Поразка «нової лівиці»?

Герберт Маркузе

Перш ніж перейти до обговорення причин поразки «нової лівиці», ми маємо з’ясувати два питання: по-перше, хто така «нова лівиця»; по-друге, чи дійсно вона програла.

Для початку кілька зауваг щодо першого пункту. «Нова лівиця» складається з політичних ґруп, розташованих ліворуч від традиційних комуністичних партій; ці ґрупи досі не мають якихось нових орґанізаційних форм, не мають масової бази й ізольовані від робітничої кляси, надто у Сполучених Штатах Америки. Тим часом сильні лібертарні, антиавторитарні моменти, що спочатку характеризували «нову лівицю», зникли або виродилися у новий «ґруповий авторитаризм». Але те, що відріжняє і в принципі визначає цей рух, полягає в тім, що він переосмислив поняття революції, збагативши його новими можливостями для свободи та новим потенціялом для соціялістичного розвитку, створеними (та миттєво загальмованими) розвиненим капіталізмом. Наслідком такого розвитку постали нові виміри суспільних перетворень. Перетворення вже більше не визначають просто як економічний чи політичний переворот, як встановлення нового способу продукції та нових інститутів, але визначають насамперед як революцію у структурі потреб і у можливостях для їхнього задоволення.

Поняття революції від самого початку було частиною марксистської теорії: соціялізм, це — якісно инше суспільство, суспільство, в якому відбулись докорінні перетворення стосунків між людьми та стосунків між людиною і природою. Одначе під тиском економічної моці капіталізму, змушені до співістнування, соціялістичні країни, схоже, були приречені з часом перенести акцент на продукцію засобів виробництва, на розширення продуктивного сектора економіки і майже тільки його. Така розстановка пріоритетів неминуче призвела до підпорядкування індивіда потребам роботи (підпорядкування, що за певних обставин може бути «демократичним» і може означати раціональнішу та ефективнішу форму виробництва, а також більш справедливий розподіл продуктів).

Припущення, що велика кількість матеріяльних виробів є передумовою соціялізму означає відкладання революційного перетворення суспільства до «судного дня» або плекання недіялєктичної надії, що нова якість суспільного життя і взаємодії постануть як побічний продукт кількісного зростання економіки. Поява у 1960-х рр. «нової лівиці» поставила під сильний сумнів таке розуміння соціялізму та відповідної йому стратеґії. З досвіду зіткнення із суперечністю між величезною продуктивністю монополістичного капіталізму, з одного боку, та безсиллям великого соціялістичного й комуністичного апарату перенаправити її на виробництво революції, з иншого, виріс поступовий зсув у фокусі повстання.

Рух мобілізував і орґанізував сили, що ними за великим рахунком до того часу нехтували у традиції марксистської теорії і практики. Він представляв спробу згуртувати опозицію в контрнаступі проти згуртованих репресій і експлоатації монополістичного капіталізму. Мірою того, як проявлялися і вдосконалювалися механізми, за допомогою яких апарат капіталістичної влади маніпулював потребами, чимдалі важливішим представлялось питання революціонізації цих потреб в індивідах, що вони відтворюють статус-кво: бунт і переміни в людському бутті так у царині виробництва, як у царині відтворення, у базисі і у «надбудові». Рух, отже, на самому початку набув форми культурної революції: він розглядав революцію XX ст. як революцію, в якій знайдуть своє вираження не тільки політичні й економічні вимоги, але також радикально инші бажання і сподівання — бажання нового морального чуття, більш людського навколишнього середовища, повної «емансипації всіх людських почуттів» (Маркс), иншими словами, визволення почуттів від необхідности сприймати людей і речі лише як предмети обміну. «Владу уяві!» «Нова лівиця» переймалась емансипацією уяви від обмежень інструментального розуму. На противагу союзу реалізму з конформізмом сили «нової лівиці» висунули гасло: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!». Саме тут оформилася потужна естетична складова руху: мистецтво розглядалось як продуктивна визвольна сила, як досвід иншої — і зазвичай пригніченої — дійсности.

Чи було все це проявом романтизму або, може, елітизму? Аж ніяк ні. «Нова лівиця» просто випереджала об’єктивні умови, адже вона висловлювала цілі та суттєві завдання, що їхнє виконання розвинений капіталізм уможливив, але до певного часу спрямовував ув иншому напрямку або стримував. Передчуття і усвідомлення цього моменту відобразились і у стратеґії. Між боротьбою «нової лівиці», що вона її вела з віджитими формами опозиції, та опозиційними течіями клясової боротьби, що набули відомої популярности всередині самої робітничої кляси, є внутрішній зв’язок: протистояння автономії і авторитарно-бюрократичної орґанізації. З 1960-х рр. окупація заводів, а також концепції самовизначення на виробництві та у розподілі вироблених благ знову мають сенс.

Тепер ми підходимо до другого пункту: чи дійсно «нова лівиця» програла? На це запитання можна відповісти на кількох ріжних рівнях. Почасти рух кооптовано або відкрито придушено істеблішментом, почасти він самозруйнувався, не спромігшись розробити якісь відповідні часу форми орґанізації та пішовши шляхом чимдалі частіших розколів — це явище пов’язане з антиінтелєктуалізмом, певним політично безсилим анархізмом і самозакоханою амбітністю.

Придушення руху істнуючими структурами влади відбувалось у багатьох формах. Воно було насильницьким, але також, умовно кажучи, «нормальним»: надійні наукові механізми управління, «чорні списки», дискримінація на роботі, армія шпигунів й інформаторів — були задіяні та мобілізовані всі ці методи придушення, а їхню ефективність підсилювала тривала ізоляція «нової лівиці» від решти населення. Ця ізоляція обумовлена структурою суспільства за розвиненого монополістичного капіталізму — структурою, що вона давно інтеґрувала в систему великі загони робітничої кляси. Панування політично антиреволюційних профспілок і реформістських робітничих партій представляє, звісно, додаткову проблєму. Ці тенденції та проблєми відображають відносну стабільність капіталізму, що він спирається на неоколоніялізм і неоімперіялізм, на безмежну концентрацію економічної та політичної моці.

Через жахливу конґломерацію моці, що нею є капіталістична тотальність, повстання проти системи вимушено вчинялись і проводились меншинами, що істнують за межами процесу матеріяльного виробництва або на узбіччі цього процесу. В цьому контексті доречно говорити про «привілейовані» ґрупи, про «верхівку» чи, можливо, «аванґард». З иншого боку, саме цей привілей — відстань від процесу виробництва чи незначна участь у цьому процесі — прискорив розвиток радикальної політичної свідомости, перетворив досвід відчуження на бунт проти морального застарівання істнуючої матеріяльної й інтелєктуальної культури.

Звісно, саме тому повстання і не перемогло остаточно: контркультури, породжені «новою лівицею», самозруйнувались, коли наступальний політичний імпульс вони виміняли на відхід у бік такого собі приватного визволення (наркотична «культура», поворот до культів на чолі з ріжними ґуру й инші псевдореліґійні секти), на абстрактний антиавторитаризм і нелюбов до теорії як настанови для практики, на перетворення марксизму на ритуал і фетиш. У всіх таких формах відмови від революційного імпульсу відбиваються передчасне розчарування і покірність обставинам.

Наполягання «нової лівиці» на підривній силі досвіду та індивідуальної свідомости, на радикальній революції системи потреб і задоволення, коротко кажучи, наполеглива вимога нової суб’єктности надає психолоґії рішучого політичного значення. Маніпулятивні важелі управління суспільством, що вони для збереження статус-кво мобілізували навіть несвідоме, привертають нову хвилю надзвичайного інтересу до психоаналізи. Тільки визволення витіснених зі свідомости та сублімованих імпульсів може розхитати встановлену систему бажань і потреб ув індивіда та розчистити місце для бажання свободи. Звісно, визнання і лєґітимація цих імпульсів самі по собі не можуть виконати цю функцію: процес звільнення має вести до критики, до самокритики потреб у відповідь на маніпульовані суспільством та накинуті ззовні бажання. Перейняті бажання і потреби продовжують діяти як бар’єри на шляху до визволення, адже їхнє задоволення забезпечує пригнічене відтворення товарного світу. Саме критична аналіза потреб становить конкретний суспільний вимір психолоґії.

Очевидно, що душа має над- чи, сказати точніше, під-суспільний вимір інстинктивних потреб, спільних для всіх суспільних формацій: вимір первинної сексуальности та деструктивности. Конфлікти, що мають свої початки в цій сфері, істнуватимуть навіть у вільному суспільстві: не можна перекладати відповідальність за заздрість, нещасливе кохання, насильство на буржуазне суспільство — вони виражають суперечність, притаманну лібідо між повсюдністю і винятковістю, між ріжними ступенями задоволення і задоволенням стійким. Одначе навіть у цьому вимірі прояви інстинктів і форми, яких набуває їхнє задоволення, визначаються переважно суспільством. Навіть тут загальне виривається назовні і проявляється в окремому. Звісно, тут універсальне є не соціяльним чи суспільним в індивідах, а радше первинним структуруванням інстинктів у суспільно детермінованих людських істотах.

По той бік цього первинного виміру розташована царина духовних (і фізичних) конфліктів і розладів, що вони мають специфічну суспільну природу, обумовлені у своїх проявах і змісті суспільним ладом і його механізмами витіснення і десублімації. Очевидно, непорозуміння між статями та поколіннями, а також непорозуміння, що виникають при самовизначенні (криза ідентичности), — всі ці непорозуміння, що вони є сьогодні предметом палких дискусій, належать до цієї катеґорії — явища, що їх часто поспіхом клясифікують як відчуження індивіда. У цій духовній царині суспільство та його принцип реальности утворюють спільність та займають центральне місце в конкретних конфліктах і розладах; терапія, отже, стає питанням політичної психолоґії: політизація свідомости та несвідомого — і контрполітизація над-Я — є політичними завданнями.

Тісне структурне відношення між цими двома царинами веде до трактування важливих політичних проблєм як приватних душевних проблєм. Наслідком стає перенесення політичного у сферу приватного й у сферу його представників і аналітиків. (Ненормативне вживання поняття «перенесення» законне в тому сенсі, що задоволення витіснених зі свідомости імпульсів приходить з такого перенесення: приміром, витіснення або перетворення радикальних політичних імпульсів контркультури після їхнього гаданого провалу; у цьому перетворенні вони набувають характеру дитячих бажань.)

Для «нової лівиці» дуже важливим було інтуїтивне розуміння того, що «глибинна психолоґія» має вирішальне значення для поняття розвиненого монополістичного капіталізму.

«Нова лівиця» розуміє природу інтеґрації у це суспільство як механізм, що він залежить переважно від засвоєння індивідами способів управління суспільством, після чого індивіди навчаються відтворювати істнуючу систему і свої власне гноблення. Відтворення суспільства, иншими словами, забезпечується великою мірою через систематичну маніпуляцію потребами та задоволеннями, пов’язаними з лібідо — через комерціялізацію сексуальности (репресивна десублімація) та вивільнення примітивної аґресії не тільки в імперіялістичних війнах (масове вбивство у Сонгмі тощо), але також у гострому беззаконні та жорстокості у повсякденному житті. Відтак, політизованій душі за політичну терапію й освіту править нонконформістська психолоґія. Приватизація психолоґії і панування у ній конформістських підходів чимдалі частіше стикаються зі спробами радикальної терапії — прямою розмовою про суспільне гноблення, що досі має місце на глибоких рівнях індивідуального буття.

Повернімось до «нової лівиці». Попри все я думаю, що говорити про її «поразку», це — надто сильно. Як я спробував показати, рух виріс із структури самого розвиненого капіталізму; він може відступити, щоби відродитися у нових формах, він може, проте, також стати жертвою неофашистської хвилі каральних заходів.

Одночасно з усім вищесказаним є ознаки, що «послання» «нової лівиці» шириться, і його почули далеко за межами руху. Для цього, звісно, є причини. Капіталізм втратив рівновагу, в тому числі на міжнародному рівні: чимдалі частіше система демонструє свою руйнівну природу й ірраціональність. Саме з цього пункту виростає і шириться протест, навіть якщо він майже не орґанізований, розпорошений, незв’язний і з самого початку не висуває відверто соціялістичних цілей. У гурті робітників протест проявляється у формі стихійних страйків, прогулів і таємного саботажу або у раптових виступах проти керівництва профспілок; він проявляється також у боротьбі пригноблених суспільних меншин і нарешті у русі за визволення жінок. Очевидно, що має місце загальне розкладання робітничої етики, недовіра до головних цінностей капіталістичного суспільства та його лицемірної морали; наочне загальне падіння довіри до встановлених капіталізмом пріоритетів і ієрархії.

Тому факту, що глибоке незадоволення суспільством, яке, як я намагався показати, залишається — хоч там що — нечітким, неорґанізованим і обмеженим малими ґрупами, є слушне пояснення. На жаль, велика маса населення прирівнює всі соціялістичні альтернативи або до комунізму совітського зразку, або до туманного утопізму. Очевидно, побутує страх перед можливими змінами у суспільстві, страх перед настільки радикальними змінами, що вони можуть повністю перетворити традиційні способи життя, підірвати пуританську, столітню мораль і покласти край відчуженню у нашому житті. Це умови, з якими або примирились, або які нав’язано людям; нас привчили до думки, що неможливо змінити життя, присвячене нудній роботі та проведене у стані пригноблення, що таке життя — майже реліґійна заповідь. Умовою поступу вважають підпорядкування машині постійного зростаючого виробництва.

Можливо, це пригноблення було дійсно потрібним колись для перемоги в боротьбі з економічною нестачею, пришвидшенням мобілізації робочої сили та опанування природи. Проте технічний проґрес призвів до величезного підйому у розвитку засобів виробництва та до постійно зростаючого нагромадження суспільного багатства. Але, з иншого боку, ці досягнення використали у брудний спосіб для увічнення дефіциту, збереження пригноблення, ґвалтування природи та маніпулювання потребами людини — все це з єдиною метою вічно утримувати у справному стані панівний спосіб виробництва та істнуючу ієрархію або розширити їхню базу.

Безсумнівно сьогодні зрозуміло, що капіталізм не може крокувати від перемоги до перемоги, спираючись на репресії: зараз система може розвиватися, тільки якщо вона руйнує засоби виробництва — навіть саме людське життя — у міжнародному маштабі. Вірно, що капіталізм підніс власне заперечення до рівня принципу. На цьому тлі історичне значення «нової лівиці» стає набагато очевиднішим. 1960-ті рр. позначають поворотний момент у розвитку капіталізму (а, можливо, також у розвитку соціялізму), і саме «нова лівиця» поставила на порядок денний всеохоплюючий — але забутий і задушений — вимір докорінного перетворення суспільства. Саме «нова лівиця» написала на своїх прапорах — нехай трохи безладний і незрілий своєю формою — заклик до революції у XX ст., відповідної своєму часу та відмінної від усіх попередніх революцій. Ця революція відповідала би умовам, створеним пізнім капіталізмом. Її рушійною силою була би широка робітнича кляса з новим суспільним буттям і відмінною свідомістю, широка робітнича кляса, що включатиме широкі верстви колись незалежної «середньої кляси» та інтеліґенції. Ця революція виростала би не з економічних злиднів, не вони дали би їй імпульс, а повстання проти штучних потреб і задоволень, повстання проти злиднів і безумства суспільства достатку. Безсумнівно суспільство пізнього капіталізму також відтворює економічне зубожіння і найжорстокіші форми експлоатації, одначе зрозуміло, що сили докорінних перетворень у високорозвинених капіталістичних країнах поповнюються переважно не «пролєтаріятом» і що їхні вимоги стосуються якісно нових способів життя і якісно нових потреб.

«Нова лівиця» в своїх вимогах і боротьбі об’єднала в єдине ціле бунт проти істнуючого порядку, вона змінила свідомість широких верств населення, вона показала, що можливе життя без безглуздої і непродуктивної роботи, без страху, без пуританської «трудової етики» (що вона впродовж тривалого часу була не стільки трудовою етикою, скільки етикою пригноблення), без нагородженої жорстокости та лицемірства, що нарешті можливе життя без штучної краси, але фактичної огидности капіталістичної системи. Иншими словами, «нова лівиця» зробила давно відоме, але абстрактне знання конкретним, ствердивши, що «змінити світ» означає не заміну однієї системи панування на иншу, але стрибок на якісно новий рівень цивілізації, де людські істоти зможуть розширювати свої власні потреби та потенціял, виражаючи солідарність одна з одною.

Як, отже, має «нова лівиця» підготуватися до докорінних перетворень? (З огляду на брак місця я не можу розглядати тут питання орґанізації в усій його складності; я обмежуся лише необхідним попередніми та загальними заувагами.)

Насамперед нам треба чітко усвідомлювати, що ми живемо в епоху превентивної контрреволюції. Капіталізм підготувався так для громадянської, як і до імперіялістичної війни. Оскільки істнує капіталістична машина контролю за плянетою, «новій лівиці», ізольованій від консервативних мас населення, сьогодні лишається тільки стратеґія мінімум спільного фронту: співпраця студентів, активістів-робітників і лівих лібералів — окремих осіб і ґруп (навіть аполітичних). Перед таким спільним фронтом стоїть завдання орґанізації протестів проти окремих, надто жорстоких актів аґресії і гноблення режиму. Загалом істнуюча інтеґрація, схоже, перешкоджає формуванню радикальних масових партій принаймні поки що. Відтак, головний притиск радикальної орґанізації треба робити на місцевій і реґіональній базі (заводи, контори, університети, мікрорайони): завдання полягає у координуванні протесту та мобілізації для конкретних дій. Радикальна орґанізація не перейматиметься орґанізацією дій з переходу до соціялізму: ніщо не нашкодило марксистським ґрупам «нової лівиці» так, як їхня мова уречевленої і ритуалізованої пропаґанди, що вона передбачає наявність тієї самої революційної свідомости, розвивати яку вона сама покликана. Перехід до соціялізму сьогодні не стоїть на порядку денному: на політичній сцені панує контрреволюція. У цих обставинах вузловим моментом стає боротьба проти найгірших тенденцій. Капіталізм щодня у всій красі показує себе своїми вчинками та фактами, що вони можуть послужити цілям орґанізованого протесту і політичної освіти: підготовка нових воєн й інтервенцій, політичні вбивства і замахи, зухвале порушення громадянських прав, расизм, жорстока експлоатація робочої сили. Боротьба, як завжди, спочатку розпочнеться у буржуазно-демократичних формах (вибори і підтримка ліберальних політиків, поширення прихованої інформації, протест проти забруднення навколишнього середовища, бойкоти тощо). Вимоги та дії, заслужено засуджені в инших ситуаціях як реформізм, економізм, ліберально-буржуазна політика, прямо зараз можуть мати позитивне значення: пізній капіталізм пишається низьким порогом терпимости.

Зростання потенціяльних сил революції відповідає концентрації самого революційного потенціялу. Я уже зазначив, що в героїчний період «нова лівиця» була глибоко переконана, що революція XX ст. охопить виміри, що залишать далеко позаду все, що ми знаємо про попередні революції. З одного боку, вона мобілізує «марґінальні ґрупи» і верстви суспільства, що вони перед тим не брали участь у політиці, з иншого — ця революція буде більше, ніж економічною і політичною революцією: насамперед вона буде культурною. Життєва потреба революціонізувати цінності, які характеризували клясове суспільство, знаходить своє чітке вираження у цій революції нового типу.

В цьому контексті «третьою силою» революції міг би стати рух за визволення жінок. Зрозуміло, що жінки не становлять окремої «кляси»: вони є на всіх щаблях суспільства, у всіх кляс, і протистояння статей є радше біолоґічним, ніж клясовим. Разом з тим це протистояння розгортається в рямцях певного суспільно-історичного контексту.

Історія цивілізації, це — історія панування чоловіка, історія патріярхату. Жіночий розвиток визначався і обмежувався не тільки вимогами рабовласників, февдальним і буржуазним суспільствами, але також — і рівною мірою — конкретними чоловічими потребами. Зрозуміло, що дихотомія чоловік—жінка переросла в протистояння чоловічої і жіночої статей. Одночасно із залученням жінок у чимраз більшому маштабі до процесу матеріяльного виробництва як об’єктів експлоатації і представників абстрактної праці (нерівний рівень експлоатації) від них продовжували очікувати, що вони будуть втілювати всі ті якості — миролюбство, людяність і самопожертву, — що вони не можуть розвитися у світі капіталістичної праці, не підриваючи його гнобительського базису, себто не перешкоджаючи функціонуванню людських відносин за законами товарного виробництва. Через це сфери та особлива «аура» жіночої стати мали строго відокремлюватися від виробничої сфери: «жіночість» перетворилась на якість, що допускалась тільки в чотирьох стінах приватного помешкання і в сексуальній сфері. Природно, що ця приватизована царина залишалась частиною структури чоловічого панування. Цей поділ і розподіл людських ресурсів остаточно і повністю закріпився й відтворювався покоління-у-покоління. Звісно, ці антаґоністичні суспільні умови тоді набули вигляду «природного» протистояння — протистояння між уродженими якостями як основи гаданої природної ієрархії, основи панування чоловічої стати над жіночою.

Ми переживаємо момент в історії, коли аґресивність і безжальність суспільства, в якому панує чоловік, сягнула найвищої точки руйнівности, яку не можна компенсувати через розвиток засобів виробництва і раціональне опанування природи. Бунт жінок проти накинутої їм роли у контексті істнуючого суспільства вимушено набуває форми заперечення: це боротьба проти панування чоловічої стати, розпочата на всіх рівнях матеріяльної культури та в області ідей.

Заперечення, звісно, продовжує бути у цій точці абстрактним і неповним: це перший і надзвичайно важливий крок до визволення — це в жадному разі не саме визволення. Якби емансипативний імпульс залишився на цьому рівні, радикальний потенціял цього руху за побудову альтернативного соціялістичного суспільства був би придушений, і врешті-решт рух би не досяг нічого крім рівности у гнобленні.

Сама система зміниться, тільки коли жіночий опір патріярхатові спиратиметься на підтримку суспільства — на зміни в орґанізації процесу виробництва, в природі праці та в перетворенні потреб. Переорієнтація виробництва на творчість, на одержання задоволення від плодів праці, на емансипацію почуттів, на суспільне життя у мирі з природою зруйнує підвалини чоловічої аґресивности в її найбільш репресивній і дохідній, продуктивній формі, а саме у відтворенні капіталізму. Що дотепер вважалось жіночою антитезою чоловічих якостей при патріярхаті, себто насправді у гнобительській суспільно-історичній альтернативі, стане соціялістичною альтернативою — кінцем руйнівного та самоприскорювального виробництва в ім’я створення таких умов, за яких люди можуть насолоджуватися своєю чуттєвістю й інтелєктом і довіряти своїм емоціям.

Чи буде це «жіночий соціялізм»? Гадаю, це словосполучення вводить в оману. В кінці кінців соціяльна революція, що ліквідує чоловіче панування, покладе край приписуванню питомо жіночих рис жінкам як жінкам, перенесе ці якості на всі верстви суспільства та розгорне їх так на роботі, як і в сфері дозвілля. У такому разі емансипація жінок буде також емансипацією чоловіків, а це потрібно обом статям.

На цьому етапі капіталістичного розвитку чимдалі божевільніша спіраль поступу та руйнування, панування і підпорядкування може перестати розкручуватися, тільки якщо радикальна лівиця зможе втримати відкритими ці нові виміри суспільних перетворень, у висловлюванні та мобілізації життєво важливої потреби в якісно новому способі життя. Ми можемо бачити початки стратеґії та орґанізації, що вони відображають ці потреби — народження мови, відповідної завданням, — мови, що прагне звільнитися від уречевлення і ритуалізації. «Нова лівиця» не зазнала поразки — поразки зазнали поплічники, що втекли з політики.

«Нова лівиця», як і лівиця загалом, ризикує стати жертвою реакційно-аґресивних тенденцій пізнього капіталізму. Ці тенденції наростають мірою загострення кризи та примушення системи шукати вихід у війні та придушенні опозиції. Соціялізм є нагальною потребою, але на його шляху знову стоїть фашизм. Клясична альтернатива «соціялізм або варварство» сьогодні актуальна як ніколи.

Переклад з німецької Бідді Мартина

Примітка

Це розширений варіянт лєкції, прочитаної у квітні 1975 р. у Каліфорнійському університеті, студмістечко Ірвін. У Zeit-Messung (Франкфурт-на-Майні, 1975) вийшов друком німецький варіянт і наводиться тут з дозволу видавництва Suhrkamp й Еріки Шеровер.

Пер. з анґл. за: Herbert Marcuse, “The Failure of the New Left?”, in New German Critique, No. 18 (Autumn, 1979), pp. 3-11.

0 Responses to “Поразка «нової лівиці»?”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Червень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: