Марксизм і «нова лівиця»

Ісак Дойчер

Навесні 1967 року Ісак Дойчер шість тижнів провів у Гарпьор-коледж (тепер це Університет штату Нью-Йорк у місті Бінемтоні) як почесний запрошений професор політолоґії. Надрукований нижче обмін думками є частиною записаної на плівку дискусії зі студентами коледжу, надрукованої у першому числі «Нью лефт форум» — студентського журналу, започаткованого за участи Ісака Дойчера. Крім самого Дойчера в дискусії взяли участь Ерік Дейвіс, Ален Вайтмен, Ґері Вьорцел і професор Мелвін Ляймен.

Дойчер розпочав зі спроби з’ясувати, у чому так звана нова лівиця бачить свою відмінність від инших радикальних ґруп минулого, та критично розглянув її заявку на дотримання праґматичної, неідеолоґічної позиції.

Ісак Дойчер: Термін «ідеолоґія» у ріжних мовах і ріжних контекстах означає ріжні речі. Навіть в анґлійський мові. І плутанина у термінах віддзеркалює плутанину в головах. Знайшлись навіть автори, що вони кілька років тому проголосили «кінець ідеолоґії». Що вони мали на увазі? Якщо придивитися до їхньої заяви ретельніше, можна бачити, що заявити вони хотіли про «кінець комунізму та марксизму»; проте оскільки це звучало б банально, тривіяльно, реакційно, вони сформулювали свою заяву солідніше: кінець ідеолоґії! Треба відкинути великі прагнення й ідеї змінити суспільство, адже вони старомодні, — ось на чому вони наголошували. Коли ці автори проголосили кінець ідеолоґії, насправді вони заявили про кінець своєї ідеолоґії, про пошук душевного спокою і примирення з істнуючим суспільством. У гурті цих «пророків» були ріжні колишні ліваки, колишні комуністи, колишні соціялісти та колишні троцькісти.

Розум і революція

Герберт Маркузе

Вступ. Помітки про діалектику

Ця книга була написана в надії на те, що вона зробить невеликий внесок у відродження — ні, не Гегеля, — а ментальної здатності, яка знаходиться під загрозою знищення: здатності негативного мислення Ось як визначає її Гегель: «Дійсно, суть мислення полягає в запереченні того, що знаходиться перед нами». Що ж розуміє він під поняттям «заперечення», яке є центральною категорією діалектики?

Найбільш абстрактні й метафізичні поняття Гегеля насичені досвідом — досвідом світу, в якому нерозумне стає розумним і. як таке, визначає факти. ‹…› Цей світ суперечливий в самому собі. Здоровий глузд уникає суперечностей; але філософське мислення починає з визнання того, що факти не відповідають поняттям, які застосовує по відношенню до них здоровий глузд і науковий розум, — коротше кажучи, філософія починає з відмови від використання цих понять. В тій мірі, в якій ці поняття не відповідають тотальним протиріччям, які формують реальність, вони абстрактні відносно самого процесу реальності. Заперечення, яке діалектика застосовує до них, — це лише критика конформістської логіки, яка відкидає реальність суперечностей; воно є також критикою існуючого стану справ в самих основах, критикою установленої системи життя, яка відмовляється від своїх власних обіцянок і можливостей.

Огляд індіянського питання

Хосе Карлос Мар’ятеґі

I. До постанови питання

Расове питання, коли його обговорюють буржуазні інтелєктуали Латинської Америки, слугує, між иншим, для того, щоб приховати справжні проблєми континенту чи знехтувати ними. Перед марксистською критикою стоїть завдання якомога швидше повернути йому його правдивий вимір, звільнити його від будь-якого оманного та педантичного викривлення. Ув економічному, суспільному та політичному пляні расове питання, як і земельне питання, полягає по суті в знищенні февдалізму.

Через поневолення від часів еспанської конкісти індіянські раси Латинської Америки перебувають у ганебному стані відсталости та неписьменности. Кляса експлоататорів — спочатку еспанців, а потім креолів — у ріжний спосіб продовжує пояснювати становище індіянських рас їхньою неповноцінністю чи примітивністю. Тут панівна кляса лише повторює арґументи білої раси, чому вона так поводиться з колонізованими народами.

Андре Ґундер Франк і розвиток слаборозвинености

Роман Тиса

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х рр. у Латинській Америці скепсис щодо економічної модернізації за північноамериканським шляхом, з одного боку, та оптимізм, спричинений перемогою Кубинської революції, з иншого, викликали до життя кілька ліворадикальних ідейних течій. Одна з них одержала назву теорії залежности або залежного розвитку. Теоретики залежного розвитку могли ріжнитися ступенем свого радикалізму, проте всі вони стояли на позиціях антиімперіялізму й антикапіталізму. Видатним представником цього ідейного напрямку був економіст, соціолоґ й історик Андре Ґундер Франк.

Німецький латиноамериканець

Андре Ґундер Франк народився 24 лютого 1929 року в Берліні в родині письменника Леонгарда Франка. Після приходу до влади Гітлера сім’я переїхала спочатку до Швайцарії, а потім до США. 1957 року Франк захистив у Чиказькому університеті докторську дисертацію (PhD) з економіки. Темою його наукової праці було сільське господарство СРСР, точніше Української РСР, — дисертація мала назву «Зростання і продуктивність українського сільського господарства». Ще будучи студентом, Франк визначився зі своїми політичними симпатіями і, починаючи від роботи у Національній спілці студентів США, все своє подальше життя — так у практичній діяльності, як у ідейних спорах — завжди перебував на лівому флянзі.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (II)

Марсель ван дер Лінден

Глава друга. Від Жовтневої революції до сталінських часів (1917-1929)

Роки 1917–1929 позначили період, коли соціяльна ситуація в Радянському Союзі була у всіх відношеннях непевною і нестабільною. Спочатку новий режим вважав, що він швидко вирветься з політичної ізоляції завдяки революції у Західній Европі. Але ця революція не відбулась. Постійно відчувалась загроза іноземної інтервенції. Коли минули хаотичні роки «воєнного комунізму», настали часи «нової економічної політики», що вони відзначились напруженими відносинами між державою і ринком. На той час ніякого «плянового розвитку» не відбувалось.

Якщо Радянський Союз чимось відржнявся від західних капіталістичних країн, ця ріжниця, схоже, полягала насамперед у непропорційно великому державному секторі економіки, а також у тому, що нові керівники державного апарату прийшли до влади через повстання робітників і селян, керовані марксизмом (а пізніше лєнінізмом). Суспільні орґанізаційні форми, які в 1930-і рр. нададуть Радянському Союзу нового вигляду (колєктивне сільське господарство, п’ятирічні пляни), були ще невідомі та їх ніхто не міг передбачити. Сама ідея суспільства нового типу — ні капіталістичного, ні соціялістичного — відповідно теж ще не народилась. Отже, марксистські дискусії не виходили за рамки однолінійної схеми: представники протилежних поглядів на розвиток подій у Радянському Союзі зосереджували свою увагу переважно на питаннях, чи була Жовтнева революція буржуазною чи соціялістичною, чи потенційно пролєтарська революція виродилась у буржуазну під впливом низки чинників (відсутність західноевропейської революції, політичні прорахунки більшовицьких лідерів). Припущення про невідповідність самої однолінійної схеми потребам аналізи у цих дискусіях не звучало, проте з огляду на тогочасні суспільні відносини в Радянському Союзі така ідея навряд могла у когось зародитися.

Кляса, політика та Дебре

Андре Ґундер Франк і Саїд А. Шах

Чесна і конструктивна критика творчости Дебре не може не розпочатися з визнання її важливости та цінности. Як революційний документ в найкращих традиціях публіцистики, низка статей Дебре звертається — і нас закликає звернутися — до найважливіших політичних питань нашого часу, — до питань, яких багато хто прагнув уникнути. Дебре піддав переконливій критиці псевдореволюційні тенденції та щиро закликав до зброї в ім’я революції. Ба більше: цьому закликові повністю відповідала його особиста поведінка, чого про більшість з нас сказати не можна. Але все це — і з цим він погодився би першим — не ставить творчість Дебре над критикою. Навіть навпаки — критичний, але якомога об’єктивніший розбір текстів Дебре від цього стає ще важливішим.

На нашу думку, тези Дебре потребують критики з двох головних причин: по-перше, вони не базуються на ретельній аналізі латиноамериканського суспільства, не кажучи вже про увагу до його клясової структури; по-друге, як наслідок у них теорія відокремлюється від практики, і, виходячи з хибного розуміння природи латиноамериканської революції, у них недооцінюється політична роля збройної боротьби та масової участи, а також важливість їхнього взаємозв’язку. Брак аналізи суспільства не був би такою серйозною хибою політичного трактату (на від відміну від твору аналітичного), якби він не призводив до увічнення — у відмінній формі — тієї самої політичної слабкости революційної політики в Латинській Америці, що її Дебре саме хоче подолати. У цьому критичному розборі ми розглядатимемо радше центральні тези Дебре, ніж окремі «цитати», що вони часто суперечать його власним центральним тезам.

Естетика Геґеля

С. Федчишин

Геґель і його доба

Відкриття Америки та спричинене ним переміщення шляхів світової торговлі було поворотним пунктом в історії Німеччини. Економічна та торговельна могутність Німеччини почала катастрофічно падати, а вслід за цим розвалювалась і без того гнила, «римська імперія німецького народу». З нагоди тисячоліття цієї, злощасної для Німеччини, римської імперії в 1801 році тоді тридцятилітній Вільгельм Фрідріх Геґель[1] писав в одній із перших своїх політичних розвідок, що Німеччина його часу, в політичному відношенні дуже подібна на Італію часів Макіявеллі. Їй бракує єдности, а значить — і сили, вона являє собою узаконену беззаконність, чи то «конститутивну анархію». Всім відомий бюрократизм та безсилля законодавчих, судових та адміністративних імперських установ того /73/ часу ось як прекрасно малює Геґель: «Видається загальна постанова, яку треба виповнити, а на випадок відмови питання вирішується судом. Коли відмова не становиться предметом розбору суду, то постанова прямо не виповнюється. Коли ж вона становиться предметом судового розбору, то можливо, що відмова не буде засуджена, коли ж відмова буде засуджена, то постанова не виповняється. Але це теоретичне рішення повинно бути виповнено, а кара повинна бути здійснена. Тому віддається наказ примусового виконання кари. Але і цей наказ не виконується. Тоді повинен послідувати наказ проти його невиконавців, щоби примусити їх до виконання. Цей наказ, однак, не має успіху. Тоді приходиться видати декрет, щоби покарати тих, які не виконали його в відношенні до тих, хто не підпорядкувався йому, і т. д. Суха історія розказувати, як повертаються в фікцію ступінь за ступенем накази, що мають за ціль приводити в дію закон»[2].

Сила добра

Дмитро Затонський

У сучасного реалізму багато облич. І одне з них — це творчість Леонгарда Франка, великого художника нашої епохи, чиє ім’я по праву називають серед імен видатніших зачинателів німецької літератури XX століття.

Численні книги Леонгарда Франка перекладені на десятки мов, його кращі п’єси йшли на сценах усіх європейських і багатьох заокеанських столиць. Але своїм визнанням і славнозвісністю Леонгард Франк зобов’язаний — можливо, більше, ніж хто інший з його уславлених сучасників,— саме тому, що був письменником глибоконаціональним, специфічно німецьким. Він увійшов у світову літературу перш за все як літописець міста Вюрцбурга, що було для нього тією малою сценою, де гралися великі загальнонімецькі трагедії.

Специфічно німецькими є не тільки пейзажі, колорит, місце дії більшості творів Франка; національна і їх проблематика, і характери його улюблених героїв, і своєрідне поєднання фантазії і правди в його романах і новелах. Од Гріммельсхаузена, од поетів «бурі й натиску», од німецьких романтиків тяглися нитки до його творчості, а від неї далі — до новітньої літератури Німецької Демократичної Республіки, наприклад, до Ервіна Штріттматтера, чий роман «Чудодій» виник під значним впливом автора «Оксенфуртського чоловічого квартету» та «Зліва, де серце».