Тези про основи соціяльно-політичного, економічного та культурного розвою тюркських народів Азії і Европи…

Мірсаїд Солтанґаліїв

I. Методольоґія.

Перш ніж визначити засновки, що на їх базовано соціяльно-політичний, економічний і культурний розвій тюркських народів Азії і Европи за нашого часу, треба бодай коротко сказати про нашу методольоґію щодо цього питання.

Щоби уникнути непорозумінь і затемнень змісту, треба сказати, що ми вирішуємо це питання, як і будь-які инші, з матеріялістичного погляду та з огляду на матеріялістичну філософію. А з усіх течій цієї революційно-філософської школи беремо найрадикальнішу – так званий історичний або діялєктичний матеріялізм. Ми певні, що саме ця течія (ветка) матеріялістичної філософії найправильніша, що саме вона науково обґрунтовує певні явища соціяльного життя людської спільноти і в цей спосіб є системою пізнання цих явищ, котра стоїть на науковому ґрунті, – почерез неї можна найправильніше та найточніше проаналізовати їхні причини та найпевніше передбачити їхні наслідки.

Позатим одразу скажемо, що нашу заяву щодо приналежности до школи діялєктичного – певніше енерґетичного – матеріялізму не треба сприймати за малпування західньоевропейських представників сеї школи (так званих марксистів або комуністів) і всього, що уважане чи видаване ними за продукт цієї школи.

Ми не чинимо так ось чому:

1.    Уважаємо, що матеріялістична філософія геть не є здобутком суто західньоевропейської наукової думки, бож так чи так, а цю філософію як систему мислення знати й в инших, неевропейських народів – персів, арабів, китайців, тюрків, монголів – довго перед з’явою сучасної европейської культури.

2.    Багато з нас ще до останньої революції у Росиї були пройняті енерґетично-матеріялістичним світоглядом, до того ж у нас він не був штучним і занесеним, а був природнім, таким, що постав із сутности жорстокого економічного, політичного та культурного гноблення з боку російського націоналізму та російської державности, що його ми зазнавали.

3.    Наші симпатії до прибічників історичного матеріялізму геть не обов’язують нас згоджуватися та уважати за щось священне, непобивне та незбитне те, що пропонують сучасні російські чи европейські монополісти ідеї діялєктичного матеріялізму. Можна тисячу разів зголошувати ся на матеріяліста, марксиста, комуніста чи, як тепер це повелося в Росиї, лєнініста, волати на весь світ, скільки є голосу та снаги, списати сотки й тисячі грубих томів, і тимчасом геть не бути правдивим матеріялістом або комуністом, ні на йоту не вміти революційно мислити, не беручи вже революційні дії. Оттому ми не тільки нічим не обов’язуємо ся перед ними, а й якраз і змагаємо з їми за монополію ідеї діямату.

Приміром, ми вважаємо, що в головних питаннях перебудови соціяльного буття людства, що ними є, по-перше, національно-кольоніяльна проблєма, а по-друге, питання щодо методів утілення комунізму, тобто соціяльного ладу, за якого не буде клясів і експлоатації людини людиною, росіяни, а разом із ними й західньоевропейські комуністи наразі тяжко помиляються. Результатом цих помилок може бути зубожіння людства та його смерть і аж ніяк не рятунок його від гніту анархії і стихії. Ми згоджуємося (не завжди й не в усьому), коли вони критикують і картають хижацький европейський капіталізм, звучи його здирницьким; ми згоджуємося, коли вони говорять за реакційність сучасної европейської капіталістичної культури і твердять за боротьбу з нею… позатим ми геть не згоджуємося щодо пропонованих ними рецептів. Уважаємо, що їхня рецепта – заміна світової диктатури однієї кляси (буржуазиї) її антиподом (пролєтаріятом), тобто иншою клясою, не зробить котрої-небудь великої одміни в соціяльному житті пригнобленої частини людства. Принаймні коли й буде одміна, то не на краще. Це буде лишень заміна менш сильної і менш орґанізованої диктатури на централізовану диктатуру згуртованих у світовому маштабі сил тієї самої капіталістичної Европи (беручи з Америкою) над усім иншим світом. На противагу цьому пропонуємо иншу тезу – ту концепцію, що матеріяльні передумовини соціяльної перебудови людства можна створити тільки почерез установлення диктатури кольоній і напівкольоній над метрополіями, бож тільки так можна направду ґарантувати звільнення та емансипацію світових виробничих потуг, зрабованих західнім імперіялізмом.

З огляду на це пропонуємо низку питань, відповівши на які, можна буде найпевніше вирішити головне наше завдання. Ось ці питання:

1. Що наразі являє собою тюркський світ у системі сучасної світової економіки та політики як соціяльно-виробничий орґанізм?
2. Чого бракує (внутрішніх і зовнішніх умовин) для нормального економічного, політичного та культурного розвою тюркських народів загалом і зокрема?
3. Як можна досягти заходження цих умовин – еволюційно чи революційно?
4. Конкретні методи роботи:
а/ стратеґія й тактика,
б/ орґанізаційні форми.

ІІ. Тюркський світ у системі сучасної світової економіки та політики як виробничо-соціяльний орґанізм.

На нашу думку, питання щодо роли та місця сучасного тюркського світу в системі наявної міжнародньої економіки та політики є головним. З огляду на це можемо окреслити правильне вирішення головного питання щодо засновків соціяльно-політичного, економічного та культурного розвою тюркських народів Азії і Европи.

Коли не знатимемо напевне, чим ми є всередині чинної системи міжнародніх соціяльно-правових відносин і що то за відносини, годі визначити, чим мусимо стати.

Проте вивчати це можемо лише з кінця, тобто з того, чим є сучасна система міжнародніх соціяльно-правових відносин – економічних, політичних і культурно-побутових.

За характеристичні риси цієї системи вважаємо такі:

1. Рабовласницький (кольоніяльно-імперіялістичний) характер сучасної світової економіки й політики.

Аналіза соціяльно-правових відносин між народами світу показує, що нації, що вони складають сучасну людність, різко поділені на два протиборчі табори, нерівні кількістю та соціяльно-правовим станом. Перший табір складають народи, що становлять 20 – 25% людства та що вони загребли собі майже всю земну кулю з усіма багатствами, котрі вона містить у собі та несе на собі (так живими, як і мертвими), та встановили монополію на їхню експлоатацію. Другий табір складають народи, що становлять 4/5 людства та що вони економічно, політично та культурно зрабовані народами першого табору – «народами-панами».

«Культурною» мовою «панів» народи першого табору є «цивілізовані», «культурні» нації, що мають порятувати людство «від рабства, невігластва та злиднів». Народи другого табору їхньою мовою – «дикуни», «тубільці» тощо, їх створено – на «вчену» думку – на обслугу «народам-панам». «Тубільці» та «дикуни» ще не витворили термінів на позначення «цивілізованих» народів, а тому – чи бідністю свого лєксикону а чи «темністю» – звуть їх просто собаками, харцизяками, катами та дають їм инших «нецензурних», незрозумілих епітетів.

До народів першої катеґорії належать «цивілізовані» народи Европи та Америки, що ширяться й на инші частини світу та що їх звичайно звано народами Заходу. До другої належать народи Азії, Африки та кольонізовані европейцями абориґени Австралії і Америки.

Вивчаючи стосунки між двома групами народів, констатуємо, що вся система економічних, політичних і культурних стосунків народів Заходу (метрополій) із народами кольоній і напівкольоній є системою саме рабовласницьких стосунків.

Низка історичних і природньо-геоґрафічних умовин, що вплинули на прогрес техніки й культури народів Заходу, зумовили перебрання ними засобів економічного і культурного спілкування між народами ріжних частин світу, тобто міжнародніх шляхів сполучення та воєнно-стратеґічних пунктів, створивши цим передумовини до перебирання ними всієї иніціятиви щодо розвитку світових політичних і економічних відносин між народами західньої і східньої культур.

За певного моменту техніка та культура народів Европи виявилися більш життєздатними та раціональними стосовно боротьби за істнування, аніж техніка та культура тодішніх гегемонів світу – мусульманських народів Азії і Африки, що напирали на европейські народи. Почерез те, що в европейських народів розвій техніки й культури стояв вище, вони розбили тоді мусульман, а зайнявши їхні пляцдарми, вдатно поширили вплив на решту Азії і Африки.

Світові торгові шляхи, ринки та сировинні джерела, а також воєнно-стратеґічні пункти майже всі були заскочені народами Заходу.

Коли кріпосництво за феодалізму було формою рабовласницького господарства, клясове пригноблення за капіталізму також є рабовласництвом – пригнобленням людини людиною, але вже в дещо одмінній формі. Цю систему внутрішньонаціонального рабовласництва народи Заходу поширили на своїх кольоніяльних теренах – на «чорному» й «жовтому» континентах, цим зробивши її «интернаціональною», міжнародньою системою. Народи цих континентів фактично стали рабами, не мавши права власности на природні багатств своїх країн і гаруючи на «культурні» народи метрополії, що відтепер стали їхніми хазяями.

2. Паразитизм і реакційність основ матеріяльної культури метрополій як головний фактор світового розвитку цієї епохи.

Чинна система світового господарювання, бувши колоніяльно-рабовласницькою, є глибоко паразитичною, а цим уся зовнішня культура народів Заходу є суто реакційною. Наразі це – головний фактор розвитку людства. Ці властивості матеріяльної культури метрополій виражаються:

а/ Статистичний бік – монополістичне концентровання в руках народів монополій засобів виробництва та циркуляції (збуту) предметів споживання, що їх потребує людство.

Метрополія, що має котрихось 300 – 350 млн населення, концентрує усі головніші засоби виробництва /фабрики-заводи/, засоби обігу /фінансовий капітал і його апарати/, шляхи сполучення та засоби зв’язку /морські шляхи, залізниці, засоби сполучення повітрям, телєґраф і радіоґраф/; також сировинні джерела /нафта, вугілля, руда, тваринні й рослинні продукти/ та ринки збуту промислових виробів. Цим Захід видається на величезного восьминога, що схопив своїми обценьками чотири п’ятих людности та ссе з їх життьові сили та снагу. Сказати й те, що се не такий собі океанський восьминіг, а броньований восьминіг, смертоносний восьминіг, винищувач, наладнаний за останнім словом військової техніки та смертяних «винаходів» Заходу. Щоправда, це не дало йому хоробрости та мужности. Проте легкодухої жорстокости та кровожерливости побільшало: ссе собі живицю з живих народів кольоній і напівкольоній, котрі хлянуть, павперізуються, вироджуються, вимирають (більшість), збагачуючи цим иншу частину людности світу (меншість).

б/ Динамічний бік – паразитизм і реакційність матеріяльної культури метрополій з огляду на максимальний розвиток виробничих сил людства.

Цей бік якнайтісніше звязаний із переднім, доповнює і розвиває його.

А й справді, чим є сучасна культура метрополій як реґулятор розвитку людства чинної епохи, на чім її базовано, куди вона прямує?

Коли сутністю матеріяльної культури народів Заходу є тільки монополістичний характер сучасної системи їх хазяйновання /монополістичний капіталізм а чи імперіялізм/, бувши формою орґанізації світового господарства, – ще б нічого. Алеж сутність матеріяльної культури метрополій, її осердя, тобто правдивий зміст усіх «монополістичних капіталізмів», «імперіялізмів» і инших соціяльних категорій західньої суспільности, – не в формі, а в динаміці, в специфічній тенденції її розвитку.
Тенденція така, що сучасна матеріяльна культура народів Заходу істнує і розвивається не тільки рабуючи народи Сходу, накинувши їм рабовласницькі й кабальні стосунки, тобто експлоатуючи природні сили й ресурси кольоній і напівкольоній, а й затримуючи розвиток їхніх внутрішніх виробничих сил, притлумлюючи розвій їхньої матеріяльної культури.

На що сперто сучасну культуру Заходу?

На монопольному виробництві та збутові товарів для метрополій та кольоній, тобто на монопольному положінні в світовому господарчо-виробничому процесі.

На чім її базовано?

На затримці розвитку внутрішньої економіки, на бракові національної индустрії кольоній і напівкольоній, тобто на збережінні аґрарного, суто селянського характеру цих країн, коли вони мають удаватися по «допомогу» метрополій – світових промислових монополістів, не маючи національної промисловости чи мавши її не досить розвиненою.

Цей процес містить такі елєменти:

а/ забезпечіння головного елємента економіки метрополій – индустрії – дешевою сировиною. Відци – загарбницька політика стосовно країн Азій і Африки як сировинних джерел з усім, що із цього випливає: зліквідуванням крихт незалежности напівкольоній і жорстоким придушенням найменших проявів політичної самостійности кольоній, по-перше, неперервні конкурентні війни через кольоніяльні володіння між національними групами метрополій, по-друге, отже, соціяльна супроть кольоній і метрополій, з одного боку, а національна – національних груп панівних метрополій, з иншого.

б/ дешеве виробництво виробничих фабрикатів почерез поліпшення техніки виробництва та почерез експлоатування праці индустріяльних робітників метрополій і спомагавчих робітників кольоній. Відци – клясові протиріччя в метрополіях і з’ява клясових політичних партій на цьому ґрунті.

с/ дешеві /прибуткові/ ринки збуту для промислових продуктів метрополій. Відци – кольоніяльно-загарбницька політика метрополій не тільки гнобить кольонії і напівкольонії, а й прагне мати їх за саме за сталі ринки збуту промислових фабрикатів метрополій.

Результат сеї політики – ще більша соціяльна супроть кольоній і метрополій, до того ж ці супроті стають фактором першорядної міжнародньої ваги.

Останній елємент у динаміці матеріяльної культури метрополій украй важливий за системи відносин між метрополіями й кольоніями, що вони зайшли, позаяк цей елємент, бувши головнішою пружиною дії сучасної культури народів Заходу, є водночас головною причиною всіх соціяльних ненормальностів розвою сучасного людства.

Цих ненормальностів не сховати й не визнають їх хіба сліпі та політичні деґенерати. Ось вони:

а/ Хижацька та непродуктивна з огляду на загальні интереси людности експлоатація природніх багатств земної кулі, надто ресурсів кольоній і напівкольоній.
Навряд чи треба переконувати– досить бачити хазяйнування метрополій «вдома» та в кольоніях, щоби допевнитися цього.

b/ Нераціональна орґанізація світового виробничого процесу та марне трачення масової людської енерґії результатом: засоби виробництва, що їх мають метрополії, лежать далеко від головних джерельних і збутових ринків, а тому треба доправляти сировину до засобів виробництва, по-перше, і навспак – продукти переробки /товари/ до збутових ринків, по-друге; отже, вовну чи шкіру з котрихось Тибетів, Индій а чи Афґаністанів мають доправити до Британії, щоби зробити їх сукном, чоботами чи ще чимось, а потім доправити їх «додому». Чи туркестанська або закавказька бавовна (до слова, й бакінська нафта) спершу мають мандрувати до «цивілізованих» – десь до Москви чи Іванава-Вазнєсєнска, а ставши мануфактурою, ізнов повандрувати до того ж Туркестану чи Закавказзя, часом і далі – до Персиї, Афґаністану абощо. З огляду на економію засобів і людської енергії доцільніше б робити з сировини подукти, що їх потребує людина, на «батьківщині» цієї сировини – кольоніях і напівкольоніях, де є сировина, пальне, людська енергія, що пропадає надаремне, та масове потребування вироблюваних фабрикатів населенням. Засоби виробництва, що їх немає, можна доправити з метрополій або зорганізувати. Тоді фабрикати мандруватимуть закордон тільки мірою потреби – коли їх буде треба там (природній попит). До того ж це буде не «дика» сама лише сировина, а цілком «культурний» товар.

с/ Марні трати масової людської енергії на неперервне бороніння чинного ладу, тобто чинної нераціональної орґанізації світової економіки та виснованих звідци соціяльних ненормальностів /несправедливостів/.

Це – розгнузданий мілітаризм Заходу, величезне збільшення наземного, морського та повітряного озброїння та побільшення корпусу внутрішньої і зовнішної охорони. Народи Заходу не тільки стережуть пригноблені народи кольоній і напівкольоній: вони бороняться від преріжних «жовтих», «чорних» небезпек і «пан-ізмів», та заразом й одне від одного.

d/ гальмо для природнього розвитку, виробничих сил кольоній і напівкольоній, тобто для більшости людности земної кулі, почерез що заходить кричуща соціяльна нерівність між народами кольоній і метрополій, боронячи культурному розвиткові всього людства.

Хижацький імперіялізм Заходу залюбки береже в кольоніяльних країнах зосталі форми господарювання та соціяльно-побутових стосунків – лишень почерез це дихає і вбивається в силу розбійна культура метрополій. Уярмлювати, утемнювати, боронити культурному відроджінню – найбільша життьова потреба народів Заходу, котрі історичним своїм розвитком стали тюремниками людської свободи. Відци тá соціяльна нерівність у становищі народів метрополій і становищі пригноблюваних ними народів кольоній. Коли народи метрополій доступаються до культури, до найновітнішої науки й техніки, народи кольоніяльних країн загалом приречені животіти, бувши рабами й прохачами. Бачимо сталеві хмарочоси й ґранітові вежі в одних і злиденні халупи й хижки в инших; автівки, трамваї, автобуси, потяги, пароплави й аеро в одних і худющі коні й старючі хури в инших; елєктроплуги, трактори, парові молотилки, меліорацію, штучні добрива в одних і дерев’яну соху, лопату, мотику й вила в инших; елєктрику, телєфон, телєґраф і радіо в одних і скіпку чи керосинку в инших, а про инше годі й говорити; мистецтво та штукарство, забави й смішки в одних і непроглядний морок, неперевні жалі й сльози в инших; достатки, гаразди й вигоди в одних і голод, холод, злидні, хворощі, смерть і звиродніння в инших.

Чи ж можемо виправдати це? Чи можемо твердити, що се «нормальний» лад, добрий лад? Ні – і край. З огляду кождої морали цей лад – найбільша соціяльна ненормальність і кричуща світова соціяльна несправедливість.

3. Консолідаційні прагнення національних культур метрополій

Ми б недосить проаналізували матеріяльну культуру монополій, коли б не сказали, куди стремить і чим прагне стати сучасна матеріяльна культура народів метрополій. Це якнайтісніше вяжеться з динамікою розвитку цієї культури, виявивши найхарактернішу та найзначнішу її особливість, що визначає ближчі перспективи світового розвитку. Ця особливість – консолідаційне прагнення, тобто централізоване об’єдання поріжнених національноматеріяльних культур /капіталів/ метропольнихнародів.

Чи є це прагнення?

Так, є. Нещодавня міжнародня імперіялістична війна, повоєнні революційні катаклізми в Росиї і по инших країнах, чинна «дипльоматична» боротьба між певними групами країн-«переможниць», гарячка певних політичних партій народів Заходу – отак проявляється це прагнення.

Воно заходить через два протиріччя:

1/ невідповідність чинної структури матеріяльної культури метропольних народів /національно поріжнений, незрідка власницький а чи анархичний капіталізм/ її сути – потребі цих народів орґанізованіше й управніше грабувати та експлоатувати народи кольоній і напівкольоній;

2/ захождіння через це в кольоніях матеріяльних і политичних умовин до національної незалежности та соціяльному звільненню з-під гніту метрополій, тобто т.зв. національно-визвольний рух кольоній убивається в силу.

Візьмімо перше протиріччя. У чому конкретно воно виражається? В тому, що чинна структура, чинна конструкція матеріяльної культури народів метрополій не може забезпечити їм надалі безкарну, реґулярну, а надто цілковиту експлоатацію народів кольоній. Матеріяльні потреби метропольних народів переважили чинну форму їхньої матеріяльної культури. Грабунок і витягання соків із організму зрабованого людства кожним самотужки, не мавши єдиного пляну та централізованної воли, недосить продуктивні. Вони не тільки не дають максимальних результатів, що на них числять, а й поза волею здирників сповнені преріжних сюрпризів. Виявляється, така система експлоатації кольоній і напівкольоній і решти пригнобленого людства не вадить крови циркулювати в їхньому організмові – вони життєздатні, жиють, дихають, а коли їхні пани чубляться межи собою за чужі добра, то й підносять голос проти них. Хібаж західні народи толєруватимуть тубільцям сі розкоші? Звісно, ні. Хоч-не-хоч, а мусиш змінювати внутрішню конструкцію матеріяльної культури, переходити до нових, вищих, орґанізованіших і досконаліших форм господарювання.

У чому суть внутрішньої структури матеріяльної культури метропольних народів чинної епохи (що минає)? Приватна власність всередині націй – це одне, а друге – приватна власність між націями, тобто відносна поріжненість засобів виробництва та обігу нагромаджених багатств так усередині самих націй, як і між певними націями.

Візьмімо перше – приватну власність всередині націй. Які результати вона дає розвитком матеріяльної культури Заходу? По-перше, конкуренція власників /капіталістів/ і їхніх об’єднань /трестів, синдикатів, картелів тощо/ чи навіть цілих галузей промисловости між собою. Шукаючи за прибутком і великим ґешефтом, вони поборюють, одне одного й велика частина їхньої енергії тратиться на орґанізування цієї боротьби і цієї конкуренції. Щоправда, ся конкуренція, бувши єдиною неодмінною складовою приватновласницького капіталізму загалом, має звичайно проґресивну ролю щодо концентрації і централізації капіталу. Позатим для метрополій вона є фактором, що він підважує її експлоататорську силу, зважаючи на кольонії, що прагнуть самостійно розвиватися. Приміром, як капіталістичне підприємство Анґлії правує працювати до Индії, воно має частину капіталів витратити на боротьбу з анальоґічним анґлійським підприємством або акціонерною компанією та втратити на цьому певний відсоток сил і можливостів. Почерез нецентралізованість і не-об’єднання в національному маштабі грабунок анґлійського капіталу в Индиї не дає стовідсоткового ефекту й тих результатів, що він би їх дав за централізації.

Принцип приватної власности неодмінно спричиняється до появи иншого фактору, неґативного з огляду потуги метропольних народів, – клясової боротьби на ґрунті внутрішньонаціональної клясової нерівности. На тлі клясової боротьби на Заході зайшли три головні політичні течії, що відображають ідеольоґію відповідних головних клясів метрополій: консерватизм – політична ідеольоґія великої буржуазиї; лібералізм – як політична ідеольоґія середньої і дрібної буржуазиї; і соціялізм – як ідеольоґія робітничої кляси. Боротьба цих кляс межи собою, що вона фактично виражає їхню жадобу політичної влади, не може часом не послаблювати наступу народів метрополій щодо кольоній. Тут доречно навести приклад поразки Росиї підчас російсько-японської війни 1904 р., коли наявність слідної клясової боротьби всередині Росиї (ліберальна російська торгово-промислова буржуазія висунула низку політичних вимог до феодальнопоміщицької влади; російські робітники висували політичні вимоги і до тих, і до тих) стала головною умовиною поразки російських військ на театрі воєнних дій.

Протилежним цьому прикладові є клясична перемога відродженої Туреччини над бандами міжнароднього імперіялізму 1922 року, що вона була значною мірою уможливилася тим, що повстала кемалістська Туреччина була тоді монолітним національним цілим, об’єднавши в полум’яному пориванні до боротьби за національну незалежність усі клясі турецької людности, а противний табір – Европа – був клекітним вульканом національних і клясових супротів.

Тут маємо констатувати, що боротьба клясів всередині метрополій за сучасних умовин їхнього розвитку таки послаблює дальший штурм гегемонізмом Заходу.

Таксамо й друге положіння – приватна власність між метропольними націями, тобто національна поріжненість їхньої матеріяльної культури, породжує величезну конкуренцію й національну боротьбу між ними. Це утруднює становище метропольних народів як гегемонів світу. Тиск на кольонії меншає, ті можуть вивернутися. На чому базоване збережіння незалежности Туреччини, відроджіння незалежности Афганістану, посилення елєментів незалежности Єгипту? На чім базовано посилення національно-визвольного руху в Индії, Марокко, Китаї? На чім базоване відроджіння де-яких старих /Польща/ та заходжіння нових державних утворень /Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія, Ірляндія/ в самій Европі? Нарешті, на чому базовано посилення національно-визвольного руху неросійських національностів у Росиї?

Усе це значною мірою базоване саме на національній поріжненості їхньої матеріяльної культури. Борючися за першість і гегемонію над світом, метропольні народи зменшують тиск на кольонії, а ці останні мають змогу боротися за політичну самостійність.

Проаналізуймо друге протиріччя – визвольний рух кольоній і напівкольоній. Чи справді є цей рух, а коли є, то чи направду він більшає і проґресує? Говорімо фактами.

Японія.
Ще пів віку тому Японія була невеличкою півкольоніяльною країною і годі було думати, що вона може брати участь у міжнародній політиці. Та досить було їй прокинутися й вона розтрощила грозу азійських народів, жандарма Европи, захланного февдального імперіяліста – царську Росію. Ще нема десяти років, а Японія вже побиває другого за Росією европейського імперіяліста – Німеччину. Не знати, чи надовго, та Німеччину вибили з колії. Наразі Японія бльокується з Францією, Китаєм і Росією проти Анґлії. Це може одмінитися, та покищо це факт. Коли це справдиться, позавтра вона вже бльокуватиметься проти Америки. Й це природньо – Японія не може бути довіку на самих островах. Японцям у майбутті залежить прочинити двері до Сибіру, щоби переселитися, та до Китаю й инших країн, щоби що кинути в пельку японському торгово-промисловому капіталові. Їй залежить почережно розбити велетнів европейського імперіялізму.

Туреччина.
Навіть затяті вороги багатостраждального турецького народу тепер розуміють, що відбувається в цій країні: здоровий процес національного відроджіння. Хто ще не вірив чи сумнився, зазнав його на своїй шкурі. Турецькі робітники й селяни та турецька проґресивна интеліґенція, віддані національному відроджінню, почерез багнети напутили кого треба до реалістичного мислення. Коли штириста років тому російські царі мали побити Казанське ханство, цю цитаделю північних тюрків, і йти далі на Схід по трупах татарів, імперіялісти Західньої Европи мали побити південних тюрків-османів, щоби мати вільний шлях на той-таки Схід. Хіба не передувала посуванню західніх народів на Схід відчайдушна атака Турциї з їхнього боку? Щоби бути справдешніми володарями становища в Азії й Африці, европейські народи мали переступити через трупи бійців-османів. Казань, тиснута росіянами, впала не одразу – її атакували кільканадцять разів. Перед завоюванням Татарстану були десятиліття боротьби тодішніх півничних титанів – Казані й Москви. Та й переможці перемогли не відразу. Заки не заламали воли переможених, треба було кілька десятиліть неперервної партизанської війни між переможцями й переможеними з усіма страхіттями винищення й різанини. Европі треба було століття боротися з південними тюрками, щоби послабити їх і відібрати в їх Балкани, Єгипет, Аравію, Месопотамію тощо. Европейські керівники таки відірвали від турецького тіла його частини. Та вони не годні зламати Турциї. Вона жиє і житиме. Думаємо, що не тільки житиме, але й покличе до життя ті бувші свої частини, що їх відібрано в неї европейським ґвалтом, й решту Близького Сходу.

Китай.
Довго спав Китай, сей найстарший з усіх старих народів світу, та нарешті розплющив очі. Зараз він прокидається з вікового сниння. Поки лежить на ліжкові, випростовуючись. Але ж небавом підведеться. Ніхто не годен уже вдержати його в ліжкові. Те, що відбувається в Китаї останніми роками, свідчить за відроджіння його народу. Китайці здійснили революцію 1911-го року. Зможуть здійснити й дальшу революцію, котра відтак об’єднає поріжнені досі частини Китаю в могутній сталевий кулак, що напевне гамселитиме народи Заходу. Спалахи громадянської війни в Китаї, що вряди-годи заходять, – се прелюдія до великого концерту, до відроджіння чотирьохсотмільйонного китайського народу. Хай загинуть в цій кривавій міжусобній боротьбі десятки й сотки – ці жертві підуть не намарне. Горожанські війни в Китаї – лише прояв великого консолідаційного процесу китайської нації, а на це треба ще не одного десятиліття.

Индія.
Прокидається й Индія. Відроджіння Индиї триває болісніше за відроджіння Китаю. Це ясно: адже Индія – кольонія Анґлії, наймогутнішого з европейських бандитів. Та яким сташним не був би старий морський пірат, і йому не встояти перед визвольним индійським рухом. Можливо, почерез репресії, підкуп, провокації і дипльоматичні викрутаси Анґлія й відтермінує емансипацію Индії, та не зупинить її.

Визвольний рух Индії хвилеподібний. Революційні настрої заходять, а відтак заникають. Та ясно, що дочасний «занепад» революційних настроїв индійців є відгалом, що веде за собою нову підойму і нову хвилю, сильнішу й грізнішу. Ми певні, що зрештою прийде день, коли революційна хвиля визвольного руху Индиї пірве всі загати, що наладнала Анґлія, й заллє собов світ.

Єгипет, Марокко, кольонії Росиї.
В загальному хорі революційних зусиль щодо звільнення від гніту Заходу чути й голоси Єгипту, Марокко й російських кольоній. Власне, рух народів Єгипту, Марокко й російських кольоній такий самий, як революційно-визвольний рух Китаю, Индиї, Туреччини тощо. Всі сі рухи мають гаслом звільнення від імперіялізму, певніше від гегемонізму народів Заходу. Вони ріжняться тільки формою й темпом: сильніший чи слабший, швидший чи повільніший, бурхливіший чи спокійніший, більший чи мізерніший рух – стосовно країни, історичних умовин і рушійних сил. Не будемо докладно говорити про рух Єгипту, Марокко, инших африканських чи азійських кольоній Заходу, бо вони загалом звісні. Скажімо тільки за рух кольоніяльних народів Росиї. Констатуємо, що визвольний рух у кольоніях Росиї /Туркестан, Кавказ, Україна, Крим, Білорусія, тюрко-фінські та монгольські народи/ як на долоні. Якщо поразка царської Росиї у війні з Японією 1904 року, що спричинилася до революції 1905 р., сприяла пробудженню національної самосвідомости кольоніяльних, пригноблюваних народів Росиї, то поразка на Західньому та Кавказькому фронтах за світової війни, що спричинилася до революції 1917 р., лише посилила визвольний рух цих народів. Відділення Польщі, Фінляндії, дрібних надбалтійських держав від Росиї, заходжіння Татарської, Башкірської, Киргізької, середньоазійських, закавказьких, Української, Білоруської, инших республік, а також десятки автономних національних областів, що раз-у-раз виборюють собі побільшення суверенних прав, красномовно свідчить за це. Скільки б не прагнули панрусисти й їхні симпатики /хай там як вони звуться – «демократами» чи «комуністами»/ ліквідувати цей рух, скільки б не намагалися обмежити його ролю на роли звичайних російських провінцій, сього їм поки не засягти. Очевидно, й не засягнути, до яких би хитрощів вони не вдавалися, поборюючи дедалі більшу активність «націоналів», що обстоюють національну самостійність і незалежність, – досі це діяло навідворіт.

Встановивши Союз РСР, панрусисти воліли б фактично відновити єдіную нєдєлімую Росию, тобто гегемонію великоросів над иншими народами, але не минуло й року і всі народи заявили рішучий протест проти централістичних тенденцій панрусистської Москви /засідання Ради національностів останньої сесії ЦВК СРСР/.

Прагнучи економічно й політично послабити Туркестан, Москва ріжнить туранські народи на окремі малі племена, але не мине й двох років, як поріжнені частини Турану заговорять про відновлення єдности та об’єднаються в сильнішу, міцнішу та орґанізованішу державну одиницю. Сьогодні Росія відділяє Монголію від Китаю. Вона хоче «приручити» цю країну. І Монголія буцімто не від того. Та що вона скаже завтра, коли зіпнеться на власні ноги та зміцнить свій «Хурулдан»? З досвіду останньої революції в Росиї знаємо: яка кляса не взяла би владу, ніхто не годен відновити колишнього російського «вєлічія» та могутности. Росія як багатонаціональна країна та держава росіян неминуче стремить до розпаду та поріжнення. Одне з двох: або вона поділиться на свої національні складові, утворивши кілька нових і самостійних державних організмів, або ж влада росіян у Росиї замінить ся колєктивною владою «націоналів», тобто гегемонія російського народу над усіма иншими зміниться диктатурою останніх над росіянами. Це історична неминучість як вислід од сполуки (производное от сочетания). Певніше станеться перше, а коли станеться друге, це все’дно буде переходом до першого. Колишня Росія, що вона відновилася під нинишньою формою СРСР, недовговічна. Вона минуща та дочасна.

Це лише остатні передсмертні зітхи, остатні конвульсії. На тлі розпаду Росиї ясно бачимо такі державні утворіння: Україна /з Кримом і Білоруссю/, Кавказ може істнувати як спілка Північного Кавказу з Закавказзям, Туран /як спілка Татарстану, Башкириї, Киргизиї і федерації туркестанських республік/, Сибір і Великоросія. Не беремо Фінляндії, Польщі та малих надбалтійських держав, що вже відділилися від Росиї.

Отже, ясно бачимо визвольні рухи кольоній і напівкольоній. Вони є, істнують, проґресують і розвиваються.

Які ж причини й матеріяльна база цього руху? З чого воно заходить і в чім його правдива суть і сума міжнародніх соціяльно-правових стосунків? [1] [2]

Архив КГБ РТ. – Ф.4. – Оп. 1. – Д.-401. – Т.2. – Л.245 – 253.
Гасырлар авазы – Эхо веков. – 1995. – Май. – № пробный. – С.119 – 131.

Примітки

[1] Тут текст уривається. Вочевидь, цю роботу не було закінчено. – Упор.

[2] Писано між 1924 і 1925 роком. – «Вперед».

Перекладено за: Султан-Галиев М. Избранные труды. – Казань: Гасыр, 1998. – С. 525 – 538. (Приложение к журналу «Гасырлар авазы – Эхо веков»)

Advertisements

0 Responses to “Тези про основи соціяльно-політичного, економічного та культурного розвою тюркських народів Азії і Европи…”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Жов »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: