Червоне козацтво і Василь Шахрай: невідомі сторінки

Андрій Здоров

23 лютого керівники української держави, як і більшості колишніх республік Радянського Союзу, будуть поздоровляти всіх військовослужбовців, ветеранів та й просто чоловіків із «Днем захисника Вітчизни». То й не дивно, що чоловіча половина населення, незалежно від того, служили вони колись в армії чи ні, звикла в цей день приймати поздоровлення від жіночої половини та відзначати це «чоловіче свято», своєрідний чоловічий аналог 8 березня. Мало хто в цей день зазвичай навіть згадує, що народилося це свято як «день Рабоче-Крестянской Красной Армии»  у 1918-1919 рр. й до сучасної «Вітчизни» (тобто буржуазної держави України чи Росії) жодного відношення не має.

Незручність цього становища відчув попередній президент України В.Ющенко, який пропонував перенести День захисника Вітчизни на 29 січня – день пам’яті героїв Крут. Нинішні керманичі держави на радянські традиції не зазіхають. Більше того, 29 січня прем’єр М.Азаров поклав квіти до могили «героїв Крут», тобто юнкерів та студентів, що загинули у бою із червоними військами, а президент Янукович на своєму сайті оприлюднив звернення із закликом шанувати пам’ять «тих, хто загинув за нашу незалежність». Як вдається нашій владі всидіти на двох стільцях одночасно, поєднуючи антирадянські й суто радянські традиції – загадка, над якою ще довго будуть ламати голови історики. Залишається відкритим і питання про те, із кого ж тоді брати приклад підростаючому поколінню, хто ж тоді «наші», а хто «вороги», червоні чи жовто-блакитні?

Походження родини, приватної власности і держави

Фрідріх Енґельс

ВСТУП

Ця книга є, так-би мовити, виконання духовного заповіту. Не хто инший, як сам Карл Маркс, взяв на себе труд викласти наслідки розвідок Моргана в звязку з нашими, Марксовими й почасти моїми, висновками з історичних розвідок, пророблених з матеріялістичного погляду. Таким викладом Маркс мав на увазі повніше освітлити добуті Морганом наслідки. Американський вчений, на підставі самостійних розвідок, дійшов того-ж матеріялістичного погляду на історію, що його 40 років тому висловив Маркс у Німеччині, і цей погляд привів обох до однакових висновків у порівнянні варварства з цивілізацією. І як цехові політико-економісти Німеччини протягом багатьох років списували «Капітал» Маркса, а про сам твір і його автора змовчували, так само вчинили англійські верховоди «доісторичної» науки з твором Моргановим “Ancient Society”[1]. Моїй роботі не замінити, звичайно, того, що дав-би мій покійний друг, хоча я скористувався, скільки було змоги, з критичних заміток на Морганів твір, що залишилися після Маркса.

*       *
*

Матеріялістичний погляд визнає за оснівний момент історії піддержання й продовження безпосереднього життя; це виявляється у продукції миттьових засобів, ц.-т. їжі, одіжи, житла й потрібних для їх виготування знарядь, і в народженні нащадків, у продовженні роду, так що суспільні установи певного історичного періоду й певної країни обумовлюються» з одного боку, розвитком, праці, з другого — розвитком родинних взаємин. Що менше розвинена праця» що обмеженіша її кількість, що бідніше суспільство» то сильніше панування полової спілки. Але в суспільстві, збудованому на такій спілці, поволі збільшується продуктивність праці, а з нею разом приватна власність, вимін продуктів, розрізнення багатих і бідних, привласнення одними робочої сили инших і утворюються окремі класи, стани. Нові соціяльні елементи, народжуючись, стараються протягом багатьох поколінь приноровити діючі суспільні взаємини до нових умов, але ці різні елементи разом існувати не можуть, і це призводить до цілковитої руїни старого. Збудоване на половій спілці суспільства розпадається, натрапивши на нові суспільні класи; місце його посідає нове суспільство, збудоване не на половій, а на місцевій спілці, суспільство, де родинні взаємини підлягають цілком законам власности. В новому суспільстві, державі, зростають, у свою чергу, суперечності й боротьба між класами. Ці суперечності й ця боротьба становлять зміст всієї писаної історії.

Перевинахід нації

Микола Рябчук

Письменник, публіцист, автор багатьох книжок і літературно-критичних, наукових та науково-популярних статей про громадянське суспільство, національну ідентичність і націоналізм Микола Рябчук рецензує знамениту книжку Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти», що її цього року видала «Критика»: «Послiдовна анти-європоцентричнiсть, пiдкрiплена грунтовним знанням орiєнтальних, iсторично поневолених культур, дає Андерсоновi надзвичайно гнучкий i проникливий погляд на неоднозначне явище модерного нацiоналiзму, спонукаючи водночас до полемiки з “прогресивними iнтелектуалами-космополiтами”, котрi “звично наголошують на майже патологiчному характерi нацiоналiзму, на тому, що вiн живиться страхом i ненавистю до Іншого, й на його спорiдненостi з расизмом”».

До певної міри, Бенедикт Андерсон став жертвою власної дотепності. Як це часто буває з афористичними висловами, впроваджена ним двадцять років тому в науковий обіг формула «уявлені спільноти» зажила своїм власним, незалежним від автора, інтелектуальним життям — подібно до «кінця історії», «зіткнення цивілізацій» та інших інтелектуальних «хітів» нашої невгамовної фейлетонної доби.

Те, що цей десятки разів перевиданий, перекладений і тисячоразово цитований у безлічі наукових і не зовсім наукових праць «хіт» з’явився нарешті й українською мовою, не може не тішити, попри деякі (зрештою, не фатальні) перекладацькі огріхи. Український читач може нарешті на власні очі побачити, що воно за інтелектуальний бестселер кружляє по всіх континентах під такою зухвалою, провокативною назвою, а заразом і приміряти деякі його тези та спостереження до свого власного «націєтворчого», «розбудоводержавчого» досвіду.

Чи можлива незалежна від Росії Україна?

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Так то так, да з хати як? Ми не віднімаємо, що тенденцією українського руху є стремління утворити самостійну незалежну державу, з’єднатися, зібратися, сконституюватися яко нація. Але стремління до утворення самостійно-незалежної держави не є чимось лише українському рухові властивим, воно є тенденцією всякого національного руху. Наша марксистська програма у § 9 виставила гасло: право націй на самовизначення. А зміст сього гасла лише єдиний: право кожної нації на утворення самостійної незалежної держави, бо, як показує історичний досвід, нація самовизначалася, мала таку тенденцію, лише в самостійну державу. Але се ще не означає, що всяка нація може скластися в самостійну незалежну державу. Той же історичний досвід переконує нас, що багато націй згинуло зовсім, інші розсипалися, треті напівасимілювалися, четверті залишилися в. межах чужої держави і т. д. І той же український національний рух, його історія, його результат (гетьманщина) переконує нас, що «в сучасних умовах нинішнього світового господарства самостійна Україна не можлива».[1] — Так можуть нам сказати.

Се дуже добре, — скажемо ми, що ви пригадали зміст «абстрактної» формули «право націй на самовизначення». Краще пізно, ніж ніколи.

Але в якій мірі справедливе твердження «тез Орг. Бюра», що історичний національно-революційний рух на Україні є «політичним висловленням того факту, що самостійна Україна в умовах нинішнього світового господарства неможлива»? Дійсно, коли б се було так, то було б безглуздим змагатися за самостійну Україну. Отже, наскільки се справедливе?

Спів, запозичений у світу

Юрій Чекан

Надзвичайно складно дібрати слова, щоб схарактеризувати музику Вален­тина Сильвестрова. Складно вже тому, що жодне слово, навіть найточніше, найпереконливіше і найпоетичніше, не передасть тонких змістів творів Сильвестрова – таких, що постають, існують і розвиваються в суто інтонаційній, несказанній сфері. Названі й висловлені, мерехтливі сенси, плинні асоціяції та численні змістовні обертони цієї музики конкретизуються – і тим самим втрачають унікальну й неповторну багатовимірність. Можна, звісно, говорити про зовнішні параметри творчости Сильвестрова, наприклад, про жанрові пріоритети ком­позитора. Тут, безумовно, домінує інструментальна музика – від симфоній і вокально-симфонічних композицій до камерних ансамблів та фортепіянних опусів, хоча суттєву частину творчого доробку складає камерно-вокальна лірика. Можна констатувати певні композиційні техніки, що їх використовує митець (у музиці европейської традиції кількох останніх століть немає, певно, жодної, якої композитор не мав би у своєму арсеналі). Можна простежити зовнішню «еволюцію» Сильвестрова (вона буде пов’язана з руйнуванням закостенілих та «модних» канонів – і соцреалістичних, і аванґардистських). Але всі названі (і неназвані) ракурси відкриють нам тільки зовнішній шар Сильвестровської музики. Її сутність в іншому. Цю сутність можна відчути – безпосередньо, вслухаючись в інто­наційну плоть творів Сильвестрова. Її можна зрозуміти – і кращим ко­ментатором у цьому процесі постає сам композитор, глибоко, точно і тонко прояснюючи свої позиції. Нарешті, її можна осягнути – поєднавши напружене вслухання з неквапливим вдумуванням…

Негритюд як пошук самобутності у франкомовній літературі Карибських островів

Марина Столяренко

Негритюд — культурний, літературний, ідейний, філософський і світоглядний афро-карибський концепт ХХ століття. Він стоїть в одному ряду з іншими ідеологіями національної ідентичності та культурного й політичного самовизначення народів «третього світу», що набули поширення в епоху деколонізації. Естетична й культурологічна привабливість (іноді аж занадто підтримувана засобами шоу-бізнесу) негрської культури робить актуальним дослідження цього явища, яке досі, на жаль, майже не висвітлювалося в українській гуманітаристиці.

У французькому тлумачному словнику «Робер» можна знайти визначення негритюду, яке дав Леопольд Седар Сенґор — видатний африканський поет ХХ століття, філософ, теоретик і політик, перший президент Сенегалу (1960-1980), перший африканець, який отримав докторський ступінь у Франції. Він визначає негритюд як «групу характеристик, способів мислити, відчувати, властивих чорній расі; що належать чорній расі»; «між негритюдом і французькою культурою немає суперечностей» (16, с. 1479). Культурологічний словник «Робер» визначає негритюд так: 1) цитуючи Сенґора та антильського поета Еме Сезера, як «спадщину культури, цінностей та (…) духу негро-африканської цивілізації» і «співвідношення “свідомості” та “бажання бути негром”»; 2) як ствердження самого факту бути негром; 3) визначаючи чорну расу як сукупність Чорних (15, с. 927). Далі наводиться уривок з поеми Сезера «Щоденник повернення в рідну країну».

УПА, колоніялізм і сучасність

Роман Горбик

Немає жодної пам’ятки культури, яка водночас не була б свідченням варварства.
Вальтер Беньямін

Протягом 2000-х діяльність Української Повстанської Армії стала чимось значно більшим за один з епізодів історії. Вона обернулася на питання ідеолоґії, ідентичности, світогляду. І хоч як би ми намагалися балансувати на межі крайнощів, проблєма УПА ставить нас у ситуацію вибору. Вона вимагає оцінки; вимагає стати на чийсь бік. В цьому сенсі вона є, безперечно, політичним питанням.

Однак кожен вибір, а надто вибір політичний, мусить бути усвідомленим. На жаль, дискурс про УПА в популярних ЗМІ виходить із розуміння цього руху винятково як праворадикального. Насправді ж практично тотально замовчана об’єктивна лівизна багатьох аспектів політичної програми ОУН і її бойового крила вартує не одного дослідження і не однієї ґазетної статті (особливо як поглянути на динаміку полівіння націоналістів у часовому розрізі).

Попри осуд невдач українського націоналізму доби 1917-1921 рр., ОУН і УПА не могли уникнути потужного впливу соціял-демократичного у своїй суті петлюрівського руху. Не можна не згадати й цікаві зауваження Ярослава Грицака щодо впливу самої постати Петлюри на формування особи Степана Бандери.

Злидні філософії. Відповідь на «Філософію злиднів» Прудона

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА

Надрукований нижче твір написано зимою 1846/47 р., — в той час, коли Маркс вияснив собі остаточно основні риси свого нового історичного й економічного світогляду. Книжка Прудона «Système des contradictions économiques ou Philosophie de la misère», що саме тоді вийшла з друку, дала Марксові нагоду розвинути ці основні риси свого світогляду, протиставляючи їх поглядам людини, що з появом згаданого твору повинна була зайняти найчільніше місце серед тодішніх французьких соціялістів. Від того часу, коли вони обоє часто цілими ночами дискутували в Парижу сприводу ріжних економічних питань, їхні шляхи стали що раз більше росходитися. Книжка Прудона показала, що тепер між ними обома лежало вже глибоке провалля. Далі мовчати було неможна. В оцій своїй відповіді Прудонові й сконстатував Маркс остаточний розрив.

Загальну думку Маркса про Прудона знаходимо в поданій нижче статті Маркса, надрукованій ним у берлінському «Соціялдемократі», №№16, 17 і 18, р. 1865. Це була єдина стаття, писана Марксом у цьому журналі. Спроби пана Швайцера надати «Соціялдемократові» феодально-урядового характеру незабаром змусили нас —- по кількох тижнях — прилюдно відмовитися від співробітництва в ньому.

Поданий нижче твір має під цю хвилю для Німеччини значіння, якого сам Маркс ніколи не. сподівався. Як міг він знати, що, виступаючи проти Прудона. він поцілить у найбільшого з сучасних славолюбів, невідомого тоді йому навіть на ім’я, Родбертуса?