Солідарність у боротьбі. Бесіда з чорношкірими американцями у невимушеній обстановці

Амілкар Кабрал

Під час свого останнього візиту до Сполучених Штатів Америки Кабрал попрохав Африканську інформаційну службу[1] влаштувати коротку неформальну зустріч із представниками ріжних орґанізацій чорношкірих. АІС зв’язалась із близько 30 орґанізаціями, тож 20 жовтня 1972 року понад 120 представників широкого загалу ґруп, що об’єднують чорношкірих Америки, протовпилися у невеличке приміщення, щоби зустрітися з Амілкаром Кабралом. Багато їх приїхало до Нью-Йорку саме задля цієї зустрічі. Доки вона тривала, всі, хто раніше не знав Кабрала, пересвідчилися, що він жвавий, сердечний та жартівливий. Фраґменти розмови було відредаговано з ґраматичного погляду, аби зарадити можливим помилкам і неточностям: хоча Кабрал знав багато мов, йому було незручно спілкуватися анґлійською.

Я передаю вам — наші африканські браття і сестри Сполучених Штатів — братні вітання нашого народу, запевняючи вас у тому, що ми усвідомлюємо: все, що стосується вас, обходить і нас. Якщо ми не завжди кажемо про це, то це ще не означає, що ми не обізнані. Так є, і, зважаючи на те, що світ стає тіснішим, всі люди дізнаються про це.

Звісно, якщо ви мене запитаєте, щó мені до вподоби між братами (і сестрами) та товаришами — якщо ми є братами, то це не наша вада чи обов’язок. Але-ж якщо ми є товаришами, то це є політичне зобов’язання. Звісно, ми любимо своїх братів, але в нашому розумінні краще бути братом і товаришем. Ми дуже любимо своїх братів, але ми вважаємо, що позаяк ми брати, то маємо усвідомлювати відповідальність за це та мати чітку позицію щодо наших проблєм, щоб побачити, чи лишаємося ми товаришами поза цим. Це є надто важливим для нас.

Баляда колоніяльних вправ з анґлійської мови

Олекса Влизько

Ґео Шкурупієві

Високий інґлез, ватажка юрби, брата спитав мого:
— Гуер ду ю уант ту го?

Брат мій сказав, ватажок юрби: — Ми підем до вільних гір, —
зис ис нот фар фром гір!

Інґлез сказав: — Гаразд! — Проходьте! — Ви хочете
волі? — Гуд!

Тільки ідіть стороною, бо моя плянтація тут!

Феруил май фринд, ватажку юрби, — ідіть усі, але, —
ми наставим гармати на гори і буде вам дуже зле! —

Бо не хочете ви працювати, бо собаки ви й ледарі! —
Мусимо вжити заходів, — ай им уері сорі!

Інґлез пішов. — Мовчала юрба. Але брат мій сказав: —
Ого! —
Гив ю стіл павдер ін юр павдер горн?!!

Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік

Г’ю Ньютон

Ідеяли, закріплені в Деклярації незалежности, визнають права народів на самовизначення. Будь-який пригноблений народ, згідно з духом Американської революції, може скинути установи свого гнобителя, аби захистити свої права на «життя, свободу та прагнення щастя». Проте історія показує, що після того, як Сполучені Штати взяли на себе ролю панівної світової держави, вони послідовно протидіють головним соціяльним революціям нашого часу. Порушуючи принцип самовизначення, Сполучені Штати втручалися військово, дипломатично та економічно, придушуючи ці революції або чинячи їм серйозні перешкоди, — так було в Росії, Мексиці, Китаї, на Кубі, в Греції та В’єтнамі.

Годі знайти яскравіший приклад цієї політики, аніж американська інтервенція у В’єтнамі. 1945 року створення Демократичної Республіки В’єтнам було проголошено в документі, подібному до Деклярації незалежности Сполучених Штатів Америки. Тут же республіку визнала колишня колоніяльна держава — Франція. Але коли ця держава спробувала поновити контроль над своєю колишньою колонією, встановивши маріонетковий режим у Сайґоні, їй у пригоді стала політика США. Вашинґтон не просто підтримав незаконну загарбницьку війну, надавши економічну та воєнну допомогу, — Вашинґтон розпочав боротьбу проти В’єтнамської республіки, коли французи програли. Фактично через понад як двадцять років після проголошення В’єтнамської деклярації незалежности в’єтнамські селяни лишаються об’єктами нападу з боку американських збройних сил, що чинять найбільш жорстоку та руйнівну інтервенцію, яку тільки знала історія.

Дюбуа-публіцист

Л.Панкова

Однією з найбільш животрепетних і трагічних проблем у громадському житті Сполучених Штатів Америки є проблема взаємовідносин білих і чорних.

«Біла раса мусить панувати, це країна білих. Ніякої соціальної рівності, ніякої політичної рівності» — ця цинічна теза, сформульована вперше на таємних збіговиськах куклукскланівців незабаром по тому, як Північні штати перемогли в громадянській війні, і тепер залишається гаслом ідеологів расизму в їх намаганнях обгрунтувати дискримінацію негрів у США.

Американський расизм поділяє людство на вищі й нижчі раси. Всупереч історії його ідеологи Паудермекер, Берм, Гарт, Більбо та інші твердять, ніби всі світові цивілізації були створені білою расою і що загинули вони тільки внаслідок змішування з чорною расою. Американський соціолог Дональд Девідсон, висуваючи антинаукову тезу про біологічну, фізіологічну, інтелектуальну й соціальну «неповноцінність» «кольорових елементів», називає знищення рабства в Америці «кричущим порушенням біологічних і соціологічних законів, які можна відновити, лише реставрувавши освячений століттями інститут рабства».

На що ти спроможна?

Ассата Шакур*

Коли ти за ґратами, за дверима сталевими,
Спаплюжена, скривджена,
На що ти спроможна?

У цьому світі глухих мурів і гуркотливих дверей,
Де одні у постійній тривозі, що їх виженуть
із в’язниці,
Інші втратили віру, що коли-небудь вийдуть звідси,
На що ти спроможна?

Я скажу ще таке:
Після тих ланцюгів, що у мозок людини вгризаються,
Після ґрат поржавілих, що до наших дверей приросли,
На що ти спроможна?

Після сліз і гіркої образи,
Після довгих годин самоти
(Коли дихати нічим і зап’ястя в крові),
На що ти спроможна?

Щодо панафриканізму та комунізму — 1 грудня 1972 року

Г’ю Ньютон

Маніпуляції під час історичного процесу, що призвели до триваючого гноблення чорношкірих США та инших «кольорових» по всьому світові, поставили нас перед завданням розв’язати надзвичайно заплутане та складне питання. Проте визначення цього питання ускладнилося такою мірою, що без ретельної аналізи сучасної ситуації, у якій перебувають чорношкірі та бідняки, годі говорити про шляхи вирішення питання.

Перш ніж перейти до питань, що їх порушив Джордж Педмор  у «Комунізмі та чорному націоналізмові»[1], ми маємо розглянути  головні моменти та дійти згоди  щодо певних передумов. Наприклад,  маємо дійти згоди  щодо того, що чорношкірі в Сполучених Штатах є пригнобленими. Ба більше, це пригноблення своєю природою є економічним і ґрунтується на расизмі. Звідси переважно й випливають инші прояви пригноблення у політичній, культурній і соціяльній царині.

Проте, якщо вийти за межі вищевказаних основних пунктів, клясичні визначення природи пригноблення важко прикласти до стану чорношкірих США. Чорношкірих американців не можна вважати колонізованими в строгому розумінні слова. Для цього потрібне було би вторгнення на суверенну територію іноземних сил, що їхньою метою було б захоплення землі та всього, що вона родить. Натомість чорношкірі в США є вимушеними переселенцями, що їх привезли із закордону як рабську робочу силу. Тим-то було би абсурдним говорити про висилку закордон сил, що панують у реґіоні, для якого самі чорношкірі є чужинцями.

До народної армії!

Елдридж Клівер

Вирішальна хвиля у боротьбі афроамериканського народу за свободу та визволення настане тоді, коли фашисти з Вавилону[1] в пошуках шляхів тактичних прийомів боротьби з Афроамериканською Народною Армією перейдуть — у той чи той спосіб — до будівництва для нас концентраційних таборів/стратеґічних поселень. Це битва, яку ми не можемо програти. Адже якщо ми як народ дозволимо знову накинути на нас ці важкі кайдани, як це було за часів рабства, зрозуміло, що ми будемо змушені розпрощатися так з життям, як і з нашою плянетою. Білі расисти вже шкодують, що не повбивали всіх чорних ще тоді, коли вся влада на землі належала їм. Напрямок розвитку подій у світі сьогодні показує, що ми як народ, якщо ми по-справжньому маємо намір вижити, повинні негайно це усвідомити, негайно об’єднатися і рішуче виступити проти сил, що готують нам остаточний ґеноцид.

Ми маємо зрозуміти таке: просто зараз триває обговорення однієї напрочуд важливої угоди, а також переговори щодо угоди, що вона, ймовірно, визначить долю людства на наступні тисячу років. Ріжні країни, які ми вважали своїми друзями та союзниками до останку, укладають сепаратний мир з нашим запеклим ворогом — фашистським, імперіялістичним урядом США і їхньою правлячою клясою. Початок діялоґу та переговорів між урядами Сполучених Штатів Америки та Китайської Народної Республіки мають стати останнім сиґналом для всіх нас — цим фактом не можна нехтувати.

Від хаосу до організації

Тамара Сенкевич

Рух американських негрів якнайкраще відбиває всю складність расових взаємовідносин у Сполучених Штатах Америки. Прихильники інтеграції, сегрегації, десегрегації, прихильники радикальних заходів і половинчастих дій, «чорні пантери», поборники ненасильницьких дій, «чорні мусульмани», борці за «чорну владу» – всі ці різні, часом суперечливі явища виникли на ґрунті нестабільних расових взаємовідносин в Америці.

Інтеграція – одна із найзлободенніших проблем сьогоднішньої Америки. Саме вона розділяє всю американську націю, а в ній і негритянський народ, на два ворожих табори. До початку 50-х років як у політиці, так і в творчості американських негрів панувала традиція протесту. Але потім раптом почали доводити неграм, що треба «перебудуватися», перестати протестувати, бо, мовляв, настала ера цілковитої інтеграції.

Негритянські письменники, як і весь негритянський народ, опинилися перед лицем дуже заплутаних проблем, що здавалися нерозв’язними. Письменник-негр Артур Девіс, виступаючи на Першій конференції негритянських письменників Америки, заявив, що «проспекти і обіцянки інтеграції послабили серед негрів їхню найпліднішу традицію – традицію протесту. Це звучить тим більш парадоксально, що справжньої інтеграції ми так і не побачили. Все, що ми маємо, – це поверхова, «крихітна» інтеграція; в усіх провідних галузях життя й побуту негрів становище не змінилося й залишатиметься таким, мабуть, ще два чи три десятиріччя».

Барабанщик справедливості

Сергій Лосєв, Віталій Петрусенко

Два міста на Півдні Америки — Атланта й Бірмінгем — відіграли особливо важливу роль у житті й боротьбі Мартіна Лютера Кінга. Ці міста й схожі одне на одне і водночас різні.

В Атланті, де народився й виріс Кінг і де сорок процентів мільйонного населення становили негри, було шість чорних коледжів, були негритянська газета й радіостанція, була чорна буржуазія — бізнесмени, власники страхових компаній. Але в цьому місті, де ліберально настроєні білі закликали до «расової гармонії», лиш в окремі ресторани в центрі пускали чорних, сотні ж ресторанів і кафе, кінотеатри, готелі, різні інші місця громадського користування були зачинені для негрів, а їхні власники лицемірно розводили руками, посилаючись на «відповідні» закони.

Промислове місто Півдня Бірмінгем і штат, у якому воно лежить, — Алабама трохи відрізнялись від «освіченої» Атланти й Джорджії. В. Бірмінгемі була особливо люта, відверто расистська поліція, яку чверть століття очолював Коннор, на прізвисько Бугай, і найбузувірська організація ку-клукс-клану, що стояла на сторожі цілковитої сегрегації всього життя.