Проблеми соціялізації

keepcalmКарл Каутський

Передмова.

Московські большевики з великою впертістю й самопевністю, але з меншим успіхом, намагаються обгрунтувати й поширити ідею, ніби-то їхній учитель Лєнін є основоположником цілком нового напрямку теоретичної соціялістичної думки й творцем нової правдиво-соціялістичної та дійсно-пролетарської методи будування соціялістичного ладу в умовах економічно-відсталої країни. Цю ідею вони силкуються прищепити не тільки пролетарським масам С. С. С. Р., але й намагаються культивувати її поза межами свого Союзу, називаючи свою науку «лєнінізмом», який мав-би доповнити й «удосконалити» марксизм.

Критичну оцінку московсько-большевицького «лєнінізму» з погляду наукового соціялізму, ц. т. з погляду марксистського, ми маємо намір дати незабаром в ннших наших виданнях. Тут же зазначимо лише те, що московські большевики безперечно мають рацію, коли себе самих і своїх прихильників відмежовують од всього міжнароднього пролетарсько-соціялістичного руху. Цей рух, писав К. Каутський в недавній своїй праці, в практичній своїй чинності все йшов тими шляхами та користувався тими методами боротьби і позитивно-творчої праці, які вказував марксизм, хоч правда не всі течії пролетарсько-визвольної думки та не всі класово-партійні орґанізації міжнароднього пролетарського руху також і теоретично визнавали себе прихильниками науки К. Маркса й Фр. Енґельса. «Лєніністи-комуністи та марксисти-соціял-демократи ріжняться між собою не самою тільки назвою, але й ідеолоґічним та методолоґічним підходом до справи соціялістичного будівництва нового суспільного ладу.

Можна думати, що певна доба в історії народів, які тепер входять до складу С. С. С. Р., дійсно носитиме назву «доби лєнінізму». Але ця сумна доба в історії тих народів майбутніми обєктивними дослідувачами буде схарактеризована, безсумнівно, головним чином неґативними, а не позитивними прикметами суспільно-політичної й національно-державної діяльности московських большевиків-«лєніністів». Бо-ж справді всі спроби комуністів здійснити «завети Ільїча» в тій формі, як вони сформулював і були на початку революції, були немилосердно розторощені вимогами реального життя й непереможними законами суспільного розвитку. І навпаки тактика комуністів та їхня практична діяльність мала певний успіх лише остільки, оскільки вони уступали перед вимогами реальної дійсності! й ступнево зрікались основних засад, первісно проголошених самим-же Лєніним.

Всі «лєніністи» з завзяттям правдивих фанатиків не тільки запевняють нас у своїй вірності й відданості Марксовому ученню, але й виявляють претензію на права законних спадкоємців ідейних цінностей науки Маркса-Енґельса. Та видатні теоретики європейської соціялістичної думки однозгідно відкидають подібні претензії комуні¬стів, залишаючи за ними одначе всі права па ідейну спадщину й змовницьку тактику Бланкі, Нечаєва та Бакуніна.

Відомо, що Фр. Енґельс перед своєю смертю визнав і рекомендував К. Каутського як достойного й справжнього правопреємника на всі ідейні скарби витвореної ним разом з К. Марксом соціялістичної науки. І, дійсно, він є прямим нащадком творців наукового соціялізму та й найвидатнішим сучасним теоретиком правдивої марксистської ідеолоґії. Через це ми з найпильнішою увагою й живим інтересом прислухаємось до думок К. Каутського, які він висловлює не лише в актуальних питаннях сучасної /3/ дійсности, але й що-до теоретично-принципових питань, які випливають із основних засад соціялізму.

Ріжні проблеми соціялізації набірають все більшої ваги й значіння в міру того, як і сам соціялізм із області теоретичного його обгрунтування переходить в область практичної діяльності! соціялістичних партій та шукання конкретних форм і вияснення умов його здійснення. Одною з таких проблем є та, висвітленню якої присвячена оця невелика книжечка; це є проблема становища що до соціялізму двох поважних суспільних чинників — і н т е л і ґ е н ц і ї  та  с е л я н с т в а,  які разом  з  п р о л е т а р і я т о м  складають, за українською термінолоґією, трудову демократію.

В коротких, але ядерно-ясних виразах, так би мовити в алґебраїчних формулах, висловлює автор свої погляди на цю важливу проблему, яка стоїть також і перед українськими соціялістами. Ми випускаєм цю брошуру в українському перекладі переконані в тому, що ознайомлення з нею допоможе кожному щирому прихильникові визволення нашого народу уникнути хибного шляху примітивного емпіризму, яким ішли в своїй діяльності московсько-комуністичні «лєнінці» та їхні засліплені аґенти на Україні.

М. Галаган.

Прага, грудень 1925 р. /4/

Проблеми соціялізації.

I

В більшості держав Східньої Європи пролетаріят, наслідком повоєнної руїни, здобув політичну владу, хоч і не всюди — повне одновладство. Його свідомість надзвичайно зросла у всьому світі, і цей міжнародній результат революцій останніх років залишиться надовго. Його не можна більш вигладити, які б зміни не відзначали дальший хід революційних подій. Від нині уряд в капіталістично-розвинутій державі навряд чи здужає надовго утриматись, як-що буде мати проти себе об’єднану масу пролетаріяту.

З цього починається також зникнення підстав того способу виробу, що базується на експлоатації та поневолюванні незалежних, найманих робітників монополістами великих засобів виробу. Все більш необхідною стає заміна цієї форми виробу на таку, що зустріла б добровільне визнання з боку найманих робітничих мас. Але ж повна перемога класових протилежностей можлива лише тоді, коли місце капіталістичної власности на засоби виробу перейме суспільна власність, місце капіталістичного керування виробом — суспільне керування і коли на місце капіталістичної потреби в додатковій вартости, що служить тепер рушійною силою виробничого процесу, — стане суспільна потреба в споживчих цінностях.

Цієї мети не можна осягнути, ко-ли на місце капіталістів поставити не все суспільство, а лише найманих робітників: чи то будуть робітники тільки окремих галузів виробництва чи цілих галузів промисловости, або навіть усієї промисловости в цілому. Таке регульовання виробу було б соціялістичним лише тоді, коли б усе суспільство складалося виключно з найманих робітників, чого проте ніде нема.

Соціялізм не є справою самого лише пролетаріяту, але всього людства. Велике та величне в пролетаріяті є власне те, що він є єдиною класою, інтереси якої, коли їх оцінювати з вищої точки погляду, а не з вузенького становища політики даного менту, покриваються інтересами всього людства. Це останнє може піднестися на вищу ступінь лише в наслідок перемоги пролетаріяту. Не при кожних обставинах, проте, перемога пролетаріяту доведе до суспільного прогресу; скоріше всього це станеться там, де пролетаріят інтелектуально та морально є розвинутий настільки високо, що розуміє звязок свого класового інтересу з інтересом суспільним і цьому загальному інтересові вміє підпорядкувати всякі часткові інтереси.

Що більш далекий пролетаріят в момент своєї перемоги від цієї інтелектуальної та моральної величі, що більш розуміє він соціяльну революцію лише як рух в інтересах заробітної платні, — тим менш ця перемога зможе привести нас до дійсного міцного соціялізму. /5/

Відпорна сила класи капіталістів не становить єдиної труднощі в справі перемоги капіталізму соціялізмом і цей опір може навіть і не бути найбільшою труднотою на цьому шляху.

Так, наприклад, в багатьох країнах Східньої Європи такий опір часом був досить слабий. Класа промислових капіталістів там численно дуже незначна. В тих країнах промислові підприємства утворені здебільшого за допомогою чужоземного капіталу; капіталісти, що їм належать залізниці, гірьський промисел, фабрики в Росії та Мад’ярщині, не всі сидять в цих країнах, а багато з них — в Західній Європі. До тогож взагалі не численні капіталісти Східньої Європи не уявляють з себе, як в Західній, класи, що зміцнилася в боротьбі з державною владою свого краю; вони, навпаки, — являються креатурами цієї самої влади. В ній же вони знаходили захист від зростаючого пролетаріяту, в той час коли західноєвропейські капіталісти — особливо в англо-саксонських країнах — у своїх відносинах до пролетаріяту здебільшого вже здавна були полишені своїм власним силам та розсудливости.

Малосилі численно, бувши на підтримці у державної влади, незвиклі до боротьби з робітничою класою, — капіталісти Східньої Європи не вия¬вили жадної відпорної сили, в той час, коли руйнувалася державна влада. Щоб дати собі з ними раду, зовсім не треба було диктатури.

Щоб падати вражіння політичної небезпеки від капіталістів, — треба було перемішати їх до купи з інтелігенцією під збірною назвою буржуїв.

При високо-розвинутому капіталізмі, — капіталісти впливають не своєю персоною, але своїми капіталами. В той час коли державна влада заволодіє капіталами, —- особа попередніх власників капіталу мало що значить. Зовсім инакше стоїть справа з інтелігенцією. Її головного маєтку — знання не можна відібрати жадною конфіскацією. А ці знання безумовно необхідні для керування сучасною державою, як також і сучасною індустрією. В теперішній час уряд настільки ж мало може триматись всупереч масі інтелігенції, як і всупереч масі найманих робітників. Без неї дійсна соціялізація цілком неможлива.

З сього боку інтелігентська маса не має жадної підстави негативно ставитись до соціялізму. До цього не штовхають її жадні класові інтереси. Вона взагалі не уявляє з себе окремої класи з особливими класовими інтересами. Вона є суспільною верствою з самими ріжноманітними професійними та персональними інтересами і в своїй більшості живе службою чужим персональним чи класовим інтересам. При цьому ж науковий досвід, який вона мусить мати по самій своїй професії, — робить її найбільш здібною до зрозуміння великих суспільних проблем.

Коли при сучасному способі виробу класові інтереси пролетарія роблять його переважним чинником суспільного розвою, — то інтелігент зі свого боку є найбільш здібним зрозуміти умови цього розвою та віддатись праці на його користь, коли цьому не перешкаджають його персональні інтереси чи цехова обмеженість. Ця обмеженість, правда, зростає разом з процесом поділу праці, спеціялізації, що звужує обрій окремих осіб. У XVIII-му віці інтелігентські маси значно ліпше розуміли широкі інтереси всього суспільства, ніж у XX-му, коли настрій цих мас означується не стільки ясною свідомістю, скільки змінними взаєминами суспільних сил. /6/

Як би то не було, але більшість інтелігенції не настільки звязана з /капіталізмом, щоб бути неприступною для соціялізму. Ліпших та най¬більш цінних її представників можна привабити па бік соціялізму не примусом чи підкупом, але розумінням того, що с економічно-необхідне, та довір’ям до моральної та інтелектуальної зрілости пролетаріяту. Пролетарський режим насильства — найбільш непридатний для цього шлях.

II

Поруч з промисловим пролетаріятом та інтелігенцією існує ще її третя верства, необхідна для суспільства: виробники життєвих продуктів та сільсько-господарської сировини. В континентальній Європі такими виробниками в теперішній час с ще переважно селяне. Наскільки інтелігентська верства розпорошена, настільки ж об’єднана своїми різковизначеними класовими інтересами верства селянська.

Потреба в селянах, поки спосіб виробу, що вони уживають, не заміниться вищим, — цілком очевидна. Без них ми просто були б засуджені на голод. Як неможливо тепер довший час управляти проти волі промислових робітників, так само неможливо управляти й проти волі селян. Головне завдання зводиться до того, щоб утворити такий лад, який відповідав би інтересам обох клас, а рівно й інтересам інтелігенції. Соціялізація промисловости, — поскільки вона можлива вже в теперішній час при існуючих технічних та економічних умовах краю, а також при теперішній степені інтелектуального та морального розвитку пролетаріяту, — тільки тоді буде визначатися міцністю, коли селянство буде почувати себе задоволеним нею.

А це в кожному разі річ не виключена. Селянин так само мало зацікавлений в існуванню індустріяльного капіталізму, як і більшість інтелігенції. Правда, він ані трохи не зацікавлений також і в соціялізації. Він буде стояти за ту форму виробу, котра дає йому найбільшу користь.

Селянин — виробник товарів. Ного інтерес полягає в тому, щоб лишок його продуктів, який він, над власне споживання, несе на ринок, обміняти на можливо більшу кількість потрібних йому промислових продуктів.

Цей обмін відбувається при допомозі грошей, а тому інтерес селян може приняти подвійну форму: з одного боку, він може виявитись у зацікавленні можливо вищими цінами на сільсько-господарські продукти, які селянин продає, — або з другого боку — в зацікавленні найменшими цінами на промислові продукти, які він купує.

Перша форма суперечить пролетарським інтересам, що вимагають дешевих життєвих продуктів; таким чином, для держави, в якій панує пролетаріят, можлива лише друга форма політики цін: змагання до дешевих промислових продуктів.

Це змагання в свою чергу може прибрати дві ріжні форми: можна дешево виробляти, при допомозі мізерної заробітної платні чи надмірної праці робітника, або при допомозі високої продуктивности праці.

Цілком певно, що перша форма безумовно виключається. Вона характеризує найбільш примітивні та грубі форми капіталістичного стремління /7/ до зиску. Отже залишається друга форма, технічні умови якої здебільшого вже утворені більш розвинутим капіталізмом: сприяння продуктивності праці.

Від неї фактично залежить доля соціялізації. Маса населення, особливо-ж селянства, тільки тоді буде терпеливо переносити соціялізм, що його несе з собою промисловий нролетаріят, коли соціялізм, що-до продуктивности, принаймні, не буде стояти нижче від капіталізму. Вона навіть перейметься прихильністю до соціялізму, коли останній своєю продуктивністю перевищить капіталізм. Врешті це зробить селянське населення сприятливим до соціялістичних форм виробу в межах його власної праці і лише тоді доведе до повного соціялізму, який охоплюватиме всі галузі виробу.

Але чи можливо, щоб в галузях промисловости, вже тепер соціялізованих. продуктивність праці одразу-ж досягла тої височини, яка б мала місце при капіталістичних умовах?

Ми не були б соціялістами, коли б не прийшли до переконання, що соціялістична форма виробу більш продуктивна, ніж капіталістична. Бо сучасний марксистський соціялізм є соціялізм виробу, а не розподілу. Грубий, примітивний комунізм намагається лише рівномірно поділити готові продукти, що в ліпшому разі утворює лише тимчасове та неповне полегшення для пролетаріяту, але робить неможливим усяке велике виробництво, усякни тривалий прогрес. Марксистський соціялізм уважає, що вже тепер існують такі технічні умови, які дозволяють способом доцільного використовування великого виробництва, настільки піднести продуктивність праці, — що вже можна забезпечити кожному працьовникові значне скорочення його трудівничих страждань та підвищення його добробуту.

Було б занадто довго доводить, чому ми переконані в тому, що соціялістичний спосіб виробу зрештою мусить бути більш продуктивним, ніж капіталістичний. Тут нас цікавить лише одно питання: якою великою не була б перевага соціял істинного виробу над капіталістичним, — чи може вона виявитися негайно? Досвід показує нам, що для впровадження всіх сучасних машин та поліпшень, які в теперішній час виконують таку величезну працю — потрібувалися цілі роки спроб, що часто коштували дуже великих грошей, раніш, ніж сам по собі вигідний та плодотворний принцип настільки був розроблений в усіх своїх деталях, що міг протистояти усім труднощам, з якими довелося зіткнутися лише на практиці, і яких конструктор ніяк не міг раніш передбачати. Одна з причин, чому сучасні машини та винаходи монополізуються великим капіталом, — полягає в тому, що капітал як раз володіє засобами, потрібними для того, щоб витримати цей період дуже дорогого досліджування, що з ним знизаний всякий прогрес, який би не був він вигідний та плодотворний. Великі відкривателі та винахідники, якщо вони не мали таких засобів, звичайно цілковито банкротували, коли пробували прикладати на практиці результати своїх винаходів.

Революційна держава з соціялістичним, чи півсоціялістичним урядом в сучасний мент опиняється в становищі таких незаможних винахідників. Ліпшою умовою початкового практичного пристосування великого /8/ винаходу-соціялізму є багата держава, якій не тяжко було б нести необхідні втрати на попередні спроби соціялізації. Остання революція утворилася в державах, що їх світова війна обернула в жебраків. Звідкіль взяти їм засоби на такі втрати? Капіталісти Заходу напевно не позичать їм на соціялістичні цілі!

А селянин не є соціялістичним ідеалістом. Він безумовно не буде витрачатися на боротьбу з соціялізмом, коли останній не учинить йому шкоди. Але він напевно повстане проти соціялізації коли вона погіршує його стан, хоч би й для того, щоб прокласти шлях для великих вигід у майбутньому. Теоретичними перспективами не вплинеш на селянина.

Порівняння соціялістичного виробу з капіталістичним одразу придбає для селянина характер наочности, як тільки відновляться міжнародні зносини. Коли держави Заходу почнуть ввозити продукти капіталістичної промисловости, які будуть дешевші та ліпші, ніж продукти краєвої ооціялізованої індустрії, то як остання може устояти проти першої без примусових заходів, що завжди лягають тяжкою економічною вагою? Нехай навіть міський робітник є охочий на жертви за-для соціялізму, але селянина всяка накинена йому офіра робить рішучим ворогом соціялістичного виробництва.

В цьому без сумніву полягає величезна трудність усякої соціялізації при існуючих умовах — підупалости держави та сили селянства. Але через це вона все ж таки не стає неможливою. Не за-для постраху вказуємо ми на труднощі соціялізації, а за-для того, щоб спонукати пролетаріят та його прихильників познайомитися з ними і таким чином бути в стані перемогти їх.

Коли хто захоче піднятися на високу, ледве приступну верховину Альп, — то поганий буде той проводир, який почне запевняти його, що шлях не довгий та не тяжкий. Туріст, який би повірив цьому, та задумав пуститись в дорогу в лякованих черевиках, з тростинкою в руці й без харчів, — ніколи не достанеться до верху. Він може навіть загинути в дорозі. Лише той проводир буде йому корисний, який зверне його увагу на всі труднощі ходи на гору й тим спонукав його належним способом вирядитися в дорогу.

Чим менше можемо ми в теперішній час дозволяти собі роскоші рискованих витрат на невдалі експерименти, — тим більш необхідно підготовляти соціялізацію найпильніщим способом. Нема нічого більш руйнуючого, як скорохватська, шаблонова соціялізація, що була проведена в Росії та Мад’ярщині. При нашому з’убожінні подвійно необхідно всюди, де вводиться соціялізація — з одного боку. особливо висовувати ті сторони, що роблять соціялізовану працю продуктивнішою за капіталістичну, а з другого — уникати всього, що може її зробити менш продуктивною.

Через те безумовно необхідно задержати систему акордової заробітної платні, скасування якої, майже скрізь, уважається за цілком природнього подорожнього соціялізації. Гіркий досвід примусив уже СССР знову завести акордову заробітну платню. Маркс, правда, вказав на страшну шкоду, що її спричиняє платня від штуки в капіталістичних умовах праці. Але ж він також вказав і на шкоду від машинового виробу, жіночої та /9/ дитячої праці. І все ж таки він уважає кожне з цих явищ за прогресивне — або вже й за нашого часу, або за часу соціялістичного вирібництва; при певних обставинах це справедливо навіть відносно дитячої праці. Усі такі явища при соціялістичному виробі набувають зовсім иншого характеру, ніж тепер. Теж саме відноситься і до платні від штуки: між иншим, сам Маркс констатував, що й при капіталізмі — «більший простір, який дає акордова праця кожній особі, веде до розвою індивідуальности, а тим самим і до розвою почуття свободи, самостійности та самоконтролю робітників.» (Kapital I, 5. Auflage, Seite 518).

Ту шкоду від акордової платні, що її боявся Маркс, він добачав у «конкуренції робітників поміж собою та один проти одного». Цієї шкоди, безумовно, нема чого більш лякатись при сучасному стані пролетарської орґанізації в пролетарський державі.

Вже саме заведення платні від штуки дуже підвищило б продуктивність соціялізованих галузів промисловости. В тому ж напрямку впливало б закриття технічно-кволих чи недоцільних підприємств, концентрація виробу в найкраще влаштованих підприємствах, продуктивність яких, піри системі змін робітників, мусила б бути доведено до найвищого ступіня. Вже трести запровадили в себе щось подібне, соціялізована ж галузь промисловости спромоглася б провести теж саме значно більш досконально.

До цього треба було б додати ще й третій фактор. Капіталістична фабрика є установою автократичною, соціялізована ж фабрика — установа демократична. Опозиція проти самодержавства користується лише одною методою — силою: повстанням і громадянською війною в державі, страйком у капіталістичному підприємстві. Велика користь демократії полягає в тому, що вона робить безпотрібною цю ґвалтовну, руйнуючу методу, та здійснює прогрес не так хоробливо, з меншими жертвами.

Тут у першу чергу соціялізовапе виробництво змогло б відразу виявити свою перевагу над капіталістичним — при тій, звичайно, умові, що робітники є досить інтелігентні та дисципліновані, щоб з’уміли доцільно прикладати методи демократії, а тим самим зробити страйк безпотрібною зброєю в соціялізованих, цеб-то демократичних підприємствах.

Неминучість страйків, які час од часу відбуваються в капіталістичних умовах, є найбільшою перешкодою для розвитку повної продуктивности праці, якої можна було б досягти при сучасній техниці.

Коли соціялізовні галузі виробництва гарантовані проти страйку, — завдяки власній свідомости робітників, а не державного примусу, яким ніколи не осягається хіть до праці, —- коли і з цих виробництв вилучені кволі, непродуктивні підприємства; коли, нарешті, зведена чи залишена в них платня від штуки, поскільки вона вимагається технікою виробничого процесу, — то можна сподіватись, що соціялізація дасть добрі результати в усіх галузях промисловости, придатних для неї вже тепер; що не зважаючи на витрати, звязані з попередніми спробами, — вона зможе зараз же економічно помірятися з капіталістичними методами і в дальшому свойому розвитку завершиться повною перевагою над капіталістичним виробом.

З тої хвилини, як це буде осягнено, всі чесні та здатні елементи інтелігенції /10/ як це їх не привела вже теоретична свідомість, — завдяки наглядній науці стануть переконаними та активними соціялістами значно швидче та певніше, ніж того можна було б досягти диктаторською владою чи систематичною корупцією. Але й ворожого відношення з боку селян нема чого тоді лякатися і навпаки, ми дуже швидко обернемо їх у вірних своїх спільників.

Як-що пролетаріят має на своєму боці інтелігенцію та селянство — йому нема чого лякаться капіталістів. З ними він дасть собі раду без жадної диктатури, методами демократії. Класи капіталістів могла би знову стати для пролетаріяту небезпечною силою в державі тільки за допомогою селянства та інтелігенції. Від поведінки цих верств залежить найближча будучина соціялізму в усіх країнах, де класово свідомий промисловий нролетаріят не складає більшости населення, а дрібний селянин грає рішаючу ролю в справі постачання населення життєвими продуктами. /11/

Джерело: Карл Каутський. Проблеми соціялізації. — Прага, 1925.

0 Відповіді to “Проблеми соціялізації”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: