Елдридж Клівер і революція люмпенів

Роман Тиса

Люмен-пролєтаріят користується у марксистів поганою репутацією. Відколи Карл Маркс затаврував Наполеона III як голову паризького люмпен-пролєтаріяту («французька буржуазія повстала проти панування робітничого пролєтаріяту — і дала панування люмпен-пролєтаріятові з шефом „спілки 10 грудня“ на чолі»), люмпени — босяки, déclassé, lazzaroni, underclass — вважалися резервною армією контрреволюції. Хоча якщо придивитися ближче, можна бачити, що у професійних революціонерів, злодіїв і безробітних є щонайменше одна спільна риса — неучасть в економічній діяльності та випадіння з процесу виробництва додаткової вартости.

Практика національно-визвольних змагань і соціяльної боротьби «довгих шістдесятих» (1954—1973 рр.) внесла корективи в теорію. Франц Фанон реабілітував люмпен-пролєтарів: вони «є однією з найбільш самочинних і найбільш радикальних революційних сил колонізованого народу». Щоправда, він же зазначив, «що кожен національно-визвольний рух має приділяти люмпен-пролєтаріятові якомога більше уваги: той постійно відгукується на заклики до повстання; але якщо повстання вирішить впоратися власними силами, люмпен-пролєтаріят — ця маса голодних і деклясованих — все одно кинеться у вир збройної боротьби, візьме участь у протистоянні, але вже на боці гнобителя». Це в колоніях. А що в метрополії?

В середині 1960-х рр. у США — бастіоні світового імперіялізму — на узбіччі суспільства постала орґанізація, що вона проголосила себе передовим загоном американської революції. Називалась орґанізація «Партією чорних пантер», а лави її поповнювали молоді «особи без певної професії» з неґритянських ґетто. Керувала партією рада міністрів, і її першим міністром інформації був Елдридж Клівер.

«В’язничні університети»

Лірой Елдридж Клівер народився 1935 р. в місті Литтл-Рок (штат Арканзас). Його батько Ліроей Клівер робив у нічному клюбі — офіціянтом удень і піяністом ввечері. Мати Телма Гетті Робінсон працювала у школі. Загалом подружжя мало п’ятеро дітей — двох дівчат і трьох хлопців. У середині 1940-х рр. всі семеро переїхали на захід: спочатку до Фініксу (штат Арізона), а потім до Лос-Анджелесу (штат Каліфорнія). Юний Елдридж виростав у дрібного злочинця (викрадав велосипеди), аж поки 1954 р. за володіння марихуаною не потрапив до в’язниці міста Солєдад, де провів три роки. Відпущений 1957 року, він наступного року знову опинився за ґратами, засуджений за фізичні напади та зґвалтування.

Саме сидячи у в’язниці у період з 1958 по 1966 р., Клівер почав міркувати над долею чорношкірих в Америці та займатися самоосвітою. Серед прочитаних ними книг були твори Міхаїла Бакуніна, Вольтера, Карла Маркса, Ніколо Макіявеллі, Сєрґєя Нєчаєва, Жана-Жака Руссо, Томаса Пейна. Він дізнався про боротьбу афроамериканців за громадянські права, що набирала обертів з кінця 1950-х рр. Найбільше на Клівера вплинув рух чорних мусульман з Нації ісламу, що вони, за його словами, «кидали у свідомість американських неґрів філософські водневі бомби». Надто захоплювався текстами та постаттю Мелколма Ікса, одного з найталановитіших проповідників Нації ісламу (в минулому злодія, як і Клівер).

Міністер інформації

Коли у грудні 1966 р. Клівер вийшов на волю (умовно-дострокового звільнення), США були иншою країною — не тією, яку він знав у 1950-ті рр. Третій рік ескаляції війни у В’єтнамі (на кінець 1966 р. у війні брали участь 385 тис. військових США) супроводжувались зростанням насильства у самих США та молодіжним рухом. Каталізатором для радикалізації молоді стали расові заворушення у ґетто: з травня 1963 р. по липень 1969 р. сталось бл. 2000 заворушень, під час придушення яких було вбито більше 200 чол. Найвідомішим на Західному узбережжі стало повстання у районі Воттс (Лос-Анджелес) у серпні 1965 р., яке тривало п’ять днів і в якому взяли участь 30 тис. афроамериканців. Для придушення виступів на допомогу поліції викликали Національну ґвардію: загинуло 32 людини і більше 1000 отримали поранення. За два роки, у липні 1967 р., історія повторилась у Детройті: повстання тривало шість днів, і на допомогу поліції прибула не тільки Національна ґвардія, але також армія — частини двох повітрянодесантних дивізій. Були задіяні кулемети та танки. 43 загиблих (переважно чорношкірих), 1200 поранених, 7000 заарештованих. Головними причинами всіх виступів були масове безробіття, погані житлові умови, низький рівень шкільної освіти та надмірна жорстокість поліції.

Після звільнення Клівер працював у сан-франциському радикальному журналі Ramparts, де познайомився з багатьма діячами контркультури, а також активістами руху за громадянські права, зокрема з Г’ю Ньютоном і Боббі Сілом. У жовтні 1966 р. Ньютон і Сіл заснували в Окленді «Партію самозахисту чорних пантер», загін добровольців з протидії поліцейському свавіллю у неґритянських кварталах, і запросили Клівера приєднався до них. Як людина, яка вміє писати та виступати, в партії він обійняв посаду міністра інформації: він залишатиметься на цій посаді до свого виключення з партії 1971 р.

На партійних зборах Клівер познайомився з Кетлін Ніл, з якою одружився у грудні 1967 р. Цей шлюб триватиме двадцять років; вони матимуть двох дітей (сина і дочку).

«Душа на зоні»

У лютому 1968 р. вийшла друком перша книга Клівера «Душа на зоні». Це була збірка, що складалась з текстів, написаних переважно у в’язниці у середині 1960-х рр. і частково надрукованих у Ramparts. Розбита на кілька тематичних розділів, книга торкається низки тем — колонізація душі чорношкірого культурою білих, расизм у США, творення і відтворення злочинців сучасним американським суспільством, дегуманізація чорношкірого в очах білого, влада стереотипів, зведення чорношкірого до рівня самохідного манекена з міцними м’язами, тривкого та гнучкого орґанізму, позбавленого уяви, мислення і власних бажань.

У «Білій расі та її героях» Клівер уперше пише про американське суспільство як про колонізаторське й імперіялістичне, а про його культуру — як про міщанську, що вона, позаяк є панівною культурою, накидає чорношкірим свій убогий спосіб життя і цінності — колонізує їх.

У «Записках про сина своєї землі», чорношкірого письменника Джеймса Болдвіна, відкритого гомосексуаліста, звинувачено у зраді своєї раси та самозапереченні. Болдвін, замість самоствердитися, перетворився на «білого неґра»: «чорну забавку» для білих і інтелєктуальну обслугу білих фантазій. Йому протиставлено письменника Ричарда Райта, «чоловіка та бунтаря», що він був реалістичнішим у зображенні насильства, яким просякнуте американське суспільство.

Майбутню неґритянську революцію в «Інтересах чорної людини у В’єтнамі» Клівер називає «надважливим випробуванням» для адміністрації Ліндона Джонсона, а в «Національному законодавстві та міжнародному порядку» пише про суперечливе становище неґрів-салдат на війні, що вони змушені воювати за чужу їм справу, увічнюючи порядок, несправедливий насамперед саме до них (нагадаємо, що в ті часи збройні сили США комплєктувались не добровольцями, а за призовом): «У В’єтнамі їх закликають помирати за Систему. У Воттсі ця Система їх вбиває. Отже тепер — сьогодні! — вони запитують себе прямо: „Чому би не загинути тут, у Вавилоні, в боротьбі за краще життя, як В’єтконг? Якщо боротися можуть ці маленькі чувачки, чому не можуть такі здорові лоби як ми?“»

«Пантери» під вогнем

Діяльністю «чорних пантер» зацікавилося ФБР. Директор ФБР Дж. Едґар Гувер розглядав «пантер» як найбільшу загрозу внутрішній безпеці США. Партія стала об’єктами проґрами КОІНТЕЛПРО (COINTELPRO — Counter Intelligence Program), започаткованої ФБР для невтралізації радикальних політичних орґанізацій. До цієї катеґорії спецслужби «найдемократичнішої країни світу» зарахували і боксера Мухаммеда Алі, і акторку Джін Себерґ, і музиканта Джон Леннон, і Комуністичну партію США, і Націю Ісламу. Серед найголовніших мішеней були, звісно, «пантери».

Арсенал методів боротьби з політичними дисидентами був багатий: інфільтрація, провокації, вбивства. До кінця 1970 р. було заарештовано майже 500 «пантер», у перестрілках загинули 24 «пантери» та 12 поліцейських. У квітні 1968 р. у перестрілці з поліцією мало не загинув сам Клівер. Клівера затримали та висунули йому звинувачення у замаху на вбивство. Пізніше випустили під заставу, і він продовжив партійну роботу. Коли у листопаді 1968 р. суд наказав йому повернутися під арешт, і боротьба за свободу юридично-правовим шляхом виявилася марною, він разом з дружиною втік закордон. Наступні сім років він провів ув еміґрації — на Кубі, в Алжирі та Франції.

Ще до еміґрації Клівера висували у президенти США від Партії миру та свободи на перегонах 1968 р., хоча потрібних за законом 35 років йому могло виповнитися тільки через рік після майбутнього дня інавґурації у січні 1969 р. Американські суди вирішили, що Клівера не можна виключати зі списку кандидатів лише через те, що він не досяг необхідного віку. Він з товаришкою — кандидатом у віце-президенти Джудит Мейдж — отримали 111 607 голосів.

Подвійне гноблення — національне і соціяльне

Від самого початку членства у Партії чорних пантер Клівер розвиває тезу, що чорношкірі — жертви подвійного політичного та економічного гноблення. Вони — колонізовані у рідній країні, політично безправні, відчужені від власної культури та свого «я». Вони — люмен-пролєтаріят, позбавлений права так на роботу, як і на споживання.

Проблєма двох культур — гнобительської і пригнобленої — у «Земельному питанні та визволенні чорних» (1968) з царині культури переноситься у царину політики та представляється як питання двох націй — білої (маєтної) і чорної (немаєтної): «найперше, що треба усвідомити, це те, що коли люди говорять про „чорну колонію“ і „білу метрополію“, це є дійсність. Тільки якщо постійно пам’ятати про цю ріжницю, можна зрозуміти, що політика в Америці сьогодні розвивається у двох напрямках. … Чорне населення, це — викрадений народ, що його тримають у стані колонії на вкраденій землі, і розв’язати дійсну проблєму можна сподіватися лише, якщо при аналізі проблєми визнавати колоніяльний статус чорного населення. … Евфемізм „громадянство другої кляси“, що набув вжитку у метрополії, є димовою завісою, покликаною приховати колоніяльний статус чорношкірих в Америці».

У виступі на установчому з’їзді Партії миру та свободи в травні 1968 р., пізніше опублікованому під назвою «Революція у білій країні-метрополії і національне визволення у чорній колоній», Клівер повторив свої слова про те, що «чорношкірі в Америці є колонізованим народом у буквальному значені слова, а біла Америка є орґанізованою імперіялістичною силою, що тримає чорношкірих у колоніяльному рабстві. Згідно з цим визначенням, наше завдання стає зрозумілішим: нам потрібна революція у білій метрополії і національне визволення для чорної колонії». Він закликав з’єднати зусилля білих і чорних радикалів — кожний має виповнити свою половину завдання. Потрібна «конкретна коаліція для конкретного завдання знищення капіталістичної експлоатації і расизму». Головною політичною метою Партії чорних пантер проголошувалось проведення під спостереженням ООН плєбісциту серед чорношкірого населення, щоби з’ясувати, чи хочуть чорношкірі «інтеґруватися у Вавилон» чи вони хочуть відокремитися у самостійну державу з усіма правами та статусом як в инших держав світу, включно з членством в ООН і визнанням на міжнародному рівні. Плєбісцит мав стати інструментом мобілізації афроамериканської спільноти, адже питання національного самовизначення чорношкірих стане предметом запальних дискусій, по всій країні постануть орґанізаційні комітети, «вся політична тканина країни опиниться у стані кризи».

До теми внутрішнього колоніялізму Клівер повернувся під час виступу в Стенфордському університеті 22 листопада 1968 року (за два дні до втечі із США) перед переважно білою авдиторією: «Децентралізована сеґреґація. Ми рухаємося і говоримо поміж вас, але ми — колонізовані прямо тут, у Вавилоні. Ми є колонізованими суб’єктами у децентралізованій колонії, розкиданій по всій білій метрополії по анклавах, що їх називаються „чорними спільнотами“, „чорними ґетто“. А почалось усе з колоніялізму, з його поширення по світу».

(Цікаво було б порівняти тут Сполучені Штати та Південно-Африканську Республіку. Коли у післявоєнних США під тиском руху за громадянські права йшов процес ліквідації расової сеґреґації і — принаймні формального — зрівняння прав усіх мешканців країни, у ПАР після другої світової війни апартхейд міцнішав: його «вершиною» став закон з 1970 р., який позбавляв чорношкірих громадянства. Чорні ґетто північноамериканських міст чимось нагадували південноафриканські бантустани (примусові території компактного проживання корінного населення) — те саме зосередження злиднів, безнадійности й суспільного розпаду. Звісно, у двох країн були дві суттєві відмінності: чорношкірі в ПАР становили більшість населення (70%), а у США — меншість (11%); і чорношкірих до ПАР ніхто не привозив.)

У вищезгаданому нарисі «Національне законодавство та міжнародний порядок» Клівер пише, що «коли чорні спалахують гнів щодо жорстокости поліцейських, вони випускають із зору саму дійсність: поліцейські є лише знаряддям політики тих, хто ухвалює рішення. Поліцейська жорстокість, це — лише одна грань кристалу терору та гноблення. За поліцейською жорстокістю ховається соціяльна жорстокість, економічна жорстокість і політична жорстокість. … Поліцейські, це — збройна охорона суспільного ладу. Чорні — головні місцеві жертви американського суспільного ладу».

В «Освіті та революції» (1969) Клівер стверджує, що одним з інструментів відтворення експлоатації та гноблення є система освіти, що вона контролюється панівною клясою. Викладачі та професура є наймитами цієї кляси, що роблять усе, аби представити історію, культуру, політику, суспільство у вигідному для панівної меншости світлі. Економічне підпорядкування супроводжується ідеолоґічним уярмленням: «…хто має владу над свідомістю, має владу і над тілом, отже ті, хто зацікавлені тримати народ у стані пригнобленого та зачинити перед ним всі двері, знають, що для успішної ідеолоґічної обробки населення, для маскування правдивої природи суспільства їм не можна випускати з рук контроль над навчальним процесом. Аби увіковічнити Систему, експлоатованих і пригноблених по суті привчають любити Систему, що вона їх експлоатує та пригноблює».

Шлях до національного і соціяльного визволення полягає не тільки в зміні окремого суспільного інституту (системи вищої освіти), але у поваленні уряду і підриві влади буржуазії: «Щоби змінити американський суспільний лад, ми маємо зруйнувати сучасну структуру влади Сполучених Штатів, ми маємо скинути уряд. …нашою метою є повалення уряду, що він є не що инше, як інструмент правлячої кляси. … Ми мусимо виконати [наше завдання] в єдино можливий спосіб, … себто насильницьке повалення машини гнобительської правлячої кляси. Це означає, що ми не дозволимо правлячій клясі використовувати проти нас жорстокість і силу безкарно — ми теж діятимемо проти них насильницькі та жорстоко. Ми маємо зруйнувати структури, що наділяють їх владою». Держава, не спроможна дбати про всіх громадян, нічого не варта: «Забезпечити належну освіту — обов’язок саме суспільства, так само як обов’язком суспільства є ґарантування найвищого рівня медичної допомоги, забезпечення житлом і роботою — всіма благами, доступними суспільству. Якщо держава цих благ не надає, якщо уряд не забезпечує їх, ця держава не має істнувати, і в нашій державі, що вона називається представницькою демократією, капіталістична економіка не годна дати освіту всім».

Спілка з «третім світом»

В Алжирі, куди Клівер перебрався з Куби у травні 1969 р., він спробував на практиці втілити свій задум пов’язати боротьбу афроамериканців з національно-визвольною боротьбою у «третьому світі» і добитися міжнародного визнання «чорних пантер» як законних представників інтересів американських неґрів. Наприкінці 1960-х рр. Алжир — так країна, як і столиця — був центром руху неприєднання і, образно кажучи, «Меккою для революціонерів». В країні розташовувалися представництва всіх африканських національно-визвольних рухів, а також Національно-визвольного фронту Південного В’єтнаму й Орґанізації Визволення Палестини. Крім того 1967 р. Алжир розірвав дипломатичні стосунки із США на знак протесту проти підтримки цією країною Ізраїлю у Шестиденній війні.

Згуртувавши навколо себе два десятки «пантери», що вони так само як він мусили покинути США, Клівер створив «Міжнародний відділ Партії чорних пантер». Головними завданнями відділу були популяризація боротьби афроамериканців у гурті національно-визвольних рухів і налагодження співпраці з країнами та рухами, що протистоять аґресії США. Найкращі стосунки склались з Тимчасовим революційними урядом Південного В’єтнаму, Китайською Народною Республікою і Корейською Народно-Демократичною Республікою (Північною Кореєю). У липні 1970 р. збірна делєґація з одинадцяти представників революційних орґанізацій, до якої входив і Клівер, відвідала КНДР, Демократичну Республіку В’єтнам (Північний В’єтнам) і КНР. Двоповерховий будинок Міжнародного відділу був пропаґандистським центром, зокрема там записувалися проґрами для ханойського радіо, підготовлені спеціяльно для чорних салдатів у В’єтнамі.

У квітні 1971 р. Клівер і четверо його товаришів відвідали Народну Республіку Конґо (Конґо—Браззавіль). Клівер сприймав країну, що її назва для афроамериканців була синонімом слова «Африка», як приклад «синтези нашої історії, нашої культури та марксизму-лєнінзму», називав «чорною нацією з марксистсько-лєнінською державою» і сподівався перенести до неї штаб-квартиру «чорних пантер». Одначе завдання побудови «реального соціялізму» і цілі «революціонерів без батьківщини» не співпадали, і переїзд не відбувся.

Ситуація рішуче змінилась 1972 р. І змінилась не на краще: 28 жовтня 1971 р. КНР прийняли до ООН (до того Китай в цій орґанізації представляла тайванська Китайська республіка), почалось зближення КНР і США, а 21—28 січня 1972 р. КНР відвідав американський президент Ричард Ніксон. Нормалізації стосунків із США бажав і уряд Алжиру. Міркування практичної політики брали гору над вимогами революції. Відтак «чорних пантер» почали розглядати як небажаних гостей.

Ідеолоґія люмпенів

Під впливом практичного досвіту боротьби з «Вавилоном», а також під враженням від побаченого у країнах «третього світу» погляди Клівера, що він і до того стояв на радикальних позиціях, пережили подальшу еволюцію у бік крайнощів. В цьому сенсі «Про ідеолоґію люмпенів» (1972) є зразком зрілої люмпен-пролєтарської ультра-революційности.

Що Партія чорних пантер має опікуватися інтересами люмпен-пролєтарів, було заявлено ще у проґрамному творі «Про ідеолоґію Партії Чорних Пантер. Частина 1» (1969). Люмпен-пролєтаріят животіє на узбіччі суспільства, на узбіччі економіки, його стихія — вулиця: «Студенти бунтують у студентських містечка, а робітнича кляса — на заводах і пікетах. Але ситуація люмпена вельми специфічна: він не може знайти роботу, а значить не може поступити до університету. Люмпен не має вибору: він бунтує у „вуличному університеті“». Люмпен-пролєтаріятом ніхто не опікується, хоча він є правдиво революційна кляса, він — ліве крило пролєтаріяту (праве крило — робітнича кляса), він потребує орґанізації.

У «Про ідеолоґію люмпенів» постання капіталізму, колонізація і культурне підпорядкування народів світу розглядається як одночасні, взаємопов’язані моменти єдиного процесу: «На початку періоду розвитку европейської колоніяльної системи, у XIV-XVI ст.ст., коли европейські нації розселялися по всій плянеті та займалися тим видом завоювань і грабунку, що він пізніше отримав назву відкриттів і торгівлі, нерівність між Европою і рештою світу була не такою великою… По всьому світі були суспільства, що не дивилися у бік Европи із заздрістю. Навпаки — самі европейці з голої скелі свого півострова із заздрістю та жадібністю дивилися на той блиск, що їх оточував і штовхав на шлях розбою.

Впродовж століть здобич найбільш варварського в світовій історії грабунку, піратського грабунку та бандитизму нагромаджувалась ув Европі та перетворилась на таке багатство і технічні можливості, що Европа в цілому стала новим видом суспільства, що в його основу було покладено якісно нову техніку. …завдяки концентрації та централізації багатства й техніки в Европі народилась сила, що вона почала використовуватися для завоювання і підпорядкування решти світу».

Нагромадження багатств і зосередження засобів виробництва на Заході спричинили люмпенізацію у світовому маштабі: «Люмпенізація народів світу породила населення залежного світу, що живе з милости власників техніки. Народи світу було перетворено на рабів через контроль над технікою, що перебуває в руках хижаків… Це становище закріпачення технікою є становищем люмпенів».

Клівер наче передрікає появу в капіталістичних центрах (Північна Америка, Західна Европа, Японія) «прекаріяту» та перетворення постійного місця роботи на привілей; тільки у нього цей процес «прекаріятизації» (його словами — «люмпенізації») починається з «третього світу»: «Більшість людей покинули там в якості великої резервної армії праці, в якості безробітних. Робота стала привілеєм, можливістю вирватися з пекла, в якому жила решта людства. Робота в системі виглядала як щось природне, адже саме так функціонувала система, саме так її було орґанізовано. Щоб жити, мусиш працювати. … Історично так склалось, що залишитися за бортом виробництва означало залишитися за бортом споживання. Залишитися за бортом споживання означало померти. Відтак, ті, хто знайшов роботу, хто підключився до системи, демонстрували заздрість і бажання захистити цей зв’язок із системою, що він давав їм життя. Щоб ґарантувати безпечність цього зв’язку з технікою і захистити його, вони створили профспілки та компартії. У такий спосіб вони перетворили свої робочі місця на власність, що нею вони володіли за правом. … Бути чоловіком означало мати роботу. Бути жінкою означало мати чоловіка, що має роботу. Бути чоловіком без роботи чи жінкою з чоловіком без роботи означало бути люмпеном».

Попри щирі обіцянки блага капіталістичного процвітання не поширюються на весь світ: «Капіталісти заявляли, щойно економіка подолає спад, робота буде для всіх. Скоро у кожного на столі буде хліб з маслом. Але цього ніколи не сталося. А сталося те, що чимдалі більше людей ставала безробітними, чимраз більше люде постійно сиділи без роботи. Водночас економічну систему настільки модернізували завдяки елєктронним засобам управління, що зникли цілі катеґорії працівників. Об’єктивно цей процес слід вважати правильним, адже людські істоти впродовж століть боролися за те, аби звільнитися від нудної роботи. Чим більше такої роботи можуть виконувати машини, а це звільняє людей, тим краще. Але в контексті капіталістичної системи розвиток техніки стає траґедією для робітників, яких ці машини заміняють».

Всі способи розв’язання проблєм по-капіталістичному виявляються помилковими: «Щоб якось розрядити ситуацію, капіталісти вигадали допомогу по безробіттю — цілу систему соціяльного забезпечення. З точки зору люмпена допомога по безробіттю виконує ту саму функцію, що й робота — вона дозволяє долучитися до споживання. Але допомога по безробіттю та система соціяльного забезпечення ніколи не зможуть стати виходом із ситуації; щоправда, їх і вигадали не для цього. Допомога, це — лише тимчасовий захід із зменшення розриву в доходах, до якого капіталісти вдаються, аби заспокоїти людей і купити собі ще трохи часу, розділивши люмпенів, підкупивши декого з них, щоб відстрочити вирішальне зіткнення між люмпенами та капіталістичною системою виробництва та споживання.

Саме в цьому відношенні вплив марксизму на революційний рух був катастрофічним. Маркс, не зрозумівши основного становища пригнобленого, визначив пролєтаріят, робітничу клясу, як найбільш революційний елємент суспільства. Таким чином цілі покоління революціонерів намагалися здійснити революцію, звертаючись з реліґійним трепетом до робітничої кляси. Так тривало до сьогодні, до моменту, коли це стало абсурдом, якщо не божевіллям».

Люмпени протистоять пролєтаріюту (що його тепер Клівер ототожнює з робітничою клясою і загалом найманими працівниками), «вбудованому» в систему та долученому до певним благ: «Для поступу революційного руху люмпени мають усвідомити себе як велику більшість, а хибну свідомість пролєтаріяту, робітничої кляси, слід заперечити». І далі: «Свідомість люмпенів є більш передовою, ніж свідомість шукачів роботи з Американської федерації праці, Конґресу промислових орґанізацій, Комуністичної партії, робітничого руху, спрямованого на пристосування до системи. … Справжнім революційним елєментом нашої епохи є люмпен, зрозумілий у ширшому сенсі…».

Люмпен має боротися за засоби виробництва: «Ми знаємо, що ми беремо участь у боротьбі за фізичне управління верстатами, роботами, за те, аби фізично вирвати їх з рук буржуазії та робітничої кляси, адже доти, доки ми будемо відрізаними від управління, ми залишатимемось рабами. … Щойно люмпени усвідомлять, що техніка належить народу, що наша сучасна техніка є спадщиною всього людства, вони вирушать експропріювати експропріяторів, скасовувати узурпацію і брати до свої рук управління машинами, технікою». Одночасно: «Основна вимога люмпенів — увійти до світу споживання попри те, що вони виключені з виробництва — є справжньою революційною вимогою».

За Клівером: «Всі вимоги з розширення проґрам допомоги, системи соціяльного забезпечення, благодійницьких проґрам є нічим иншим як реформізмом, продажництвом, півзаходами з пристосування до системи, яку слід замінити. Єдиною задовільною революційною вимогою є відновлення геґемонії людей над технікою і вимога рівности у розподілі багатства та споживанні. Важливою є … рівність у розподілі багатства та рівність у споживанні. Ми чекаємо на той день, коли всю роботу виконуватиме техніка… Але це зовсім не означає, що нам мають перекривати доступ до споживання.

Основним завданням, що стоїть сьогодні перед революціонерами, є подальша розробка свідомости люмпенів, розробка ідеолоґії люмпенів, поширення свідомости люмпенів і керівництво боротьбою через етичну практику за захоплення фізичного управлення над машинами, технікою, за повне знищення геґемонії узурпаторів над суспільною спадщиною людства».

Якщо закрити очі на непослідовність і неточність у термінолоґії (остання могла бути викликана потребою адаптувати її до авдиторії, необізнаної з марксизмом), стає очевидно, що коли він говорить за «рівність у розподілі багатства та рівність у споживанні», він говорить не так за індивідуальні грошові виплати (за Клівером, «допомога по безробіттю та система соціяльного забезпечення ніколи не зможуть стати виходом із ситуації»), приміром, у формі безумовного базового доходу або громадянської зарплати, що їхні ідеї набули неабиякої популярности навіть у колі ліберальних економістів, як за усуспільнення споживання («кожному за потребами»). Щоправда, він не називає конкретних форм, у яких таке усуспільнення могло би провадитися. Може здатися, що, образно кажучи, він віз впрягає в коня, — яке споживання без виробництва? Але про усуспільнення засобів виробництва теж сказано — просто замість слова «техніка» треба читати «засоби виробництва»: «Щойно люмпени усвідомлять, що техніка належить народу, що наша сучасна техніка є спадщиною всього людства, вони вирушать експропріювати експропріяторів, скасовувати узурпацію і брати до свої рук управління машинами, технікою».

Неприємно бачити, що в Кліверовій аналізі з арени клясової боротьби зникає буржуазія, хоча слова «буржуазія» він аж ніяк не соромився — одна з останніх статей його «революційного періоду» має назву «Криза чорної буржуазії» (1973), а головною суперечністю проголошується суперечність між люмпенами і робітничою клясою. Мабуть, це треба трактувати як послідовність у висновках. Якщо робітничу клясу визнано «інтеґрованою» у світову систему екслпоатації, а про «інтеґрацію» робітничої кляси на Заході у 1960-і рр. не писав хіба що ледачий, і вона користає з цієї системи, значить вона зацікавлена у збереженні капіталістичної системи і всіх, хто загрожує стабільности капіталізму, розглядає як своїх ворогів. Тим-то люмпени, чорні націоналісти, студенти, національно-визвольні рухи, селяни-партизани тощо, що вони бунтували проти післявоєнного неокапіталізму, були противниками як буржуазії, так і робітничої кляси. Хай там що заявляють ортодоксальні марксисти, але історія другої половини XX ст. свідчить, що робітнича кляса — принаймні фабрично-заводські робітники — капіталістичних центрів показала себе як така, що втратила революційний потенціял, і коли виходить на протест, то виключно з економічними вимогами.

Ренеґат

Після втечі зі США Клівер продовжував друкуватися у партій ґазеті Black Panther, у журналах Ramparts і Black Scholar, але чимдалі більше відхилявся від партійної лінії в бік збройної боротьби та звинувачував керівництво «чорних пантер», що воно саме започаткувало проґраму безкоштовних сніданків для чорношкірих школярів, у реформізмі. Суперечки з Г’ю Ньютоном призвели до виключення з партії у лютому 1971 р., а у січні 1973 р. Клівер був змушений покинути Алжир. Два наступні роки він жив у Франції.

Спочатку дружина, а згодом — восени 1975 р. — і сам Клівер повернулися до США. На батьківщину повернувся не революціонер, а новонавернений християнин і консерватор, що він назвав політичну систему США «попри всі її недоліки … найбільш вільною та демократичною у світі».

Клівер пішов на співпрацю з правосуддям, і за квітневу стрілянину 1968 р. йому дали лише п’ять роки умовно. Його «ідейна еволюція» приведе його спочатку — наприкінці 1970-х рр. — до мормонів, а пізніше — на початку 1980-х рр. — до прибічників президента Рональда Рейґана (історія любить глузувати: 1980 р. Клівер підтримував того самого Рейґана, якого 1968 р. називав «Мікі Маусом» і посилав під три чорти, коли той був ґубернатором Каліфорнії). Він заявляв про створення нової реліґії — христламу. Працював садівником, службовцем торговельної палати для чорношкірих у Сан-Франциско, лєктором біблійного коледжу в Маямі. Помер у лікарні міста Помона (штат Каліфорнія) 1998 р.

Література

Николай Сосновский. Desdemona must die! // «Забриски Rider». — № 4 (1996). — С. 136-150.

Eldridge Cleaver, Soul on Ice [1968], New York: Delta/Random House, 1999.

—, “Revolution in the White Mother Country and National Liberation in the Black Colony”, in The North American Review, Vol. 253, No. 4 (July-August, 1968), pp. 13-15.

—, Post-Prison Writings and Speeches, New York: Random House, 1969.

—, “Education and Revolution”, in The Black Scholar, Vol. 1, No. 1 (November, 1969), pp. 44-52.

—, “On Lumpen Ideology”, in The Black Scholar, Vol. 4, No. 3 (November-December, 1972), pp. 2-10.

—, Target Zero: A Life in Writing, New York: Pelgrave Macmillan, 2006.

Eldridge Cleaver and Lee Lockwood, Conversation with Eldridge Cleaver, New York: Delta, 1970.

Eldridge Cleaver and Skip Gates, “Cuban Experience: Eldridge Cleaver on Ice”, in Transition, No. 49 (1975), pp. 32-44.

Kate Coleman, “Souled Out”, in New West, May 19, 1980, pp. 17-27.

Sarah Fila-Bakabadio, “Against the Empire: The Black Panthers in Congo, Insurgent Cosmopolitanism and the Fluidity of Revolutions”, in African Identities, Vol. 16, No. 2 (2018), pp. 146-160.

Sean L. Malloy, “Uptight in Babylon: Eldridge Cleaver’s Cold War”, in Diplomatic History, Vol. 37, No. 3 (June 2013), pp. 538-571.

0 Responses to “Елдридж Клівер і революція люмпенів”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Червень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: