Роман Тиса
Між екзистенціялізмом і марксизмом
Андре Ґорц (справжнє ім’я — Ґергарт Гірш) народився 9 лютого 1923 року у Відні, у дрібнобуржуазній родині. Після аншлюсу та початку другої світової війни 1939 року він разом з матір’ю, що вона не хотіла, щоби сина забрали в армію, переїхав до східної Швайцарії (до 1957 року, коли він отримає французький паспорт, він буде особою без громадянства). 1945 року Ґорц закінчив політехнічний інститут у Лозанні за спеціяльністю інженер-хемік. Ще будучи студентом і членом літературних гуртків, він зацікавився філософією Едмунда Гуссерля та творчістю Жана-Поля Сартра. Зустріч з останнім, що сталась за рік після закінчення політеху, мала вирішальне значіння для ідейного розвитку Ґорца.
Після переїзду 1949 року до Франції Ґорц працював перекладачем, секретарем, журналістом. Свої перші твори — нариси «Зрадник» (Le Traître, 1958) і «Мораль історії» (La Morale de l’histoire, 1959) — він написав під впливом, з одного боку, екзистенціялізму та марксизму — з иншого; у першому — автобіоґрафічному — він міркує над можливостями самовиробництва індивіда у сучасному світі, у другому окреслює теорію відчуження, базуючись на ранніх творах Маркса, і стверджує, що відчуження переживає не тільки робітник, але також «масова людина» — споживач і підприємець.
1961 року Ґорц увійшов до складу редакційної ради журналу «Тан модерн», що його з 1945 р. разом з Сімоною де Бовуар редагував і видавав Сартр, а 1964 р. став одним із засновників журналу «Нувель обсерватор»: співпраця з обома виданнями триватиме до початку 1980-х рр. У ці роки він багато полємізував з діячами Французької комуністичної партії та виступив як один з теоретиків, що вони вплинули на французьку «нову лівицю». Виходять друком його книги «Стратеґія робітників і неокапіталізм» (Stratégie ouvrière et néocapitalisme, 1964), «Складний соціялізм» (Le Socialisme difficile, 1967) і «Реформа та революція» (Réforme et révolution, 1969). Головну причину відчуження Ґорц вбачає в індустріяльному способі виробництва (індустріяльному суспільстві) з його поділом праці та імперативом продуктивности; соціялістична стратеґія полягає у створенні об’єктивних, незворотних умов, що в них змінилися би так цілі виробництва, як і його спосіб. Сам себе він називає «революційним реформістом».
Від критики неокапіталізму в 1970-ті рр. Ґорц перейшов до критики сучасного марксизму, що він, як лібералізм, є продуктом економічного розуму, сліпого до неґативних наслідків неперервного нарощування продукції (а заразом і споживання) для навколишнього середовища. Капіталізм знищує і природу, і людину, тим-то в статтях цього періоду, у книгах «Еколоґія і політика» (Écologie et politique, 1975) і «Еколоґія і свобода» (Écologie et liberté, 1977) він наголошував на тому, що соціяльно-еколоґічний рух має розглядатися не як самодостатній, але як допоміжний засіб досягнення головної мети — подолання капіталізму.
Книга «Прощавай, пролєтаріяте: по той бік соціялізму» (Adieux au prolétariat: au-delà du socialisme, 1980) стала результатом поєднання антикапіталістичних прагнень, бачення нового, людянішого суспільного устрою та скепсису щодо робітничої кляси та її «історичної місії». «Прощавай, пролєтаріяте» є чи не найвідомішим з усіх суспільно-політичних творів Ґорца. Вихід книги супроводжувався успіхом так у читачів (за кілька років її переклали кількома европейськими мовами), як у критиків (вона викликала широку полєміку).
Неокапіталізм: автоматизація і безробіття
Автоматизація виробничих процесів, упровадження на виробництві комп’ютерів і роботів за неокапіталізму (себто після другової світової війни) мала двоякий ефект. З одного боку, значно зросла продуктивність праці (і скоротилась потреба у робочій силі), з иншого — зник попит на більшість навичок, поступово зникають висококваліфіковані робітники, а ті, що лишаються, утворюють компактну масу привілейованих найманих працівників. Механізація, автоматизація, комп’ютеризація закрила можливості для ініціятиви, спричинила фраґментацію і декваліфікацію роботи, коли якість роботи залежить не стільки від робітника, скільки від машини. Більшість робочої сили перетворюється на некваліфікованих працівників — це стосується так заводських робітників, як і конторських службовців. Добігає кінця епоха робітників, що впливають на виробництво та через профспілку мають владу на заводі. Тейлоризм і «наукова орґанізація праці» були лише інтерлюдією — на їхнє місце приходять комп’ютери та роботи.
Виробничі процеси продумано та втілено в цехах і конторах невеличким гуртом спеціялістів. Змінилося саме поняття роботи. Тепер не робітники працюють на машинах і управляють ними, а, образно кажучи, машини працюють на робітниках, що вони перетворились на додатки до машин; від них вимагається низка простих і своєчасних реґулярних маніпуляцій.
Науково-технічна революція впливає на самі основи суспільного ладу, встановленого в останні 150 років, більше, ніж будь-які инші перетворення минулого. Автоматизація дозволяє виробляти чимдалі більшу кількість товарів і послуг із застосуванням чимраз меншого капіталу. Мікроелєктроніка з досі нечуваними характеристиками дозволяє економити не тільки на людській робочій силі, але також на капіталі. Невдовзі набагато продуктивніші, ніж сьогодні, роботи продаватимуться за наднизькими цінами, а на багатьох виробництвах машини вже сьогодні здатні замінити дев’ять десятих робочої сили. Скорочення відбуваються в автопромисловості, у сфері телєфонного та поштового зв’язку, в роздрібній торгівлі. За 1970-ті рр. у самій лише Франції було ліквідовано один мільйон робочих місць, і процес автоматизації ще дуже далекий від свого завершення.
Тим-то в епоху автоматизації право на працю і на одержання доходу треба чітко відокремити від права на оплачувану роботу. Постійне робоче місце вже неможливо ґарантувати. Але треба забезпечити, щоби громадяни могли жити та працювати, вільні від самоволи роботодавця, що він купує працю і «дає» роботу.
Марксова метафізика
У «Прощавай, пролєтаріяте» Ґорц пише, що Маркс помилився стосовно двох фундаментальних питань: 1) що розвиток продуктивних сил за капіталізму створює матеріяльну базу для усуспільнення виробництва робітниками та переходу до соціялізму; 2) що робітнича кляса, викликана до життя капіталом, неминуче є рушійною силою знищення влади капіталу над суспільством. Марксова теорія пролєтаріяту була по суті метафізикою, адже робітнича кляса як суб’єкт історичного дійства перевищує емпіричну дійсність, прагнення і сподівання конкретних робітників, а її гадана революційна сутність походить від критичного переосмислення геґелівської філософії.
За словами Ґорца:
«Марксова теорія є вражаючим синкретизмом трьох головних ідеолоґічних течій, що впливали на европейську філософію за героїчної доби буржуазних революцій, — християнства, геґельянства та сциєнтизму. Опорою системи було геґельянство. Геґель поставив собі за мету показати, що історія є діялєктичним процесом, за допомогою якого дух (Geist), спочатку відчужений від самого себе, усвідомлює світ й оволодіває ним (світ є лише духом, що перебуває за межами самого себе і окремо від себе) і в такий спосіб сам стає світом. Історія розглядалась Геґелем як послідовність стадій, з кожної з яких — через внутрішні суперечності — неодмінно виростає наступна доти, доки весь процес не завершиться синтезою, що вона буде одночасно сенсом всієї попередньої історії та кінцем історії, її кульмінацією.
Отже правдивий сенс кожної стадії розкривається тільки в світлі кінцевої синтези. ‹…› тільки Геґель міг розкрити цей сенс. Адже саме він мав ґеній, аби розгледіти в історії процес, що розкриває сенс наприкінці часів ‹…› Геґелева філософія є християнською теолоґією, перекладеною мовою богоявлення. Історія, це — есхатолоґія, кінець часів і царство боже, втілені за посередництва суб’єктів історії, несвідомих своєї трансцендентної роботи. Їхня свідомість важить мало, адже робота історії надихається діялєктикою, що вища за їхні наміри».
Марксову діялєктику Ґорц уподібнює до Геґелевої:
«Він [Маркс] зберіг принципову характеристику геґелівської діялєктики: історія має сенс, незалежний від свідомости індивідів, який втілюється — хай там що вони собі думають — у їхніх діях. Але цей сенс, заміть „ходити на голові“, як дух у Геґеля, у Маркса крокує на ногах пролєтаріяту. ‹…› За Марксом, не дух, а саме робітники виконують роботу історії: історія, це — не діялєктичний процес, коли дух оволодіває світом, але поступове привласнення природи людською працею. ‹…› Людство „відновить“ (насправді створить) єдність з природою, коли сама природа стане витвором людської праці та коли відповідно початком людства стане саме людство. Сенс історії — комунізм, себто пришестя пролєтаріяту як універсальної кляси. ‹…› Геґелів дух замінено діяльністю з виробництва світу».
І далі:
«Матеріялістична діялєктика, в якій виробнича діяльність усвідомила себе як джерело одночасно людства і світу, мала таким чином спиратися на політико-філософську діялєктику, в якій пролєтаріят приходив до самоусвідомлення власного буття, що вона істнувала за межами пролєтаріяту спочатку в особі Маркса, а потім у формі марксистсько-лєнінського аванґарду».
Містичний, на думку Ґорца, погляд на пролєтаріят бачимо не тільки в творах молодого Маркса з 1840-х рр., але також на сторінках «Капіталу». Перспективи комуністичної революції пов’язано із руйнуванням ремісничого характеру праці, перетворенням конкретної праці на загальну абстрактну та поглинанням інтересів окремих робітників історичною місією всієї кляси робітників. Їх, творців усього, зведено до рівня перемінного капіталу. Вони не мають вибору: щоби повернути собі самих себе, вони мають оволодіти всією сукупністю продуктивних сил. Але в робітниках угадується така самосвідомість, тільки якщо дивитися на них здалеку. Насправді робітники не прагнуть усуспільнення засобів виробництва, й таке усуспільнення можна здійснити від їхнього імени тільки через їхні голови.
Некляса: постіндустріяльний пролєтаріят
Якщо соціялізм переживає кризу, це означає також кризу пролєтаріяту. Разом зі зникненням кваліфікованого робітника, головної дієвої особи виробничого процесу, зникає і кляса, здатна взяти на себе відповідальність за соціялістичні перетворення. Занепад соціялістичної теорії і практики пояснюється саме занепадом робітничої кляси.
Пролєтаріят, як здається, був єдиною в історії клясою, зацікавленою у саморуйнуванні через руйнування своїх початків — капіталістичного суспільства. Проте наслідком розвитку капіталізму він втратив владу на заводі, а значить він не зможе завоювати її і в політиці. Крім того, робота перестала бути прерогативою робітника: так на заводі, як і в конторі робота перетворилась на безініціятивну, запроґрамовану діяльність з обслуговування потужної техніки. Сьогодні не стоїть питання визволення на роботі чи робітничого контролю — сьогодні стоїть питання про визволення від роботи через заперечення її природи, змісту та необхідности.
Робітник сходить зі сцени виробництва, і «… на місце продуктивного колєктивного робітника старих часів приходить некляса непродуцентів [non‑classe des non‑producteurs], що вона підготовляє несуспільство в рямцях істнуючого суспільства, в якому буде скасовано всі кляси разом з працею і всіма формами панування». «Некляса» — продукт кризи капіталізму та розпаду продукційних відносин, спричинених появою нових виробничих технолоґій. Некляса включає всіх, викинутих за борт виробництва, частково задіяних в господарстві або повністю безробітних, сезонних, тимчасових і позаштатних робітників — нечленів профспілок тощо (Ґорц наводить кілька конкретних прикладів таких працівників: системний аналітик, стюардеса, екскурсовод, ляборант, інженер елєктрозв’язку).
За Ґорцем, робітнича кляса перетворилась на привілейовану меншість, а більшість населення тепер належить до «постіндустріяльного пролєтаріяту» (prolétariat post-industriel), що не має клясової самосвідомости, не пишається своєю спеціяльністю (як пишався колись своїм ремеслом ремісник чи кваліфікований робітник), не вважає свою роботу важливою і загалом часто змінює її. Сьогодні «неопролєтаріят» (néo-prolétariat) зайнятий одним, завтра — иншим. Він не впізнає себе у робітникові і не бачить свого місця у лавах робітничої кляси. Сама праця втрачає сенс. Чимдалі більше видів економічної діяльности істнують лише для того, щоби давати роботу та чимось зайняти людей. Отже панівна система працює тільки на самозбереження: робота створюється, щоби «зайняти людей і таким чином відтворювати відносини підпорядкування, конкуренції і дисципліни, на яких панівна система тримається».
«На відміну від традиційної робітничої кляси некляса, це — вільна суб’єктність. ‹…› Оскільки вона не грає у виробництві суспільства жадної роли, вона розглядає розвиток суспільства як щось зовнішнє, подібне до видовища чи спектаклю. Вона не бачить жадного сенсу у захопленні машиноподібної структури, яка — в очах некляси — визначає сучасне суспільство, чи в підкоренні будь-чого. Що має значення, так це привласнення зон автономії, що вони розташовані за межами лоґіки суспільства та протистоять їй, аби уможливити безперешкодну реалізацію індивідуального розвитку поряд з машиноподібною структурою або над нею».
Розвиток продуктивних сил добіг свого лоґічного кінця, зробив подальше зростання продукції безглуздим, руйнівним і — через шкоду для довкілля — самогубним, а працю — через автоматизацію, роботизацію та комп’ютеризацію — зайвою. Більше не потрібні ні нагромадження капіталу, ні праця (принаймні, щоденна, восьмигодинна, монотонна праця). Шляхом продуктивізму (productivisme) більше нема куди йти.
Боротьба за вільний час і автономну діяльність
«Історія, — пише Ґорц, — не має сенсу. В історії ні на що сподіватися, і немає причин приносити жертву цьому кумиру. ‹…› Ми, одначе, маємо чітко усвідомлювати власні бажання. Лоґіка капіталу вивела нас на поріг визволення. Але перетнути його можна лише ціною радикального розриву, в якому місце продуктивізму займе инша раціональність. Цей розрив може прийти тільки від самих індивідів. Царство свободи ніколи не може постати з матеріяльного процесу: його можна встановити тільки через установчий акт, що він — свідомий своєї вільної суб’єктности — стверджується всередині кожного індивіда як абсолютна ціль. На такий акт здатна тільки некляса непродуцентів, адже тільки вона втілює розташоване по той бік продуктивізму, а саме відмову від етики акумуляції і розчинення усіх кляс».
Позаяк за капіталізму праця завжди є не самовизначеною діяльністю, а накинутим ззовні обов’язком, а час, витрачений на відчужену працю, є часом самовідчуження і небуття, нове, альтернативне суспільство має подвійне завдання — скасування праці і визволення часу. Насправді скасування праці вже відбувається як наслідок масового безробіття, і цій тенденції треба не опиратися, а скористатися нею як новою можливістю просунутися на шляху до соціялізму. Єдиним реалістичним розв’язанням проблєми безробіття, а також перевиробництва та надспоживання, є дуалістичне суспільство (société dualiste).
Дуалістичне суспільство буде складатися з двох областей — зі сфери гетерономної праці (sphère du travail hétéronome) та сфери автономної праці (sphère du travail autonome), при цьому тільки гетерономна праця відповідатиме марксистській суспільно-корисній праці, необхідній для матеріяльного відтворення суспільства. Час, витрачений на цю працю, треба поступово скорочувати: завдяки науково-технічному поступу його можна суттєво скоротити вже зараз (скорочення робочого часу, звісно, не має означати скорочення зарплати). Всю суспільно-корисну працю ніколи не вдасться зробити приємною для всіх або перетворити на творчість, але її можна звести до мінімуму, у такий спосіб зменшивши царину роботи на ринок. Натомість сфера автономної праці — чи радше автономної діяльности — має розширюватися. Автономна діяльність означає владу над власним тілом, розпорядження собою на власний розсуд, самостійний вибір діяльности, незалежне визначення її цілей і засобів.
Праця — точніше продукція мінової вартости — перетворюється на щоденну, довічну діяльність, а самодіяльність чи самообслуговування, скажімо, у родинному колі, позаяк вони є нетоварними, витісняються на узбіччя тільки в умовах капіталізму. Скасування праці означає перевертання цього відношення: поступове — хоча й неповне — витіснення необхідности купувати право на життя через продаж робочої сили (відчуження часу й життя) і визволення часу для життя. Центральною у соціялістичній проґрамі має стати не політика праці (боротьба за право на працю), а політика часу (боротьба за право на вільний час).
Хоча розширити неринкову сферу автономної й самокерованої діяльности можливо, і така діяльність зможе замінити деякі послуги, що надаються тепер на комерційній основі або бюрократичними структурами, перевести на рейки самоуправління все суспільне виробництво не вдасться. В індивідів залишиться необхідність у чергуванні гетерономної роботи та автономної діяльности, проте це добре, адже будь-яка тривала діяльність — обов’язкова чи творча — виснажує і потребує перерви.
При цьому, за Ґорцем, збережеться держава:
«Істнування держави, відокремленої від громадянського суспільства, здатної представляти об’єктивні потреби в систематизованому вигляді, у формі законів, і забезпечувати їхнє виконання, отже, є обов’язковою попередньою умовою автономії громадянського суспільства та появи зони за межами гетерономії, в якій можна, відповідно до індивідуальних бажань, експериментувати з ріжноманітними способами виробництва, способами життя і формами співпраці. Мірою перекладення місця формулювання законів і матеріяльних імперативів суспільного ладу на мову застосовних до всіх і відомих всім об’єктивних правил держава слугуватиме звільненню громадянського суспільства та його індивідуальних членів від завдань, які вони могли би виконувати тільки коштом погіршення так індивідуальних, як суспільних відносин».
Відтак:
«найголовнішим завданням постіндустріяльної лівиці має стати розширення сфери ініціятивної, самоцінної діяльности в родинному колі та — що ще важливіше — за його межами, а також максимальне можливе обмеження всієї діяльности за зарплату або на ринок, здійснюваної від імени третіх осіб (навіть від імени держави). Скорочення робочого часу є необхідною, але не достатньою умовою, адже воно не допоможе розширити сферу індивідуальної автономії, якщо вивільнений час залишатиметься порожнім „дозвіллям“, заповненим тими чи тими проґрамованими засобами масової інформації, розвагами та товарами, що допомагають забутися, якщо кожного заганятимуть у його особисту приватну сферу.
Навіть більшою мірою, ніж від вільного часу, розширення сфери автономії залежить від вільної доступности знарядь спілкування, що дозволяють індивідам робити та виробляти будь-що, що стає естетично ціннішим і кориснішим від того, що воно зроблене саморуч. Ремонтні майстерні та центри саморобництва, міські та сільські громадські будинки мають дозволити всім за власним бажанням винаходити та виробляти речі. Так само мають бути відкритими для всіх бібліотеки, будинки музичної та кінематоґрафічної творчости, «вільні» радіо- і телєстанції, відкриті простори для спілкування, обігу та обміну тощо».
По той бік заробітної платні
Книгу «Злидні сучасности — багатства можливостей» (Misères du présent, richesse du possible, 1997) можна вважати продовженням книги «Прощавай, пролєтаріяте». В результаті аналізи тенденцій на ринку праці, зауважених ще наприкінці 1970-х рр. (гостре скорочення постійної роботи із зарплатою, зростання у національному доході частки нетрудових доходів від дивідендів, процентів за банківськими вкладами, пенсій, широке поширення позаштатної роботи тощо), Ґорц доходить висновку про необхідність ґарантованого соціяльного доходу (revenu social garanti) або загального безумовного доходу (revenu universel et inconditionnel) для всіх громадян, незалежно від виду зайнятости:
«Позаяк суспільне виробництво (так необхідного, як і надмірного) вимагає чимраз менше праці та розподіляє чимдалі меншу частку доходу у вигляді зарплати, стає чимдалі складніше отримати достатній, постійний дохід від оплачуваної роботи. На „жаргоні капіталу“ цю складність пов’язують з „браком роботи“. Це приховує дійсну ситуацію. Реальна проблєма, це — не брак роботи, але неспроможність розподілити багатство, що воно сьогодні виробляється капіталом із залученням чимраз меншого числа робітників.
Засобом, що має виправити ситуацію, вочевидь є не „створення робочих місць“, а оптимальний розподіл всієї суспільно необхідної роботи та суспільно виробленого багатства».
Отже «універсальне безумовне надання базового доходу ‹…› є найкращим інструментом якомога ширшого перерозподілу так оплачуваної роботи, як і неоплачуваних видів діяльности…» Ґорц переконаний, що запровадження базового доходу (revenu de base) для всіх є «найдоречнішим заходом у ситуації, коли головною продуктивною силою стає „загальний стан науки“, а безпосередній робочий час стає дуже незначним порівняно з часом, необхідним для виробництва, відтворення і розширеного відтворення здібностей і навичок робочої сили у так званій нематеріяльній економіці».
Крім того, безумовний дохід звільняє працівника від диктату ринку праці і перетворює неґативну тенденцію до зростання «гнучкої праці» на позитивну: «гнучка праця» допоможе чергувати гетерономну роботу та автономну діяльність — необхідну умову соціялістичного суспільства.
Зачароване коло дуалістичного суспільства
Доволі цікаві — хоча й дещо утопічні — ідеї викликали в 1980-ті рр. низку застережень. Застереження і сьогодні нікуди не поділися. Щойно намагаєшся наблизитися з пропозиціями до реального світу та зробити з них конкретні політичні висновки, виникають питання.
По-перше, Ґорц, коли заперечує можливість стирання межі між царством необхідности та царством свободи й побудови єдиного (інтеґрованого) суспільства, представляється історичним песимістом. Разом з розчаруванням у робітничій клясі як потенційному суб’єкті революційних перетворень у нього, схоже, з’явився і скепсис щодо подолання капіталізму в принципі. За Ґорцем, поділ на сфери гетерономної (необхідної, обов’язкової) та автономної (вільної) роботи збережеться якщо не назавжди, то точно за соціялізму. Якщо так, тоді, можливо, за соціялізму збережеться й конкуренція між цими сферами, як за капіталізму? Сам Ґорц про це нічого не пише. Инше питання: наскільки має змінитися співвідношення між необхідною роботою і автономною діяльністю, щоби були підстави говорити про якісну зміну суспільства? Пропоноване ним розв’язання проблєми суспільно-необхідної праці та вільного часу лежить радше у кількісній, ніж у якісній площині: Ґорцев соціялізм успадковує капіталістичний поділ (тільки у відмінній пропорції) та виглядає як «капіталізм з людським обличчям».
По-друге, якщо соціялізм, це — «капіталізм з людським обличчям», нічого дивного, що, за Ґорцем, в дуалістичному суспільстві збережуться держава, а значить бюрократія, й гроші, а значить товарне виробництво й відчужена праця.
По-третє, описуючи взаємозв’язок між двома «контурами» продукції в рамках однієї країни, Ґорц упускає з виду міжнародний вимір — міжнародний поділ праці та торгівлю. Він наводить дані щодо зростаючої автоматизації виробництва, запровадження чимдалі більшої кількости роботів, витіснення людської праці з заводів і контор, спричиненого цими процесами високого рівня безробіття — високого тепер і ще вищого в майбутньому — тільки з високорозвинених промислових країн — США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Швеції, Японії. Країни капіталістичної периферії (зокрема, Бразилія, Індія, Китай) згадуються лише як зони кричущої майнової нерівности та екологічного лиха. Якщо такий відбір статистики ще можна зрозуміти і виправдати для «Прощавай, пролєтаріяте», писаної наприкінці 1970-х рр. до відкриття Китаю для експлоатації міжнародним капіталом, то він не може не викликати подив у випадку зі «Злиднями сучасности…». Якщо дуалістичне суспільство буде збудоване у світовому маштабі (про що автор нічого не пише), залишатимуться питання не стільки міжнародної експлоатації праці, скільки питання співвідношення держави та громадянського суспільства, подолання товарно-грошових відносин, зменшення часу, необхідного для гетерономної праці тощо. Инша справа, якщо йдеться за дуалістичне суспільство в одній, окремо взятій країні, тим більше в умовах збереження грошового обігу всередині суспільства та за його межами (а безумовний дохід пропонується надавати не у вигляді чимраз більшої кількости безкоштовних благ, а у грошовій формі). Запровадження дуалістичного суспільства в одній, окремо взятій країні Заходу, супроводжуване зменшенням норми експлоатації працівників у цій країні (через одночасне скорочення робочого часу та запровадження безумовного базового доходу), без від’єднання цієї країни від світової капіталістичної системи, без автаркії того чи того ступеня, без заміни зовнішньої торгівлі обміном, зможе відбутися тільки за рахунок решти країн світу — через зростання норми експлоатації робітників у країнах, що вони займають у світовій капіталістичній системі непривілейоване місце. У такому разі за «соціялізм» у «першому світі» платитимуть пролєтарі — точніше неопролєтарі — «третього світу». Також Ґорц пише про «надання достатнього соціяльного доходу кожному громадянинові», але не пише про негромадян — робітників-міґрантів.
По-четверте, вельми сумнівною виглядає Ґорцева теза про те, що влада не обов’язково означає панування, що сучасна влада є функціональною і безособовою, а значить — саме такий напрошується політичний висновок — боротьба за владу є необов’язковою чи навіть неможливою: суспільні перетворення можливі й без завоювання політичної влади. Вірно, що кожний окремий чиновник державного апарату майже нічого не вирішує; але ця відносна безпорадність окремого бюрократа не скасовує панування буржуазії як кляси та не заважає роботі держави як цілісної машини насильства. Щоби пересвідчитися в цьому, варто лишень спробувати вийти за межі, встановлені капіталістичною державою так у господарстві, як у політиці.
По-п’яте, постулюючи необхідність відмовитися від «вузького обрію продуктивізму» та припинити економічне зростання (чи навіть стиснути економіку), Ґорц забуває, що «нульове» зростання несумісне з імперативом капіталу — неперервною акумуляцією, відповідно без подолання — правдиво безособової — влади капіталу, прагнення зупинити чи впорядкувати економічне зростання ніколи не здійсняться: позбавлені матеріяльного ґрунту, вони ніколи не перетворять на політичну проґраму, а лишатимуться благеньким побажанням, містицизмом у борделі («історія не має сенсу», «розрив може прийти тільки від самих індивідів», «відмова від етики акумуляції», «царство свободи ніколи не може постати з матеріяльного процесу: його можна встановити тільки через установчий акт, що він — свідомий своєї вільної суб’єктности — стверджується всередині кожного індивіда як абсолютна ціль»). Тим більше що революційний суб’єкт не названо: неоклясу — головну робочу силу за неокапіталізму — Ґорц такою не вважає. Прагнення суспільних перетворень і відмова від політики в одній проповіді.
По-шосте, у Ґорца не розглянуто питання власности на засоби виробництва, зміни цієї власности, усуспільнення засобів виробництва. Точніше, він розглядає усуспільнення як таке, що «може привести тільки до ситуації, коли держава чимдалі більше відповідатиме за життя індивідів», як таке, що великою мірою відбулось, і з цим нічого не вдієш (звідси неминучість держави в дуалістичному суспільстві). Проте позаяк влада — що економічна, що політична — функціональна і знеособлена, питання власности — взагалі не питання. Далі, відмовивши у революційності робітничій клясі, жадної иншої кляси замість робітників він не находить — і у неклясі постіндустріяльних пролєтарів теж, залишаючи питання рушійної сили суспільних перетворень відкритим. Замість цього він пише про «рух, сформований всіма, хто відмовляється бути нічим крім робітників». Тільки «сам рух у своїй практиці може створити та розширити сферу автономії». Не можна не зауважити стару як самий пролєтарський рух віру в мудрість стихийности та колєктивної творчости мас, не обтяжених не тільки вказівками керівної партії, але жадним знанням політики, історії і, напевне, навіть власного суспільства.
По-сьоме, закидаючи Марксу метафізику, коли той буцімто приписав робітничій клясі історичну місію, Ґорц впадає у таку саму метафізику, наділяючи свою неклясу суб’єктністю — здатністю на визвольний «установчий акт, що він — свідомий своєї вільної суб’єктности — стверджується всередині кожного індивіда як абсолютна ціль». Орґанічною і свідомою масою некляса виглядає тільки з «висоти пташиного польоту» і навряд чи здатна перетворитися на суб’єкт постіндустріяльної революції, не виробивши спочатку працездатних орґанізаційних форм, а саме проти орґанізацій — завжди авторитарно-бюрократичних — великою мірою спрямована критика Ґорца. Неопролєтаріят виглядає не як діяч, а як глядач історії («розглядає розвиток суспільства як щось зовнішнє, подібне до видовища чи спектаклю»), а його прагнення — як виключно неґативні: «відновити владу над власним життям, вивільняючись од ринкової раціональности продуктивізму». Крім того Ґорц суперечить сам собі, коли протиставляє робітників і «непродуцентів» («неробітників»). Якщо вірно, що за неокапіталізму робота стає чимдалі більш непотрібною, безглуздою, якщо робота деґрадує та сягає крайніх меж відчуження, тоді саме ті, хто її виконає, себто «неопролєтарі», і є робітниками par excellence.
Хоча серед пропозицій для дуалістичного суспільства Ґорца можна надибати дещо корисне для перехідного періоду, і добре зайвий раз нагадати, що однією з цілей соціялізму є вивільнення часу, якомога більше часу для творчих зайнять і самореалізації особистости, загальне враження від його ідей залишається таке, що всю надію він покладає на науково-технічний проґрес, культурну революцію й моральну проповідь, наче у якогось проґресивного мислителя другої половини XIX ст. Але дивно читати це в автора кінця XX ст. — після століття реформ і революцій, і палких дискусій щодо перших і других. Намагаючись пройти хитким мостиком од необхідности до свободи, щирий «революційний реформіст» Ґорц провалюється посередині: його пропозиції надто радикальні для капіталізму й недостатньо радикальні для соціялізму.
Після пролєтаріяту
На початку 1980-х рр. Ґорц порвав практично з усіма, з ким співпрацював у попередні десятиліття, в тому числі з «Тан модерн», «Нувель обсерватор», Французькою демократичною конфедерацією праці (соціял-демократичною конфедерацією профспілок). 1983 року він навіть відмовився приєднатися до протестів «зелених» проти розміщення у Німеччині американських ракет середньої дальности з ядерними боєголовками. На думку Ґорца, антивоєнний рух «ставив життя вище свободи» і «викреслював ідею свободи з числа життєвих цінностей».
У творах 1980-х і 1990-х рр., таких як «Метаморфози праці. У пошуках сенсу» (Métamorphoses du travail, quête du sens, 1988) і «Капіталізм, соціялізм, еколоґія» (Capitalisme, socialisme, écologie, 1991), Ґорц продовжував аналізувати тенденції сучасного капіталізму та їхній вплив на довкілля, дискутувати з теоретиками постфордизму, критикувати орієнтацію на невпинне виробництво та безмірне споживання, обстоювати ідею поступового обмеження економіки та скорочення робочого часу. Помер 22 вересня 2007 р. (він і дружина скоїли подвійне самогубство).
Література
Андре Горц. Нематериальное. Знание, стоимость и капитал. — Москва: Высшая школа экономики, 2010.
Bengt Furåker, review of Farewell to the Working Class by André Gorz, in Acta Sociologica, Vol. 27, No. 4, 1984, pp. 367-370.
André Gorz, Farewell to the Working Class: An Essay on Post-Industrial Socialism [1980], London—Sydney: Pluto Press, 1987.
—, Reclaiming Work: Beyond the Wage-based Society [1997], Cambridge: Polity Press, 1999.
Richard Hymn, “André Gorz and His Disappearing Proletariat”, in The Socialist Register 1983, pp. 272-295.
Вперед 