Персонажі Вальтера Беньяміна

Володимир Єрмоленко

Вальтер Беньямін, письменник і філософ, поет і перекладач, культуркритик і культуртреґер, enfant terrible і просто enfant – він досі є таємничою фігурою европейської культури XX століття, чий вплив на подальшу філософію культури залишається, на диво, і сильним, і водночас сумнівно двозначним. У ньому смертельна доза марґінальности могла непогано поєднуватися із виразною безепатажністю, а підкреслена аванґардовість, чи навіть гіпераванґардовість, що просувала Беньяміна далі від шокувальних і радикальних мистецьких напрямів 1910–20-х років, – із консервативністю чи навіть старомодністю. Опинившись за лаштунками феєричної, але вже тоді багато в чім сумнівної театральної вистави, якою були роки аванґарду, він, здається, зійшов на сцену вже по тому, як останній актор, а надто останній глядач попрямували до дверей театрального виходу. Беньямін не став актором від філософії; він радше перейняв на себе роль детектива, котрий, залишивши декорації, заходиться вибудовувати власний світ. Як і детектив, він мав опанувати принаймні кілька різних технік погляду і зідентифікувати себе бодай із кількома ролями. Утім, його ролі не були масками, бо не містили в собі несправжности чи відчужености; вони були радше ремісничими вміннями, робочим убранням або ж персонажами барокових драм у пошуках втраченої істини…

Революція в Австрії. Галичина

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Наша аналіза тенденції українського руху була б не повна, якби ми не звернули уваги на ще одну і невідрізниму рису сього руху.

Революційний український рух відбувався головним чином на російській Україні. Але події сього руху відбивалися також і в Галичині, в австрійській частині України.

І в попередні часи сі дві частини, насильниць-ким чином розірвані одина від одної, ніколи не губили зв’язків між собою. Перерізані штучно кордоном, власне Україна і Галичина з природного, етнографічного, соціяльно-економічного і побутового стану являли собою щось ціле, яке мало й свої історичні традиції.

Тому то український рух по один бік кордону мав великий вплив на судьбу його по другий бік. Російська Україна і по кількості населення і по території складала майже в десять раз більшу частину, ніж Галичина.

Але вона жила в далеко скрутніших політичних обставинах, ніж Галичина. Самодержавна царська Росія накладала далеко міцніші ланцюги, ніж Габсбурґська «клап-тева» подвійна чи потрійна монархія.

Римські канікули французької революції

Олександр Хоменко

«Але це ж бунт,» — здивовано вигукнув Людовік XVI, дізнавшись про падіння Бастилії. «Ні, Ваша Величносте, Ви помилилися: це не бунт, це – революція,» — відповів йому герцог де Ліанкур. Здається, саме після цих історичних слів її, тобто революції, привид остаточно поселився в замку французької політики, надаючи цій старовинній будові такого неповторного шарму. Він псував корпоративні вечірки істеблішменту в 1830-му і в 1848-му, в часи Паризької Комуни і в травні 1968-го… Цьогоріч президент з Парижу, правда, ще не тікав, як король у 1791-му чи де Голь у 1968-му. Але все інше знову вражало: студенти, що захопили Сорбону, поліцейський спецназ, який штурмує академічні корпуси, мільйонні демонстрації профспілок на вулицях.

Європі знову нагадали, що Франція — то матір усіх революцій. І найперше, тієї легендарної, Великої Французької… Першим актом якої, до речі, був зовсім не штурм Бастилії, і навіть не скликання Генеральних штатів. Революцію провістила одна картина художника Жака-Луї Давіда — «Клятва Гораціїв». Замовником її був король: на свою ж, гільйотиновану згодом, голову.

В‘єтнам близько, або Партизанська війна на берегах Райну

Алєксандр Тарасов

В 68-му ми піднялися на боротьбу за справедливий та гуманний світ, а наші батьки майже скрізь були нацистськими злочинцями або їхніми посібниками… Наше ставлення до людей в цій країні довгий час визначалося ще й тим, що ми, ті, хто живемо в багатих країнах, будуємо свій добробут на злиднях та стражданнях «третього світу»: заради нашого добробуту незліченна число людей помирає від голоду чи від цілком виліковних хвороб, навіть маленькі діти вимушені працювати в умовах найжорстокішої експлоатації; грабунку та руйнуванню піддаються цілі реґіони, а більшості це здається цілком нормальним.

Бірґіт Гоґефельд

Про цих людей написані десятки книг й тисячі статей, зняті фільми — художні й документальні. Кожного помітного представника лівого озброєного підпілля в ФРН удостоєно щонайменше однієї літературної біоґрафії, а про деяких — таких, як Ульріка Майнгоф, Андреас Баадер, Ґудрун Енслін, — написано вже до півдюжини біоґрафічних книг. І в цих статтях та книгах часто один міт нагромаджується на инший, одна леґенда бореться з иншою леґендою. Однак, ці люди не були ані найвдалішим, ані найпотужнішим, ані навіть найрозумнішим лівим збройним підпіллям після другої світової війни — не тільки у світі, але навіть у Західній Европі. Очевидно, було в цих людях щось, що змусило їхніх друзів і ворогів створювати про них леґенди.

Перегляд поняття революції

Герберт Маркузе

Поняття революції у марксистській теорії включає в себе цілу історичну епоху: останню фазу капіталізму, перехідний період пролєтарської диктатури та першу фазу соціялізму. Це у строгому розумінні слова історична концепція, що відображає тенденції, наявні у суспільстві; також це концепція діялєктична, що відображає контртенденції в рамках відповідного історичного періоду тією мірою, якою вони для цього періоду характерні. Ці тенденції та контртенденції є проявами того, невід’ємними елєментами чого є сама марксистська теорія та практика. Марксистська теорія сама по собі представляє силу в історичній боротьбі, і за мірою перетворення її понять, «перекладених» мовою практики, на сили опору, перетворень і перебудови, на них діють мінливості боротьби, що вони їх відображають та охоплюють, але не підпорядковують собі. Відтак, «перегляд» становить елємент самого поняття революції, складову частину його внутрішнього розвитку.

В цьому короткому нарисі піднімаються лише деякі з проблєм, пов’язаних з таким переглядом. Для початку я коротко нагадаю, що власне означає це марксистське поняття. Революція:

Політик Винниченко і його ювілей: кілька некон’юнктурних міркувань

Валерій Солдатенко

Володимир Винниченко посідає помітне місце в історії України. З його ім’ям пов’язані не лише надзвичайно яскраві, неповторно-самобутні сторінки національного літературного процесу. Винниченко виявився причетним до найважливіших політичних процесів перших десятиліть ХХ століття — створення і функціонування впливових національних політичних партій, піднесення національно-визвольної боротьби, вибуху Української революції, відродження нації й національної державності, реалізації ідеї соборництва. Перший голова першого національного уряду України — Генерального Секретаріату, організатор антигетьманського повстання, глава Директорії УНР… А було ж іще чимало справ, участь у яких — незаперечний актив В. Винниченка-політика!

Він сам виділив у своїй політичній біографії три найважливіших епізоди, які карколомно поєднали в собі апогейні віхи Української революції з особистими катастрофами. Схильний до образного мислення й художніх оцінок — паралелей, історичних порівнянь, В. Винниченко-атеїст назвав сходження на владні олімпи трьома біблійними сходженнями на Голгофу.

Справді, стрімкі, зоряні злети, гучна слава прийшли надзусиллями й переплелися з падіннями з вершин влади у прірви ненависті, з публічною ганьбою одного з ключових політиків національного поступу. В них своєрідно закумульовані й рельєфно віддзеркалені глибинна суперечливість Української революції і весь смисл життя В. Винниченка та його однодумців. Чи не тому проблема «Винниченко-політик» надто непросто освоюється суспільствознавчою наукою, викликає не завжди адекватну реакцію?

Україна чи Малоросія?

Микола Хвильовий

Рабство — річ ганебна, але рабська психологія в свободі — гідна зневаги.

Ф. Шіллер

Нация — зто исторически сложившаяся устойчивая общность языка, территории, зкономической жизни, психологического склада, проявляющегося в общности культуры.

И. Сталин

На башті б’є годинник. На сході вже стоїть світла полоска світанку, і от загуде сонце. Таємна птиця відродження розплющила очі і розправляє свої могутні крила. Але ми ще стоїмо на чатах і прислухаємось. На колінах нам лежать квітневі числа «Комуніста» з 18 до 29, і тоді «мимохіть виринають в пам’яті ці гіркі й їдкі слова» великого поета, що їх ми поставили в своєму першому motto, і зрозуміло: ми читаємо публіцистичні етюди славетних і бездоганних марксистів — Володимира Юринця із Держвидаву і Андрія Хвилі із Агітпропу. Нам страшенно не хочеться полемізувати з ними, бо знаємо, яка це невдачна праця: хіба докажеш, що не кожний Герострат — Герострат і не кожному крикунові судилося прославитись в Ефесі? Але ми також знаємо, що за спиною наших марксистів (хоч вони цього, можливо, і не хочуть) стоять певні кола радянського суспільства, і тому знову тягнемось до атраменту. Словом, нумо розвивати свої попередні думки.

Проте, з другого боку, було б несправедливим відмовити як Юринцеві, так і навіть Хвилі в деяких і плюсах. Погоджуючись з нами, що могутній вчора та скомпрометований нами сьогодні славнозвісний масовізм є шкідливе явище, вони тим самим відкривають нову сторінку в літературній дискусії. В своїй останній статті, підводячи підсумки нашої першої перемоги і намічаючи теми для дальшого обговорення, ми самі до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печінках, і тому всяку спробу відмежуватися від нього ми щиро і від душі вітаємо.

Листопадний бунт

Роман Тиса

Для розуміння того чи иншого суспільного явища, свідками якого ми стаємо, ми мимоволі звертаємось до минулого, шукаючи в ньому аналоґій. І це природно, адже правильна аналоґія, це — перший крок до пізнання.

От і для пояснення нещодавніх подій на київському Майдані Незалежности й площах кількох обласних центрів України люди почали звертатися до історії. Залунали голоси про революційну ситуацію чи навіть саму революцію — буржуазну революцію на кшталт Нідерландської революції XVI ст. чи «помаранчевої революції». Пригадали і Лєніна («низи не хочуть жити, а верхи не можуть правити по-старому»). Але намагаючись цитувати пролєтарського революціонера, думку його, по-перше, викривили, а по-друге, скоротили настільки, що замість завершеної думки залишилась якась пародія на… реклямне гасло: «Низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть правити по-новому? Купуй українське!» Чи щось подібне.

Єдність ексцентричних одинаків. «Ми» ансамблю Rolling Stones

Татьяна Чередниченко

Менеджер Ендрю Луґ Олдгем, який став опікувати Rolling Stones 1963 року, вирішив цей ансамбль побудувати на контрасті зі стилістикою популярного рок-колєктиву Beatles. Художня чарівність Beatles була пов’язана, зокрема, з особливим характером звучання ансамблю — «підлітково-чистим», в якому всі чотири голоси зливалися в несуперечливу єдність. Це звучання перетворювало квартет на архетип молодіжного гурту.

Архетипу молодіжного гурту Олдгем протиставив стилізацію такої «протестної» поведінки, що вона націлена передусім на прояв індивідуалізму. Шестеро Stones стали архетипом індивідуалістичного виклику суспільним нормам. Менеджер всіляко сприяв посиленню мотивів епатажу в зовнішності і поведінці музикантів, фіксації індивідуалістичної «брутальности» в текстах, відпрацюванні відповідного звучання, що народжувало образ еґоцентризму та насильства.

Stones і до Олдгема вели себе на естраді буйно. Ось як описує набутий Stones імідж історик: «Спочатку це були шість юнаків, які збудували собі палац вічних задоволень і грали у своє життя як у гру. Іноді їх гри бували приємними, але частіше їх ігри були принизливими, нудотним… Вони показували язик публіці; одягалися у чудернацький одяг, що викликав шок»[1]. «Викликали шок», як свідчить преса, зокрема, костюми офіцерів СС зі свастиками на рукавах або жіночі вбрання[2].