Національна політика за десять років соціяльної революції

Георг Лапчинський

Червневі тези «Про підсумок українізації», що ухвалив торік Пленум ЦК КП(б)У, до кінця вичерпують питання про те, яку політику національну повинен провадити пролетаріят та його партія по всіх колишніх колоніях Російської імперії, а зокрема в нас, на Україні, яких методів треба вживати в цій справі та яких труднощів, проводячи цю політику, доводиться зазнавати і які перешкоди поборювати не лише з боку инших клас та груп, а навіть і в середині самого робітництва – з боку несвідомих його шарів або окремих товаришів, що підпали впливові класово-ворожої ідеології. Але навряд чи буде помилкою сказати, що багато ще перед нами зосталося роботи, щоб ідеї, в цих тезах зформуловані, твердо засіли в свідомості широких мас робітничих і всіх чисто комуністів, що на Україні працюють. Тут є ще широке поле й для наукового розроблення окремих питань, їх безліч намічено в цім надзвичайної ваги та змістовности документі й для великої популяризаторської праці. Не дурно-ж і резолюція останнього пленуму ЦК КП(б)У знов таки констатує, що «процес українізації є далекий ще до закінчення й вимагає безустанної уваги та волі його провести з боку партійних організацій та звертає особливу увагу на слабкий темп українізації партійного активу» (принаймні в промислових індустріяльних організаціях), і пропонує усім парторганізаціям підсилити роботу українізаторську, особливо в партії та в ЛКСМУ та висовувати українців на керівну роботу. І якщо для декого все те, що є в тезах, взагалі знайоме, передумане й відчуте, то вони ніколи не повинні забувати, що їхній політичний розвиток ішов у цій справі иншими шляхами, через деякі особливості й ненормальності політичної історії нашої країни. Першорядної ваги завданням є допомогти цим товаришам засвоїти й зрозуміти ту політичну лінію, яку накреслила й рішуче взялась проводити партія в національнім питанні. Ніколи ще не було, щоб наша партійна лінія не виправдила себе, а маси робітничі не побачили нарешті її правдивости й не пішли за нею. Так буде й зо всіма, хто поки-що не зовсім зрозумів нашу національну політику.

Алжирська війна й визволення людини*

Франц Фанон

Часто аналіза й оцінка певної події є невідповідними, а висновки — парадоксальними саме тому, що не досить зважили на орґанічні зв’язки, що істнують між цією конкретною подією та переднім історичним розвитком.

Так, наприклад, іноді нехтують діялєктичним зв’язком між визвольним рухом колонізованих народів і боротьбою за визволення робітничої кляси, що її експлоатовано ув імперіялістичних країнах, або взагалі забувають за нього.

Робітник і колонізований…

Процес визволення людини, незалежно від конкретних обставин, що супроводять його, охоплює все людство та стосується всього людства. Боротьба за національну гідність надає боротьбі за хліб і соціяльну гідність правдивої ваги. Це внутрішнє відношення є одним з джерел величезної солідарности, що вона єднає пригноблені народи та експлоатовані маси по колонізаторських країнах.

Тези про основи соціяльно-політичного, економічного та культурного розвою тюркських народів Азії і Европи…

Мірсаїд Солтанґаліїв

I. Методольоґія.

Перш ніж визначити засновки, що на їх базовано соціяльно-політичний, економічний і культурний розвій тюркських народів Азії і Европи за нашого часу, треба бодай коротко сказати про нашу методольоґію щодо цього питання.

Щоби уникнути непорозумінь і затемнень змісту, треба сказати, що ми вирішуємо це питання, як і будь-які инші, з матеріялістичного погляду та з огляду на матеріялістичну філософію. А з усіх течій цієї революційно-філософської школи беремо найрадикальнішу – так званий історичний або діялєктичний матеріялізм. Ми певні, що саме ця течія (ветка) матеріялістичної філософії найправильніша, що саме вона науково обґрунтовує певні явища соціяльного життя людської спільноти і в цей спосіб є системою пізнання цих явищ, котра стоїть на науковому ґрунті, – почерез неї можна найправильніше та найточніше проаналізовати їхні причини та найпевніше передбачити їхні наслідки.

Позатим одразу скажемо, що нашу заяву щодо приналежности до школи діялєктичного – певніше енерґетичного – матеріялізму не треба сприймати за малпування західньоевропейських представників сеї школи (так званих марксистів або комуністів) і всього, що уважане чи видаване ними за продукт цієї школи.

Політика русифікації та асиміляції кримських татар

Айше Сеїтмуратова

Після захоплення Криму Росією в 1783 р. кримськотатарський народ пережив кілька величезних еміґраційних хвиль, в наслідок чого Крим мусіли покинути мільйони людей. Рятуючись від гніту царських чиновників, вони цілими селами залишали Крим. Ці еміґраційні хвилі змили з берегів Криму майже всю мислячу частину кримськотатарського народу. А ті, то залишилися, потрапили під кріпацьке гноблення, яке принесли до Криму колонізатори – царські чиновники.

Національне питання «інородців» у передреволюційній Росії розв’язували протягом усієї її історії завжди шляхом русифікації. А особливістю національного питання кримських татар є те, що політику русифікації щодо кримських татар проводили в найжорстокішій і найнещаднішій формі. Замірятися на їхню мову почали від дня захоплення Криму Росією 1783 р. У кримськотатарському самвидавному журналі Ємель читаємо: «Кримські     татари скіпетром російських царів утратили не лише свою національну державність і територіяльну цілісність. Ступивши на територію кримської держави, російські завойовники кинули у вогонь усі літературні пам’ятки народу, що зберігалися у бібліотеці Бахчисарайського палацу, однієї з найбагатших скарбниць світової культури свого часу».

Україномовні українці в Південно-Східній Україні: динаміка чисельності (1989–2001 роки)

Володимир Скляр

Характерними ознаками радянської доби української історії були суттєві відмінності в етнічному складі та мовній структурі населення України. Насамперед це стосувалася процесів мовної асиміляції (зросійщення) в середовищі українців, особливо в містах східних та південних областей. Тому важливе значення набуває дослідження змін чисельності українців, які зберігали власну національну мову, з урахуванням територіальних відмінностей в умовах відновлення незалежності України. Найбільш повні результати для проведення такого дослідження дають статистичні матеріали переписів населення, зокрема 1989 та 2001 рр.[1] Міжпереписний період охоплює часи напередодні здобуття, коли розгорнулося українське національно-культурне відродження та в перше десятиліття незалежності України, коли з другої половини 90-х років цей процес свідомо був загальмований і українська мова фактично не набула декларованого статусу державної, а мовна асиміляція українства — зросійщення не лише не зупинилася, але розгорнулася ще більше, особливо у містах Півдня та Сходу.

Викриття радянських фальсифікацій Лесі Українки

Микола Жарких

Готуючи своє веб-видання Лесі Українки, я поклав в основу радянське 12-томне видання її творів 1975–1979 років. Це було природно і навіть неминуче, бо ліпшого видання ми все ж таки досі не маємо, попри те, що уже утворено цілі інститути, які спеціально займаються Лесею Українкою, і керувати цими інститутами попризначувано академіків.(1) КЗ

Колись їхня діяльність дасть свої плоди, – «жаль только, жить в эту пору прекрасную / уж не придётся ни мне, ни тебе».

Звичайно, разом з радянськими текстами моє видання успадкувало і всі їх недоліки, і всі закладені в них фальсифікації, коли одна брехня нашаровувалась поверх другої брехні з метою сховати під собою якусь невідому нам третю брехню. В результаті радянські видавці й коментатори Лесі Українки забрехались настільки, що при всьому бажанні не могли написати щось корисне, і довіряти їх працям не можна.

Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка

Юрій Лавріненко

1. Парадокси антиісторії «Групи УСД» і джерела до її сторії.
2. Історичне тло і час заснування «Групи УСД».
3. Дискусія Франка з Лесею Українкою.
4. Розрив з Драгомановим заради… Драгоманова.
5. На перегонах за час і вплив на грядущу революцію (УСД контра РСДРП).
6. Ідея «робітничо-селянської спілки». На перших хвилях української селянської революції.
7.Кінець «Групи УСД».

«Ми живемо як на вулкані, або
краще – ми самі той вулкан».

М. Коцюбинський (1905)

1. ПАРАДОКСИ АНТИІСТОРІЇ УСД І ДЖЕРЕЛА ДО ЇЇ ІСТОРІЇ

Дивним чином цей невеликий, але важливий епізод із нової політичної історії України, хоч і зв’язаний з іменем Лесі Українки, зіґноровано в УРСР навіть у час широко й реклямно відзначуваних ювілеїв письменниці. Силуючися підібрати і взяти під побільшувальне скло кожний найменший натяк на зацікавлення Лесі Українки марксизмом чи соціял-демократизмом (а спеціяльно російським), радянські автори, починаючи з 1930-их років, старанно оминають і замовчують факт, що Леся Українка була засновником, ідеологом цілої соціял-демократичної революційної організації – «Групи УСД». Загроза поховання і викреслення з історії факту діяльности «Групи УСД» тим більша, що цей факт не знайшов належного висвітлення й документації також з боку еміґраційних і взагалі незалежних дослідників. (Про винятки мова буде пізніше).

Шахтарська субкультура в контексті урбанізаційних процесів на Донеччині*

Леся Гасиджак

Кам’яновугільна промисловість Донбасу почала свою історію з дрібного, переважно селянського, промислу. Про поклади вугілля в надрах землі місцеві жителі знали задовго до того, як у 1721 р. рудознавець Г.Г.Капустін відкрив значні запаси вугілля у районі Бахмута (Артемівська). Промисловий видобуток почав розвиватися лише наприкінці XVIII ст., у 1820-х рр. російський уряд розгорнув активну діяльність у пошуках вугільних родовищ на півдні імперії. У 1826 р. було видано закон про попудний платіжний акциз – видобування вугілля ставало оброчною статтею. Проте згодом, через різке скорочення вуглевидобутку, цей порядок було скасовано і в 1829 р. видано закон, що дозволяв вільну розробку вугільних пластів. У 1837 р. вугілля видобували в 13 місцях сучасної Донецької області, у селянських та приватних поміщицьких копальнях. А в 60-х рр. XIX ст. на цій території закладаються перші шахти, власниками яких були іноземці. Першою, в 1867 році, була шахта «Горлівська» (пізніше – «Кочегарка») [1]. Приблизно з цього періоду й бере свій початок процес формування шахтарства – особливої соціальної та професійної групи.

Що ж стосується дослідження шахтарства, то воно частково знайшло висвітлення в літературі. Ще в 20–30-і рр. XX ст. на Донбасі працювали етнографи і фольклористи з ВУАН, які залишили по собі багату, до кінця не вивчену, наукову спадщину [2]. У повоєнний період в радянській історичній науці це була одна з найпопулярніших тем досліджень, як в контексті становлення та відбудови цього регіону [3], так і з позиції порівняльної ілюстрації зростання рівня побуту і культури шахтарів, робітників промислових підприємств у дореволюційний та радянський періоди [4]. Щоправда, треба зазначити, що деякі з цих праць мають більше популістський, пропагандистський характер, ніж науковий.

Правда про атентат в Сараєві*

Віктор Серж

МІТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТИ

Після чверти століття озброєнь, колоніяльного суперництва та різноманітних війн, загаяних або передчасно виниклих, після Фашоди, Абадіру, Боснії, Герцоговіни, Тріполісу, мирних конференцій в Гаазі, Европа, уквітчана гарматами, роз’єднана офіціяльними союзами, розмежована секретними договорами, від приводом гулящих нероб, Европа 1914 р., цілком природно, що-раз швидче й швидче наближалась до війни. Та незлічиме юнацтво, що прагнуло лише жити і що його військова промисловість заприсяглась повернути в купу бездушного м’яса, не думало підкоритись такій жорстокій операції. Робітнича класа, що кров’ю її незабаром захлинеться Европа, здавалась тоді ще досить могутньою. І через те між озброєним миром, хронічною й послабленою формою безконечної боротьби імперіялістичних держав, не завадило-б провести глибоку паралелю між збройним миром і позиційною війною, – та справжньою війною, цеб-то гострою відміною тієї самої боротьби, – перехідний період був доконче потрібний. Треба було переконати маси, що масанер потрібен та винайти ідеологію колективного вбивства. Останніми місяцями озброєного миру, особливо за тих трицять день, що відмежовують сараєвський атентат від оголошення війни, великодержавні уряди з дивним мистецтвом узялись за це ганебне діло. Всі їхні вчинки, за цих тривожних моментів надихатись одним одиноким бажанням виробити собі як найприхильнішу громадянську думку. Цей період був період витворення ославлених мітів відповідальности. І оці-то міти, створені европейською буржуазією в 1914 році, щоб замаскувати нечуваний злочин, не заснули навіть після кривавого бенкету, що на нього з такою щедрістю постачали незлічиме число жертв у нічому неповинних працівників. Та все-ж ці міти треба доконче вбити. В наших руках, на щастя, один кінець серпанку, що у нього так зручно їх прибрано. Розірвім його.