Негритюд як пошук самобутності у франкомовній літературі Карибських островів

Марина Столяренко

Негритюд — культурний, літературний, ідейний, філософський і світоглядний афро-карибський концепт ХХ століття. Він стоїть в одному ряду з іншими ідеологіями національної ідентичності та культурного й політичного самовизначення народів «третього світу», що набули поширення в епоху деколонізації. Естетична й культурологічна привабливість (іноді аж занадто підтримувана засобами шоу-бізнесу) негрської культури робить актуальним дослідження цього явища, яке досі, на жаль, майже не висвітлювалося в українській гуманітаристиці.

У французькому тлумачному словнику «Робер» можна знайти визначення негритюду, яке дав Леопольд Седар Сенґор — видатний африканський поет ХХ століття, філософ, теоретик і політик, перший президент Сенегалу (1960-1980), перший африканець, який отримав докторський ступінь у Франції. Він визначає негритюд як «групу характеристик, способів мислити, відчувати, властивих чорній расі; що належать чорній расі»; «між негритюдом і французькою культурою немає суперечностей» (16, с. 1479). Культурологічний словник «Робер» визначає негритюд так: 1) цитуючи Сенґора та антильського поета Еме Сезера, як «спадщину культури, цінностей та (…) духу негро-африканської цивілізації» і «співвідношення “свідомості” та “бажання бути негром”»; 2) як ствердження самого факту бути негром; 3) визначаючи чорну расу як сукупність Чорних (15, с. 927). Далі наводиться уривок з поеми Сезера «Щоденник повернення в рідну країну».

Еме Сезер — поет із Мартініки, драматург, публіцист і впливовий громадський діяч — визначив негритюд як визнання індивідуумом факту своєї належності до чорної раси, прийняття долі негрів, їхньої історії і культури. Це слово та концепт, за його словами, має подвійне значення — суб’єктивне та об’єктивне. «Об’єктивно “негритюд” — це факт культури. Це сукупність чинників економічних і політичних, інтелектуальних і моральних, художніх і соціальних не лише народів чорної Африки, а й чорних меншин Америки, а також Азії й Океанії. Суб’єктивно — це “прийняття” індивідуумом факту цивілізації, де немає місця почуттю меншовартості; та його проектування в перспективу, в подальшу історію негрської цивілізації, яку потрібно відродити і доповнити» (20, с. 31).

У Сенґора можна знайти ряд визначень поняття негритюд, — це і колективна негро-африканська особистість, і сукупність цінностей чорного світу (первинність інтуїції, емоції і ритму, відчуття групи і діалогу), яка відбивається в мистецтві, у способі життя і мислення, це і якесь афективне ставлення до світу, незахідне його бачення, це, нарешті, і квінтесенція негритянської душі [цит. за: 3]. Під впливом критики Сенґорові неодноразово доводилося уточнювати своє розуміння негритюду. Як президент незалежного Сенегалу, він використовував негритюд для обґрунтування ідеології своєї політичної платформи.

Згідно з «Українською радянською енциклопедією», «негритюд (франц. “négritude”, від лат. “niger”: чорний) — буржуазно-націоналістична концепція, яка стверджує зверхність негритянської культури та її носіїв — негро-африканців над кульурою білої раси і різновид расизму. Виник у 30-40-х рр. ХХ ст. у Парижі серед вихідців з французьких колоній…» (12, 296).

Сучасна «Літературознавча енциклопедія» дає таке визначення негритюду: «Ідеологічна концепція національного руху, започаткована у 30-ті рр. ХХ століття, поширена в деяких, переважно франкомовних країнах Африки як реакція на асиміляцію французькими колонізаторами; заперечення концепції європоцентризму, переорієнтація на іманентні етноментальні цінності, повернення “своїй расі значної енергійності, віри в себе, що розбивалася вщент упродовж віків”…» (6, с. 111).

Згідно з радянським «Литературным энциклопедическим словарём» негритюд — «концепція національно-культурної відособленості, що набула поширення у ряді країн тропічної Африки, переважно франкомовних. Виникла як вираз протесту проти колоніального пригноблення і расової дискримінації, як форма утвердження самобутності і самоцінності африканських культур…» (5, с. 240).

Радянський «Энциклопедический справочник: Латинская Америка» характеризує негритюд як «філософсько-політичну доктрину, ідейно-теоретичну базу якої становить концепція “культурної самобутності” чорної раси, що підкреслює своєрідність культури і психічного складу негритянських народів». На відміну від вищезгаданих довідкових видань, у ньому є згадка про те, що негритюд набув поширення не тільки в країнах Африки, а й на французьких Антильських островах (Гваделупа, Мартініка) і Гаїті (4, с. 251).

Перебуваючи під французьким впливом, майже стовідсоткове негритянське населення заморських департаментів Франції (Мартініки і Гваделупи) тяжіє до «африканської батьківщини»: у процесі колонізації місцеве населення Карибського басейну було винищене і значною мірою замінене африканцями. Чорні інтелектуали з цих французьких карибських колоній почали визначати свою культурну ідентичність у своїх історичних і культурних зв’язках з Африкою, а не з Францією. Прагнення метрополії позбавити афро-карибців власної культурної індивідуальності — мови, релігії, традиції, історії — було причиною для перших проявів негритюду (18).

Історичне коріння негритюду слід шукати на африканському континенті — у народних танцях календа (calenda), бамбула (bamboula), барабанному бої, піснях, народних казках крік-крак (Kric-Krac), звичаях, які беруть свій початок у гаїтянському вуду (18), в негритянських культурах йоруба, банту (9, с. 336). Поняття «африканська особистість», характерне для негритюду, сформулювали також політичні діячі Західної та Центральної Африки — Л. Сенґор, Ф. Чікайя, У. Тамсі, К. Нкрума, Н. Кхалі (6, с. 111).

Автором самого неологізму «негритюд», створеного за правилами французької мови, є мартініканець Еме Сезер. Французька граматика Моріса Ґревіса (Maurice Grévisse) пропонує два суфікси: ité (з лат. itas) та itude (з лат. itudio). Обидва суфікси використовують для формування абстрактних іменників від прикметників, і обидва вони виражають положення або стан, якість або недолік і манеру його виразу. Так, наприклад, визначив словник «Робер» слово latinité: 1. Манера говорити і писати латинською мовою. Властивість латинської мови. 2. Латинський світ, латинська цивілізація. Дух латинської мови. Так само визначається і «негритюд»: 1. Манера виразу негра. Ознака негра. 2. Негрський світ, негрська цивілізація (20, с. 31). Сезер обрав слово «негритюд» (negritude) замість «негрите» (negrité). За його словами, «негритюд» звучить менш агресивно, ніж «негрите», і м’якше, подібно до французького слова solitude (самота) (17, с. 7). По-французьки «негритюд» — жіночого роду, і рід тут несе семантичне навантаження, підкреслюючи «жіноче» — природне, ірраціональне начало негрської культури (7, с. 388–389). Еме Сезер уперше використав цей термін у поемі «Щоденник повернення в рідну країну» («Cahier d’un retour au pays natal»). Вона була опублікована в журнальному варіанті у серпні 1939 р. в Парижі, а у 1947 р. вийшло її повне видання з передмовою Андре Бретона.

Кубинець Хосе Антоніо Портуондо стверджував, що поняття «негритюд» виникло на Гаїті і було запропоноване в 1920 р. Жаном Пріс-Марсом (9,с. 337) — гаїтянським ученим, етнологом, соціологом, дипломатом і політиком. У 1915 р. на Гаїті, під час американської окупації, Пріс-Марс у лекціях, пізніше виданих у книзі під назвою «Так казав дядько» (Ainsi parla l’oncle, 1928), навчав чорний народ пишатися кольором своєї шкіри і прагнув вселити в нього відчуття людської гідності (дядько, власне, вуйко є найвищим авторитетом у багатьох африканських народів, що зберігають у побуті елементи матріархату) (7, с. 384–385). «Ми можемо стати самими собою, — писав Пріс-Марс, — якщо не відмовимося від жодної частини спадщини своїх предків. Ця спадщина на вісім десятих є даром Африки» (цит. за: 7, с. 451). Проте енциклопедичні джерела називають основоположниками негритюду представників антильської інтелігенції — Е.Сезера (Мартініка), Л.Дамаса (Гвіана) та інтелігенції африканської — Л.Сенґора (Сенегал) (4, с. 251; 5, с. 240). Революція на Гаїті ще в 1791–1804 рр., коли її негритянське населення добилося незалежності від Франції (здійснивши тим самим першу національно-визвольну революцію в Америці) справила на антильців глибоке враження і стала прикладом узгоджених дій расового утвердження. Сезер написав історичне дослідження про вождя гаїтянської революції «Туссен Лувертюр» (1962) та п’єсу «Трагедія короля Крістофа» (1963) на тому ж історичному матеріалі. У поемі Сезера «Щоденник повернення в рідну країну» також є згадка про цю історичну постать.

Для розвитку негритюду на рубежі XIX та XX ст. важливу роль у Сполучених Штатах відіграли політичний рух панафриканізму, тобто об’єднання чорної раси для опору пригнобленню, зокрема, проведений у 1919 р. перший панафриканський конгрес, що ознаменувало початок справжньої міжнародної солідарності серед африканської діаспори. Одного з організаторів цього конгресу, афроамериканця Вільяма Дю Буа, називають серед перших, хто замислювався про негритюд у всій його сукупності й специфічності (14, с. 36). Його книга «Душа чорного народу» (1903) була спрямована проти приниженого становища чорних у Сполучених Штатах. Мартін Делані, що стояв біля витоків чорного націоналізму в Америці, а також Едвард Бліден дали розвиток ранній формі панафриканської думки (18). Слова Блідена, що раса, яка дала таких геніїв, як Пушкін, не може бути нижчою, проходили червоною ниткою через усю концепцію негритюду (3).[1]

На базі панафриканізму було засновано загальнокультурний та літературний рух афроамериканців і представників Карибського басейну — «Гарлемське відродження» (1919-1930). «Зеніт розквіту негрської літератури» — так називав його афроамериканський письменник і дипломат Джеймс Велдон Джонсон. Розвиток мистецтва і літератури послужив «підйому» раси. Його найяскравіші представники — американець Ленґстон Х’юз та уродженець Ямайки Клод Мак-Кей — жили в 1920-1930-х рр. у Парижі, де їх публікував «Журнал чорного світу» (La revue du monde noir), перша трибуна чорних країн усього світу. Так, Сенґор писав, що Мак-Кей, автор роботи «Банджо», є духовним засновником цінностей, які утверджує негритюд (цит. за: 18).

В іспаномовних країнах Латинської Америки в атмосфері інтересу до африканських культур та моди на все африканське у 1920-1940-ві рр. XX століття спостерігається злет poesía negra, або «негристської поезії». У творчості авторів, які започаткували негристську поезію, спостерігалася екзальтація тих особливих, містифікованих рис негра, які були сформульовані європейськими культур-філософами (11, с. 77-81). Ще раніше, на зламі ХІХ–ХХ століть кубинець Хосе Марті стверджував, що негритюд є свідомим утвердженням вкладу негра у становлення культури «нашої Америки», історичної і духовної спільності країн Латинської Америки незалежно від їх етнічних і расових складових [про творчість Хосе Марті див., зокрема: 1]. Негритюд наочно виявляється в літературах Карибських островів, у період після перемоги Кубинської революції, яка здійснила великий вплив на усвідомлення народами цього регіону своєї єдності (9, с. 345–346). Кубинські поети, зокрема Ніколас Ґільєн разом з кубинським художником Віфредо Ламом, прагнули вивчити і підкреслити значення африканської спадщини. У 1930 р. у вірші «Прихід» Ґільєн стверджував важливість значення негритянського начала у становленні культури Нового Світу: «/Ми вже тут!.. / Ми впишемо риси свої / в усталений обрис Америки» (пер. В. Марусик) (2, с. 32–33).

Проте сам Ґільєн відзначав: «Мода на негритянське прийшла на Кубу не з Африки, а через Монпарнас, Латинський квартал і навіть Сорбонну», а якщо додати вплив американських поетів-негрів, то географія буде повною (11, с. 79). Цей вислів Ґільєна важливий для розуміння природи негритюду. Вплив творчої атмосфери Парижа 1920–30-х рр. на антильську творчу інтелігенцію був вельми значний.

Аліун Діоп (Alioune Diop) — голова літературного журналу і видавництва «Презанс Афрікен» (Présence Africaine), генеральний секретар «Африканського товариства культури» та активний пропагандист ідей негритюду — відносить виникнення цього поняття до середини 1930-х років (8, с. 186). Саме в Парижі, в колі чорних студентів та інтелектуалів із франкомовних антильських і африканських країн зароджується цей, такий важливий за своїми суспільними і літературними наслідками рух. Тут зустрічаються студенти з французьких колоній із різних частин світу і відбувається знайомство тих, які «асимілюють», тобто які сприйняли французьку культуру африканців і антильців, з негро-африканською цивілізацією: читаються присвячені їй книги авторитетних західних дослідників, відвідуються паризькі музеї, де представлені зразки африканських традицій і мистецтва. Модний інтерес до африканського мистецтва і культури виявився в живописній практиці Пікассо, Сезанна, Матіса (художники і скульптори першими вдалися до використання африканської традиції), у письменників Жана Кокто, Блеза Сандрара, Андре Жіда і композитора Даріуса Мілхода. Внесок європейської інтелігенції, зокрема французьких філософів — А. Бергсона, А. Бретона, Ж.-П. Сартра — у вивчення та осмислення африканської культури і відповідно в розроблення концепції негритюду був визнаний самими його засновниками (7, с. 390; 4, с. 252). Сартр в есеї «Чорний Орфей» (1948 р.), що передує збірці «Антологія нової негрської і мальгашської поезії», яка була складена Сенґором, розробляє на новому матеріалі центральну для філософії екзистенціалізму проблему відчуження, спирається на характерне для ідеологів негритюду зіставлення чорної та білої рас. Він відсуває раціоналістичну Європу на периферію всесвітньої історії і протиставляє їй землеробську, інтуїтивну, поетичну Африку, що несе людству революційне оновлення. Ідея про відмінності, які історично склалися в ментальності африканців і європейців, звучала у французьких учених-антропологів Е. Терньє, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Стросса.

Звернення сюрреалізму до несвідомого первня психіки було принципово важливим моментом для авторів концепції «негритюду»: для Антильських і африканських літераторів це означало повернення чорного митця до своїх африканських витоків. Показовий у цьому сенсі вислів Сенґора, що тільки сюрреалістична революція дала можливість африканським поетам виразити французькою мовою свій негритюд. Проте водночас він оголошує безрелігійний французький сюрреалізм недосконалою подобою «первинної» африканської суті, що спирається на традиційні вірування, — твердження, по суті, не підкріплене ніякими доказами. При цьому поезія самого Сенґора (на відміну від поезії Сезера) фактично не виявляє впливу сюрреалістської естетики, очевидно сходячи до художніх принципів французьких романтиків і частково парнасців (7, с. 391): таким чином, у 1930-ті рр. до оформлення концепції негритюду, антильці значною мірою наслідували парнасців і символістів (7, с. 382), — Лотреамона, Маларме, Рембо, Клоделя. Починаючи з 1930-х рр. антильські поети абсолютно природно почали вбирати ідеї сюрреалізму, перебуваючи в інтелектуальній атмосфері тієї епохи. Немає підстав говорити про сюрреалістичну основу всіх поетів негритюду, проте слова Сезера про напередвизначеність його шляху з моменту зустрічі з Бретоном є ключовими для розуміння його поетичної еволюції. Три збірки віршів Сезера «Чудова зброя» (Les armes miraculeuses, 1946), «Сонце з перерізаним горлом» (Soleil cou coupé, 1948), «Загублене тіло» (Corps perdu, 1949), які вважаються вершиною його творчості, виходять під безпосереднім впливом сюрреалізму (13; 26, с. 442).

Проте, незважаючи на зв’язки, які об’єднували групу журналу «Чорний студент» (L’Etudiant noir, 1934–1935) із Філіпом Супо і Робером Десносом, за словами її учасників, це був лише тимчасовий спосіб у пошуку виразу негритюду (14, с. 39). Цей журнал, що видавався в Парижі, почав першим утілювати ідеї негритюду, центральною з яких у період між війнами була ідея боротьби проти політики асиміляції. Ключовою фігурою журналу був Еме Сезер. Він написав програмну за своєю суттю статтю номера, назва якої включає ще один неологізм Сезера — «негрері» (nègreries), що також означає «негрську суть» і що згодом поступився місцем негритюду (7, с. 389).

У сфері літературної творчості ідеї негритюду переважно відбилися в поезії, але також у прозі й драматургії франкомовних островів Карибського басейну і країн Західної та Центральної Африки. Таким чином, негритюд є частиною латиноамериканської, африканської і французької літературної мозаїки.

Першим чорним істориком регіону був гваделупець Оруно Лара, який в «Історії Гваделупи» у 1921 р. проголосив, що пишається тим, що є «письменником чорної раси». Він же став і автором роману «Проблема кольору шкіри: чорні чоловіки і білі жінки» (Questions de couleur: Noirs et Blanches, 1923 р.).

У 1931р. темі відчуження антильського негра від батьківщини предків і від африканської культури була присвячена збірка віршів гаїтянця Леона Лало під назвою «Негрська музика» (Musique nègre). У 1937 р. поет із Гвіани Леон Дамас, випустив цикл віршів «Пігмент» (Pigments). Дамас перейняв багато ідей Мак-Кея, зокрема різкі звинувачення в расовій сегрегації і колоніальній асиміляції. Сезер і Дамас часто використовували терміни «негр», «Африка», «інстинкт», «дикий» у своїх віршах, тим самим кидаючи виклик забобонам публіки.

За словами Хосе Антоніо Портуондо, негритюд у літературі — це певна константа, позитивна категорія, характерна для письменників Карибських островів (9, с. 342). Французький дослідник Жак Шевріє визначив негритюд як самовираження пригнобленої раси, прояв своєї оригінальності, вираз боротьби, естетичний засіб. Шевріє виділив такі теми негро-африканської поезії французькою мовою: 1) тема дослідження минулого: уявна подорож до коріння предків, що, наснажена минулим, набуває міфологічного виміру; 2) тема пошуку гармонії зі світом: вона виражається у єднанні з космосом, де не розділяються світ живих і світ мертвих; 3) тема бунту: поезія Сенґора і Сезера стає зброєю проти асиміляції і голосом пригнобленого народу; 4) тема страждань і надії на майбутнє; 5) тема батьківщини: Антильських островів, Мадагаскару, Африки (14, с. 43–67).

Х. А. Портуондо погоджується з романістом і літературним критиком з Барбадосу Джорджем Леммінгом (George Lamming) щодо теми подорожі, як одного з головних сюжетотвірних концептів у літературі негритюду: 1) подорож за маршрутом, вибраним не з власної волі, — через океан від батьківщини предків до земель Нового Світу; 2) подорож із села в місто; 3) подорож карибця в європейську метрополію; 4) подорож назад у рідну країну. Портуондо пропонує додати ще й 5) повернення до вогнища предків (9, с. 342). Темі подорожі присвячений, зокрема, знаменитий «Щоденник повернення в рідну країну» Сезера. Слово «негритюд» тут зустрічається багато разів і метафорично характеризує самовідчуття автора — носія негрської суті (7, с. 390).

Моя негритянська суть [negritude] це не камінь
Не глухота його кинута в гомін дня
Моя негритянська суть не більмо мертвої води
На мертвому оці землі.
Моя негритянська суть це не вежа й не храм
Вона поринає в червону плоть землі
Вона поринає в палаючу плоть небес
Вона прориває щільні покрови свого терпіння!

(Пер. М. Москаленка) [10, с. 87]

У 1940–50-х рр. відбулася еволюція негритюду від літературно-філософської течії до ідеологічної і філософської теорії. В цей час посилюється тенденція до расистського стереотипу мислення і культу “чорного месіанства”. У теоретичному обґрунтуванні цієї філософської доктрини помітний вплив екзистенціалізму Ж.П.Сартра, сюрреалізму А. Бретона, ірраціоналізму А.Берґсона, психоаналізу З. Фрейда, морфології культур О.Шпенґлера та ін. Політична ідеологія «чорного расизму» зазнала впливу, з одного боку, постулатів маоїзму, з іншого — нових теорій революції Г.Маркузе, Ф.Фанона, Р.Дебре та ін. (4, с. 251–252). Як пізніше визнав Сенґор в одному інтерв’ю, насторожене ставлення до західного світу, недовіра до європейських цінностей у частини зачинателів негритюду, «…швидко перетворилася на презирство. Що приховувати — на расизм. Ми думали і говорили, що ми, негри, — сіль землі, носії небувалої відвертості…» (цит. за: 7, с. 393). Натомість у Сезера прославляння чорної раси ніколи впродовж його довгого творчого шляху не було пов’язане з неприязню до білих або до представників інших рас (7, 393).

Формулювання негритюду Сенґором як уявної «африканської» характеристики емоцій, інтуїції і творчості, протиставленої західній, або «еллінській», раціональності, зазнавала критики багатьох африканських письменників, зокрема англомовних. Так, відомий нігерійський письменник, прозаїк, драматург Воле Шоїнка, перший африканський лауреат Нобелівської премії з літератури (1986), ще в 1950-х заявив, що африканець, який хизується своїм негритюдом, подібний до тигра, який надумався б розхвалювати свій власний «тигритюд» (цит. за: 7, с. 395). У 1974 р. гваделупська письменниця Маріз Конде у статті «Негритюд сезерівський, негритюд сенґорівський» виступила проти ідеї повернення до Африки в романах чорних антильців і попереджала про небезпеку фетишизації негритюду (18). У «Чорному Орфеї» (1948 р.) Сартр також фактично заперечує можливість повернення письменників чорної раси до африканських джерел і, отже, не визнає автентичності франкомовних літератур чорного світу, вважає їх приреченими на трагічну самоту між двома світами. Різку незгоду з положеннями Сартра висловив Франц Фанон у знаному дослідженні «Чорна шкіра, білі маски» (Peau noire, Masques blancs), опублікованому в 1952 р. в Парижі. Він ставив у провину Сартрові нерозуміння проблем пригноблюваних народів і доводив, що трактування Сартром негритюду не відповідає духу цієї концепції. Афро-антильське творче середовище не сприйняло втручання Сартра і з захопленням прийняло негритюд саме у трактуванні Сезера та Сенґора, яких вважало однодумцями, попри їх розбіжності (7, с. 392–393): Сенґорівський негритюд служив для того, щоб перевернути систему цінностей західного сприйняття чорних, яка сформувалася з часів відкриття Африки. Сезерівська концепція негритюду досі є прикладом духовного і політичного звільнення для чорних усього світу (18).

Після проголошення незалежності африканських країн негритюд утратив свою актуальність. Сартр мав рацію щодо неможливості повернення письменників чорної раси до африканських джерел, оскільки після того, як антильці почали відвідувати Африку, практична здійсненність карибської інтеграції з африканським суспільством була поставлена під питання. Як наслідок, на початку 1960-х рр. негритюд поступається місцем «антильству» (antillanité), або «карибству». Цей термін був введений найвпливовішим після Сезера мартініканським письменником Едуардом Ґліссаном (Edouard Glissant) у 1981 р. в роботі «Карибський дискурс». Хоча спогади минулих поколінь рабів є важливою темою у творах Гліссана, але не основні в цьому концепті. Антильство — це ствердження антильської специфічності, пов’язаної з особливою історією, ідеєю НАРОДУ Мартініки, НАРОДУ Гваделупи, сформованих з конгломерату індивідуумів різного походження (цит. за: 7, с. 395).

У 1989 р. мартініканці Патрік Шамуазо (Patrick Chamoiseau), Рафаель Конф’ян (Raphaël Confiant) і Жан Бернарбе (Jean Bernabé) опублікували маніфест «Похвала креольству», ставши засновниками літературного руху «креольства» (créolité). Його представники виступають за розвиток літератури креольською мовою і за вкорінення її в усній стихії. Негритюд у цьому маніфесті названий «африканською ілюзією», помилковою тенденцією шукати свою ідентичність за межами острова за допомогою чужої культури. Загальна мета цього нового покоління — зобразити своєрідність Карибських островів за допомогою креольської мови. Представники креольства вважали за необхідне використовувати креольську мову, не забуваючи, проте, про правила французької риторики. Ця суміш стала зрозумілою і привабливою мовою, яку Мілан Кундера назвав «французька шамуазізе» (від Шамуазо) (21).

Останніми роками франкофонні карибські й африканські письменники відійшли від негритюду. Його об’єктивна роль полягала в утвердженні в суспільній свідомості колоніальних країн уявлення про цінність африканської культури для людського співтовариства, що сприяло подоланню комплексу меншовартості колонізованих. Епоха негритюду була благотворною для поезії карибських і африканських країн, яка в цей період виходить на міжнародний рівень. Три її найбільші представники — Сезер, Дамас і Сенґор — оспівували негро-африканську особистість, пошуки її місця у світі і забезпечили різноманітність і багатство відтінків її художнього тексту.

Примітки

[1] Утім, ще в XIХ столітті Гегель у «Філософії історії», позбавивши чорних участі у процесах історичного розвитку, дав поштовх, від зворотного, для появи перших ідей негритюду. Наприкінці XIХ — початку XХ ст. у Гваделупі чорний політик Лежитімюс (Hégésippe Jean Legitimus) стверджував з гордістю свій статус «негра» і разом з іншими карибськими політиками визнавав право і необхідність чорних увійти до міжнародного співтовариства на рівних (18).

Література

1. Гирин Ю. М. Творчество Хосе Марти // История литератур Латинской Америки. Кн. 3. — М: Наследие, 1994. — C.69–105.

2. Гільєн Н. Поезії. — К.: Дніпро, 1976. — C. 32 –33.

3. Корнеев М. Я. Метафизика, эстетика, и компаравистика Леопольда Седара Сенгора. [Електронний ресурс] http://anthropology.ru/ru/texts/korneev/misl11_19.html Корнеев М.Я.

4. Латинская Америка. Энциклопедический справочник: в 2-х т. — М.: Советская энциклопедия, 1982. — Т. 2. — 656 с.

5. Литературный энциклопедический словарь. — М.: Советская Энциклопедия, 1987. — 751с.

6. Літературознавча енциклопедія. — К.: Академія, 2007. — Т. 2. — 623 с.

7. Никифорова И. Д. Литература франкоязычных стран: Мартиники, Гваделупы, Гвианы. История литератур Латинской Америки. Кн. 4, ч. 1. –М.: ИМЛИ РАН, 2004. — C. 380–483.

8. Никифорова И. Д. На пороге завтрашнего дня. (О некоторых проблемах литературы западноафриканских стран) // Вопросы литературы. — 1961. — № 10. — C. 185–195.

9. Портуондо Х. А. Негритюд в карибских литературах // Революционное движение и современная реалистическая литература Латинской Америки. — М. : Наука, 1988. — С. 334 –349.

10. Сезер Е. Щоденник повернення в рідний край // Заграва: Із світової поезії XX сторіччя. — К.: Веселка, 1989. — С. 87.

11. Тертерян И. А. Художественное своеобразие литератур Латинской Америки. — М.: Наука, 1976. — С. 77–130.

12. Українська радянська енциклопедія: у12-ти т. — К., 1982. — Т. 7.– 527 с.

13. Энциклопедический словарь сюрреализма. — М.: ИМЛИ РАН, 2007. — 584 с.

14. Chevrier J. La littérature nègre. — Paris: Armand Colin/HER, 1999. –300 p.

15. Dictionnaire culturel en langue française. Le Robert. — Paris, 2005. — T. 3. — 2467 p.

16. Djian J.-M. Aimé Césaire: «Nous sommes devenus copains comme cochons» // Le francais dans le monde. Francophonie du sud. Senghor le poète, le président, le penseur. — 2006. — № 11. — P. 6–7.

17. Nesbitt N. Negritude. Harvard University. [Електронний ресурс] : http://www.geocities.com/africanwriters/origins.html#negritude

18. Ormerod B. The Martinican concept of «creoleness»: A multiracial redefinition of culture. [Електронний ресурс] : http://motspluriels.arts.uwa.edu.au/MP798bo.html

19. Qu’est-ce que la Négritude? // Le francais dans le monde. Francophonie du sud. Senghor le poète, le président, le penseur. — 2006. — № 11, Mars-Avril. — P. 31.

20. Sáez P. G. From Negritude to Realism. — 2000. [Електронний ресурс] : http://www.afrol.com/features/11117

Джерело: «Всесвіт», Київ. — №3-4, березень-квітень 2010. — Стор. 212-220.

Advertisements

0 Responses to “Негритюд як пошук самобутності у франкомовній літературі Карибських островів”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Бер »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: