Свобода добровільного вигнанця

Ігор Самохін

Час від часу з’являються на планеті люди, які своїми творами, відкриттями або вчинками докорінно змінюють історію чи принаймні культуру. Таких революціонерів, незалежно від того, хто вони – вчені, мислителі чи полководці, Річард Рорті назвав «сильними поетами». Вони пропонують новий «словник»: після них уже не можна мислити світ у старих термінах. Гадаю, нині можна сказати, що саме таким «сильним поетом» був Едвард Саїд. Він показав зворотній бік західної культури. Після нього більше не можна писати про колоніальні стосунки згідно зі старими стандартами. І, може це й дивно, такій людині пощастило мати обидві свої головні книжки в українському перекладі. Недавній вихід другої з них дає підстави іще раз поговорити про цього визначного автора.

Кожна книжка Саїда потребує дослідження великого обсягу, в якому би комплексно та цілісно було проаналізовано найважливіші тези автора. Тому я, беручись одразу за дві, не можу претендувати на повноту, але спробую зазначити найважливіші, на мій погляд, моменти в обох працях, хоч я і не певен, що вони є «об’єктивно» головними. По ходу статті також маю намір увійти в полеміку з іншою українською статтею про Саїда, яка вже з’являлася на веб-сторінках «ЛітАкценту» (див. Петро Іванишин. Бездомний сумнів і камінь вигнання Едварда Саїда).

Китайська революція та її рухові сили

Я. Ряппо

Література про дійсний, живий Китай почала у нас з’являтися тільки після Жовтневої революції. До цього часу ми мали про Китай переважне традиційні застарілі праці синологів без сучасного наукового аналізу соціяльно-економічних явищ цієї країни.

Нема жодного ґрунтовною марксівського аналізу про стан Китаю. Буржуазні праці обмежуються всі мітологією, історією та мовознавством. Більш живі відомості представників (дипломатичних, консульських, кореспондентів преси тощо) англійського та американського капіталу в їхніх висновках сфальсифіковано, звичайно, в інтересах своїх хазяїв.

Але вже з початку ХІХ століття у Китаї починають доспівати передумови до величезного національно-революційного руху. Майже століття йде наступ капіталу та його вкорінення, черевате наслідками для того ж чужоземного капіталу.

Чужоземний капітал утворює не тільки шари великих та дрібних капіталістів з тубільців і не тільки значні кадри китайського пролетарияту, він утворює також умови до піднесення селянства на арену політичної боротьби.

Капітал все глибше та глибше просякає в Китай, втягнений вже до світового товарообороту, й змінює не тільки міське, але й сільське господарство.

За останнє десятиріччя європейські капіталісти просто працюють на китайську революцію [К. Радек, «Вопросы китайской революции»]. Особливо яскраво це відзначається з 1911 року, з моменту утворення республіки.

Разом з цим іде зріст н підіймання китайської буржуазії та інтелегенції — вчителів, студентів, журналістів й т.і., що втягують в національний рух все більші та більші маси сумежних з ними міських низових кол селянства.

Коли взяти на увагу, що всі ці маси не мають жодних політичних прав, що в цілому Китаї немає абсолютно ніякої охорони праці від експлоататорів, що навіть сама центральна влада безпорадна, й її зведено до нуля безпорадними змінами керуючих груп та фінансовою кризою, то буде зрозуміла ситуація для національно-революційного руху.

Програма Української Комуністичної Партії

(Ухвалена Першим Установчим З’їздом У.К.П. 22-25 січня 1920 року.)

–––

По всьому світу йде глибока кріза капіталізму, його гибель, іде й ширшає всесвітня пролєтарська комуністична революція.

Про це свідчить світова війна, що заподіяла глибокий економічний розстрій по всіх державах світу; далі виявила це жовтнева революція в Росії, що передала владу пролєтаріятові, який встановив свою диктатуру й, спіраючися на півпролєтарів – незаможне селянство – став перебудовувати суспільство в напрямі комуністичнім. Свідчать про це й анальоґічні спроби комуністичного будівництва на Україні, також диктатура пролєтаріяту й відповідна тому робота  в Угорщині, революція в Німеччині.

І зріст революційного пролєтарського руху по всіх країнах високого капіталістичного розвою виявляє той же напрям боротьби за встановлення диктатури пролєтаріяту й за перехід утворених всюду в процесі революційного руху клясових пролєтарських орґанів – рад – в орґани державної влади, себ-то за комуністичну революцію. Цю революцію переводить створена самим капіталізмом кляса – пролєтаріят, – висуваючи на чоло по банкроцтві угодової політики соціялістичних партій, єдиним свідомим виразником свого клясового руху і єдиним керманичем в боротьбі – Міжнародню Комуністичну Партію.

В своїй роботі і керуванні боротьбою стоїть Комуністична Партія на ґрунті того розуміння всього процесу розвою людського суспльства і початого переходу від ладу капіталістичного до ладу комуністичного, як його дано наукою Маркса, – історичним (або діялєктичним) матеріялізмом.

Вибрані листи: Маркс Швайцерові (24 січня 1865)

Маркс Швайцерові

Лондон, 24 січня [1865 р.]

Я дістав учора листа, де ви вимагаєте від мене докладної критики прудонових творів. На жаль, брак часу не дозволяє мені задовольнити вашого бажання; крім того, я не маю ні одної праці цього письменника. Однак, на доказ своєї готовости піти вам назустріч, я нашвидку написав невеличку нотатку. Ви можете доповнювати її, змінювати, скорочувати, — одне слово, робити з нею, що хочете.

Я не пам’ятаю перших Прудонових спроб. Його шкільна праця про «Всесвітню мову» («Langue universelle») свідчить, як сміливо він береться за питання, розв’язати які йому не вистачає найелементарнішого знання.

Його перша праця «Що таке власність?» («Qu’est ce que la propriété?») є безперечно найкраща. Вона створила епоху, якщо не новиною свого змісту, то новою й сміливою манерою все висловлювати. В творах французьких соціялістів і комуністів, відомих Прудонові, власність не лише критикували з різних поглядів, а й утопічно «нищили». Цією книжкою Прудон став приблизно в такі стосунки до Сен-Сімона й Фур’є, в яких стояв Фоєрбах до Геґеля. Проти Геґеля Фоєрбах дуже бідний. Але після Геґеля він зробив епоху, бо підкреслив деякі пункти, неоприйнятні для християнської свідомости й важливі для прогресу філософської критики, які Геґель залишив у містичній напівтемряві.

Стиль цієї Прудонової праці має, якщо можна так висловитися, сильну мускулятуру. За головну її перевагу я вважаю саме стиль. Помітно, що тут навіть те, що Прудон повторює, він відкриває самостійно, і все, що він говорить, для нього нове й здається йому таким.

Резолюція в національному питанні

З матеріалів Сьомої (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б), яка відбулась в Петрограді 24-29 квітня (7-12 травня) 1917 року.

Політика національного гноблення, будучи спадщиною самодержавства і монархії, підтримується поміщиками, капіталістами і дрібною буржуазією в інтересах охорони їх класових привілеїв і роз’єднанання робітників різних народностей. Сучасний імперіалізм, посилюючи прагнення до підкорення слабих народів, є новим фактором загострення національного гніту.

Оскільки досяжне в капіталістичному суспільстві усунення національного гніту, це можливо лише при послідовно демократичному республіканському устрої і управлінні держави, що забезпечує повну рівноправність всіх націй і мов.

За всіма націями, які входять до складу Росії, повинно бути визнане право на вільне відокремлення і на утворення самостійної держави. Заперечення такого права і невжиття заходів, які гарантують його практичну здійснимість, рівнозначне підтримці політики загарбань і анексій. Лише визнання пролетаріатом права націй на відокремлення забезпечує повну солідарність робітників різних націй і сприяє дійсно демократичному зближенню різних націй.

Конфлікт, який виник між Фінляндією і російським Тимчасовим урядом, особливо наочно показує, що заперечення права на вільне відокремлення веде до прямого продовження політики царизму.

Вибрані листи: Енґельс Марксові (21 серпня 1851)

Енґельс Марксові

Манчестер, 21 серпня [1851 р.]

Я прочитав половину Прудона і цілком поділяю твій погляд. Його заклик до буржуазії, його поворот до Сен-Сімона й багато інших подібних пасажів, що трапляються вже в критичній: частині, безперечно потверджують, що він, власне кажучи, ототожнює промислову клясу, буржуазію з пролетаріятом. На його думку очевидно, що ці дві кляси суперечать одна одній лише тому, що революція не закінчена. Уся псевдофілософська конструкція тут як на долоні: до революції промислова кляса в незалежному бутті, від 1789 р. до 1848 р. — в суперечності, в запереченні.

Прудонова синтеза повинна закінчити собою все в цілості врочистим ура. Мені це здається за останню спробу теоретично відстояти буржуазію. Наші засновки про вирішальний вплив матеріального виробництва, про класову боротьбу й т. ін., почасти засвоєно, здебільшого в перекрученому вигляді, і на цьому збудовано досвід за допомогою псевдогеґелівського штукарства втягнути пролетаріят назад в буржуазію. Синтетичної частини я ще не читав. Серед нападок на Люї Бляна, Робесп’єра, Руссо, де-не-де в книзі трапляються непогані речі. Але взагалі його критика політики невимовно претенсійна й плитка: наприклад, з приводу демократії, де він підходить до питання виключно з погляду числа голів, як це робить „Нова пруська газета” і вся історична школа, і де він /15/ не соромиться будувати систему, виходячи з найпримітивніших міркувань, гідних школяра. І яка це велика думка, що урядова влада й свобода несполучні й що жодна урядова форма не може дати йому достатньої моральної підстави, заради якої він стане її слухатися. Стонадцять чортів, навіщо ж тоді влада?! /16/

Надрукований у кн.: К.Маркс і Ф.Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В.В.Адоратський. Переклав О.Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931. — Стор. 15-16.

Основні засади комунїзму

Фрідріх Енґельс

1. Питаннє: Що таке комунїзм?

Відповідь: Комунїзм се наука про умови визволення пролєтаріяту.

2. Питаннє: Що таке пролєтаріят?

Відповідь: Пролєтаріят се та кляса суспільства, що удержує своє життє єдино й тільки з продажі своєї праці а не з профіту якого небудь капіталу; якої добро й горе, життє й смерть, усе істнованнє залежить від попиту на працю, отже від зміни добрих і лихих часів заробітку, від хитань необмеженої конкуренції. Пролєтаріят або кляса пролєтарів є одним словом працююча кляса XIX століття. [А також і сучасности.]

3. Питаннє: Отже не завсїгди були пролєтарі?

Відповідь: Ні. Завсїгди були бідні і працюючі кляси; працюючі кляси були теж найбіднїйшими. Але не було завсїгди бідаків, таких робітників, що жилиб в умовах що й но поданих; отже пролєтарі не завсїгди були, також конкуренція не була завсїгди вільна і без обмежень.

Про диктатуру пролєтаріяту

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс

Зібрав Ернст Дран

ДЖЕРЕЛА.

Енґельс, Фрідріх. Основи комунізму. Укр. вид. Київ, 1919.
Маркс, Карл і Енґельс, Фрідріх. Комуністичний Маніфест. Укр. вид. Київ, 1918.
Листи і витяги з листів І. Ф. Векера, І. Діцґена, Фр. Енґельса, К. Маркса і А. до Ф. А. Зорґе та инших. Нім. вид. Штутґарт, 1906.
Дран, Ернст і Фрідеґ, Ернст. Німецький революційний альманах. Нім. вид. Берлін, 1919.
Вермут і Штрібер. Комуністичні змови. Нім. вид. Берлін, 1853.
Маркс, Карл. Громадянська війна у Франції. Укр. вид. Харків, 1921.
«Neue Zeit» (Нові часи), нім. періодичне вид. Штутґарт, т. IX, X і XX.
З арсеналу соціялізму. Нім. вид. Франкфурт н. М., 1907.

Найдавніший документ, в котрому говорить Енґельс про диктатуру пролєтаріяту, є старий льондонський статут Союзу Комуністів з 8 грудня 1847 року. В ньому сказано:

«§ 1. Ціллю союзу є повалення буржуазії, панування пролєтаріяту, знесення старого, опертого на клясові противенства, буржуазного громадянства і основання нового громадянства без кляс і без приватної власности.»

Вже в цьому реченні є вказівка на диктатуру пролєтаріяту по «поваленні буржуазії». Справа стане яснішою, коли ми приглянемося блище складеному Фрідріхом Енґельсом «Нарисові Комуністичного Маніфесту». Тут каже він у вісімнацятому питанні: «Який розвиток перейде ця революція (то-б-то знесення приватної власности)?

Відповідь: Передусім встановить вона демократичний державний лад[1] і разом з тим посередно чи безпосередно політичне панування пролєтаріяту…

Двадцять років після падіння Берлінського муру

Повний варіянт інтерв’ю, фраґменти якого надруковано в ґазеті «The Commune» (Комуна), Лондон. №9, листопад 2009. «The Commune» на інтернеті: http://thecommune.wordpress.com

Чи не могли би ви коротко представити себе та свою орґанізацію?

Вперед (Роман): Мене звати Роман, і я вхожу до редакційної колеґії українського марксистського журналу «Вперед». Нас в редакції двоє – я і Мирослав. Журнал наш теоретично-історичний: ми публікуємо тексти клясиків марксизму, документи української історії, що подають її з точки зору клясової боротьби, а також переклади сучасних марксистських філософів й істориків. Наразі «Вперед» виходить у формі блоґу, але ми маємо плани колись перейти і до випуску паперового журналу. На інтернеті ми з лютого 2009 року.

Вперед (Мирослав): Попередня відповідь вичерпна. Від себе можу додати, що крім зазначеного до сфери наших інтересів входять проблеми еколоґії, зокрема формування і розвитку сучасного екосоціялістичного дискурсу. В Україні з її старими технолоґіями, знищенням заповідних біоценозів, неймовірною кількістю неутилізованого сміття і, зрештою, Чорнобилем це надзвичайно актуально.

Побутує думка, що проголошення Українською Радянською Соціялістичною Республікою незалежности в 1991 році позначило кінець СРСР. Як ви оцінюєте події 1989-1991 рр. в Українській РСР у світлі тодішніх надій? Чи була це перемога чи поразка?

Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

Нове видання «Вісімнацятого Брюмера» стало конечним через трицять три роки після першої появи його і це доводить, що цей невеликий твір і досі нічого не втратив на своїй вартості.

І справді, це була ґеніяльна праця. Безпосередньо після події, що здивувала весь політичний світ, як блискавиця з ясного неба, події, яку одні проклинали голосним покриком морального обурення, другі вважали за спасення від революції та кару за її помилки, але якій всі лише дивувалися, і ніхто її не розумів, — виступив Маркс з коротким епіґрамовим викладом, у якому подав увесь хід французької історії від лютневих днів у її внутрішньому звязку і звів чудо 2 грудня до природнього конечного результату цього звязку, а при тому, навіть не треба йому було поводитися з героєм державного перевороту инак, ніж з цілком гідною його зневагою. Малюнок було зроблено такою майстерньою рукою, що кожне нове відкриття, яке після того виникало, подавало лише нові докази на те, як правдиво він одбивав дійсність. Таке чудове розуміння живої поточної історії, таке ясне вгадування подій в той саме час, як вони відбуваються, є справді безприкладне.

На це треба було такого докладного знання французької історії, як Марксове. Франція — країна, де більш ніж де-инде проваджено класову боротьбу що-року до найвищого щабля, де мінливі політичні форми, серед яких ця боротьба розвивається і в яких з’ясовуються її наслідки, визначено також у найгостріших обрисах.

Осередок феодалізму в середні віки, взірцева країна об’єднаної суспільної монархії від часів Відродження, Франція в добу Великої Революції розвалила феодалізм і заснувала відверте панування буржуазії в такій класичній формі, якої немає в инших європейських країнах. Також і боротьба пролетаріяту, що набув сили й повстав проти владної буржуазії, виступає тут у невідомій де-инде гострій формі. Саме на цій підставі Маркс з особливим замилуванням вивчав не тільки минулу історію Франції, але в усіх подробицях стежив також за поточною, збирав матеріял до майбутнього вжитку, і тому події ніколи не захоплювали його розполохом.

In memoriam anno 1968

Алєксандр Тарасов

Глава перша,
просвітницька,
для тих, кому важко уявити, що сталося 1968 року і яке це зараз має до нас відношення

Тридцятиліття „Божевільного року”

Ця дивна річниця – 30-ліття ні народження, ні смерті, ні заснування, ні руйнування, ні поразки, ні перемоги… ні конкретної дати. 30-ліття цілих 366 днів. 30-ліття цілого року, легендарного, символічного, 1968-го.

1968-й був роком високосним, роком Олімпійських ігор, роком президентських виборів в США і роком піку сонячної активності. Ґенріх Боровік книгу своїх репортажів зі США за цей рік так і назвав: „Один рік неспокійного Сонця”. Щоправда, Боровік не був ориґінальним: він всього лишень процитував плакат американського студента-демонстранта, який написав на клапті фанери: „1968 – рік неспокійного Сонця. Будь-що може статися”. Студент як у воду дивився.

Того року світ трохи з’їхав з глузду. Пам’ятаю, як років 10 тому якось в бібліотеці я для чогось взяв підшивку „Правди” за травень 1968 року, почав шукати потрібне число – і раптом остовпів: я побачив такий міжнародний (тоді – третій) шпальт „Правди”, яка, здавалось, могла привидітись тільки вві сні. Офіційної хроніки не було. Ніхто нікому ніяких візитів не наносив. Економічних новин не було. В братських країнах ГЕС не запускали, врожаї не збирали, лікарень не відкривали. Новин культури також не було. Було наступне. Фото „Національна гвардія з кулеметами на сходах Капітолія” – на випадок штурму, слід вважати. Барикадні бої в Парижі. Студентські заворушення в Марселі й Ліоні. Студентські заворушення в Західному Берліні й Гамбурзі. Студентські заворушення в Мадриді, Барселоні, Брюсселі, Мілані, Буенос-Айресі, Панамі, Лімі й Куско (змовились вони, чи що?). Продовжуються негритянські бунти в США, спричинені вбивством Мартіна Лютера Кінґа. Продовжується Всеамериканська кампанія протесту „Молодь проти війни у В’єтнамі”. В Бостоні судять доктора Бенджаміна Спока. Марш мільйонів бідняків на Вашингтон. Операції партизанів у Південному В’єтнамі. Бої з партизанами в Анголі. Бої з партизанами в Колумбії. Вдалий напад гватемальських партизанів із засідки на машину шефа мобільної поліції. Вторгнення монархістів з території Саудівської Аравії в Ємен. Антивійськові мітинґи в Сіднеї й Мельбурні. Почастішали сутички між партизанами та урядовим військом в Північному Калімантані. В Таїланді армія почала новий наступ на райони, що контролювались загонами компартії. Американський пасажирський лайнер угнали на Кубу – третій за тиждень. В Біафрі продовжуються позиційні бої. Урядова авіація бомбить позиції курдських повстанців на півночі Іраку. Продовжується „культурна революція” в Китаї. Продовжується наступ Патріотичного Фронту Лаосу на позиції прихильників Сувана Фуми. Сили ПВО Єгипту відбили атаку ВПС Ізраілю в районі Суецького каналу. В Гані проведено масові арешти осіб, яких підозрювали в зв’язках з військовими, що намагалися провести заколот у квітні 1967 року. В Сьєрра-Леоне військові, що прийшли до влади, встановлюють контроль над віддаленими районами країни. На півночі республіки Чад продовжуються збройні сутички. Терористичні акти в Аргентині, Бразилії, Уругваї…

Марксизм і гуманізм

Луї Альтюссер

Моя аналітична метода, яка виходить не від людини взагалі, а з економічно даного періоду суспільства…
Карл Маркс. «Критичні уваги на книгу А.Ваґнера»

І

На порядку денному соціялістичний «гуманізм».

Вступаючи в період, котрий від соціялізму (кожному по труду) приведе до комунізму (кожному по потребах), Радянський Союз висуває гасло: «Все для людини» та переходить до нових тем: свобода особистости, повага до законности, гідність особистости. В робітничих партіях святкують реалізацію соціялістичного гуманізму та шукають його теоретичні основи в «Капіталі» та — все частіше — в ранніх творах Маркса.

Це історична подія. Можна навіть задавати собі питання, чи соціялістичний гуманізм не є достатньо переконливою та привабливою темою, щоб зробити можливим діялоґ між комуністами та соціял-демократами, і навіть ще ширшу співпрацю між цими людьми «доброї волі», котрі протистоять війні та злидням. На сьогоднішній день видається, що сам великий шлях гуманізму веде до соціялізму.

Фактично, революційна боротьба зажди мала на меті припинення експлоатації і, отже, звільнення людини. Одначе на першому історичному етапі вона повинна була, як Маркс це й передбачив, прийняти форму клясової боротьби. Таким чином революційний гуманізм міг бути лише «клясовим гуманізмом», «пролєтарським гуманізмом». Кінець експлоатації людини означав кінець експлоатації кляси. Звільнення людини означало звільнення робітничої кляси та, передусім, диктатуру пролєтаріяту. В СРСР протягом більш ніж сорока років, через ґіґантську боротьбу «соціялістичний гуманізм», до того як проявитися у свободі особистости, виражався у клясовій диктатурі[1].

Інтерв’ю зі Славоєм Жижеком

Джонатан Дербішир

Яке, на вашу думку, відношення має ваша робота до мейнстрімної, нормативної, ліберальної політичної філософії англійських та американських університетів?

Я дещо помітив – хоча, можливо, я просто узагальнюю; не знаю, до якої міри це є правилом, але я зауважив, як багато з тих, хто вважає себе радикальнішими за ліберальний стандарт, за ліво-ліберальний стандарт, не займаються політичною філософією у власному сенсі цього слова, а наче ховаються у літературній критиці чи філософії. Так ніби існує якась надмірність (excess),що вимагає зміни жанру. Ще однією тенденцією серед цих «радикалів» є моралізаторство, пов’язане з легалізацією. Вони стають в цю позу, аби показати, що вони справді радикальніші. Але цей надлишок радикальності конкретно артикулює себе лише у якомусь загальному моралістичному обуренні – «що ми робимо з іммігрантами?!». Думаю, вони часто схильні до лицемірства. Я завжди читаю ліберальних анти-комуністів, ліберальних лівих – вони цікаві, в них є чому повчитись. Я прочитав чудовий есей Орвелла 1938 року, з чудовим аналізом типового лівого ліберала. Орвелл пише, що вони вимагають змін, але роблять це лицемірно – так, ніби ця вимога потрібна для того, аби переконатись, що насправді ніяких змін не відбудеться.

Чи не здається вам, що дещо схоже можна знайти в сьогоднішніх типових радикальних лібералів – наприклад в сьогоднішній анти-іммігрантській кампанії? Звичним є говорити, як мій друг Ален Бадью у Франції, «ті, хто перебувають тут, звідси і походять». Це означає – ніякої перевірки походження, відкритість до усіх. Легалізувати все. Проблема в тому, що вони чудово розуміють – така радикальна відкритість ніколи не настане. Тому дуже легко мати радикальну позицію, яка нічого тобі не коштує, і за безцінь дає тобі певну моральну вищість. Це також дає їм можливість уникати справді складних питань. Наприклад, мій конфлікт з друзями-лівими радикалами починається з їхнього бажання повної відкритості. Я кажу їм – чи ви знаєте, що анти-іммігрантство це загалом стихійна настанова нижчого прошарку робітничого класу? Вони ж говорять так, ніби якийсь великий імперіалістичний владний центр вирішив бути проти іммігрантів. Ні! Цілком можливо, що капітал навіть більш ліберальний стосовно них. Тому я не вважаю, що це дуже добре – я маю на увазі усіх цих теоретиків, як Гідденс чи Гельд, які хоч і є лівими, але лівими всередині істеблішменту.

Освіта фаст-фуд. Чому Європою шириться студентський протест?

Олексій Вєдров, Кирило Ткаченко

…Навіть найбагатші академії та університети не завжди були тими, в яких із науками обходилися найглибше та найнатхненніше

Вільгельм фон Гумбольдт

Універ палає!

Протестне гасло

Студентські вимоги

Хвиля студентських захоплень великих лекційних залів, народившись у Відні, прокотившись через невеликі університетські міста спочатку Австрії, а потім Німеччини, поглинула нарешті й найбільші німецькі міста – Берлін, Мюнхен і Гамбурґ.

Коли двоє членів президіуму Вільного університету Берліна ввечері 11 листопада прийшли до захопленої студентством авдиторії – мовляв, аби засвідчити свою відкритість і конструктивність, – на своє запитання про вимоги протестувальниць і протестувальників вони почули, що останнім потрібен… лекційний зал на цілий тиждень, аби сформулювати вимоги. То чого ж насправді хочуть студентки та студенти? Просто протестувати? Просто показати, що вони «за все добре» і «проти всього поганого»? Безумовно, і це також – як і належить енергійним і прогресивним молодим людям, вони приймають петиції та виголошують гасла за демократію, справедливість і рівність, проти примусу, сексизму, расизму та ісламофобії… Але є в протесту й цілком конкретні підстави. Освітня система в Європі змінюється настільки швидко, що люди встигають помічати суттєві зміни уже протягом п’ятирічного терміну навчання у вищій школі. Це і є перетворення, що мають загальну назву «Болонського процесу» і про які в Україні більшість знає тільки, що то якась забаганка Міносвіти, нібито потрібна для євроінтеграції.

Смерть свободи

М.Ч.

На вулиці — мряка і маски. По телевізору — ті самі обличчя. Усі працюють. Готуються до виборів. В тому числі парламентських, на котрих, вірогідно, вперше до парламенту потрапить группа радикальних націоналістів. Місяць медіа захлинатимуться від обурення і прогнозів. Потім все стане на свої місця і про них забудуть. Такою є доля всіх «професійних патріотів».

Хто там крокує лівою? Правою, правою, правою…

Нова епоха диктує нові рішення. В тому числі будуть у сфері ідеолоґії. Хто зараз пам’ятає УНА-УНСО, «Тризуб» ім. С. Бандери, Молодіжний націоналістичний конґрес й инші необандерівські формації 1990-х? Точніше — хто вони в пам’яті орієнтованого на архетип ОУН-УПА покоління Незалежності? Чим, крім видурювання ґрантів і дрібномасштабних вишколів займаються?

Останнє питання було риторичним. Марґінес, до якого скотилися ці структури свідчить про кризу галицького варіанту націоналізму, принаймні, його права на монополію в ідеолоґічно заангажованому сегменті інститутів громадянського суспільства. Тим разючішим є посилення його політичного вектора, про що свідчить приклад «Свободи». Ще не феноменальний, втім, після десятиліття напруженої підготовки таки подолавший рубікон, себто Збруч. Результати по партії на останніх виборах у Києві свідчать самі за себе. Ні, це не страшилка для поміркованих громадян-лібералів. У найгіршому для них випадку все залишиться на рівні любого серцю правого популізму і «війни з пам’ятниками». Сама партія, радше всього повторить долю БЮТу і вже за рік-два ми побачимо обвал народної підтримки до «Свободи» у тому ж таки, завойованому на кістках «сердешних» Тернополі. Зараз «Свобода» — місцевий меґа-бренд. Щоправда, в опозиції. Там тепло і мухи не кусають. Відповідальність за господарку повішена на плечі ослаблого БЮТу. Вона ж його і доконає.

Ідеологія

Раймонд Вільямс

Поняття «ідеології» виникає не в марксизмі й на сьогодні далеко не обмежується ним як сферою використання. Проте очевидно, що це поняття важливе майже в кожному марксистському осмисленні культури, а особливо в сфері літератури та ідей. Отож складність в тому, щоб провести розрізнення між трьома загальноприйнятими версіями цього поняття в марксистській літературі. Загалом кажучи, можна окреслити такі версії визначення ідеології:

(і) система переконань (beliefs), характерних для певного класу чи групи;

(іі) система ілюзорних переконань – хибних ідей чи хибної свідомості – яку можна протиставити істинному чи науковому знанню;

(ііі) загальний процес вироблення значень та ідей.

Значення (і) та (іі) фактично можна об’єднати в одному варіанті марксизму. В класовому суспільстві всі переконання базуються на класовій позиції, і система переконань всіх класів – або, загалом кажучи, всіх попередніх класів, інших, ніж пролетаріат, формування якого є проектом скасування класового суспільства – є відтак частково чи повністю хибними (ілюзорними). Конкретні проблеми в цьому сильному загальному твердженні породили напружену суперечку всередині марксистської думки. Досить часто можна знайти якусь форму цього твердження поруч із самим значенням (і), наприклад, у ленінській характеристиці «соціалістичної ідеології». Інший спосіб загального збереження значень (і) та (іі), але й розрізнення їх, це вживати значення (і) для системи переконань, заснованій на класовій позиції, включно із класовою позицією пролетаріату всередині класового суспільства, а значення (іі) для контрасту із науковим знанням (у широкому сенсі) різного роду, яке базується на реальності, а не на ілюзіях. Значення (ііі) підриває більшість із цих асоціацій та розрізнень, адже ідеологічний процес – вироблення значень та ідей – сприймається в такому разі як універсальний та загальний, а ідеологія є або цим самим процесом, або сферою його вивчення. Отже, позиції, що асоціюються зі значеннями (і) та (іі), здійснили вплив на марксистські дослідження ідеології.

В такій ситуації не може бути й мови про встановлення єдиного «правильного» марксистського визначення ідеології, хіба що з метою полеміки. Доречніше повернути термін та його варіації до суперечок, в яких вони сформувались; і спочатку розглянути історичний розвиток. Потім ми зможемо повернутись до цих суперечок у їхньому сьогоднішньому вигляді і до важливих контраверсій, які розкривають, але й охоплюють цей термін та його варіації.

Четверта світова війна розпочалася

Субкоманданте Маркос

Неолібералізм як світова система — це нова війна за переділ світу. Закінчення третьої світової війни, відомої під назвою холодної, означає лише те, що більше немає старого двополюсного світового ладу, а стабільність у сучасному світі забезпечує чільна роль переможця. Проте, при очевидній наявності переможеного (соціалістичний табір) не цілком зрозуміло, хто ж переможець. США? Европейський Союз? Японія? Або ж усі троє? Поразка «Імперії зла» відкрила нові ринки, боротьба за які породила нову, четверту світову війну.

Як будь-який конфлікт, теперішній також ставить національні держави перед необхідністю нового самовизначення. Світовий лад повернувся до стану давнішніх епох, коли відбувалося завоювання Америки, Африки й Океанії. Чи не правда, дивовижна сучасність, яка рухається назадгузь? Кінець двадцятого століття радше нагадує варварські часи минулого, аніж майбутнє царство розуму, так докладно описане в науково-фантастичних романах.

Новому господареві дістануться великі території, величезні природні багатства, а, головне, численна незадіяна армія праці. Завидне становище господаря світу, проте й претендентів на цю роль доволі. Це й розв’язало нову війну між тими, хто хотів би стати частиною «Імперії добра».

Партизанські війни і тероризм

Автор невідомий

Під час колоніальних, неоколоніальних і загарбницьких воєн учасники руху опору окупантами неодмынно кваліфікуються як «бандити», «бандформування», «терористи» тощо. Так було під час визвольного руху в Алжирі, В’єтнамі, Афганістані, низці країн Африки тощо. Так було й раніше, коли, приміром, такі ярлики навішувалися німцями на учасників  партизанського руху на окупованих територіях, зокрема, у нашій країні. Усе це повторилося і під час воєнних дій у Чечні.

І не тільки це. Дивовижно подібні методи, що з них користають для придушення руху опору. Ставка на силу, колабораціонізм, маріонеткові уряди, силові й інші структури, фальшиві «вибори» тощо, незважаючи на неефективність, що виявлялася всякий раз, незмінно повторюється.

Негативні риси полеміки навколо українського питання

Симон Петлюра

У полеміці, що розгорілась на шпальтах газет навколо українського питання взагалі і питання української культури зокрема, звертає на себе увагу одна особлива риса, притаманна тим учасникам цієї полеміки, які відмовляють українському народові права на власну національну культуру. І. П. Струве, і його однодумці з правих органів преси, кваліфікуючи сучасний стан української культурної творчости як штучну “витівку” (А. Поґодін) або як рух “на щастя ще зовсім позбавлений народнього характеру” (П. Струве), виключають з дискусії, одні, можливо, несвідомо, інші свідомо, тему досягнень та надбань української культури, ті останні етапи в її розвитку, коли цінності культурної творчости відкладаються у свідомості суспільства, входять у його культурне життя як органічний елемент, як його стихійна складова частина. Власне кажучи, російське суспільство мало ознайомлене з тим, що саме охоплює поняття української культури. Тим більше убогий та однобічний матеріял пропонують його увазі ті з учасників полеміки, що, накресливши собі певне коло дій з метою покласти край розвиткові української культури, вважають за зайве спершу ознайомити читачів з тим конкретним змістом її, на якому вона стоїть сьогодні. Такий читач, що споживає лише обмежений матеріял, не в силі збагнути суть суперечки і вирішити, чи правильні ті шляхи до її розв’язання, які накреслюють п. Струве та його однодумці. Тим часом тема суперечки, яка і раніше, перед війною, розпалювала пристрасті, стає тепер особливо пекучою, вимагаючи для всесторонньої оцінки якнайбільше фактичного матеріялу, що його ігнорування наперед прирікає розв’язання питання на тенденційність і однобічність, які загрожують боляче вразити мільйони людей, зацікавлених у наслідках суперечки.

Велика Жовтнева Соціялістична революція

Редакція «Вперед»

Вітаємо читачів нашого журналу та всіх симпатиків з річницею Великої Жовтневої Соціялістичної революції – подією, яка сприяла виведенню  українців з ряду енґельсових «неісторичних народів» і поклала початок процесу радикальних соціяльних перетворень в Україні, Европі й усьому світі.