Про деякі буржуазні концепції «масової культури»

Валентина Крючкова

Виникнення проблеми «масової культури» тісно пов’язане з важливими суспільними процесами, що відбувалися протягом XX століття — століття велетенських масових рухів, не-чуваного піднесення соціальної активності трудящих. Мільйони знедолених стали масовою діючою силою; ті, що становили «периферію» суспільства, опинилися в центрі подій.

Зростання промислового виробництва і, відповідно, урбанізація, посилена мобільність населення, стирання в культурі регіональних рис, поширення письменності, скорочення часу виробничої зайнятості і, завдяки наполегливій боротьбі трудящих, певне підвищення матеріального рівня життя — все це породило масову потребу в культурі.

Водночас були створені й технічні засоби для задоволення цієї потреби: поліграфія, фотографія, радіо, звукозапис, кіно і телебачення, які відкрили широкі можливості для інтенсивної й екстенсивної пропаганди культури.

Проте в капіталістичних країнах ці тенденції суспільного розвитку сприяли тому, що каналами масової комунікації ринув потік кітчу, низькосортної літератури, псевдомистецтва, беззмістовної і примітивної інформації. Це викликало різко критичну реакцію інтелігенції, а потім і спроби пояснити причини та джерела цієї «масової культури».

У США обговорення проблем «масової культури» набрало в 1950-х роках характеру гострої дискусії. На той час було нагромаджено великий фактичний матеріал у справі вивчення суспільної думки, розроблено теорію масових комунікацій, виявлено деякі закономірності впливу засобів масової інформації на свідомість людей, набула поширення так звана «теорія стереотипів» Ліппмана.

Особливо інтенсивні дослідження велися в галузі реклами й пропаганди, що привело до створення «теорії мотивації», заснованої на психоаналізі 3. Фрейда і принципах біхевіоризму. Усе це відкрило для практиків «масової культури» вельми оптимістичні, а для її дослідників-гуманітаріїв — страхітливі перспективи щодо можливості обробки масової свідомості, маніпулювання нею за допомогою «прихованих стимуляторів»…

Але найбільший вплив на розробку концепцій «масової культури» мали нові буржуазно-соціологічні інтерпретації сучасного суспільства як «масового суспільства», «індустріального суспільства», «технічного суспільства», «суспільства згоди», «суспільства споживання» і т. п. Найвпливовішою серед них стала теорія «масового суспільства», розроблена у творах Е. Фромма, Д. Рісмена, Р. Міллса, У. Уайта, У. Корнхаузера, а пізніше — Д. Белла, Е. Шіллза, Д. Мартіндейла.

У їхніх- працях дається в основному критичний опис найхарактерніших явищ сучасного капіталістичного світу: зростання економічного, політичного й соціального відчуження, механізація всіх процесів суспільного життя, централізація влади, дедалі більше зміцнення організованого апарату придушення індивідуальної волі й ініціативи, утворення гнучкої системи «престижного символізму», що примушує людину «добровільно» підкорятися соціальним нормам, приводить її до конформізму. Такі автори, як Д. Рісмен, Е. Фромм, У. Уайт, особливу увагу приділяли аналізові становища людини в «масовому суспільстві», відзначаючи перетворення /161/ її на робота, функціонера, автоматичного виконавця своєї ролі у гігант­ському механізмі буржуазної держави, втрату індивідом власного обличчя, параліч волі, дезінтеграцію особистості, гострі психічні зриви через неможливість реалізувати свої сили в заданій системі чи збунтуватися проти неї.

Трагічна картина, намальована теоретиками «масового суспільства», була багато в чому правильна, однак нині, коли ще чути відгомін бурхливих суспільних рухів другої половини 1960-х — початку 1970-х років, стала очевидною і її обмеженість. Адже протест вибухнув саме в «споживацькому раю», «орієнтована ззовні», «оснащена радаром» людина Д. Рісмена змогла виробити для себе незалежну, незапрограмовану орієнтацію, «людина організації» У. Уайта виявилася здатною і до організованого протесту.

Знайомлячись з літературою про «масове суспільство» і «масову культуру», помічаєш, що саме поняття маси для буржуазних соціологів непорушно пов’язане з поняттям ринку. Для зображуваної ними «маси» як суми пасивних, розрізнених, стандартизованих індивідів можна знайти лише один реальний прообраз — ринок і одну модель — модель поведінки покупця на ринку. В періоди відносного суспільного застою (а саме таким був час, коли створювалась ця література) соціологи, прагнучи пояснити, що таке маса, звертаються саме до цієї моделі. Ось що пише у своєму есе «Маскульт і мідкульт» американський літератор Д. Макдоналд: «Можна теоретично пояснити, чому масова культура ніколи не може бути доброю. Я приймаю як аксіому, що культура створюється тільки людськими істотами і для них. Але якщо люди організовані (або, точніше, дезорганізовані) в масу, вони втрачають свою людську ідентичність і особливість… Людина маси — поодинокий атом, що не відрізняється від тисяч і мільйонів тотожних йому атомів, які творять «самостійний натовп», як Девід Рісмен справедливо називає американське суспільство».

Такий погляд цілком суперечить марксистській концепції, в якій маси виступають основним рушієм суспільного прогресу, активною силою, що творить як матеріальні й духовні цінності, так і суспільні системи взагалі. Тільки таке уявлення про маси є науковим, бо істинність його підтверджується всією історією людства, а не довільно взятим періодом у розвитку кількох країн.

Джерела «масової культури» Д. Макдоналд пов’язує з перемогою Великої французької революції і виходом мас на політичну арену. Саме демократія, на його думку, надавши масам політичних прав, призвела до розкладу високих норм попередньої культури.

Американський соціолог Ернест ван ден Хааг основною небезпекою, пов’язаною з явищем «масової культури», вважає стандартизацію продуктів духовної діяльності, викликану сучасним індустріальним виробництвом капіталістичного світу. Поряд із зростанням стандартизації і монотонності праці росте і стандартизація споживання, зокрема споживання продуктів культури. Масове виробництво не може враховувати індивідуального смаку — тут індивідуальність опиняється «під забороною». Стандартизована «масова культура» є ніби зворотним боком стандартизованого масового виробництва і разом з ним створює те замкнуте коло, в якому розгортається життєдіяльність сучасника: «Щоб виробляти більше, люди працюють в деіндивідуалізованих умовах і отримують винагороду у вигляді високого прибутку й дозвілля. Отже, вони можуть більше споживати. Але і як споживачі вони повинні знову відмовитися від своїх індивідуальних смаків. Переваги масового виробництва можливі лише тоді, коли деіндивідуалізована праця доповнюється схожим деіндивідуалізованим споживанням… Врешті-решт, виробництво індивідами стандартних речей вимагає також виробництва стандартизованих індивідів».

Ван ден Хааг зовсім не розмежовує специфіку масового виробництва в умовах капіталістичного і соціалістичного суспільств, вважаючи, що воно фатально, само собою диктує перетворення суспільства на конгломерат деперсонізованих роботів. Соціо­лог створює ніби ланцюг причинно-наслідкових понять: масове виробництво — масове суспільство — масова культура — людина маси, вважаючи, що не тільки перша ланка неминуче веде до всіх наступних, а й кожна з них, у свою чергу, стимулює дію інших.

Отож не дивно, що пізніше в дискусії, організованій журналом «Дедалус», ван ден Хааг, виклавши в коротких тезах свою позицію, зупинився на ролі психології «масової людини» у вульгаризації культури, висловивши /162/ думку про те, що саме ця людина згубно впливає на культуру. «Людська маса відчуває і завжди відчувала відразу до освіти й мистецтва. Вона хоче, щоб її відвертали від життя, а не розкривали його сенс; вона чекає заспокоєння від традиційних (можливо, веселих і сентиментальних) тропів, а не збудливого впливу нових… Новим тут є не тільки те, що фальшиві емоції наперед фабрикуються, а й те, що еліта більше не гарантована від вимог масового споживача».

Звичайно, висунувши питання про «масову культуру», буржуазні критики, не змогли обійти проблему її співвідношення з культурою елітарною, під якою розуміється модернізм, у справжній цінності якого ніхто з них не сумнівається. Тому прірва між культурними запитами мас і модерністським мистецтвом стає, на їхню думку, додатковим аргументом, спрямованим проти мас. Правота модернізму вважається аксіомою, вихідною засадою, з якої виводиться «неправота» й «реакційність» «вузьколобих» мас, не здатних зрозуміти «високе» мистецтво. Так, наприклад, міркує відомий художній критик США Клемент Грінберг у своєму дослідженні «Авангард і кітч».

Інша поширена в буржуазній соціології концепція вбачає причину занепаду культури в технічних засобах її поширення. Найкатегоричніше, хоч і досить сумарно, вона висловлена Б. Розенбергом. Таких самих поглядів на згадану проблему дотримується в своїй праці «Масове суспільство та його культура» і французький філософ-неотоміст Етьєн Жільсон. Автор розуміє «масову культуру» як культуру механічного відтворення й репродукування творів мистецтва. Він різко критикує її, твердячи, що «індустріалізація естетичного досвіду скрізь має тенденцію підміняти переживання творів мистецтва переживанням репродукцій і механічних імітацій».

Антитехніцистська позиція Е. Жільсона досить поверхова й суперечлива. Ніхто не заперечує того, що репродукція з твору мистецтва — не самий твір. Але чому ця додаткова інформація «веде до деградації естетичного досвіду»? Чому «друк не змінив сутності літератури», а репродукування і звукозапис перетворили твір мистецтва на «функціональну річ»? І чи не ясно, що в комерційності літератури й мистецтва друк відіграв лише другорядну роль? Хоча факт неповноти естетичної інформації, що передається каналами «мас-медіа», очевидний, це аж ніяк не означає, що симфонія Бетховена «дегуманізується», якщо її передають по радіо, а картина Тіціана в репродукції сприймається як «функціональна річ». Книжка Е. Жільсона відбиває загальні тенденції в сучасній буржуазній ідеології: техніка міфологізується, їй приписується сила таємничої й жорстокої влади над людьми, реальні суперечності суспільної системи зображуються як відплата за науково-технічний прогрес.

Більшість буржуазних критиків «масової культури» пояснює її низький рівень лише окремими тенденціями суспільного й науково-технічного прогресу. Тому їхня критика «масової культури» найчастіше переходить у критику демократії, науково-технічних досягнень, а вина за «псування» культури покладається на її масового споживача. «Масова культура» як феномен «масового суспільства» зображується явищем універсальним, що має, начебто, одну й ту саму сутність у країнах капіталістичного й соціалістичного світу.

Поняттям «масового суспільства» оперують не лише «песимісти», тобто критики «маскульту». Широко ним користуються і ті, хто захищає «масову культуру» або прагне обгрунтувати її «об’єктивними» умовами сучасного суспільного розвитку.

Відомий американський соціолог Едвард Шіллз починає свій аналіз «масової культури» з характерних особливостей «масового суспільства». Він вважає, що повної культурної єдності ніколи не було, і виділяє три «одвічні» ступені культури: високий (або рафінований), посередній і низький (вульгарний), які визначаються різними естетичними, інтелектуальними і моральними нормами, що побутують у різних прошарках населення.

З формуванням і розвитком «масового суспільства» (соціолог вважає, що існує воно років сорок) зростає споживання культури. Але оскільки це зростання відбувається, головним чином, за рахунок залучення до культурної діяльності тих, хто раніше був відкинутий від неї, то водночас змінюються пропорції на користь посередньої і низької культури.

Аналізуючи становище вищої культури в «масовому суспільстві», Е. Шіллз робить висновок, що немає підстав для песимізму. Висока культура, на його думку, завжди була під загрозою, у напружених стосунках із /163/ суспільством, однак переконливі успіхи сучасної науки, літератури, мистецтва спростовують думку про її «псування», а зростання освіти, дозвілля відкривають ще більші перспективи на майбутнє.

Отже, попри всю зовнішню «об’єктивність» статті, Е. Шіллз намагається обгрунтувати в ній «оптимістичний» погляд, виступаючи, зрештою, апологетом буржуазного «демократичного» суспільства.

1968 року в Філадельфії вийшла велика праця Деріка Ріджіна «Культура і натовп. Культурна історія пролетарської ери».

Розглядаючи історію західної культури приблизно з 1800 року, автор простежує в ній поступове нагромадження ознак і розвиток тенденцій, які прийнято називати демократичними і які він визначає як «пролетарські»: становлення реалізму, перемога роману в літературі, драми і побутової комедії в театрі, переважання жанрових сюжетів у живопису, поширення пісні, танцювальної музики і т. п.

Поняття «пролетарська культура» Д. Ріджін тлумачить абсолютно довільно. Він вважає, що пролетаріат — не клас, а відірвані від суспільства люди. Вони можуть бути й багатими, але завжди перебувають оддалік від політичної й культурної ініціативи суспільства. Пролетаріат, — пише Д. Ріджін,— це продукт не класової боротьби, а відчуження від елітарної культури. Навіть у період свого пробудження пролетаріат, мовляв, не мав класової свідомості, бо належав до різних соціальних груп і водночас не міг ідентифікувати себе з ними. Пролетаріат, на думку Д. Ріджіна, може мати лише масову, а не класову свідомість.

Як вважає Д. Ріджін, протягом усієї описуваної ним епохи триває процес боротьби між масовою свідомістю і самосвідомістю, причому перша, впливаючи на інтелігенцію, крок за кроком перемагає останню. Це приводить до «вирівнювання» західної цивілізації, за рахунок чого й стає можливим поширення культури. Основний зміст культурного руху в наш час, твердить автор, становить боротьба між індивідуальним і колективним, елітарним і пересічним, своєрідністю і конформізмом, оригінальністю і загальною думкою.

Д. Ріджін закликає до історично-об’єктивного розгляду сучасної культури. Однак реакційна сутність його культурологічної схеми очевидна: з одного боку, він виставляє буржуазну «масову культуру» як спадкоємицю великих традицій демократичної культури минулого, а з іншого — позбавляє її класового змісту, зображуючи як «пролетарську культуру», «культуру натовпу».

У книжці французького соціолога Едгара Морена «Дух часу» проблема «масової культури» також вирішується в світлі теорії «масового сус­пільства». Е. Морен основними передумовами її формування вважає розвиток індустріального виробництва і виникнення численного «середнього класу», вбачаючи в цьому певну тенденцію до гомогенізації суспільства, що здійснюється і в ширшому плані — стиранні національних, регіональних і статево-вікових культурних відмінностей. Стандартність «масової культури» Е. Морен пояснює тенденціями, нібито закладеними в самому «масовому суспільстві», — тенденціями до «соціального вирівнювання». Прагнучи подати «масову культуру» як закономірний наслідок сучасного суспільного розвитку, соціолог позитивно оцінює її, вбачаючи у ній «єдино широку платформу міжкласового (соціального) спілкування».

У другій частині праці (під назвою «Новий курс») Е. Морен аналізує зміст «масової культури» й типові для неї моделі — систему «зірок», реклами, еротики, тем насильства, «хеппі енду» і т. д. Він пише про нестійкість межі між реальним і уявним, про перехід одного в інше: карна хроніка романтизується, мрія втілюється в образі тієї чи іншої «зірки», різні поради читачам і реклама побутових виробів наче вказують на конкретний «предметний» шлях до реалізації мрії про щасливе життя, реалістична кінодрама завершується бажаним «хеппі ендом», на грубий кримінальний роман проектується мрія читача про свободу, про світ без законів і соціальної регламентації. В усьому цьому автор вбачає характерний для «масової культури» синкретизм, своєрідне схрещення буржуазного реалізму й міфології, особливої фольклорної казки.

Спроби аналізу «масової культури» в світлі теорії «масового суспільства» слід визнати неспроможними, бо ця теорія намагається визначити сутність суспільної системи, виходячи з феноменологічного опису особливостей, які є радше наслідком, аніж причиною, і залишаючи поза увагою головні чинники суспільного ладу — форму власності й зумовлену нею класову структуру. /164/ Тому позиції «песимістів» і «оптимістів» розходяться лише в оцінці явища, а не в аналізі його соціальної сутності: і в тих і в тих «масова культура» постає як універсальний феномен, що визначається поняттям «сучасного», «індустріального», «масового» суспільства.

Щоправда, деякі американські і, особливо, західноєвропейські вчені глибше розглянули проблематику «масової культури», розкрили її реальні суперечності.

До них належить англійський соціолог і літературознавець Річард Хоггарт. Його книжка «Переваги письменності», присвячена культурі англійського робітничого класу, вперше була опублікована 1957 року й відтоді витримала дванадцять видань.

Р. Хоггарт поставив перед собою завдання оцінити «масову культуру», виходячи з аналізу безпосередньої, живої культури, що склалася в робітничому середовищі. Виходець з робітників, автор змальовує яскраву й багатогранну картину їхнього способу життя, загальноприйнятих норм і традицій, улюблених форм дозвілля, поширених переконань і т. д. Перша, частина його праці присвячена описові «старого порядку», тобто традиції, якої нині додержується головним чином старше покоління робітників.

Р. Хоггарт розглядає цю культурну формацію в динаміці, показуючи у другій частині книжки, як на цьому культурному грунті проростають, зазнаючи змін, нові цінності й ідеї свободи, демократичної рівності, прогресу. Його ставлення до нових віянь неоднозначне. Він показує, наприклад, як хибно засвоєні принципи свободи, рівності, терпимого ставлення до думки іншого призводять до байдужості, пасивності, небажання втручатися у справи, що безпосередньо цієї людини не стосуються. Властиве робітникам класове почуття може в умовах капіталістичного суспільства обернутися елементарним обивательським конформізмом, а поверхові, примітивні уявлення про прогрес в умовах низької культури, відсутність історичної свідомості і наївний прагматизм мислення породжують безтурботний оптимізм, зневагу до минулого і прагнення втішатися нинішнім життям, не замислюючись над майбутнім,

Р. Хоггарт не вважає, що такі настрої виникають у робітничому середовищі самі собою. На думку дослідника, їхнім джерелом є масова преса, радіопередачі, адресовані робітникам. Автор уважно простежує конфлікт між світоглядними принципами та життєвими нормами, виробленими самим- робітничим середовищем, і поняттями, занесеними ззовні, зі сфери офіційної ідеології. Власне, ця конфліктна ситуація, шляхи її подолання і є темою дослідження Р. Хоггарта. В оригінальній, виробленій поколіннями культурі робітничого класу Р. Хоггарт бачить велику життєву силу, але при цьому на переконливих прикладах показує, як прислужницька, демагогічна, сенсаційна преса вдало пристосовується до соціально-психологічного типу свого адресата: втішаючи і розважаючи людей, вона навіює шкідливі ідеї терпимості, уявлення про нібито вже досягнуті рівність і свободу, впевненість у радісних перспективах майбутнього. Читання такої преси породжує переконання, що можновладці — «свої люди», утверджує ілюзію участі в управлінні капіталістичним суспільством, що призводить не лише до безвідповідальності й пасивності, а й до політичного паразитизму.

«Переважна більшість масових розваг[1], — пише Р. Хоггарт, — є тим, що Д. Г. Лоуренс назвав «антижиттям». Вони сповнені шкідливої крикливості, фальшивих принад і аморальних збочень. Згадайте повідомлення про події дня: вони привчають до такого погляду на світ, згідно з яким прогрес мислиться як досягнення матеріального добробуту, рівність — як моральне нівелювання, свобода — як право на абсолютно безвідповідальну насолоду. Ця продукція світу сурогатів звернена до світу спостерігачів, вона не пропонує нічого, що може справді захопити розум чи серце. Вона сприяє поступовому занепадові більш позитивних, повних і колективних розваг, в яких кожен, віддаючи, щось набуває. Вони («масові розваги».— В. К.) претензійні й двозначні, потурають нашому бажанню чинити так, як нам хочеться, не думаючи про наслідки. Кожна порція такої продукції щоденно доходить до більшості людей: її ефект одночасно, і широкий, і одноманітний».

У другій частині праці, присвяченій новим тенденціям у культурі робітничого класу, автор приділяє велику увагу розглядові типових виявів сучасної «масової культури» капіталістичного світу — тем сексу й насильства, /165/ популярних пісень, жіночих журналів, реклами. Він зазначає, що естетичний і професійний рівень «масового мистецтва» скоріше зріс, аніж знизився порівняно з періодом кінця XIX — початку XX століття, однак негативний аспект «нових віянь» (моральна безвідповідальність, паразитування на прогресивних ідеях часу, їхнє спотворення), на думку автора, є соціально небезпечним. І небезпека ця особливо велика саме для робітників: адже цей клас — найбільший у сучасному суспільстві, і виробники в своєму прагненні до широкої реалізації товару розраховують головним чином на нього, а це означає, що саме його норми й цінності будуть піддаватися найсильнішому тискові і деформаціям з боку «мас-медіа».

Позитивним у творі Р. Хоггарта є те, що його міркування про певні види робітничої культури й спостереження над хитрими прийомами «масової культури» не переходять в апокаліптичні пророцтва. У традиціях робітництва автор вбачає життєздатність, що відкриває можливості для незалежного самовираження особистості. Застерігаючи проти негативного впливу «масової культури», він, однак, не вважає, що вона може повністю підкорити собі людину.

Ретельний соціальний аналіз, характерна для автора багатоплановість підходу до проблеми зумовили і його загальну оцінку «масової культури». Він засуджує її не тільки за низький інтелектуальний рівень, а й за фальшивість змісту.

Головна шкідливість «масової культури», за Р. Хоггартом, полягає в тому, що вона поступово розмиває, роз’їдає культуру, створену самими робітниками, і не дає їм замість цього нічого цінного.

Р. Хоггарт не стоїть на марксистських позиціях. Це виявляється передусім у тому, що він прагне знайти вихід з описаної ситуації у межах самого капіталістичного суспільства, не розуміючи, що ланцюги культурного рабства можуть бути повністю скинуті лише в умовах соціалістичного ладу. Однак незаперечною є демократична спрямованість його критики, що захищає самобутню культуру мас від штучно створюваної фальшивої культури для мас.

Безпосереднім відгуком на дискусії американців про «масову культуру» став збірник статей відомого італійського ученого Умберто Еко.

У. Еко критикує теорію «трьох рівнів» культури, висловлює сумнів щодо істинності типової для американських соціологів схеми прямої відповідності між продукцією «масової культури» і масовим споживачем. Він наголошує на активності самого споживача, звертаючи увагу на те, що стандартний продукт реалізується у сприйнятті зовсім не стандартно, а щоразу інакше, залежно від свідомості людини. Так, хоч ідеологія коміксу є відображенням ідеалу «американського способу життя», це аж ніяк не означає, що всі читачі підпадають під вплив цієї ідеології: комікси здебільшого приваблюють іншими рисами, а ідеологічний рівень при цьому може або взагалі відкидатися, або лишатися просто непоміченим. Як справедливо зазначає У. Еко, продукти «масової культури» можуть стати об’єктом і елітарного споживання.

Говорячи в статті «Структура поганого смаку» про відносність членування культури на «високу» і «низьку», У. Еко відзначає наявність своєрідного взаємозв’язку між кітчем і «авангардистським» мистецтвом: «Не тільки авангард виникає як реакція на поширення кітчу, а й кітч оновлюється і процвітає за рахунок постійного використання відкриттів «авангарду». З одного боку, «авангард», усвідомивши, що він функціонує як дослідницька лабораторія культурної індустрії, реагує на ці умови прагненням виробити нові й нові способи втечі від дійсності, а з іншого — індустрія споживацької культури, провокована пропозиціями «авангарду», постійно займається посередництвом, поширенням і адаптацією. Тим-то «авангард» відтворює кітч, а кітч стимулює і підтримує рух «авангарду». Симпатії У. Еко на боці «авангарду», однак важливо, що він звернув увагу на безсумнівний зв’язок між цими двома виявами буржуазної культури.

Масові виступи кінця 1960-х — початку 1970-х років у капіталістичних країнах охопили широкі верстви населення й примусили багатьох буржуазних ідеологів переглянути свої позиції. Цей період, розкривши гострі суперечності й конфлікти в «суспільстві споживання», зумовив появу цілого потоку літератури, що виявила незадоволення рядової людини світом, у якому вона живе, і, зокрема, потворними виявами культури цього світу.

Певну роль відіграв і рух контр-культури, який шалено нападав на культуру офіційну, передусім «елітарну», а також на виникнення таких /166/ напрямків у «авангардистському» мистецтві, як «поп-арт», «боді-арт», «брудне мистецтво», «мінімальне мистецтво», «хеппенінг», які, з одного боку, ішли второваним шляхом модернізму, а з іншого — єдналися чимось із «масовим мистецтвом» і були взяті на озброєння рухом «нових лівих».

Загалом усе це спричинилося до безсумнівного послаблення позицій елітарно-аристократичних критиків «масової культури», оскільки в нових умовах ця позиція виявилась найзастарілішою і скомпрометувала себе апеляцією до «високої», тобто офіційно прийнятої, «інтегрованої» буржуазним суспільством культури.

Нині буржуазні культурологи, особливо американські, схильні розглядати «масову культуру» як народну, про що свідчить хоча б заміна терміну «mass» на «popular». Вони вдаються до давнішньої аргументації «оптимістів»: «популярне» мистецтво добре хоча б тому, що це — мистецтво більшості. Про торжество «оптимістичного» погляду свідчить велика кількість історичних досліджень з «масової культури», опублікована останніми роками.

Апологетична позиція нинішніх буржуазних теоретиків «масової культури» — реакція на пробудження критичних настроїв у самому суспільстві. Від цькування мас, що нібито створили низьку культуру, вони перейшли до демагогічного вихваляння «культури більшості».

І в тих, і в інших концепціях затушовується справжня сутність буржуазної «масової культури», що становить не стихійний, сформований під впливом масового попиту феномен, а продукт капіталістичної суспільної системи, знаряддя впливу на свідомість людей, засіб одурманення, примирення з існуючим ладом. Соціальна сутність цього феномену була точно схарактеризована у доповіді Л. І. Брежнєва на Міжнародній нараді комуністичних і робітничих партій: «…щогодини, і вдень і вночі трудовий народ майже всієї земної кулі піддається тією чи іншою мірою впливові буржуазної пропаганди, буржуазної ідеології. Наймані ідеологи імперіалістів створили спеціальну псевдокультуру, розраховану на одурманений мас, на притуплення їхньої суспільної свідомості. Боротьба проти її розкладницького впливу на трудящих — важлива ділянка роботи комуністів». /167/

Примітка

[1] «Масовими розвагами» Р. Хоггарт називає продукцію засобів масової інформації, бо вва­жає розважальність головною якістю усіх ви­дів і жанрів інформації, включаючи сюди так само й політичну інформацію.

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1976. — №1. — Стор. 161-167.