Свобода добровільного вигнанця

Ігор Самохін

Час від часу з’являються на планеті люди, які своїми творами, відкриттями або вчинками докорінно змінюють історію чи принаймні культуру. Таких революціонерів, незалежно від того, хто вони – вчені, мислителі чи полководці, Річард Рорті назвав «сильними поетами». Вони пропонують новий «словник»: після них уже не можна мислити світ у старих термінах. Гадаю, нині можна сказати, що саме таким «сильним поетом» був Едвард Саїд. Він показав зворотній бік західної культури. Після нього більше не можна писати про колоніальні стосунки згідно зі старими стандартами. І, може це й дивно, такій людині пощастило мати обидві свої головні книжки в українському перекладі. Недавній вихід другої з них дає підстави іще раз поговорити про цього визначного автора.

Кожна книжка Саїда потребує дослідження великого обсягу, в якому би комплексно та цілісно було проаналізовано найважливіші тези автора. Тому я, беручись одразу за дві, не можу претендувати на повноту, але спробую зазначити найважливіші, на мій погляд, моменти в обох працях, хоч я і не певен, що вони є «об’єктивно» головними. По ходу статті також маю намір увійти в полеміку з іншою українською статтею про Саїда, яка вже з’являлася на веб-сторінках «ЛітАкценту» (див. Петро Іванишин. Бездомний сумнів і камінь вигнання Едварда Саїда).

Китайська революція та її рухові сили

Я. Ряппо

Література про дійсний, живий Китай почала у нас з’являтися тільки після Жовтневої революції. До цього часу ми мали про Китай переважне традиційні застарілі праці синологів без сучасного наукового аналізу соціяльно-економічних явищ цієї країни.

Нема жодного ґрунтовною марксівського аналізу про стан Китаю. Буржуазні праці обмежуються всі мітологією, історією та мовознавством. Більш живі відомості представників (дипломатичних, консульських, кореспондентів преси тощо) англійського та американського капіталу в їхніх висновках сфальсифіковано, звичайно, в інтересах своїх хазяїв.

Але вже з початку ХІХ століття у Китаї починають доспівати передумови до величезного національно-революційного руху. Майже століття йде наступ капіталу та його вкорінення, черевате наслідками для того ж чужоземного капіталу.

Чужоземний капітал утворює не тільки шари великих та дрібних капіталістів з тубільців і не тільки значні кадри китайського пролетарияту, він утворює також умови до піднесення селянства на арену політичної боротьби.

Капітал все глибше та глибше просякає в Китай, втягнений вже до світового товарообороту, й змінює не тільки міське, але й сільське господарство.

За останнє десятиріччя європейські капіталісти просто працюють на китайську революцію [К. Радек, «Вопросы китайской революции»]. Особливо яскраво це відзначається з 1911 року, з моменту утворення республіки.

Разом з цим іде зріст н підіймання китайської буржуазії та інтелегенції — вчителів, студентів, журналістів й т.і., що втягують в національний рух все більші та більші маси сумежних з ними міських низових кол селянства.

Коли взяти на увагу, що всі ці маси не мають жодних політичних прав, що в цілому Китаї немає абсолютно ніякої охорони праці від експлоататорів, що навіть сама центральна влада безпорадна, й її зведено до нуля безпорадними змінами керуючих груп та фінансовою кризою, то буде зрозуміла ситуація для національно-революційного руху.

Програма Української Комуністичної Партії

(Ухвалена Першим Установчим З’їздом У.К.П. 22-25 січня 1920 року.)

–––

По всьому світу йде глибока кріза капіталізму, його гибель, іде й ширшає всесвітня пролєтарська комуністична революція.

Про це свідчить світова війна, що заподіяла глибокий економічний розстрій по всіх державах світу; далі виявила це жовтнева революція в Росії, що передала владу пролєтаріятові, який встановив свою диктатуру й, спіраючися на півпролєтарів – незаможне селянство – став перебудовувати суспільство в напрямі комуністичнім. Свідчать про це й анальоґічні спроби комуністичного будівництва на Україні, також диктатура пролєтаріяту й відповідна тому робота  в Угорщині, революція в Німеччині.

І зріст революційного пролєтарського руху по всіх країнах високого капіталістичного розвою виявляє той же напрям боротьби за встановлення диктатури пролєтаріяту й за перехід утворених всюду в процесі революційного руху клясових пролєтарських орґанів – рад – в орґани державної влади, себ-то за комуністичну революцію. Цю революцію переводить створена самим капіталізмом кляса – пролєтаріят, – висуваючи на чоло по банкроцтві угодової політики соціялістичних партій, єдиним свідомим виразником свого клясового руху і єдиним керманичем в боротьбі – Міжнародню Комуністичну Партію.

В своїй роботі і керуванні боротьбою стоїть Комуністична Партія на ґрунті того розуміння всього процесу розвою людського суспльства і початого переходу від ладу капіталістичного до ладу комуністичного, як його дано наукою Маркса, – історичним (або діялєктичним) матеріялізмом.

Вибрані листи: Маркс Швайцерові (24 січня 1865)

Маркс Швайцерові

Лондон, 24 січня [1865 р.]

Я дістав учора листа, де ви вимагаєте від мене докладної критики прудонових творів. На жаль, брак часу не дозволяє мені задовольнити вашого бажання; крім того, я не маю ні одної праці цього письменника. Однак, на доказ своєї готовости піти вам назустріч, я нашвидку написав невеличку нотатку. Ви можете доповнювати її, змінювати, скорочувати, — одне слово, робити з нею, що хочете.

Я не пам’ятаю перших Прудонових спроб. Його шкільна праця про «Всесвітню мову» («Langue universelle») свідчить, як сміливо він береться за питання, розв’язати які йому не вистачає найелементарнішого знання.

Його перша праця «Що таке власність?» («Qu’est ce que la propriété?») є безперечно найкраща. Вона створила епоху, якщо не новиною свого змісту, то новою й сміливою манерою все висловлювати. В творах французьких соціялістів і комуністів, відомих Прудонові, власність не лише критикували з різних поглядів, а й утопічно «нищили». Цією книжкою Прудон став приблизно в такі стосунки до Сен-Сімона й Фур’є, в яких стояв Фоєрбах до Геґеля. Проти Геґеля Фоєрбах дуже бідний. Але після Геґеля він зробив епоху, бо підкреслив деякі пункти, неоприйнятні для християнської свідомости й важливі для прогресу філософської критики, які Геґель залишив у містичній напівтемряві.

Стиль цієї Прудонової праці має, якщо можна так висловитися, сильну мускулятуру. За головну її перевагу я вважаю саме стиль. Помітно, що тут навіть те, що Прудон повторює, він відкриває самостійно, і все, що він говорить, для нього нове й здається йому таким.

Резолюція в національному питанні

З матеріалів Сьомої (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б), яка відбулась в Петрограді 24-29 квітня (7-12 травня) 1917 року.

Політика національного гноблення, будучи спадщиною самодержавства і монархії, підтримується поміщиками, капіталістами і дрібною буржуазією в інтересах охорони їх класових привілеїв і роз’єднанання робітників різних народностей. Сучасний імперіалізм, посилюючи прагнення до підкорення слабих народів, є новим фактором загострення національного гніту.

Оскільки досяжне в капіталістичному суспільстві усунення національного гніту, це можливо лише при послідовно демократичному республіканському устрої і управлінні держави, що забезпечує повну рівноправність всіх націй і мов.

За всіма націями, які входять до складу Росії, повинно бути визнане право на вільне відокремлення і на утворення самостійної держави. Заперечення такого права і невжиття заходів, які гарантують його практичну здійснимість, рівнозначне підтримці політики загарбань і анексій. Лише визнання пролетаріатом права націй на відокремлення забезпечує повну солідарність робітників різних націй і сприяє дійсно демократичному зближенню різних націй.

Конфлікт, який виник між Фінляндією і російським Тимчасовим урядом, особливо наочно показує, що заперечення права на вільне відокремлення веде до прямого продовження політики царизму.

Вибрані листи: Енґельс Марксові (21 серпня 1851)

Енґельс Марксові

Манчестер, 21 серпня [1851 р.]

Я прочитав половину Прудона і цілком поділяю твій погляд. Його заклик до буржуазії, його поворот до Сен-Сімона й багато інших подібних пасажів, що трапляються вже в критичній: частині, безперечно потверджують, що він, власне кажучи, ототожнює промислову клясу, буржуазію з пролетаріятом. На його думку очевидно, що ці дві кляси суперечать одна одній лише тому, що революція не закінчена. Уся псевдофілософська конструкція тут як на долоні: до революції промислова кляса в незалежному бутті, від 1789 р. до 1848 р. — в суперечності, в запереченні.

Прудонова синтеза повинна закінчити собою все в цілості врочистим ура. Мені це здається за останню спробу теоретично відстояти буржуазію. Наші засновки про вирішальний вплив матеріального виробництва, про класову боротьбу й т. ін., почасти засвоєно, здебільшого в перекрученому вигляді, і на цьому збудовано досвід за допомогою псевдогеґелівського штукарства втягнути пролетаріят назад в буржуазію. Синтетичної частини я ще не читав. Серед нападок на Люї Бляна, Робесп’єра, Руссо, де-не-де в книзі трапляються непогані речі. Але взагалі його критика політики невимовно претенсійна й плитка: наприклад, з приводу демократії, де він підходить до питання виключно з погляду числа голів, як це робить „Нова пруська газета” і вся історична школа, і де він /15/ не соромиться будувати систему, виходячи з найпримітивніших міркувань, гідних школяра. І яка це велика думка, що урядова влада й свобода несполучні й що жодна урядова форма не може дати йому достатньої моральної підстави, заради якої він стане її слухатися. Стонадцять чортів, навіщо ж тоді влада?! /16/

Надрукований у кн.: К.Маркс і Ф.Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В.В.Адоратський. Переклав О.Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931. — Стор. 15-16.

Основні засади комунїзму

Фрідріх Енґельс

1. Питаннє: Що таке комунїзм?

Відповідь: Комунїзм се наука про умови визволення пролєтаріяту.

2. Питаннє: Що таке пролєтаріят?

Відповідь: Пролєтаріят се та кляса суспільства, що удержує своє життє єдино й тільки з продажі своєї праці а не з профіту якого небудь капіталу; якої добро й горе, життє й смерть, усе істнованнє залежить від попиту на працю, отже від зміни добрих і лихих часів заробітку, від хитань необмеженої конкуренції. Пролєтаріят або кляса пролєтарів є одним словом працююча кляса XIX століття. [А також і сучасности.]

3. Питаннє: Отже не завсїгди були пролєтарі?

Відповідь: Ні. Завсїгди були бідні і працюючі кляси; працюючі кляси були теж найбіднїйшими. Але не було завсїгди бідаків, таких робітників, що жилиб в умовах що й но поданих; отже пролєтарі не завсїгди були, також конкуренція не була завсїгди вільна і без обмежень.

Про диктатуру пролєтаріяту

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс

Зібрав Ернст Дран

ДЖЕРЕЛА.

Енґельс, Фрідріх. Основи комунізму. Укр. вид. Київ, 1919.
Маркс, Карл і Енґельс, Фрідріх. Комуністичний Маніфест. Укр. вид. Київ, 1918.
Листи і витяги з листів І. Ф. Векера, І. Діцґена, Фр. Енґельса, К. Маркса і А. до Ф. А. Зорґе та инших. Нім. вид. Штутґарт, 1906.
Дран, Ернст і Фрідеґ, Ернст. Німецький революційний альманах. Нім. вид. Берлін, 1919.
Вермут і Штрібер. Комуністичні змови. Нім. вид. Берлін, 1853.
Маркс, Карл. Громадянська війна у Франції. Укр. вид. Харків, 1921.
«Neue Zeit» (Нові часи), нім. періодичне вид. Штутґарт, т. IX, X і XX.
З арсеналу соціялізму. Нім. вид. Франкфурт н. М., 1907.

Найдавніший документ, в котрому говорить Енґельс про диктатуру пролєтаріяту, є старий льондонський статут Союзу Комуністів з 8 грудня 1847 року. В ньому сказано:

«§ 1. Ціллю союзу є повалення буржуазії, панування пролєтаріяту, знесення старого, опертого на клясові противенства, буржуазного громадянства і основання нового громадянства без кляс і без приватної власности.»

Вже в цьому реченні є вказівка на диктатуру пролєтаріяту по «поваленні буржуазії». Справа стане яснішою, коли ми приглянемося блище складеному Фрідріхом Енґельсом «Нарисові Комуністичного Маніфесту». Тут каже він у вісімнацятому питанні: «Який розвиток перейде ця революція (то-б-то знесення приватної власности)?

Відповідь: Передусім встановить вона демократичний державний лад[1] і разом з тим посередно чи безпосередно політичне панування пролєтаріяту…

Двадцять років після падіння Берлінського муру

Повний варіянт інтерв’ю, фраґменти якого надруковано в ґазеті «The Commune» (Комуна), Лондон. №9, листопад 2009. «The Commune» на інтернеті: http://thecommune.wordpress.com

Чи не могли би ви коротко представити себе та свою орґанізацію?

Вперед (Роман): Мене звати Роман, і я вхожу до редакційної колеґії українського марксистського журналу «Вперед». Нас в редакції двоє – я і Мирослав. Журнал наш теоретично-історичний: ми публікуємо тексти клясиків марксизму, документи української історії, що подають її з точки зору клясової боротьби, а також переклади сучасних марксистських філософів й істориків. Наразі «Вперед» виходить у формі блоґу, але ми маємо плани колись перейти і до випуску паперового журналу. На інтернеті ми з лютого 2009 року.

Вперед (Мирослав): Попередня відповідь вичерпна. Від себе можу додати, що крім зазначеного до сфери наших інтересів входять проблеми еколоґії, зокрема формування і розвитку сучасного екосоціялістичного дискурсу. В Україні з її старими технолоґіями, знищенням заповідних біоценозів, неймовірною кількістю неутилізованого сміття і, зрештою, Чорнобилем це надзвичайно актуально.

Побутує думка, що проголошення Українською Радянською Соціялістичною Республікою незалежности в 1991 році позначило кінець СРСР. Як ви оцінюєте події 1989-1991 рр. в Українській РСР у світлі тодішніх надій? Чи була це перемога чи поразка?

Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

Нове видання «Вісімнацятого Брюмера» стало конечним через трицять три роки після першої появи його і це доводить, що цей невеликий твір і досі нічого не втратив на своїй вартості.

І справді, це була ґеніяльна праця. Безпосередньо після події, що здивувала весь політичний світ, як блискавиця з ясного неба, події, яку одні проклинали голосним покриком морального обурення, другі вважали за спасення від революції та кару за її помилки, але якій всі лише дивувалися, і ніхто її не розумів, — виступив Маркс з коротким епіґрамовим викладом, у якому подав увесь хід французької історії від лютневих днів у її внутрішньому звязку і звів чудо 2 грудня до природнього конечного результату цього звязку, а при тому, навіть не треба йому було поводитися з героєм державного перевороту инак, ніж з цілком гідною його зневагою. Малюнок було зроблено такою майстерньою рукою, що кожне нове відкриття, яке після того виникало, подавало лише нові докази на те, як правдиво він одбивав дійсність. Таке чудове розуміння живої поточної історії, таке ясне вгадування подій в той саме час, як вони відбуваються, є справді безприкладне.

На це треба було такого докладного знання французької історії, як Марксове. Франція — країна, де більш ніж де-инде проваджено класову боротьбу що-року до найвищого щабля, де мінливі політичні форми, серед яких ця боротьба розвивається і в яких з’ясовуються її наслідки, визначено також у найгостріших обрисах.

Осередок феодалізму в середні віки, взірцева країна об’єднаної суспільної монархії від часів Відродження, Франція в добу Великої Революції розвалила феодалізм і заснувала відверте панування буржуазії в такій класичній формі, якої немає в инших європейських країнах. Також і боротьба пролетаріяту, що набув сили й повстав проти владної буржуазії, виступає тут у невідомій де-инде гострій формі. Саме на цій підставі Маркс з особливим замилуванням вивчав не тільки минулу історію Франції, але в усіх подробицях стежив також за поточною, збирав матеріял до майбутнього вжитку, і тому події ніколи не захоплювали його розполохом.