africa, Hurst, 2021, 651 pp.
Natalia Telepneva, Cold War Liberation: The Soviet Union and the Collapse of the Portuguese Empire in Africa, 1961-75, North Carolina, 2023, 302 pp.

Були часи, коли у підручниках історії писали, що до середини 1960-х рр. незалежність африканських країн була більш-менш повною. Деколонізація звільнила білу людину від її тягаря і відкрила перед африканськими активістами — після протокольного кивка вдячности европейським благодійникам — шлях для швидкого руху вперед. Але якщо таке тлумачення історії було безглуздим, так само безглуздим було вважати, що в 1970-ті рр. колоніяльне правління в Африці було відхиленням від норми: боротьбу проти панування білої меншости продовжували мільйони людей, зокрема в Південній Африці та Зімбабве, і мірою продовження «холодної війни» боротьба загострювалась. У створенні і ліквідації в Африці рухів за незалежність, починаючи з відносного успіхи деколонізації в Ґані та катастрофи «бельґійського» Конґо та завершуючи кривавою громадянською війною в Анґолі, що вона розпочалась після завоювання країною незалежности 1975 року, грали важливу ролю і Радянський Союз, і Сполучені Штати Америки. Майже в усіх випадках, як у «Злих намірах білих» (White Malice) пише Сюзен Вільямс, США — в супроводі колишніх колоніяльних держав — уперто змагались за вплив на події: задовго до того, і це показує у свої книзі про деколонізацію «портуґальської» Африки «Визволення у часи „холодної війни“» (Cold War Liberation) Наталія Телепнева, як про свої права брати участь у визначенні майбуття післяколоніяльної Африки заявили Москва та Пекін.

Ґана здобула незалежність у березні 1957 року. До Аккри на святкування закінчення британського правління прибули Джордж Педмор, панафриканіст з Тринідаду, та його подруга Дороті Пайцер. 6 березня прем’єр-міністер Кваме Нкрума звернувся до тих, хто зібрався на старому майданчику для гри в поло в Аккрі, зі словами: «Боротьба скінчилась, і Ґана, наша рідна країна, вільна». Проте Педморів настрій був далекий від святкового. Як пише у книзі «Джордж Педмор і деколонізація знизу» (2014) Леслі Джеймс, Педмор і Пайцер були дуже здивовані, коли побачили, що летять до Ґани «на літаку для дуже важливих осіб в одній компанії разом з колишніми британськими ґубернаторами, делєґацією від британського парляменту, норвезьким послом і делєґаціями від Китаю, Бірми та Малайі». Турбувала присутність колишніх колонізаторів Ґани. Як пізніше згадував С.Л.Р. Джеймс, того вечора Педмор повернувся до нього і сказав: «Люди, що тут танцюють, це ті самі люди, що опирались … незалежності».

Він хотів провести инші збори — збори, на яких для обговорення проблєм деколонізації зустрілись би активісти з Африки та діяспори. Перша Конференція народів Африки відбулась у грудні 1958 року в Громадсько-політичному центрі міста Аккри. На конференції були присутні більше трьохсот африканських політичних і профспілкових діячів, в тому числі Кеннет Каунда, Гестінгс Банда та Франц Фанон. Кількість делєгатів-жінок була меншою, але Есланда Робсон, Шьорлі Ґрем Дю Бойс, Мейда Спрингер і Марте Ондіє зробили все можливе, щоби на обговорення поставили й питання, які їх хвилювали. Головував на конференції Том Мбойя, кенійський профспілковий діяч, що він — про це стало відомо пізніше — підтримував тісний зв’язок з ЦРУ. Як пише Вільямс, «в дійсності США взяли у конференції найактивнішу участь — у прихованій і непомітній формі». З метою втримати від потрапляння африканських країн у сферу впливу Москви Вашингтон фінансував низку політичних і культурних орґанізацій. Афро-Американський Інститут, приміром, який відрядив на конференцію Гореса Менна Бонда (президента Університету ім. А. Лінкольна, альма-матер Нкруми), був орґанізацією-прикриттям для діяльности ЦРУ.

У СРСР починався новий період ентузіязму щодо «третього світу». Розрив зі сталінізмом, символом якого стала таємна промова Хрущова 1956 року на XX з’їзді КПРС, відкрив можливости для відновлення старої — ще комінтернівської — роботи, спрямованої на боротьбу з імперіялізмом і расизмом. «У політиці щодо „третього світу“ головний наголос Хрущов робив,» — пише Телепнева, — «на відродженні радянського соціялізму, спираючись на ідеалістичне поняття „лєнінських принципів“». Позаяк СРСР не мав в Африці військових сил, намагаючись вести «холодну війну» в економний спосіб, він покладався на роботу розвідувальних служб — ГРУ та КДБ — й ріжних інституцій, таких як Міжнародний відділ ЦК КПРС (на відміну від радянських установ фінансоване ЦРУ Американське товариство африканської культури було відоме як «Дядько Велика Кишеня»). У процесі радянські чиновники середньої ланки (або «міжнародники») перетворились, за словами Телепневої, на «посередників визволення» — посередників між діячами антиколоніяльних рухів і керівництвом Радянського Союзу, що його ще треба було переконати в необхідності повної воєнної та дипломатичної підтримки.

Крім того, відкрились можливості для інтернаціоналістів, таких як завідуючий Міжнародним відділом Борис Пономарьов або директор Інституту Африки Іван Потєхін. Пономарьов і Потєхін належали до невеличкого, але впливового кола партійних функціонерів, відомих як «комінтернівці», що вони, як пише Телепнева, були «небагатьма з тих, хто пережив сталінські чистки, але залишився вірним соціялістичному інтернаціоналізмові та вітав політику Хрущова щодо „третього світу“» (Пономарьова засуджували як троцькіста). Присутність Потєхіна на Конференції народів Африки була знаком грядущих відносин.

Радянські відповідальні особи звернули увагу на студентів з портуґальських колоній у Лісабоні в 1950-х рр. Серед них був майбутній перший президент Анґоли Аґоштіньо Нето, засновник Народного руху за визволення Анґоли (МПЛА) Маріу Пінту де Андраді, діяч антиколоніяльного руху «портуґальської» Ґвінеї Амілкар Кабрал і один із засновників Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО) Марселіну душ Сантуш. Всі вони належали до привілейованої верстви асимільованих метисів — соціяльної ґрупи колоніяльних підданих, які вважались достатньо «цивілізованими», щоби претендувати на повноправне портуґальське громадянство. Стипендії, які їм виділялись, призначались для формування колоніяльної адміністрації. Натомість студенти збирались в Імперському будинку студентів, суспільному центрі в Лісабоні, заснованому народженими в Африці білими студентами з доброзичливим ставленням до режиму портуґальського диктатора Салазара, для обговорення майбутнього портуґальських колоній в Африці (чи радже способів позбавитися портуґальців). Як згадував пізніше Андраді, ґрупа проявляла неабиякий інтерес до марксистських ідей і встановила зв’язок з портуґальськими комуністами, хоча відносини часто переживали періоди напруги: Портуґальська комуністична партія (ПКП) вважала, що по відношенню до клясової боротьби у самій Портуґалії незалежність африканських країн має другорядне значіння. 1951 року Андраді, душ Сантуш і Нето були заарештовані після заходу ПКП у Лісабоні. Ситі по горло постійним переслідуванням з боку таємної поліції, Андраді та душ Сантуш врешті-решт переїхали до Парижу. Нето залишився в Портуґалії, але більшу частину 1950-х рр. просидів у в’язниці.

Восени 1958 року СРСР запросив душ Сантуша, Андраді й їхнього товариша Віріяту Клементе да Круш на першу конференцію письменників Африки та Азії, що мала відбутися в Радянському Узбекистані. На подію з’їхались 196 письменників з 50 країн, серед них 90-річний В.Е.Б. Дюбойс, що він прилетів з Москви. Пізніше Андраді згадував цю конференцію як «літературний Бандунг»: історичні збори письменників, що не приєднались (радянський уряд не відрядив своєї делєґації на конференцію країн, що не приєднались, яка відбулась 1955 року в індонезійському Бандунзі). Инші африканські письменники не проявили такого ентузіязму. Під час підготовки до конференції сенеґалець Альюн Дьйоп, засновник впливового паризького журналу «Презенс африкен», висловив занепокоєння участю в заході радянських представників, що, на його думку, відволікатиме увагу від письменства та мистецтва чорношкірих. Коли радянська влада відмовилась не брати участь в конференції, Дьйоп і його журнал її бойкотували (у своєму звіті Спілка письменників СРСР назвала його «ворожим буржуазним націоналістом»). Андраді, що він входив до складу редакції «Презенс африкен», був дуже розчарований таким рішенням. Ще коли він жив у Лісабоні, він зачарувався поетами та учасниками руху неґритюд Еме Сезером і Леопольдом Сенґором (між иншим, обидва тісно співпрацювали з журналом) і розглядав Імперський будинок студентів як своєрідну «політичну домівку» портуґальського неґритюду, хоча на момент проведення Ташкентської конференції його погляди еволюціонували ліворуч і неґритюд він вважав надто буржуазним, аби бути корисним діячам антиколоніяльного руху.

Подвоїв зусилля з поширення своєї ідеолоґії в Африці за допомогою воєнних і культурних проґрам і Китай. Душ Сантуш і Віріяту да Круш сильно захопилися маоїзмом після поїздок до Китаю 1954 і 1958 року. «Проведений в Китаю час,» — згадував пізніше душ Сантуш, — «був правдивою школою марксизму-лєнінізму». Віріяту да Круш, найбільш переконаний маоїст у гурті діячів анґольського антиколоніяльного руху, вважав хрущовську політику мирного співістнування зрадою принципів марксизму-лєнінізму. З цим не погоджувався Нето: він зберіг тісні зв’язки з ПКП, що орієнтувалась на Москву. Віріяту да Круш склав текст першого маніфесту МПЛА — орґанізації, що вона, як сподівався він і Андраді, об’єднає непримирені між собою націоналістичні рухи країни, — вирішального впливу на політичну позицію орґанізації не мали ані Пекін, ані Москва. 1966 року да Круш вирішив поїхати на еміґрацію до Китаю, де залишався до самої смерти 1973 року.

Контакти з міжнародниками Кабрала були обмежені. Після закінчення 1950 року навчання він повернувся до рідної країни «портуґальської» Ґвінеї (Ґвінеї-Бісау) і працював у колоніяльній адміністрації аґрономом. Час од час він їздив у відрядження по країні, під час яких не тільки вивчав соціяльну структуру та ґрунти Ґвінеї (він провів першу інвентаризацію сільськогосподарських земель колонії), але оцінював готовність населення до визвольної війни. Антиколоніяльна діяльність Кабрала дратувала портуґальську таємну поліцію: його вимусили поїхати з країни, і в травні 1960 року він оселився у Конакрі, столиці сусідньої Республіки Ґвінея, що вона 1958 року здобула незалежність від Франції. В Конакрі — з благословення президента Ґвінеї Ахмеда Секу Туре — Кабрал відкрив штаб-квартиру Африканської партії незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (ПАІҐК). Туди ж у пошуках бази для МПЛА прибули і Віріяту да Круш і Андраді. Але Туре зіткнувся з труднощами. За кілька місяців після проголошення незалежности його Демократична партія Ґвінеї була змушена відправитися на пошуки іноземної допомоги. Після того, як Ґвінея відмовилася від пропозиції залишитися у французькій співдружності та зберегти колоніяльну валюту, Франція почала операцію «Персіль» — таємний плян дестабілізації уряду Туре за допомогою економічних і військових диверсій. Сподіватися зменшити наслідки цих диверсій можна було, лише отримавши допомогу країн Варшавського договору.

1960 року Чехословаччина відкрила у Ґвінеї невеличкий розвідувальний центр. Мирослав Адамек (псевдонім «Альтер»), офіцер розвідки, відряджений до Конакрі, був переконаний, що Кабрал може бути цінним аґентом і переконував начальство завербувати його як «довірену особу». Радянські офіційні особи поділяли критичний погляд Карала на африканський соціялізм Нкруми та Туре, які порвали з радянською традицією і заявляли, що представляють «третій шлях». Адамек зіграв ключову ролю в орґанізації візити Кабрала до Чехословаччини та Радянського Союзу 1960 і 1961 року. Прага пішла далі і почала виплачувати ПАІҐК щомісячну грошову допомогу та постачати стрілецьку зброю. Залучаючись до африканських справ, пише Телепнева, ЧРСР хотіла «заробити на продажі зброї, а також завоювати престиж у гурті країн-членів Варшавського договору».

Прийти в Африку СРСР спонукали не тільки ідеолоґія і змагання з Китаєм — були й инші чинники. Діяльність ЦРУ в колишньому «бельґійському» Конґо (Демократичній Республіці Конґо, ДРК) допомогла Хрущову зміцнитися у переконанні, що в «третьому світі» мирне змагання між США і Радянським Союзом неможливе. Вільямс пише, як, щоби забезпечити надійний доступ до сировини (міді, кобальту, діямантів й олова). ЦРУ налагоджувало таємну співпрацю з найманцями, діловими колами та бельґійським урядом. Місцеві аґенти ЦРУ, дуже стурбовані незначною присутністю радянських спеціялістів, нагнітали страх приходу до влади комуністів. Голова конґолезької резидентури ЦРУ Леррі Девлін в одній зі своїх телєґрам зі Леопольдвіля сповіщав, що «посольство та відділ переконані, що сьогодні в Конґо має місце клясична спроба комуністів захопити владу. Над цим працюють численні сили: радянські представники, чехи, ґвінейці, ґанійці, комуністична партія тощо». Правди в цих твердження було небагато. «На піку,» — пише Дейвид Джиббс у «Політичній економії втручання у „третій світ“» (1991), — «комуністичні країни в Конґо були представленні не більше як 380 радянських і чеських спеціялістів (проти 14.000 військ ООН, а також тисяч і тисяч бельґійських військовослужбовців, найманців і технічних спеціялістів)». Параноя аґентів пояснюється радше лицемірством, ніж будь-якою реальною небезпекою з боку Радянського Союзу; хоча у своїй підозрі, що Москва може надіятися виступити бастіоном на шляху американських неоколоніяльних інтересів, вони не помилялись.

ДРК опинилась на межі громадянської війни. 11 липня 1960 року, менші ніж через місяць після проголошення незалежности, Моїз Чомбе оголосив про вихід з країни багатої на корисні копалини Катанґи; невдовзі за ним послідував Альбер Калонджі, який оголосив, що етнічна ґрупа балуба, до якої він належить, створює власну автономну державу Південне Касаї. Чомбе та Калонджі підтримували сердечні стосунки з національним урядом Джозефа Касавубу, але одночасно ненавиділи лівого прем’єр-міністра Патріса Лумумба, відвертого критика бельґійського неоколоніялізму. Фінансова підтримка для відокремлення Катанґи та Південного Касаї, яке у засобах масової інформації на Заході назвали «Конґолезької кризою», знайшлась у бельґійських і американських ділових колах. Як десять років по тому напише у своїй книзі «Конфлікт у Конґо» (1972) Тома Канза, сепаратисти «ідеолоґічно та фінансово залежали від гірничодобувних компаній. Їхні політичні мотиви диктувались европейцями, які їх підтримали». Самі гірничодобувні компанії могли розраховувати на захист з боку бельґійських офіцерів, що вони продовжували займати в армії командні пости, та — переважно білих — приватних найманців. Конґолезьких салдатам, одначе, все обридло: за тиждень до відокремлення Катанґи у ґарнізонах Леопольдвілю та Тисвілю здійнявся бунт проти білих офіцерів. На придушення бунту — під приводом захисту своїх громадян — швидко відрядила війська Бельґія.

Як роз’яснює Вільямс, американці були переконані, що самостійна Катанґа захистить від націоналізації урановий рудник Шинколобве — захистить від націоналізації і ґарантуватиме невтручання у будь-які справи уранодобування Радянського Союзу. Уран з Конґо мав величезне значення для Мангеттенського проєкту: під час другої світової війни Управління стратеґічних служб США (попередник ЦРУ) для захисту руди так від радянських замірів, як від нацистів відкрило в «бельґійському» Конґо представництво. Мірою розгортання «холодної війни» у 1950-х рр. США погодились фінансувати ядерну енерґетичну проґраму Бельґії в обмін на збереження поставок руди. Наслідком співпраці стало будівництво двох реакторів першого покоління: одного в Бельґії, иншого — в «бельґійському» Конґо. В серпні 1960 року Комісія з атомної енерґії США попросила Девліна у разі перемоги радянського впливу вивести реактор з ладу, вийнявши з нього паливні стержні; він відмовився від цього надзвичайно ризикованого завдання.

Лумумба звернувся по допомогу в придушення сепаратизму в Катанзі до Айзенгавера, але той порадив конґолезькому прем’єр-міністрові звернутися до ООН. Ґенеральний секретар ООН Даґ Гаммершьольд вирішив допомогти, й Рада Безпеки ухвалила резолюцію, що вона закликала до виводу з Конґо бельґійських військ. Крім того, в резолюції обіцялось надати країні стратеґічну підтримку. Проте Лумумба не зміг переконати Гаммершьольда направити війська ООН до Катанґи. Неготовність ґенерального секретаря підкріпити свою допомогу воєнною силою ще більше підірвала владу центрального уряду. Відносини між Лумумбою і Гаммершьольдом погіршились, і Лумумба звернувся по допомогу до Радянського Союзу, який швидко надіслав військових радників, що викликало тривогу в США. Заступник Лумумби Антуан Ґізенґа був розчарований в ООН ще більше та звернувся до Ґани.

Видатний дипломатичний апарат Ґани грав провідну ролю у закордонній політиці Нкруми як панафриканіста. «Ґана за Нкруми,» — якщо вірити Леслі Джеймсу, — «дозволяла африканським націоналістичним рухам звільнитися від впливу інститутів метрополій і натомість у пошуках „політичних альтернатив“ післяколоніяльного майбутнього звертатися до місцевих країн і режимів зі схожим історичним досвідом». Крім того, в «Злих намірах білих» йдеться і про дипломатичні помилки Нкруми, зокрема про його рішення доручити дипломатичні справи Аккри у Леопольдвілі ґенералу-майору Генрі Теплера Александера, британському офіцеру, раніше призначеному виконуючим обов’язки міністра оборони Ґани. Александр не знав французької, був наближений до американського посла Клер Гейс Тимберлейк і часто йшов на поступки бельґійським ґенералам.

Вільям Бьорден, посол США у Брюсселі, писав до Державного департаменту, що «Лумумба тепер сам себе завів у ситуацію протистояння із Заходом, опору Орґанізації Об’єднаних Націй і зростаючої залежности від Радянського Союзу». Найкращим виходом із ситуації «має, отже, стати знищення уряду Лумумби в його теперішньому вигляді; проте одночасно нам треба знайти або виростити нового коника, на якого можна було би поставити». Вірогідним кандидатом був Джозеф-Дезіре Мобуту, ймовірно, рекрутований Девліном наприкінці 1950-х рр. Мобуту вже надавав послуги бельґійській розвідці та працював у Брюсселі як журналіст. Девліну він сподобався: знаючий, честолюбний і милий. Що ще важливіше, 1959 року в Ібадані, на конференції, орґанізованій Конґресом культурної свободи (ширмою ЦРУ), Мобуту познайомився з Лумумбою. Останній бачив у Мобуту друга та прибічника. Инші не були в цьому переконані та побоювались, що Лумумба веде їх до гибелі: «Він надто терпимий,» — жалівся Ґізенґа. В оточені Лумумби були обурені, коли Мобуту було призначено начальником штабу Конґолезької національної армії.

Невдовзі противники Лумумби перейшли у наступ: 5 вересня Касавубу незаконно усунув Лумумбу з посади прем’єр-міністра, покликаючись як на привід на його рішення залучити до розв’язання кризи з Катанґою радянські сили. Звільнено було і Ґізенґу. Коли пізніше Лумумбу заарештували, втрутився, аби домогтися його визволення, Ендрю Джин, посланник Нкруми у ДРК, але справу було уже не врятувати. 14 вересня Мобуту заявив, що армія захопила владу та призупинив дію цивільних законів; Касавубу квапливо підписав указ про узаконення військової диктатури Мобуту. Радянське та чехословацьке посольства були зачинені, а дипломати — вислані за межі країни.

Під час «холодної війни» відмінності між радянським і американським підходами до втручання у справи «третього світу» були разючими. І перші, і другі з метою впливу на результати деколонізації налагоджували «тісні» стосунки між офіцерами розвідки та діячами антиколоніяльних рухів. Проте, якщо міжнародники у Телепневої вважають свою роботу «священним обов’язком», аґенти ЦРУ, як їх малює Вільямс, за великим рахунком ставляться до наслідків своїх дій байдуже. Штатна інструкція ЦРУ з 1954 року радила як найпростіший спосіб приховати вбивство «падіння на тверду поверхню з висоти 75 футів [23 м. — Пер.] або більше». А ще краще була отрута. Сідні Ґоттліб, хемік, що керував експериментами у ЦРУ з психотропними речовинами, зібрав набір для отруєння Лумумби та плянував приїхати з ним до Леопольдвілю і передати Девліну. Проте Девлін зрозумів, що не зможе підібратися до жертви достатньо близько, та відіслав до штаб-квартири телєґраму з проханням надіслати рушницю. «ТУТ ХОРОШЕ ПОЛЮВАННЯ,» — написав він, — «ПРИ ГАРНОМУ ОСВІТЛЕННІ».

Після того, як перемовини з Касавубу не принесли жадних результатів, резиденцію Лумумби оточили війська ООН та конґолезької армії. Сили Мобуту сподівались відокремити Лумумбу від його прибічників, неофіційно посадивши його під домашній арешт. Безпеку його мав ґарантувати Гаммершьольд. У ніч проти 27 листопада 1960 року Лумумба покинув резиденцію. До ранку його зникнення ніхто не зауважив. Ґізенґа був у Стенлівілі (тепер Касінґані) і закликав Лумумбу приїхати до нього. Але тепер ЦРУ грало на випередження. Девлін отримав телєґраму від аґента: «Однодумці політика у Стенлівілі бажають, щоби [Лумумба] вирвався з ув’язнення і на машині направився для продовження політичної діяльности до міста». Инший аґент Джастин О’Доннелл, який виношував пляни виманити Лумумбу подалі від охорони, відмовився виконувати наказ вбити його, сподіваючись натомість передати його ворогам. О’Доннеллів плян справдився: на дорозі Лумумбу затримали офіцери Мобуту та переправили його на літаку до Катанґи, де за кілька годин його було вбито. Як пише Вільямс, загальна стратеґія дій ЦРУ щодо ДРК користувалась підтримкою «у найвищих ешелонах влади». Так звана «Особлива ґрупа», підкомітет Ради національної безпеки США, відповідальний за таємні операції, дала резидентурі ЦРУ зелене світло та передала Девілу для завершення справи 100.000 долярів.

Поява в Білому домі Кеннеді означала зсув у зовнішній політиці США. Ще будучи сенатором, він критикував французьку неоголошену війну в Алжирі. Тепер він викликав шок у вашингтонському політичному істеблішменті, коли у питанні портуґальського колоніялізму виступив у Раді Безпеки ООН заодно з Радянським Союзом. Кеннеді прагнув виходу портуґальців з Анґоли, але в своїх діях він був обмежений потребою у доступі до військової бази НАТО на Азорських островах — портуґальському володінні. База мала велике значення для спостереження за активністю в Атлянтиці радянських підводних човнів і зіграла важливу ролю під час Карибської кризи. Новий напрямок у зовнішній політиці, який виглядав таким багатообіцяючим за Кеннеді, після нього продовження не мав. Ліндон Джонсон Африкою цікавився мало і стосунки з Португалією нормалізував.

Портуґалія мала в Африці не тільки Анґолу, але й инші цінні колонії. Однією з них був Мозамбік. 1963 року Едуарду Мондлане, ватажок ФРЕЛІМО, зустрівся з Робертом Кеннеді, сподіваючись отримати фінансову допомогу. Він справив на Кеннеді приємне враження, і той запропонував йому 60.000 дол. США, що їх можна було отримати через Фонд Форда, який, як зазначає Вільямс, був тісно пов’язаний з ЦРУ. Радянській стороні, що вона надавала ФРЕЛІМО фінансову та матеріяльну підтримку й уже ставилась до Мондлане та його американської дружини з підозрами, ця ідея не дуже сподобалось. Мондлане познайомився з Марселіну душ Сантуш у 1950-х рр. у Лісабоні, коли приїхав туди разом з Кабралом і Нето. Переслідуваний портуґальськими спецслужбами, він врешті-решт переїхав до США (що було незвично для африканця з портуґальських колоній), де навчався в Оберлінському коледжі та Північно-Західному університеті. На момент, коли він приїхав у Дар-ес-Салам, він наробив міжнародну мережу контактів, в тому з колишніми колєґами з ООН. Але за ці зв’язки треба було платити. Невдовзі після призначення Мондлане керівником ФРЕЛІМО, до орґанізації проник американський аґент ЦРУ, якого звали Ліо Клінтон Олдридж (псевдонім Ліо Мілас). Довіра Москви до нього похитнулась ще більше.

«Інтерес радянського керівництва до ФРЕЛІМО,» — пише Телепнева, — «активізувався 1964 року після подій, які в Радянському Союзі сприйняли як революційні зміни у Східній Африці, після революції в Занзібарі». Але Занзібарська революція, що вона усунула від влади султана та поклала край непрямому британському правлінню, не стала тією вирішальною подією, на яку сподівались у Москві. Інтелєктуали-марксисти, такі як А.М. Бабу, пробували направити повстання на шлях побудови незалежного та соціялістичного Занзібару, але революція завершилась об’єднанням Занзібару та Танґаньїкі (як Танзанії) під проводом «африканського соціяліста» Джуліюса Ньєрере. Ньєрере звернувся до Лондона й Вашингтону по допомогу в придушенні бунту в казармі Коліто в Дар-ес-Саламі, коли — як у випадку з Силами громадської оборони в Конґо — солдати вимагали звільнення зі служби білих офіцерів. Реакція була миттєва: згідно з повідомленнями «Нью-Йорк таймс», британські військові «у 40-хвилинному штурмі зламали опір 800 бунтівників» за допомогою «одного протитанкового ґранатомета та влучної роботи стрільців». Потім на сцені появився Державний департамент США та консулом в Занзібарі призначив Френка Карлуччі, який перед тим працював в американському посольстві у Леопольдвілі (в 1970-ті Карлуччі дослужиться до посади заступника директора ЦРУ). Москва практично не підтримувала контактів з Ньєрере, вірним союзником маоїстського Китаю, але Танзанія стала пристанищем для діячів антиколоніяльних рухів в еміґрації, а з ними Москва налагодити співпрацю надіялась. Хай там які сумніви вона мала щодо Мондлане та Ньєрере, вона через Дар-ес-Салам почала постачати партизанам ФРЕЛІМО зброю.

Як і в МПЛА, у керівництві ФРЕЛІМО переважали метиси з привілейованої ґрупи асимільованих, що вони користувались можливостями, для більшості мозамбікців недоступними. Це було причиною конфлікту в орґанізації, що вона, як пише Телепнева, «від самого початку складалось з великої кількости фракцій». Партійні кадри та студенти, незадоволені керівництвом Мондлане та ролею душ Сантуша в складанні марксистсько-лєнінського уставу партії, походили переважно з народности маконде («північними»): для них зразком революційної дії був маоїзм. У березні 1968 року збунтувались і висунули вимогу усунення від навчального процесу білих викладачів, а також зміни керівництва ФРЕЛІМО, студенти Мозамбікського інституту в Дар-ес-Саламі, створеного для підготовки кадрів Мондлане та його дружиною. В кінці кінців Мондлане спромігся бунтівників вгамувати, але Москва засумнівалась у його здатности заручитися масової підтримкою в північному Мозамбіку. Продовжувала ускладнюватися дипломатична ситуація: через підозри щодо зв’язків Мондлане з ЦРУ Москва вирішила відмовити ФРЕЛІМО у фінансовій підтримці, а Пекін взаємодіяв з ФРЕЛІМО тільки через Ньєрере. Нкрума, який міг би надати підтримку, 1966 року внаслідок державного перевороту, орґанізованого за підтримки ЦРУ, втратив владу. Бідь-яку підтримку припинив і Вашингтон.

Кабрал теж стикнувся з бунтом у власній партії. Як пише про це Телепнева, багато студентів-африканців, ставши під час навчання у країнах Східного блоку жертвами расистських нападів, розчарувалось у комунізмі. Кілька студентів, що поїхали на навчання до СРСР за лінією ПАІҐК, 1963 року приєднались до акції протесту проти расової дискримінації, яка стала повною несподіванкою для Москви (і для Кабрала). Одначе критика з їхнього боку була спрямована не так проти самого Радянського Союзу, як — знову — проти керівництва з числа асимільованих метисів. Реакція так ФРЕЛІМО, як ПАІҐК була однаковою: у студентів забрали стипендії та розпочали проти них кампанію. Тим часом, схоже, дала свої плоди антирадянська тактика Китаю. У Танзанії молодіжна орґанізація Африканської національної спілки (ТАНУ), створена за зразком хунвейбінів, поширювала антирадянську пропаґанду. Навіть Нкрума перейшов на прокитайську позицію. Але Кабрал відмовився рвати стосунки з Радянським Союзом, що призвело до розриву відносин між ПАІҐК і Китаєм. Втручання маоїстів не призвело до результату, на який сподівався Пекін: влада тепер була зосереджена в руках Кабрала та Нето, що вони обидва віддавали перевагу марксизму-лєнінізму радянського зразка, в якому вбачали засіб і ціль завоювання незалежности від Портуґалії.

Ситуація в Ґвінеї для ПАІҐК була чимдалі менш передбачуваною. Після здобуття країною незалежности Туре прийшов до Кабрала з ідеєю кінцевого об’єднання Ґвінеї-Конакрі та Ґвінеї-Бісау, але Кабрал наполіг на тому, що ПАІҐК представляє інтереси так народу Ґвінеї-Бісау, як народу Островів Зеленого Мису (також портуґальського володіння). Туре образився і став не так охоче надавати ПАІҐК бази й об’єкти. Крім того, він порвав з Радянським Союзом після того, як запідозрив, що СРСР брав участь в орґанізації «змови вчителів» — профспілкового руху вчителів, що він прагнув, як здавалось Туре, усунути його від влади. За його наказом рух придушили сили безпеки.

Москва вагалась з передачею ПАІҐК зброї — попри дружбу Кабрала з Пьотром Евсюковим з другого покоління міжнародників, який бився у лавах Червоної Армії і досконало володів портуґальською мовою. Все змінилось, коли 1963 року ПАІҐК розпочала партизанську війну. 1965 року в Криму, біля Перевального, Москва відкрила базу підготовки для бійців ПАІҐК, МПЛА та ФРЕЛІМО. Кабралова мережав зв’язків, як зазначає Телепнева, «охоплювала прибічників у Ґані, Алжирі, Мороко, Чехословаччині, в країнах Скандинавії та на Кубі», але відносини з Кубою були складними. Коли 1963 року в Конакрі зупинявся Че Ґевара, він закликав Кабрала послати від ПАІҐК партизанський загін до Республіки Конґо допомогти боротьбі прибічників Ґізенґи, які здійняли повстання проти Мобуту. Кабрал відмовився, але Ґевара все одно запропонував провести підготовку бійців з Кабо-Верде на Кубі. 1966 року Кабрал взяв участь у Конференції народів Азії, Африки та Латинської Америки, що вона відбувалась у Гавані, де Кастро вирішив прислати ПАІҐК особовий склад і ріжноманітні предмети постачання (а партизанів з Кабо-Верде запросив пройти на Кубі бойову підготовку). Але погляди Кабрала та його кубинських радників розходились: він виступав за тривалу війну на виснаження, до чого не мали охоти вони.

З часом ПАІҐК взяла під свій контроль великі частини Ґвінеї-Бісау, хоча в инших портуґальських колоніях в Африці антиколоніяльні рухи переживали не найкращі часи. 3 лютого 1969 року Мондлане загинув після вибуху бомби, схованої у книзі, надісланої до його штаб-квартири в Дар-ес-Саламі. Пакунок виглядав як такий, ніби його було надіслано за рахунок Москви, але це виявилось фальсифікацією: «вбивство,» — пише Телепнева, — «мало всі ознаки участи портуґальців». У Радянському Союзі підозрювали, що свою ролю зіграв своєрідний підхід Мондлане до зовнішньої політики: він відштовхнув від себе США. Кубу, Алжир і навіть господарів, що приютили його в Танзанії. Кабрала спіткала подібна доля: його застрелили в Конакрі 1973 року незадовго до офіційного проголошення незалежности Ґвінеї-Бісау й Островів Зеленого Мису — це була остання, безнадійна спроба портуґальських фашистів зупинити відпадіння «заморських територій». При виконанні замахів Портуґалія покладалась на місцевих колябораціоністів (в тому числі всередині ПАІҐК): до вбивств підштовхували внутрішні конфлікти, спричинені етнічними, клясовими й ідейними відмінностями, що їх стримували в ім’я спільної боротьби. Ніколи не вдавалось повністю зняти напруження між керівництвом з гурту асимільованих метисів і партійними кадрами з бідних районів, які не довіряли космополітичному націоналізмові.

24 квітня 1974 року Рух збройних сил (МФА), орґанізація молодших офіцерів портуґальських збройних сил, влаштувала в Лісабоні переворот. Фашистський режим впав, чому надзвичайно зраділи бійці визвольних рухів у портуґальських колоніях в Африці, хоча до перемоги не дожили багато борців, в тому числа Віріяту да Круш, Кабрал і Мондлане. Портуґальський уряд, на чолі якого став Вашку Ґонсалвіш, форсував процес передачі влади в колоніях визвольним рухам. У випадку з Мозамбіком, Ґвінеєю-Бісау та Кабо-Верде очевидними претендентами на владу були ФРЕЛІМО та ПАІҐК. В Анґолі справи стояли інакше. Наслідком швидкого виведення портуґальських військ утворився вакуум влади, який не могла заповнити жадна з конкуруючих за владу сил — МПЛА, Фронт національного визволення Анґоли (ФНЛА) і Національний союз за повну незалежність Анґоли (УНІТА): одним бракували народної підтримки, іншим — контролю над важливими територіями країни.

МПЛА мало не розпалась, Віріяту да Круш 1966 року вийшов з партії і поїхав до Китаю. Андраді розійшовся з Нето на території Республіки Конґо створив Фронт активного повстання. Східне повстання, відлам від МПЛА, що сформувався навколо Даніела Чіпенди, збирався з силами на території Замбії — по сусідстві з УНІТА Жонаса Савімбі. У Міжнародному відділі ЦК КПРС хвилювались, що Нето користувався недостатньою підтримкою в народі баконґо в північній Анґолі і що його соціяльна база обмежувалась гуртом асимільованих інтелєктуалів-метисів Луанди. Етнічний баконґо та керівник ФНЛА Голден Роберто користувався широкою підтримкою у сільського населення на півночі, і радянське керівництво спочатку сподівалось, що він утворить разом з МПЛА «спільний фронт». Воно ввійшло в контакт з Роберто через Олєґа Нажесткіна, молодого радянського аґента, який працював у Леопольдвілі з 1961 року (після перевороту його на нетривалий час було вислано з країни). Одначе справдились побоювання Нажесткіна, що Роберто орієнтувався на Захід. Стало відомо, що впродовж 1950-ті та 1960-ті рр. він отримував гроші від ЦРУ — Вашингтон навіть надіявся долучити його до виконання пляну вбивства Лумумби.

Тісні зв’язки Нето з портуґальськими комуністами, а також позитивні статті в ґазеті «Правда» таких журналістів як Олєґ Іґнатьєв, близького друга Кабрала, врешті-решт призвело до зміцнення хорошої репутації Нето перед лицем Москви. В продовж 1960-ті рр. радянська сторона надавала МПЛА фінансову підтримку, але, як зазначає Телепнева, «Нето ніколи не підтримував з радянськими представниками тісних стосунків». Югославії, що мала статус країни — учасниці руху неприєднання, причому Тіто користувався репутацією «хрещеного батька» визволення Африки, видавалась кориснішим союзником, ніж Москва або Пекін. Улітку 1968 року Тіто відкрито критикував Москву за рішення вторгнутися до Чехословаччини та придушити «Празьку весну»; Нето зайняв таку саму позицію і, коли він відмовився пом’якшити свій тон, СРСР на короткий період часу припинило фінансування. Белград своєю чергою збільшив поставки рухові Нето медикаментів, готівки та зброї. Як писав пізніше Нето, допомога югославів була «безперервною, незмінною і щедрою».

Свою власну партію УНІТА Жонас Савімбі створив 1966 року. Ідейні погляди його були непевні. Він був антикомуністом, який прибував отримати фінансову допомогу в НДР, Чехословаччині та Радянському Союзі. Заявляв, що взірцем для нього є Че Ґевара. Йому симпатизував навіть Пекін, що він не мав в Африці ані військових, ані розвідників. Його співпраця із Савімбі, а отже із США й апартгейдською Південною Африкою, нашкодила репутації Китаю як вождя національного визволення у «третьому світі». Рішення не надавати підтримку МПЛА було, напевне, найбільшою помилкою маоїстського Китаю в Африці. В інших випадках він був щедрим спонсором «соціялізму уджамаа» Ньєрере в Танзанії та «замбійського гуманізму» Кеннета Каунди. Крім того, Пекін зіграв свою ролю у Родезії часів панування білої меншини: надавав підтримку Зімбабвійському африканському національному союзу (ЗАНУ) Роберта Муґабе, який конкурував з селянським визвольним рухом Джошуа Нкомо, що його фінансувала та забезпечувала Москва.

На одній фотоґрафії з січня 1974 року, відтвореній у книзі Телепневої, показані Нето, Роберто та Савімбі на підписанні Алворської угоди, в якій передбачались умови створення в Анґолі перехідного уряду, — угоди, за якою влада ділилась рівномірно між трьома рухами за національне визволення. Але надія на мир була не скороминущою. В червні 1975 року на закритому засіданні радянського комітету солідарности Пьотр Манчха, ще один представник другого покоління міжнародників і завідувач сектору Африки Міжнародного відділу ЦК КПРС, (вірно) зауважив, що партія МПЛА потрапила в «пастку міжнародної імперіялістичної змови», підготовленої США, Південною Африкою і Заїром. 14 жовтня Південно-Африканська Республіка, діючи з території Південно-Західної Африки (Намібії), розпочала повномаштабне вторгнення до Анґоли.

9 листопада Кастро відправив до Анґоли кубинських військових, при цьому не попередивши про свої дії ані Москву, ані країни Варшавського договору. Радянська сторона була приголомшена. Радянський Союз зволікав з діями через розбіжності між КДБ і ГРУ, яке намагалось переконати Кремль утриматись від надання допомоги МПЛА. У кінцевому підсумку Москва визнала МПЛА офіційно, але вирішальною виявилась саме кубинська присутність. В апоґеї громадянською війни Куби тримала в Анґолі 50.000 військовослужбовців. Джон Стоквелл, колишній аґент ЦРУ, що почав викривати непривабливі боки діяльність свого колишнього роботодавця, 1978 року писав так:

«Ми заявляли, що цим займались радянська та кубинська сторона. Ескалацією конфлікту займались США. … Ми відряджали своїх радників — вони відряджали своїх. Ми надсилали заїрські парашутні батальйони спеціяльного призначення — вони надсилали кубинські армійські підрозділи. Ми залучили південноафриканську армію — вони залучили кубинську армію. І вони нас виштовхнули».

Коли наступного десятиліття Преторія повторила напад на Анґолу, щоби допомогти анґольським збройним силам у справу втрутились Куба та Східна Німеччина. В грудні 1988 року Куба, Південно-Африканська Республіка та Анґола погодились на вивід з країни кубинських і південноафриканських сил. 1992 року УНІТА не визнала перемогу МПЛА на виборах, проведених під егідою ООН, і шматувала країну ще ціле десятиліття. Жахлива вендета Савімбі закінчилась, коли його вбили у засідці 2002 року.

І Телепнева, і Вільямс з жалем описують еволюцію рухів, що починали із закликів до свободи та самовизначення, а закінчили як неоколоніяльні або авторитарні режими. Намальовані Вільямс портрети Лумумби та Нкруми місяцями читаєш як житія святих, але вона може викласти й альтернативну історію національного, розказану з точки зору «другорядних» діячів, в тому числі Тома Канза (посла Лумумби при ООН) і Еріки Павелл (секретарки Нкруми). Ці свідчення історії не малюють картину траґедії, любови чи відчайдушного героїзму, але містять тверезу оцінку важкого, іноді неможливого вибору, який мали робити ліві діячі антиколоніяльнмх рухів, що вони перебували під тиском так іноземних противників, як союзників. «Так чи так,» — висновує Телепнева, — «африканці в цій історії були рушійною силою свого власного визволення», хай там яким недовгим воно виявилось.

Пер. з анґл. за: Kevin Okoth, “Poison is Better”, in London Review Of Books, Vol. 45, No. 12 (15 June, 2023).