Іштван Месарош і формаційна криза капіталізму

Роман Тиса

Учень Лукача

Іштван Месарош — один з останніх помітних представників «західного марксизму» — сукупної назви для марксистських течій, що розвивалися у Західній Европі та Північній Америці у період від першою світової війни до розпаду Радянського Союзу, Югославії і Чехословаччини. Він народився у Будапешті, у неповній родині — його виховувала мати, робітниця авіязаводу. Підробивши дату народження, 1942 року, а це були часи другої світової війни, він сам поступив робітником на завод і працював у механічному цеху. Після війни, 1949 року Месарош виграв стипендію і поступив до Будапештського університету. За кілька місяців після початку навчання його мало не виключили з університету через те, що він публічно виступив на захист піонера «західного марксизму», філософа і літературознавця Дьйордя Лукача, який втратив прихильність тодішнього сталіністського керівництва Угорської партії трудящих. Рішення ректора про відрахування студента Месароша скасувала колєґіяльна рада. Наступного року у відповідь на заборону до вистави у Народному театрі клясичної п’єси Міхая Вьорьошмарті «Чонґор і Тюнде», названої владою «песимістичною», він написав докладний захист твору, що його надрукував літературний журнал «Тіллаґ». 1951 року нарис було відзначено авторитетною премією ім. Аттіли Йожефа, п’єсу повернули до репертуару, а Лукач, який на той час очолював Інститут естетики при Будапештському університеті, призначив Месароша своїм асистентом.

З 1950 по 1956 р. Месарош брав активну участь у дискусіях з питань культури та літератури як член Угорської спілки письменників, про що він пізніше напише в «Повстанні інтелєктуалів в Угорщині» (La rivolta degli intellettuali in Ungheria, 1958). Його твір «Народний характер мистецтва та літератури» став предметом гарячого обговорення на гуртку Петефі, що він сформувався всередині Робітничої спілки молоді та стояв на початку угорського руху за оновлення суспільства і народного повстання 1956 р. Месарош входив до редакційної ради журналу «Есмілет», заснованого Лукачем, письменником Тібором Дері, художником Аурелем Бернатом, композитором Зольтаном Кодаї та иншими провідними діячами угорської культури.

1955 року Месарош випустився з університету зі ступенем доктора філософії. Його дисертація, написана під керівництвом Лукача, називалась «Сатира та дійсність». Видатний філософ почав розглядати Месароша як свого наступника на посаді директора Інституту естетики, проте криваві події жовтня—листопада 1956 р. змусили його разом з дружиною і дитиною тікати з країни. Месарош і Лукач залишались близькими друзями та листувались до самої смерти останнього 1971 р.

Недоґматичний підхід до марксизму

Втеча на Захід не зробила з Месароша прибічника «вільного світу», навпаки — він тільки утвердився у переконанні, що єдиною альтернативою варварству капіталізму є соціялізм (комунізм). Він оселився в Італії і короткий час працював у Туринському університеті, аж поки не перебрався до Великої Британії, де з 1959 по 1995 рр. викладав філософію послідовно в Бедфор-колєджі (Лондон), Університеті Сент-Ендрю (Шотляндія) і Університеті Сассекса (Анґлія).

1971 року за книгу «Марксова теорія відчуження» (Marx’s Theory of Alienation) він став лавреатом Премії ім. Ісака Дойчера. Наступного року Месарош взяв академічну відпуску, щоби поїхати викладати до Університету Йорку (Торонто), але канадська влада — через те, що він «становив загрозу для країни» — відмовилась видавати йому в’їзну візу. Протест і втручання багатьох впливових осіб самих ріжних політичних переконань так з Канади, як із-за кордону примусили видати візу та відправили у відставку міністра іноземних справ. 1995 року Месарош одержав звання почесного професора Університету Сассекса, а на батьківщині його було обрано до Академії наук Угорщини. Того ж року світ побачив його opus magnum «По той бік капіталу. До теорії перехідного періоду» (Beyond Capital: Towards a Theory of Transition), в йому він вперше заговорив на тему, що вона займатиме одне з центральних місць у його теоретичній роботі, — формаційна криза капіталізму.

Формаційна криза капіталізму

Капітальна система, капіталізм і кризи

За Месарошем, капіталізм є окремим випадком капітальної системи (capital system) і представляє історичний етап, коли капітал проникає у всі царини людської діяльности та повністю підпорядковує суспільство завданням капіталістичної акумуляції. Капітал, це — не просто матеріяльна річ (він, звісно, має і матеріяльну форму — золото, ціни, ринкові механізми тощо), але історично обумовлений спосіб управління суспільним обміном речовин (social metabolism) — в цьому його головне значіння. Він проник усюди — навіть у світ культури, мистецтва та реліґії. Все підвладне капіталові.

На початку 1970-х рр. світовий капіталізм вступив у неперервну кризу — формаційну (структурну) кризу (structural crisis). Це нове, досі небачене явище, що відріжняється від циклічних криз, які капіталізм переживає останні двісті років (найбільшою такою вважається «велика депресія» 1929-1933 рр.). Історична новизна поточної кризи проявляється у чотирьох головних рисах:

1) ця криза не обмежується якимось одним сектором (прим., фінансами, виробництвом або окремими сеґментом ринку праці), а є всеохоплюючою;

2) ця криза стосується не окремих країн, як у минулому, а є направду всесвітньою у буквальному розумінні слова;

3) ця криза є не тимчасовою, а тривалою, неперервною, перманентною;

4) на відміну від попередніх криз, характеризованих стрімким падінням і швидким відновленням ділової активности, ця криза є повзучою, причому інструментарій усунення зростаючої кількости суперечностей чимдалі вужчає і дорожчає.

Формаційна криза капіталізму чимдалі частіше порушує рівновагу, необхідну для безперервного самовідтворення капіталу, створюючи перепони на шляху капіталістичного зростання. Акумуляція суперечностей, що їх капіталістична система насправді ніколи не була спроможна розв’язати, але завжди лише «відкладала на потім», набуває нової якости: суперечності неможливо ані пом’якшити, ані придушити, ані витіснити за межі системи (у сфери, безпосередньо не задіяні в акумуляції капіталу, або у країни, слабо пов’язані з капіталістичною акумуляцією). Так постає вибухонебезпечна ситуація, характеризована чимраз чисельнішими розладами та провалами.

Витіснення суперечностей можливе, лише якщо криза є частковою, відносною і внутрішньо керованою системою; в такому разі вона вимагає тільки перестановок — хай навіть важливих — у рамках самої системи. А формаційна криза ставить під питання саме істнування всієї сукупности складових частин системи, вимагаючи її подолання і заміни новою системою.

Криза 1929-1933 рр. була глибокою, але не формаційною, якщо говорити про капіталізм як про всесвітню систему. Вона не стільки поставила систему на межу виживання, скільки стала необхідним стимулом для переґрупування ріжних складових елєментів системи, відповідно до нової розстановки сил. На зовнішньому «фронті: 1) відбувся ґрандіозний перехід від поліцентричного, неекономного, загарбницького військово-політичного імперіялізму до цілісної динамічної, гнучкої системи панування над світом за допомогою економічних інструментів і з єдиного центру — США; 2) постала міжнародна кредитно-грошова система та важливі міжнародні орґани раціональнішого реґулювання капіталістичних відносин; 3) зріс експорт капіталу (в тому числі через увічнення залежного розвитку та відсталости світової капіталістичної периферії), і було убезпечено безперешкодну репатріяцію астрономічних прибутків, отриманих з нормами, небаченими вдома; 4) відбулось включення — з певними застереженнями — економік посткапіталістичних суспільств (країн «реального соціялізму») до системи капіталістичного обміну. На внутрішньому «фронтів»: 1) державне втручання в економіку сприяло зростанню приватних капіталів; 2) збанкрутілі, але принципово важливі галузі економіки перейшли в державну власність, і підтримка їх в працездатному стані за рахунок державних коштів була на користь приватному капіталу, тим більше що вони частенько — після масивного влиття бюджетних грошей, зібраних з усіх платників податків, — повертались у приватні руки вже у вигляді прибуткових монополій; 3) підчас другої світової війни (1939-1945) постала і у повоєнні десятиліття істнувала економіка «повної зайнятости»; 4) завдяки «споживацькій економіці» відкрилися нові ринки та нові галузі виробництва, при цьому капітал спромігся створювати та підтримувати — як головні рушійні сили цієї економіки — вкрай марнотратні способи споживання; 5) неймовірно зросла економічна вага та політичне значіння «військово-промислового комплєксу», що він одержує у своє безпосереднє керування значну частку державних коштів і отримує безпосередню вигоду від державного втручання у політику та економіку, а також зменшує вплив несприятливих ринкових коливань на приблизно третину економіки.

Криза 1929-1933 рр. була кон’юнктурною, а поточна, багаторічна криза є фундаментальною кризою системи — вона вражає всю сукупність суспільних відносин, загрожує істнуванню самої суспільної будівлі та ставить питання про її заміну новим суспільним устроєм. Формаційна криза — не епізод, не період, а ознака наближення до останніх меж істнуючого суспільного ладу, хоча кожний етап цього чимдалі катастрофічнішого руху всякий раз маскується під «нову нормальність». Для розробки позитивної стратеґії радикального перетворення системи потрібне розуміння всієї складности взаємозв’язків у рамках системи та значення окремих подій і процесів. Відповідальність перед суспільством полягає у тому, щоби, замість спокійно задовольнятися ілюзорною «нормальністю» чи вигадувати заходи часткового корегування системних розладів («реформи» у дусі «нового кейнсіянства»), на комплєксну кризу відповісти комплєксним рішенням.

Складовою частиною формаційної кризи є структурна політична криза. У повоєнній період, після 1945 року, квапливо та гучно святкували «кінець імперіялізму», хоча насправді відбувалось лише встановлення у міжнародних відносинах нового балянсу сил, відповідно до соціяльно-економічного та політичного співвідношення сил, сформованого до другої світової війни та під час війни. За результатами післявоєнної перебудови світу, звісно, колишні колоніяльні держави перейшли у другу та третю ліґу країн і перетворились на допоміжні сили американського імперіялізму. Впродовж тривалого часу, в умовах післявоєнної відбудови та практично безперервного економічного зростання, що допомогли в створенні та фінансуванні «держави загального добробуту», суттєві зміни, що їх символізувала накинута колишньому колоніяльному світові «політика відкритих дверей» (себто дверей, відкритих для США), поєднувались із ілюзією, що імперіялізм, це — явище минулого. Проте з початку 1990-х рр. спостерігається повернення відвертого імперіялізму, що він наче прагне помститися всьому світові за ті десятиріччя, коли він мусив маскуватися під демократичний і вільний світ. У нових умов зникнення «соціялістичного табору» він набув особливо руйнівної форми. Він панує на історичній сцені й, не ховаючись, заявляє про необхідність «необмежених війн» — так сьогодні, як і у майбутньому. Ба більше: він безсоромно проголошує морально виправданим застосування ядерної зброї, в тому числі застосування «превентивного», навіть проти країн, що вони такої зброї не мають.

Актуальність соціялістичного наступу

Месарош виступав проти оборонської, чисто економічної орієнтації робітничих і соціял-демократичних рухів, що вони, зіткнувшись з кризою капіталу, прагнуть зробити все можливе, щоби врятувати капіталізм та відновити той самий економічний режим, який тримає у підпорядкованому стані всю робітничу клясу. Замість цього треба скористатися поточною слабкістю капіталу та перейти в наступ — змінити систему суспільного обміну речовин.

Тимчасова стабілізація капіталістичної системи у другій половині 1940-х — на початку 1970-х рр. призвела до розмов — навіть у колі мислителів-марксистів — про «впорядкований капіталізм» і «інтеґрацію робітничої кляси», хоча, за Месарошем, робітнича кляса була і залишається головною рушійною силою суспільних перетворень, а розмови з претензіями на «наукову об’єктивність» про її «інтеґрацію» є лише прихованою спробою виправдати реформістську політику інституціолізованих робітничих партій і профспілок. Можна сказати, що робітнича кляса завжди становила — і продовжує становити — складову частину капіталістичної системи як джерело додаткової вартости та виробник капіталу. Тим-то голосні слова про її зникнення чи перетворення на «середню клясу» (дрібну буржуазію), так само як балачки про «модернізацію» відсталих країн є насправді промовистим замовчуванням структурної неспроможности капіталу зробити капіталістами всіх або перетворити периферію на нові, додаткові центри акумуляції.

Є низка надзвичайно важливих форм, що обумовлюють відносини, в рамках яких так окремі представники людського роду, як і чимдалі більш складні й заплутані матеріяльні, інтелєктуальні та культурні умови їхньої життєдіяльности відтворюються відповідно з наявним, чимдалі ширшим історично-суспільним полем дії. Цими формами є:

— необхідне, більш-менш стихійне реґулювання біолоґічного відтворення і розміру населення, що його можна прогодувати, беручи до уваги наявні ресурси;

— реґулювання процесу праці, через який в рямцях даної спільноти необхідний взаємний обмін з природою здатен призводити до виробництва продуктів, потрібних для задоволення людських потреб, а також відповідних знарядь праці, виробничих комплєксів і знань, за допомогою яких забезпечується безперервність і поліпшення самого процесу праці;

— створення підходящих відносин обміну, за яких історично мінливі потреби людей можуть раціонально ув’язуватися з оптимізацією наявних природних і виробничих ресурсів, в тому числі ресурсів для виробництва культури;

— орґанізація, координація і управління множини видів діяльности з метою задоволення матеріяльним і культурним вимогам до процесу успішного суспільного обміну речовин в рамках чимдалі складніших людських спільнот;

— раціональний розподіл наявних матеріяльних і людських ресурсів, боротьба з тиранією дефіцити через економічне (продумане) використання способів відтворення даного суспільства, наскільки це можливо на даному рівні виробництва й продуктивности праці, та в рамках установлених суспільно-економічних відносин;

— запровадження правил і законів даного суспільства й контроль за їхнім виконанням в зв’язку з функціями і детермінантами первинного опосередкування.

Для забезпечення відтворення людства у рамках капітальної системи слугує низка другорядних (вторинних) опосередкувань (second order mediations), серед яких найголовнішими є:

— нуклеарна родина, відома також як «мікрокосмос» суспільства, що вона крім виконання роли відтворення людини як біолоґічного виду бере участь у всіх репродукційних відносинах суспільного «макрокосмосу», в тому числі у необхідному доведенні державних законів до всіх індивідів, а отже є життєво важливим орґаном відтворення держави;

— відчужені засоби виробництва та їхні «персоніфікації», за допомогою яких капітал отримує «залізну волю» та міцну свідомість, неодмінно обов’язкові для забезпечення підпорядкування всіх і кожного об’єктивним вимогам даної системи суспільного обміну речовин, при цьому у процесі дотримування цим вимогам людина знеособлюється і втрачає людську подобу;

— гроші, що вони набувають найріжноманітніших форм, що чимдалі більше маскують реальну функцію грошей і наділяють їх — протягом всієї історії — надзвичайною владою: від поклоніння золотому тельцю біблійних часів і міняйл в Єрусалимському храмі (цілком реалістична практика, засуджена в рямцях морального кодексу християнської традиції, про що свідчить зображення відповідно сцени в Біблії) до скринь лихварів і обмежених підприємств торгівельного капіталу на зорі капіталістичної ери, і далі аж до удавки, накинутої сьогодні на світ міжнародною грошово-валютною системою;

— фетишистські виробничі цілі, що вони підпорядковують у тій чи тій формі задоволення людських потреб (і відповідне постачання споживчих вартостей) сліпій вимозі розширення і нагромадження капіталу;

— структурне відокремлення праці від можливости керувати трудовим процесом що в капіталістичних суспільствах, де вона виступає як наймана праця, пригнічена й експлоатована через економічний примус, що в посткапіталістичних суспільствах, де переважає примус політичний;

— ріжноманіття державних форм капіталу на світовій арені, на якій вони протистоять одна одній — часто за допомогою найжорстокіших засобів, ставлячи людство на край руйнування, — як автономні національні держави;

— некерований світовий ринок, що в його рамках учасники — під відомим захистом відповідних національних держав, обумовленим поточною розстановкою сил, — мають пристосовуватися до повсякчас нових умов економічного співістнування, при цьому змагаючись за найбільшу можливу перевагу для себе перед лицем своїх конкурентів за допомогою засобів і в спосіб, що сіють нові зерна чимдалі більш руйнівних міжнародних конфліктів і війн.

Правдиве визволення людини передбачає революційне перетворення суспільства зверху донизу і усунення другорядних (вторинних) опосередкувань через реальну соціяльну рівність, постійну самокритику та демократичну самоорґанізацію продукційних відносин. Усунення другорядних (вторинних) опосередкувань є головним завданням тих, хто береться за радикальні суспільні перетворення і ставить собі за мету побудову правдиво гуманістичного суспільства. В цьому полягає соціялістична альтернатива режиму суспільного обміну речовин під владою капіталу, що він стає чимдалі більш затратним і небезпечним для біолоґічного відтворення людського виду.

Перемога соціялістичної альтернативи — не неминучість. Вона може здійснитися лише за умови поєднання економічної та політичної боротьби робітничої кляси, що вона, як уже сказано вище, залишається рушійною силою потенційних революційних перетворень. Робітнича кляса всюди відчужена від влади — так економічної, як і політичної, а її «інтеґрація» в систему поширюється не далі профспілкової верхівки навіть у найзаможніших капіталістичних країнах.

Уроки «суспільств совітського типу»

На критику заслуговує не тільки капітальна система, але також «соціялістичні» (посткапіталістичні) експерименти, що, не змігши повністю звільнити суспільство з-під влади відносин капіталу та пропустивши їх через державу, зайшли у глухий кут історії, хоча досвід «реального соціялізму» показує загальний вектор руху для соціялізму в XXI ст. Для успішного подолання капітальної системи соціялісти мають не опосередковувати відносини капіталу через державу, а заперечити самий капітал як першопричину істнуючого ладу.

Націоналізація (одержавлення) засобів виробництва (основного капіталу) не веде до перемоги соціялізму, адже держава сама по собі не може встановити новий продукційний лад — держава є частиною істнуючого ладу. Великим завданням поточної історичної ери є повне виключення капіталу зі суспільної системи обміну речовин. Це неможливо без одночасної ліквідації державних утворень, тісно пов’язаних з капіталом і створених через потребу матеріяльного відтворення капітальної системи. «Зникнення держави» — необхідна, але не єдина умова подолання капітальної системи. Радянський Союз не був, на думку Месароша, ані капіталістичним, ані державно-капіталістичним, одначе над совітською системою панував капітал, залишалися недоторканим поділ праці та ієрархічна командна структура капіталу. «Суспільства совітського типу» представляли перехідну систему, що для неї були відкриті два напрямки — або соціялістичні перетворення, або внутрішній вибух і поступова капіталістична реставрація. Відбулось останнє.

Крах «суспільств совітського типу» продемонстрував, що централізація капіталу та усуспільнення праці, якщо вони не розривають оболонки капіталістичної форми, не наближають соціялізм, але цілком узгоджуються з високорозвиненим капіталізмом «вільного ринку». Природа сучасного капіталізму дає всі підстави сумніватися у можливості пристосувати істнуючі матеріяльні умови до потреб побудови суспільства, не орієнтованого на відтворення капіталу. Оскільки сьогодні відтворення капіталу вимагає безпрецедентного в попередній історії рівня руйнування природного середовища та людського творчого потенціялу, а сучасне суспільство, кероване завданням безкінечного відтворення капіталу, показує стійку тенденцію до руйнівної поведінки, нерозумно очікувати від постреволюційного суспільства, що воно, як на свій фундамент, зможе спиратися на суспільну продукцію капіталу. Використання істнуючих матеріяльних умов через просту зміну форми власности, перерозподіл доходів і ліквідацію персоніфікацій капіталу не може призвести до покращення умов життя. Зламання внутрішньої динаміки та суспільних ієрархій, що забезпечують панування капіталу над працею, не має відкладатися на потім, а має проводитися одразу після захоплення влади революціонерами, інакше неможливим буде навіть найменший поступ.

Головна мета соціялістичних перетворень — подолання влади капіталу, при цьому капіталізм є відносно легкою мішенню, тому що можна скасувати капіталізм через революційне повстання і дію на політичному рівні, можна експропріювати капіталістів. Капіталізму буде покладено кінець, одначе при владі залишиться капітал, що він залежить не від капіталістів і передує капіталізму: капітал виникає за тисячі років до капіталізму і може пережити його. У «суспільствах совітського типу» до найманої праці примушували за допомогою політичних засобів. Зникли капіталісти, проте залишились фабрична система та поділ праці.

Принципово важливо визнати, що капітал, це — одночасно суспільна система обміну речовин і управляюча сила. Отже за збереження влади капіталу рано чи пізно постане необхідність доручити комусь керівну функцію: так зароджується бюрократія, що вона виконує функцію керування системою за відсутности приватних капіталістів. Тим-то і «бюрократичних деформацій» можна позбутися, тільки атакуючи суспільно-політичні основи системи та запроваджуючи альтернативний спосіб реґулювання суспільного обміну речовин. Позаяк капітал є керуючою силою, ним не можна керувати: або він керує, або його придушують — через перетворення всієї сукупности суспільних відносин обміну речовин. Відносини капіталу не можна «поліпшити», треба спочатку підірвати владу капіталу, а потім повністю знищити капітал. «Третій шлях» — наприклад, у вигляді «ринкового соціялізму» — ілюзія.

Инша велика проблєма переходу до соціялістичного виробництва, не розв’язана у «посткапіталістичних суспільствах совітського типу», полягає у тому, що виробництво, орієнтоване на обмін продуктами та обумовлене таким обміном, незалежно від того, відбувається такий обмін за капіталізму чи у посткапіталістичних суспільствах, несумісне з реально демократичним плянуванням. Перехід від відносин опосередкованого обміну, орієнтованих на товари або продукти, до громадської системи, базованої на обміні діяльностями, вимагає радикальної демократизації суспільства у всіх відносинах.

Першопроходець соціялізму

У другій половині 1990-х рр. Месарош — разом зі своїм близьким другом Деніелом Зінґером — став радником і наставником редакторів журналу «Мантлі рив’ю» Геррі Меґдоффа та Джона Беллами Фостера, а також активним автором журналу та однойменного видавництва. 2008 року він отримав венесуельску державну премію за критичну філософію «Лібертадор» («Визволитель»). Президент Венесуели Уґо Чавес назвав його «першопрохідцем, що освітлює шлях … для наступального руху у всьому світі вперед до соціялізму» й активно «реклямував» книгу «По той бік капіталу»: він познайомився з творами Месароша у в’язниці, куди потрапив за участь у спробі державного перевороту 1992 р.

Останній великий твір Месароша — двотомовий «Суспільний лад і форми свідомости» (Social Structure and Forms of Consciousness, 2010, 2011) — є прикладом критики ідеолоґії і розробляє теми, відомі за ранніми книгами «Творчість Сартра» (The Work of Sartre, 1978), «Філософія, ідеолоґія і суспільствознавство» (Philosophy, Ideology and Social Science, 1986) і «Міць ідеолоґії» (The Power of Ideology, 1989). Мішенями його критики в книзі стали не тільки ідеолоґи буржуазного суспільства, але також антибуржуазні мислителі — Сартр, Маркузе, Адорно. Незавершеною лишилася книга «По той бік Левіятану. Критика держави» (Beyond Leviathan: Critique of the State) — багатообіцяючий «другий том» «По той бік капіталу».

Література

John Bellamy Foster, ‘István Mészáros, Pathfinder of Socialism’, in Monthly Review, Vol. 61, No. 9 (February, 2010).

Peter Hudis, ‘Conceptualizing an Emancipatory Alternative: István Mészáros’s Beyond Capital’, in Socialism and Democracy, Vol. 11, No. 1 (January, 1997), pp. 37-53.

István Mészáros, The Power of Ideology, rev. and enl. ed., London: Zed Books, 2005.

—, Beyond Capital: Towards a Theory of Transition, New York: Monthly Review Press, 1995.

—, The Challenge and Burden of Historical Time: Socialism in the 21st Century, New York: Monthly Review Press, 2008.

—, The Structural Crisis of Capital, New York: Monthly Review Press, 2010.

—, ‘The Structural Crisis of Politics’, in Monthly Review, Vol. 58, No. 4 (September, 2006), pp. 34-53.

2 Responses to “Іштван Месарош і формаційна криза капіталізму”


  1. 1 Денис Пілаш 25/04/2020 о 23:47

    Дякую за увагу до Месароша!

    Єдине, що до 1956 р. партія ще звалася Угорською партією трудящих, а лише потім була перетворена на Угорську соціалістичну робітничу.

  2. 2 Roman Tisza 26/04/2020 о 11:54

    Виправив. Дякую.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Березень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: