Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка

Юрій Лавріненко

1. Парадокси антиісторії «Групи УСД» і джерела до її сторії.
2. Історичне тло і час заснування «Групи УСД».
3. Дискусія Франка з Лесею Українкою.
4. Розрив з Драгомановим заради… Драгоманова.
5. На перегонах за час і вплив на грядущу революцію (УСД контра РСДРП).
6. Ідея «робітничо-селянської спілки». На перших хвилях української селянської революції.
7.Кінець «Групи УСД».

«Ми живемо як на вулкані, або
краще – ми самі той вулкан».

М. Коцюбинський (1905)

1. ПАРАДОКСИ АНТИІСТОРІЇ УСД І ДЖЕРЕЛА ДО ЇЇ ІСТОРІЇ

Дивним чином цей невеликий, але важливий епізод із нової політичної історії України, хоч і зв’язаний з іменем Лесі Українки, зіґноровано в УРСР навіть у час широко й реклямно відзначуваних ювілеїв письменниці. Силуючися підібрати і взяти під побільшувальне скло кожний найменший натяк на зацікавлення Лесі Українки марксизмом чи соціял-демократизмом (а спеціяльно російським), радянські автори, починаючи з 1930-их років, старанно оминають і замовчують факт, що Леся Українка була засновником, ідеологом цілої соціял-демократичної революційної організації – «Групи УСД». Загроза поховання і викреслення з історії факту діяльности «Групи УСД» тим більша, що цей факт не знайшов належного висвітлення й документації також з боку еміґраційних і взагалі незалежних дослідників. (Про винятки мова буде пізніше).

Чому так сталося в УРСР, – зрозуміти нетрудно. Під егідою ЦК КПРС тільки те з нової політичної історії України дозволено висвітлювати, що попередньо перефабриковано на російську ініціятиву та на невід’ємну частку російської історії. Після подібних замахів на Шевченка і Франка прийшла черга на Лесю Українку. До 50-ліття смерти письменниці було висунуто, наприклад, такі інтерпретації Лесі Українки, з яких виходить, що вона була послідовницею Леніна і ленінізму. [1] /68/ «Вона проти українських соціял-демократів, які хочуть діяти окремо від РСДРП. Вона відмовляє їм у праві існувати окремо, самостійно». [2]

Останнє твердження заслуговує на подив і комплімент для автора: він повертає стрілку з математичною точністю на 180 ступнів у протилежний до факту й правди напрям. Та історія непоборна в своєму самозахисті. Рано чи пізно вона виявить крадіжку і поставить перед очі світу свій невід’ємний факт і правду. Сьогодні дедалі більш стає відомим, що Група УСД, за задумом і здійсненням самої Лесі Українки, являла собою якраз незалежну і супротивну щодо РСДРП дійову спробу цілком самостійної української соціял-демократичної організації з метою не ленінської «диктатури пролетаріяту» чи єдиновладної партії, а задля політичного союзу робітників і селян та вільної і багатої «робітничо-селянської України». У нерівних перегонах за історичний час і за врятування назріваючої революції від зазіхань «грядущих тиранів», – засновники і незмінні лідери групи УСД Іван Стешенко і Леся Українка зуміли на два роки випередити появу РСДРП (1898) створенням нелеґальної організації Української соціял-демократії (1896). УСД випередила РСДРП також в усвідомленні політичної потреби переходу від методи пропаґанди в вужчому колі до методи масової аґітації, як і в гаслі союзу робітників і селян.

Джерела до історії групи УСД ми розглянемо далі такими їх групами: книжкові видання, виступи в періодичній пресі, листи, архівні публікації, спогади, нариси, свідчення сучасників руху. Уже на другому році свого існування (в 1897 році) група УСД спромоглася розпочати видання цілої серії програмових та інших політичних брошур під власною фірмовою серійною назвою «Бібліотека українських соціял- демократів», назва, яку, до речі, пропонувала сама Леся Українка. [3] Далі по змозі за хронологічним порядком подаємо приступні нам дотепер джерельні інформації про видання групи УСД, здійснені в умовах безперервних арештів, заслань, поліційного шпигунства і всіляких інших репресій:

1. «Михайло Петрович Драгоманов (український еміґрант)». (На гектографі). Київ, 1897. Бібліотека українських соціял-демократів ч. І.

Цю брошуру описано в праці Панаса Феденка «Український громадський рух у XX столітті». Лондон, в-во «Наше /69/ слово», 1959, стор. 19 – 20. Феденко пише: «Авторами могли бути: Леся Українка або письменник Панас Мирний». Але не подає джерел до цього твердження.

2. «Програма соціял-демократії». Київ (гектограф), 1897 (1898?).

Цю брошуру описав у своїй першоджерельній історичній довідці про УСД Андрій Жук, у статті «Українська Сосіял-Демократія» у львівському тижневику «Рада» (1925), мабуть, у перших одинадцятьох числах. Відомості А.Жука про УСД досить повно повторив інший ветеран дореволюційної УСДРП Петро Бензя у статті «До історії революційного руху на Україні (з приводу книжки О.Гермайзе „Нариси історії революційного руху на Україні”. Том І.)». Життя і революція», Київ, листопад 1926, стор. 82 – 89.

Трохи відмінну назву цієї брошури, а саме «Програма групи», подають Володимир Дорошенко («Українство в Росії». Відень, 1917, стор. 34), Осип Гермайзе і Панас Феденко (цит. праця, стор. 19).

3. «Про соціял-демократичну роботу серед українського селянства». Київ (гектограф), 1897 (1898?).

Відомості про цю брошуру, не зазначаючи автора і кількости сторінок, подали в вищезгаданих працях В.Дорошенко, П.Феденко, П.Бензя. Видання брошури на таку спеціяльну тему заходами УСД очевидно зв’язане (і майже збігається в часі) з підготовкою філіяльної для УСП і теж підпільної організації «Група сільських робітників соціял-демократів Київської губернії». Керівник цієї Групи М.Меленевський тримав оперативний зв’язок цієї групи з УСД, перерваний арештами Меленевського в 1899 і вдруге в 1901 році (див. П.Бензя, цитована праця стор. 85 і 86), також і в Гермайзе.

4. С. Д. (Леся Українка) «Оцінка нарису програми української соціялістичної партії».

Цінні інформації з докладним переказом змісту подає про цю, мабуть, найважливішу публікацію УСД Андрій Жук у статті «Українська Соціялістична Партія (1900 – 1904)». «Збірник української літературної газети 1956». Мюнхен, 1957, про брошуру «Оцінка» стор. 220 – 226. Оскільки з поглядами А.Жука на брошуру «Оцінка» погоджуються майже всі автори писань про УСД, подаю цитату з статті А.Жука в «Збірнику УЛГ»:

«В тій самій „Волі” (орган УСДП Галичини й Буковини, Львів, ч. 15, 1900. – Ю. Л.), де був видрукований нарис програми УСП, появилася стаття під заголовком „Оцінка нарису програми Української Соціялістичної Партії”, що потім вийшла і окремою брошурою, з ініціялами над заголовком: С. Д. Ця стаття, як зазначувала редакція „Волі”, була надіслана „Гуртком соціялістів” без ближчого означення, що це за гурток і де він існує. Але пізніше стало загально відомим у підпільному українському революційному світі, що цей гурток існує в Києві від 1896 – 97 року, під назвою „Українська /70/ Соціял-Демократія”, що під тією фірмою появилися вже раніш у Києві програмові публікації, очевидно нелеґально друковані на гектографі, та що найвизначнішим членом цієї групи і її ідеологом є наша славетна письменниця Леся Українка. Більш як певно, що авторство „Оцінки програми УСП” належить Лесі Українці» (зазначена вище стаття А.Жука, стор. 220).

5. С. Д. «Німецька революція в марті 1848 року». (Переклад), ч. 3. Женева, Українська друкарня, 1902, 32 сторінки.

Цю брошуру під назвою «48 рік» згадує Леся Українка в листі до М.Кривинюка з Берліну 12 червня 1902 року. («Хронологія», стор. 632). Зареєстровано її також у статті Є.Бачинського «Українська друкарня в Женеві». «Науковий Збірник», II, Нью-Йорк, УВАН, 1953, стор. 103.

6. С. Д. (Леся Українка) «Царі, пани а люди». Женева, Українська друкарня, 1903, 46 стор.

Опис цієї брошури, як видання УСД, подав А.Жук у статті «Українська Соціял-Демократія» і за Жуком Петро Бензя («Життя і революція», листопад 1926, стор. 84). Також віднотовано її і в згаданій статті Є. Бачинського, стор. 65 і 103.

«Ця брошура, – пише А.Жук, – помітна своїм популярним яскравим викладом, зображенням тяжкого соціяльного і національного стану українського селянства, закликом до селянства переходити до збройної боротьби, політичних страйків і виступів у союзі з міським робітництвом».

«Надхнення автора, – пише А.Жук, – черпалося в факті полтавсько-харківських розрухів 1902 року», які показали, що селянство здібне на революційний порив і не є неприступним для соціялістичних ідей. Брошура приготовляла селян до конечної оружної боротьби з самодержавством через організацію економічної боротьби, політичних демонстрацій і протестів проти національного поневолення в спілці з міськими робітниками. Закінчується брошура такими словами:

«Час вже визволитись від тих московських та українських панів, що очевидячки з нас кров ссуть. Коли ж вони хотять, то ми покажемо їм, що силою здобудемо те, що нам належиться, що загарбали нам московські цари та усякі пани. Як один встанемо і розіб’ємо свої кайдани, і засяє тоді сонце правди над нашою багатою робітницькою і селянською Україною. І буде тоді наша земля без хлопа, без попа і без царя …» (П.Бензя, цит. праця, стор. 84). У двадцятих роках знайдено в поліційних архівах російський переклад цієї брошури, зроблений поліцією, про це далі в статті Антона Лучинського.

7. Дікштайн Самуель, «Хто з чого жиє». Львів, 1901.

Як видання УСД, цю загальнознану в перекладах і популярну серед східньоевропейських соціялістичних організацій брошуру описали А.Жук і за ним П.Бензя (стор. 83). Як твердить «Історія української літератури», том І. (Київ 1955, стор. 635), післямову до цієї брошури з викладом соціял-демократичної /71/  програми написала Леся Українка. Крім цього українського, брошура Дікштайна мала кілька перекладів і видань російською мовою, видавала її також Партія українських соціялістів-революціонерів (М.Залізняк). Виданням її друком у Галичині піклувалася Леся Українка в листі до І.Франка від 27 вересня 1901 року.

8. «Яке наше життя під московськими царями». Женева, 1902.

П.Бензя припускає, що ця книжка світу не побачила, хоч її згадано в виданні УСД «Царі, пани а люди».

Поданий вище перелік книжкових політичних видань Групи УСД не претендує на вичерпність. Віднотовано тільки ті, про які покищо пощастило роздобути фактичні інформації. Коли наслідком старань антиісторії УСД сьогодні треба доводити, що УСД не міт, а історичний факт, то й названих вище книжкових видань УСД вистачає, щоб показати, що Група УСД не тільки існувала, але, як на такий короткий час (яких сім років), розвинула чималу політичну активність за найсуворіших поліційних переслідувань.

Ще менш може претендувати на повноту список відомих нам статтей членів Групи УСД в періодичній пресі того часу. Все ж і те, що приступне, являє собою суттєвий доповняльний матеріял, тим більше, що йдеться головне про статті ідейного лідера УСД – Лесі Українки, що їй, мабуть, взагалі належить як не більша, то левина частка всієї політично-публіцистичної продукції Групи УСД:

Ув’язнена (Леся Українка), «Голос з Росії однієї ув’язненої (маленька поема в прозі, присвячена поетам і артистам, що мали честь привітати імператорське російське подружжя в Версалі)».

Ориґінал писаний французькою мовою 1896 року, коли Леся прочитала передрукований у львівському журналі «Життє і слово» (1896, ч. 1) лист-протест, писаний студентами Петербурзького лісного інституту з приводу того, що французькі поети і мистці влаштували у Версалі врочисту демонстрацію на честь російської імператорської пари, яка відвідала Париж з нагоди підписання союзу між Францією і Російською імперією. У той час і дехто з діячів російської опозиції подав протестаційні листи до преси з приводу виявлення симпатії частини французьких поетів представникам російського абсолютистського режиму. Блискучий змістом і формою протест Лесі Українки вирізнявся глибокою характеристикою російської імперії, як велетенської в’язниці народів, якої історія ще не мала. (Передруковано в: Леся Українка, Твори, том І, Нью-Йорк, 1953, стор. XXVII). Час написання цього листа-протесту припадає на початки праці Групи УСД.

С. Ж. Н. (Леся Українка), «Не так тії вороги, як добрії люди». «Життє і слово», (Львів), 1897, ч. 3.

Полемічна відповідь на критичний закид І.Франка київському «гурткові політиків», драгоманівському, що, мовляв, /72/ без потреби прямує до перетворення на соціял-демократичну організацію.

Цілу полеміку (одна стаття Лесі Українки і три статті І.Франка) Франко пізніше вмістив окремим розділом під заголовком «Між своїми» в його книжці «Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї і епізоди». Львів, Руська видавнича спілка, 1910, стор. 95–142.

Цю полеміку двох найвидатніших діячів і письменників України слід вважати за один із початкових епізодів самої історії Групи УСД, про що мова пізніше.

(Леся Українка), «Замітки з приводу статті „Етика і політика”. Ціна поступу». «Леся Українка. Публікації, статті, дослідження», том II. Київ, Академія наук УРСР, 1956, стор. 9–65.

Цю статтю Леся Українка написала на початку 1903 року, як відповідь на статтю лідера УСД Галичини і Буковини – Миколи Ганкевича («Етика і політика», у львівському журналі для молоді «Молода Україна», 1902, ч. 5, стор. 145–159 і ч. 6–7, стор. 197–217).

У листі до Кобилянської від 12.3.1903 Леся писала: «Той хтось таки має неспокійну натуру. От недавно зладив полемічну статтю до „Молодої України”, схотілося зачепитись з М.Ганкевичем за терор та політичну етику. Ще тільки не мала часу переписати, але от перепишу і таки пошлю. Та вже не для зарібку і не для самооборони, а так – „за правду”, нестерпіла душа моя, що проводар української соціял-демократії таке плете та ще й в органі для молодіжі! Знаю, що його дуже зачепить, але нехай, я не особу, а помилки його чіпаю».

М.Ганкевич статтю Лесі Українки не надрукував, але чорновий і остаточний варіянти статті, що первісно була узаголовлена Лесею «Ціна поступу», збереглися, і чорновий варіянт статті був навіть приготований 1930 року до друку в XIII томі творів Лесі Українки у видавництві «Книгоспілка». Та видання те через відомі обставини терору тридцятих років не було закінчене. Минуло ще понад чверть століття і обидва варіянти було нарешті видруковано в зазначеній вище книжці з примітками редактора, що з них і черпаємо ці відомості (стор. 61).

Стаття «Ціна поступу» належить до найсильніших документів глибини і сили Лесиної думки. Вона ніби випередила в проблемі політичної етики свій час на кілька десятків років і пророче передбачила ті світові катастрофи тероризму, прихід яких віщували для неї оті, на початку ніби незначні, міркування есдеків про терор і непричетність етики до політики. Зрозуміло також стає, чому саме на XIII томі і на цій власне статті і саме в 1930 році було обірвано почате раніш повне видання творів геніяльної українки.

Всі згадані вище статті належать перу Лесі Українки – найенерґійнішого і найглибшого та, мабуть, і єдиного вповні автентичного і зрілого ідеолога УСД. Але також і інші /73/ близькі до групи УСД люди, зокрема її офіційний голова Іван Стешенко, мабуть, зафіксували пером свої погляди на актуальні питання того часу. Для цього етюду завдання вичерпних розшуків у тогочасній пресі було б надмірним. Покищо можемо подати цікаві бібліографічні позиції Михайла Коцюбинського, що його приналежність до Групи УСД стверджує, мабуть, за А.Жуком Петро Бензя (згадувана стаття стор. 83), хоч тут таки зазначає, що в Групі УСД М.Коцюбинський «активної участи не брав». У час діяльности Групи УСД М.Коцюбинський перебрався до Житомира і йому було недалеко до київського центру Групи УСД. До цього часу належать такі публіцистичні виступи Коцюбинського:

«К полемике о самостоятельности малорусского языка» («Волинь», Житомир, 1898, ч. 42).

«Галицький „Літературно-Науковий Вісник”», рецензія. («Волинь», 1898, ч. 36).

«Свет и тени русской жизни» («Волинь», Житомир, 1897, чч. 229, 230, 234, 238, 240 і за 1898 рік чч. З, 7, 15, 17 21, 32, 51. Серія нарисів, в яких Коцюбинський піддав критиці російський самодержавний лад).

Расовий письменник, чистий мистець слова, Михайло Коцюбинський віддавав данину потребам політичної боротьби епохи головне на ділянці красного письменства і літературного життя. Повість «Фата морґана» та ряд етюдів були автентичним вкладом письменника в українську селянську революцію 1902 – 05 років, революцію, що була для діяльности і програми Групи УСД водночас ґрунтом, завданням і засобом. Коцюбинський, «пристрасний публіцист», діяв не тільки писаним, а й усним словом; наприклад, його «революційна промова» на урочистому вечорі в «Літературно-артистичному Товаристві» в Києві (грудень 1904 рік), присвяченому 35-літтю письменницької праці видатного селописця Івана Нечуя-Левицького. Разом з Коцюбинським на вечорі виступили з аналогічними промовами Олена Пчілка (мати Лесі Українки), О.Маковей, М.Лисенко. Збори ухвалили петицію до царського уряду з вимогою дозволити друкувати книжки та викладати в школах українською мовою. Одним із завдань Групи УСД і української селянської революції 1902 року було скасування урядової заборони українського друкованого слова. Коцюбинський присвятив цьому завданню не тільки деякі свої статті, а й промови. «9.1.1905 на зборах чернігівської громадської бібліотеки Коцюбинський виступав з вимогою скасувати цензуру на всі твори, писані мовами пригноблених народів» («Історія української літератури», том І.     Київ. 1954, стор. 603). У листопаді 1905 Коцюбинський пише: «Ми всі цілком зневірились у щирість та совісність крутійського уряду, який по Маніфесті 17 (жовтня) далі одхиляється направо» … «У нас всі сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо. Короткозорому оптимізмові немає місця. Ніяка спокійна творча робота тепер неможлива. Ми живемо як на вулкані, або краще /74/ – ми самі той вулкан». Того ж місяця Коцюбинський писав: «Заки дістанемо спокійне і культурне життя, буде загальне повстання, яке змете весь старий політичний лад … Усі без різниці національности скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога» (там само, стор. 603).

Листи – одна з важливіших груп джерел історії УСД. Особливо в обставинах, коли нелеґальність і цензура виключали публічні форми обміну думками та інформаціями. Для історії Групи УСД першорядне значення мають листи Лесі Українки. Судячи з того, що вона писала листи майже щоденно, і то часто більше як по одному на день, – епістолярна спадщина Лесі Українки мусіла б бути величезна і доходити, може, десятка тисяч листів. Але її ще далеко не зібрано і не опубліковано, а частково то й навіки загублено. До того ж і опублікована частина листів Лесі Українки розпорошена по різних випадкових виданнях (журнали тощо). Багато листів Лесі Українки за останні 15 років вміщено в київських виданнях творів Лесі Українки, зокрема в 5 томі (1956) п’ятитомового, 9 та 10 томах (1965) десятитомового. Та з різних цензурних тощо мотивів велику кількість листів Лесі Україніки в ті видання не допущено. У таких умовах першорядного значення набирає монументальна праця активного співдіяча Групи УСД і Лесі Українки, її сестри Ольги Петрівни Косач-Кривинюк: «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Нью-Йорк, УВАН, 1971, 928 + 14 стор. ілюстрацій.

Ця першоджерельно-документальна книжка, продукт праці майже цілого життя Ольги Косач-Кривинюк побудована на особистому, родинному та інших можливих архівах, а також на особистому знанні з першої руки авторки – сестри Лесі Українки і дружини Михайла Васильовича Кривинюка, що з ними разом вона творила дійову робочу керівну трійку Групи УСД. До того ж, Ольга була активна ще раніше в українських студентських громадах 1890-их років, зокрема і в петербурзькій українській громаді. До «Хронології» увійшло близько ста ще ніде не публікованих листів Лесі Українки. Серед них найцінніші її листи до М.В.Кривинюка. Назвемо тут декотрі з листів, що більш безпосередньо стосуються історії Групи УСД.

Лист до Івана Франка 7 вересня 1901 з Чернівців.

Тут подається шифр для назв книжкових видань Групи УСД і зазначається, що Леся Українка ніби буде зв’язковим між Києвом і Галичиною в оправі друку тих видань:

«Жаль мені, що більше тепер не побачу Вас і Павлика, та вже нехай до другого разу: я вже назвала шлях сей „за прірву”, то певне їздитиму частіше. Отже що до справ, які Ви ласкаві були взяти на себе, то я попрошу чи не можна їх так врядити. Як приїде Ганкевич, скажіть йому, що я гірко жалую об тій хвилині, коли передала йому ті злополучні рукописи, але вже „сталося”, отже вимагаю тепер від нього, щоб він зробив відбитку окремо перекладу Дікштайна „Хто /75/ з чого жиє”, надруковано в „Волі”, нехай скаже, що коштуватиме відбитка, а гроші йому будуть вислані зараз. Я думаю ім’я його ще так мало відоме російським „властям прідержащим”, що можна гроші і просто на його адресу слати. Решту перекладів (Лабріоля, Енґельс, „Маніфест комуністичний”), коли він ще не почав друкувати, то нехай і не друкує, а віддасть Вам. Ви ж, будь ласка, відішліть їх Василеві Сімовичеві (Чернівці, вул. Руська ч. 12) і більш нічого. Коли ж Ганкевич паче чаянія почав їх друкувати, то нехай назве „Видання Групи Українських Соціял-Демократів” (підкреслення Лесі Українки) і скаже, скільки коштуватиме видання їх всіх, кождого, нарізно, при чім, коли писати мені поштою (я вже прошу, cher Maître, напишіть Ви мені се таки самі, а Ганкевич нехай тільки Вам на словах скаже, що треба, бо інакше не діждусь), то нехай „Хто з чого жиє” зветься відбиткою „Над морем”, Лабріоля – „Атта Тролем”, Маніфест – „Раткліфом”, Енґельса розправа – „Балядами”, аби здавалось, що я трактую про свою власну справу з редакцією „Вісника”. Пишіть просто мені: Київ, Мариинско-Благовещенская 97. Як вишлете переклад Сімовичеві, то напишіть: Ваші вірші віддав редакції „Буковини”».

Листи до М.В.Кривинюка від 14.2.1902, 27.3.1902, 15.5.1902 з Цюріху, 12.6.1902 з Берліну, їдучи до Парижу (тут інформація про допити членів Групи УСД в київській поліції), 13.XI.1902 («Хронологія», стор. 641–645), мабуть, з Сан-Ремо. Важливий лист з думками про типи, мову і стиль видань Групи УСД. Леся інформує тут докладно, даючи майже конспект, про одну свою працю для видавництва УСД. Пише, що хоче «взятись до неї методом Драгоманівським, більш історичним ніж аґітаційним». З листа видно, що основна тема праці «історія відносин прилученої України з Москвою» … «Сей уступ (в найзагальніших рисах, тільки згадавши найрізкіші провини Москви) я б його розширила і зробила б головною основою своєї праці (як я вже й роблю тепер)» («Хронологія», стор. 643). Очевидно мова тут іде про якусь важливу історичну працю Лесі Українки, над якою вона довго і старанно працювала і рукопис якої певне не опублікований, мабуть, і загубився. У «Хронології» знаходимо ще одну нотатку про неї: «25.12.1902 Володимир Старосольський писав до М.В.Кривинюка: «Щойно дістав рукопис „історії” (тут примітка Ольги Косач-Кривинюк: «Чи не був то рукопис Лесиної брошури „аґітаційно-історичної”? – О.К. К.) – Зроблю з нього після інформації. Приїхав сюди „Миха” (Колябка). Він сказав пароль, по якому я маю йому видати видання УСД „Хто з чого жиє” й „Рев”» («Хронологія», стор. 649).

Лист Лесі Українки до сестри Ольги від 30.8.1897 з Чукурлару (Крим). «Хронологія», стор. 398–399.

«Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину „Kapitala” „проштудировала” (читати його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: /76/ я не бачу тієї „строгої системи”, про яку говорять фанатики сієї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії і в практичних виводах з неї. Ні, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть. Врешті, се може зарані говорити, прочитавши тільки пів І-го тома. Добре бути такою натурою, як моя „товаришка”, їй всього 20 літ, але вона вже зложила собі певні категоричні мірки і рамки і вірить в них без критики. Се навіть мене дражнить. Наприклад, у неї в голові неможливий сумбур щодо „областных вопросов”, вона зовсім не в стані розрізнити „шовінізм і національне питання”, „автономія і сепаратизм”, „політична солідарність і централізм”, гірше всього, що вона не розуміє сього раз назавжди і що такий незломний „гвіздок” є, здається, в головах більшости росіян з „центральних губерній”».

Лист до сестри Ольги і Кривинюка від 4.2.1906 («Хронологія», стор. 771).

Мова в листі про розгул реакції і пореволюційні настрої в Києві.

Лист до Ольги Кобилянської від 26.2.1906 («Хронологія», стор. 772–774).

Чи не головне джерело для історії нелеґальних революційних рухів на терені Російської імперії являють архіви різних поліційних і жандармських установ. Хоч Групу УСД як організацію поліції і не вдалося викрити, все ж, оскільки УСД з перших своїх кроків почала видання і поширення серед населення своїх політичних брошур і листівок, поліції не трудно було б перехопити дещо з них. І хоч спеціяльних розшуків в архівах царської поліції за матеріалами про Групу УСД в радянських умовах – після 1920-их років майже не роблено, все ж порядком щасливих винятків, можна послатися на дві публікації. Перша з них така:

Лучинський Антон, 3 студентських літ Євгена Нероновича. «За сто літ», кн. 3. Київ, 1928, стор. 286.

Аж через десять літ після видання брошури УСД «Царі, пани а люди» (див. про неї вище) київська поліція знайшла один її примірник в Євгена Нероновича (пізніше відомий діяч УСДРП). Рукопис зробленого спеціяльно для поліції російського перекладу брошури «Царі, пани а люди» був знайдений у 1920-их роках у жандармських архівах. Лучинський, реферуючи цю знахідку, цитує закінчення брошури в російському перекладі жандармів:

«И будет наша земля без пана, без хлопа, без царя да без его мерзких чиновников. Или добыть или дома не быть, как говорили наши деды-гайдамаки. Лучше умереть, добиваясь свободы, чем помирать с голода от непомерного рабства на дармоедов. Будем же готовиться к этому удобному часу» (стор. 286). /77/

У поліційному архіві занотовано цікавий факт. Київська поліція довго не могла підшукати перекладача з української мови на російську, що промовляє про російський склад київського поліційного управління та про його куці можливості здобути собі «своїх людей» в українських освічених колах (Лучинський, там само). Обшук і конфіскація названої брошури УСД сталися 1913 року, через десять років після її видання!

Інший подібний випадок: Осип Гермайзе подає наслідки своїх розшуків в Архіві Київського жандарського управління, де він в течці ч. 16 за 1899 рік знайшов донесення київського жандармського генерала Новіцького в Петербурґ до департаменту поліції. Новіцький писав, що дістав від пристава Таращанського повіту гектографовану брошуру «Пролетарі всіх стран соєдиняйтесь. Сила робітників в них самих». Брошура ця була звернена до «товаришів сільських робітників» і кінчалася так: «Вперед, товариші, сила за нами, май 1899 г. Група сільських робітників соціял-демократів Київської губерні постановила видать на зібранні в день всевітнього робітничого свята 1 мая (19 апріля)». За донесенням генерала Новіцького, цю брошуру поширював М.Меленевський по Таращанському, Звенигородському і Васильківському повітах Київської губерні. Йому бракувало гектографованих брошур, і тому він поширював також і матеріяли, писані від руки. М.Меленевський був син поміщика, що мав маєток у селі Федюківка Таращанського повіту. Гермайзе пише, що Меленевський мав соціял-демократичний гурток з робітників у маєтку свого батька. (Осип Гермайзе, Нариси з історії революційного руху на Україні, том І. Київ, 1926, стор. 46, 47, 48, 49. Місце про УСД з праці Гермайзе передруковано у хрестоматії М.Равич-Черкаського: «Революція і КП(б)У в матеріялах і документах», том І. Харків, 1926, стор. 239–242).

Як свідчить Дмитро Дорошенко, М.Меленевський часто поширював революційні брошури і летючки, їздячи чвіркою коней («цуґом») у колясці і розкидаючи літературу по дорозі та по селянських хуторах і дворах. (Дмитро Дорошенко, З історії української політичної думки за часів світової війни. Прага, 1936, стор. 37–46).

О.Гермайзе бачить у молодому Меленевському «образ одного з перших інтеліґентів, який відверто стає на марксистський ґрунт і робить спроби зв’язатися з сільським робітником» (О.Гермайзе, там само). Виглядає так, що Меленевський ніби виконував, використовував програмові публікації УСД, призначені для селян (див. про них вище). За твердженням Володимира Дорошенка, політична організаційна клітина, керована Меленевським («Група сільських робітників соціял-демократів Київської губерні»), увійшла через свого лідера в зносини з групою УСД, але арешти (1899, 1901) все перервали. (Володимир Дорошенко, Революційна українська партія. Львів, 1921, стор. 6). /78/

Нарешті, ще одну групу джерел до історії Групи УСД становлять, правда, досить нечисленні і фрагментарні писання, свідчення сучасників і самих учасників початків українського соціял-демократичного руху кінця 19 – початку 20 століття. Із старших це насамперед такі автори: Андрій Жук (1880–1968), Володимир Дорошенко (1879–1963), Дмитро Антонович (1877–1945), з молодших Панас Феденко. Позначені активним ставленням до поточного політичного життя України, з другого боку, певною історіографічною свідомістю, вони збирали в себе (особливо Андрій Жук у Відні) колекції видань і документів. До того ж їм, як еміґрантам, були приступні колекції і бібліотеки Львова (НТШ) і пізніше Праги (Музей визвольної боротьби України). Не зважаючи на те, що після революції соціялізм, сказати б, «вийшов із моди» в українців, ці автори не поминули в своїх писаннях і виявів «українського соціялізму». Зокрема і щодо Групи УСД їм належать перші друковані інформації, що з них можемо покищо назвати такі:

Д.Антонович, Сторінка історії української політичної думки. «Робітнича газета». Київ, 1918, ч. 335. Зреферовано із значними витягами в книзі Осипа Гермайзе «Нариси з історії революційного руху на Україні», том І. Київ. 1926, стор. 42, 43, 44, а звідси передруковано в згадуваній вище хрестоматії Черкаського, том І. Харків, 1926, стор. 239–242.

В.Дорошенко, Українство в Росії. Новіші часи. Відень, СВУ, 1917. Про Групу УСД стор. 34, 38. На сторінці 38 В.Дорошенко не досить чітко розрізняє Групу УСД від зовсім відмінної пізнішої «Української соціял-демократичної спілки».

В.Дорошенко, Революційна Українська Партія. 1900–1905. Нарис з історії Української Соціял-Демократичної Партії. Львів, 1921.

Андрій Жук, Українська Соціял-Демократія. Стаття у львівському тижневику «Рада», 1925 – в одному з перших одинадцятьох чисел і в берлінському «Українському прапорі», 1924. Як пише Жук у листі до мене 20.8.1956, зазначені часописи з його статтею та інші матеріали про Групу УСД конфіскувало в нього КҐБ під час обшуку у Відні 1945. «Зміст цієї статті, – пише Жук у листі, – досить повно подав П.Бензя в статті „До історії революційного руху на Україні”, „Життя і революція” (Київ) за листопад 1926, стор. 82 – 89, чомусь не зазначивши органу, в якому появилась моя стаття».

Андрій Жук, Українська Соціялістична Партія (1900–1904). «Збірник Української літературної газети 1956». Мюнхен, 1957, стор. 214–248. Про Групу УСД, зокрема її брошуру «Оцінка …» авторства Лесі Українки, стор. 220–228.

Панас Феденко, Український громадський рух у XX сторітті. Подєбради, 1934, і в другому виданні: Український рух у XX столітті. Лондон, в-во «Наше слово», 1959, стор. 19 – 20. Автор згадує ряд книжкових видань Групи УСД, що їх, видимо, мав на руках, зокрема докладніше описує і цитує /79/ брошуру Групи «Михайло Петрович Драгоманов (український еміґрант)». Київ, 1897 (гектограф).

Євген Бачинський, Українська друкарня в Женеві. «Науковий збірник», II. Нью-Йорк, УВАН, 1953, стор. 58–105. Тут у реєстрах друків друкарні занотовано і дві брошури Групи УСД (стор. 103).

Окрему цілком своєрідну і, може, поза всіма іншими групами джерел до історії УСД являє книжка спогадів короткочасного члена Групи УСД Павла Лукича Тучапського (1869–1922).

Тучапский П.Л., Из пережитого. Девяностые годы. Одесса, Гос. из-во Украины, 1923, 71 стор.

Родом українець, син священика села Бесідка, Таращанського повіту на Київщині, вихованець колегії Павла Галагана, де серед його вчителів був відомий україніст Житецький, далі студент київських вищих шкіл, Тучапський являє собою ніби символічну постать доби кінця 19 і початку 20 сторіття. Це якраз той тип талановитого активного освіченого українця, за якого цупко трималося всеімперство, але вже безсиле було цілком відірвати його від українського відродження та асимілювати його на свій продукт. Але так само й український політичний рух не міг цілком і безповоротно асимілювати Тучапського. Таким ми й бачимо його в цій книжці спогадів, написаній уже наприкінці його життя і виданій через рік по його смерті.

З одного боку, перед нами активний учасник драгоманівських молодіжних «гуртків політиків» 1880–90-их років, так званого руху «Вільної спілки», далі учасник Групи УСД, потім «Спілки», активний пропаґатор драгоманівської антицентралістичної ідеї «місцевої самоуправи», справедливої розв’язки «національного питання» в російській імперії.

З другого боку, один із головних засновників всеімперської РСДРП, співорганізатор її першого з’їзду в Мєнську. Арешти, заслання на Північ, мобілізація в армію – всі ці удари російського поліційного режиму фізично відривали Тучапського від української політичної праці й атмосфери і помагали його асиміляції організацією російської соціял-демократії. Одначе, ціна цієї асиміляції була не низька. Тучапський вклав свою пайку зусиль на те, щоб перший з’їзд РСДРП (Менськ, 1898) провалив централістичний принцип побудови партії, що й змусило пізніше більшовицьку партію після певних вагань відмовитися від першого з’їзду як родоначального для партії. Драгоманівська ідея руху «Вільної Спілки» і Групи УСД про доконечність для неросійських націй імперії зразу творити свої окремі національні визвольні партії – так панувала над Тучапським, що він, прислужившися до заснування всеімперської РСДРП і перейшовши всеціло на працю в ній, приклав сил до того, щоб організації РСДРП на Україні оформились у окрему автономну с-д «Спілку», яка являє собою окремий розділ в новітній політичній історії. /80/

Тучапський являє собою приклад боротьби Лесі Українки проти політичної русифікації української політичної молоді і асиміляції її російськими всеімперськими соціялістичними партіями. Приклад, в якому ця боротьба не кінчилась ані стовідсотковою перемогою, ані стовідсотковою поразкою, – та в усякому разі характерне тут для амбітних планів Лесі Українки і Групи УСД прагнення перехопити процес тієї асиміляції та скерувати молодь в українське річище з метою, кажучи словами Лесі Українки, «створити вже тепер з України політичну силу». У листуванні Лесі Українки з матір’ю видно, що вона критично бачила окремий характер і проблему Тучапського.

З-поміж згаданих авторів тільки один Андрій Жук ставив собі завдання дати більш-менш вичерпну історичну довідку про Групу УСД, що її видання він, мабуть, мав на руках та міг подати їх порівняно найповніший огляд. Дані статті А.Жука «досить повно подав П.Бензя», як про це запевнив А.Жук у листі до мене. Статті А.Жука і П.Бензі насьогодні є головні й доконечні для дослідників історії Групи УСД, як розділу історії українського соціялізму і як важливого моменту біографії і діяльности Лесі України. Проте ясно, що при сьогоднішньому стані з джерелами до Групи УСД доконечно потрібна вся сукупна цілість тих джерел, що їх ми оглянули і клясифікували вище за певними категоріями. Зібрати ці інформації про джерела до історії Групи УСД вдалося з чималим трудом і затратою часу. І все ж, оскільки книжкові політичні віщання Групи УСД в своїх ориґіналах нам сьогодні ще не доступні, повну історію Групи УСД писати, мабуть, ще зарано. Зате цих джерел цілком вистачає, щоб ствердити, як історичний факт, існування Групи УСД, провідну ролю в ній Лесі Українки і намітити бодай пунктиром головні риси праці та ідей цієї організації в 1896–1903 роках.

2. ІСТОРИЧНЕ ТЛО І ЧАС ЗАСНУВАННЯ ГРУПИ УСД

Час утворення Групи УСД в Києві різні автори визначають різно: «кінець 90-их років» (В.Дорошенко), «роки 1893 – 94» (Д.Антонович, П.Феденко), «існує в Києві від 1896–97 року» (А.Жук).

За доступними нам джерелами, Група УСД зав’язалася на початку 1896 року. Про це свідчать деякі обставини і навіть поважні прямі свідчення, як от записи активної співбудівниці Групи УСД і сестри Лесі Українки та дружини іншого керівного члена Групи УСД М.В.Кривинюка – Ольги Петрівни Косач-Кривинюк в її книжці «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Тут розділ за 1896 рік починається таким записом: «1896 року молодь під керівництвом І.Стешенка і Лесі Українки заложила окрему українську соціял-демократичну групу» (стор. 348). Тут же занотовано /82/ день 26 січня 1896 як дату першого особистого знайомства Лесі Українки з «Михайлом Васильовичем Кривинюком, що був потім Лесиним співчленом соціял-демократичного гуртка, а пізніше другом і побратимом Лесиним, а ще пізніше – шваґром, бо одружився 1905 року з її сестрою Ольгою» (стор. 349).

Дати народження політичних рухів, течій, організацій здебільша відносні, рідко коли цілком адекватні й точні, навіть, як їх прив’язано до першого з’їзду, деклярації чи якогось іншого офіційного виступу. Група УСД, здається, не мала таких суто формальних дат.

Всяка справжня історія є частиною історії світової. Політичні новопояви звичайно стаються на тій хронологічній точці, де схрестилось найбільше і найважливіших факторів, що спричинили новопояву.

На час появи Групи УСД збіглися численні більш і менш важливі внутрішньоукраїнські і міжнародні фактори. Спробуємо їх бодай конспективно згадати:

І.Вигасання періоду «Руху Вільної Спілки» з його мережою так званих «гуртків політиків» (1870–90). Ініціятором і лідером руху був Михайло Драгоманов, через що гуртки звалися ще «драгоманівськими». Драгоманову належить і авторство програми під назвою «Вільна Спілка». Між іншим метою того руху було дати відповідь на сумнозвісні тотальні урядові заборони українства (1863, 1876), підняти український рух з форм «аполітичного культурництва» до форм активної організованої політичної боротьби з утворенням дійової української політичної партії і в співпраці з подібними процесами в інших поневолених націях імперії. У першій половині 1890-их років молодечі «гуртки політиків» виявили сильну тенденцію до програмово-організаційного оформлення в революційну партію. Завдання було то більш невідкладне, що коли бракувало української партії – українська молодь виявила нахил приєднуватися до російських партій, есерів і соціял-демократів, що саме тоді збиралися вийти на політичну арену. Подібні процеси відбувались і в двох молодечих «гуртках політиків», що діяли в першій половині 90-их років у Києві — «старший київський гурток політиків (1886–91)» та «наймолодший гурток політиків (1888–96)», лідерами якого були Галя Ковалевська і її батько М.В.Ковалевський, а членами – І.Стешенко і Леся Українка, майбутні лідери Групи УСД.

На Україні завдання національно-визвольної революції сильно ускладнилося стихійно наростаючою хвилею соціяльної, головне селянської революції. Збіг цих двох хвиль збурив уми молоді. Одні вважали, що революція має бути головне національно-визвольна. Другі клали наголос на соціяльну революцію і соціялізм. Треті пробували взяти на свої плечі найважче – поєднати обидві хвилі: національну і соціяльну. /82/

Тут треба згадати ще один, міжнародний фактор: саме в той час по всій Европі поширився соціял-демократичний рух з його Ерфуртською програмою, ухваленою в 1891 році на з’їзді партії соціял-демократів Німеччини. Майже кожна нація в Европі мала свою власну соціял-демократичну партію.

У таких обставинах посилення поліційних репресій сприяло еволюції частини членів «старшого гуртка політиків» у марксистському напрямі. Влітку 1892 року член того гуртка Богдан Кістяковський, що вже раніше був обізнаний з марксизмом з українських (М.Зібер, С.Подолинський), польських і німецьких джерел, – організував у Києві марксистський гурток, переклад на українську мову Ерфуртської програми, а в Галичині – її друк. (Мабуть цей київський переклад і потрапив до рук молодого тоді Миколи О.Скрипника; він згадує йото у своїй автобіографії, писаній 1921 року, як «галицький переклад Ерфуртської програми», що дав йому, мовляв, перше знайомство з марксизмом).

1895 року помер лідер руху «Вільної Спілки» Михайло Драгоманов, що на схилі літ дедалі більше схилявся не до революції, а до шляху реформ і еволюції. Його смерть наче сприяла розвиткові «гуртків політиків» в напрямі творення революційних партій і організацій. Через рік чи півтора померли й обидва керівники «наймолодшого гуртка політиків» Галя Ковалевська і її батько М.В.Ковалевський, до гуртка яких належали І.Стешенко і Леся Українка. Смерть лідерів гуртка політиків поставила, Лесю і Стешенка перед потребою вирішувати самостійно про дальші форми і шляхи політичної боротьби. Ними стала для них Група УСД. [4] /83/

Соціяльно-економічне тло того часу на Україні створилося за великою, часом вирішальною участю французького і брітанського капіталу, який влився на Україну в 1870 – 90-их роках, особливо в 90-их. Тому що властива Росія не була справжньою метрополією (брак потужного фінансового капіталу й індустрії), економічно Росія була сама півколонією Заходу, вона не могла економічно розвинути й використати загарбані нею численні землі-колонії, змогла тільки накинути на них свій централістичнй адміністративно-політичний і воєнний апарат насильства. Перед лицем виходу на світому арену об’єднаної Німеччини Бісмарка французький і брітанський капітал увійшли у спілку з російсько-імперським апаратом насильства для експлуатації природних багатств України і нафти Кавказу. Утворилася складна картина подвійного колоніяльного гніту, що його наслідки своєю природою були теж подвійні. З одного боку, швидка індустріялізація України (сталася головне в 1870 – 80-их роках), довершення будови основної залізничої мережі України (між 1870 і 1890 роками). На 1895 рік Україна у видобутку чавуну від нуля в 1861 році піднялась до майже 40% загальноімперського видобутку чавуну. Україна стала «житницею Европи». Але, з другого боку, не пішов цей успіх на користь України. Навпаки, парадоксальним чином одночасно росли нова світова економічна вага України – і безмірна руїна її внутрішньої національної і соціяльної структури. Обидві колоніяльні сили (західня фінансова і російська поліційна) прагнули здобути тут лише зиски, відродження України як нації суперечило цьому їхньому прагненню. Вони були зацікавлені в будівництві на Україні тільки добувної промисловости і залізниць для вивозу сировини й півфабрикатів. Обробна промисловість на Україні була цілком занедбана (як із видобутком нафти в арабських країнах). З сировини і півфабрикатів добувної промисловости зиски і соціяльне здоров’я дістає переважно той, хто будує у себе дома на їх базі власну національну обробну промисловість на місцях. Михайло Волобуєв характеризує це хворобливе явище, як разючий контраст, диспропорцію між провідним становищем України в добувній промисловості, у виробництві сировини і півфабрикатів (як по лінії індустрії, так і сільського господарства) і між абсолютно підрядним становищем України в галузі обробної фабрично-заводської промисловости. Це подвійно-колоніяльне своїм походженням явище диспропорції між добувною і обробною промисловістю стимулювало на Україні народження іншого колоніяльного явища: воно розкололо Україну по лінії міста (російського й русифікованого) і села (українського). Далі воно спричинило ненормальну хворобливу диференціяцію українського селянства аж на чотири класові групи: заможні, середняки, незаможники і безземельні. Україна стала архетипом аґрарного перенаселення. Українське село мало в чотири рази більше робочих рук, ніж їх потербувало. За даними праці П.Маслова («Земельный /84/ вопрос в России», т. І), на Україні було малоземельних селян 50%, тоді як в Росії – щось понад 10%, а в Надбалтиці – 1,5%. У Західній Евроіпі безземельного селянства майже не було, бо йому дала працю і солідну соціяльну позицію місцева обробна промисловість. На Україні система подвійного колоніяльного гніту доповнювалася ще тим, що 87% землі країни належали гігантським земельним маєткам (латифундіям), що були в руках переважно чужинців.

У світлі усіх цих даних зрозуміло, що на кінець 19 століття, коли згадані процеси досягли свого вищого рівня, українське селянство вже являло собою соціяльно-вибуховий елемент, основну рушійну силу революції, що назрівала, в нашій дефініції, як українська селянська революція і що досягла свого найбільшого розмаху в 1902 році і цим властиво започаткувала загальноімперську революцію 1905 року, що її слушно названо «генеральною пробою» східньоевропейської революції 1917 року.

На перших хвилях української селянської революції і з’явилася Група УСД. Парадоксальним чином ця таємна організація Лесі Українки, поставивши питання, «як перетворити Україну вже тепер на політичну силу», знайшла ту силу там, де була її найбільша слабість (подвійно-колоніяльна руйнація українського селянства) … «ma faiblesse est ma force» («моя кволість є моєю силою»), – писала про себе невиліковано хвора Леся Українка 1 лютого 1897 року в листі до Л.М.Драгоманової-Шишманової («Хронологія», стор. 374).

Дивно, але чи не найближчою в часі подією, що підштовхнула повільно назріваючий процес появи Групи УСД і першого політичного документа Лесі Українки, вже як співзасновника Групи УСД, буда подія міжнародна: укладення російсько-французького воєнно-дипломатичного договору (1893) і зв’язана з цим урочиста подорож російської імператорської пари до Парижу (1896). [5] З якихось міркувань у Франції цим відвідинам було надано відтінку якогось чи не більш як національного свята. На вшанування тирана було залучено також прославлених незалежників і свободолюбців, визначних /85/ поетів і мистців Франції. Вони всіляко прославляли царя і Росію, натискаючи на епітет «великий», «велика».

У передчутті далекосяжних трагічних наслідків цього щойно започатковуваного союзу вільних демократичних країн з російською «в’язницею народів», обурена байдужістю щодо принципу неподільности свободи з боку французьких колеґ, Леся Українка пише французькою мовою під псевдонімом «Ув’язнена»:

«Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнювали акордами залі Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланцюгами добровільно накладених кайданів. Неволя ще огидніша, коли вона добровільна…

Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убозство, убозство країни, яку ви називаєте великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія безмежна, і всі ці великі нещастя, величезні, колосальні, ґрандіозні. Наші царі перевищили єгипетських своїми схильностями до масивного. Їхні піраміди високі і дуже міцні, Ваша Бастілія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастільських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни і огляньте нашу прекрасну в’язницю. Не бійтеся, побратими, в’язниця поетів, що люблять волю, батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув’язнення, вона простора і її славне ім’я – Росія. Поет може там мешкати і навіть безпечно, втративши не тільки ім’я, а втративши все.

Живіть же спокійно, побратими, прославлені вашими великими іменами. А ти, французька Музо, вибач співачці-невільниці, позбавленій імени. Все таки я менше тебе зневажила своєю убогою прозою, ніж твої вільні друзі в своїх прекрасних улесливих віршах…

Ув’язнена». /86/

3. ДИСКУСІЯ ІВАНА ФРАНКА З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ

   «Сором українській інтеліґенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тієї великої потреби, не віднайде шляху до народу, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою».

Іван Франко, «З кінцем року».
(«Житє і слово», Львів, грудень 1896).

   «Одно з найповажніших питань – як зробити Україну вже тепер політичною силою. Один „сором”, очевидно, тут небагато поможе, бо його українці чують ще від часів Шевченка, а спасенія душі досі ще не запобігли. Франко радить нам перш усього не бути „дурнями” і стати готовою силою не ждучи конституції. Постараємось!»

Леся Українка, «Не так тії вороги, як добрії люди».
(«Житє і слово», Львів, березень 1897).

«Непорозуміння між своїми» – так назвав Франко свою полеміку з Лесею Українкою. А все ж таки передрукував її всю в цілості 13 років пізніше в своїй книжці «Молода Україна» окремим розділом, що йому дав спільний наголовок: «Між своїми (епізод із взаємин між галичанами і українцями 1897 р.)» [6]

Сьогодні з перспективи 73 років мусимо визнати в тій, мовляв Франко, «невеличкій полеміці» тривалі й досі актуальні речі. І насамперед – це турбота, «як зробити Україну /56/ вже тепер політичною силою». На цій думці зійшлися вони обоє, два найбільші уми – письменники і діячі України на переломі 19 і 20 віків. Цікава для нашої сучасности вже саме політична психологічна постава обох дискутантів. Це почуття того моменту чи ланки в довгому ланцюгу історії «відносин прилученої України з Москвою», [7] моменту, коли український рух має перейти від оборони і пристосуванства до політичного контрнаступу, і для цього вже негайно приступити до залучення основних мас населення України на фронт визвольної політичної боротьби нації, на цьому фронті досі зводила нерівні бої покищо головне сама українська інтеліґенція.

Після вирішення трудного «що?» негайно постає найтрудніше «як?», і тут розходження та непорозуміння вже майже неминучі, то більше, що при всій національній соборності Лесі Українки та Івана Франка умови їхнього життя і праці були дуже таки різні (російський поліцейський абсолютизм у східній і австрійська конституція в західній частинах України).

Та не так важили ті різниці, як здорове почуття творчого змагання, охоти помірятись силами і вмінням: хто більше і краще зробить! більше подужає ворога. І, природно, один одному бажають повного успіху і перемоги.

Свою першу статтю «З кінцем року», як про це каже вже сам наголовок, Франко написав, так би мовити, в «календарному» порядку. Це була вступна стаття чи передова до останнього в році числа його журнала «Житє і слово», що нею він хотів на швидку руч попрощати минулий рік, давши йому критичні підсумки. Франко почав із самокритики. Картина минулого року випала в його очах особливо невесела. (А рік був якраз 1896, що в ньому заснувалась у Києві Група УСД, про що Франко, правда, міг і не знати точно).

«Рік 1896, – починав Франко свою статтю, – кінчимо не дуже то радісно. Не знаю, чи багато мали ми таких років, прикрих та малопродуктивних. Усе наше народне житє по сей і по той бік Збруча хоч не пропало і навіть розвивається потроха, та все таки похоже радше на річку під ледом, ніж на вільну течію. Живемо немов під обухом, а сей обух, то не стілько зверхній, посторонній тиск, скільки почуття власної безсильности, власного розладу. Нехай і так, що се переходова пора, та в історії, де вічно все йде, все минає, – кожда пора переходова. Та проте такої скандальної пори, де б усе йшло до гіршого, ми не тямимо. Бували часи мертвіші і глухіші, /57/ та нинішній час тим власне сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє стекле назадництво, погорда до власного народа і його думок та ідеалів, льокайське прислужництво, що без сорома пишається в масці політичного bon sens-а, політичної практичности, або бліда безхарактерність, що мов соняшник до сонця тягнеться до посад і авансів (…) Реакція обхопила часть нашої суспільности; зневір’я у власні сили і в силу рідного народа захитало найкращі характери, породило фантастичні бажання – дійти до чогось при помочі власне тих, котрих ясно витичена і не раз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі гноєм, на котрім би міг виростати і пишатися перед світом їх пишноцвіт. А з другого боку, життя народне дійшло до того ступня, де вже не вистачають ані красномовні проповіді, ані голословне береження народних святощів, ані платонічна любов, а треба важкої конкретної праці на різних полях, починаючи від елементарної економічної самопомочі і правної оборони, а кінчаючи найвищими вимогами наукової і літературної праці. У всьому цьому ми вже пройшли азбуку і опинилися око в око з вищими вимогами більших засобів, подвоєної енерґії, вищого ступня технічного і наукового підготовання. Безповоротно минула доба „легкобитів”. Написанням одного вірша або навіть одної книжки, виголошенням одної промови, заложенням одної читальні нікого нині не здивуєш і титулу до безсмертної заслуги не здобудеш. „Систематична праця на кожнім полі”, ось що сталося окликом теперішньої доби … наші противники ведуть власне таку систематичну працю довкола нас і то або просто нам на шкоду, або на те, щоб нас випередити, затиснути в тінь, збити з місця в загальній конкуренції цивілізаційної праці. А, зрозумівши се, ми мусимо сказати: „Friss, Vogel, oder stirb!” (клюй, пташе, або вмри!). Або візьмім усі сили до купи і силкуймося встоятися в тій конкуренції, або зложім заздалегідь оружє і скажім собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але нездібна зеленіти й нове зерно родити (…) Народ тисячами горнеться на всякі віча і збори, підставляє карк під жандармські кольби, слухає промов, хапає книжки й допитується за щораз новими … Ся справа певно що радісна та для підростаючого нашого покоління вона творить ще одну велику трудність. Вона ставить до його праці, освіти, енерґії та характеру без порівняння вищі вимоги, ніж се було досі. Тут треба величезної маси всесторонньото значення, величезної праці й енерґії, щоб відповісти тим вимогам і встоятися на становищі просвітителя та провідника народного. Вчительство в гімназії чи навіть професорство на університеті вимагає далеко меншого значення і дає далеко менше клопотів. Тут досить обхопити якусь одну спеціяльність і спокійно та систематично, мов міль, вгризатися в неї; праця над просвітою народа вимагає цілого чоловіка з усіма його здібностями, вимагає найрізнороднішого знання, а в додатку й відваги, резолютности, ініціятиви і здоров’я справді вояцького. /58/ А наше рознервоване молоде покоління дуже мало вносить тих ресурсів …

«Зневіра в народ і його сили, зневіра в можність добитися власною силою кращої будучини – ось джерело всіх тих хитань, помилок і апостазій, яких повна наша історія. Із сего джерела поплило по сей бік Збруча москвофільство, а потім новоерство, підправлене новим курсом, а по той бік Збруча омосковлення, а потроха також і безполітичне українофільство, з одного, і безнародне народовольство та революційне якобінство – з другого боку. Люди або згори зрікалися голосу в найжизненніших справах, або згори признавали, що маси народні не можуть забрати в тих справах голосу і вони самі (революціонери) повинні здобути і дати тим масам до рук усю готову благодать … Нині ми розуміємо, що перша й головна основа розвою народного – освідомлювання і розбуджування мас, праця над їх просвічуванням у кождім напрямі, отже не тільки господарськім і історично-національнім, але поперед усього політичнім і суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) – ось що головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія і до якої по змозі своїх сил іде всіма можливими шляхами… Скріплювати віру в рідний ґрунт, у силу нашої нації, відновлювати всі кращі традиції нашої минувшини і прищіплювати до них усі кращі здобутки загальнолюдської цивілізації. Тільки тоді ми здобудемо собі політичну силу на своїм ґрунті; тільки така інтеґральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані півкопи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжче буде ворожій силі спинити нас у тім рості». («Молода Україна», стор. 96–101).

Ця візія органічного росту всією масою населення на модерну суцільну націю ще до здобуття власної держави, здається, ніби надхнулась прикладом чехів (за винятком ніби прооченої проблеми місцевої обробної промисловости). Через два десятиліття після написання цитованої Франкової статті ця візія будівництва державної нації в умовах бездержавности в Галичині, здавалося, майже здійснилася… Неясними залишилися Франкові поодинокі згадки в цій властиво галицькій панорамі про підросійську частину України; для цієї останньої галицькі зразки й рецепти, хоч були і здорові й корисні, – та все ж недостатні й подекуди просто нереальні. Це позначилося зокрема на дальшій статті, присвяченій головне «духовому життю (підросійської) України», як висловився сам Франко. Зреферуємо тепер цю другу частину Франкової статті «З кінцем року», вона то саме й викликала гостру полемічну відповідь Лесі Українки. /59/

Заповівши, що буде писати загально про «теперішнє духове життя України», Франко проте зразу перейшов до критики наддніпрянських (в його термінології – українських) молодих радикалів. Він закинув їм такі хиби:

«перевага інтересу до абстрактних питань над інтересом до конкретних справ». Всякі питання підхоплюються наперед усього з абстрактно-теоретичного боку;

«соціялізм з боку матеріялістичного світогляду, зовсім нерозривно з ним зв’язаного»;

«політична реформа з боку федералізму, що у всякім разі може бути тільки дахом великого будинка, в котрім основою є особиста воля і громадська самоуправа»;

«питання української національности – з боку вищости українського типу над московським або з боку спеціяльної інервації, що всякому народові надає окремий характер»… («Молода Україна», стор. 102).

На думку Франка, всі ті теорії «до дійсного життя нічим не торкаються, з насущними його потребами не зв’язані». Але головне, пише Франко, «ся перевага теорії… – ознака глибокого розриву між інтеліґенцією і народом і почуття тієї інтеліґенції, що вона безсила і нічогісінько не може зробити для влегшення долі того народу. Далі Франко зачепив особисто Лесю Українку, не називаючи її імени, але згадуючи, як приклад, її статтю про часопис українських баптистів (штунди): «прочитайте хоч би статтю про штунду в „Житю і слові”, навіть статтю про артілі. Без сумніву статті писані людьми, що люблять свій народ, тішаться його поступом, спочувають його стражданням. Та що з того? У авторів видно все те, та при тім видно також, що всі свої відомості про дані явища в життю народа вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомости з народом тут не видно, та й статті при всій цікавості фактів виходять холодні, нема в них того особистого тепла, що надихає всяке слово чоловіка особисто знайомого з ділом і з людьми» (стор. 103). [8]

Далі Франко взяв під сумнів поширений погляд про неможливість у підросійських поліцейських умовах доступу для освідомчої праці серед народу: «Неправда сему, буцімто теперішні порядки російські так уже абсолютно відрізують інтеліґентам доступ до мужика. Не може сему бути правда. Ніякі в світі порядки не можуть покласти такої стіни між одним чоловіком і другим. Навіть у тюрмі, під замками…»

Такої героїчної психологічної настанови вимагали трагічні умови політичної визвольної боротьби України. Та в /60/ контексті цілої статті Франка вона дещо сумнівна. В нього бо перед цим мова була не про елементарний контакт «між одним чоловіком і другим», а про «систематичну політичну працю» і рух всією «масою» нації. А це без елементарних свобод (чи без революції) неможливе. Немов передбачаючи таке заперечення, Франко вказує «на приклад литовців і латишів, що поставили весь свій розвій на нелеґальну дорогу, друкують свої книжки й газети за границею і проте засипують ними кожде своє село в Росії. Адже се також люди, не чарівники! Також під російськими порядками роблять, а не в Англії! Невже ж серед української молоді… не знайдеться ніхто, хто б зацікавився сею роботою найближчих сусідів, пройшов у них школу такої роботи і переніс її на український ґрунт?» [9]

Виходячи з своєї галицької максими, Франко ставить під сумнів взагалі наявність у підросійській Україні українських радикалів. «Говорять, що на Україні і загалом у Росії є українські радикали, драгоманівці чи як вони там себе величають. Тяжко сему повірити» (стор. 104). Як полемічно-педагогічний засіб «розбудити», «зачепити», зробити виклик, – це було потрібне. Але об’єктивно беручи, треба визнати факт, що в підросійській частині України вже 20 років діяли молодечі «гуртки політиків», звані ще драгоманівськими, оскільки сам Драгоманов був ідейним лідером цього нелеґального, часом добре законспірованого руху і навіть написав для нього програму «Вільна Спілка». Перші дослідження історії тих гуртків почалися щойно в 20 столітті. Франко мав би більшу рацію закинути своїм наддніпрянським сучасникам брак зацікавлення тим рухом і писаннями про нього. Що той рух не здійснив своєї мети – створити дійову українську політичну партію, – на це були свої поважні причини. У підросійській частині України історичний процес національного визволення ішов повільніше, мусів шукати своїх неповторних власних шляхів і способів, мав і свої слабості, але це ще не значить, що його не було.

Нарешті, Франко в прагненні поставити максимум вимог до української підросійської молоді, відрізав їй шлях «відкупитись» від діяльности в себе дома допомогою Галичині. Щось подібне справді було, писали головне до галицької преси, /61/ збирали гроші на підтримку галицьких видавництв і інших українських там починань. Франко сам на спілку з Драгомановим будував цю традицію спільних зусиль (створення з Галичини «Українського П’ємонту»). Та на все є свій час. Нова доба на переломі століть вимагала нового в політиці. Франко ставив нові завдання:

«…пробуйте, щоб у вас радикалізм пустив коріння між народом, знявся хоч невеличкою, а громадською, не-кружковою силою, то се й для нас буде підмога десять раз більша, ніж дрібні грошеві підмоги, які тепер ви могли б нам доставити, і котрі, замість дійсно поставити нас на ноги, можуть тільки in infinitum (у безконечність) продовжити нашу обопільну мізерію. Бо у вас вона зродить почуття облегшення, що ось, мовляв, ми сповнили свій обов’язок, чи то пак відкупилися від нього 10 чи 100 рублями, а у нас ослаблюють енерґію, піддержуючи надію на посторонню поміч» («М.У.», стор. 105).

Далі Франко підкреслив помилковість сполягання підросійських українців на леґальні форми боротьби:

«Я не розумію, як може бути нелеґальна дорога чимось дивним, несподіваним або страшним для російського українця, котрий мусить же бачити, що все українство в Росії сам уряд поставив поза рамки леґальности. Сам уряд пхає вас на дорогу нелеґальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути леґальними? Не бійтеся, уряд добре бачить, де українство могло б бути йому неприємне, і всіма можливими запорами не допускає свідомих українців і української свідомости до народа – а ви будете слати петиції до царя і вести війну з цензорами за дозвіл надрукувати по-українськи книжечку народних оповідань, казок або віршів! Невже се змагання – робота і війна гідна духового цвіту великої нації?» («М.У.», стор. 106).

На цьому місці особливо видно те, що було в підтексті статті Франка: його нахил в останніх двох десятках років його життя звільнитися від всевладного впливу Драгоманова. Драгоманов ніколи не фетишизував революції, а в останніх десяти роках свого життя особливо наполягав на леґальних формах політичної боротьби, на реформах, про це свідчить його памфлет «Лібералізм і Земство в Росії» (1889). У своїй відповіді на цей закид Франка Леся Українка писала, що тут «Франко вломлюється у відкриті двері», бо в час, як він це писав, частина її товаришів по таємній організації сиділи в тюрмі і ніхто з її товариства петицій до царя не писав («Не так тії вороги, як добрії люди». «Молода Україна», стор. 113).

Застерігаючи наддніпрянську радикальну молодь проти втягання її у всеімперські революційні організації, Франко нагадав, як болюче пропали для України героїчні жертви таких блискучих українців-революціонерів, як Желябов і Кибальчич, що без толку віддали свої сили і життя «за всеросійську революцію». Свою статтю «З кінцем року» Франко закінчив могутнім бездискусійним акордом, що його Леся Українка, /62/ як це видно було з мотто до цього розділу, звичайно не заперечила, а ствердила і посилила. Подамо цей уступ Франка тепер повністю:

«Сором українській інтеліґенцїі, сором особливо молодшому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою.

Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до порядку денного і куватиме на нього нові ярма.Бо дурня і в церкві б’ють, а на похиле дерево і кози скачуть» («М.У.», стор. 107–108).

Стаття Франка дійшла до Києва, мабуть, десь наприкінці січня 1897 року. Вона застала тодішню керівну трійку Групи УСД у невідрадному стані. Іван Стешенко і Микола Кривинюк сиділи, як політичні в’язні, в Лук’янівській тюрмі. Хвороба Лесі Українки якраз тоді перейшла в нову, може, найважчу стадію. [10] У таких умовах довелося Лесі писати відповідь і вже в течці до березневого числа «Житє і слово» Франко мав Лесину статтю – відповідь: «Не так тії вороги, як добрії люди». Стаття вийшла дещо нервова, без намагання дати суттєву систематизацію проблем, що і в статті Франка «З кінцем року» зринули теж дещо спонтанно і несистемно.

Полемічний запал і роздратованість не перешкодили Лесі Українці в першу чергу визнати Франкові слушність у двох пунктах: 1) критикуючи наддніпрянських радикалів, Франко, – пише Леся Українка, – «зовсім слушно каже, що вони мало роблять, мало хочуть робити, що їх самих мало» («Молода Україна», стор. 108–109). 2) Леся Українка цілком солідаризується також з кінцевим акордом Франкової статті: «Одно з найповажніших питань – як зробити Україну вже тепер політичною силою». І навіть посилює його словами «вже тепер» та бадьорим окликом самозобов’язання:    «Постараємось!» («М. У.», стор. 113).

У цих двох моментах наче виявився в Лесі Українки провідницький інстинкт, мужня відповідальність лідера, що не хоче замазувати чи виправдувати слабості свого табору, а чи особисто ухилятись від найтруднішого і від відповідальности.

Та майже по всіх інших пунктах Франкової статті Леся Українка дала гострі застереження. /63/

Вона відкинула Франкову тенденцію «ставити в приклад (наддніпрянським) українським радикалам радикалів галицьких, «про яких тількищо перед тим небагато доброго міг сказати і дає далеко непровірені рецепти спасенія душі і рідного краю… не всі заповіді Франка входять в релігію українських (підросійських) радикалів, і не проти всіх вони согрішили».

Брак елементарної політичної свободи в підросійській Україні, пише Леся Українка, – спричинив те, що «українські (наддніпрянські) радикали не могли так виразно поставити в своїй програмі пропаґанду серед селян» («М.У.», стор. 112). Леся Українка вивчала селянство спершу як етнограф, а потім і як політик. Ще в 1893 році вона в поемі «Роберт Брюс» піднесла образ селянства, як тієї революційної сили, що забезпечила визволення Шотляндії і вимагала її самостійности. Трудно судити, скільки тут було впливу статті Франка, але вже десь через рік чи півтора після полеміки з ним Група УСД випустила в Києві на гектографі свою брошуру «Про соціял-демократичну роботу серед українського селянства» і тоді ж член Групи УСД М.Меленевський вже провадив практично своєрідну нелеґальну організацію під назвою «Група сільських робітників соціял-демократів Київської губернії» (про це див. у розділі про джерела в цьому нарисі).

Леся Українка підкреслила своєрідність умов на підросійській частині України, а отже і форм та засобів політичної боротьби. Вона писала: «Коли в Галичині головніший ґрунт для радикальної роботи – селяни, то у нас на Україні перш усього треба здобути собі інтеліґенцію, вернути нації її „мізок”, аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками. Тільки ми повинні при тому постаратись, щоб здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої народности, а пішли б на користь усьому величезному та розмаїтому складові російської держави, отже щоб політична воля була краєвою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною. Такої роботи вимагає між іншим і Драгоманівська програма; зазначуєм се тут через те, що добродій Франко уживає слова драгоманівець і радикал, як ідентичні» («М.У.», стор. 112).

В іншому місці Леся Українка зазначає, що «деякі (наддніпрянські) радикали уважають не селян, а робітників більш догідним ґрунтом для своєї пропаґанди». Леся кидає заувагу, що Франко вживає термін народ не в европейському розумінні, а в народницькому –«селяни». («М.У.», стор. 110).

Своєрідно відгукнулася Леся Українка на Франкову заувагу про марність героїчних подвигів і загибелі народовольців українського походження Желябова і Кибальчича задля «всеросійської революції». Леся розчленувала їхній шлях на два етапи: перший – ходіння в народ, праця між селянством; другий – боротьба за політичну свободу. Здається, Леся Українка не згідна викидати з української історії /64/ Желябова і Кибальчича тільки тому, що вони переважно були людьми без виразної національної свідомости, українці по крові, були вони українцями і по місцю своєї діяльности, їхній досвід (навіть як неґативний) дає науку – що треба і що не треба робити – і як? Леся пише:

«Хоч їх було не менше, ніж радикалів у Галичині… той рух протримався не менше, ніж радикальний рух тримається в Галичині… А що вийшло з їх пропаґанди? Брак елементарних прав слова і людини заставив діячів признати, що не можна визволитись виключно при помочі селянства (…) заставив їх признати, що інтеліґенція перше ніж послужити як належить свойому народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сего народу. Тоді соціялісти в принципі стають політиками на практиці, являється Желябов з товаришами здобувати політичну волю сю conditio sine qua non [неодмінну умову. – «Вперед»] можливости корисної роботи в інтересах найбільш пригніченої кляси народа. Така зміна діяльности була конечною еволюцією…» («Молода Україна», стор. 111).

У підтексті Лесиної статті просвічується думка: те, що сьогодні в Галичині будує українську націю (робота з селянством), те в підросійській Україні було б рецидивом уже історично віджилого народництва. Леся Українка, дотримуючись традиції Драгоманова, клала головний наголос на здобутті політичної свободи. Ця проблема така складна, що в дискусії навіть таких двох видатних талантів вона встала як зачарований безконечник: щоб здобути свободу – треба піднести селянство; щоб піднести селянство – треба здобути свободу. Дискусія закінчувалась у час, коли почали з’являтися в підросійській Україні перші симптоми української селянської революції 1902–1907 років. Вона надірвала той фатальний безконечник. Леся Українка своєю акцією Групи УСД хотіла, мабуть, своєчасно включитись у цей новий тоді процес.

На Франків закид, що підросійські українські радикали своїми пожертвами на галицькі справи, чи пак «добродійні цілі», сумами 10 чи 100 рублів наче хотять відкупитися від обов’язку політичної боротьби в себе дома, – Леся Українка відповіла, що це була не «поміч збоку» (у Франка «постороння поміч») і не на «добродійні цілі» (як писав Франко), а на спільну рідну справу, і то переважно в критичні часи, коли діло занепадало через галицькі фінансові злидні». «Тільки щодо сеї підмоги, – пише Леся Українка, – то знов таки Франкові слід було не називати її „10 чи 100 рублями”, бо Франкові добре відомо, що з сих 10 чи 100 рублів щороку складалось не менше, як півтори-дві тисячі (говорю про одно досить відоме мені джерело помочі з України галицьким радикалам), а в інший рік, то й більше» («Молода Україна», стор. 115).

Таке спростування закиду було потрібне Лесі подвійно: 1) для звітности перед жертводавцями; 2) для підкреслення, що ідею будівництва в Галичині «українського П’ємонту», як /65/ «спільну рідну справу», підхопили ще Драгоманов і сам Франко. Та час не стоїть на місці, ставить нові завдання – отже, з цього боку рація була також і за Франком. Обидва полемісти не допустилися ані розриву, ані спрощення гасла єдности, «соборности». Єдність, але не знеосіблення частин, сполучення, але сил, а не слабостей обох частин. Характерне, що саме «всеімперець» чи «общерос» Павло Тучапський був за просте поширення галицької Української радикальної партії (УРДП) на підросійські території України, не вірив і не мав бажання солідно влучитись у будівництво в Києві власної української політичної сили й організації. Плян Тучапського дав би російській поліції арґумент для ізоляції і знищення членів УРП в підросійській Україні, як аґентури «австрійської інтриґи», а австро-польській поліції – арґумент для знищення УРП в самій Галичині, як агентури російського імперіялізму. Власне якраз подібну схему обидва загарбники старалися штучно насадити і вдавати.

Проблема, як бачимо, архискладна і архиделікатна. Недарма так хвилювались обидва полемісти. Один з секретів (хоч не єдиний) історичної значимости політичного доробку цієї маленької числом членів і інших засобів Групи УСД – в тому, що Леся Українка відважилася створити її на місці, в Києві, протиставити її великодержавним РСДРП і польським есдекам, а при тому не спокуситися «простим злиттям» з готовою у Львові УСДП Галичини й Буковини. Навпаки, полемізувала з лідером УСДП М.Ганкевичем. Правда, знала у всьому цьому міру і особисто подбала про те, щоб преса і видавничі можливості УСДП у Львові стали трибуною Групи УСД. Фактично діяла формально неіснуюча сильна всеукраїнська «соборна» партія, що в ній кожна частина була формально і фактично на власних ногах і з власним умом та проводом.

У цьому можна бачити і значення дискусії Івана Франка з Лесею Українкою, і причини того, що в полеміці з обох боків прорвалися нотки, що могли викликати гнів і хвилювання. Було чого і за що.

Тим більше, що в цю дискусію «між своїми» несподівано втрутилась третя українська сторона. Микола Міхновський, трохи пізніше ініціятор Революційної української партії (РУП), автор програмової брошури РУП «Самостійна Україна» добачив у статті Івана Франка атаку на ненависне йому політично невиразне наддніпрянське «українофільство» і взагалі на всіх, хто не був у його течії. Він передрукував на гектографі і поширив у Києві статтю Франка «З кінцем року». (Таким чином можна припускати, що полеміка Франка з Лесею Українкою прискорила виступ Міхновського і РУП).

Одержавши статтю-відповідь Лесі Українки, Франко розгнівався. На початку 1897 року Леся Українка писала в листі до Франка: «Мені передано, що Ви хотіли б, аби стаття була взята назад. Не від мене залежить вимагати її друкування, /66/ але по власній волі я її не візьму. Всяку полеміку прошу направляти на мене, бо приймаю цілком на себе відповідальність за думки, виражені „по долгу совести и чести”. З правдивим поважанням Н.С.Ж.» (Лист писано не Лесиною рукою. «Хронологія», стор. 373).

Справа затяглася. Про це Леся інформує двох своїх колеґ по керівництву Групи УСД – М.В.Кривинюка та І.М.Стешенка, що обидва тоді сиділи в Лук’янівській тюрмі; 13 квітня 1897 Леся Українка пише в тюрму до М.Кривинюка: «Скажіть Іванові Матвійовичу Стешенкові, що звісна йому моя стаття і стаття мого товариша ще не надруковані, що редактор просить мене, щоб я взяла свої слова назад, але я не беру. Які з того будуть наслідки, покищо не знаю. Але наше писання викликало таку бурю, що хоч не показуйся редакторові на очі. Іван Матвійович Вам може се все роз’яснити (далі півтора рядка скреслено)» («Хронологія», стор. 381–82).

3 травня 1897 в листі до М.Кривинюка в Лук’янівську тюрму Леся пише: «З літературою тихо, статті моєї у Франка і досі не чути. Треба буде восени поїхати, нагадати про себе, а то загубляться зв’язки. В літературні заходи тут у Києві я мало вірю, надто тепер. Ще раз скажу, Київ се яма надто після того, як стільки ліпших людей позабирали та порозсилали, то він зовсім мені спротивився» («Хронологія», стор. 388).

Чергове число свого двомісячника «Житє і слово» Франко випустив, не вмістивши в ньому Лесиної статті-відповіді. І аж коли він дістав відмову Лесі забрати статтю назад і мав готову свою другу статтю (відповідь на відповідь) під назвою «Коли не по конях, так хоч по оглоблях», – тоді вмістив поруч обидві статті, Лесину і свою, в березневому числі (1897) «Житя і слова». Друга Франкова стаття в першу чергу уточнювала полемічні деталі, неточність кількох Лесиних цитат із статті Франка, а також і деякі твердження самого Франка.

Франко заперечив: «я не клав галичан за примір українцям», не писав, що наддніпрянські радикали мало роблять, а головне мало хочуть робити («та й звідки я можу знати, чи їх мало чи багато?»); він «Желябову і тов. нічого не закидав, а тільки жалкував, що їх праця вийшла поза рамки нашої національности». На заключення цих спростовань Франко пише: «сі три спростовання я мусів зробити, бо коли мій полеміст говорить, що в моїй статті „З кінцем року” та частина, де говориться про українців, зложена дуже недбало, то я скажу йому, що його полеміка в тих уступах, що наведені вище, зложена попросту недобросовісно.* І ще одно: мої уваги /67/ про українську інтеліґенцію не відносилися до українських радикалів … а до української інтеліґенції взагалі» («Молода Україна», стор. 119. Підкреслення всі Франкові).

Решту статті зужив Франко на нищівну критику допису одного київського молодого радикала, що його імени не подає. Цитована Франком частина того допису являє клясичний приклад політичної незрілости, сказати б, сателітського чи й просто рабського наслідування способу думки «всеросійських соціялістів». Для Лесі Українки і групи УСД оці «всеросійські» політичні типи були сіллю в оці, втіленням тієї інерції й незрілости, що їх вони заповзялися перебороти в першу чергу і завернути з «всеросійського» на український шлях. Що Франко вивів на чисту воду таке явище, то лише помагало виконанню завдань Лесі Українки і Групи УСД. В гострому зударі два полемісти різними способами твердо змагали до тієї самої мети – «зробити Україну вже тепер політичною силою». Зрозуміло, що Леся Українка не бачила потреби формально відповісти на Франкову відповідь. Натомість, як це показує їхнє листування, вони обоє досить скоро й рішуче вжили заходів до повного усунення цього, як писав пізніше Франко, «непорозуміння між своїми».

4. РОЗРИВ З ДРАГОМАНОВИМ … ЗАРАДИ ДРАГОМАНОВА

   «Коли ти боронитимеш волю й самостійність
народу твого, ми повік шанувать тебе будем».

Леся Українка, «Роберт-Брюс».

У дискусії Франка і Л.Українки відчувається, як на той час назріла проблема: «Драгоманов! – і що ж далі?»

Франко цілком слушно вважав київських радикалів 1896 року «чимось таким, що ще не вийшло із стадії ферментації («М.У.», стор. 122). Леся Українка не заперечила цього. Але якби вона писала відповідь на другу Франкову статтю (вона не писала її), то могла б зазначити, що ферментація саме в той час відбувалась і в Києві й у Львові, серед львівських радикалів, в УРП. В одній своїй частині УРП відгалужувала тоді соціял-демократичне крило, що в 1899 році оформилося в окрему с-д партію (УСДП Галичини й Буковини). У другій частині УРП відгалужувала національно-демократичне /68/ крило, що в 1899 році оформилося в Українську націонал-демократичну партію (УНДП), що до неї не без вагань пристав і сам Франко. Леся Українка вже випробовувала шлях Групою УСД. Життя і люди не стояли на місці. Обидва полемісти досконало знали і поважали Драгоманова, але цим вони не звільняли себе від обов’язку шукати дальших шляхів визволення. [11] На переломі двох століть, на порозі 20 віку Україна була вже в інших умовах, як за часів покійного Драгоманова. Перед країною історія наче зробила новий виклик: крізь бурі епохи (війни, революції) вибороти собі власну політичну силу і державу, не покладаючися забагато на федерації із сильнішими.

На початках своєї діяльности, в 1877 році, Драгоманов так бачив Україну:

«Наша Україна не має ні свого попівства ні панства, ні купецтва, а має доволі розумне від природи мужицтво».

Ця картина навіть для часів молодости Драгоманова здається однобічною. Парадоксально, що сам Драгоманов був родом і культурою з «панства», яке, до речі, зберігало себе, так що й племінниця Драгоманова Леся Українка, як і весь її рід, батько, мати тощо були «пани». За даними перепису 1897 року на Україні було дітичного дворянства 214 287, – з того записалися українцями 59 322, тобто – 27,7%. [12] Це питання для окремої студії, але складається враження, що Драгоманов не доцінював селянство, не добачаючи його дедалі гострішого внутрішнього розшарування (про це останнє мова вже була вище). Цікаве, що і Франко і Леся Українка кожний по-своєму із різних нагод висловили свої поправки /69/ до щойно згаданої помилки Драгоманова. Франко у «Відповіді на відповідь» кинув побіжну, але важучу заувагу:

«Українці вже тепер у многих поглядах стоять ліпше від галичан, у них є верства заможна і широко освічена, та й серед простого народа живіші традиції козацької волі. От тим то нам здається, що можемо від українців вимагати більше, ніж від галичан. ..» (М.У.», стор. 126).

Леся Українка зробила поправки Драгоманову щодо неґації українського панства в своїх мистецьких творах «Камінний господар», а спеціяльно у маленькій поемці «Граф фон Ейнзідель» (особливо останні чотири строфи).

У цьому творі Леся Українка змалювала тип, що був дуже популярний у російському житті і в російській літературі, тип «кающегося дворяніна», що своїм комплексом провини перед власним народом приходить до самозаперечення, безконечних вагань і врешті до служби російським різночинцям-революціонерам. Типовий продукт загнивання російського суспільства та дворянства, яке (дворянство) не відограло як слід своєї будівничої історичної ролі. Молодий граф фон Ейнзідель у творі Лесі Українки в безплідних ваганнях і докорах сумління не спить ночей. Одного разу він зустрівся поглядом віч-на-віч з поглядом давнього предка на фамілійному портреті. Той портрет у творі Лесі репрезентує властиво західноевропейську (а може, й українську) давню аристократію-лицарство, що була організатором життя, культури й оборони свого народу. Той, радше европейський предок говорить:

Глянь, всі ми – закуті в залізо борці,
Або посивілі в науках ченці,
Ми світочі свого народу.
За нами спокійно жили орачі,
Бо ми боронили і вдень і вночі
Плоху гречкосійську породу.
Лицарські повинності – гірше ярма,
Та скинуть їх прагнеш тепер? та дарма!
У кров переходить лицарство!
Поглянь у свічадо, – чий погляд зорить
З очей твоїх чорних та гострих сю мить?
Чи є ж проти спадку лікарство?
Якби ж ти той спадок в собі поборов, –
На тебе повстане вся предківська кров
І буде змагатись запекло.
З твоїх пориваннів не буде пуття:
Хто так на розпутті прожив все життя,
Не піде ні в рай, ані в пекло…

Коли погляди Драгоманова на «панство» Леся Українка піддала сумніву з позиції «аристократа», то погляди Драгоманова на селянство вона скритикувала з позицій соціял-демократичних, і то в спеціальній політичній брошурі, виданій під фірмою Групи УСД. Тут читаємо: /70/

«Ідеалом Драгоманова було мужицьке царство з анархічною продукцією, і в цьому міститься як слабий, так і сильний бік його соціяльно-економічних поглядів. Сильний бік його той, що як на Україні, так і в Галичині вчення Драгоманова примусило звернути увагу на хліборобську масу, забиту і занедбану історичними умовами, – а слабий складається з того, що як не варта уваги хліборобська маса, але вона цілком неоднородна. І сумувати про долю селянства взагалі – значить не казати нічого ясного; сучасний клясовий принцип соціології вимагає точно вказувати, інтереси якої кляси хліборобів бажає відстоювати народолюбець, бо тільки при такій умові його симпатії до хліборобів можуть мати якесь реальне значення». [13]

Ревізуючи отак деякі соціяльно-економічні погляди Драгоманова, брошура УСД високо цінує Драгоманова, як того, хто поставив в українському русі на перше місце політичну боротьбу і хто протиставив «всеросійському» чи пак всеімперському централізмові, в тому числі й спробам централізації (фактично русифікації) революційних рухів, ідею незалежної національної організації – української політичної партії. Своєю брошурою про Драгоманова Група УСД ніби хоче проголосити, що вона, Група УСД, з’явилася саме для здійснення цієї ідеї Драгоманова. Читаємо в брошурі:

«Його (Драгоманова) чесне і розумне перо ніколи не втомилось працювати на користь України, галицький радикальний рух своїм розвитком обов’язаний іменно йому, а стала і постійна заява його про те, що українцям не треба ставати в хвості російських радикальних груп, що вони мусять складати свої національні групи для праці серед рідного народу, має і сучасне велике значення». [14]

Коли були писані ці слова і цілу брошуру про Драгоманова – Група УСД перебувала на самім початку своєї організації і праці. Певно, в ній були люди (як от хоча б П.Л.Тучапський), що для них така категорична самостійницька позиція в будівництві партії ще була не самозрозумілою, дискусійною. Треба думати, що в Групі УСД проблему перерішив той, хто взяв на себе обов’язок написати цілу брошуру. Всі дані за те, що цим рішучим автором взялася бути сама Леся Українка. Вона і в пізніших своїх брошурах твердо проводила цей принцип незалежности революційної української організації. Цитоване вище місце з брошури УСД арґументує Драгомановим потребу створення самостійної української соціял-демократичної партії, що про неї Драгоманов виразно не висловлювався. Так стався відхід Драгоманова заради Драгоманова. /71/

5. НА ПЕРЕГОНАХ ЗА ІСТОРИЧНИЙ ЧАС І СВОБОДУ (УСД КОНТРА РСДРП)

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що я тут раб рабів…
що тут мені товаришів нема.
Леся Українка, Драматичний діялог

«В дому роботи, в країні неволі»

Київ 1890-их років. Столиця «Юго-западного края» Росії, столиця «колонії колонії», подвійного визиску, насильної русифікації.

Київ – південний кут історично зформованого важливого трикутника: Варшава – Вільна – Київ (Польща – Литва – Україна, з Білоруссю посередині). Історично цей трикутник став наче мостом між імперською Евразією і европейським Заходом. Через нього йшло з заходу на схід все добре і недобре. Тепер – через нього йде нова світова мода на марксизм, соціял-демократичну доктрину й рух.

Саме в цьому многонаціональному трикутнику відбулися перші політичні змагання за те, котрому з двох принципів організації життя дасть більшу підмогу соціял-демократизм? Европейському (і теж старокиївському) принципові «диференційованої єдности» («вільної спілки») чи – старомосковському принципові монолітної єдности й абсолютного централізму?

Національно і соціяльно-економічно знедоленим народам, надто їх молодим гарячим умам, соціял-демократична доктрина з її пишно й ніби науково проклямованою національною (інтернаціоналізм) та соціяльною (соціялізм) справедливістю несла ґрандіозну обіцянку всебічної свободи і добробуту. Здавалось уже тоді дуже важливим: хто перший збудує позицію на рейках соціял-демократичної доктрини, організації і боротьби? Іншими словами, змагання це мало вирішити, чи соціял-демократичний рух в імперії піде шляхом традиційного російського централізму (едина-неділима централізована РСДРП), чи шляхом творення національних незалежних соціял-демократичних партій та їх вільної спілки?

Початок цього змагання наче давав перевагу принципові «вільної спілки» самостійних. Ще до заснування РСДРП (1898) встигли появитися національні соціял-демократичні /132/ організації: польська (1878–83), литовська (1896), українська (1896), єврейська (1897). [15]

Але згодом, з різних, ще не досліджених добре причин, перевага в цьому змаганні перейшла на бік російського абсолютного централізму РСДРП. Порядком гіпотези можна покищо зазначити тільки деякі з головних причин. Однією з них було механічне перенесення на многонаціональні території Сходу зразків німецької соціял-демократичної робітничої партії (заснувалася 1869 року). Хронологічно перша в Західній Европі, ця партія формувалась більш-менш одночасно з процесом природного національно-державного об’єднання февдально-роздрібленої на 35 держав Німеччини в одну і однонаціональну державу. Що було добрим і самозрозумілим для Німеччини – єдина німецька соціял-демократична партія, – те цілком не пасувало для першої соціял-демократичної партії Польщі з її поневоленням і многонаціональними окраїнами. Ще менше підходив німецький зразок для РСДРП в російській імперії з її сотнею поневолених неросійських націй. Власне, підходив, але не для звільнення поневолених і їх вільної спіки, а для перенесення вікового московського принципу абсолютного централізму в нові часи, в майбутні «вільні» пореволюційні епохи і в саму революцію.

Догма запозичається легше, ніж практика. На Заході Марксове гасло Комуністичного маніфесту «Пролетарі всіх /133/ країн єднайтесь!» на практиці дало самостійність соціял-демократичній партії майже в кожній нації Европи і далі – їх вільну спілку «Інтернаціонал». У російській імперії це гасло було зразу висвячене на догму, але і зразу ж перекладене на рідну мову російського принципу мертволитої абсолютної єдности і централізму. Ленін, правдоподібно, бачив цю суперечність, про що свідчить його з геніяльною спритністю та енерґією розроблена система політичних фокусів сполучення несполучного, ряду абсурдних понять типу «демократичний централізм» тощо. Деклямуючи західньоевропейське гасло «самовизначення націй», Ленін оголосив сливе священну війну творенню окремих соціял-демократичних партій неросійських народів імперії. Нехай і без спеціяльного наміру царський уряд давав централістам РСДРП недомовлені переваги над «націоналами»: навіть іноді дозволяв леґально друкувати окремі книжкові видання РСДРП, у тому числі й більша розміром праця В.І.Леніна «Развитие капитализма в России» (1899). У той час українська мова була для друку під тотальною забороною. Царський уряд звичайно засилав українських соціял-демократів на північ у Росію, а російських часто засилав на південь на Україну. [16]

В тому ж напрямі діяли й керівники російських есдеків: українцям соціял-демократам вони доручали діяти в Росії, а росіянам – на Україні. Ленін був революціонером супроти всього, тільки в одному – ні: традиційного російського централізму на ділі він не зрадив.

Зрештою під страшним тиском усіх цих обставин з’являється серед неросіян на соціял-демократичному ґрунті опортуністичне явище «всеімперства», як намір компромісу між концепцією «вільної спілки» і централізмом. Безнадійного, бо який може бути компроміс з безкомпромісним? Всеімперці були за «одну» всеімперську (всеросійську) соціял-демократичну партію, але не за «єдину». Для росіян «одна» партія була прийнятна, але тільки як перший крок до «єдиної».

Так утворився історичний парадокс, що Російську соціял-демократичну партію (РСДРП) початково організували /134/ не-росіяни. Ініціятива належала Вільні (єврейський Бунд) і Києву, що був тоді своєрідною біржею соціял-демократичних починань (у 90-их роках тут діяли численні різнонаціональні марксистські й соціял-демократичні гуртки: російські, польські, єврейські, литовські, українські й інші – переважно всеімперського зафарблення). З ініціятиви євреїв з Вільни та українців з Києва було призначено на березень 1897 року в Києві засновний з’їзд РСДРП. Але тому що єврейські соціял-демократи в Вільні похопилися в останню мить, що вони ще не оформили своєї окремої національної соціял-демократичної партії і що таку єврейську с.-д. партію треба організувати, то вони вирішили відтягти з’їзд і не приїхали на нього.

Замість з’їзду, відбулася місцева конференція, що заснувала «Київський союз боротьби робітничої кляси». Він зібрав чималі людські сили і розгорнув чималу масову політичну працю. Його ділом були: робітничі страйки в Києві 1897 – 98 років, першотравнева демонстрація, 6500 примірників проклямацій, видання газети «Вперед», масові таємні лекційні зібрання. [17] У діяльності «Київського союзу» активну ролю відограв Павло Тучапський (поруч із Б.Е.Ейдельманом, П.К.Запорожцем, А.В.Луначарським, Ю.Д.Мельниковим). «Київський союз» був містком до створення РСДРП. Тому Група УСД на чолі з Лесею Українкою не приєдналася до нього, а Тучапський скоро опинився поза рамками Групи УСД. [18] На Україні попередником «Київського союзу боротьби» був Союз робітників в Одесі, заснований 1875 року Євгеном Заславським.

Восени 1897 на з’їзді єврейських соціял-демократичних груп у Вільні було оформлено нарешті Загальноєврейський робітничий союз (Бунд). З ініціятиви Києва і Вільни, за технічно-організаційною допомогою Бунду, відбувся в столиці Білорусі Менську 1 – 3 березня 1898 року перший з’їзд РСДРП. Як твердить Н.Недасєк, віденські соціял-демократи не взяли участи в з’їзді РСДРП, не погоджуючися з його ідеєю єдиної всеімперської партії не на засаді федерації самостійних національних партій, а на засаді надання тим партіям лише відносної автономії. [19] П.Тучапський стверджує цей факт, але подає дещо інакше його вмотивування віленцями (цитована праця Тучапського, стор. 66). На з’їзді, що відбувався в тяжких умовах конспірації і шпигунства, було всього 9 делеґатів, з них 4 були з України, 3 – з Вільни, 2 – з Росії. Етнічно-національний /135/ склад з’їзду: євреїв 5, українців 2, росіян 1, поляків 1. Ці делеґати представляли такі організації: Бунд у Вільні, «Київський союз боротьби за визволення робітничої кляси» (П.Тупчанський), київська група «Рабочая газета» (Борис Ейдельман, Н.Відгорчик), київський «Робітничий комітет» (Тучапський), союзи боротьби за визволення робітничої кляси Петербургу, Москви і Катеринослава. Не зважаючи на цілком інтеліґентський склад делегатів (тільки один робітник і ні одного селянина), маніфест з’їзду було написати нікому, попрохали для цього людину збоку – П.Струве, що він і зробив. [20]

Першим питанням на з’їзді була назва партії. Завдання було, щоб назва підкреслювала всеімперський понаднаціональний характер партії, а не національно-російський. Думали, що терміни «Росія», «російська» тоді вживалися для означення всієї імперії, на противагу до терміну «Русь» «русский», як етнографічно-російського чи великоруського поняття і після дискусій ухвалено відкинути термін «русский», а встановити термін «російський». Другим питанням було національне, «єдине програмове питання, що обговорювалося на з’їзді», як пише один із організаторів з’їзду Борис Ейдельман. [21] Пункт 8 постанов з’їзду про це говорить так: «Партія визнає за кожною національністю право самовизначення». [22] В організаційному питанні був схвалений принцип одної для імперії партії, але з… демократичною побудовою і майже незалежною самоуправою місцевих організацій. Бунд домігся для себе винятку: увійшов до складу партії як зовсім окрема автономна національна організація. Можна думати, що єврейські соціял-демократи, не доцінюючи ваги литовського і зовсім іґноруючи українське питання, [23] мали надію здобути для себе ще один виняток: фактичний вплив у централізованій всеімперській партії.

Сподівання всеімперців, а в першу чергу Бунду, одразу ж поламав… царський уряд. Мусів бути серед делеґатів з’їзду якийсь зрадник, що дав урядові досить точну інформацію. Бо рівно через тиждень після першого з’їзду РСДРІІ царська поліція, з точним прицілом на євреїв і українців, виарештувала всю причетну до підготовки з’їзду київську групу соціял-демократів (всього 100 чоловіка, в тому числі й /136/ Павла Тучапського). [24] 3 другого боку, було розгромлено Бунд у Вільні (хоч, мабуть, не у зв’язку з з’їздом).

Таким чином українські та єврейські засновники РСДРП опинилися на довголітньому засланні й тюремній ізоляції, а справи РСДРП потрапили в руки російських соціял-демократів, зокрема закордонної їх частини на чолі з Плехановим і Леніном. Коли з українських та інших неросійських есдеків до РСДРП приєднались лише «всеімперці», то російські есдеки приєднались усі. В РСДРП в новій формі та й з новою силою відродилися неґативні риси національно-російського народницького соціялізму, що їх свого часу дослідив і розкрив М.Драгоманов: абсолютний централізм, внутрішня замкненість, виключність, догматичний фанатизм, захоплення терором (тільки тепер уже не народницько-індивідуальним, а «класовим»), нігілізм, зокрема нігілізм щодо національного питання в імперії.

Перемога цього типу росіян в РСДРП скоро позначилася появою ленінського журнала «Искра» (Женева, грудень 1900) і перевагою більшовицької фракції, найбільш централістичної. Опинившись у такій ситуації, Бунд оголосив 1901 року боротьбу за національну рівноправність і за перебудову РСДРП на федеративних основах. [25] Але це було пізно! Проти Бунду рішуче виступила «Искра», Ленін, а також більшість II з’їзду РСДРП (почався в Брюсселі 30.VII.1903, закінчився в Лондоні 23.VIII.1903). Бунд опинився поза межами РСДРП. Ленін визначив події 1903 року як момент, з якого «більшовизм існує, як течія політичної думки і як політична партія» («Твори», т. 31, стор. 8). З перетворенням на більшовицьку РСДРП стала чисто російською партією. Що більш ставала вона російсько-великодержавно-централістичною, то все старанніше маскувалася гаслами інтернаціоналізму та заявами про право на самовизначення націй.

Цю, з доконечности неповну, довідку з історії початків соціял-демократії в нашому «трикутнику» та історії виникнення РСДРП треба мати на увазі, щоб уявити, на якому складному і непроглядному перехресті історичних вітрів і дрібніших завихрин відбувалось змагання народів за майбутню долю їхньої свободи. Група УСД завдяки, мабуть, Лесі Українці, з’явилася на цьому перехресті політичних боїв й інтриґ, що його вона іронічно назвала «торгом», майже без запізнення, у всякому разі – далеко не останньою. Числом членів, [26] матеріяльно і організаційно, а також з погляду запілля /137/ може найбільш пригнобленої нації та в інших подібних відношеннях – Група УСД, може, була чи не найслабшою з усіх учасників змагання. Але щодо принципової характерности, безкомпромісної супроти будь-якого централізму, твердости і далекозорости політичної думки свого лідера Група УСД являла собою вигідний, просто різкий контраст до того всього тла «торгу»: централістів, «всеімперських» хитань, хитрувань, гнилих компромісів і нетолеранції сильніших до слабших в самому таборі поневолених, що їх ми відчуваємо в поданій нами вище картині початків соціял-демократичних рухів.

З усіх починань, згаданих вище, Групі УСД, здається, був відносно найближчий «Київський союз боротьби за звільнення робітничої кляси» (1897). Співорганізатором його, між іншим, був член Групи УСД Павло Тучапський, а членом – особистий приятель Лесі Українки Сергій Мержинський. Як було вже зазначено, «Київський союз» щодо масової революційно-політичної праці серед робітництва був одною з найвидатніших с-д організацій в межах тодішньої імперії.

Незалежний спосіб дій «Київського союзу», як свідчить у своїх споминах Тучапський, іноді спричиняв «брак ентузіязму». З боку російського с.-д. централіста Г.В.Плеханова [27] не можна заперечити, що Леся Українка мала систематичний вгляд в діяльність «Київського союзу». Але твердження радянських авторів, нібито Леся Українка була «тісно зв’язана з „Київським союзом боротьби за звільнення робітничої класи”» – виглядають перебільшеними. [28] /138/

Як і литовська с.-д. партія, Група УСД не взяла участи в першому організаційному з’їзді РСДРП, очевидно, не бажаючи бути «рабом рабів», як висловилася пізніше Леся Українка в драматичному діялозі «В дому роботи, в країні неволі», написаному ніби як відповідь, зразу після гострих виступів Леніна на IV з’їзді РСДРП проти творення с.-д. партій поневолених в імперії народів. Особливо обурювала Лесю Українку нездібність російських с.-д. централістів правильно зрозуміти вияви з боку с.-д. неросіян політичної солідарности з російськими есдеками на ґрунті міжнародної соціял-демократичної програми. Це обурення вона висловила в уже згадуваному нами вище її листі від 30 серпня 1897 до члена Групи УСД Ольги П.Косач-Кривинюк. Леся пише, що пильно вивчає «Капітал» (Маркса), але не може, як інші «фанатики сієї книжки», робити собі з неї «нове євангеліє …»:

«Добре бути такою натурою, як моя „товаришка”, їй всього 20 літ, але вона вже зложила собі певні категоричні мірки і рамки і вірить в них без критики. Се навіть мене дражнить. Наприклад, у неї в голові неможливий сумбур щодо „областных вопросов”, вона зовсім не в стані розрізнити „шовінізм і національне питання”, „автономія, і сепаратизм”, „політична солідарність і централізм”, гірше всього, що вона не розуміє сього раз назавжди і що такий незломний „гвіздок” є, здається, в головах більшости росіян з центральних губерній» («Хронологія», стор. 398–399).

Серед непроглядного хаосу супротивних течій централізації і «вільної спілки» поневолених політичний компас Лесі Українки безпомильно вказував один напрям, що його вона зформулювала 18.II.1903 у важливому політичному листі до «побратима» по керівництву Групою УСД М.В.Кривинюка: Це – самоздійснення власної української політичної сили:

«… питання з ким нам битись, а з ким миритись … має практичне значення тільки тоді, коли ми самі заявляємо своє існування якоюсь роботою і впливом, інакше буде: сварилась баба на торг, а торг про те й не знав» («Хронологія», стор. 667).

Знаючи ціну кличам «єдности» з уст різних «старших братів», вона відкинула пропозицію, висловлену їй одним поляком, «помирити межи собою українські фракції і злучити їх з польською, що сидить у Києві, то мені трудно було відноситись до того поважно, і я сказала йому, що коли українці схочуть помиритись, то зроблять те самі, без посередництва сторонніх людей». /139/

Задля цієї саме ідеї першости для українців завдання будувати насамперед власну самостійну українську політичну силу відкинула Леся Українка, «як цілком утопічні», будь-які заміри включатися в життя РСДРП і боротьбу її фракцій:

«Пора стати на точку зору, що „братні народи” просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати, хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської „внутрішньої політики”. Яке нам діло, що „Искра” свариться з „Революционною Россиею”»? («Хронологія», стор. 667).

Також категорично відкинула Леся Українка (в тому самому листі до М.Кривинюка) обговорюваний у Групі УСД проєкт двомовного, українською і російською мовами, видання УСД:

«Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам „вертати своє”. Я вважаю слушним, щоб скоріш, наприклад, „Революционная Россия” видавала в свій кошт переклади своїх видань на українську мову, ніж щоб молоді убогі українські організації видавали російські праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросїі, то ми заубогі на такі дарунки „старшим братам” – ми і вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть „податків крови” для терористичного руху, – коли ж ті російські видання призначаються для України, то се не наше діло служити „обрусению”, хоч би й революційному» … «Я була б рішуче проти такої трати тяжко зібраних фондів українських» («Хронологія», стор. 667).

Лідер УСД добре розуміла, що політика – мистецтво можливого. Її виступи проти «старших братів» зовсім не означають зречення від ідеї «вільної спілки» поневолених народів. Але вона бачила, яку силу мусіли б мати українці, щоб таку «вільну спілку» здійснити і що тієї сили покищо нема. Леся пише в тому самому листі:

«Щоб бути консеквентними, то прийшлось би не двоязичні, а десятиязичні органи видавати і мирити всі литовські, жидівські, вірменські і т.д. фракції межи собою, а на те нас не стане» («Хронологія», стор. 668).

Чужа будь-якій шовіністичній виключності, – Леся Українка не допускалась образ національної гідности «старших братів», але вважала образою для національної гідности українців надокучати «старшим братам» пропозиціями /140/ непроханої «дружби» чи якогось федералізму. Спеціально цьому останньому Леся Українка загнала осиковий кіл, як у могилу політичного мертвяка: в тому ж таки листі до М.Кривинюка 18.ІІ.1903 року Леся Українка пише:

« … ні одно російське (неукраїнофільське) видання досі не друкувало українських (по мові) праць. Се, коли хочете, зовсім натурально, та тільки нема чого нам платити за іґнорування гомеричною гостинністю: нехай іде кожний до свого намету, коли так.

«Ініціятива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не раз і не була підтримана з боку „старших братів”, – нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть не завважають, чи ми є на світі. Годі!» («Хронологія», стор. 668).

Очевидно, за таким категоричним «ні» і «годі!» мусіла бути в Лесі Українки якась власна позитивна політична концепція, стратегія, тактика. Тут можемо назвати лише деякі характеристичні моменти:

1. Цілком самостійна організація українських соціял-демократів на підросійських територіях України з центром у Києві.

2. Співпраця з подібними організаціями інших поневолених народів імперії, але не з великодержавницьким централізмом есдеків – «старших братів».

3. Створення власного видавництва Групи УСД і її політичної серії – «Бібліотеки УСД» способом поєднання нелеґального «самвидаву» (гектограф у Києві) і використання леґальних журналів та видавничої бази УСДП і УРП в Галичині, як також друкарських можливостей по інших країнах західньої Европи (Женева, Берлін).

4. Принципове «західництво», орієнтація на европейський шлях розвитку, на европейські першоджерела соціял-демократизму, а не на їх російські інтерпретації.*

5. Українська селянська революція, як стихійна рушійна сила для визволення України з-під національно-колоніяльного гніту, що «калічив» соціяльну і господарську структуру і взагалі життя України. Відціля гасло політичної спілки міського робітництва і селянства, що його висунула Леся Українка в брошурі Групи УСД «Царі, пани а люди», а також /141/ гасла повалення російського імперського абсолютизму в брошурі Групи УСД «Яке наше життя під московськими царями». Група УСД ані трохи не іґнорувала пекучу «проблему землі», але не знайдемо в Лесі Українки ані есерівської фетишизації цієї проблеми, ані більшовицької демагогії навколо «землі», передача якої селянам ще не розв’язувала життьових проблем селянства й України.** М.Коцюбинський з великою мистецькою силою інтерпретував селянський міт землі, як «фата морґана» (мариво, омана, міраж). У літературному сузір’ї української селянської революції зійшлись три великі таланти: Леся Українка, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський.

6. НА ХВИЛЯХ УКРАЇНСЬКОЇ СЕЛЯНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1902 РОКУ

«Вперше по Шевченкові (Леся Українка – Ю. Л.) показала, що українська стихія потрапить сама з себе, з власних сил, із непози-чених в інших ідеалів видобути той великий патос, створити ту творчу розгонову леґенду, ту розгонову силу, яких її заблукані попередники надаремно шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі».

Дмитро Донцов, «Поетка українського рісорджіменту (Леся Українка)». Львів, 1922, стор. 36.

Хай ми хоч раз заговоримо громом
Так, як веснянії хмари!

Леся Українка, «Де тії струни?»

«Грім» перегукнувся тоді одночасно на різних поверхах України: селянськими повстаннями 1902 року і – словом Лесі Українки, як поета і політичного борця-публіциста. Епізод полтавсько-харківських селянських заворушень, що (так несподівано для багатьох) виявився початком всеукраїнської селянської революції по обидва боки «прірви» (як Леся назвала австро-російський кордон на Збручі), фаховий історик на підставі вивчення архівних документів про ті заворушення [29] малює так:

28. III. – 4. IV. 1902 року «на межі Конградського і Полтавського повіту серед селянства рахітом вибух /142/ інтенсивний аґрарний рух, який виявився переважно в тому, що селяни натовпом приходили в маєтки великих і середніх землевласників, – брали хліб, картоплю та інші продукти для власного вжитку й годівлі худоби, але лише зрідка грабували інше панське добро, і як виїмок, руйнували та палили панські будови. На протязі кількох день селянських рух обхопив Полтавський та Конградський повіти Полтавщини й перекинувся в сусідні повіти Харківщини – Валківський та Богодухівський. Для місцевої адміністрації селянський рух був несподіванкою й перші 2 – 3 дні не зустрічав енерґійного опору. Це «бездєйствіє» адміністрації (зокрема полтавського губернатора Бельґардта) утворило сприятливі умови для поширення руху, який посунув на захід Полтавського повіту і 2 – 3 дні не зустрічав енерґійного опору. (В квітні селяни грабували панські маєтки під самою Полтавою). Але становище було надто серйозне, щоб влада могла довго ставитися до нього легковажно: на протязі кількох день було пограбовано на Полтавщині понад 50 маєтків, і те само загрожувало низці інших; перелякані поміщики вимагали енерґійних заходів, а, з другого боку, і адміністрація розпочала рішучу боротьбу з селянством. Було викликано військо та козаки й за допомогою рушниці й особливо кия збунтоване селянство хутко було приведене до покори та «заспокоєння»; почалося слідство, тяжкі репресії, різні кари. У вересні-жовтні 1902  960 селян було притягнуто до суду, з них 836 чол. засуджено в арештантські роти та в’язницю. Для поповнення збитків потерпілим поміщикам указом 11.V.1902 було асиґновано з державного скарбу 800 тисяч карбованців, що їх мусіли повернути державі селянські громади тих сіл, що їх людність брала участь у бунті, при чому грошева сума, що припадала на дане село, розкладалась на всіх селян незалежно від індивідуальної участи чи неучасти в заколотах. («ЧШ», 7, стор. 143).

З інших характерних рис цього руху проф. Н.Мірза-Авакянц, на підставі досліджених нею архівних документів, занотовує такі:

1. Велика популярність студентства серед селян: «ось приїде князь Михайло із студентами і звелить розбирати…» Повна зневіра в адміністрацію. Єдині порадники – студенти. Один селянин земському начальникові: «студенти говорять, що тепер настали нові порядки і у поміщиків усе можна брати вільно, а острогів (каторжних) на всіх не вистачить, /143/ та й студенти поможуть, бо їх 50 тисяч» («ЧШ», 8–9, стор. 115–116).

2. Нижча сільська адміністрація – десяцькі, соцькі, старости – не тільки виступила співучасниками нападів, але й їх організаторами, часом навіть силою знаків свого уряду примушували селян іти в панські маєтки розбирати майно («ЧШ», 10, стор. 122).

3. Революційна пропаґанда різних партій, у тому числі й РСДРП, хоч просувалася на село, рішального значення не мала. На думку цитованого тут дослідника, «М.Н.Покровський помилково вважає, що пропаґанду серед „лисичан” провадили російські соціял-демократи „іскрівці”. Зазначена група на селі Полтавщини впливу не мала, надто відірвана від селянського життя» («ЧШ», 10, стор. 110). Мірза-Авакянц цитує одну листівку РСДРП, поширену Харківським Комітетом РСДРП, як зразок революційної схоластики й інтеліґентської «реторики» і пише: «нема дива, що селяни ставились байдуже до таких закликів» (там само). [30]

4. Жорстокість карального терору і мужня незламність та солідарність караних: кари биттям давали до 200 ударів. Козаки ґвалтували жінок. Грабували. Один селянин після корчення під биттям вклонився губернаторові й іронічно промовив: «Покорно благодарю» («ЧШ», 10, стор. 126). На слідстві арештовані селяни тримались твердо, так що дійсних «злочинців» трудно було знайти, не знайшли жодного дійсного аґітатора («ЧШ», 10, стор. 128, 129; «ЧШ», 8–9, стор. 165).

5. Як правило – дисципліна: «не бити скло», не забирати рухоме майно, не бити поміщиків, хоч були й інші винятки. Відносно «мирний» настрій селян – спершу скрізь «просили», а не давали, тоді силою брали зерно, картоплю, сіно («ЧШ», 10, стор. 113).

6. Відносно найбільшим успіхом користалися на селі українська нелеґальна література, ближча і більш зрозуміла для селянства і з боку мови і з боку змісту (зокрема РУП і її брошури та листки). Це було підкреслене і жандармським дослідуванням: «Із січня 1902 починають проникати (в село) книжки, брошури й листки, написані переважно на малороссійском нарєчії» («ЧШ», 10, стор. 111).
Російський уряд Плеве, крім репресій, нічого не вжив, усе лишив по-старому, мабуть, беручи полтавсько-харківські /144/ заколоти за звичайний ізольований «голодний бунт». Незабаром показалося, що такий погляд був помилковий. Та покищо уряд не пішов на поступки й реформи: «в реформаторських починаннях того часу було щось невідразно мертвотне» … «могутня безнадійність». [30а]

Г.Г.Коваленський, уповноважений Сенату для розсліду, писав: «Населення впало ниць під тягарем перетерплених кар, але прикривши собою всю введену в його середовище злочинну літературу, затаївши в собі всі навіяні йому думки й ідеї, що їм селяни, видимо, продовжують вірити. Назверх здається, – все іде по старому, ті самі земські начальники, ті самі священики, старшини, старости, поліцаї, десяцькі… Селяни мовчать, нікому ні в чому не заперечують, але зате нічого про минуле не говорять, нікого не видають» («ЧШ», 10, стор. 129).

Висловлене в цьому звіті сенатора відчуття затаєної в надрах селянства революційної грози скоро справдилося. Навіть неприхильний до тези про українську селянську революцію 1902 року більшовицький дослідник Л.М.Іванов змушений визнати, що з Полтавщини й Харківщини «рух перекинувся в Херсонську, Катеринославську, Київську і Чернігівську губерні». [31] «Розмах селянського руху на Україні, – визнає далі той самий автор, – був більший, ніж в середньому по Росії». [32] Властиво такого масового суцільного селянського руху в Росії майже не було аж до 1905 року. Та й у початку загальної революції 1905 року у властивій Росії селянським рухом було охоплено тільки «сьому частину повітів», [33] тоді як на Україні селянська революція охопила більшість повітів – понад 53% («Революція», стор. 84).

Звичайно, тут не місце давати історію української селянської революції або її точну дефініцію, можемо подати лише фраґментарну уяву про це епохальне, але як таке ще не досліджене українськими істориками явище.

Селянські заворушення, що почались 1902 року, досить швидко перейшли з «нижчих» форм боротьби (стихійні голодні бунти, грабунки і нищення великих маєтків без формулювання політичних вимог) – до форм «вищих» (організовані страйки, повстання, утворення політичної селянської організації «Селянська спілка», формулювання політичних вимог на різних зборах, виступи проти царського імперського /145/ абсолютизму, зокрема й проти національного поневолення України, тощо). У цьому зв’язку можна згадати повстання селян села Павлівки 1902 року, розгром і суд над повстанцями, події, що справили враження на сучасників. [34]

Звернув на себе увагу за кордоном організований 1903 року страйк селян села Кривого, Сквирського повіту на Київщині («Революция», стор. 58). Як свідчить дослідник, «головним вогнищем страйкової боротьби стали Київська, Подільська, Херсонська губернії» («Революция», стор. 84). У селі Чаплі і Каменка під самим Катеринославом селяни, готуючи страйк, звернулися до сусідніх робітників помогти їм у нерівній боротьбі.

У ході української селянської революції було створено масову політичну організацію селян «Українська селянська спілка» (з ініціятивою членів РУП братів С. і В.Мазуренків; радянські сучасні історики, в тому числі й київська «УРЕ», приховують Українську Селянську Спілку під «Всеросійський крестьянскій союз», що його було утворено пізніше, після української ініціятиви). [35] Хоч Українська Селянська Спілка не форсувала терору і збройної боротьби, наполягаючи більше на масовість і міцність організації, все ж царська «адміністрація вважала, що їй легше буде справитися з революційними партіями, ніж з міцною Селянською спілкою, а через те найбільшу увагу свою звертала на боротьбу з цією організацією». [36] У заяві з приводу інтерпеляції в І Державну думу про переслідування членів Селянської спілки говорилося, що по самому тільки Сумському повіту Харківської губернії було арештовано селян та інтеліґенції 1 100 чоловіка, у чотирьох повітах Катеринославщини – більше 1 500 чоловіка («Исторические записки», 1955, т. 50, стор. 140).

Щоб продемонструвати перед світом свою організовану силу, селяни часом збиралися до міст. У Сумах на Харківщині відбулась 40-тисячна демонстрація селян. [37] Російський уряд на все мав тільки одну відповідь: терор, поліція, військо. Було командировано в Чернігівську губернію навіть /146/ своєрідного командувача окупаційно-каральними військами – генерал-адьютанта Дубасова («Революция», стор. 95).

Буває, що найслабший стає непоборним перед найсильнішим. Цікаво спостерігати, як українська селянська революція з нестримністю грозовиці стала «соборною», всеукраїнською. Для неї наче не існувала та, за висловом Лесі Українки, «прірва» на Збручі, що нею дві імперії хотіли навіки розрізати Україну на дві частини й поділити між собою і що через неї, мов птах, так часто перелітала в матеріялами Групи УСД Леся Українка. Історичні факти:

20.VI.1902 року (тобто вже через два з половиною місяці після вибуху селянських заворушень на Полтавщині) в селі Куровичі, Перемишлянського повіту спалахнула перша іскра хліборобського страйку в Галичині, незабаром страйк охопив усю Галичину. Енциклопедична довідка каже про нього:

«Цей страйк, один із найбільших в історії хліборобських страйків взагалі, крім економічних, мав і політичний ґрунт – протест проти польського верховодства. Страйки, що охопили до 200 тисяч селян і виявили їх надзвичайну солідарність, мали успіх: заробітна платня збільшилася (заборонювана раніш), сезонова еміґрація набрала організованих форм. Вислідом… було те, що дідичі, боючися руїни, почали парцелювати землю між селянами (протягом десятиріччя – до 140 000 га, щоправда переважно полякам)» («Енциклопедія українознавства», том II, частина 2, стор. 488).

До цього треба б додати провідну організаторську ролю в страйках організованого галицького студентства та двох політичних партій – радикальної (УРП) і соціял-демократичної (УСДП Галичини й Буковини). І тут, як на сході, була жорстока пацифікація, поліція, військо, кілька сот судових процесів, підсудних коло 4 000 … Як у підросійській, так і в підпольсько-підавстрійській Україні після першої хвилі руху (1902–03) піднялась скоро друга його хвиля (1906–07). Словом, віками розчленовану країну селянська всеукраїнська революція продемонструвала як одну націю.

Вернімось на схід: тут події ішли дедалі більш рухливо і хаотично. Події 1903 року показали, що українське селянство не було таке ізольоване від українського міста, як здавалося. Воно було на Україні присутнє скрізь – насамперед серед студентства, робітництва, солдатів і матросів. Леся Українка в брошурі Групи УСД під назвою «Оцінка нарису програми Української соціялістичної партії» (1900) цікаво ставить питання, в яких суспільних верствах має переважно провадитися пропаґанда чи серед міських робітників, чи, може, головне серед робітників по економіях, сільських наймитів та дрібних селян. Вона особливу увагу прикладає до національного освідомлення міського робітництва, щоб між ним і сільським пролетаріатом, не зачепленим денаціоналізацією, /147/ не постала культурна прірва, «аби вони не стали чужинцями в рідній стороні» (стор. 14). [38]

В іншій брошурі видання Групи УСД «Царі, пани а люди» (Женева, 1903), що її Леся Українка написала під свіжим враженням полтавсько-харківських селянських заворушень, вона ставить питання політичної спілки робітників і селян та кидає гасло «багатої робітницької і селянської України» (див. цитати в описі цієї брошури в розділі про джерела до історії Групи УСД).

Властиво першими й головними читачами видань Групи УСД були студенти. Як свідчить Мірза-Авакянц у цитованій вище праці про полтавські заворушення, студенти, ідучи на село, не так поширювали саму літературу, як усно передавали селянам почерпнуті з нелеґальних видань думки й ідеї. Властиво революційний початок зробили студенти обох столичних університетів України: Харківського (демонстрація 19.II.1901) і Київського (демонтрація в березні 1901). В обох випадках місцеве робітництво помогло обложеним і обстрілюваним військом студентам. Про виключний вплив студентів у полтавсько-харківських заворушеннях селян було вже згадано раніш. Не кажемо вже про те, що зв’язана з Групою УСД спеціяльна для праці серед селян «Група сільських робітників, соціял-демократів Київської губернії» під керівництвом вправного енерґійного революціонера Маріяна Меленевського ще з 1899 року провадила роботу в Таращанському, Звенигородському і Васильківському повітах (документи про це див. у розділі про джерела до історії Групи УСД).

Дві різні події характеризують 1903 рік на підросійській Україні: всеукраїнська національно-політична маніфестація української інтеліґенції 30.VII.1903 у Полтаві: відкриття пам’ятника І. Котляревському. Тут Олена Пчілка, мати Лесі України, всупереч забороні губернатора промовляти українською мовою і ввічі йому, сказала промову своєю мовою. Друга подія – загальний робітничий всеукраїнський страйк. Почався він у столиці, «центрі аґрарної революції», як називають Київ, 12.І.1903 («Революция», стор. 57). Через п’ять днів, 17.І, вибух у Катеринославі, а 25.І – і в Харкові.

З цим власне українська селянська революція переростала у всеімперську антицарську політичну революцію 1905 року, в якій видатну ролю відограв російський пролетаріят і російські політичні партії. Але Україна зберегла за собою ролю видатної вибухової сили. В одному 1905 році на Україні відбулось 15 повстань (може й більше, рахую тільки мені конкретно відомі). Серед них такі великі, як «Севастопільське збройне повстання» 11.XI, що в ньому брало участь 6 000 чоловіка; «Олександрівське грудневе збройне повстання», /148/ жовтень 1905, з участю трьох тисяч чоловіка, у тому числі й багатьох селян, яке охопило цілий придніпровський промисловий район.

Заворушення «Інгульського полку» (грудень 1905) у Миколаєві характерне тим, що солдати мотивували його відмовою від уживання їх на придушення селянських і робітничих заколотів. Українське селянське походження матросів панцерника «Потьомкін» і взагалі Чорноморської фльоти дало себе знати в збройних повстаннях матросів.

Побіжні згадки подій не дають відчуття тієї трагедії, яка таїться в їх глибині, а все ж вони щось промовляють про те, на якому тлі виростав геній Лесі Українки. Вона пережила і вивчила їх від першопочатку на Полтавщині – до кінця. У листі до М.Кривинюка 18.II.1903, тобто по гарячих слідах події, Леся Українка пише:

«… про Полтавський рух, коли хочете, можу постачити Вам хоч і тепер дуже добрі матеріяли, але сама не маю часу писати. Про страйки в Галичині варто теж написати (натурально по-українськи) або хоч скомпілювати з галицьких друкованих матеріялів. Кореспонденції до Бунду і до інших варто посилати, але як лишиться час від праці для своїх» («Хронологія», стор. 668).

До речі, учениця Леніна, якою малює Лесю аж на кількох сторінках київський курс «Історії української літератури» (том І, Київ, 1955, стор. 636, 641), мала на полтавсько- харківські селянські заворушення погляд діяметрально протилежний поглядам на них Леніна, який написав про них таке: «Весняні селянські заворушення на півдні Росії залишились окремим вибухом» («Сочинения», том 13, стор. 231–232).

Спростовувати цю «геніяльну далекозорість» сьогодні вже не треба. Але занотуємо в дужках, що Леся Українка була на цілком протилежних Ленінові позиціях не тільки щодо його в глибокій основі нігілістичних поглядів на селянство, а й у ряді таких фундаментальних питань, як централізм, диктатура партії, терор, етика і політика. Леся Українка, як і Драгоманов та Франко, визнавала соціялізм тільки «етичний», «з людським обличчям», як тепер кажуть; так, вона була марксистом і соціял-демократом, але не ленінського і взагалі не російського типу, а европейського чи властиво – свого власного, українського типу, брала Маркса як теоретичну гіпотезу не безкритично, відкидала як «нове євангеліє». Але в одному не може бути заперечення – вона була революціонерка.

З подій української селянської революції Лесю Українку очевидно потрясли особливо дві цілком протилежні духом події, що увійшли до енциклопедії під назвами: «Сорочинська трагедія» і «Вихвостівська трагедія» – обидві 1905 року. /149/

Перша – позначена організованістю, солідарністю селян, героїзмом і політичною свідомістю – мала дороговказ до визволення.

Друга – позначена сваволею, жорстокістю, внутрішньою війною всередині селянства, самосудом – її дороговказ був до нового рабства.

Може й під враженням цих двох трагедій писала Леся Українка свій лист про революцію до Ольги Кобилянської 26.II.1906:

«Се такий був тяжкий, і грізний, і величний рік, стільки в ньому було страшних контрастів, „вершин і низин”, буйних надій і трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран… Та й особисто для мене сей рік теж був таким – він зміряв силу духа мого, я знаю тепер, що я можу і чого не можу. .. Та я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене» («Хронологія», стор. 772–773).

Це наче говорить уся її країна. А щодо царської російської імперії, то після ударів 1902–07 років вона вже не одужала аж до свого кінця 1917 року. /150/

Примітки

[1] Історія української літератури, том І. Київ, 1954, стор. 636, 641.

[2] Л.Смілянський, «Червона троянда». Драма. Дніпро (Київ), 1945, ч.І, стор. 49.

[3] У листі до Івана Франка Леся Українка, перебуваючи за кордоном, писала 7 вересня 1901 року: «Коли ж Ганкевич паче чаянія почав їх друкувати, то нехай назве: “Видання Групи українських соціял-демократів”» («Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Нью-Йорк, УВАН, 1971, стор. 564. Далі скорочено – «Хронологія»).

[4] Внутрішньоукраїнське політичне тло 1890-х років, років заснування Групи УСД, цікаво характеризує Дмитро Антонович:

«…часи 90-их років. Ми студенти Київського університету доби глухої реакції, але й доби підземного клекотіння, часу, коли після 30-літньої доби Олександра ІІІ установилася та ж сама тенденція реакції зверху, але назустріч їй з робітничих кіл та кіл молодшої інтеліґенції почала кристалізуватися революційна думка і рішення неминучости смертельного зудару з реакційними силами. Дев’яності роки – цікавий, може найцікавіший час в історії української громади. Іменно в 90-их роках склалися початки того громадського ренесансу, які принесли свої овочі десятиліттям пізніше.

І в перших рядах української молоді, що захопилася драгоманівським радикалізмом, був молодий талановитий лірик, поет і студент-філософ – Іван Стешенко. Захопився сам і потяг за собою інших. Ціла студентська українська громада в Києві в 1893 – 94 роках під проводом Стешенка настроїлася проти виключного культурництва і аполітичности українського руху і за прилучення до українського політичного радикалізму. Правда, скоро в колах тієї ж молоді зломилася супротивна течія, що пішла проти драгоманівського радикалізму» (Дмитро Антонович, Сторінка історії української політичної думки. «Робітнича газета», Київ, 1918, ч. 335. Цитату взято за О.Гермайзе, Нариси з історії революційного руху на Україні, т.І. Київ, 1926, стор. 42).

[5] Для характеристики якоїсь епохи часом придається історична анекдота. Пильно зацікавлена Україною і Росією, як місцем великих французьких капіталовкладень, Франція не прагнула якоїсь цивілізаційної місії в тих країнах. Іноді здавалось навпаки – воліла мати їх відсталими. Але вернімося до самої анекдоти, що її могла знати і Леся Українка: 1901 – 1902 років, якраз у розпалі української селянської революції, приїжджав до Росії французький знахар Філіпп, був свій у царському палаці, дістав за наказом згори в Росії звання «доктора медицини», що його йому відмовили у Франції, посвятив придворних царя в окультизм і спіритизм і рекомендував цареві не запроваджувати в імперії реформ та конституції. Через скандал з уявною вагітністю імператриці був висланий з Росії, увійшов в історію імперії як попередник Распутіна. (П.Буришкін, «Филипп – предшественник Распутина». «Новий журнал», Нью-Йорк, 1955, кн. 40).

[6] Подаємо бібліографічну довідку про цю дискусію за чергою виступів:
Іван Франко, З кінцем року («Житє і слово», Львів, грудень 1896, вступна стаття до 6 числа двомісячника, редаґованого Франком.
С. Н. Ж. (Леся Українка), Не так тії вороги, як добрії люди («Житє і слово», березень 1897, стор. 244 – 250).
Іван Франко, Коли не по конях, так хоч по оглоблях («Житє і слово», березень 1897, стор. 4 – 5). Відповідь на відповідь.
Іван Франко, З новим роком (1897) («Житє і слово», грудень 1897).

Все це Франко передрукував у своїй книжці: «Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди». Львів, 1910, стор. 95 – 142.

Далі в цьому розділі посилання будуть: «Молода Україна» і «М.У.».

[7] «історія відносин прилученої України з Москвою» – так Леся Українка зформулювала головну тему своєї дослідно-історично-політичної книжки, що над нею працювала пильно понад рік часу (1901–02) для публікації під фірмою Групи УСД. Цю книжку вона закінчила і навіть передала до друку в Галичині через В.Старосольського, про що свідчать лист Лесі до діяча Групи УСД М.В.Кривинюка 13.11.1902 і лист В.Старосольського до Кривинюка 25.12.1902 («Хронологія», стор. 643 і 649).

[8] Судження, може, дещо упереджене: Леся Українка писала рецензію на «Бесіду», часопис баптистів (штундистів) на Україні («Народ», 1895, ч.5), і вже сам жанр статті зумовлював радше холодні обсервації, ніж особисте тепло. Пізніше в одному листі Леся Українка підкреслила, що вона старається в публіцистичних статтях бути спокійною, а почуття залишає для своїх віршів.

[9] До блискучого прикладу «надбалтійців» Франко звертався в цій полеміці не раз, але не спинився на глибших причинах такої різниці між визвольними рухами Надбалтики і України. В Надбалтиці не було такої руїни селянства, як на Україні. На Україні безземельне і малоземельне селянство становило приблизно 50%, а в Надбалтиці – тільки півтора відсотка (С.Остапенко, Капіталізм на Україні. «Червоний шлях», 1924, ч.1 – 2, стор. 118). Балти історично й актуально мали свою окрему від Росії релігію і церковну організацію (католицьку). Українці – ні; балти мали весь час свою окрему від російської абетку (латинську), українці – ні. І все ж Російській соціял-демократичній робітничій партії (РСДРП) вдалося перехопити і включити в свій дійовий актив багато здібних професійних революціонерів-надбалтійців.
[10] 18.1.1897 Лесина мати писала в листі до Л.М.Драгоманової: «така у нас біда з Лесею. Уложили її на три місяці в постіль. Страждає вона дуже. Вона дуже терпляча взагалі і переносить страждання не скаржачись, але й мовчазні її стаждання так тяжко бачити, може, ще тяжче. Вона плаче нишком від мене, а я від неї. Не хочеться і писать про це» («Хронологія», стор. 373).

* Слово «недобросовісно», – мабуть, єдине в усій полеміці, що його Леся Українка просила (хоч і не вимагала) забрати назад. Про це вона пише в листі до Франка 7.12.1897, загалом скерованому на примирення:

«Даремно гадаєте, що наш публіцистичний контроверс мав такий фатальний вплив на мої відносини до Вас. Я завжди вміла відрізняти публіцистику від приватних справ. Отже редакція «Літературного Вісника» не зробила помилки, попросивши Вас сповістити мене про заснування свого журналу, бо навряд, чи хто інший з її членів був би мені симпатичніший від Вас.

В нашому контроверсі (pour en finir, – щоб з цим скінчити! – Ю.Л.) – вразило мене особисто тільки слово «недобросовісно», я навіть хтіла у свій час проти нього протестувати, але той час пройшов мені в таких тяжких фізичних обставинах, що було якось не до протестів навіть. Тепер я думаю, що се й краще, бо слово по слові ми могли б ще й справді посваритись, – ми обоє поети, gens irritabile (дражливий народ – Ю.Л.), як відомо, – я дуже рада, що сього не сталось» («Хронологія», стор. 415). Прим. до стор. 67. – «Вперед».

[11] Микола Зеров розрізнив два відмінні типи учнів Драгоманова: «одні, як Павлик, цілком зосталися в полоні його яскравої індивідуальности, своїх власних стежок не прокидали, а якщо і різняться між собою, то тільки характером і мірою своєї учсти в драгоманівськім культі.

Другі, як Франко, засвоїли собі тільки зерно драгоманівської науки, але зростили його по-своєму, зазнавши інших повівів та впливів, і плід дали свій власний, перейшовши в історію з власними, часом різко окресленими обличчями». До цього другого типу драгоманівців Зеров зараховує поруч із Франком і Лесю Українку. (Микола Зеров, Леся Українка.У книжці «До джерел». Краків – Львів, «Українське в-во», 1943, стор. 152 – 153).

Див. також першоджерельну статтю, базовану на 34 неопублікованих листах до М.Драгоманова і 9 листах М.Драгоманова до Лесі Українки: Петро Одарченко, Леся Українка і М.П.Драгоманов (До питання впливу М.П.Драгоманова на Лесю Українку). «Леся Українка, Твори», т. ІІІ, Нью-Йорк, в-во Тищенко і Білоус, 1954, стор. 9 – 52.
[12] Арсен Хоменко, Національний склад людности УРСР. Полтава, 1931, стор. 46. (Державна плянова комісія. Дослідження з поля демографії України. Перепис 17 грудня 1926).

Тут є таблиця соціяльного складу населення України, складена для українських губерній А.Хоменком на підставі всеімперського перепису населення в 1897 році.

[13] «Михайло Петрович Драгоманов (Український еміґрант)». Київ, 1897, на гектографі. Цитату подано в праці Панаса Феденка «Український громадський рух у XX столітті», ч. І. Подєбради, 1934, стор. 8 (лондонське видання, 1959, стор. 19).

[14] Там само, стор. 20.

[15] Це питання впирається в дразливу проблему першозародку чи передісторії РСДРП – одна з «вічних» «проклятих» проблем історії КПРС. З одного боку, докладне наукове вивчення її уневажнило б постійні претенсії КПРС на марксистське соціял-демократичне первородство і першість в межах російської імперії. З другого – замовчування її віддає це поле неросійським і некомуністичним історикам – з тим самим, як не гіршим, результатом. «Вихід» КПРС знайшла в почерговім маніпулюванні обох способів, залежно від злободенних чергових політичних потреб і вигід. Після довгої мовчанки, в 1920-их роках виникла в СРСР жвава дискусія, що з неї, завдяки головне польським і білоруським учасникам її, стало ясно, що першу марксистську партію в межах російської імперії під назвою «Пролетаріят» організували поляки у Варшаві. Тут у вересні 1878 року було опубліковано перший нарис програми тієї партії. В ній була між іншим досить чітка заява: «ми бажаємо повної самостійности національних соціялістичних партій: русинів (що значило тоді українців), білорусів, литвинів».

Та промінь «европейського» принципу «Пролетаріяту» згас тієї самої історичної миті, в яку виблиснув. У січні 1883 року нелеґальний з’їзд партії «Пролетаріят» (відбувся на території Білорусі), на відміну від першого нарису програми, висловився за створення єдиної політичної партії для всіх країв у межах російської імперії. Це затримало формування інших національних партій: литовської, єврейської та ін.

Картина перших соціял-демократичних спроб євреїв та інших неросійських націй здається ще більш непроглядною. Не маючи тут місця для вгляду в ці недосліджені з українського боку хащі передісторії РСДРП та історії перших соціял-демократичних організацій неросійських народів «трикутника», відсилаємо читача до джерельної і водночас чіткої картини тих процесів у піонерській своїм значенням праці білоруського вченого:

Н.Недасєк, Большевизм в революционном движении Белоруссии. Введение в историю большевизма в Белоруссии. Мюнхен, Институт по изучению СССР, 1956, 152 стор.

«Русская социал-демократическая партия» властиво увійшла в історію Росії не як партія, а як «одна з перших в Росії с.-д. груп», створив її, бувши в Петербурзькому університеті, Дмитро Благоєв (1855 – 1924). «Благоєвська» с.-д. група проіснувала коротко (1883 – 84), бо Благоєва було арештовано і вислано в Болгарію.

[16] П.П.Бистренко, З історії поширення марксизму і створення перших соціял-демократичних організацій на Україні. Київ, 1958, стор. 44.

[17] Павло Тучапський, Из пережитого. 90-ые годы. Одеса, 1923, стор. 58 – 60.

[18] Про строкатий національний склад «Ккївського союзу» свідчать дані про склад притягнених в його справі до суду. На 142 підсудних припадало: євреїв 74, росіян 24, поляків 22, українців 13, литовців 5, німців 2 (про двох нема відомостів). Див. «Путь революции». Збірник І: «Социал-демократическое движение в Киеве (90-е годы)». (Київ. 1923, стор. 108).

[19] Н.Недасєк, цитована праця, стор. 95.

[20] «Путь революции…», стор. 111; В.Манилов, Очерк по истории социал-демократического движения в Киеве (80-ые – 90-ые годы)». «Летопись революции». 1923, ч. 5, стор. 27, 38.

[21] Б.Ейдельман, «К истории возникновения РСДРП» стаття-спогади у збірнику «Первый с’езд партии». Москва, 1923, стор. 53 та інші.

[22] «Первый с’езд партии». Москва, 1923, стор. 9.

[23] Що Бунд з самого початку іґнорував Україну, свідчить уже його назва: «Загальний Єврейський Робітничий Союз у Литві, Польщі й Росії». У властивій Росії євреїв було значно менше, ніж на Україні, очевидно, під Росією тут розуміється Україна.

[24] «Летопись революции». 1923, ч. 5, стор. 38.

[25] Бундівська брошура: «К вопросу о национальной автономии и преобразовании Российской социал-демократической рабочей партии на федеративних началах». Лондон, друкарня Бунду, лютий 1902, 23 стор.

[26] Питання числа членів Групи УСД, скільки знаємо, осталось цілком нез’ясоване. Група лишалася не розконспірованою, здасться, судового процесу не мала, отже, мабуть, нема і слідчих архівів про неї. Запанував шабльон називати кілька членів Групи УСД: Іван Стешенко, Леся Українка, Михайло Кривинюк, Михайло Коцюбинський, Кавун, Віктор Крохмаль, П.Тучапський – з характерним неодмінним додатком «та інші». Тих «інших», видимо, було багато більше, ніж поіменованих, але їх, мабуть, ніхто не шукав.

[27] П.Тучапський, Цитоване видання, стор. 65.

[28] І.Куликова, Леся Українка видатний український мислитель-революціонер. Харків, 1963. Рецензія на книжку Куликової («Литературная газета», Москва, 14.V.1963), особливо наголошує той «тісний зв’язок».

Насправді Леся Українка ніколи не могла пробачити діячам «Київського союзу боротьби» та його пресовим органам русифікаторсько-неґативної настанови супроти національно-визвольних прагнень України. Про це вона нагадує і своєму «побратимові» по керівництву Групи УСД М.Кривинюкові в листі 18.II.1903: «При цій нагоді скажу Вам, що в свій час орган, видаваний на українській території (гектографований «Вперед»), не хотів (напевне знаю) прийняти стрічки по-українськи на свої шпальти».

Критичне ставлення до П.Л.Тучапського, що, бувши в Групі УСД, став активним діячем «Київського союзу боротьби», Леся Українка висловила в листі до матері 13.XII.1897: «вір мені і так небагато він від мене мав».

Епізодичний зв’язок інтимно-романтичного і, мабуть, платонічного характеру з Сергієм Мержинським, членом «Київського союзу», даремно інтерпретують як зв’язок політичний, коли тут домінувало співчуття між двома добрими, гарними і однаково невигойно хворими на туберкульозу молодими людьми.

* «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі… Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке „западничество”, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італійської мови…» – пише Леся в листі Драгоманову. Л.Українка, «Твори», т. 3. Нью-Йорк, в-во Тищенко, Білоус. 1954, стор. 15. Прим. до стор. 141. – «Вперед».

** Див. М.А.Рубач, Аграрная революция на Украине в 1917 году». «Летопись революции». Харків, 1927, ч. 5 – 6, стор. 8 – 9. Прим. до стор. 142. – «Вперед».

[29] Н.Мірза-Авакянц, Селянські рухи на Полтавщині. «Червоний шлях», Харків, 1924, ч. 7, стор. 143 – 158; ч. 8 – 9, стор. 144 – 165; ч. 10, стор. 105 – 129. Далі посилання буде скорочено: «ЧШ», ч., стор.

[30] Подібні думки висловили ряд інших радянських дослідників 20-их років, наприклад, «теорія колоніяльного походження російських партій на Україні, зокрема РСДРП» (Павло Христюк, 1905 рік на Україні. Харків, ДВУ, 1925, стор. 48. І нагінка на працю Христюка в «Летопись революции», 1926, ч. 1, стор. 197).

[30а] Ив.Цызарев, Преддверье аграрной революции 1905 г. «Архив истории труда в России». Петроград, 1923, кн. 9, стор. 99.

[31] «Революция 1905 – 1907 гг. в национальных районах России». Москва, 1955, стор. 55. Далі посилання скорочено: «Революция».

[32] Там само, стор. 84.

[33] Е.И.Кирюхина, «Всероссийский Крестьянский Союз в 1905 г.» «Исторические записки». Москва, 1955, т. 50, стор. 97. Далі скороч. «Истор. записки».

[34] «Дело павловских крестьян». Оффициальные документы. Лондон. В-во «Жизнь», 1902, 56 стор. Передмова В.Бонч-Бруевича.

[35] Російський історик подає дані про те, що ще до відкриття І з’їзду Всеросійського крестьянского союза на Україні 200 000 селян Донецької округи підписали «постанову» («приговор») про потребу створення Селянської спілки. Керівником цієї акції історик називає С.Мазуренка. (Шестаков А., «Всероссийский кресстьянский союз». «Историк-марксист», 1927, т. 5, стор. 96). Інший російський історик, прозиваючи братів С. і В.Мазуренко «ліберальними буржуа», пише, що вони провели в «постанови» селян «вимоги „парляментаризму”, рівноправності української мови з російською» (Е.И.Кирюхина, Цитована праця. «Исторические записки», 1955, т. 50, стор. 101, 112, – 113).

[36] Євген Чикаленко, Спогади 1861 – 1907. Нью-Йорк, УВАН, 1955, стор. 289.

[37] «Революция …», стор. 95.

[38] Андрій Жук, Українська соціялістична партія (1900 – 1904). «Збірник Української літературної газети 1956». Мюнхен, 1957, стор. 223.

Джерело: Лавріненко Ю. Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка (І) // Сучасність (Мюнхен). – 1971. – №5. – С. 68–86; Лавріненко Ю. Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка (ІІ) // Сучасність. – 1971. – №6. – С. 56–71; Лавріненко Ю. Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка (ІІІ) // Сучасність. – 1971. – №7/8. – С. 132–150.

Від «Впереду»: Нажаль, в дальших числах «Сучасности» ми не знайшли закінчення статті (IV, властиво, ч.7 – «Кінець “Групи УСД”»): журнал не дає відомостів, чи друковано в ньому цю частину. Не знати також, чи є ця Лавріненкова стаття по инших джерелах. Коли хто має ч.7, пильно просимо повідомити редакцію.