Арґірі Еммануель і нерівний обмін

Роман Тиса

Коли кажуть про підвищення заробітної плати, то слід зазначити, що завжди треба мати на увазі світовий ринок і що підвищення заробітної плати купується лише тим, що робітників в інших країнах позбавляється хліба.
Карл Маркс

Греція. Конґо, Франція

Арґірі Еммануель народився 7 червня 1911 р. у портовому місті Патри (Греція), розташованому на півночі Пелопоннесу. Його дитинство прийшлось на роки війн, що вони великою мірою визначили розвиток так Греції, як всього Балканського реґіону, — Балканських війн (1912-1913), першої світової війни (1914-1918) і другої греко-турецької війни (1919-1922). З 1927 по 1934 рік Еммануель навчався у Вищій торговельно-економічній школі (Атени), де вивчав економіку та право. Після короткого періоду роботи на батьківщині з 1937 по 1940 рік працював закордоном — у «бельґійському» Конґо, де родина відкрила мале підприємство з імпорту тканин. У Конґо відбулось його перше знайомство з системою нерівного винагородження за одну й ту саму працю бельґійських працівників («білих людей») і тубільців («чорних»). Конґо стало для Еммануеля моделлю відносин між центром світової капіталістичної системи і її периферією.

Повернувшись на батьківщину, Еммануель опинився в окупованій країні: навесні 1941 року Греція — разом з Югославією — стала жертвою німецької аґресії, армія її була розбита, і країна опинилась під німецько-італо-болгарською окупацією, що тривала до осени 1944 року. Еммануель взяв участь в антифашистському опорі у лавах Національно-визвольного фронту Греції і збройних сил Греції у вигнанні. Учасник невдалого заколоту проґресивних офіцерів проти монархічних елєментів в армії (квітень 1944 р.), він два роки провів під арештом спочатку в грецькому, а потім британському полоні. Після визволення навесні 1946 року повернувся до Конґо.

Від функціональної інтеґрації до розпаду суспільства (або від компенсаційного споживання до всеохоплюючої держави)

Андре Ґорц

Упродовж тривалого часу революційний робітничий рух і соціялістичні режими були переконані, що зможуть уникнути цього розвитку подій [постання бюрократично-індустріяльної меґамашини] або повернути його назад. «Колєктивне привласнення засобів виробництва» примирить робітників не тільки з роботою, але й з функцією — і підштовхне їх до того, щоби виконувати свою функцію з готовністю, повністю усвідомлюючи її важливість. Колєктивне привласнення призведе того, що цілі особистости та колєктиву збігатимуться — інтереси кожного дорівнюватимуть інтересам усіх. Завдання колєктиву буде достатньо, щоби мотивувати особистість, адже втілюватиме надії і перспективи суспільства в цілому, а норми особистісного стимулювання — «матеріяльні стимули» або індивідуальна винагорода — стануть так само зайвими, як норми директивні.

У людей розів’ється «соціялістична свідомість», а разом з нею і переконаність, що приватні та громадські інтереси є одне і те саме, і що, цілком присвячуючи себе виконанню дорученого завдання, кожний врешті-решт працюватиме на себе і добуватиме зі своєї роботи так особисте задоволення, як і відчуття єдности із суспільством і рухом історії. Коротко кажучи, «соціялістична свідомість» мала складатися з низки моральних й інтелєктуальних якостей, через які кожна людина переживатиме функціональну інтеґрацію і бажатиме її як форму інтеґрації у суспільство.

Сіскайський експеримент: лібертарна казка в Південній Африці часів апартгейту

Квин Слободян

На типовому ґлобусі можна бачити нерівномірну мозаїку кольорів, що вони розподілені по ріжним плямам, найменші з яких розташовані в Европі й Африці, а в Азії і Північній Америці вони утворюють фіґури більших розмірів. Це звична для нас мапа світу — мапа, якій нас навчають з дитинства: на ній кожний клаптик землі має свій прапор, гімн, національний костюм і кухню.

Але помилкою було би дивитися на світ лише як на картинку-головоломку з ріжних країн. Насправді на території кожної країни є численні райони з незвичним юридичним статусом, особливі території і райони, на які поширюється спеціяльна юрисдикція. Світ незалежних країн рясніє окремими зонами — містами-державами, областями-притулками, анклавами, портами-франко, «парками високих технолоґій», безмитними районами та «вузлами новаторських рішень і винаходів», — і сьогодні ці зони визначають політику в способи, які ми тільки починаємо розуміти.

Проблеми соціялізації

Карл Каутський

Передмова.

Московські большевики з великою впертістю й самопевністю, але з меншим успіхом, намагаються обгрунтувати й поширити ідею, ніби-то їхній учитель Лєнін є основоположником цілком нового напрямку теоретичної соціялістичної думки й творцем нової правдиво-соціялістичної та дійсно-пролетарської методи будування соціялістичного ладу в умовах економічно-відсталої країни. Цю ідею вони силкуються прищепити не тільки пролетарським масам С. С. С. Р., але й намагаються культивувати її поза межами свого Союзу, називаючи свою науку «лєнінізмом», який мав-би доповнити й «удосконалити» марксизм.

Критичну оцінку московсько-большевицького «лєнінізму» з погляду наукового соціялізму, ц. т. з погляду марксистського, ми маємо намір дати незабаром в ннших наших виданнях. Тут же зазначимо лише те, що московські большевики безперечно мають рацію, коли себе самих і своїх прихильників відмежовують од всього міжнароднього пролетарсько-соціялістичного руху. Цей рух, писав К. Каутський в недавній своїй праці, в практичній своїй чинності все йшов тими шляхами та користувався тими методами боротьби і позитивно-творчої праці, які вказував марксизм, хоч правда не всі течії пролетарсько-визвольної думки та не всі класово-партійні орґанізації міжнароднього пролетарського руху також і теоретично визнавали себе прихильниками науки К. Маркса й Фр. Енґельса. «Лєніністи-комуністи та марксисти-соціял-демократи ріжняться між собою не самою тільки назвою, але й ідеолоґічним та методолоґічним підходом до справи соціялістичного будівництва нового суспільного ладу.

Нерівний обмін і надексплоатація. Марксизм і соціолоґізм

Руй Мауро Маріні

Нерівний обмін і надексплоатація: декілька уточнень

Наступний уривок з журналу «Десвентурас» довільно трактує питання нерівного обміну й надексплоатації праці. Мої «критики» воліють довести, що нерівний обмін — так, як його аналізую я, — насправді не є нерівним, що він не змушує залежні країни відповідати на нього надексплоатацією праці (хоча головна причина надексплоатації, як я вже зазначав, не у цьому)[1]. Нижче ми побачимо, як саме вони це доводять, розпочавши з деяких поправок.

На с. 16 йдеться про нібито абсурдність мого арґументу про те, що експорт харчових продуктів, зменшуючи вартість змінного капіталу і в такий спосіб збільшуючи вартостевий склад капіталу, посилює тенденцію до зниження норми прибутку в розвинутих капіталістичних країнах. Натомість — звернувшись і до математики — «Десвентурас» заявляють, що зі зменшенням змінного капіталу зростає вага й частка додаткової вартости, а значить — очевидно — зростає і норма прибутку. Крім того, наші «критики» стверджують, що «з иншого боку, було б нелоґічно припускати, що через зменшення V — завдяки експорту харчових продуктів Латинської Америки — мав би зростати C» (с. 16, курсив авторів).

Теорія розвитку і її криза

Теотоніу Дус Сантус

Латинська Америка переживає глибоку кризу. Економічну кризу, що головно позначена зниженням темпів зростання і зростаючою світовою заборгованістю, а це відріжняє 1960-ті і 1970-ті рр. від оптимістичних 1950-х рр. Політичну й інституційну кризу, позначену державними переворотами, що йдуть один за одним, і народними рухами, які дедалі більше радикалізуються. Суспільною кризою, що їй притаманна поразка популізму й зіткнення нових, абсолютно протилежних, і очевидні хитання у широких суспільних верствах.

Але нам йдеться не про загальну кризу[1]. Цю главу присвячено наслідкам цієї ситуації для суспільних наук.

У 1950-ті рр. у Латинській Америці в суспільних науках панував величезний оптимізм, що зростав разом з вірою в самих себе інтелєктуалів, які сподівалися самоствердитися.

У дійсності культивувався критичний погляд на наукові дослідження Европи та США. Він сягнув крайнього романтизму, який полягав у тім, щоби створити латиноамериканську суспільну науку. Головне, що цей критичний підхід породив власну латиноамериканську тематику. Це найважливіша, позитивна сторона цього підходу[2].

Проте критичний підхід до «погляду з колоніяльних центрів» не призвів до появи аналоґічної позиції щодо тенденцій і суперечностей внутрішнього розвитку.

Андре Ґундер Франк і розвиток слаборозвинености

Роман Тиса

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х рр. у Латинській Америці скепсис щодо економічної модернізації за північноамериканським шляхом, з одного боку, та оптимізм, спричинений перемогою Кубинської революції, з иншого, викликали до життя кілька ліворадикальних ідейних течій. Одна з них одержала назву теорії залежности або залежного розвитку. Теоретики залежного розвитку могли ріжнитися ступенем свого радикалізму, проте всі вони стояли на позиціях антиімперіялізму й антикапіталізму. Видатним представником цього ідейного напрямку був економіст, соціолоґ й історик Андре Ґундер Франк.

Німецький латиноамериканець

Андре Ґундер Франк народився 24 лютого 1929 року в Берліні в родині письменника Леонгарда Франка. Після приходу до влади Гітлера сім’я переїхала спочатку до Швайцарії, а потім до США. 1957 року Франк захистив у Чиказькому університеті докторську дисертацію (PhD) з економіки. Темою його наукової праці було сільське господарство СРСР, точніше Української РСР, — дисертація мала назву «Зростання і продуктивність українського сільського господарства». Ще будучи студентом, Франк визначився зі своїми політичними симпатіями і, починаючи від роботи у Національній спілці студентів США, все своє подальше життя — так у практичній діяльності, як у ідейних спорах — завжди перебував на лівому флянзі.

Андре Ґорц і прощання з пролєтаріятом

Роман Тиса

Між екзистенціялізмом і марксизмом

Андре Ґорц (справжнє ім’я — Ґергарт Гірш) народився 9 лютого 1923 року у Відні, у дрібнобуржуазній родині. Після аншлюсу та початку другої світової війни 1939 року він разом з матір’ю, що вона не хотіла, щоби сина забрали в армію, переїхав до східної Швайцарії (до 1957 року, коли він отримає французький паспорт, він буде особою без громадянства). 1945 року Ґорц закінчив політехнічний інститут у Лозанні за спеціяльністю інженер-хемік. Ще будучи студентом і членом літературних гуртків, він зацікавився філософією Едмунда Гуссерля та творчістю Жана-Поля Сартра. Зустріч з останнім, що сталась за рік після закінчення політеху, мала вирішальне значіння для ідейного розвитку Ґорца.

Після переїзду 1949 року до Франції Ґорц працював перекладачем, секретарем, журналістом. Свої перші твори — нариси «Зрадник» (Le Traître, 1958) і «Мораль історії» (La Morale de l’histoire, 1959) — він написав під впливом, з одного боку, екзистенціялізму та марксизму — з иншого; у першому — автобіоґрафічному — він міркує над можливостями самовиробництва індивіда у сучасному світі, у другому окреслює теорію відчуження, базуючись на ранніх творах Маркса, і стверджує, що відчуження переживає не тільки робітник, але також «масова людина» — споживач і підприємець.

Що вважати роботою?

Кетріна Форрестер

Рец. на кн.: Colin Crouch, Will the Gig Economy Prevail?, Polity, 140 pp., February, 2019

ТРУДОВІ ДОГОВОРИ своєю природою є несиметричними. Хоча в принципі договори укладаються між двома вільними та рівними сторонами, коли договір підписує працівник, він вступає у нерівноправні стосунки. Робота може стати першим кроком на шляху самоствердження, слугувати обов’язковою перепусткою у великий світ та виступати показником статусу та ознакою незалежности, й трудовий договір історично протиставляли рабству, кріпацтву та иншим формам особистої залежности. Разом з тим робітничі рухи завжди стверджували, що наймана праця загалом є своєрідним зарплатним рабством: під час найму над тобою панують і тебе експлоатують. Так чи так наймана праця передбачає істнування певної ієрархії: мати роботу означає перебувати у повному розпорядженні роботодавця. Боротьба за поліпшення умов праці — за гідну зарплату, за право на профспілку, на захист від дискримінації, на вільний час і дозвілля, декретну відпустку та лікарняні — ведеться з метою збалянсувати трудовий договір й обмежити владу начальства.

Як пише соціолоґ Колін Крауч, «економіка гнучкої зайнятости» (gig economy) відкриває перед роботодавцями нові можливості для маскування своєї влади. Людей, що працюють на такі онлайн-плятформи, як Uber, Lyft і Deliveroo, зараховують не до найманих працівників, а до самозайнятих. Заявляють, що вони є мобільними підприємцями, вільними обирати, коли, як і на кого працювати. На практиці це не так. На відміну від музикантів і артистів (а саме сфера розваг дала «економіці гнучкої зайнятости» назву ‘gig’ [виступ, концерт. — Пер.]), більшість «робітників з ненормованим робочим часом» (gig workers) не працюють на низку орґанізацій, а залежать у своєму заробітку від однієї-двох великих компаній.

Людський капітал, це — багато? Як переконатись, що це саме так?

Андре Ґундер Франк

Версія 1: Очікується, що вражаючі досягнення Карели за основними показниками людського розвитку — попри низький реґіональний дохід на душу населення —слугуватимуть прикладом для політиків в инших штатах… Якість шкільної освіти вже багато років перевищує якість освіти в будь-якому иншому штаті. Державні витрати на освіту є одними з найвищих у країні.

Версія 2: Брак економічного зростання і стабільно високий рівень безробіття призведуть до «кризової» ситуації. Штат може не впоратись із завданням забезпечити достатнє фінансування сектору громадських послуг. Очевидно, що освіта та краща охорона здоров’я самі по собі не можуть призвести до позитивних перетворень в економіці… Розповідь буде неповною, якщо не згадати про постійно зростаючу кількість безробітних з освітою… Кількість і якість капіталовкладень є вирішальними факторами економічного зростання. Чому в Кералі рівень капіталовкладень залишається таким низьким?

(«Ікономік енд політікел віклі», 5 лютого 2005 р., стор. 542)

У своїй статті «Людський капітал чи людський розвиток?» (22 січня, стор. 300-306) Сантош Мехротра робить важливі політичні висновки, а саме: людський капітал — надто освіта — сприяє людському розвиткові. Та сама теза промайнула у статті Кеннета Померанца, опублікованій у рамках дискусії між Ройєм, Франком, Суґіхарою, Хатекарою і Вонґом в одному з останніх чисел «Ікономік енд політікел віклі». Померанц («Ікономік енд політікел віклі», 4 грудня 2004, стор. 5268) пише, що «дякуючи історії, ми тепер знаємо набагато більше» про капіталовкладення — і брак капіталовкладень — в освіту. Але що ми знаємо? Схоже, не зовсім те, що думають мої колєґи.