Більшовицька преса 1917 р. про революційний жіночий рух на Україні

М. Волошина

Більшовицькі друковані органи є цінним, а в окремих випадках єдиним джерелом вивчення й узагальнення форм і методів роботи партії серед трудящих жінок. У монографіях, брошурах, присвячених ролі більшовицької періодичної преси у березні-жовтні 1917 р.[1-2], автори майже не торкаються питань боротьби місцевих партійних комітетів, ЦК РСДРП(б) за пролетарські жіночі маси як важливий резерв революції.

Тим часом уважний аналіз матеріалів, що друкувались у більшовицьких газетах України в березні-жовтні 1917 р., дає можливість простежити політичне й економічне становище жінок після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції, їх боротьбу за поліпшення умов життя і праці, проти війни і розрухи. На сторінках газет повідомлялось про боротьбу партії проти різних буржуазних феміністичних організацій, що намагались відірвати жіночий рух від загальнопролетарського. Цінні матеріали з цих проблем знаходимо в газетах: «Пролетарий» — Харківського комітету РСДРП, «Голос социал-демократа» — Київського комітету РСДРП, «Донецкий пролетарій» — Луганського, «Звезда» — Катеринославського комітету РСДРП, «Социал-демократ» — Єлисаветградського комітету РСДРП, «Голос пролетария» — Одеського комітету РСДРП та інтернаціоналістів й ін.

Важливим джерелом для вивчення цієї теми є матеріали, що їх публікували газета «Правда» і журнал «Работница».

Рец. на кн.: Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации

Ґеорґ Лапчинський

Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации. Под редакцией и с
предисловием Н. А. Скрыпника. Видавництво «Пролетарій», 1927 р., 274 стор., ціна 2 крб.

Книжка тов. Ерде, звичайно, не є науковою розвідкою з історії нашої революції за той короткий, але надзвичайно важливий відтинок часу, що автор узявся охопити – від березня 1917 до травня 1918 року. Це є лише збірка нарисів публіцистичного, газетного характеру, розміщених у хронологічному порядку, в яких автор старанно використав усі приступні на разі матеріяли, доповнивши їх своїми особистими спогадами про події, що їх активним співучасником і сам він був.

Правда, своїм вступом («Октябрь на Украине» – вместо введения) він намагається дати загальну характеристику цілого періоду, підвести соціологічні основи процесові радянізацїї України. Але саме цій частині найбільш бракує ясности і повноти в тому розумінні, що, подаючи фактичний матеріял, автор не досить узагальнює його й не робить відповідних висновків. Тому вона не зовсім задовольняє сучасного читача в його потребі зрозуміти, чому все ж таки радянській владі та її керовникові, комуністичній партії, так важко було, порівнюючи з Росією, досягти остаточної перемоги в країні, де маси народні, як це дальші події показали, революціонізовані були в усякому разі не менше, як на півночі.

Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народній секретаріят (cпогади)

Ґеорґ Лапчинський

Члени першого Всеукраїнського з’їзду Рад, що примушені були покинути Київ, де Центральна Рада зірвала їхню роботу, приїхали до Харкова 20 грудня 1917 року[1]. Оскільки мені відомо, точного списку цих делегатів ніде не заховалося. Загальна кількість їх виносила з сотню чоловіка, бо чимала частина з різних причин до Харкова не доїхала, а повернулася на місця, куди їх викликала потреба особисто керувати революційними подіями, або й просто забарилася в Києві, відставши від основної групи своїх товаришів за того безладдя та поспішливости, підчас яких стався самий від’їзд. Як відомо, у нас, у провідної більшовицької групи, план, що далі робити, був уже остаточно встановлений: притягти до участи в з’їздові делегатів Донецько-Криворізького обласного з’їзду, поставити перед таким об’єднаним з’їздом основні питання, пророблені вже на Всеукраїнській партійній конференції – про оголошення України радянською республікою, про скасування Центральної Ради та обрання єдиного Всеукраїнського радянського центрального органу влади.

У процесі короткої часом, але надзичайно інтенсивної спільної роботи, ми добре познайомилися між собою, і в нас утворилася певна психологічна єдність, що робила з нас щільно звязаний дисциплінований колектив. А той факт, що всі ми були не місцеві, харківські, а приїхали з инших місцевостей українських і раніш у Харкові не працювали, це ніби-то абстрагувало нас од усяких місцевих, локальних інтересів та настроїв і примушувало підходити до всіх питань із загально-українською точкою погляду, дбати про цілу Україну. Згадуючи себе й рівняючи свої настрої з настроями инших товаришів, мені здається проте, що кожний з нас того часу був великим патріотом своєї місцевости – свого міста, губерні. Це пояснювалося тою великою роботою, що кожному довелося /159/ проробити від перших днів революційних саме там, де його революція спіткала та тим великим революційним ентузіязмом, що кожний пережив підчас першої революційної хвилі разом з широкими народніми масами тієї місцевости. Але всі ми, приїхавши до Харкова, опинилися відрізані від своєї, так би мовити, революційної «отчизни» – десь там, на Правобережжі або на Полтавщині чи Чернігівщині, на той день захоплених ворожими силами Центральної Ради; звільнити їх, повернути там владу робітникам та селянам, радам їхнім – кожному з нас якось суто інтимно, особисто бажалося. Але ми вже бачили, що це є можливе лише у всеукраїнському маштабі, спільними силами знищивши спільного ворога.

З Харкова до Києва й назад

Є. Г. Медведєв

Організацію радянської влади на Україні, як відомо, розпочато пізніше, ніж у РСФРР.

Перший ЦВК України обрав у Харкові Всеукраїнський з’їзд Рад 12/ХІІ (25) – 1917 р. супроти Центральної Ради, що перебувала в Києві зі своїм урядовим органом Генеральним Секретаріятом.

Щоб обміркувати питання, звязані з Всеукраїнським з’їздом Рад, що його спочатку скликано було в Києві, Харківський більшовицький Комітет скликав нараду відповідальних робітників (чоловіка з 25 – 30), що з них я пригадую Артема, Данілевського, Кіна, Буздаліна, Сербиченка, Скорохода, Кабаненка, Сурикова, Тинякова, Шварца, Тевелева та инших. Засідання мало відбутися у помешканні Харківського комітету партії більшовиків (він містився тоді на розі Павлівської площі та Подільського завулку) з приводу виборів та відрядження делегатів на з’їзд. Автора цих споминів було запрошено як голову Харківської організації лівих українських соціял-демократів.

Делегатів на цьому засіданні намічено було чотирьох товаришів: Данилевського, Сапельнікова, Романенка та Медведєва. Троє перших – від більшовиків і я від українських соціял-демократів. Чи були до них кандидати – я не пригадую.

Делегатів затвердив Харківський Виконавчий Комітет Ради робітничих та салдатських депутатів, і нам було видано мандати. Характерні ті труднощі, що з нами трапилися дорогою до Києва. Крім незручностей, звязаних з руйнацією транспорту, наш переїзд ускладнився й иншими неприємностями.

З перших днів Всеукраїнської Радянської влади (спогади)

Ґеорґ Лапчинський

Тепер, через 10 років після Жовтневої революції, важко собі уявити, до якої міри далекою та чужою ідея всеукраїнської єдности була для переважної більшости тих послідовно-пролетарських революціонерів, на котрих саме історична доля поклала утворити українську робітничо-селянську державу, об’єднати всіх трудящих нашої країни навколо свого, революційно-соціялістичного уряду.

Тепер, коли ми маємо централізовану партійну організацію, коли нашою республікою дійсно керує наш власний радянський уряд, коли буйно зростає економіка України, як окремої господарчої одиниці, і таким же темпом развивається наша своєрідна національна культура, коли радянська Україна стала справжнім організаційним центром для всієї української нації, для всіх трудящих українців, хоча б вони й жили за межами Радянського Союзу, – тепер не може бути такого свідомого революціонера, щоб він не відчував органічно, як безповоротно перекреслено мапу географічну дореволюційної Европи, зокрема Европи східньої, як цілковито развіялася мара, що нависною хмарою сліпила очі народам Романовської імперії. Всякі ухили від такої психології, всякі пережитки «єдино-неділімовських настроїв» тепер ми справедливо пояснюємо дрібнобуржуазним, обивательським впливом провінціяльної мійської російської та зросійщеної інтелігенції, з її звірячим націоналізмом на тих, хто не зумів остаточно від неї відмежуватися, – звязаний з нею або походженням, або через свій недостатній культурний рівень підпавши її ідейній геґемонії.

Жовтень — Січень (спогади)

Г. Галайда

Партком 1917 року містився в «Палаці» внизу, в напівтемних кімнатах. У Жовтневі дні більшовицькі частини й червоногвардійці провадили боротьбу з військом Керенського, юнкерами й присланим із фронту чеським батальйоном. «Рада» із своїм військом додержувала збройного невтралітету, пильно стежачи за тим, що робилося, і захоплюючи звільнювані позиції або район — чи то від більшовиків, чи від Керенського. Я тоді був у першій українській військовій школі.

«Рада» мала в Київі з військових частин згадану військову школу, підготовчу школу, один полк сердюків (новозформовані гвардійці) і, здається, більше не було. Майже все инше військо (піхота, інженерне й артилерія) було більшовицьке. Невеличка кількість, зокрема й переведений з Петрограду гвардійський полк, додержували невтралітету.

Коли наставала ніч, нашу школу стягали до «Ради» й Військового Секретаріяту, що містилися на Фундукліївській вул. Виступали ми, як у серйознім поході, з розвідкою, патрулями й ішли плутаними маршрутами. На вулицях зустрічалися більшовицькі частини, спиняли нас, але довідавшись, що ми «українці»: «А, ці за нас» — пропускали далі. Не знали, як «Рада» використає свій невтралітет…

Жовтень у Київі (cпогади)

І. Чайко

Прибувши з Петрограду в червні місяці 1917 р. до Київа, ознайомившись з політичними й професійними організаціями, я зустрів багато старих товаришів-профробітників підпілля ще з 1905 року. З їхньою допомогою я влаштувався працювати на завод у Союзі Міст (Прозорівська, № 7). У цім заводі робітників було близько 600 чол. Настрій у них був більшовицький, але не було правильного керівництва, не було осередку. Мені пощастило тут швидко розпочати роботу, щоб утворити осередок. Головою був тов. Тулупов, я секретарем і Боженко членом. До липня м-ця нам пощастило остаточно вибити в заводі вплив меншовиків. Робітники, за проводом осередку, зробили собі прапор для заводу з гаслом «Хай живе ІІІ-й Комуністичний Інтернаціонал». До 18 липня ми готувалися цілком. Але в инших заводах, де переважали меншовики, нас називали «зрадниками батьківщини». Наприклад, у заводі набоїв на Деміївці робітник у технічному кашкеті кидався битися зо мною, і нам не давали зробити мітингу. Тоді й Рада Робітничих Депутатів була меншовицька, нас була меншість у ній. Більшість робітників по заводах, як от Гретера, була теж меншовицька, водні організації були зовсім чорносотенні, до них приєднувалися водогін, електрична станція й млини.

18-го липня наш завод не працював, вийшли на демонстрацію по-святочному, під прапором ІІІ-го Інтернаціоналу. Зібралися коло університету, о годині 12-й підійшли до нас дрібними групами ще й ще. Ми рушили Фундукліївською вулицею на Хрещатик. Городяни дивилися на нас, спинившись на пішоходах, як на звірів. Де-які чоловіки й жінки лаяли нас, плювали на нас, погрожували киями. Жінки на розі Хрещатика й Фундукліївської кричали, що видиратимуть нам очі, як провокаторам-більшовикам.

Завдання пролетарської революції перед жовтнем

Ф. Ш-кий

Заслуга й перевага більшовиків перед дрібно-буржуазними соціялістами на початку революції полягала в тому, що вони ставили й вирішували задачі революції, виходячи з інтересів пролетаріяту. Правильно зваживши співвідношення сил в боротьбі, вони ніколи не сходили з класової позиції. Ленін тоді говорив, що до пролетарської лінії супроти дрібно-буржуазних вагань треба бути твердим як камінь.

Друга перевага – уміння правильно розуміти «живе життя», точні факти дійсности, потреби поточного дня. Цього їх навчила довголітня боротьба, цього їх вивчила революційна наука марксизму. Ленін на початку революції часто в різних виразах повторював:

«Марксизм потрібує від нас точного, об’єктивно вивіреного обліку співвідношення клас і конкретних особливостей кожного історичного моменту. Ми, більшовики, завжди прагнули бути вірними цій потребі безумовно обов’язковій з погляду всякого наукового обґрунтування політики.

Лютнева революція в Петрограді і УСДРП

М. Авдієнко

На протязі всього часу з 1913 р. до початку революції у військових частинах Петроградського гарнізону, переважно серед гвардійських полків, провадилась досить напружена революційна робота гуртками Української Соціял-Демократичної Партії. Ширилася соціялістична література, відозви проти війни, існувало об’єднання військових пропагандистів, що за певною програмою готували агітаторів, збиралися кошти на різні потреби партії. А оскільки гвардійські полки послано було на фронт, то через гуртки соціялістична і противоєнна агітація провадилась також і на фронті. Особливо добре налагоджено було роботу в л.-гв. Ізмайловському, Семенівському, Московському, Залізничому, й Преображенському полках, а з переїздом Варшавської дивізії робота почалася у Волинському і в деяких инших полках. Автомобільна рота, Броневий дивізіон, крейсер Аврора, Гвардійський екіпаж, Перший Кулеметний полк теж мали гуртки УСДРП, де теж жваво провадилася революційна робота.

Звичайно, працювати серед салдатів було майже неможливо без найтіснішого звязку з робітництвом. Оскільки серед зазначених військових частин було дуже багато українців, то треба було також звязатися в першу чергу з українським місцевим робітництвом. На заводах Путилівському, Леснера, Франко-руському, Обухівському та инших українського робітництва було чимало, особливо з Чернігівщини, Київщини, Полтавщини. Звязок між «земляками», робітниками та салдатами був добрий, а це сприяло розвиткові й об’єднанню гуртків УСДРП. Робітники давали помешкання для зібрань, переховували літературу, діставали цивільне убрання для переодягу салдатів, а спільні наради робітників і салдатів надзвичайно з’єднували і революціонізували їх. Дуже допомагали революційній роботі серед війська також дівчата українки – наймички генералів, що їх теж було за час війни багато в Петрограді; в їхніх помешканнях відбувалися найвідповідальніші наради і збори.