Вибрані листи: Маркс Швайцерові (24 січня 1865)

Маркс Швайцерові

Лондон, 24 січня [1865 р.]

Я дістав учора листа, де ви вимагаєте від мене докладної критики прудонових творів. На жаль, брак часу не дозволяє мені задовольнити вашого бажання; крім того, я не маю ні одної праці цього письменника. Однак, на доказ своєї готовости піти вам назустріч, я нашвидку написав невеличку нотатку. Ви можете доповнювати її, змінювати, скорочувати, — одне слово, робити з нею, що хочете.

Я не пам’ятаю перших Прудонових спроб. Його шкільна праця про «Всесвітню мову» («Langue universelle») свідчить, як сміливо він береться за питання, розв’язати які йому не вистачає найелементарнішого знання.

Його перша праця «Що таке власність?» («Qu’est ce que la propriété?») є безперечно найкраща. Вона створила епоху, якщо не новиною свого змісту, то новою й сміливою манерою все висловлювати. В творах французьких соціялістів і комуністів, відомих Прудонові, власність не лише критикували з різних поглядів, а й утопічно «нищили». Цією книжкою Прудон став приблизно в такі стосунки до Сен-Сімона й Фур’є, в яких стояв Фоєрбах до Геґеля. Проти Геґеля Фоєрбах дуже бідний. Але після Геґеля він зробив епоху, бо підкреслив деякі пункти, неоприйнятні для християнської свідомости й важливі для прогресу філософської критики, які Геґель залишив у містичній напівтемряві.

Стиль цієї Прудонової праці має, якщо можна так висловитися, сильну мускулятуру. За головну її перевагу я вважаю саме стиль. Помітно, що тут навіть те, що Прудон повторює, він відкриває самостійно, і все, що він говорить, для нього нове й здається йому таким.

Зухвала сміливість, з якою він підіймає руку на економічне «святе святих», дотепні парадокси, з якими він глузує з мерзенного буржуазного здорового розуму, руйнівнича критика, гірка іронія, шо виявляється то тут, то там, глибоке й щире почуття обурення проти ганебних сторін сучасного ладу, революційний дух, — все це електризувало читачів книжки «Що таке власність?» і дало сильний поштовх їхній думці за першої появи книжки друком. В суворо науковій історії політичної економії останню ледве чи слід було б згадувати. Але такого роду сенсаційні /16/ твори так само багато важать в історії науки, як і в історії красного письменства. Візьміть, наприклад, книжку Малтузову «Про народонаселення». В першому виданні це було не що інше, як «сенсаційний памфлет», та ще й до того — пляґіят від початку до кінця. Отже, який поштовх дав цей пасквіль на рід людський? Якби Прудонова книжка була в мене під рукою, то я легко показав би на кількох прикладах його первісну манеру писати.

У тих параграфах, що він їх цінував найбільше, він наслідує методи Кантових антиномій — єдиного філософа, якого він тоді знав із перекладів, при чому в читача залишається велике вражіння, що і в Прудона, як і в Канта, антиномії розв’язуються лише «по той бік» людського розуму, тобто, що його власний розум нездатний розв’язати їх.

Не зважаючи на всі його іконоборні заходи, вже в «Що таке власність?» виявляється така суперечність: з одного боку, Прудон критикує суспільство з погляду французького дрібного селянина (а згодом — дрібного буржуа), а з другого — застосовує до нього критерій, запозичений від соціялістів.

А втім уже сама назва книжки вказує на незадовільність її змісту. Питання було до того неправильно поставлене, що на нього не можна було дати правильну відповідь. Античні стосунки власности змінилися на февдальні, а февдальні — на буржуазні. Отже, сама історія дала критику стосунків власности минулого. Тим то Прудонові треба було говорити про сучасні стосунки буржуазної власности. На запитання — які ж це стосунки, — можна було б відповісти лише критичною аналізою політичної економії, що обіймає сукупність цих стосунків власности не в їхньому юридичному вияві, як вольових стосунків, але в їхній реальній формі, тобто, як стосунків матеріяльного виробництва.

А що Прудон підпорядковує всю сукупність цих економічних стосунків юридичному уявленню про власність, то він не міг вийти за межі відповіді, що її дав ще до 1789 р. Бріссо в тих самих словах: «Власність є крадіж» («la propriété c’est le vol»).

У найкращому разі звідси можна вивести лише той висновок, що юридичне уявлення буржуа про крадіж можна застосувати також і до його «чесних» прибутків. З другого боку, тому що крадіж, бувши силоміцним замахом на власність, сам припускає наперед власність, то Прудон заплутується в різноманітних невиразних і фантастичних уявленнях про справжню буржуазну власність.

Під час мого перебування в Парижі в мене зав’язалися особисті стосунки з Прудоном. Я згадую про це лише тому, що сам до певної міри завинив у його «софістикації» — як звуть англійці фальсифікацію товарів. Підчас довгих розмов, що частенько тривали цілісінькі ночі, я заразив його геґельянством /17/ на превелику шкоду для нього, бо не знаючи німецької мови, він не міг вивчити докладно питання. Те, що я почав далі робив після мого вигнання з Парижу Карл Ґрюн. Як професор німецької філософії, він мав переді мною ту перевагу, що цілком не розумів того, чого навчав.

Незадовго перед появою свого другого значного твору «Філософія злиднів, або Система економічних суперечностей» Прудон сам повідомив про нього дуже докладним листом, де, між іншим, є такі слова: «чекаю на вашу сувору критику». Однак, ця критика швидко вибухнула над ним (в моїх «Злиднях філософії» і т. ін., Париж, 1847 р.,) і назавжди поклала край нашій дружбі.

З усього сказаного ви можете бачити, що Прудонова «Філософія злиднів» мала, нарешті, дати відповідь на запитання: «Що таке власність?» Справді, лише після появи своєї першої праці Прудон вперше взявся вивчати економічну науку; він відкрив, що на поставлене від нього запитання можна відповісти не лайкою, а лише аналізою сучасної політичної економії. Одночасно він пробував за допомогою діялектики вивести систему економічних категорій. Замість нерозв’язної Кантової «антиномії», тепер, як чинник розвитку, мала виступати гегелівська суперечність.

За критикою двох цих товстих томів я мушу одіслати вас до свого заперечення. Я показав там, між іншим, як мало збагнув Прудон таємниці наукової діялектики і як, з другого боку, він заражений ілюзіями «спекулятивної» філософії: натомість, щоб розглядати економічні категорії, як теоретичні вияви історичних стосунків виробництва, відповідних певному ступневі розвитку матеріяльного виробництва, він обертає їх на споконвічні ідеї і таким чином повертається до свого вихідного погляду, до погляду буржуазної економії.

Я показую далі, як недостатньо й поверхово він обізнаний з політичною економією, яку він оце взявся критикувати; я показую, що він шукає науки не в критичному обізнанні з історичним рухом, що сам утворює матеріяльні умови соціяльної емансипації, але разом з утопістами ганяється за уявною «наукою», яка повинна дати йому готову формулу «розв’язати соціяльне питання». Особливо ж я намагаюсь довести, що Прудон має лише невиразні, фалшиві й неповні поняття про основи політичної економії — про мінову вартість, і тому вбачає в утопічному тлумаченні теорії вартости Рікардо основу нової науки. Свій загальний висновок про його погляд я резюмую такими словами:

…Всяке економічне вчення має добру й погану сторону — ось єдиний пункт, де п. Прудон не побиває самого себе. На добру, на його думку, вказують економісти, а погану — викривають соціалісти. А сам він запозичує в економістів переконання доконечности /18/ вічних стосунків, а в соціалістів — ту ілюзію, через яку вони вбачають у злиднях лише злидні. Подібно до тих і інших він також намагається спертися на авторитет науки. Ця наука обертається в нього на жалюгідний цурупалок, на «наукову формулу». Отже п. Прудон уявляє, що критикує як політичну економію, як і комунізм, а насправді він стоїть нижче від тої і від другого. Він нижчий від економістів, бо уявляє, що як філософ, який має магічну формулу, він може наважитися вдаватися в суто-економічні деталі; він нижчий від соціялістів, бо немає ні достатньої сміливості, ні достатнього знання, щоб піднестися, хоч би лише спекулятивно, над рівнем буржуазного кругозору…

Він хоче витати, як учений, над буржуа і пролетарями, а справді виявляється, що він лише дрібний буржуа, що вічно вагається між капіталом і працею, між політичною економією й комунізмом.

Хоч і який суворий цей присуд, та я й тепер підписуюсь під кожним його словом. Але при цьому не слід забувати, що коли я проголосив Прудонову книжку за кодекс дрібнобуржуазного соціалізму й доводив це теоретичною аналізею, тодішні економісти й соціялісти проголошували Прудонові анатему, як архіреволюціонерові. Ось чому я ніколи не прилучав пізніше свого голоса до тих, що кричали про його «зраду» справі революції. Не його провина, якщо невірно зрозумілий спочатку від самого себе, також і від інших, він не справдив тих надій, яких ніщо не справдило.

В «Філософії злиднів» всупереч «Що таке власність?» усі недоліки Прудонової манери викладу виявляються в дуже несприятливому світлі. Стиль часто стає такий, який французи називають аmpoule (напиндючений). ІІретенсійні, «спекулятивні» нісенітниці, що їх видають за німецьку філософію, виступають на кін скрізь, де Прудонові бракує галльської гостроти розуму. У читача так і бринить у вухах цей тон паяца й фанфарона, це самохвальство, нудна патяканина й вічне вихваляння своєю вигаданою наукою. Щирий запал, що проймає його першу працю, систематично замінюється тут в деяких місцях на деклямацію й штучне підігрівання тону. Додамо до цього незграбний і неприємний педантизм самоука, що придбав ерудицію, колишнього робітника, що втратив природжену гордість свідомости незалежности й ориґінальности свого мислення й гадає, як новак у науці, що він має пишатися навіть з того, чого йому цілком бракує. Сюди прилучаються дрібнобуржуазні погляди, що спонукають його пускатися на непристойні й грубі, недотепні, неглибокі й навіть несправедливі напади на таку людину, як Кабе, що заслуговує уваги вже за одну свою практичну ролю серед пролетаріяту; а втім він дуже люб’язний з Дюное (правда, цивільним радником), що його все значення в комічній серйозності, з якою він на кожній сторінці трьох /19/ товстих і невимовно нудних томів проповідує ригоризм, схарактеризований від Гельвеція такими словами: «On veut que les malheureux soient parfaits» («хочуть, щоб нещасні були досконалі»).

Лютнева революція вибухла дуже не до речі для Прудона, що лише кілька тижнів перед тим непохитно довів, що „ера революції” назавжди минула. Однак, його роля в Національному Зібранні заслуговує тільки на похвалу, хоч і доводить його нерозуміння моменту. Після червневого повстання ця роля була актом високої мужности. Крім того, його виступ мав той щасливий наслідок, що примусив п. Тьєра в своїй відповіді на Прудонову пропозицію, видану пізніш брошурою, зірвати завісу з того жалюгідного дитячого п’єдесталя, що правив за фундамент для цього інтелектуального стовпа французької буржуазії. Проти п. Тьєра Прудон і справді здається за передпотопного велетня.

Останніми економічними «діяннями» п. Прудона було відкриття «дарового кредиту» («credit gratuit») і «народнього банку», що мав здійснювати такий кредит. У моїй праці «Критика політичної економії» доводиться, що теоретичні погляди, покладені в основу цього проекту, випливають із цілковитого необізнання з основними елементами буржуазної політичної економії, саме з питань про стосунки між товаром і грошима, тимчасом їхнє практичне здійснення було просте відтворення старих і далеко краще розроблених проектів. Звичайно, кредит сприяв, наприклад, в Англії на початку XVIII, а потім і на початку XIX ст. перенесенню багатств із рук однієї кляси в руки іншої і, безперечно, він може також за певних політичних і економічних умов прискорити визволення пролетаріяту. Але розглядати процентодайний капітал, як найголовнішу форму капіталу, класти в основу соціяльного перетворення особливе застосування кредиту, вигадане знищення проценту, — така фантазія могла спасти на думку лише дрібному крамареві. Таку фантазію сильно й залюбки розробляли вже теоретичні провідники англійської дрібної буржуазії XVII ст.

Прудонова полеміка з Бастія про процентодайний капітал (1850 р.) далеко нижча від «Філософії злиднів». Йому вдається визнати навіть, що Бастія його побив, але він комічно галасує й лютує щоразу, коли противник завдає йому вдару.

Кілька років тому Прудон написав статтю про податки на премію, — здається на прохання льозанського уряду. Тут зникають останні сліди таланту й залишається звичайнісінький дрібний буржуа.

Політичні й філософські праці Прудонові мають той самий двоїстий суперечливий характер, що й його економічні праці. Крім того, вони мають лише місцеве значення для Франції. Однак, тим часом, як французькі соціялісти похвалялися своїми /20/ релігійними почуттями, як перевагою над вольтеріянстом XVIII ст. і над німецьким атеїзмом XIX ст., Прудонові напади на релігію й церкву багато важили для Франції. Якщо Петро Великий переміг варварством російське варварство, то Прудон своєю чергою переміг фразою французьку фразу.

Його книжку про «Державний переворот» («Coup d’état») (Наполеона III), не можна вже розглядати, як просто поганий твір: на неї треба дивитися, як на підлоту в прямому значенні cлова, що однак цілком відповідає його міщанським почуттям: тут він кокетує з Люї Бонапартом і намагається схилити на його бік французьких робітників; така ж його книжка й про Польщу, яку для слави російської бюрократії він поневіряє з цинізмом кретина.

Прудона часто порівнювали з Руссо. Нема нічого помилковішого за таке порівняння. Він швидше подібний до Миколи Ленґе; а втім «Теорія цивільного права» цього останнього є геніяльний твір.

Прудон вдачею своєю був схильний до діялектики. А що йому ніколи не щастило зрозуміти наукової діялектики, то він дійшов лише до софістики. Справді, це трапилося завдяки його дрібнобуржуазному поглядові. Дрібний буржуа, подібний до нашого історика Равмера, завжди складається з «однієї сторони» і «з другої сторони». Такий двоїстий характер мають його економічні інтереси, а тому й політика, його релігійні, наукові й художні погляди, його мораль, нарешті, вся його істота. Він сам — жива суперечність. А коли він ще й, подібно до Прудона, людина розумна, то він швидко навчиться жонглювати своїми власними суперечностями й обертати їх в разі потреби на несподівані, галасливі, іноді блискучі, парадокси. Шахрайство в науці й політична пристосованість неподільно зв’язані з такою позицією. В подібних суб’єктів залишається тільки один рушійний мотив — їхня чванькуватість; подібно до всіх чванькуватих людей, вони домагаються лише хвилинного ефекта, лише ефемерного успіху. При цьому вони неминуче втрачають той простий моральний такт, що застеріг, наприклад, Руссо, від усякого компромісу.

Може, характеризуючи цей недавній період французької історії, потомство скаже, що Люї Бонапарт був його Наполеоном, а Прудон—Руссо — Вольтером. /21/

Надрукований у кн.: К.Маркс і Ф.Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В.В.Адоратський. Переклав О.Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931. — Стор. 16-21.

Advertisements

0 Responses to “Вибрані листи: Маркс Швайцерові (24 січня 1865)”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: