Соціяльний контекст мовного вибору

Степан Величенко

Україна здобула незалежність – політичну, проте не економічну чи культурну – мирним шляхом, і тому еліту старого режиму не було ані засуджено, ані вигнано, а інфраструктуру виробництва та розповсюдження, що тримала Україну в російськомовному просторі, не розібрано. Але щоб здобути культурну незалежність, Україна повинна залишити російськомовний простір і приєднатися до англомовного, як це зробили Монголія та Польща. Саме так Україна й усі її громадяни стануть невідокремною частиною Европи та світу. Й через це не можна обмежувати обговорення мовної політики в громадському просторі до рамок народництва: нібито мова є «вільним вибором громадянина». Тому дуже непокоїть опублікована в «Критиці» (2006, ч. 11) стаття Домініка Ареля «Залучення відокремленого», у якій автор пропонує російській мові реґіональний статус. Арель, як і більшість зацікавлених, зовсім іґнорує структури й інституції, які вирішують за людей, що їм вибирати.

Громадський мовний простір України став російськомовним через свідому урядову політику, яка скеровувала російських поселенців і мобільних неросійських міґрантів із села в російськомовну міську культуру та дозволяла російським міським поселенцям працювати й задовольняти свої культурні та духовні потреби в просторі російської мови та культури. Не бачачи потреби вивчати українську мову, мільйони російськомовних, що їх витворила совєтська політика, культурно й інтелектуально були зорієнтовані на Москву. Завдяки мирному здобуттю незалежности вони не мусили еміґрувати з України, як французи з Алжиру, німці із Судетів або англійці з Африки чи Індії. Залишені при владі русофільські еліти не запровадили ефективного законодавства, аби усунути базову інфраструктуру російськомовного простору, створеного за совєтської доби.

Господарство і культура

Андрій Річицький

В наших суперечках з комуністами „общерусского толку” відносно організації українського пролетаріяту, як пануючої кляси, себ-то відносно організації української пролетарської держави, доводиться чути, що в справах господарства така організація неможлива і шкідлива, бо необхідна, мовляв, централізація господарства і підпорядкування окремих економічних організмів „центрові”, себ-то Москві, — а от в справах мови і культури, то тут… „самоопределение вплоть до отделения”.

Звичайно, що для кожного робітника, який хоч трохи чув про Маркса, про науку історичного матеріялізму, яка говорить, що в онові розвитку суспільства, його соціально політичної організації, розвитку його культури лежить розвиток продукційних сил, себ-то господарства, — для такого робітника може видатися дивним, що ці „комуністи” і „марксисти” відокремлюють культуру од господарства, господарство од політики і т.д.

Аджеж розвиток продукційних сил визначає і степень розвитку культури; це не що инше як господарчі пружини штовхають ріжні елементи суспільства на той чи шлях боротьби, опреділяють всякий рух суспільний, в тому числі національний рух, національну боротьбу і національну революцію.

Ідентичність і гідність в контексті національно-визвольної боротьби

Амілкар Кабрал

15 жовтня 1972 року Амілкар Кабрал отримав ступінь почесного доктора Університету ім. А.Лінкольна в Пенсильванії, США. Нижче навадено текст його виступу з цієї нагоди.

Вступ

Боротьба народу за національне визволення і незалежність від влади імперіялізму стала рушійною силою проґресу для людства та, безсумнівно, однією з найхарактерніших рис сучасної історії.

Об’єктивна аналіза імперіялізму як такого або як «природного» історичного явища — чи навіть «необхідного» в контексті певного шляху економіко-політичного розвитку великої частини людства — показує, що влада імперіялізму (разом з його неодмінними супутниками — злиднями, грабунками, злочинами, руйнуванням людських і культурних цінностей) має не тільки неґативний бік. Величезне нагромадження капіталу у пів-дюжині країн північної півкулі, що уможливилося завдяки піратству, конфіскації майна инших народів і безжальній експлоатації праці цих народів, призвело не тільки до монополізації колоній, але й до поділу світу та зміцнення влади імперіялістів.

Після 1991 року колоніалізм відозмінився у так званий неоколоніалізм

Інтерв’ю із Степаном Величенком

Минулого року у видавництві Торонтського університету вийшла Ваша нова книга «Державне будівництво у революційній Україні: порівняльне дослідження урядів та бюрократів (1917-1922 рр.)». Що спонукало Вас звернутися до цієї теми, яка перебуває на перетині історії інституцій, соціальної та політичної історії?

Мене вже довгий час цікавили три справи: розвиток Украіни в порівняльній перспективі, і точніше, в порівнянні з іншими т. зв. «недержавними» або сколонізованими народами; застосування ідей Макса Вебера до України, а також причини невдач визвольних змагань 1917-1920 рр. Будучи в певному моменті зацікавлений феномененом бюрократії, я вирішив проаналізувати, чому тогочасні діячі та пізніші історики вважали причиною невдачі створення незалежної держави у 1917-1920 рр. брак урядовців та урядування. Я також хотів дослідити, як конкретні звичайні люди, а не провідники тих часів, думали і реаґували. Мені здавалося, що до тієї міри, як й інші загальноприйняті пояснення невдачі визвольних змагань, не витримають критики, то, можливо, і це тлумачення  також може бути безпідставним.

Клясова свідомість і хибна свідомість

Тиса

Якщо спробувати коротко визначити, що таке клясова свідомість і що таке хибна свідомість, то можна сказати наступне. Ми маємо справу з клясовою свідомістю, коли людина чітко розуміє інтереси кляси, до якої належить, і діє згідно з цими інтересами, що вони є і її інтересами; такий стан речей також означає, що людина керується правильною ідеолоґією. Хибна свідомість, це коли людина приймає інтереси (та ідеолоґію) чужої кляси за свої; в такому разі вона нагадує шизофреніка, але не в медичному розумінні, звичайно, — в політичному. Слід уникати завжди і всюди ототожнювати ідеолоґію як сукупність уявлень і установок, накинутих суспільству пануючою клясою у вигляді «здорового глузду», та хибну свідомість як стан перебування в полоні цих уявлень і установок. Ідеолоґія, якщо це «альтернативна» ідеолоґія, може мати визвольний потенціял, хибна свідомість — ні.

Про „комуністів-федералістів” та їхнього ватажка Павла Попова

Геннадій Єфіменко

У сучасному історіографічному дискурсі є поширеною думка про те, що альфою і омегою історії як науки є правильний вибір методології інтерпретації минулого.

Такому підходу нерідко надають перевагу не лише історики, що вже мають на це реальні підстави, але й молоді дослідники, які, власне, з джерелами не працювали.

Доводилося спілкуватися із успішним студентом провідного українського університету, який доволі зверхньо поставився до моїх спроб переконати його у важливості ретельного вивчення джерел: для нього головним був „новий” погляд на факти.

Досвід роботи з джерелами переконує, що в історії України першої половини ХХ ст. до цього часу залишається чимало нез’ясованого.

Завдання накопичення фактів себе не вичерпало. Документальні знахідки нерідко дають наукове підґрунтя для нової інтерпретації проблем, які вважаються дослідженими.

У цьому дописі звертаюся до однієї з таких тем — до питання про так званих федералістів у складі Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) та їх ідейного ватажка.

Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторичні нації

Дмитро Донцов

Випускаючи брошурою статтю п. Донцова, поміщену в „Літературно-науковому віснику” 1914 р. друкуємо її без ніяких змін. – Редакція видавництва „Серп і молот”.

Велика історична епоха, сучасниками котрої нам судилось бути, епоха дозрівання політичної активности забутих історією народів, поставила перед кожним (як міщанським, так і суспільним) демократом на Україні цілий ряд питань, що уперто домагаються свойого розвязання. З них – спеціяльно для нас – висунулось наперед одно, досить старе питання, котре однак в наші дні набрало особливої актуальности. Це питання є: як маємо ставитися до національного руху на Україні? Чи вважати сей рух за явище поступове, що заслугує на наше попертя, чи, навпаки, за факт соціяльно-реакційний, щось неприродне й штучне, що жадним способом на симпатії правдивого демократа претендувати не сміє?

Карл Маркс та Україна

О.В.Ясь

Українська проблематика в творчості К.Маркса репрезентована здебільшого в контексті його історико-філософських зацікавлень європейською минувшиною доби пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби. Крім того, вона порушується в межах провідної проблематики студій, присвячених зовнішній політиці Російської імперії та дипломатичній історії Європи, а найбільше — у робочих і підготовчих нотатках. У видовому плані матеріали Маркса представлені у вигляді конспектів, підготовчих записів та хронологічних виписок з низки історичних праць, зокрема з «Історії Польщі» Й.Лелевеля, «Бунта Стенькі Разіна» і «Гетьманства Виговського» М.Костомарова та ін. Крім того, українська тематика інколи порушувалася Марксом у межах провідної проблематики деяких інших студій.

Уважається, що вперше козацтво українське згадується на сторінках конспекту Маркса з праці «Історія Польщі» Й.Лелевеля. Зокрема, Маркс відзначає участь полку низових козаків у Тридцятилітній війні 1618-48 рр. на боці австрійських Габсбурґів, стисло висвітлює війну Б.Хмельницького з Річчю Посполитою та ін. У конспекті Маркса з праці «Бунт Стенькі Разіна» представлено кілька виписок про соціальне розшарування запорозького козаків. У конспекті Маркса зі студії «Гетьманство Виговського» подано нотатки про походження козаків, запозичені, мабуть, у західноєвропейських авторів, розлогі відомості про розподіл соціально-політичних сил по смерті Б.Хмельницького (на 2 партії — пропольську та проросійську), соціальну диференціацію козацтва та становлення старшинської ієрархії, коментарі про обрання гетьманом І.Виговського та ін. Крім того, Маркс означує тогочасну боротьбу за гетьманську булаву як громадянську війну на українських землях. Низка нотаток про Україну міститься в «Хронологічних виписках» Маркса. Зокрема, у цих робочих матеріалах представлене відоме визначення Маркса «Запорозька Січ — християнська козацька республіка» (можливо, запозичене з праць М.Костомарова), яке подавалося майже в усіх радянських працях з історії українського козацтва. Українська тематика репрезентована і в студії Маркса «Викриття дипломатичної історії XVIII століття». У цій праці Маркс висвітлює переважно англо-російські взаємини і принагідно подає низку коментарів, зокрема вказує на спадкоємність політики Російської держави та Російської імперії, спрямованої на ліквідацію республіканських державних утворень (Новгородської республіки, республіки козаків) тощо.