Людина і міт

Хосе Карлос Мар’ятеґі

І

В усіх дослідженнях сучасних інтелєктуалів щодо світової кризи доходять одного висновку: буржуазна цивілізація страждає від відсутности міту, віри, надії. Відсутність міту є свідченням її матеріяльного банкрутства. Раціоналістичний досвід по суті — хоча це звучить парадоксально — навчив людство гіркої істини, що розум не може запропонувати жадного виходу. Раціоналізм лише дискредитував розум. Муссоліні сказав, що демаґоґи вбили ідею свободи. Точніше, безумовно, було б сказати, що ідею розуму вбили раціоналісти. Розум викорінив з душі буржуазної цивілізації залишки її старих мітів. Західна людина тривалий час тримала розум і науку на вівтарі померлих богів. Одначе ані розум, ані наука не є мітом. Ані розум, ані наука не можуть задовольнити потяг людини до безкінечного. Сам розум продемонстрував людям, що його замало. І тільки міт має одну цінну рису — наповнювати глибинне «я».

Розум і наука розклали і знищили престиж старовинних реліґій.

Ойкен[1] у своїй книжці про сенс і ціну життя чітко і точно пояснив механізм цього розкладання. Наукова творчість збагатила людину новим почуттям — почуттям власної сили. Людина, що її раніше лякали надприродні явища, згодом відкрила неймовірну силу для змінювання і удосконалювання природи. Почуття сили викорінило у людській душі залишки старої метафізики.

Одначе людина, за визначенням філософії, є метафізичною твариною. Без метафізичного розуміння життя вона не може жити продуктивно. Міт рухає людину в історії. Історію творять одержимі й освячені вищим віруванням носії надлюдської надії; решта людей є безіменним драматичним хором. Криза буржуазної цивілізації стала очевистою, ця цивілізація визнала брак міту. Ренан[2] у часи гордовитого позитивізму меланхолічно відзначав занепад реліґії і переймався майбутнім европейської цивілізації. «Віруючі люди», — писав він, — «нині живуть у темряві. Як вони житимуть після нас?» Безнадійне питання і досі чекає на відповідь.

Буржуазна цивілізація вдалася в скептицизм. Війна, здавалося, відродила міти ліберальної революції: свободу, демократію, мир. Проте об’єднана буржуазія на Версальській конференції одразу кинула ці міти на поталу власним інтересам і ворожнечі. Хай там як, але відновлення цих мітів слугувало цілям ліберальної революції в Европі. Викликання духу цієї революції винесло вирок ще живим залишкам февдалізму й абсолютизму в Центральній Европі, Росії і Туреччині. І найголовніше: саме війна вкотре перевірила — переконливо і траґічно — цінність міту. Народи, що виявилися спроможними на перемогу, виявилися також здатними на міт для мас.

ІІ

Сучасна людина гостро відчуває жагу міту. Скептицизм не є продуктивним, а людина не може задовольнитися непродуктивністю. Запекла і подекуди безсила «воля віри» — така гостра у людини повоєнної — вже була напруженою і катеґоричною у людини довоєнної. Вірш Анрі Франка «Танець навпроти арки», це — документ, що його я згадую всякчас, коли заходить за настрої літератури останніх передвоєнних років. У цьому вірші вирують великі та глибокі емоції. Тому я хочу навести цитату з цього вірша. Анрі Франк розповідає нам про свою «волю до віри». Ізраїльтянин спочатку намагається у своїй душі освітити віру в бога Ізраїлю, та це намагання намарне. Слова бога його батьків звучать дивно в цю епоху — поет їх не розуміє. Він оголошує себе глухим до сенсу цих слів. Сучасна людина байдужа до слів з гори Синай. Мертва віра не може воскреснути: над нею тяжіє двадцять століть. «Ізраель помер від того, давши світові бога». Голос сучасного світу натомість пропонує свій удаваний і крихкотілий міт — Розум. Однак Анрі Франк не може його прийняти. «Розум», — каже він, — «це не всесвіт».

«La raison sans Dieu c’est la chambre sans lampe» [фр. «Розум без бога як кімната без лямпи». — Пер.]

Відтак поет вирушає у пошуках бога. Йому конче необхідно задовольнити свою жагу безкінечного і вічного. Однак з прощею йому не поталанило. Прочанин хотів задовольнитися повсякденною ілюзією.

«Ah! sache franchement saisir de tout moment — la fuyante fumée et le suc éphémére» [фр. «Ах! Знати б, як сміло схопити кожен момент — скоробіжучу надію і ефемерну сутність». — Пер.]

Зрештою, прочанин вважає, що «істина, це — ентузіязм без надії». Свою істину людина носить із собою.

«Si l’Arche est vide où tu pensais trouver la loi, rien n’est réel que ta danse» [фр. «якщо арка пуста там, де ти волів знайти закон, — усе є вигадкою, окрім твого танцю». — Пер.]

ІІІ

Філософи дають нам істину, схожу на ту, що її дають нам поети. Сучасна філософія стерла в пил нікчемну споруду позитивізму, проявила й окреслила межі розуму. Вона сформулювала актуальні теорії Міту і Дії. Згідно з цими теоріями, марно шукати абсолютну істину. Істина вірна лише для окремої епохи. Ми маємо задовольнятися відносною істиною.

Проте ця мова релятивізму є неприступною і незрозумілою для простого народу. Простий нарід не надто вдається у тонкощі. Людина опирається тóму, щоби слідувати якій-небудь істині, якщо не вважає її абсолютною чи остаточною. Намарно розхвалювати перед нею переваги віри, міту, дії. Натоміть їй треба запропонувати саме віру, міт чи дію. Де віднайти такий міт, здатний духовно відновити занепадаючий лад?

Це питання непокоїть інтелєктуальну та духовну анархію буржуазної цивілізації. Окремі душі борються за відродження Середньовіччя й ідеалу католицизму. Инші працюють над поверненням Відродження й ідеалу класицизму. Фашизмові, зі слів його теоретиків, притаманний середньовічний і католицький спосіб думання; він вважає, що є виявом духу Контрреформації, хоча з иншого боку намагається втілити ідею Нації — ідею суто ліберальну. Теоретичні пошуки, схоже, не йдуть далі найпишніших софізмів, але будь-які спроби відродити міти минулого приречені на поразку. Кожна епоха прагне мати власне відчуття світу. Немає нічого більш безпорадного, ніж відновлення мертвого міту. Жан-Рішар Бльок[3] у статті, опублікованій в журналі «Европа», написав з цього приводу глибоко правдиві слова. У Шартрському соборі він почув дивовижний віруючий голос далекого Середньовіччя. Проте він попереджає, наскільки цей голос далекий від пристрастей нашої епохи.

«Було б неймовірним», — пише він, — «вважати, що одна й та сама віра справить одне й те саме диво. Озирніться навколо, дивіться всюди й пробуйте знайти новий, активний містицизм, здатний на дива, здатний подарувати знедоленим надію, здатний викликати до життя нових мучеників і перетворити світ на ґрунті доброти й благочестя. Коли такий містицизм буде знайдено й сформульовано, коли він отримає ім’я, ви не будете такими як раніше — ви станете иншими людьми».

Ортеґа-і-Ґассет пише про «розчаровану душу», Ромен Ролян — про «зачаровану душу». Хто з них має рацію? Обидві душі співістнують. «Розчарована душа» Ортеґи-і-Ґассета є душею декадентської буржуазної цивілізації, «зачарована душа» Ромена Роляна — ковалів нової цивілізації. Ортеґа-і-Ґассет бачить лише захід сонця, сутінки, der Untergang [нім. присмерк. — Пер.], Ромен Ролян бачить схід сонця, світанок, der Ausgang [нім. вихід — Пер.]. Що по суті відріжняє буржуазію і пролєтаріят у нашу епоху, це — міт. Буржуазія вже не має ніякого міту. Вона стала маловірною, скептичною, нігілістичною. Ліберальний міт епохи Відродження вже занадто застарів. Пролєтаріят має міт — соціяльну революцію. До цього міту він крокує разом з активною і гарячою вірою. Буржуазія заперечує — пролєтаріят стверджує. Буржуазна інтеліґенція розважає себе раціоналістичною критикою методи, теорії, техніки революціонерів. Яке непорозуміння! Сила революціонерів не в їхній науці — вона в їхній вірі, пристрасті, волі. Це сила реліґійна, містична, духовна. Це сила Міту. Революційне почуття, як я вже писав у статті про Ґанді, це — почуття реліґійне. Реліґійні спонуки зійшли з неба на землю. Вони не священні, вони — людські, вони — суспільні.

Вже давно виявлено реліґійний, містичний і метафізичний характер соціялізму. Жорж Сорель, один з найбільших представників філософської думки Франції ХХ ст., у своїх «Роздумах про насильство» писав наступне: «Ми знайшли нову аналоґію між реліґією і революційним соціялізмом, що ставить собі за мету навчання, підготовку чи навіть перетворення індивіда, що пов’язано з титанічною роботою. Проте Берґсон навчив нас, що глибинну сферу свідомости може займати не лише реліґія — так само там можуть бути присутні революційні міти». Ренан, як зазначав Сорель, звернув увагу на реліґійну віру соціялістів і констатував їхню стійкість у вірі: «після кожного невдалого досвіду вони починають знову. Вони ще не знайшли розв’язання питання, значить, вони його неодмінно знайдуть. Їм ніколи не спадає на думку, що розв’язання може й не бути. І в цьому їхня сила».

Філософія, що вчить нас необхідности міту та віри, стає неспроможною загалом зрозуміти віру та міт нових часів. «Злидні філософії», як казав колись Маркс. Професіональні інтелєктуали не знайдуть шлях віри; його віднайдуть маси. Філософам доведеться потім розшифрувати мислення, що постане з цього великого масового акту. Чи розуміли філософи часів занепаду Римської імперії мову християнства? На філософію буржуазного декадентства чекає не краща доля.

Примітки

[1] Рудольф Ойкен (1846-1926) — німецький письменник і філософ, лавреат Нобелівської премії з літератури (1908). — тут і далі прим. «Вперед».

[2] Ернест Ренан (1823-1892) — французький філософ, історик реліґії, зосібна раннього християнства, й теоретик націоналізму.

[3] Жан-Рішар Бльок (1884-1947) — французький письменник і драматурґ, учасник антифашистського руху Европи.

Пер. з есп. за: Amauta, Nº31 (págs. 1-4), Lima, junio-julio de 1930.