Відповідь на питання: що таке просвітництво?

Іммануїл Кант

Просвітництво — це вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття означає неспроможність користатися власним розумом без керівництва когось іншого. Такий стан виникає тоді, коли бракує не розуму, а лише рішучості і відваги користуватися ним без стороннього керівництва. Отже, гасло просвітництва: май відвагу користуватися власним розумом! Люди охоче лишаються впродовж цілого свого життя неповнолітніми, навіть після того, як природа їх давно визволить з-під чужої опіки,— а все через власні лінощі і боягузтво. З цієї самої причини інші отримують змогу доволі легко накидати їм своє опікунство. Це ж бо так зручно бути неповнолітнім! Маючи книгу, яка накопичує для мене розум, душепастиря, який плекає для мене сумління, лікаря, який вирішує за мене мою дієту й тому подібне, я можу сам ні про що не дбати. Я можу взагалі ні про що не думати, якщо тільки маю чим заплатити,— інші візьмуть цю дражливу роботу на себе. Опікуни, які великодушно взяли на себе нагляд за нами, потурбуються, щоб більшість людей (зокрема все жіноцтво) вважала крок до повноліття не лише важким, яким він справді є, а й дуже небезпечним. Спочатку вони доведуть цих своїх свійських тварин до отупіння і подбають про те, щоб ці спокійні істоти не відважились без їхнього дозволу зробити бодай крок поза плетеною коляскою, у якій дітей вчать ходити, більше того, заборонять їм зробити цей крок і вийти з коляски, до якої вони їх самі посадили. Потім вони візьмуться доводити своїм підопічним, що на них чигає страшна небезпека, якщо тільки вони спробують ходити на власних ногах. Насправді небезпека не така вже й велика — вони хіба що впадуть кілька разів, але таки навчаться нарешті ходити; проте подібні перестороги роблять людей украй полохливими і відстрашують, як правило, від будь-яких подальших спроб.

Отже, вибитися з неповноліття, яке зробилося ледь чи не другою людською натурою, досить важко. Людина може навіть полюбити його, і тоді вона справді не здатна скористатися власним розумом, оскільки ніколи не мала змоги його випробувати. Інструкції й формули, ці механічні знаряддя раціонального використання чи, радше, зловживання його природними здібностями — це кайдани довічного неповноліття. Коли б хтось їх і скинув, то все одно перескакував би невміло через найменшу яму, бо не звик до вільного руху. Ось чому так мало на світі людей, яким унаслідок праці над собою пощастило зробити рішучий крок і вирватися з цього неповноліття. /135/

Треба, отже, щоб публіка просвітила сама себе. Це станеться майже неминуче, якщо певній групі людей забезпечить відповідну свободу. В таких випадках завжди знайдуться люди, здатні самостійно думати. Вони з’являться навіть з-поміж опікунів, покликаних наглядати за масою інших людей. Скинувши ярмо неповноліття з самих себе, вони почнуть розповсюджувати навколо себе дух розумного поцінування власної вартості і розважливого погляду на покликання кожної людини. Може статись, однак, що суспільна група, яку ці люди раніше уярмлювали, не дозволить їм самим вирватися з ярма. Це трапиться, якщо її до цього підбурюватимуть інші опікуни, самі до просвітництва непридатні. Саме тому й шкідливо розповсюджувати забобони й передсуди, що вони мстять тим, хто їх насаджував. Масу людей внаслідок цього можна приучити до просвітництва лише поступово. Революція приведе хіба що до падіння персонального деспотизму й гніту, зумовленого користолюбством та жадобою влади. Зміни способу думання вона сама по собі не принесе. Лише нові забобони замість старих стануть провідною ниткою для бездумних.

Просвітництво не потребує нічого, окрім свободи. І то тієї, що може вважатись найменш шкідливою з-поміж усіх її різновидів, а саме: свободи публічно користуватись за всіх обставин своїм власним розумом.

Та поки що звідусіль долинають вигуки: «Не мудруйте!» Офіцер каже: «Не Мудруйте! Виконуйте вправи!» Податковий агент каже: «Не мудруйте! Платіть!» Священик каже: «Не мудруйте! Віруйте!» Лише один пан на світі[1] каже: «Мудруйте скільки завгодно й про що завгодно, але слухайтесь!» Скрізь панує поки що обмеження свободи. А яке обмеження свободи не є перепоною для просвітництва? Яке не гальмує його і навіть йому сприяє? Я відповім: публічне використання людиною свого розуму завжди має бути вільним, оскільки воно не є гальмом для прогресу просвітництва. Під публічним використанням власного розуму я розумію звертання вченого до всієї читацької публіки. Є ще й приватне використання — застосування його на громадській посаді чи службі, яка людині довірена. У певних видах діяльності, що пов’язані з інтересами загалу, потрібен, звісно, механізм, у рамках якого окремі особи повинні зайняти пасивну позицію, щоб через утворення штучної злагоди уряд міг спрямувати їх на громадські цілі чи принаймні стримувати від їх підривання. В таких випадках справді не слід мудрувати, а слід лише коритися. Однак тією мірою, якою ці особи вважають себе активними членами цілого загалу і навіть усієї світової громадськості, тобто як окремі вчені, що звертаються письмово до публіки у власному значенні цього слова, вони можуть мудрувати, аби лише не страждало від того те діло, до якого вони приставлені як пасивні члени. Так, наприклад, було б дуже шкідливо, якби офіцер, отримавши наказ вищого чину, почав на службі голосно обмірковувати доцільність та корисність цього наказу. Він повинен підпорядковуватись. Однак, за правилами справедливості, йому не можна заборонити, щоб він як учений зробив зауваження про недоліки військової служби і виніс їх на обговорення перед публікою.

Громадянин не сміє відхилятись від виконання покладених на нього завдань. Більше того, бездумне, зухвале нехтування ним своїх обов’язків може бути покаране як річ справді обурлива (надто якщо вона загрожує загальним непослухом). Однак ця особа нічим не порушить своїх обов’язків громадянина, якщо висловить публічно будь-які міркування про недоречність чи несправедливість зроблених їй розпоряджень. Так само й духовна особа зобов’язана проповідувати своїм учням і парафіянам у межах символів церкви, якій вона служить. На цій умові її було прийнято на роботу. Однак у ролі вченого ця особа має повне право і навіть обов’язок поділитися з публікою своїми ретельно зваженими, благонаміреними думками стосовно недоліків символу та пропозиціями щодо поліпшення церковних і релігійних справ. Сумління її при цьому нічим не обтяжиться. Адже те, що людина повчає відповідно до своєї посади — як служитель церкви, не залежить від її власної волі, вона не може вчити божий закон як їй хочеться, за власною забаганкою, оскільки була прийнята на цю роботу для викладання згідно /136/ з певними настановами і від імені певної інституції. Людина скаже: «Наша церква вчить те або те. Ось докази, на які вона спирається». А далі цей церковнослужитель спробує добитись максимальної практичної користі для своєї громади із настанов, під якими він сам з цілковитою певністю, може, й не підписався б, а проте викладати які він зобов’язувався, допускаючи в них певну істину чи принаймні вважаючи, що в них немає нічого, що б суперечило його внутрішнім переконанням. Адже коли б він знайшов таку суперечність, то не зміг би виконувати свій чин із чистим сумлінням і мусив би, зрештою, зректися сану.

Отже, використання людиною свого власного розуму перед громадою в ролі найнятого законовчителя має суто приватний, домашній характер незалежно від чисельності парафіян; ця людина у ролі священика не є вільною й не може такою бути, оскільки виконує чуже завдання. Однак, у ролі вченого, що своїми працями звертається до справжньої публіки, тобто до світу, ця духовна особа, що публічно використовує свій розум, має необмежену свободу ним користуватись і промовляти від власного імені. Якби духовні наставники народу зробилися знову неповнолітніми, це було б лихо, що навіки б унеможливило виправлення існуючих порядків.

* * *

Але чи духовна спільнота на кшталт церковної громади або почесного класу (як себе називають голландці) не має права клятвено ототожнити себе з певним незмінним символом і таким чином перебрати на себе владу над кожним членом та ще й цю владу увіковічнити? Я відповім: ні, такого права вона не має. Всяка угода, спрямована на стримування людського роду від просвітництва, недійсна і просто безвартісна, хоч би її й ухвалили найвища влада, парламенти, врочисті договори. Жодна епоха не має права об’єднуватись і клятвено присягати на те, щоб унеможливити наступній розширення найнеобхідніших знань, очищення їх від хиб і дальше простування шляхом просвітництва. Це був би злочин проти людської природи, чиє основне призначення полягає саме у прогресі. І нащадки мають повне право відкидати такі рішення, прийняті незаконно й ганебно. Пробним каменем усього того, що можна покласти як закон народові, є питання: а чи сам народ поклав би собі такий закон?

Всякий новий порядок, якщо немає ліпшого, вводиться на певний строк, причому кожному громадянинові, й зокрема духовним особам, дозволяється публічно висловлюватись про недоліки цього порядку, що залишається, проте, в силі доти, доки його недоліків не буде належно усвідомлено. Тоді можна, зібравши голоси (хай і не всі), клопотатися перед королем, аби він узяв під захист ті громади, які вирішили, наприклад, пристати до іншого, кращого, на їх думку, впорядкування релігійних справ, не перешкоджаючи, однак, тим, які хочуть зберегти для себе старі порядки.

Та аж ніяк не можна погодитись, хай навіть лише на строк одного людського життя, з таким релігійним устроєм, якого ніхто не може публічно поставити під сумнів. Бо тоді людство втрачає істотний проміжок часу у своєму поступі, і ці його безплідні потуги суперечать інтересам нащадків.

Звичайно, кожна окрема людина може на певен час відійти від процесу просвітництва у тій галузі, де їй таки належить щось знати, проте свідомо прирікати на це себе й тим більше нащадків,— значить порушувати священні права людства й затоптувати їх під ноги. Все, що народові дано вирішувати щодо себе самому, ще менше дано вирішувати монарху. Адже його законодавчий авторитет полягає в тому, що він поєднує у своїй волі загальну волю народу. Якщо він дбає про те, щоб усяке реальне чи позірне покращення узгоджувалось із громадським правопорядком, йому слід дозволити підданим робити все, що вони знайдуть за потрібне зробити для блага своєї душі. Все інше його не обходить, його завдання полягає лише у тому, аби не допускати, щоб будь-хто насильницьки заважав іншим за це благо боротись, а також з’ясувати собі самому, в чому те благо полягає і як сприяти його помноженню. Навіть безмежний авторитет його величності похитнеться, якщо він не вважатиме нижче своєї гідності через власних урядовців перевіряти праці, в яких його піддані намагаються привести свої погляди в певну систему, чи якщо візьметься до цього сам як верховний цензор. Цим самим лише накличе на себе докір «Caesar non est supra grammaticos» (імператор не стоїть вище від учених-мовознавців). І це станеться ще неминучіше, /137/ якщо він принизиться до підпирання духовного деспотизму окремих тиранів у своїй власній державі, спрямованого проти решти підданих.

Якщо мене запитають, чи ми живемо під цю пору у просвіщену добу, я відповім: ні, але ми живемо у добу просвітництва. Це значить, що багато чого ще бракує, аби люди могли як слід, упевнено скористатися власним розумом у справах релігії. І все ж маємо всі ознаки того, що відкривається новий простір для самовдосконалення і що дедалі менше перепон залишається на шляху до загального просвітництва й виходу зі стану неповноліття, в якому люди перебувають з власної вини. Це і є епоха просвітництва, епоха Фрідріха.
Князь, який у питаннях релігії вважає своїм обов’язком нічого не нав’язувати людям, а навпаки — залишати їм цілковиту свободу, і який не відкидає від себе гордовитого слова толерантність, сам є просвіщеним і заслуговує від вдячних сучасників і нащадків хвалу за те, що перший визволив людський рід із неповноліття чи, принаймні, зробив усе необхідне з боку уряду, надавши кожному свободу послуговуватися власним розумом у питаннях сумління.

Під його опікою поважні духовні особи мають право без жодної шкоди для своїх службових обов’язків виносити вільно для публічного обговорення свої судження й погляди, що відхиляються тут чи там від загальноприйнятих. Тим більше мають право на це усі інші особи, не обмежені службовим обов’язком. Цей дух свободи шириться й за межами країни, навіть там, де йому доводиться долати перепони з боку уряду, котрий помилково розуміє свої інтереси. Князь власним прикладом показує, що в умовах свободи нема ні найменших підстав турбуватися щодо державного спокою і єдності. Люди виберуться самі з невігластва, якщо тільки навмисно не робити відповідних заходів, щоб їх у ньому затримати.

Говорячи про просвітництво як про вихід людей зі стану неповноліття, спричиненого ними самими, я спинився головним чином на питаннях релігії, оскільки в справах мистецтва й науки наші владарі й не прагнуть грати роль опікунів над своїми підданими, до того ж саме у релігійних справах неповноліття найбільш шкідливе й ганебне. Тим часом думка державця, який сприяє просвітництву, сягає ще далі: він усвідомлює, що устрій його держави не зазнає жодної небезпеки, якщо він дозволить підданим публічно користуватися власним розумом і виносити на громадський розсуд свої міркування щодо поліпшення цього устрою і навіть вільно його критикувати. Таким чином той, перед ким ми схиляємось, подав ще один блискучий приклад, у якому його не випередив поки що жоден монарх. Лише той, хто сам скуштував плодів просвітництва, хто не боїться примар і водночас має добре дисципліноване військо для забезпечення громадського спокою, може зробити заяву, на яку не зважиться жодна республіка: «Мудруйте скільки завгодно й про що завгодно, але слухайтесь». Так розкривається дивний і несподіваний перебіг людських справ, як воно загалом і буває, коли розглядати їх у великих масштабах, де все виглядає парадоксальним. Справді, на перший погляд, здавалось би, більший ступінь громадських свобод розковує дух народу, а проте саме він ставить йому неперехідні межі, тоді як менший ступінь свободи витворює саме той простір, у якому він може повністю розгорнутись. Якщо природа прокільчила під цією твердою оболонкою те насіння, про яке вона найніжніше дбає, а саме — нахил і поклик до вільної думки, то це поступово зворотним чином відіб’ється й на складі думок народу (і на його здатності діяти вільно), і на засадах уряду, який вважатиме корисним для себе трактувати людину, що стала тепер більшою від машини, відповідно до її гідності.

З німецької переклала Магдалина Ласло-Куцюк /138/

Примітка

[1] Автор мав на увазі короля Пруссії Фрідріха II Великого (1740-1786) —представника освіченого абсолютизму, на адресу якого висловлював, схоже, цілком щирі компліменти.

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1989. — №4. — Стор. 135-138.

0 Responses to “Відповідь на питання: що таке просвітництво?”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: