Ґрамші та політична теорія

Ерік Гобсбаум

(Нижче надруковано статтю, підготовлену за доповіддю професора Е. Д. Гобсбаума для конференції, присвяченої Ґрамші та орґанізованої спільно видавництвом Lawrence & Wishart і Політехнічним інститутом центрального Лондона 5-6 березня 1977 року. Назви розділів наші.)

Антоніо Ґрамші помер 40 років тому. В перші десять з цих сорока років він був невідомий фактично нікому крім товаришів з 1920-х рр., оскільки опубліковано або розповсюджено з написаного ним було зовсім мало. Це не означає, що він був невпливовим, адже про Пальміро Тольятті можна сказати, що він вів Італійську Комуністичну партію згідно з ґрамшістською лінією або, принаймні, згідно із своїм розумінням ґрамшістської лінії. Разом з тим, більшості людей — навіть комуністам — до закінчення другої світової війни ім’я Ґрамші мало про що казало.

В друге десятиріччя він став вельми відомим в Італії, і ним почали захоплюватися не тільки в комуністичних колах. Його твори активно публікувалися Комуністичною партією, але перш за все видавництвом Ейнауді. Хай там як пізніше критикували ці перші видання, вони відкрили Ґрамші широкій аудиторії та дали італійцям змогу оцінити його постать як одного з провідних мислителів-марксистів та — більш загально — як одну з головних фіґур італійської культури XX ст. Але тільки італійцям. Адже протягом цього періоду з технічних причин Ґрамші залишався невідомим за межами своєї батьківщини, бо його практично не перекладали. Так зазнали невдачі спроби публікації в Британії та США навіть його зворушливих «Листів з в’язниці». За виключенням невеличкої купки людей з особистими зв’язками в Італії та тих, хто читав італійською (переважно, комуністів), для инших по цей бік Альп він не істнував.

Особливості латиноамериканського полювання

Олександр Хоменко

Знищити Че Гевару в Болівії ЦРУ допоміг Радянський Союз

Енріке Асеведо, ветеран боїв у Сьєрра-Маестра, якому 1958-го виповнилося лише 16, пізніше згадував: армія Батисти уже зневірилася вибити повстанців із важкодоступних гір, тому всю її енергію диктатор спрямував на бомбардування. Після одного з кількагодинних нальотів, коли були скинуті всі бомби, випущені ракети і з повітря землю “відпрасували” кулеметними чергами, хлопець раптом помітив, що будинок, в якому вони переховувалися, перетворено на купу дощок, що стирчать у небо. І серед них – о, диво! – валявся присипаний землею наплічник Аргентинця (так партизани називали між собою Че). У цю хвилину в Енріке виник нездоланний потяг розв’язати його, подивитися, що ж читає цей загадковий іноземець. Яким же був його подив, коли він знайшов у наплічнику лише одну книгу – роман Марка Твена “Янкі при дворі короля Артура”.

Як і решта фактів з життя Че Гевари, цей епізод своєю тотальністю нагадує чи то афоризм, чи то східну притчу. Хоча б і тому, що, умовно кажучи, зазирнути в наплічник Че хотів не лише 16-річний партизан з гвинтівкою в руках. Цілі спецслужби наддержав ретельно відслідковували кожен його крок, аби зрозуміти, що ж далі планує цей символ латиноамериканської герильї. І коли люди в ондатрових шапках, що декілька разів на рік ритуально сходили на трибуну Мавзолею, остаточно переконалися, що він без найменшого пієтету ставиться і до рішень “останнього пленуму”, і до збірника промов бровастого генсека, світова історія ХХ століття зробила крутий поворот…

Самостійна Україна в епоху соціяльної революції

Павло Христюк

У рамках дослідження й популяризації історії українського соціалістичного руху Українське товариство історії трудового народу публікує уривок зі статті “Самостійна Україна в епоху соціальної революції” разом з коментарем видатного українського соціаліста і революціонера Павла Христюка, які проливають світло на причини трагічного конфлікту між українськими і російськими соціалістами в роки Громадянської війни.

Уривки з листа закордонної групи У.К.П.

Володимир Винниченко

до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки, писаний Володимиром Винниченком в 1920 році

Вважається загальновизнаним в російських комуністичних колах, що кожне слово критики Російської Комуністичної Партії, не тільки її програми, але й методів і тактики, є вже контреволюція. Цим тероризується не тільки всякий почин, але і всякий інстинкт самокритики, без якої ніяка діяльність немислима.

Характерним, кричущим явищем російської революції в сучасному її періоді є внутрішнє протиріччя між деклярованою комуністичною програмою і формами та методами її здійснювання.

Silver Apples

Poмaн Πiщąлoɞ

Історія нью-йоркського дуету Silver Apples — це історія новаторського гурту, який, здавалося б, мав усі перспективи стати культовим, впливовим, але таким з певних причин не став. А новаторство дуету полягало в тому, що він був першим в історії поп-музики гуртом з двох музикантів — синтезаторника та барабанщика, що грали дилетантську електронну музику на саморобному синтезаторі та барабанах.

Все починалось десь у 1967, як цілком традиційний рок-квінтет Random Concept, який поряд з власним репертуаром виконував і популярні на той часи пісні Doors і Rolling Stones. Не така вже погана справа, вона одначе не влаштовувала вокаліста гурту Сімеона Кокса – він не бажав ставати манекеном Джима Моррісона і прагнув втягнути своїх колег у більш експериментальну творчу авантюру. Сам він був не з Нью-Йорку, а з Нового Орлеану, і до того, як почати грати у ритм-н-блюз-гурті, вже встиг позайматися малярством, повештатися з аванґардними поетами та познайомитися з композитором-аматором Гелом Роджерсом. Гел писав електронну музику, використовуючи для цього радіоприймачі, маґнітофон і осцилятор часів Другої світової війни, придбаний у комісійному магазині. Осцилятор був великий і видавав на гора різноманітне гудіння. Гел називав його «Хрещений батько». Саме цим генератором звуку Сімеон і мав плани збагатити інструментарій свого гурту. Композитор був не проти, і після невеличкої модернізації (доведення кількости осциляторів до трьох) на одному концерті машина опинилася на сцені, включеною в комбік.

Незвичний марксизм. Боротьба Юліана Бачинського за незалежність України

Денис Кірюхін

Для людини, яка живе в постра дянській державі, може здатися досить дивним, що на полицях будь-якої великої книгарні в Нью- Йорку можна знайти дуже багато літератури, присвяченої марксизму. Причому це не книжки, спрямовані на розкриття помилковості вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, не література з антимарксистської пропаганди. Крім праць класиків марксизму, там можна відшукати багато серйозних теоретичних досліджень, написаних останніми роками. На жаль, наша теоретична думка поки не може похвалитися такими досягненнями. А шкода. Добра стара традиція, згідно з якою кожна нова ідеологія прагне віддати забуттю свою попередницю і все з нею пов’язане, продовжує панувати в нашому суспільстві. Тому приємним винятком виявився вихід у серії «Спадщина» соціал-демократичного видавництва «Основні цінності» книжки Юліана Бачинського «Україна irredenta», написаній наприкінці ХIХ ст., в якій уперше в історії українського національного руху було обгрунтовано, причому на основі історичного матеріалізму (!), необхідність незалежності України.

Випадкова фотографія

Ρoмąн Пíıцąлoв

Рецензія на кн.: David Nobakht. Suicide: No Compromise
London: SAF Publishing, 2005. 224 стор.

Моє знайомство – назвемо це так – з Suicide почалось задовго до того, як я їх почув. Десь 10-15 років тому я побачив їх на фотографії: двоє, схожих радше на бомжів, ніж на музикантів, чоловіків: один стоїть, обпершись на брудну стіну, другий лежить на картонці, згорнувшись „калачиком”. Це була єдина фотографія дуету, яку я бачив. Десь поряд із нею мала бути згадка про них, щось там, мабуть, було написано. Мабуть, там було написано, хто вони і що вони грають. Одначе я нічого не запам’ятав крім того, що вони були піонерами панку і звалися Suicide.

Згодом з пам’яті зникли деталі знімку. Я забув, де вони були – біля смітникових контейнерів чи біля під’їзду багатоповерхівки, була це вулиця чи двір. Пам’яталося лише, що це Suicide, що їх двоє – один стоїть, а другий лежить. Пізніше ця фотографія, яку – як і згадку про сам дует – я більше ніде не зустрічав, почала здаватися мені сном. Або вигадкою. Я вигадав її! Дійсно, де я міг бачити її в 1990-і? Тоді ж не було Інтернету. Не було прогресивної української музпреси (бгу-бгу-бгу! похлопайте мене по спині!). Я не мав змоги передплачувати якийсь там New Musical Express чи Option. Не читав книжок про панк-рок. Не бачив і не мав їхніх записів. Звідки мені було взяти ті записи? Якщо я і зміг би дістати щось, то скоріше за все це була б не перша касетна копія їхнього другого альбому, який, можливо, просто б розчарував мене. (Про концерти закордонних музикантів в Україні скромно помовчимо). Фотографія примарилась мені.

Мій Фідель

Сергій Жадан

Коли-небудь це погано закінчиться. Всі ці розборки між демократами та республіканцями, весь цей косовський сепаратизм, російські віце-прем’єри, українські спікери, все це уїбанство, яке вивалюється на тебе щодня, як ти не намагаєшся перекривати йому шляхи доступу. Світ збожеволів, останні романтики залишились в Білорусі та на Кубі, вони об’єднуються в колгоспи і забороняють своїм дітям харчуватись у Макдоналдсі. Думаю, діти, коли виростуть, їх за це проклянуть.

Скільки людей загинуло під час голоду і чому це важливо?

Іван-Павло Химка

Навіть після того як я отримав докторський ступінь з історії у Мічиганському Університеті і кілька років пропрацював науковим співробітником у Канадському Інституті Українських Студій, мої уявлення про те як науковці встановлюють кількість жертв у випадку таких великих катастроф як Голокост євреїв, чи Голодомор в Україні, були вкрай наївними. Більшість праць, які я читав замолоду, стверджували, що кожна з цих подій забрала десь 6 000 000 людських життів. Мені здавалося, що або вбивці вели підрахунок своїх жертв, або їхню кількість можна було легко встановити просто віднявши дані одного перепису населення від іншого.

Сьогоднішня молодь і „Нова лівиця”

Любомир Онишккевич  („Михайло Мохнатий”)

Чи можна поважно розглядати проблеми сьогоднішньої молоді у світі, не зупинившись над її політичним обличчям? Чи можна зрозуміти цю молодь, не розуміючи її радикально-революційного наставлення, яке називають загальниково „новою лівицею” (”New Left”)? Зрозуміти ж теорію, тактику, напрямки, розколи, діялектику цієї „нової лівиці”, це справа не легка. Писання ідеологічних провідників цього політичного руху (таких, як Маркуз, Чомський тощо) переважно тяжкі, скомпліковані, повні непроглядної полеміки, як зрештою писання всіх революціонерів, за незначними вийнятками. Не рекомендуємо їх тим, хто з цією справою не ознайомлений.

На щастя, є деякі книжки, які приступно обговорюють теорію і практику „нової лівиці”. Я вибрав декілька таких книжок, які рекомендую прочитати як конечну лектуру всім тим, які займаються сьогоднішньою молоддю. Це збірки статтей; деякі з них позитивно настроєні до цього руху, інші ж більш чи менш критичні.

Чий постколоніалізм і чий постмодернізм?

Арун П. Мукгерджі

Я вважаю, що постмодернізм значною мірою є „білим” європейським культурним феноменом. Фактично, як це випливає з наведених нижче слів Барбари Крістіан, реакція не-білої раси на постмодернізм була негативною: „Оскільки я дивна людина, то відклала читання текстів темношкірих жінок-письменниць, продовжуючи працювати і читати деяких пророків цієї нової літературної орієнтації.

Ці письменниці заявили про своє незадоволення окремими центральними ідеями їхньої традиції, незадоволення тим, у чому я народилася. Але у своїх намаганнях змінити орієнтацію західних досліджень вони, зрозуміло, зосередились на собі і не виявили найменшого зацікавлення світом, який вонизігнорували чи який контролювали. Я знову була вимушена пізнавати їх, оскільки вони зовсім не були зацікавлені пізнавати менє”.

Пабло Неруда і затоплена наречена

Олександр Хоменко

23 вересня 1973-го помер найбільший поет Латинської Америки

Залишався тільки єдиний шлях: іти в Аргентину че6рез Анди – “стежкою контрабандистів”. Так, це було смертельно небезпечно, і керівництво чилійської Компартії спочатку намагалося знайти якийсь інший варіант (наприклад, вивести поета на пароплаві через Вальпараїсо), проте поліція була надто пильною. А далі залишатися в Чилі йому було неможливо.

Президента Гонсалеса Віделу, дрімучого антикомуніста, зацикленого на ідеї про те, що незабаром почнеться нова світова війна, яку обов’язково виграє США, можна було звинуватити в чому завгодно, тільки не в непослідовності. Заборонивши компартію, він домігся через суд зняття з Неруди сенатської недоторканості, і генеральний прокурор видав ордер на його арешт.

Неруда і троє його провідників вимушені були йти, фактично, неходженими хащами, прорубуючи собі дорогу мачете. Під час однієї з переправ через гірську річку, поет ледве не втопився. Нарешті вони дісталися до умовного місця. Це був притон контрабандистів – злодіїв і конокрадів, людей, котрі спритно тримали в руках револьвер і ніж. Сидячи біля багаття, Неруда почав оповідати їм дивовижні історії, і настільки зворушив їх, що вони не взяли з нього та його супутників грошей за їжу та притулок.

Про нігілізм

Жан Бодріяр

З нігілізму зникли похмурі кольори у стилі Ваґнера і Шоленґлера, туманні кольори кінця XIX століття. Він більше не бере свого початку ні у Weltanschauung (світогляді) декадансу, ні в метафізичній радикальності, породженій смертю Бога та всіма тими наслідками, які з неї випливають. Нігілізм сьогодні — це нігілізм прозорості, і деякою мірою він радикальніший і рішучіший, ніж його попередні історичні форми, адже ця прозорість, це перебування у підвішеному стані — невід’ємні ознаки системи та всієї тієї теорії, яка все ще претендує на її аналіз.

Коли Бог помер* ще був Ніцше, аби розповісти про це, — великий нігіліст перед обличчям Вічного і перед трупом Вічного. Але перед удаваною прозорістю всього на світі, перед симулякром матеріалістичного чи ідеалістичного справдження світу в гіперреальності (Бог не помер — він став гіперреальним) вже більше немає теоретичного чи критичного Бога, необхідного для розпізнання своїх.

Імперіялізм і розлам соціялізму

Владімір Лєнін

Чи є зв’язок між імперіялізмом і тією потворно-гидкою перемогою, що її дістався опортунізм (у формі соціяль-шовінізму) над робітничим рухом в Европі?

Це основне питання сучасного соціялізму. І після того, як ми цілком установили в нашій партійній літературі, по-1-ше, імперіялістський характер нашої доби і даної вині; по-2-ге, нерозривний історичний зв’язок соціяль-шовінізму з опортунізмом, а так само їх ідейно-політичний однаковий зміст, можна й повинно почати розглядати це основне питання.

Почати доводиться з якнайточнішого і найповнішого визначення імперіялізму. Імперіялізм є особлива історична стадія капіталізму. Особливість ця потрійна: імперіялізм є (1) — монополістичний капіталізм; (2) — паразитичний капіталізм або капіталізм, що загнивав; (3) — капіталізм, що вмирає. Зміна вільної конкуренції на монополію є головна економічна риса, суть імперіялізму. Монополізм виявляється у п’ятьох головних формах: 1) картелі, синдикати й трести; концентрація виробництва дійшла того ступню, що спричинив ці монополістичні спілки капіталістів; 2) монопольне становище великих банків: 3—5 величезних банків верховодять всім економічним життям Америки, Франції, Німеччини; 3) захоплення джерел сировини трестами й фінансовою олігархією (фінансовий капітал є монополістичний промисловий капітал, що злився з банковим капіталом); 4) розподіл світу (економічно) міжнародні картелі вже почали. Таких міжнародніх картелів, що володіють усім світовим ринком і ділять його «полюбовно» — доки війна не переділяли його — набираються вже понад сто! Вивіз капіталу, як надто характеристичне явище у відзнаку від вивозу товарів за монополістичного капіталізму, тісно зв’язаний з економічним і політично-територіяльним розподілом світу. 5) Розподіл світу територіяльний (колонії) закінчено.

Націєрозповідність

Гомі Бгабга

Вивчення нації через її розповідність не тільки привертає увагу до її мови та реторики, але й є спробою змінити зміст концептуального об’єкта. Якщо проблематична «закритість» текстуальности ставить під сумнів «тоталізацію» національної культури, тоді її позитивна вартість полягає у показі поширення, завдяки якому ми будуємо поле значень і символів, що асоціюються з національним життям. Цей проект поширений у тих формах критики, яка пов’язана із «культурологією» (Cultural Studies). Незважаючи на значне просування культурології вперед, існує тенденція відчитувати націю обмежено: або як ідеологічний апарат державної влади, який дещо переозначується функціональним читанням Фуко чи Бахтіна, або в більше утопічній інверсії, як початкове або поверхневе вираження «національно-популярного» сентименту, що зберігається в закоріненій пам’яті. Такий підхід важливий, щоб привернути нашу увагу до часто приховуваних, але надзвичайно значущих заглибин національної культури, із яких можуть виринути альтернативні сили та аналітично опозиційні можливості — молодь, щоденщина, ностальгія, нові «етнічності», нові суспільні рухи, «політика різниці». Вони надають нового значення та визначають нові напрямки процесу історичної зміни. Найпроґресивнішого розвитку з таких позицій зазнає дискурсивна концепція ідеології — ідеологія (подібно до мови) концептуалізується з погляду артикуляції елементів. Як зауважив Волосінов, ідеологічний знак завжди багатоакцентний і має дволике обличчя Януса. Але в серцевині політичного арґументу та «подвійність» знака часто може бути втихомиреною. Янусове обличчя ідеології сприймається як чиста монета із зафіксованим значенням, а в останньому прикладі — як один бік поділу між ідеологією та «матеріальними обставинами».

Хвильовий і наша доба

О. Зерницький

Чому Микола Хвильовий і його генерація став нині прапором усіх напрямків української визвольної думки? Чому таким прапором не стало СВУ, що діяло в той самий час і навіть після розгрому хвильовизму? Адже для націоналізму, напр., ідеологія антирадянського СВУ мусила бути ближчою, ніж комунізм Хвильового. Проте Донцов ще й сьогодні підносить на щит не СВУ, а Хвильового.

Щоб відповісти на це цікаве питання, мусимо спочатку очистити ім’я Хвильового від містифікацій і легенд. Говорять, що кінчаючи самогубством, Хвильовий стріляв у своє минуле, в комунізм.

Тоді незрозуміло нащо він ефект пострілу послабив такими словами свого передсмертного листа: “Вчора заарештували Ялового. Це постріл в нашу генерацію. Може це тому, що ми найщиріші комуністи?”. Ніхто не наведе жадної фрази з публіцистичної творчости Хвильового, чи з його приватних листів, де б він виступав ворогом свого політичного минулого.

Вишиванка для хунвейбіна

Сергій Жадан

Корреспондент, Київ. 7 вересня 2007.

Навесні 1918 року в обороні Одеси від австрійських окупантів, поруч із загонами анархістів та есерів, брав участь батальйон китайських інтернаціоналістів на чолі з Йоною Якіром. Історія замовчує, яка доля спіткала червоних китайців: чи відійшли вони разом із Якіром на північ, вже в 19-му, чи навпаки – дочекались Антанти і виїхали до Франції, тримаючи на дні валізок «Капітал» Карла Маркса, чи можливо, усіх їх до ноги вирізав відомий ксенофоб та життєлюб отаман Григор’єв. Історія замовчує, а даремно – не так часто можна зустріти китайців, які захищають від Габсбургів революційні завоювання.

Чи може підпорядковане промовляти?

Гаятрі Чакраворті Співак

Чи може підпорядковане промовляти? Що мусить робити еліта, щоб остерегтися тривалого конструкту підпорядкованости? І у цьому контексті найпроблематичнішим с питання „жінки”. Зрозуміло, якщо ви бідні, темношкірі і жінка, то ви стаєте жертвою потрійно. Однак, якщо перенести це формулювання з контексту першого світу в постколоніальний (який не ідентичний з першим світом) контекст, то визначення „темношкірий” чи „кольоровий” втрачає своє переконливе значення.

Література – двійник націоналізму

Саймон Дюрінґ

Треба визнати, що увесь європейський культурний досвід позначений впливом імперіалізму, оскільки історія Заходу — це розповідь про експлуатацію інших суспільств. Поки що націоналізм є щось інше, ніж те, що йому приписує імперіалізм. Це є, і досить специфічно, батареєю дискурсивної та репрезентативної практики, яка визначає, легітимізує чи вконституйовує вартість специфіки нації-держави чи індивідуумів як членів нації-держави. Націоналізм супроводжує новітні держави, повністю виявляючи, себе в суб’єктах, буття яких просочене їхньою національністю.

Можна бути націоналістом, не будучи імперіалістом. Звичайно, як і вказує на це цитата з Газлітта, націоналізм часто сприймають як форму свободи. Його найпотужніший вияв — культурний націоналізм — розвивався всупереч імперіалізму. Гердер, який запровадив (в німецьку мову) слово „націоналізм”, пов’язує серію концепцій — Volk, Bildung, мова-як-свідомість-і-дія, симпатія, органічна форма — в намаганні з’ясувати те, що ми тепер називаємо відмінністю культур. Але цей концептуальний стрижень пронизує імперіалізм перекрученим вказуванням шляху єдиного дискурсу, який приводить до взаємозаперечних результатів. З визначеннями „культура” і „нація” Європа початку XIX ст. стала ареною окремих культур, які виринули після утворення націй. Імперіалістична думка тому панує в культурології, що культури здатні більше боротися, ніж нації; ієрархія культур неначе б закріплює ідентичність, тоді як ієрархія націй ніби просто належить до історії та політики. Виходячи з такого розподілу, імперська нація, конкуруючи з іншими, повинна розглядати себе як таку, що має всесвітньо-історичну культуру.

RAF: міф про тероризм

Олег Бардяк

The RAF is dead—but the struggle for liberation is not!

Autonome Antifa, July 1998

Здається про цю орґанізацію вже все написано. І добре і погане. І критика і схвалення. І здавалося б все вже мало бути зрозумілим, або принаймні здаватися таким для середньостатистичного, незацікавленого, але більш-менш обізнаного обивателя. Але назагал воно все здається трохи не так, бо, навіть забувши власні симпатії чи антипатії, з якими в принципі можна визначитись, лишаються речі, котрі мені, як громадянину конкретної країни, і учаснику конкретної історичної ситуації зовсім не ясні.

Таким чином, не намагаючись зачепити, якихось серйозних історичних аналізів, чи вкотре ствердити, що RAFівці були невинні, бо породила їх система, або навпаки те, що вони ідеалісти, котрі заради примарних ідеалів стали злочинцями, просто візьмемо міфи з приводу RAF, і спробуємо поговорити про них в сучасному українському контексті.