Палестинське питання в перші повоєнні роки (1945—1947 рр.)

В. В. Григор’єв

Понад чверть століття однією з найгостріших причин напруження на Близькому Сході залишається так зване палестинське питання. Воно є наслідком експансіоністського курсу правлячих кіл Ізраїлю та політики імперіалістичних кіл, що стоять за їх спиною, а також грубого зневажання національних прав арабського народу Палестини. Існування протягом тривалого часу близькосхідної кризи постійно становить загрозу справі миру в усьому світі. Досить нагадати про чотири спалахи /131/ війни в цьому районі, щоб усвідомити жагучу необхідність ліквідації близькосхідної кризи.

Радянський Союз і прогресивні сили всього світу виступають за встановлення міцного і справедливого миру на Близькому Сході для всіх держав і народів цього району. Але це слід розуміти, як вказував на Женевській мирній конференції по Близькому Сходу міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико, так, що буде забезпечена справедливість і щодо арабського народу Палестини, без представників якого неможливо розглядати і розв’язувати палестинську проблему[1].

Палестинська проблема є наслідком агресивної політики імперіалістів Заходу і має глибоке коріння. Тому великий науковий і практичний інтерес викликає історія виникнення та особливого загострення цього питання в перші повоєнні роки.

В період мандатного режиму (1922—1947 рр.) корінне населення Палестини, яке страждало від гніту британської адміністрації та від наслідків безконтрольної імміграції євреїв, чинило опір англійським імперіалістам та сіоністам. Найбільш значні повстання мали місце в серпні 1929 р., жовтні 1933 р. та 1936—1939 рр.

Широкий розмах антиімперіалістичної боротьби в Палестині та загроза другої світової війни, що назрівала, примусили Великобританію піти на певні поступки місцевим арабським феодалам. 17 травня 1939 року англійський уряд опублікував Білу книгу, відому як меморандум Макдональда, де обіцяв обмежити імміграцію щорічною квотою в 75 тис. чоловік протягом найближчих п’яти років, після чого припинити її зовсім. Вводилися також обмеження на придбання євреями землі в Палестині[2].

Сіоністські лідери, які переорієнтувалися на США, різко протестували проти політичного маневру Англії. В травні 1942 р. в Нью-Йорку в готелі «Білтмор» відбулася конференція сіоністів Америки, Європи та Палестини. Конференція схвалила ряд резолюцій, відомих як «Білтморська програма». Сіоністи відхилили Білу книгу 1939 р., поставили вимоги необмеженої єврейської імміграції і створення поселень в Палестині, підконтрольних лише Єврейському агентству, наполягали на заснуванні в Палестині «Єврейського співтовариства»[3].

Загроза захоплення Палестини гітлерівською Німеччиною примусила як євреїв, так і арабів надати підтримку Великобританії у воєнних діях проти загального ворога. Перемога антифашистської коаліції в роки другої світової війни, вирішальну роль в якій зіграв Радянський Союз, і створення світової системи соціалізму сприяли новому піднесенню національно-визвольного руху.

Після другої світової війни наполеглива, хоч і розрізнена, боротьба Палестини за свою незалежність розгорілася з новою силою. Ця боротьба серйозно підірвала позиції британського імперіалізму в Палестині. Неспроможність Великобританії керувати мандатом старими засобами ставала очевидною.

Спроби, вжиті британським урядом з метою знайти компромісне рішення з арабською феодальною елітою та єврейською буржуазією, не увінчалися успіхом, головним чином із-за непримиренності між цими угрупуваннями. У даному випадку англійська дипломатія пожинала плоди власної політики: роздутий арабо-єврейський антагонізм, який спочатку забезпечував британську присутність в Палестині, став тепер перепоною в досягненні спокою, необхідного для британської корони. Передбачаючи, що ООН навряд чи обійде питання ліквідації колишніх підмандатних /132/ територій, британські правлячі кола поспішали розв’язати кризову ситуацію в Палестині з сприятливими для себе наслідками.

З цією метою лейбористський уряд Великобританії запропонував у листопаді 1945 р. своєму старшому партнерові — уряду Сполучених Штатів заснувати спільну комісію по «вивченню» палестинського питання. Позицію американського уряду в палестинському питанні визначали два фактори: голоси єврейських виборців на виборах в США і нафтові інтереси на Близькому Сході. Великобританія змушена була дотримуватися, хоча б формально, відомих положень Білої книги 1939 p., побоюючись, що «в протилежному випадку арабський світ може перейти на сторону Радянської Росії»[4]. І пропозиція про заснування комісії виявилася, по суті справи, «спробою» з боку Форін Оффіс примирити дві речі — підкреслену зацікавленість президента Трумена у відмовленні необмеженої імміграції в Палестину і бажання британського уряду продовжувати політику Білої книги[5]. Позиція британського уряду ускладнювалася тим, що лейбористська партія, знаходячись в опозиції, засуджувала Білу книгу і дотримувалась думки, що умови мандату дозволяли необмежену єврейську імміграцію.

Безумовно, сам факт створення англо-американської комісії був суттєвою поступкою американському імперіалізму, що енергійно проникав у Палестину, спираючись, загалом, на єврейські сіоністські кола. Але, як відверто писав один з американських членів комісії Бартлі Крам, ідучи на союз, англійські дипломати «тішилися англо-американською єдністю не стільки, щоб вирішити проблему, яка стояла перед ними скільки, щоб створити блок проти Рад»[6]. Спроба закріпити імперіалістичні інтереси в цьому районі була першочерговим завданням англо-американського співробітництва. Так, опублікована 1 травня 1946 р. доповідь комісії пропонувала зберегти Палестину під мандатом до тих пір «поки не буде досягнуто угоди про опіку»[7]. Доповідь включала також умови про негайний допуск в Палестину ста тисяч євреїв. Головний акцент у ній ставився на вирішенні проблеми переміщення осіб єврейської національності в Європі, а питання про надання Палестині незалежності зовсім не піднімалося. І суть рекомендації зводилась до того, «щоб Палестина не була ні єврейською, ні арабською державою»[8]. На практиці це приводило до збереження позицій Англії, а також до посилення в країні впливу США.

Такий підхід до палестинської проблеми, як і вся діяльність англо-американської комісії, був справедливо відкинутий арабами Палестини і Лігою арабських країн. Британський уряд вирішив скористатися невдоволенням арабів і, незважаючи на схвалення американським президентом підготовлених комісією висновків, переглянути ті, в яких містилась небажана для Англії критика внутрішнього становища в Палестині.

Британський уряд зробив ще одну спробу досягти більш вигідної для Форін Оффіс угоди з США щодо політики в Палестині. Під виглядом пошуку шляхів реалізації положень доповіді англо-американської комісії влітку 1946 р. було створено практично новий англо-американський комітет, який прийняв так званий Грейді-Моррісон план, або план Моррісона[9]. За цим планом общинної автономії в Палестині створювалась арабська та єврейська провінції, тоді як Ієрусалим та весь Негев — південна частина країни — залишалися під британським контролем при /133/ наявності опіки британського уряду над всією Палестиною. Можливість майбутньої імміграції у цьому плані обмежувалася тим фактом, що араби, як і євреї, повинні були погодитися на це. В цілому план більш влаштовував Великобританію, ніж США, тому зрозумілою була поспішність англійського уряду, з якою він, «проявивши ініціативу», в односторонньому порядку опублікував 31 липня доповідь, в якій пропонував цей план за основу для переговорів з арабами і євреями[10]. Узгоджена діяльність з палестинського питання двох атлантичних партнерів зазнавала невдачі через все більше загострювання суперництва між ними.

Арабські держави відхиляли план провінціальної автономії на лондонських конференціях по Палестині (у вересні 1946 р. та в січні-лютому 1947 p.), наполягаючи на досягненні Палестиною незалежності з постійною арабською більшістю. Форін Оффіс прагнув нав’язати новий план, за яким намічалось «створити ряд арабських та єврейських районів із значним ступенем автономії»[11] в рамках єдиної держави, залежної від Англії. Однак і цей «план кантонізації», або «план Бевіна», за ім’ям міністра закордонних справ, було відкинуто як арабами, так і євреями.

Остаточно переконавшись у неможливості нав’язання конфліктуючим сторонам вигідного для себе рішення і не без підстав побоюючись зростання впливу США в Палестині, англійський уряд прийняв у лютому 1947 р. рішення передати палестинське питання в ООН. Але при цьому англійський уряд словами міністра в справах колоній Кріча Джоунса заявив: «Ми їдемо в ООН не для того, щоб здати мандат. Ми їдемо в ООН…, щоб спитати у неї поради, як треба управляти мандатом»[12].

2 квітня 1947 р. представник Великобританії при ООН А. Кадоган вручив виконуючому обов’язки Генерального секретаря Віктору Ху послання уряду з проханням «включити питання про Палестину до порядку денного чергової сесії Генеральної Асамблеї»[13].Крім того, англійський уряд звернувся до Генерального секретаря з проханням скликати якнайшвидше сесію Генеральної Асамблеї для створення спеціальної комісії з метою попереднього вивчення палестинського питання[14].

Великобританія не випадково передавала питання на розгляд Генеральної Асамблеї, а не Ради Безпеки. Справа в тому, що рішення Ради Безпеки обов’язкові для виконання усіма членами ООН, а Генеральна Асамблея може тільки рекомендувати певні заходи, необов’язкові у правовому відношені. Великобританія мала, очевидно, намір не зв’язувати собі рук у випадку прийняття Генеральною Асамблеєю небажаного їй рішення, тим більше, що Палестина не була суверенною державою.

Поряд з тим, як справедливо відмічає американський дослідник Робінсон, «мандатний уряд не є повновладним над мандатною територією, і через це ні до яких застережень, які можуть бути зроблені по відношенню до рекомендацій, що стосуються суверенної влади будь-якої держави, неможливо апелювати, якщо вони торкаються території, де нема суверенної влади, а яка перебуває під управлінням мандатарія»[15]. Так або інакше, вирішальне слово все ж залишалося за ООН, спеціалізованим органам, якої, згідно з Уставом ООН, юридично підзвітні території, що були мандатами Ліги Націй.

Коли необхідна більшість членів ООН (28 держав) висловилися на підтримку пропозиції Великобританії, Генеральний секретар Трюгве /134/ Лі оголосив про скликання першої Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН в Нью-Йорку 28 квітня 1947 р. Генеральний комітет Асамблеї рекомендував передати питання, представлене урядом Великобританії, на розгляд Першому комітету, який відає політичними питаннями і питаннями безпеки[16].

Генеральна Асамблея затвердила як цю рекомендацію Генерального комітету, так і його рішення не включати до порядку денного спеціальної сесії додаткове питання про «припинення мандату над Палестиною та проголошення її незалежності», запропоноване арабськими країнами.

Відхилення пропозиції арабських держав, що стосувалось суті проблеми, стало можливим лише внаслідок неприхованого тиску західних країн. Радянські делегації, як відомо, солідаризувалися у цьому питанні з арабськими та іншими країнами, що підтримували пропозицію.

Після тривалої дискусії Перший комітет рекомендував до складу Спеціальної комісії Австралію, Гватемалу, Швецію, Іран, Канаду, Нідерланди, Перу, Уругвай, Чехословаччину, Індію, Югославію. На 79-му пленарному засіданні (15 травня 1947 р.) Генеральна Асамблея прийняла рекомендацію Першого комітету, наділивши цю комісію, згідно до резолюції (106/S — І), широкими повноваженнями «для встановлення та реєстрації фактів і обслідування всіх питань та суперечностей щодо палестинської проблеми»[17].

Одночасно Генеральна Асамблея закликала «усі уряди і народи, особливо населення Палестини, утримуватися… від дій, що могли б створити атмосферу, яка б перешкодила найшвидшому рішенню палестинського питання»[18].

Спеціальна комісія почала свою роботу 26 травня в Нью-Йорку, де провела чотири засідання, під час яких були затверджені тимчасові правила процедури і попередній план роботи. В Палестині члени комісії здійснили, з метою ознайомлення, поїздку по країні і одержали інформацію від представників британської мандатної влади. Комісія заслухала в Ієрусалимі заяву представників Єврейського агентства для Палестини і ряду інших єврейських організацій та релігійних груп. Вищий арабський комітет — найбільша організація палестинських арабів утрималась від контактів із Спеціальною комісією. Тому комісія вважала за необхідне ознайомитися з поглядами на палестинську проблему урядів арабських країн, для чого вона на їх прохання виїжджала в Бейрут. Усього на Близькому Сході було проведено 36 засідань Спеціальної комісії.

Заключний етап роботи цієї комісії проходив у Женеві. З 8 по 14 серпня члени комісії відвідали кілька таборів для переміщених осіб єврейської національності в Австрії і Німеччині, маючи на меті з’ясувати їх ставлення до питань переселення, повернення на батьківщину або переїзду в Палестину[19]. 12 засідань комісії, що проходили в Женеві, завершилися 31 серпня 1947 р. опрацюванням та затвердженням доповіді.

В цій доповіді члени комісії одностайно висунули ряд пропозицій щодо розв’язання палестинського питання в цілому. Суть їх зводилася до того, щоб мандат на Палестину було припинено по можливості якнайшвидше, а країні надана незалежність, якій би передував короткий /135/ перехідний період. Влада, якій було б доручено управління Палестиною і підготовку її до незалежності, була б відповідальною перед ООН[20]. В доповіді особливо підкреслювалося, що збереження економічної єдності Палестини — необхідна умова для існування і розвитку країни та її народів. Сім членів комісії (Канада, Чехословаччина, Гватемала, Нідерланди, Перу, Швеція, Уругвай) висловилися на користь плану розділу Палестини із збереженням економічної єдності. Три її члени (Індія, Іран, Югославія) висловилися за створення федеративної палестинської держави. Одинадцята учасниця Спеціальної комісії — Австралія взагалі не вказала на перевагу того або іншого плану, чим звела до мінімуму результативність своєї роботи в комісії.

Генеральна Асамблея ООН, друга сесія якої відкрилася в Нью-Йорку 16 вересня 1947 p., вирішила, згідно з пропозицією Генерального комітету, заснувати Ad hoc комітет (тобто спеціальний політичний комітет) для розгляду палестинського питання за участю всіх членів Асамблеї. На першому засіданні цей комітет прийняв рішення запросити представників Вищого арабського комітету і Єврейського агентства і заслухати їх думку.

Після двотижневих загальних дебатів на сесії було вирішено заснувати три підкомітети. Підкомітет № 1 — для вивчення плану більшості Спеціальної комісії ООН з питань Палестини про розділ країни; підкомітет № 2 — для вивчення пропозиції арабських держав про «припинення мандату на Палестину і визнання її незалежності як єдиної держави; підкомітет — для примирення двох конфліктуючих сторін.

25 листопада 1947 p. Ad hoc комітет підтримав пропозицію підкомітету № 1 про розділ Палестини на дві країни — єврейську і арабську, виділення Ієрусалнму в самостійну одиницю, яка матиме особливий міжнародний статус, при збереженні економічної єдності для всієї Палестини. Ці пропозиції були засновані на рекомендаціях більшості Спеціальної комісії ООН для Палестини з незначними змінами, зокрема щодо майбутніх кордонів двох країн. Проект про розділ був схвалений лише після провалу всіх спроб підкомітету для примирення знайти будь-яке рішення, прийнятне для обох сторін. Зусилля по примиренню практично продовжувалися аж до останнього дня роботи Асамблеї.

Територію Палестини пропонувалося розділити на шість основних частин, три з яких (Західна Галілея, гірська країна Самарія та Іудея, без Ієрусалиму, та прибережна смуга від Ашдоду до єгипетського кордону— 43% всієї території) відводилися арабській державі, а інші три (Східна Галілея з Ездраелонською рівниною, більша частина прибережної рівнини та район Вірсавії, що включає весь Негев — 56%) — єврейській державі. Зона Ієрусалиму, крім міста, включала також навколишні поселення (найбільші з них Віфлєєм та Ейн-Керім). В межі єврейської держави увійшли майже всі території, якими володіли євреї або на яких вони проживали. Слід підкреслити, що до її складу увійшли значні райони з переважаючим арабським населенням. Арабська країна практично не включала до свого складу скільки-небудь помітного числа євреїв та їх власності.

Якщо в арабській державі мали проживати 725 тис. арабів і лише 10 тис. євреїв, то єврейська держава мала включити до себе 498 тис. євреїв та 407 тис. арабів. Решта (105 тис. арабів та 100 тис. євреїв) повинні були жити в міжнародній зоні Ієрусалиму.

По розділу основна частина земель в Палестині, що оброблялися, залишилася на території арабської держави, а більшість промислових підприємств, головним чином легкої промисловості, — на території єврейської держави.

Економічний союз двох палестинських держав, включаючи місто /136/ Ієрусалим, повинен був здійснюватися, в першу чергу, з питань транспорту та зв’язку, іригації та меліорації, валюти і майнового тарифу. При цьому уточнювалося, що питаннями, пов’язаними з економічним союзом, повинна займатися Об’єднана економічна рада у складі трьох представників від кожної з двох держав і трьох членів, призначених ООН[21].

На 128-му пленарному засіданні, що відбулось 29 листопада, Генеральна Асамблея проголосила розділ 33-ма голосами проти 13 при десяти тих, хто утримався. Асамблея рекомендувала Раді Безпеки вжити необхідних заходів по здійсненню ухваленої резолюції. Хоча розділ сам по собі не усунув протиріч навіть всередині розділених країн, він міг би служити прийнятною основою у справі взаєморозуміння двох палестинських народів щодо їх адміністративно-політичного розмежування.

Арабські держави відхилили резолюцію Генеральної Асамблеї про розділення на тій підставі, що вона, на їх думку, порушує Статут ООН, який надає будь-якому народу право самому вирішувати свою долю. Однак при цьому вони не виходили з того факту, що в Палестині проживають два народи, які однаковою мірою мають право на самовизначення.

Такий підхід до розв’язання складного палестинського питання не полегшував справи. Відхиляючи резолюцію, з якою погодилась більшість членів ООН, уряди ряду арабських країн в той час не сприяли конструктивному вирішенню палестинської проблеми. До того ж войовничі виступи ряду членів Вищого арабського комітету про неприпустимість створення єврейської держави, про неминуче кровопролиття могли лише завести в безвихідь позитивне розв’язання цієї складної проблеми.

Сіоністські лідери, в свою чергу, наполягали на реалізації власної програми, визначеної конгресом у Базелі в 1947 р. Спираючись на палестинський мандат, який містив горезвісну декларацію Бальфура (1917 p.), вони вимагали створення єврейської держави у всій Палестині і як необхідну умову для цього — необмежену імміграцію євреїв у країну. З погляду сіоністів, 100 тис. іммігрантів з числа переміщених осіб, допуску яких в Палестину добивався ряд країн з міркувань гуманізму, — лише початок тому, що Єврейське агентство мріяло про мільйони[22]. Спроби сіоністів пов’язати так зване єврейське питання з рішенням палестинської проблеми були в свій час справедливо відкинуті значною більшістю членів Спеціальної комісії ООН по Палестині, які визнали міжнародну відповідальність щодо єврейських переміщених осіб[23]. Слід відзначити, що, погоджуючись в принципі з планом розділу, представники Єврейського агентства висунули на другій сесії Генеральної Асамблеї цілий ряд обумовлень, які зводили нанівець суть цього плану. Сюди належали територіальні зазіхання на західну Галілею, що відходила за планом розділу до арабської держави, і на єврейську частину Ієрусалиму, а також вимога продовження безконтрольної імміграції без врахування інтересів арабської частини населення, яка складала трохи менше половини усього населення у запланованій єврейській державі. По суті справи, згода з резолюцією Генеральної Асамблеї з’явилася для сіоністів черговим тактичним маневром.

Ще задовго до практичних кроків, запроваджених ООН в Палестині, Єврейське агентство за допомогою вимуштруваних армійських підрозділів і при фінансовій підтримці сіоністів усього світу приступило до реалізації експансіоністських устремлінь, захоплюючи території, не призначені єврейській державі, стало залякувати, дезінформувати і тероризувати арабське населення, змушуючи його залишати рідні вогнища. /137/

Але сіоністи навряд чи насмілилися б на таку неприкриту експансію без підтримки США, що вбачали у палестинському єврействі надійний форпост у справі зміцнення своїх позицій на Близькому Сході.

Проголосувавши за резолюцію 181/ІІ, уряд США не підтримав її здійснення на практиці. Більш того, навесні 1948 р. він висунув новий проект — встановлення над Палестиною опіки ООН, що означало б прямий диктат США, використання з цією метою слухняної більшості. Тут знайшла своє відображення спроба замінити рішення Генеральної Асамблеї угодою між Лондоном і Вашінгтоном при опорі на арабську феодально-буржуазну верхівку і сіоністських лідерів. Політика американських правлячих кіл в палестинському питанні не тільки суперечила дух всіх прийнятих Асамблеєю резолюцій, але й загрожувала підірвати авторитет цієї міжнародної організації.

Уряд Великобританії, з свого боку, не йшов на тісне співробітництво з ООН в питаннях реалізації рішень Генеральної Асамблеї і ставив ці рішення в залежність від прийняття їх як євреями, так і арабами. І все ж Англія вжила певних практичних заходів по припиненню мандату та виводу своїх військ і персоналу з Палестини. Однак свої дії Англія не тільки не узгодила з ухваленим Генеральною Асамблеєю планом, але й не вважала за необхідне інформувати відповідні органи ООН, спеціально створені для проведення прийнятих рішень в життя[24]. Подібні дії держави-мандатарія були на руку сіоністам, які, маючи в своєму розпорядженні організовані сили, здійснювали планомірну експансію всупереч рішенням ООН.

Позиція СРСР у палестинському питанні була чіткою і послідовною. Виходячи з конкретного становища, Радянський Союз вважав, що обидва палестинські народи (1,2 млн. арабів та близько 600 тис. євреїв) мають невід’ємне право на самовизначення і несправедливо заперечувати за єврейським народом, так само як і за арабським, право створити власну державу. Самовизначення відповідало корінним інтересам обох народів Палестини, а історичним і юридичним міркуванням, які могли лише утруднити рішення проблеми, представники радянських республік надавали другорядного значення. СРСР висунув два проекти: проголошення двоєдиної демократичної палестинської держави і, якщо неможливо забезпечити мирне співіснування арабів і євреїв, створення двох держав на території Палестини. На другій сесії Генеральної Асамблеї ООН радянські делегації визнали доцільним проголосувати за створення двох держав в Палестині, тому що в умовах напруженості та непримиренності між арабами та євреями план розділу вселяв більше надій на можливість його здійснення.

З прийняттям Генеральною Асамблеєю резолюції з палестинської проблеми було зроблено позитивний крок на шляху її вирішення. Жодна з великих держав не виступила офіційно проти цієї резолюції, яка набула, таким чином, політичної та моральної ваги.

Досить важливим моментом було те, що Генеральна Асамблея в резолюції прямо запропонувала Раді Безпеки вжити необхідних заходів, передбачених в плані з метою проведення його в життя, якщо ситуація в Палестині створить загрозу миру. (Доручивши Раді Безпеки контролювати виконання прийнятих рішень, Генеральна Асамблея надала їм форму юридично обов’язкових актів. Прагнення ж США усунути Раду Безпеки від будь-якої участі у вирішенні палестинського питання було неправомірним, тому що Статут ООН не забороняє Раді Безпеки сприяти здійсненню тих резолюцій Генеральної Асамблеї, невиконання яких веде до порушення миру.

Все ж через своєкорисливу політику західних держав резолюція /138/ 181/ІІ не була втілена в життя в задуманому варіанті. Захопивши владу в єврейській державі Ізраїль, сіоністи спровокували розв’язання першого арабо-ізраїльського конфлікту, внаслідок якого Ізраїль привласнив частину земель, призначених арабській державі, на території Палестини. А вигнання більш 700 тис. палестинських арабів з їх вогнищ призвело до нових ускладнень у розв’язанні палестинського питання.

Ізраїльські правлячі кола, нехтуючи Статутом та рішенням ООН, загальновідомими нормами міжнародного права, пізніше звели агресію в ранг державної політики. Наявність на Близькому Сході вибухово небезпечного стану була необхідна їм для здійснення експансіоністських планів. Підтримані імперіалістичними силами і міжнародним сіонізмом, ізраїльські агресори прагнули також до повалення прогресивних режимів в арабських країнах з тим, щоб перешкодити незалежному розвитку цих країн.

Переконливим доказом цього стала англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту 1956 р. Її плани були зірвані завдяки стійкості єгипетського народу і своєчасній допомозі Радянського Союзу.

Але ізраїльська вояччина продовжувала зривати всі зусилля, скеровані на встановлення справедливого миру на Близькому Сході, чинила провокації проти арабських країн і в червні 1967 р. вторглася в межі сусідніх арабських країн, захопивши в ході шестиденної війни площу, що майже в три рази перевищувала територію Ізраїлю. Вся Палестина опинилася в руках сіоністів. Багато тисяч палестинських арабів другий раз опинилися в становищі біженців, загальна кількість яких перевищувала мільйон осіб.

Арабські держави виявили немалу витримку і готовність піти на політичне врегулювання конфліктів на справедливій основі. Їх вимоги щодо виводу військ агресора з усіх окупованих в 1967 р. арабських територій знаходилися у повній відповідності з відомими рішеннями Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї ООН по Близькому Сходу. І «Радянський Союз, — підкреслював Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв в своїй промові на Всесвітньому конгресі миролюбних сил в Москві в жовтні 1973 p., — весь час наполягав на тому, щоб арабським державам були повернуті окуповані Ізраїлем землі, щоб запанувала справедливість щодо палестинського народу»[25]. Однак всі прагнення миролюбних сил планети добитися справедливого міцного миру на Близькому Сході незмінно наштовхувалися на вперте небажання Тель-Авіву рахуватися з законними правами арабських народів.

Воєнні дії у жовтні 1973 р. — прямий наслідок відмови Ізраїлю від політичного рішення конфлікту, що затягнувся, та його намагання силою утримати захоплені арабські території.

Воєнно-політичні успіхи арабських країн, особливо на першому етапі війни, в значній мірі сприяли створенню нової ситуації, сприятливої для політичного врегулювання.

Женевська конференція повинна добитися докорінного політичного врегулювання, встановити міцний мир на Близькому Сході. Ця мета може бути досягнута тільки при умові, якщо за угодою про роз’єднання військ «стануться інші радикальні заходи, спрямовані на забезпечення виводу ізраїльських військ з усіх окупованих арабських територій і забезпечення законних прав арабського народу Палестини»[26]. Рішення ООН щодо Близького Сходу повинні бути виконані повністю, в усіх їх частинах. Треба також підкреслити, що у пошуках шляхів розв’язання палестинського питання повинна брати участь Організація визволення Палестини, яка визнана єдиним законним представником арабського народу Палестини. /139/

Примітки

[1] «Радянська Україна», 23 грудня 1973 р.

[2] S Hadawі, Palestine in Focus, Beirut, 1963, pp. 33—34.

[3] Palestine: A Study of Jewish, Arab and British Policies, v. II, London, 1947, pp. 1084—1085.

[4] Parliamentary Debates. House of Commons. 5th ser., v. 433, col. 1984.

[5] P. Eugene Chase, The United Nations in Actions, New York, 1950, p. 145.

[6] В. Сrum, Behind the Silken Curtain, New York, 1947, p. 32.

[7] ООН. Официальные отчеты ІІ сессии Генеральной Ассамблеи. Дополнение ІІ, том 1, стор.41.

[8] Там же.

[9] Моррісон був лідером лейбористів у палаті Громад і брав участь у діяльності комітету.

[10] Parliamentary Debates. House of Commons. 5th ser., v. 433, col. 1984.

[11] Taм же, col. 986.

[12] Taм же, col. 2007.

[13] ООН. Официальные отчеты II сессии Генеральной Ассамблеи. Дополнение ІІ, том 2, приложение 1, стор. 1.

[14] Taм же.

[15] Jacob Robinson, Palestine and the United Nations, Washington, 1947, p. 56.

[16] ООН. Официальные отчеты 1-й специальной сессии Генеральной Ассамблеи, том I, стор. 6.

[17] ООН. Официальные отчеты 1-й специальной сессии Генеральной Ассамблеи. Резолюции. Нью-Йорк, 1947, стор. 6.

[18] ООН. Официальные отчеты 1-й специальной сессии Генеральной Ассамблеи. Резолюции 107 (S — 1).

[19] ООН. Официальные отчеты II сессии Генеральной Ассамблеи. Дополнение II, том 1, стор. 8.

[20] ООН. Официальные отчеты II сессии Генеральной Ассамблеи. Дополнение III, том 1, стор. 44—48.

[21] ООН. Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи, II сессия. Специальный комитет по вопросам Палестины. Нью-Йорк, 1947. Приложение № 49, стор. 14.

[22] Parliamentary Debates. House of Commons. 5th ser., v. 433, col. 1909.

[23] ООН. Официальные отчеты II сессии Генеральной Ассамблеи. Док. II, том. 1. стор. 48.

[24] Мається на увазі в першу чергу палестинська комісія ООН в складі Болівії, Данії, Панами, Філіппін, Чехословаччини.

[25] «Радянська Україна», 27 жовтня 1973 р.

[26] «Правда», 30 січня 1974 р. /139/

Джерело: Історичні дослідження. Історія зарубіжних країн. Вип. 1. — Київ: «Наукова думка», 1975. — Стор. 131—139.