Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

Нове видання «Вісімнацятого Брюмера» стало конечним через трицять три роки після першої появи його і це доводить, що цей невеликий твір і досі нічого не втратив на своїй вартості.

І справді, це була ґеніяльна праця. Безпосередньо після події, що здивувала весь політичний світ, як блискавиця з ясного неба, події, яку одні проклинали голосним покриком морального обурення, другі вважали за спасення від революції та кару за її помилки, але якій всі лише дивувалися, і ніхто її не розумів, — виступив Маркс з коротким епіґрамовим викладом, у якому подав увесь хід французької історії від лютневих днів у її внутрішньому звязку і звів чудо 2 грудня до природнього конечного результату цього звязку, а при тому, навіть не треба йому було поводитися з героєм державного перевороту инак, ніж з цілком гідною його зневагою. Малюнок було зроблено такою майстерньою рукою, що кожне нове відкриття, яке після того виникало, подавало лише нові докази на те, як правдиво він одбивав дійсність. Таке чудове розуміння живої поточної історії, таке ясне вгадування подій в той саме час, як вони відбуваються, є справді безприкладне.

На це треба було такого докладного знання французької історії, як Марксове. Франція — країна, де більш ніж де-инде проваджено класову боротьбу що-року до найвищого щабля, де мінливі політичні форми, серед яких ця боротьба розвивається і в яких з’ясовуються її наслідки, визначено також у найгостріших обрисах.

Осередок феодалізму в середні віки, взірцева країна об’єднаної суспільної монархії від часів Відродження, Франція в добу Великої Революції розвалила феодалізм і заснувала відверте панування буржуазії в такій класичній формі, якої немає в инших європейських країнах. Також і боротьба пролетаріяту, що набув сили й повстав проти владної буржуазії, виступає тут у невідомій де-инде гострій формі. Саме на цій підставі Маркс з особливим замилуванням вивчав не тільки минулу історію Франції, але в усіх подробицях стежив також за поточною, збирав матеріял до майбутнього вжитку, і тому події ніколи не захоплювали його розполохом.

До цього прилучилася ще одна обставина. Цю працю написав Маркс, людина, що відкриває вперше великий закон руху історії, закон, за яким усяка історична боротьба, чи то повстає вона на політичному, реліґійному, філософічному або иншому ідеолоґічному ґрунті, є справді лише більш або менш виразний прояв боротьби суспільних верств за існування, а через те й сутичка цих верств, у свою чергу, залежить від ступеня розвитку їх економічного стану, від особливости й способу їх продукції і залежної від того товаровиміни. Цей закон, що має для історії таке саме значіння, як закон перетворення енерґії для наук природничих, — цей закон дав йому й тут ключ зрозуміти історію другої французької республіки. На цій історії випробував він закон свій, і навіть тепер, по трицять трьох роках, повинні ми зазначити, що ця спроба скінчилася блискуче.

Фрідріх Енґельс

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Мій передчасно померлий приятель Осип Вайдемайєр[1] готувався з 1-го січня 1852 р. видавати в Нью-Йорку політичний тижневик. Він пропонував мені написати для нього історію державного перевороту у Франції. Я писав йому що-тижня до середини лютого статті під назвою «Вісімнацяте Брюмера[2] Луї Бонапарта». Між тим первісний план Вайдемайєра не здійснився. Замість щотижневика він на весні 1852 р. почав видавати щомісячник «Революція», якого друге число й складається з мого «Вісімнацяте Брюмера». Декілька сот примірників його дійшло тоді до Німеччини, але не довелося їм бути в продажу. Коли я пропонував одному книгареві німцеві, що вдавав з себе крайнього радикала, поширювати цю книгу, то він відмовився зі справжнім моральним жахом од такої несвоєчасної пропозиції.

З наведеного видко, що ця праця повстала під безпосереднім вражінням подій і матеріял її історичний не сягає далі місяця лютого (1852 р.). Її теперішнє друге видання викликав почасти попит на книжку, почасти настоювання моїх приятелів у Німеччині.

Із праць, які майже одночасно з моєю з’явились і трактують ті самі події, лише дві варті уваги: Віктора Гюґо «Napoleon le Petit»[3] і Прудонів «Coup d’état»[4].

Віктор Гюґо обмежується ущіпливими й дуже дотепними нападами на відповідального видавця державного перевороту. Сама подія з’являється в нього, як блискавка з ясного неба. Він убачає в ній лише насильство одиничного індивідуума. Він не помічає, що робить цього індивідуума з малого великим, приписуючи йому міць особистої ініціятиви, безприкладну у всесвітній історії. Прудон, зі свого боку, пробує освітлити державний переворот, як наслідок попереднього історичного розвитку. Але непомітно для нього самого історична будова перевороту повертається на історичну аполоґію героя державного перевороту. Він впадав, таким чином, у помилки наших так званих об’єктивних істориків. А я, навпаки, довожу, як саме класова боротьба у Франції утворила обставини й умови, що уможливили середньому й вульґарному персонажеві грати ролю героя.

Оброблення цієї праці позбавило-б її властивої їй закраски. Тому я обмежився тим, що виправив друкарські помилки та викреслив незрозумілі вже тепер натяки.

Кінцеві слова моєї статті: «але коли імператорська мантія впаде, нарешті, на плечі Луї Бонапарта, бронзова статуя Наполеона впаде з Вандомської колуни» — вже справдилися.

Полковник Шарра розпочав напад на культ Наполеона в своїй праці про похід 1815 року. Відтоді, а особливо останніми роками, французька література історичними дослідами, критикою, сатирою й шаржем поклала кінець Наполеонівській леґенді. По-за межами Франції на цей ґвалтовний розрив з традиційним народнім віруванням, на цю величезну духову революцію мало звернули уваги і ще менш зрозуміли її.

Напослідок, сподіваюсь я, що моя праця сприятиме тому, що зникне тепер саме в Німеччині дуже вживана шкільна фраза про так званий цезаризм. При цій поверховій історичній аналоґії забувають на головне, що саме в стародавньому Римі класову боротьбу проваджено лише в межах привілейованої меншости, між вільними багатіями й вільними бідняками, під той час, як велика продукційна маса населення, раби, утворювала тільки пасивний п’єдестал для тих борців. Забувають влучний вислів Сісмонді: «римський пролетаріят жив коштами суспільства, тоді як сучасне суспільство живе коштами пролетаріяту». З такою ґрунтовною різницею матеріяльних економічних умовин античної й сучасної класової боротьби і її політичні виявлення можуть мати між собою не більш спільного, ніж кентерберійський архієпіскоп з первосвященником Самуїлом.

Карл Маркс

Лондон
23 червня 1869 р.

ВІСІМНАЦЯТЕ БРЮМЕРА ЛУЇ БОНАПАРТА

I

Геґель зауважив десь, що всі великі всесвітньо-історичні події й особи з’являються, так-би мовити, двічі. Він забув додати до цього: перший раз — як траґедія, другий раз — як фарс. Коссідієр замість Дантона, Луї Блан замість Робеспьєра, Гора 1848-51 років замість Гори 1793-95 років, небіж замість дядька. І таку саме карикатуру маємо в обставинах, з яких робиться друге видання 18-го Брюмера.

Люди роблять самі власну історію, але вони роблять її не свавільно, — не в обставинах, самими вибраних, але в безпосередньо знайдених, традиційних даних. Традиція всіх померлих поколінь давить, як мара, на мозок тих, що живуть. І коли здається, що вони самі силкуються змінити себе й оточення, утворити те, що ніколи ще не існувало, як-раз за такої доби революційної кризи закликають вони до своїх послуг духів минулого, позичають їх імення, бойові гасла, одіж, щоб у цьому поважному вбранні і цією запозиченою у предків мовою виконати нову дію на всесвітньо-історичному кону. Так, маскувався Лютер апостолом Павлом, революція 1789-1814 рр. драпувалася то як римська республіка, то як римська імперія, революція І848 р. не знайшла нічого кращого, як пародувати в одних випадках 1789 р., в инших революційні традиції 1793-95 років. Так той, що почав вивчання нової мови, перекладає спочатку дух нової мови, і тоді тільки зможе нею вільно орудувати, коли вживатиме її без пригадувань і забуде в ній свою рідну мову.

Приглядаючись до таких всесвітньо-історичних заклинань мерців, виявляємо одразу-ж ґрунтовну різницю. Каміль Демулен, Дантон, Робеспьєр, Сен-Жюст, Наполеон — герої, партії і маси старої французької революції, в римському вбранні і з римськими фразами, виконали завдання свого часу: розкувати й збудувати новітнє буржуазне суспільство.

Одні розтрощили феодальний ґрунт і скосили феодальні голови, що на ньому поросли. Другий створив усередині Франції умовини, які уможливили розвиток вільної конкуренції, експлоатацію парцельованої земельної власности і застосовання промисловости визволених сил нації, а по той бік французьких кордонів змітав він скрізь феодальні установи, поскільки це було потрібно, щоб створити на європейському континенті оточення, відповідне до часу й вимог французького буржуазного суспільства. Скоро утворилася нова суспільна формація, зникли передпотопові велетні, а з ними зник воскреслий стародавній римський світ — Брути, Ґракхи, Публіколи, трибуни, сенатори й сам Цезар… Буржуазне суспільство з властивою йому тверезою практичністю створило собі власних пояснювачів, трибунів, в особі всіх цих Сеїв, Кузенів, Ройє-Колярів, Бенжамен Констанів і Ґізо; його справжні вожді сиділи за конторками, а товста голова Людовика стала їхньою політичною головою. Цілком заняте продукцією багатства й мирною боротьбою конкуренції, воно забуло, що його колиску стерегли мерці римського світу. І хоч не було в цьому суспільстві героїзму, а саме це й є характеристична особливість буржуазного суспільства, все-ж таки потрібувало воно, щоб народитись, героїзму, саможертви, терору, громадянської війни і бою народів. І його ґладіятори знайшли в класично суворих традиціях римської республіки ті ідеали та художні форми, засоби самообмани, яких треба було, щоб від самих себе сховати буржуазно обмежений зміст своєї боротьби й держати свій ентузіязм на височині великої історичної траґедії. Так само сторіччям раніш на иншому щаблі розвитку запозичили Кромвел і анґлійський нарід у старого заповіту мову пристрасти та ілюзії для своєї буржуазної революції. Коли справжньої мети було осягнено, коли буржуазну перебудову анґлійського суспільства було довершено, тоді Локк витіснив Авакума.

Воскресіння мерців у цих революціях було за засіб звеличити нову боротьбу, а не пародувати стару; надати за допомогою фантазії надмірного значіння своєму завданню, а не тікати геть відь його дійсного розвязання; знову віднайти справжній дух революції, а не викликати лише примари її.

В період 1848-51 рр. блукали лише примари старої революції, починаючи від Марра, цього «республіканця в жовтих рукавичках», який одягся під старого Баллі, кінчаючи пройдисвітом, що заховав свої тривіяльно-шкідливі риси під залізною маскою, знятою з неживого Наполеона. Цілий нарід, що мріяв прискорити революцією силу руху, раптом опинився в нетрях відмерлої доби, і, щоб усунути всякий сумнів що до реальности цього звороту до минулого, повстають старі дати, старе числення часу, старі ймення, старі едикти, що давно вже належали до антикварної вчености, і старі посіпаки, які, здавалось, давно вже згнили. Нація опинилась у становищі того божевільного анґлійця в Бедламі, який уявляє собі, що живе за часів старих фараонів і що-дня нарікає на тяжку працю, яку він повинен робити, видобуваючи золото в ефіопських копальнях, замурований в цій підземній в’язниці, з мерехливою лямпочкою на голові, з одного боку — під дозором доглядача за рабами, озброєного довгим батогом, а з другого — під загрозами військових наймитів варварів, які розмовляють різними мовами, а тому один одного не розуміють, та й тих, хто робить у копальні.

«І все це доводиться терпіти мені, вільнородженому британцеві, щоб видобувати золото стародавніх фараонів», — стогнав божевільний анґлієць… «Щоб заплатити борги родини Бонапарта», — стогнала французька нація. Анґлієць, коли навіть і бувало, що він очунював, то не міг спекатися ідеї золотих копалень…

Французи, навіть підчас революції не могли забути наполеонівських спогадів, як це довели вибори 10 грудня. Від небезпек революції вони поривалися утекти назад — до єґипетських горщиків з м’ясом[5], — і 2 грудня 1851 року було відповіддю на це. Вони відобули собі не тільки карикатуру старого Наполеона, але придбали самого старого Наполеона, окарикатуреного так, якби він мусив виглядати всередині дев’ятнацятого сторіччя. Соціяльна революція XIX віку може черпати свою надію не з минулого, а тільки з майбутнього. Вона не може навіть начатися, доки не відкине всіх забобонів минулого. Попередні революції потрібували всесвітньо-історичних спогадів, щоб від самих себе заховати свій справжній зміст. Революція XIX сторіччя, щоб знайти свій справжній зміст, повинна залишити мерцям ховати своїх мерців. Там фраза була ширшою за зміст, тут зміст ширший за фразу.

Лютнева революція була нападом і несподіванкою для старого суспільства, і нарід оголосив цей несподіваний замах всесвітньо-історичною подією, якою починається нова доба. 2 грудня лютневу революцію було спритно підтято вольтом шахрая, і вже не монархію тепер скинуто, а ліберальні поступки, які в неї було відвойовано віковою боротьбою. Виявляється, що не суспільство завоювало собі новий зміст, а держава лише повернулася до своїх колишніх форм, до безформеного простого панування шаблі і сутани. Так відповів грудневий coup d’état 1851 р. на лютневий coup de main 1848 р. Як прийшло, так і пішло. Між тим проміжний час не залишився невикористаним. Французьке суспільство в період між 1848-51 рр. надбало, і до того, скороченою революційною методою, ті знання й досвід, які мусили-б упередити лютневу революцію, коли-б вона відбувалась правильним, так-би мовити, шкільним порядком, якби вона була більш, ніж здрогами й колиханням на поверхні. Здається, що суспільство відступило назад по той бік своєї первісної вихідної точки; але в дійсності воно ще мусить утворити вихідну точку для революції, ситуацію обставини і відносини, за яких сучасна революція тільки й зможе бути серйозною.

Буржуазні революції, як наприклад, революції XVIII віку, кидаються хутко від успіху до успіху, їхні драматичні едикти перевищують самих себе, людей і події наче осяяно бенґальським вогнем, екстаз є настрій кожного дня, і довге похмілля охоплює суспільство перш, ніж воно навчиться твердо засвоювати наслідки свого бурхливого періоду.

Навпаки, пролетарські революції, як от революції XIX віку, безупинно самих себе критикують, безперестанно спиняють себе в свойому власному русі, вертаються до видимо довершеного назад, щоб це наново розпочати, глузують жорстко-обґрунтовано з половинчатостей, з несили й нікчемности своїх перших спроб, здається, кидають додолу свого противника, наче для того, щоб він набрався від землі нових сил, ще могутнішим велетнем знову проти них піднявся, знов і знов подаються з острахом назад перед непевними незвичайностями своїх власних завдань, доки не утвориться обставин, які унеможливлять будь-яке вороття назад, а обставини самі прокличуть:

Hic Rhodus, hic salta!
Тут є рожа, тут і танцюй![6]

Проте, кожний уважливий глядач, навіть коли він не простежив крок за кроком хід розвитку Франції, мусить передбачати, що революції загрожує нечувана невдача. Досить було почути самодовільні вигуки перемоги, якими обмінювалися панове демократи, чекаючи корисних наслідків від 2 травня 1852 р. 2 травня 1852 р. стало в їхніх головах манією, доґмою, як для хіліястів[7] той день, коли Христос знову явиться і почнеться тисячолітнє царство. Як і завжди, несила врятувала себе вірою в чудеса; завороживши в своїй уяві ворога, вона вважала його за переможеного і втратила всяке розуміння сучасности, уславлюючи лише на словах майбутність, яка на неї чекає, і вчинки, які вона має в схованці, та не хоче тільки виявити. Ті герої, що бажають спростувати свою доведену нездібність, обопільно виявляючи співчуття та скупчуючися до одного гурту позвязували свої клунки, загарбали собі наперед лаврові вінки і дбали власне про те, щоб дисконтувати на біржі in partibus республіки[8], для яких вони в повній тиші свого невибагливого духа вже зорґанізували старанно урядовий персонал. 2 грудня спало на них, як блискавка з ясного неба, і народи, що в добу малодушного розстрою охоче дають найгомінкішим горлачам заглушати свій внутрішній ляк, переконуються, мабуть, що минули ті часи, коли ґерґотіння гусей могло врятувати Капітолій.

Конституція, національне зібрання, династичні партії, сині й червоні республіканці, герої Африки, грім трибуни, блискавиці щоденної преси, вся література, політичні ймення та духові реноме, буржуазний закон та карне право, liberté, égalité, fraternité й 2 грудня 1852 року — все щезло, як фантасмаґорія від формули закляття однієї людини, яку самі вороги її не вважали за чарівника. Загальне виборче право пережило лише хвилину, здається, для того, щоб на очах усього світу скласти свою духівницю та йменням самого народу заявити: «Усе, що існує, варте загибели».

Не досить сказати, як це роблять французи, що на їхню націю було несподівано зроблено напад: нації, як і жінці, не подарують необережности, якщо перший — ліпший пройдисвіт несподівано її зґвалтує. Подібними оборотами загадки не розвязують, а лише инакше її формулують. Залишається з’ясувати, яким робом пройдисвіти могли зробити несподіваний напад на націю в 36 мільйонів і без опору забрати її в полон.

Пригадаймо в загальних рисах форми, які перейшла французька революція від 26 лютого 1848 року до грудня 1851 р.

Маємо три найголовніші періоди: лютневий період; від 4 травня 18.48 р. до 29 травня 1849р. — період конститування республіки або установчих національних зборів; від 29 травня 1849 р. до 2 грудня 1851 р. — період конституційної республіки або законодавчого національного зібрання.

Перший період, від 24 лютого, або від скинення Луї-Філіпаг аж до 4 травня 1848 р., коли було скликано установчі збори, тоб-то властивий лютневий період, можна означити, як пролог до революції. Його характер виявив себе офіціяльно в тому, що імпровізований ним уряд сам себе оголосив тимчасовим, і все те, що за цей період було намічено, спробувано, висловлено урядом, видавалося ним, як тимчасове лише. Ніхто й ніщо не насмілювалося заявити свого права на існування і не наважувалося братись за справжнє діло. Всі елементи, що підготували революцію або визначили її — династична опозиція, республіканська буржуазія, демократично-республіканська дрібна буржуазія, соціял-демократичне робітництво — лише тимчасово забрали місце в лютневім уряді.

Инакше не могло бути. Лютневі дні мали спершу на меті реформу виборчого права, яка-б поширила коло політично привілейованих серед самої лише класи власників і скинула-б виключне панування фінансової аристократії. Але коли дійшло справжнього конфлікту, нарід кинувся на барикади, національна ґвардія трималася пасивно, армія серйозного опору не виявила і королівство втекло, то республіка здавалася чимсь звичайним. Кожна партія уявляла собі її по-своєму. Пролетаріят, здобувши її зі зброєю в руках, витиснув на ній свою печать і оголосив її соціяльною республікою. Так було витлумачено загальний зміст новітньої революції, який стояв у дивовижній суперечності до всього, що можливо було здійснити в найближчому часі безпосередньо з готового матеріялу за тодішнього ступеня розвитку маси, даних обставин та взаємин. З другого боку, домагання всіх инших елементів, які допомагали лютневій революції, оцінено тією левовою частю, що вона одержала в уряді. Отже, в жадному періоді не знаходимо ми такої розмаїтої мішанини галасливих фраз, фактичної непевности й непорадности, палкіших поривань до новаторства й ґрунтовнішого панування старої рутини, більше уданої гармонії всього суспільства й глибшої відчужености його елементів. Тоді як паризький пролетаріят, ще в зачаруванні від великої перспективи, яка йому відкрилася, поважно провадив дискусію про соціяльні проблеми, старі сили суспільства зґрунтувалися, зібралися, стямилися й найшли несподівану підтримку в масі нації, у селян та дрібних буржуїв, які всі разом посунулися на політичну сцену, як тільки впали бар’єри липневої монархії.

Другий період, від 4 травня 1848 р. до кінця 1849 р , є період констатування, заснування буржуазної республіки. Безпосередньо по лютневих днях не тільки республіканці захопили розполохом династичну опозицію і соціялисти — республіканців, але Париж — всю Францію. Національне зібрання, яке зібралося 4 травня 1848 р., обране нацією, являло собою націю. Воно було живим протестом проти домагань лютневих днів і повинно було результати революції звести до буржуазного ладу. Даремно пролетаріят паризький, який зараз-же зрозумів характер цього національного зібрання, 15 травня, через декілька днів після його збору, хотів силоміць покласти край його існуванню, розпустити його, розкласти знову на складові частини цю орґанічну постать, в якій виявляється ворожий пролетаріятові дух нації. 15 травня, як відомо, не мало иншого наслідку, як той, що Бланкі і його товаришів, цеб-то справжніх проводирів пролетарської партії, було відсунуто з публічної арени на ввесь період, який ми розглядаємо.

Після буржуазної монархії Луї-Філіпа могла прийти лише буржуазна республіка, а саме: якщо іменем короля панувала обмежена частина буржуазії, то тепер іменем народу запанує загал буржуазії. Домагання паризького пролетаріату — то утопічні балачки, яким треба край покласти. На цю заяву установчих національних зборів відповів паризький пролетаріят червоним повстанням, цією найколосальнішою надією в історії європейських громадянських війн. Буржуазна республіка перемогла.

На її боці стояла: фінансова аристократія, промислова буржуазія, середній стан, дрібна буржуазія, армія, «люмпен-пролетаріят», пролетаріят гольтіпак, орґанізований у летючу ґвардію, знатна інтеліґенція, попівство й сільське населення. На боці паризького пролетаріяту ніхто не стояв, крім нього самого. Над 3.000 інсурґентів було вбито після перемоги, 15.000 заслано без суду. Після цієї поразки паризький пролетаріят відсувається на задній план революційної арени. Що-разу, як рух виявляє ознаки піднесення, він робить спробу знову протиснутися наперед, але де-далі з слабішим напруженням сил і постійно з незначнішими наслідками. Як тільки в одній з вищих над ним верств суспільства розпочинається революційне хвилювання, пролетаріят вступає з нею до спілки й ділить, таким чином, невдачі, яких зазнають одна по одній різні партії.

Але ці додаткові удари слабшають раз-у-раз більш, що-далї вони розподіляються по всій поверхні суспільства. Значніше проводирі пролетаріяту в національному зібранні і в пресі один по однім падають жертвою судового присуду, і на чолі його виступають де-далі двозначніші постаті. Частина його кидається на доктринерські експерименти, розмінні банки й робітничі асоціяції, цеб-то починає рух, яким пролетаріят зрікається думки перетворити старий світ його-ж власними великими, спільними засобами, але дбає довершити своє визволення за спиною суспільства приватними засобами в обмежених умовах свого існування і тому неминуче зазнає поразки. Здається, що він не може ні в самому собі знайти революційної величи, ні здобути нової енерґії з наново утворених спілок, доки всі класи, з якими він боровся в червні, самі не поляжуть поруч нього. Але принаймні він загинув з честю в великій всесвітньо-історичній боротьбі; не лише сама Франція, ціла Европа дрижить перед червневим землетрусом; підчас, коли дальші невдачі вищих клас остільки дешевою ціною було куплено, що вони потрібували зухвалих прибільшувань з боку побідної партії, щоб взагалі могли вважатися за події, ці невдачі є то ганебніші, що більше переможна партія віддалена від пролетарської.

Невдача червневих інсурґентів, звичайно, підготувала й вирівняла ґрунт, щоб на ньому закласти й збудувати буржуазну республіку, але вона разом з тим показала, що в Европі йде мова про инші питання, ніж про «республіку чи монархію». Вона виявила, що буржуазна республіка означає тут необмежену деспотію однієї класи над одною. Вона довела, що в країнах старої цивілізації, з розвиненим класовим устроєм, з новітніми продукційними умовинами і з духовою самосвідомістю, яка довгою працею, протягом сторіччя ґрупувала всі традиційні, ідеї, — республіка означає лише форму політичного перевороту буржуазного суспільства, а ні в якому разі не його консервативну життєву форму. Такою є республіка в Сполучених Штатах Північної Америки, де хоч і існують класи, але вони ще не усталилися і постійно змінюють свої складові частини в процесі невпинного розвитку; де новітні засоби продукції, замість викликати застійне перелюднення, поповнюють відносну недостачу на голови й руки, де, нарешті, гарячково молодечий розвиток матеріяльної продукції, яка має присвоїти собі новий світ, не залишив ні часу ні нагоди, щоб руйнувати старий духовий світ.

Червневими днями всі класи й партії об’єдналися до партії порядку проти пролетарської класи, як партії анархії, соціялізму, комунізму. Вони «врятували» суспільство від ворогів «суспільства». Гасла старого суспільства: «власність, родина, віра, порядок» вони зробили паролем свого війська й віщували контрреволюційному хрестоносному походові: «Цим переможеш». Від цього часу, як тільки яка-будь з численних партій, що боролися під цими гаслами проти червневих інсурґентів, пробувала в своїх власних класових інтересах вдержати за собою поле революційної боротьби, падала вона ниць від поклику: «власність, родина, віра, порядок». Суспільство було врятовано рівно стільки разів, скільки разів звужувалося коло пануючих над ним, скільки разів інтереси більш вузькі брали гору над. інтересами ширшими. Кожну вимогу найпростішої буржуазної фінансової реформи, звичайнісінького лібералізму, найбільш формального республіканства, найпласкішого демократизму карається, як замах на суспільство й таврується, як «соціялізм» Нарешті самих первосвященників «віри й порядку» штурхнули й прогнали з їхніх триніжків пітійських; серед ночи і мли виволікають їх з ліжка, саджають до арештанських карет і вкидають до в’язниці, або везуть геть на заслання; їхні храми рівняють з землею, їхні уста запечатують, їхні пера ламають, їхній закон нищать іменем віри, власности, родини й порядку. Фанатично прихильних до порядку буржуїв стріляють на їх балконах п’яні ватаги салдатів, їхні родинні святощі зневажають, їхні будинки бомбардують для забави іменем власности, родини, віри й порядку. Покидьки буржуазного суспільства утворюють, нарешті, святу фаланґу порядку, і герой Крапюлінський[9] в’їздить в Тюїльрі, як «вибавитель суспільства».

II

Але розгляньмо далі розвиток подій.

Історія установчих національних зборів від червневих днів є історія панування й розкладу республіканської буржуазної фракції, тієї фракції, що відома під назвою трьохколірових республіканців, щирих республіканців, політичних республіканців, формальних республіканців і так далі.

Підчас буржуазної монархії Луї-Філіпа вона становила офіційну республіканську опозицію і тому визнану складову частину тодішнього політичного світу. Вона мала своїх представників у палатах, користувалася з значного впливу в пресі. її паризький орґан «National»[10] вважався в своєму роді стільки-ж впливовим, як і «Journal des Débats»[11]. Цьому становищу за конституційної монархії відповідав її характер. Це не була фракція буржуазії, об’єднана широкими спільними інтересами й відмежована сталими продукційними відносинами. Це була катеґорія буржуїв з республіканським настроєм, письменників, адвокатів, офіцерів і службовців, вплив яких спирався на особисті антипатії країни до Луї-Філіпа, на спогади про стару республіку, на республіканські вірування купки мрійників, а перш за все — на французький націоналізм, якого ненависть до Віденських угод і до спілки з Анґлією вона постійно підтримувала. Значною частиною прихильників, яку «National» мав за Луї-Філіпа, завдячував він цьому потайному імперіялізмові, який пізніше, за республіки в особі Луї Бонапарта, виступив проти «National» побідним конкурентом. З фінансовою аристократією «National» боровся, як це робила вся инша буржуазна опозиція. Полеміка проти бюджету, яка у Франції сполучалася як-раз з боротьбою проти фінансової аристократії, давала занадто дешевеньку популярність і занадто гойний матеріял для передовиць, що його не можна було обминати. Промислова буржуазія була вдячна «National» за його рабський захист французької системи охороного міста, який він виявляв більш з міркувань національних, ніж, національно-економічних; вся буржуазія загалом була вдячна за його ненависні наступи на комунізм і соціялізм. Нарешті, партія «National» була суто-республіканська, а саме: вона вимагала для буржуазного панування республіканської форми замість монархічної, і перш за все — части левової собі в цьому пануванні. Умов цього перевороту вона не уявляла собі виразно. Але що їй було ясно, як день, і відверто виявлено було на бенкетах реформи за останньої доби правління Луї-Філіпа, так це її непопулярність серед демократичної дрібної буржуазії і особливо серед революційного пролетаріату. Коли вибухла лютнева революція й дала найвідомішим представникам республіканців місце в тимчасовому уряді, ці щирі республіканці,, як і належить щирим республіканцям, ладні були вже задовольнитися реґенством герцогині Орлеанської. Звичайно, вони з самого початку користувалися з довір’я буржуазії і мали більшість в установчих національних зборах. Зі складу виконавчої комісії, утвореної національним зібранням, як тільки воно відкрилося, було зараз-же вилучено соціялістичні елементи тимчасового уряду, а партія «National» використала вибух червневого повстання, щоб розпустити виконавчу комісію і тим позбутися своїх найближчих суперників, дрібнобуржуазних або демократичних республіканців (Ледрю-Роллена та инших). Кавеньяк, ґенерал буржуазно-республіканської партії, який командував військом, підчас червневої бійки, за¬ступив виконавчу комісію як свого роду диктатор. Мара, колишній головний редактор «National», зробився постійним президентом установчих національних зборів, а міністерські портфелі, як і всі инші значні посади, дісталися щирим республіканцям.

Республіканська фракція буржуазії, яка себе віддавна вважала за законну наступницю липневої монархії, опинилась у становищі, що перебільшувало її найсміливіші сподівання, але вона осягла панування не через ліберальне .повстання буржуазії проти трону, як це вона мріяла за Луї-Філіпа, а через усмирене картеччю повстання пролетаріяту проти капіталізму. Те, що уявляється їй, як найбільш революційна подія, стало в дійсності справжньою контрреволюцією. Плід попав їй в руки, але він упав з дерева пізнання, а не з дерева життя.

Виключне панування буржуазних республіканців тривало лише з 24 червня до 10 грудня 1848 року. Воно полягає в укладанні республіканської конституції і проголошенні Парижу в стані облоги.

Нова конституція була властиво лише республіканізованим виданням конституційної хартії 1830 року[12]. Вузький виборчий ценз липневої монархії, який усував від політичного панування навіть значну частину буржуазії, звичайно не пасував з існуванням буржуазної республіки. Лютнева революція замість цього цензу зразу-ж проголосила пряме загальне виборче право. Буржуазні республіканці не могли викреслити цього факту. Ім довелося задовольнитися, додавши постанову про шостимісячне мешкання у виборчій окрузі. Стара орґанізація державного й муніципального управління, суду, армії то-що, залишилася непорушна, а там, де конституція її зміняла зміна торкалась, лише заголовків, а не змісту, лише назви, а не справи.

Неодмінний ґенеральний штаб вільностей 1848 року ─ свобода особи, друку, слова, спілок, зібрань, навчання, вірувань то-що, одержав конституційний мундир, що повинен був зробити його невразливим. Кожну з цих вільностей проголошено, як безумовне право французького громадянина, з тим, однак, постійним застереженням, що безмежність цих прав обмежується «рівними правами инших громадян і безпекою суспільства», або «законами», які власне й повинні були встановити цю гармонію. Наприклад, громадяни мають право об’єднуватися в спілки, скликати неозброєні й мирні зібрання, подавати петиції й висловлювати свої думки в пресі або иншим яким способом. Користування цими правами: не має жадної иншої межі, крім «рівних прав инших і безпечности суспільства» (розд. II французької конституції, §8). «Навчання є вільне». Свободу навчання використовується за умовами, встановленими законом ї під верховним доглядом держави (§9). Мешкання кожного громадянина є недоторкане; порушення недоторканости відбувається лише в формах, установлених законом» (розд. I, §3) і т. д. І т. д. Тому конституція вказує постійно на майбутні орґанічні закони, які повинні ці застереження роз’яснити і так реґулювати на практиці необмежені ці вільності, щоб вони погоджувалися між собою і з безпечністю суспільства.

І дійсно, прихильники порядку створили пізніше орґанічні закони й уреґулювали всі вільності таким робом, що буржуазія, користуючися з них, ніяк не обмежувалася рівними правами инших клас. Там, де инших цілком позбавлено цих вільностей, або користуватися з них можна було лише за умовами, що являють собою справжні поліційні тенета, діялося це завжди і лише в інтересах «безпечности суспільства», а саме — безпечности буржуазії, як того й вимагає конституція. Тому пізніше на конституцію посилаються з повним правом обидві сторони — як прихильники порядку, які всі ці вільності скасували, так і демократи, що домагалися відновити їх. Адже кожен параґраф конституції містив у собі свою власну антитезу, свою верхню й нижню палату, а саме: в звичайній фразі — вільність, в примітці — позбавлення вільности. Отже, до того часу, поки ім’я вільности шановано й чинено перешкоди законним способом, певна річ — лише користуванню нею, конституційне буття вільности залишалось недоторкане, хоч-би її звичайне буття було вбито.

Ця конституція, так дотепно зроблена недоторканою, була між тим, як Ахіл, вразливою в одному місці, не на п’яті, а на голові, або, далеко більш, на обох головах, що квітчали її тіло; це були: законодавче зібрання з одного боку, президент — з другого.

Досить кинути оком на конституцію, щоб помітити, що лише ті параґрафи, які окреслюють відношення президента до законодавчого зібрання, формуловано абсолютно, стало, без суперечностей, в формі неприступній для перекручування. Та воно й зрозуміло: тут буржуазні республіканці пильнували забезпечити самих себе. §§45-70 конституції складено так, що національне зібрання може усунути президента конституційним шляхом, а президент може усунути національне зібрання лише всупереч конституції, тільки порушивши саму конституцію. Отже, тут конституція провокує ґвалтовне знищення її. Конституція не тільки як партія 1830 року освячує поділ влади, але поширює його аж до нестерпної суперечности. Гру національних сил, як назвав Ґізо парламентські сутички між законодавчою і виконавчою владою, за конституції 1848 р. ведеться ввесь час va banque. По один бік, 750 народніх представників, обраних загальним голосуванням і які користуються правом перевибрання, складають безконтрольне національне зібрання, яке не можна розпустити, або поділити, яке користується з законодавчої всемогутности, в останній інстанції вирішує справи про війну, мир і торговельні договори, одне воно має право амністії й незмінно залишається на переді сцени. По другий бік, президент зі всіма атрибутами королівської влади, з уповноваженням настановляти й усувати міністрів, незалежно від національною зібрання, зі всіма засобами виконавчої влади, роздаючи всі посади і через те держачи в своїх руках долю найменш 11/2 мільйона осіб, бо 500.000 службовців, офіцерів та їхніх родин становлять не менше число. За ним уся озброєна сила. Він користується привілеєм дарувати вину окремим злочинцям, тимчасово розпускати національну ґвардію і за згодою державної ради усувати ґенеральні, кантональні й муніципальні ради, обрані самими громадянами. За ним застережено ініціятиву й керування всіма угодами з закордоном. Під той час, як зібрання є постійно на очах і виставлене на критичне звичайне денне світло, він провадить життя скрито па Елізейських полях з 45 артикулом конституції перед очима і в серці, який йому що-дня нагадує: «Frère, il faut mourir!»[13] Твоя влада скінчиться у другу неділю чудового місяця травня четвертого року твого вибору. Тоді й край величності, вдруге цього не трапиться, і якщо маєш борги, потурбуйся вчасно сплатити їх тими 600.000 франків, що викидає тобі конституція, бо инакше тобі доведеться в другий понеділок чудового місяця травня помандрувати до Кліші»[14]. Якщо конституція надає таким робом президентові фактичну владу, дбає вона забезпечити національному зібранню моральну силу. Але незалежно від того, що не можна створити моральну силу параґрафами закону, конституція і тут підкопується під себе, установлюючи обрання президента прямим голосуванням всіх французів. Під той час, як при обранні національного зібрання голоси Франції розпорошуються на 750 членів, то тут концентруються вони всі на одному індивідуумі. Тоді як кожен поодинокий представник народу заступає лише ту або иншу партію, те або инше місто, ту або иншу глушину або лише відчуває потребу обрати когось сімсот п’ядесятого, не дуже звертаючи увагу на людину, як і на її майбутні обов’язки, він є вибранець усієї нації, і акт його обрання є козирем, що його суверенний нарід виграє один раз за чотирі роки. Обране національне зібрання має з нацією стосунки метафізичні, обраний президент — особисті. В своїх поодиноких репрезентантах національне зібрання виявляє різноманітні сторони національного духа, але в президенті він втіляється. Порівняно з ними, президент володів свого рода божеським правом, він є з ласки народу.

Тетида, богиня моря, пророкувала Ахілові, що він помре в розквіті молодости. Конституція, що має, як і Ахіл, вразливе місце, передчувала також, як і Ахіл, що їй загрожує завчасна смерть. Тетиді не треба було навіть залишати море, щоб виявити цю тайну: досить було-б щирим республіканцям, які плекали конституцію, кинути оком з надхмарної височіни їхньої ідеальної республіки на грішний світ, щоб переконатися, що в міру того, як вони наближалися довершити свій великий законодавчий твір, зухвальство роялістів, бонапартистів, демократів, комуністів і їхня власна непопулярність щоденно збільшувалися. Вони пробували перехитрувати долю конституційним викрутом, занесеним до §3 конституції, згідно з яким усяка пропозиція перегляду конституції мусить дебатуватися тричі за перервами в один місяць і вважатися за ухвалену лише в такому випадку, коли за неї подано не менше, як 3/4 голосів, а голосувало не менш, як 500 членів національного зібрання. Внесенням цього параґрафу щирі республіканці зробили лише безсилу спробу застерегти за собою, як за парламенською меншістю, якою вони вже себе вище передбачили в майбутньому, ту силу, яка тепер, коли вони порядкували парламентарною більшістю і всіма засобами державної влади, де-далі більше вислизала з їхніх кволих рук.

Наприкінці конституція в мелодраматичному параґрафі припоручає себе саму «чуйності і патріотизмові всього французького народу і кожного француза окремо», після того, як вона попереду в иншому вже параґрафі припоручила «чуйних» і «патріотичних» громадян ніжній і діткливій увазі особливого нею винайденого найвищого суду «haute cour».

Такою була конституція 1848 року, яку 2 грудня 1851 р. було знищено не головою, але дотиком лише самого капелюха; правда, був це трикутній капелюх Наполеона.

Під той час, як буржуї-республіканці займалися в зібранні вимізковуванням, обговорюванням та голосуванням конституції, по-за зібранням Кавеньяк тримав Париж на стані облоги. Стан облоги Парижу був акушером, що полегшував установчим зборам муки республіканської творчости зборів. Якщо пізніше конституція загинула від багнетів, то не слід забувати, що той саме багнет і до того-ж наставлений проти народу — захищав її ще в матерньому череві, що при допомозі багнету її й на світ приведено. Предки «порядних республіканців» зуміли забезпечити своєму символові, трьохколіровому прапорові, переможний похід по всій Европі. Нащадки, зі свого боку, зробили винахід, який сам собі проклав шлях по всьому континенту, але який з усе поновленою любов’ю повертався до Франції, поки завоював права громадянства в половині її департаментів, цей винахід і є стан облоги. Цього чудового засобу періодично вживано при кожній наступній кризі в розвитку французької революції. Але касарню й бівуак періодично звалювано на голову французького суспільства, щоб здавити його мозок і приборкати його; шаблі й мушкети періодично судили й управляли, опікували й цензували, несли службу поліціянтів та нічних сторожів; вуса й салдатський мундир періодично проголошувано, як найвищу мудрість суспільства, як керівника й рятівника суспільства. Немає нічого дивного, якщо касарня й бівуак, шабля й мушкет, вуса й салдатський мундир дійшли до висновку, що краще один раз назавжди врятувати суспільство, проголосивши свій власний режим за найвищий і цілком позбавивши буржуазне суспільство від турбот самим правити собою. Касарня й бівуак, шабля й мушкети, вуса й салдатський мундир тим скоріш повинні були дійти до такої думки, що тоді вони одержували-б і значнішу платню за свою збільшену службу, тоді як тимчасовий стан облоги й скороминучі подвиги врятування суспільства в інтересах тієї або иншої буржуазної фракції не давали їм нічого ґрунтовного, крім декількох вбитих і поранених і деяких приязних буржуазних усмішок. Чи не слід краще військові розіграти стан облоги хоч раз у своїх власних інтересах та взяти в облогу також і буржуазні кешені. До того-ж не слід забувати, зауважмо мимохідь, що полковник Бернар, той самий президент військової комісії, який за Кавеньяка допоміг без суду вислати на заслання 15.000 інсурґентів, знову був на чолі військових комісій, що орудували в Парижі.

Якщо чесні щирі республіканці станом облоги утворили в Парижі розсадник, у якому зросли преторіянці[15] 2 грудня 1851 р., то з другого боку вони заслужили похвали своєю зовнішньою політикою. Замість під’южувати національне почуття, як за Луї-Філіпа, вони тепер, коли в їхніх руках була вся національна могутність, плазували перед чужоземщиною і, замість визволити Італію, дали австрійцям і неаполітанцям знову її завоювати[16]. Обрання президента Луї Бонапарта 10 грудня 1848 р. поклало кінець диктатурі Кавеньяка і установчих зборів.

В §44 конституції сказано: «Президентом французької республіки може бути лише особа, що ніколи не втрачала свого стану французького громадянина». Перший президент французької республіки Л. Н. Бонапарте не тільки втратив був стан французького громадянина, не тільки служив Анґлії, як спеціяльний констебль, але навіть натуралізувався в Швейцарії.[17]

В иншому місці[18] я з’ясував значіння обрання від 10 грудня. Тут я не буду повертатися до цього. Досить буде зауважити, що воно було реакцією селян, які повинні були сплатити витрати лютневої революції, проти инших клас нації, реакцією села проти міста. Це обрання найшло велике співчуття в армії, якій республіканці «National» не принесли жадної слави, ні наддачі, і серед великої буржуазії, яка вітала в Бонапарті міст до монархії, і серед пролетарів і дрібної буржуазії, яка вбачала в ньому бич на Кавеньяка.

Пізніше я знайду нагоду ближче дослідити, як ставилися селяни до французької революції.

Епоха від 20 грудня 1848 року до розпуску установчих зборів у травні 1849 р. охоплює історію упадку буржуазних республіканців.

Після того, як вони заклали республіку для буржуазії, почистили ґрунт від революційного пролетаріяту, їх саміх усунула на бік буржуазна маса, яка правно заволоділа республікою, як своєю власністю. Ця буржуазна маса була роялістичною. Великі землевласники, що становили одну її частину, панували підчас реставрації і були тому леґітимістами. Фінансова аристократія й великі промисловці — друга її частина — панували за липневої монархії і були тому орлеаністами. Вищі представники армії, університету, церкви, суду, академії й преси поділилися між обома частинами, хоч і в різній пропорції. Тут у буржуазній республіці, якої ім’я не було не Бурбони, не Орлеани, а капітал, обидві фракції знайшли державну форму, при якій вони могли панувати спільно. Вже червневе повстання об’єднало їх у «партію порядку». Тепер перш за все належало усунути катеґорію буржуазних республіканців, які ще посідали місця в національному зібранні. Оскільки жорстко зловживали ці щирі республіканці фізичною силою проти народу, остільки несміливо, боязко, слабодушно й безсило уступилися вони тепер, коли належало обстоювати свій республіканізм і своє законодавче право проти виконавчої влади й роялістів. Оповідати про ганебну історію їхнього розкладу не є моє завдання. Це був розклад, а не загибель. Їхню ролю закінчено назавжди, і в дальшому періоді вони фіґурують чи то в зібранні, чи то по-за ним лише як спогади, спогади, які начеб-то знову оживають, як тільки йде знову річ про саме ім’я республіки, і як тільки революційний конфлікт загрожує впасти до найнижчого рівня. Зауважу мимохідь, що ґазета «National», яка дала цій партії її назву, за наступної доби навертається до соціялізму.

Перш ніж покінчимо з цим періодом, мусимо кинути оком на обидві сили, з яких одна знищила другу 2 грудня 1851 року, хоч, починаючи з 20 грудня 1848 року і аж до розпущення установчих зборів, вони перебували в дружних взаєминах. Ми маємо на думці Луї Бонапарта, з одного боку, і партію об’єднаних роялістів, порядку, великої буржуазії — з другого.

Добившись президентства, Бонапарт негайно склав міністерство партії порядку, на чолі якого поставив Оділона Барро, nota bene — старого керманича найліберальнішої фракції парламентарної буржуазії. Нарешті, добродій Барро добув міністерство, що мрія про нього турбувала його з 1830 року, та навіть більше: він став президентом цього міністерства, але не як найбільш поступовий шеф парламентарної опозиції, як це він собі уявляв за Луї-Філіпа, але з завданням придушити парламент і в спілці з усіма його запеклими ворогами, єзуїтами і леґітимістами. Він одружився, нарешті, але лише після того, як молоду було проституовано. Сам Бонапарт удавано зовсім стояв осторонь. Ця партія працювала за нього.

Одразу-ж на першій міністерській нараді ухвалено експедицію до Риму й вирішили виконати її по-за спиною національного зібрання, а засоби на це здобути від нього під фальшивим приводом.[19] Таким робом, почато з ошукання національного зібрання й потайної умови з закордонними абсолютними державами проти революційної римської республіки. Таким саме робом і таким саме маневром підготував Бонапарт свій coup 2 грудня проти роялістичного законодавчого зібрання і його конституційної республіки. Не забуваймо, що та сама партія, яка склала 20 грудня 1848 року бонапартівське міністерство, 2 грудня 1851 року становила більшість законодавчого національного зібрання.

В серпні установчі збори ухвалили розпустити себе лише після того, як вони вироблять і оголосять цілий ряд орґанічних законів, що повинні були доповнити конституцію. 6 січня 1849 р партія порядку через представника Рато пропонувала зборам залишити орґанічні закони, а радше ухвалити свій власний розпуск. Під цей час не тільки міністерство з добродієм Оділоном Барро на чолі, але й усі роялістичні члени національного зібрання намовляли його, що відновити кредит і встановити порядок можна тільки розпустивши зібрання, поклавши край перехідному періодові й утворивши постійний лад; зібрання перешкоджає продуктивній діяльності нового уряду і зберігає своє існування лише на досаду країні, якій воно тяготить. Бонапарт прислухався до всіх цих зневаг проти національного зібрання, вивчив їх на пам’ять і довів 2 грудня 1851 р. парламентським, роялістам, що він навчився від них. Він повторив проти них їхні власні репліки.

Міністерство Барро й партія порядку пішли далі. По всій Франції вони орґанізували петиції до національного зібрання, в яких його по-приятельськи просили зійти геть. Таким робом проти національного зібрання, цього конституційно орґанізованого вислову народу, вони повели до бою неорґанізовані маси народу. Вони вчили Бонапарта апелювати від парламентарних установ до народу. Нарешті, 29 січня 1849 р. настав день, коли установчі збори повинні були постановити про свій власний розпуск. Національне зібрання побачило, що будинок засідань занято військом; Шанґарньє, ґенерал партії порядку, в руках якого об’єдналося головне командування національною ґвардією й лінійним військом, робив великий перегляд війська в Парижі, неначе мав відбутися справжній бій, а об’єднані роялісти оголосили, погрожуючи установчим зборам, що проти них буде вжито сили, якщо вони не погодяться. Вони погодилися, і лише виторгували собі зовсім короткий термін існування. Чим відрізнялося 29 січня від coup d’état 2 грудня 1851 року? Лише тим, що його провели роялісти вкупі з Бонапартом проти республіканського національного зібрання. Ці панове не помітили або не хотіли помітити, що Бонапарт скористувався з 29 січня 1849 року, щоб наказати частині війська продефілювати перед Тюїльрі повз нього і жадібно ухопився за цей перший офіційний поклик військової сили проти сили парламентарської, щоб нагадати своєю особою Каліґулу. Але вони бачили, звичайно, лише свого Шанґарньє.

Мотивом, що особливо спонукав партію порядку силоміць скоротити життя установчих зборів, були орґанічні додаткові до конституції закони, як-от закон про народню освіту, про культ то-що.

Для об’єднаних роялістів було надзвичайно важливо самім виготувати ці закони, а не дати виготувати їх республіканцям, які стали недовірливими. Серед цих орґанічних законів був, між иншим, також закон про відповідальність президента республіки. 1851 року законодавче зібрання як-раз розроблювало такий закон, коли Бонапарт попередив цей удар на нього ударом 2 грудня. Чого-б не дали об’єднані роялісти, підчас своєї парламентарної зимової кампанії 1851 року, якби був у них закон про відповідальність уже готовий, та ще виданий підозрілим, ненависним республіканським зібранням.

Після того, як 29 грудня 1849 року установчі збори самі зламали свою останню зброю, міністерство Барро й прихильники порядку змагалися прискорити його смерть, нічого не залишали, що могло-б припинити ці збори і вимушували від них, зневірених у своїм безсиллі, закони, які знищували й решту пошани серед публіки.

Бонапарт, захоплений своєю наполеонівською манією, був досить сміливим, щоб одверто експлоатувати це приниження парламентарної влади. Коли, наприклад, 8 травня 1849 року національне зібрання винесло міністерству вотум догани з приводу того, що військо Удіно захопило Чівіта-Веккію і наказало вирядити римську експедицію до її удаваної ціли, Бонапарт оголосив того самого вечора в «Moniteur»[20] листа до Удіно, в якому вітає його за його героїчні подвиги, удаючи з себе великодушного оборонця армії в противагу мізерним парламентаріям. Роялісти посміхалися з цього. Вони вважали Бонапарта по-просту за обдуреного ними. Нарешті, коли Марра, президентові установчих зборів, здавалося хвилину, що безпека національного зібрання є в загрозі, і коли він, спираючись на конституцію, прикликав одного полковника з його полку, то цей полковник відмовився, посилаючися на дисципліну і відіслав його до Шанґарньє. Останній відмовив Марра і зауважив глузливо, що він не любить baïonnettes intelligentes[21]. В листопаді 1851 року, коли об’єднані роялісти хотіли почати з Бонапартом рішучу боротьбу, пробували вони в своєму ославленому біллі квесторів провести принцип прямого викликання війська президентом національного зібрання. Один з їхніх ґенералів, Лерло, підписав цього законопроєкта. Даремно Шанґарньє голосував за цю пропозицію, а Тьєр виславляв обачну мудрість тодішніх установчих зборів. Військовий міністр Сен-Арно відповів йому на це, як колись Шанґарньє відповів Марра — під оплески задоволення монтаньярів.

Таким робом партія порядку, поки вона ще не складала національного зібрання, поки вона була ще тільки міністерством, сама ганьбила парламентарний режим. І вона лементує, коли 2-е грудня 1851 року вигнало цей режим з Франції.

Бажаємо йому щасливої подорожи.

III

Дня 29 травня 1849 року зібралося законодавче національне зібрання. 2-го грудня 1851 року його було розігнано. Цей період охоплює існування конституційної, або парламентарної республіки.

Підчас першої французької революції за пануванням конституціоналістів було панування жирондистів, і за пануванням жирондистів — панування якобінців. Кожна з цих партій спирається на більш поступову. Кожну з цих партій, як доводила вона революцію до того пункту, де вона далі вже не може йти разом, а тим менш вести її за собою, усував і відсилав на гільотину сміливіший спільник, який стояв за нею. Отже, революція розвивається, ввесь час висхідною лінією йдучи.

Щось протилежне коїться в революцію 1848 р. Пролетарська партія з’являється тут, як додаток до дрібнобуржуазно-демократичної. Остання зраджує її й дає загинути 16 квітня, 15 травня і червневими днями.

Демократична партія зі свого боку спирається на плечі буржуазних республіканців. Буржуазні республіканці, ледве намацавши міцний ґрунт під ногами, струшують докучливих товаришів і самі спираються на плечі партії порядку.

Партія порядку поводить плечима, даючи буржуазним республіканцям шкереберть летіти, і кидається на плечі озброєної сили. Вона уявляє, що все ще сидить на їхніх плечах, коли раптом одного чудового ранку помічає, що плечі перемінилися на багнети. Кожна партія б’є ззаду на ту, що пролізла далі, і знову спирається на партію, яка пхає назад. Немає нічого дивного, що вона не дотримує рівноваги в цій чудернацькій позиції і звалюється, вироблюючи неминучі гримаси й як-найдивовижніші скоки. Революція рухається, таким робом, низхідною лінією. Цей зворотний рух виявляється ще раніше, ніж прибрано останню лютневу барикаду і раніше, як уконститовалася перша революційна влада.

Період, що нам треба тепер розібрати, являє собою найбільш строкату мішанину різких суперечностей: конституціоналісти, що відверто конспірують проти конституції; революціонери, визнані за конституціоналістів; національне зібрання, що бажає бути всемогутнім і раз-у-раз залишається парламентарським; Гора, що вбачає своє призначення в терпінні і відбиває теперішні невдачі, віщуючи майбутні перемоги; роялісти, що виступають у ролі республіканських patres conscripti[22] і будуть примушені обставинами допомагати за кордоном ворожим Франції королівським домам, прибічниками яких вони є, а у Франції зберігати республіку, яку ці ненавидять; виконавча влада, яка навіть у своїй слабості знаходить джерело сили, а в презирстві, що вона усюди викликає до себе — джерело поважання; республіка, що являє собою лише сполучення найганебніших рис двох монархій — реставрації та липневої монархії — з імперіялістичним ярликом; союзи, першою засадою яких є розділ; боротьба, оснівний принцип якої є нерішучість; шалена, беззмістова аґітація во ім’я порядку; урочиста проповідь спокою во ім’я революції; фальшовані страсті й безстрастні істини; герої без героїчних учинків; історія без подій; розвиток у якому, здається, єдиною руховою силою є календар, що потомлює постійним повторенням тих самих припливів і відпливів; суперечності, які самі себе, здається, періодично женуть угору, щоб притушитися й пропасти, не маючи змоги поглотити претенсійно виставлені на показ силкування та буржуазні острахи перед небезпекою загибели світу і під той-же час дрібні інтриґи й двірські комедії, що відогравали рятівники світу, які своїм laissez allez пригадують не стільки страшний суд, скільки часи фронди; увесь офіціяльний ґеній Франції, оголошений лукавими дурощами поодинокого індивідуума; сукупна воля нації, яка всякий раз, коли її виявляється шляхом загального права голосування, шукаючи собі відповідного виразу через споконвічних ворогів народніх мас, знаходить його, нарешті, в самоволі одного флібуст’єра[23]. Коли яку-небудь добу історії змальовано безпросвітньо сірою, то саме цю. Люди й події з’являються тут Шлемілями[24] навиворіт, тінями, безтілесними. Революція сама паралізує своїх власних представників і лише наділяє своїх супротивників засобами насильства. Коли «червона примара», яку ввесь час викликають та приборкують контр-революціонери, врешті з’являється, то не з анархічною фриґійською шапкою на голові, а в мундирі порядку, в червоних штанах.

Як ми вже бачили, міністерство, призначене Бонапартом 20 грудня 1848 року, в день свого вшестя на небеса було міністерством партії порядку, коаліції леґітимістів та орлеаністів. Це міністерство Барро-Фаллу пережило республіканські установчі збори, життя яких воно більш або менш насильно скоротило і все це залишалося при кермі. Шанґарньє, ґенерал об’єднаних роялістів, увесь час з’єднував у своїх руках головне командування першою армійською дивізією та паризькою національною ґвардією. Загальні вибори забезпечували, нарешті, партії порядку велику більшість у національному зібранні. Тут депутати та пери Луї-Філіпа зустріли святе військо леґітимістів, для яких численні виборчі карточки нації перетворилися у вхідні білети на політичну сцену.

Бонапартистичні народні представники були в палаті занадто рідкі, щоб утворити самостійну парламентарну партію. Вони є лише як mauvaise queul[25] партії порядку. Отже, партія порядку посідала, нарешті, державну владу (армію та законодавчий корпус, коротко — всю сукупність державної влади), її морально підкріпили загальні вибори, що виставляли її панування, як волю народню, а також одночасна перемога контр-революції по всьому европейському континенту.

Ніколи жадна партія не починала свого походу з більшими засобами і при більш догідних віщуваннях.

Розбитих щирих республіканців зменшено в праводавчім національнім зібранні до купки коло 50 душ з африканськими ґенералами Кавеньяком, Ляморісьєром та Бедо на чолі. Велику опозиційну партію утворили зате монтаньяри. Це парламентарне хресне ім’я дала собі соціял-демократична партія. Вона мала по-над 200 голосів з 750 голосів національного зібрання й була через те принаймні на стільки-ж сильною, як будь-яка з трьох фракцій партії порядку, взята окремо. Її відносна меншість порівняно до всієї роялістичної коаліції урівноважувалася, здається, декількома особливими обставинами. Вона не тільки придбала, як це виявили департаментські вибори, значне число прибічників серед сільського населення. Вона рахувала між своїми майже всіх депутатів Парижу; армія виявила демократичний напрямок думок, обравши трьох підофіцерів; нарешті, голову монтаньярів Ледрю-Роллена, відзначаючи його від усіх представників партії порядку, піднесено було до парламентарного шляхетського стану п’ятьма департаментами, що з’єднали на ньому свої голоси. Таким чином, 29 травня 1849 року здавалося, що Гора, при неминучих колізіях роялістів по-між собою і всієї партії порядку з Бонапартом, має перед собою всі елементи успіху. Чотирнацять днів пізніше вона втратила все, навіть і честь.

Перш, ніж перейти до дальшої парламентської історії, треба зробити деякі зауваження, щоб уникнути звичайних помилок що до оцінки всього характеру доби, яка лежить перед нами. Як на демократичний погляд, то суть доби законодавчого національного зібрання є така сама, що й доби установчого зібрання; це є просто боротьба між республіканцями та роялістами. Самий рух вони визначають одним словом «реакція», тоб-то ніч, коли всі коти сірі і яка дозволяє їм, нічним вартівникам, виспівувати загальновживані фрази. На перший погляд партія порядку виглядає плетивом розмаїтих роялістичних фракцій, які не тільки інтриґують одна проти одної, щоб посадити на престол кожній свого і власного претендента, усунувши претендента протилежної партії, але також об’єднуються всі вони в спільній ненависті й у спільних нападах проти «республіки». Зі свого боку, Гора, в протилежність до цієї роялістичної конспірації, виступає, як заступниця «республіки». Партія порядку постійно занята «реакцією», яку направлено тут так само, як у Прусії, проти преси, союзів то-що, і яку проводиться, як і в Прусії, в формі грубого, поліційного втручання бюрократії, жандармерії та прокуратури. «Гора» з свого боку знову постійно занята відбиванням цих нападів та захистом «відвічних людських прав», як це за останні півтора століття, в більшій або меншій мірі, робили всі так звані народні партії. Але ближче розглянувши стан загальний і ролю партії, зникає однак цей поверховий вигляд, який заслонює класову боротьбу й особливе обличчя цієї доби.

Леґітимісти й орлеаністи становили, як уже було сказано, дві великі фракції партії порядку. Що-ж прив’язувало ці фракції до їхніх претендентів, і що роз’єднувало їх межи собою? Це було не що инше, як лілія, трьохколіровий стяг і дім Бурбонів, дім Орлеанів; словом, різні відтінки роялізму. За панування Бурбонів орудовало велике землевласництво, зі своїми попами та льокаями, за Орлеанів — фінансова аристократія, велика промисловість, велика торгівля, тоб-то капітал зі своїм почтом з адвокатів, професорів та красномовців. Леґітимне королівство було лише політичним виразом для дідичного панування власників землі, як липнева монархія була лише політичним виразом для узурпованого панування буржуазних вискочків. Отже, в основі поділу цих фракцій були не так звані принципи, а умови їх матеріяльного існування, два різні роди власности, стара суперечність між містом та селом, суперництва межи капіталом та земельною власністю. Хто заперечуватиме, що одночасно їх прив’язували до того чи другого королівського дому старі спогади, особиста ворожнеча, побоювання й надії, забобони й ілюзії, симпатії й антипатії, переконання, символи віри й принципи. На різних формах власности, на соціяльних умовах існування підноситься ціла надбудова різноманітних і своєрідно витворених почувань, ілюзій, типів населення, світоглядів. Ціла класа творить і формує їх з своїх матеріяльних підстав і відповідних суспільних взаємин. Окремий індивід, якому їх передає традиція та виховання, може уявити собі, що вони утворюють властиві мотиви й вихідну засаду його вчинків. Кожна фракція, леґітимісти й орлеаністи хотіли упевнити й себе самих і инших,. що їх розділяє прихильність до двох різних королівських домів, але як показали опісля факти, різні їхні інтереси куди більш не допускали до об’єднання двох королівських домів. І як у приватному житті ми відрізняємо те, що думає й говорить про себе людина, і те, що вона дійсно є й робить, так в історичній боротьбі мусимо ми ще більше відрізняти мрії партій від їхнього справжнього орґанізму та їхніх справжніх інтересів, їхні уявлювання від їхньої реальности. Підчас республіки орлеаністи й роялісти опинилися поруч з однаковими домаганнями. Коли кожна сторона наперекір другій старалася відстояти відбудування свого власного королівського дому, то це значило лише, що кожен з двох великих інтересів, що ділять буржуазію — земельна власність і капітал — прагнув відновити свою зверхність, підбивши під себе другого.

Ми кажемо про два інтереси буржуазії, бо велике землевласництво, не зважаючи на своє феодальне кокетування і свою расову гордість, в процесі розвитку сучасного громадянства цілком збуржуазіло. Так, анґлійські торі довгий час уявляли собі, що вони мріють про королівство, церкву та красу установ старої Анґлії, поки, нарешті, небезпечний момент вирвав від них визнання, що вони мріють лише про земельну ренту.

Об’єднані роялісти відогравали межи собою свої інтриґи в пресі в Емсі і в Клармоні[26], — одним словом, по-за парламентом. За лаштунками вони знову вдягли свою стару орлеанську та леґітимістичну ліберію й поновлювали свої старі турніри. Але на публічній арені, в своїх інтермедіях та інтерлюдіях, як велика парламентарна партія, вони обмежувалися простими виразами пошани до своїх шановних королівських домів, і відкладали реставрацію монархії in infinitum[27]. Свій справжній інтерес вони робили, як партія порядку, тоб-то під громадським, а не під політичним прапором; як представники буржуазного світового порядку, а не як лицарі мандрівних принцес; як класа буржуазії в боротьбі проти инших клас, а не як роялісти проти республіканців. І, як партія порядку, вони панували над иншими класами суспільства необмеженіше й суворіше, ніж коли-будь раніш, за реставрації або за липневої монархії. Таке панування було можливе взагалі тільки під формою парламентарної республіки, бо лише ця форма могла об’єднати обидві великі ґрупи французької буржуазії і, таким чином, здійснити панування своєї класи замість режиму однієї її привілейованої фракції. Коли вони все-ж, як партія порядку, нападали на республіку й висловлювали свою нехіть до неї, то не з-за роялістичних спогадів лише. Інстинкт підказував їм, то хоч республіка і довершує їхнє політичне панування, але рівночасно підриває його суспільні основи, бо примушує велику буржуазію виступити проти повалених клас і боротися з ними цілком одверто, не ховаючися за корону, не маючи можливости заняти увагу нації другорядними конфліктами між буржуазією та короною й межи собою. Почуття слабости примушувало буржуа відступати з жахом перед щирою формою їхнього власного класового панування й прагнути недовершених, недорозвинених, а тому й безпечніших його форм. Кожного разу, однак, коли об’єднані роялісти попадали в конфлікт з ворожим їм претендентом, Бонапартом, коли їм здавалося, що виконавча влада порушить їх парламентарну всемогутність, — одним словом, кожного разу, коли їм доводилося висувати політичний бік свого панування, і вони виступали, як республіканці, а не як роялісти. Так поводилися всі, починаючи з орлеаніста Тьєра, який застерігав національне зібрання, що республіка ділить їх менш за все, і кінчаючи леґітимістом Баррьє, що 2 грудня 1851 р., обпоясаний трьохколіровим шарфом, в позі трибуна гукав від імени республіки до народу 10-ї округи, що зібрався перед будинком мерії. Правда, луна глузливо відзивалася до нього: «Генріх V», «Генріх V».

В противагу коалізованій буржуазії утворилася коаліція дрібної буржуазії та робітників, так звана соціял-демократична партія. Дрібні буржуї зрозуміли, що після червневих днів 1848 року їх погано нагороджено, що матеріяльні інтереси їхні терплять, а демократичні ґарантії, які повинні були забезпечити здійснення цих інтересів, поставлено під знак запитання контрреволюцією. А тому вони наблизилися до робітників. З другого боку, їхнє парламентарне представництво, Гора, яку відсунено на бік підчас диктатури буржуазних республіканців, в другу половину життя установчих зборів, знов здобула собі втрачену популярність боротьбою з Бонапартом та роялістичними міністрами. Гора увійшла у спілку з провідниками соціялістів.

В лютні 1849 року святковано бенкети примирення. Було вироблено спільну проґраму, засновано спільні виборчі комітети, виставлено спільних кандидатів. Соціяльним вимогам пролетаріяту було відламано революційне вістря й було надано демократичний зворот; демократичним домаганням дрібної буржуазії відкинуто їх лише політичну форму й висунуто їхні соціялістичні пункти.

Так утворилася соціял-демократія. Нова Гора, наслідок цієї комбінації, включила в себе, — коли не рахувати декількох фіґурантів з робітничої класи та декількох соціялістичних сектантів, — ті самі елементи, як і стара Гора, але в більшій кількості. Однак, у міру дальшого розвитку вона змінилася вкупі з класою, яку вона репрезентувала. Своєрідний характер соціял-демократії визначився тим, що вона потрібувала демократично-республіканських установ не для того, щоб за допомогою їх усунути одночасно обидві протилежності — капітал та найману працю, а для того, щоб змягчити суперечність між ними й перетворити її на гармонію. Хоч які заходи пропонувалося, щоб досягти цієї мети, хоч як-би прикрашалося останню більш чи менш революційними уявленнями, зміст завжди залишається той самий. Зміст полягає в перетворенні суспільства на демократичних підставах, в перетворенні, яке, однак, не виводить його за межі дрібної буржуазности. Не слід, звичайно, утворювати собі обмежені поняття, що дрібна буржуазія принципово поривається здійснити еґоїстичні класові інтереси. Вона вірить, навіть, що особливі умови її увільнення є загальними умовами, при яких тільки й можна врятувати сучасне громадянство й усунути класову боротьбу. Так само не слід гадати, що всі представники демократії є лише крамарі або прихильники їхні. Своєю освітою та індивідуальним стано¬вищем вони можуть бути далекі від них, як небо від землі. Представниками дрібного буржуа робить їх та обставина, що їхня думка не має змоги переступити ті межі, яких не переступає життя дрібного буржуа, і тому теоретично вони приходять до тих самих завдань і гасел, до яких дрібного буржуа приводять практично його матеріяльні інтереси та його суспільне становище.

Таке взагалі відношення між політичними й літературними представниками класи й тією класою, яку вони заступають.

Після всього сказаного цілком зрозуміло, що в повсякчасній боротьбі Гори та партії порядку з-за республіки й так званих прав людини ані республіка, ані право людини не є їхня кінцева мета: так само, коли армія, яку хочуть силоміць роззброїти, обороняючись, стає до бою, то ніхто не скаже, що вона бореться, аби лише зберегти собі зброю.

Партія порядку спровокувала монтаньярів, негайно-ж після того, як відкрито було засідання національного зібрання. Буржуазія відчула тепер потребу розправитися з дрібнобуржуазними демократами подібно до того, як рік тому вона відчувала потребу покінчити з революційним пролетаріятом. Тільки позиція супротивника була тепер инша. Міць пролетарської партії була на вулиці, дрібної буржуазії — в самому національному зібранні. Отже, доводилося виманити її з національного зібрання на вулицю, примусити її саму зламати свою парламентарну силу, доки час і нагода не зміцнили ще її становища. Гора зі всього розгону кинулася в ці тенета.

Бомбардування Риму французьким військом було тією принадою, на яку вона попалася. Бомбардування це порушило артикул V конституції, який не дозволяє французькій республіці вживати своєї військової сили, щоб приборкувати волю инших народів. До того-ж артикул IV забороняв виконавчій владі оголошувати війну без згоди національного зібрання, і установчі збори в своїй постанові від 8 травня висловилися проти римської експедиції. На цій підставі 11 червня 1849 року Ледрю-Роллен вніс акт обвинувачення проти Бонапарта та його міністрів. Роздратований осиними уколами Тьєра, він дав унестись навіть до погрози, що буде захищати конституцію всіма заходами, хоч-би зі зброєю в руках. Гора піднялася, як один чоловік, і повторила цей заклик до зброї. 12 червня національне зібрання відкинуло акт обвинувачення, а Гора залишила парламент. Події 13 червня відомі: прокламація частини монтаньярів, що оголосила Бонапарта та його міністрів «по-за конституцією»; вуличний похід демократичних національних ґвардій, які з’явилися без зброї й розбіглися при зустрічі з військом Шанґарньє, і т. д., і т. д. Частина монтаньярів утікла за кордон, другу частину було віддано під найвищий суд в Буржі, а решту, як школярів, згідно з парламентарним регламентом, віддано педаґоґічному доглядові президента національного зібрання. В Парижі було знов заведено стан облоги, а демократичну частину його національної гвардії розпущено. Так було зламано вплив монтаньярів у парламенті й силу дрібної буржуазії в Парижі.

Ліон, де 13 червня подано гасло до кривавого повстання робітників, разом з п’ятьма околишніми департаментами також було оголошено на стані облоги, який продовжується й до цього часу.

Більшість Гори відцуралася свого аванґарду, відмовившися підписати його прокламації. Преса здезертувала, і тільки дві ґазеті наважилися оголосити монтаньярське пронунціяменто. Дрібна буржуазія зрадила своїх представників тим, що національна ґвардія не з’являлась, або там, де вона з’являлась, перешкоджала будувати барикади. Представники обдурили дрібних буржуїв, бо обіцяні ними союзники в армії ніде не показувалися. Нарешті, замість запастися новими силами від союзу з пролетаріятом, демократична партія тільки заразила пролетаріат своєю власною слабістю, і що, звичайно, супроводить героїчні вчинки демократів, проводирі задовольнялися, обвинувачуючи «нарід» свій у відступництві, а нарід задовольнився, обвинувачуючи проводирів у шахрайстві.

Рідко оголошувалося про якийсь учинок з більшим галасом, ніж про майбутній похід монтаньярів; рідко з більшою певністю, ніж у даному випадкові, заздалегідь розголошувано про неминучу демократичну перемогу. Воно й зрозуміло: демократи вірять у силу трубних звуків, перед якими завалилися колись мури Єріхону. і натрапляючи на мури деспотизму, вони кожного разу хочуть повторити це чудо. Коли Гора хотіла перемогти в парламенті, вона не повинна була закликати до зброї. Коли вона в парламенті закликала до зброї, вона не повинна була поводитися на вулиці по-парламентарному. Коли малося на увазі провести демонстрацію справді мирну, то було безглуздям не передбачити, що її зустрінуть по-військовому. Коли припускалося розпочати справжню боротьбу, то було по-чудернацькому залишити вдома ту зброю, якою треба туло її вести. Вся справа в тому, що революційні погрози дрібних буржуїв та їхніх демократичних представників є лише спробою залякати противника, коли їх припруть до стіни, коли, досить скомпрометувавши себе, вони примушені, нарешті, виконати свої погрози, вони роблять це надзвичайно двозначно: вони уникають найбільше усіх, засобів, що найпряміше ведуть до мети, і вишукують приводи, щоб здатися. Гучна увертюра, що сповіщає про початок боротьби, завмирає в ледве чутньому гарчанні, як тільки боротьба дійсно має розпочатися; актори перестають дивитися на себе au serieux, і вся комедія луснула, як надутий повітрям балон, що його пробито голкою.

Жадна партія не прибільшує своїх засобів у більшій мірі, ніж демократична, жадна не помиляється з більшим легковір’ям що до ситуації. Коли частина армії віддала свої голоси монтаньярам, то останні були вже переконані, що армія повстане за них. І з якого приводу? З приводу, який в очах війська може мати лише одну рацію, а саме ту, що революціонери стали на бік римських салдатів проти французьких салдатів. З другого боку, ще надто свіжі були спогади про червень 1848 року, і тому пролетарі все ще мусили відчувати глибоку відразу до національної ґвардії, а проводирі таємних товариств виявляли рішуче недовір’я до демократичних проводирів. Щоб змягчити ці непорозуміння, треба було великих спільних інтересів, які відогравали-б тут ролю. Порушення абстрактного параґрафу конституції не могло викликати такого інтересу. Хіба конституцію вже не порушувалося декілька раз, як запевняли самі-ж демократи? І хіба найпопулярніші ґазети не плямували її, як махінацію контр-революціонерів? Але демократ, тому що він представляє дрібну буржуазію, цеб-то перехідну класу, в якій притуплюються інтереси двох клас, уявляє себе взагалі вищим над усякі класові суперечності. Демократи припускають, що проти них стоїть упривілейована класа, але вони з усією рештою елементів нації складають нарід. Вони захищають лише права народу, їх цікавлять лише інтереси народу. Тому їм немає жадної потреби досліджувати, з огляду на близьку боротьбу, інтереси та позиції різних клас. Їм немає потреби сумнівно зважувати свої власні засоби. їм треба лише дати гасло, щоб нарід з усіма своїми невичерпними ресурсами кинувся на гнобителів. І коли здійснюється план їхній на практиці, а інтереси їхні будуть нікому неінтересні, а їхня сила — безсиллям, то винні в цьому або згубні софісти, які розкололи неподільний нарід на різні ворожі табори, або армія надто озвіріла й надто засліпла для того, щоб зрозуміти справжні наміри демократії, як своє власне благо, або все пропало через занедбання якоїсь подробиці підчас виконання плану, або, нарешті, кампанію на цей раз було прогнано просто через якийсь непередбачений випадок. Кожен раз демократ виходить зі всякої ганебної невдачі остільки-ж незаплямованим, оскільки невинно він підпав їй, з новопридбаним переконанням, що він переможе; не він та його партія повинні змінити свої старі погляди, — навпаки, обставини мусять достигнути до його рівня.

Тому, не треба уявляти здесятковану, зламану, приборкану новим парламентарним регламентом партію Гори занадто нещасливою. Коли 13 червня позбавило її проводирів, то воно зробило зате місце другорядним талантам, самолюбство яких облещувало це нове становище. Коли їхня безсилість у парламенті не викликала вже жадного сумніву, то тим більш вони мали рацію обмежити свою діяльність вибухами морального обурення й тріскучою декламацією. Коли партія порядку вдавала, що в демократах, як останніх офіційних представниках революції, вона вбачає втілення всього страхіття анархії, тим пласкішими й сумирнішими могли вони бути в дійсності. З приводу 13 червня вони втішалися глибокорозумними зауваженнями: так, але якщо ви насмілитеся посягнути на загальне виборче право, тоді ми покажемо, хто такі є ми. Nous Verrons!

Що до монтаньярів, які втекли за кордон, то досить зауважити, що Ледрю-Роллен, після того, як йому пощастило протягом двох тижнів безповоротно згубити сильну партію, на чолі якої він стояв, він вважав себе за покликаного скласти французький уряд in partibus; що постать його, у віддаленні від терену діяльности, здавалася де-далі більшою в міру того, як підупадав рівень революції, і офіційна велич офіційної Франції ставала приземкуватіша; що він міг навіть фіґурувати, як республіканський претендент на виборах, що мали відбутися 1852 р.; що він розсилав періодичні обіжники валахам та иншим народам, в яких загрожував деспотам континенту вчинками своїми та своїх союзників. Чи то так не зовсім правий був Прудон, коли гукнув цим панам: «Vous n’êtes que les blagueurs!»

Партія порядку 13 червня не тільки зламала монтаньярів але провела під той-же час принцип залежности конституції від постанов більшости національного зібрання. Республіку вона розуміла так, що це є парламентарна форма панування буржуазії, необмеженого, як за монархії, ні ветом виконавчої влади, ні розпуском парламенту. Це була парламентарна республіка, як назвав її Тьєр. Але коли буржуазія 13 червня забезпечила собі всемогутність всередині парламентарного будинку, то, вигнавши зі зборів найпопулярнішу їх частину, чи не побила вона самий парламент несцілимою безсилістю на очах виконавчої влади та народу? Віддавши без дальших церемоній численних депутатів під суд, вона сама знищила свою парламентарну недоторканість. Ганебний регламент, якому вона підкорила партію Гори, підніс президента республіки в тій-же мірі, у якій принизив окремих представників народу. Заплямивши повстання на захист конституції, як анархічний учинок, що веде до перевороту громадянства, вона тим самим відняла в себе змогу апелювати до повстання в тому випадкові, коли виконавча влада порушить конституцію на шкоду її інтересам. І іронія історії захотіла, щоб того самого ґенерала, який з наказу Бонапарта бомбардував Рим і таким чином дав безпосередній привід до конституційного повстання 13 червня, 2 грудня 1851 року цього самого Удіно партія порядку, благаючи, але даремно, рекомендувала народові) як конституційного ґенерала проти Бонапарта. Другим героєм 13 червня був Вієйра, який зажив собі похвали з трибуни національного зібрання за ті жорстокості, що він творив у помешканнях демократичних ґазет, керуючи ротою національних ґвардійців, що належали до фінансової аристократії. Вієйра цей самий був втаємничений у змову Бонапарта і в значній мірі спричинився до того, що національному зібранню в останню годину відібрано всяку охорону з боку національної ґвардії.

День 13 червня має ще й инше значіння. Гора хотіла присилувати зібрання віддати Бонапарта під суд. Розгром її був тому прямою перемогою Бонапарта, особистим тріюмфом його над своїми демократичними ворогами. Перемогу здобула партія порядку, а Бонапартові залишилося лише зібрати плоди пере¬моги. Він це й зробив. 14 червня на стінах Парижу можна було читати прокламацію, в якій президент, ніби-то проти своєї волі, виключно під натиском обставин, кидає свою манастирську самоту, з видом невизнаної чесноти скаржиться на наклеп своїх противників і, удаючи, що особистий його інтерес є тотожній з інтересами порядку, в дійсності інтереси порядку ототожнює зі своїми особистими інтересами. До того-ж, хоч римську експедицію й було опісля ухвалено національним зібранням, ініціятива її вийшла від Бонапарта. І після того, як він знову ввів до Ватикану первосвященника Самуїла, він уже міг сподіватися, що ввійде в Тюїльрі, як цар Давид. Він завоював попів.

Ворохобня 13 червня, як ми бачили, обмежилася мирною вуличною процесією. Отже, вона не могла надати військових лаврів. Але в цю добу, остільки бідну на героїв та події, партія порядку переробила цю битву без кровопролиття на другий Австерліц. Трибуна й преса вихваляли армію, як силу порядку, в противагу народнім масам, як анархічному безсиллю, славили Шанґарньє, як «твержу суспільства», — містифікація, якій згодом і сам він повірив. Між тим, ненадійні корпуси було віддалено з Парижу, полки, що виявили себе на виборах найбільш демократичними, вислано з Франції до Алжиру, невгомонні голови серед війська віддано до дисциплінарних батальйонів, нарешті, систематично проведено відгородження преси від касарні й касарні від буржуазного громадянства.

Ми дійшли тут до рішучого зворотного пункту в історії французької національної ґвардії. Року 1830 вона вирішила упадок реставрації. За Луї-Філіпа всі повстання, в яких національна ґвардія була на боці війська, кінчалися невдало. Підчас лютневої революції 1848 р., коли національна ґвардія поставилася пасивно до повстання й двозначно до Луї-Філіпа, останній визнав, що його справу програно. Так пустило корені переконання, що революція не може перемогти без, а армія не може побідити проти національної ґвардії. Це були забобони армії про буржуазну всемогутність. Червневі дні 1848 р., коли вся національна ґвардія з лінійним військом придушила повстання, зміцнили ці забобони. Коли на чолі уряду став Бонапарт, становище національної ґвардії до деякої міри підупало, бо протиконституційно з’єднано було в руках Шанґарньє командування національною ґвардією та командування першою армійською дивізією.

Як командування національною ґвардією було тепер атрибутом головного командира війська, так само національна ґвардія зробилася лише простою прищіпкою до реґулярного війська. 13 червня було її, нарешті, зламано. Упадок її залежав не від самих лише частинних розпусків, які, починаючи з цього моменту, періодично повторювались по всіх місцевостях Франції й залишили від національної ґвардії самі уламки. Демонстрація 13 червня була насамперед демонстрацією демократичної національної ґвардії. Вона стала перед військом, правда, без зброї, але все-ж у своїх мундирах, але як-раз у мундирі національного ґвардійця й полягав талісман. Армія переконалася, що мундир цей є такою-ж сукняною ганчіркою, як і всякий инший шматок сукна. Чари зникли. Червневими днями 1848 р. буржуазія й дрібна буржуазія, репрезентовані національною ґвардією, об’єдналися з армією проти пролетаріяту, 13 червня 1849 р. буржуазія наказала армії зігнати дрібнобуржуазну національну ґвардію, 2 грудня 1851 року зникла національна ґвардія самої буржуазії, і Бонапарт лише констатував цей факт, підписавши додатково декрета про її розпуск. Таким чином, буржуазія сама розбила свою останню зброю проти армії, як тільки дрібна буржуазія повстала проти неї, переставши виступати за нею в вигляді васала. І взагалі буржуазія, коли сама вона стала самовладна, мусила руйнувати власними своїми руками всі засоби самозахисту проти абсолютизму.

Між тим, партія порядку святкувала відновлення своєї влади, яку, здавалося, було втрачено в 1848 році лише на те, щоб у 1849 році знову стати вільною від обмежень; вона святкувала, нападаючи на республіку та конституцію, кленучі всі майбутні, сучасні та минулі революції, — не виключаючи й тих, які проваджено її власними ватажками, — і видаючи закони, що затикали рота пресі, знищили асоціяції і піднесли стан облоги до значіння орґанічного інституту. Далі національне зібрання відсунуло свої засідання з половини серпня до половини жовтня, призначивши на час своєї відсутности постійну комісію. Підчас цих вакацій леґітимісти інтриґували з Емсом, орлеаністи — з Клармоном, Бонапарт інтриґував за допомогою урочистих об’їздів країни, ради департаментські — в нарадах з приводу перегляду конституції, — це випадки, що реґулярно повторюються підчас періодичних вакацій національного зібрання; докладніше я торкнуся їх, як тільки вони перетворяться на справжні події. Зауважмо лише, що національне зібрання поводилося надзвичайно неполітично, періодично зникаючи зі сцени на значні; перерви й залишаючи на чолі республіки лише одну — правда, мізерну постать — Луї Бонапарта, між тим як партія порядку на сором громадянству, розбивалася на свої складові роялістичні елементи, які цілком віддавалися своїм суперечним реставраційним забаганкам. Що-разу, коли підчас таких вакацій притихав безладний шум парламенту, і тіло його розпливалося в нації, виявлялося з повною яскравістю, що бракує лише одного, щоб дати справжній вигляд цієї республіки: оголосити її вакації постійними, а її гасло: «Liberté, égalité, fraternité»[28] заступити недвозначними словами: інфантерія, кавалерія, артилерія.

IV

Всередині жовтня 1849 року національне зібрання знов відкрило свої засідання. 1 листопаду Бонапарт зробив йому несподіванку, повідомляючи, що він усуває міністерство Барро-Фаллу й намічає утворити нове міністерство. Навряд чи проганяв хто зі служби своїх льокаїв більш безцеремонно, ніж Бонапарт своїх міністрів. Стусани, призначені національному зібранню, поки-що впали на Барро й К°.

Міністерство Барро, складене, як ми бачили, з леґітимістів та орлеаністів, було міністерством партії порядку. Бонапарт мав потребу в ньому, щоб розпустити республіканські установчі збори, орґанізувати експедицію проти Риму й зламати демократичну партію. Сховавшися за це міністерство, він, очевидячки, зовсім ухилився від справ, передав урядову владу партії порядку й надів на себе ту лагідну маску, яку за Луї-Філіпа носив відповідальний видавець ґазетярської преси — homme de paille[29]. Тепер він скинув свою маску: вона вже була йому не легким серпанком, що дозволяв прикрити своє обличчя, але перетворилася на залізну маску й шкодила йому показати своє справжнє обличчя. Він призначив міністерство Барро, щоб від імени партії порядку розігнати республіканське національне зібрання; він дав йому відставку, щоб оголосити своє власне ім’я незалежним від національного зібрання партії порядку.

Зручних приводів для цієї відставки не бракувало. Міністерство Барро нехтувало навіть формами пристойности що-до президента, як влади, що стояла поруч з національним зібранням. Підчас парламентарних вакацій Бонапарт оголосив листа до Едґара Нея, в якому він з одвертою доганою поставився до ліберального виступу папи, подібно до того, як раніш наперекір установчим зборам оголосив листа, який вихваляв Удіно за його напад на римську республіку. Коли національне зібрання ухвалило було видатки на римську експедицію, Віктор Гюґо ніби-то з лібералізму поставив цього листа на обговорювання. Партія порядку заглушила цей інцидент презирливо-недовірливими вигуками, наче вислови Бонапарта ніякого політичного значіння не могли мати. Жаден з міністрів не підняв рукавичку за нього. При иншій нагоді Барро зі звичайним своїм пустопорожнім патосом з ораторської трибуни кидав слова обурення проти тих «ганебних підступів», які, як він казав, оточують президента. Нарешті, під той час як герцогині Орлеанській міністерство вистаралося від національного зібрання вдовину пенсію, воно противилося всякій пропозиції збільшити цивільний лист президента. А в особі Бонапарта претендент на цісарську корону так тісно зрісся з підупалим лицарем щастя, що одна велика ідея про його поклик до відбудови цісарства завжди доповнювалася у нього другою ідеєю про поклик французького народу до заплати його боргів.

Міністерство Барро-Фаллу було перше й останнє парламентарне міністерство, яке Бонапарт покликав до життя. Усунення його є через це рішучий зворотний пункт. З ним партія порядку втратила, — щоб його ніколи знову не здобути, — конче потрібний, щоб зберегти парламентарний режим, — орґан виконавчої влади. Зрозуміло одразу, що в такій країні, як Франція, де виконавча влада має в своєму розпорядженні військо урядовців більш за півмільйона осіб, отже, тримає стало в найбільш безумовній залежності від себе величезну масу інтересів та осіб; де держава оплітає, контролює, реґулює, охороняє й бере в опіку буржуазне громадянство, починаючи з його найширших життєвих проявів і кінчаючи найнезначнішими, починаючи з найзагальніших умов його існування й кінчаючи приватним життям окремих індивідуумів; де цей орґанізм паразитів через надзвичайну централізацію став повсюдним і всезнавцем, набув підвищеної рухливости й пружности, в той час, як справжній суспільний орґанізм дивує своєю безпорадністю й несамостійністю, своєю розрізненістю й безформеністю, — зрозуміло, що в такій країні національне зібрання, втративши владу над міністерськими теками, мусить втратити й усякий справжній вплив, коли воно не поквапилося одночасно спростити механізм державного управління, скоротити, по змозі, армію урядовців і утворити, нарешті, для буржуазного суспільства й громадянської опінії самостійні орґани, незалежні від державної влади. Але матеріяльні інтереси французької буржуазії найщільніше сплетено як-раз з захованням цього великого й широко розгалуженого державного механізму. Сюди приміщує вона своє зайве населення і в формі державного утримання доповнює те, чого вона не має змоги зібрати в формі прибутків, відсотків, рент та гонорарів. З другого боку, політичний інтерес примушує її день-у-день збільшувати репресії й персонал державної влади й одночасно вести безупинну війну з громадською думкою, неймовірно калічити й паралізувати всілякі самостійні орґани руху суспільства, коли вже не можна було їх зовсім ампутувати. Таким чином, саме класове становище французької буржуазії примусило її, з одного боку, знищити життєві умови для всякого, а також і для свого власного парламентарного панування, а з другого боку — зробити невідпорною ворожу собі виконавчу владу.

Нове міністерство звалося міністерством д’Опуля. Це не значило, що ґенерала д’Опуля піднято до рангу міністра-президента. Укупі з Барро Бонапарт скасував цю посаду, яка призначала президентові республіки леґально нікчемну ролю конституційного короля, але — конституційного короля без трону й корони, без берла й меча, без невідповідальности, без доживотнього посідання найвищого державного поста і — що найгірше — без цивільної лісти. Міністерство д’Опуля мало лише одну людину з парламентарною славою — єврея Фульда, одного з найбільш уславлених членів фінансової аристократії. Йому дісталося міністерство фінансів. Загляньте до нотаток паризької біржі, і ви побачите, що, починаючи з 1 листопаду 1849 року, французькі фонди піднімаються й падають разом з підняттям або упадком акцій бонапартистів. Знайшовши собі, таким чином, прибічників на біржі, Бонапарт опанував рівночасно поліцію, призначивши Карльє на префекта паризької поліції.

Але наслідки зміни міністерства могли виявитися тільки в процесі дальшого розвитку. Найперше Бонапарт зробив тільки один крок вперед, щоб помітніший був його відступ. За його різким повідомленням послідувало дуже принижене запевнення в прихильності до національного зібрання. Кожного разу, коли міністри робили боязьку спробу внести, як законопроект, його особисті капризи, вони ніби-то давали зрозуміти, що роблять так проти волі, примушені посадою виконувати кумедні доручення, про безрезультатність яких вони були заздалегідь пересвідчені. Коли Бонапартові траплялося вибовкнути по-за плечима міністрів свої наміри і коли він бавився своїми «idées napoléonienes»[30], його-ж власні міністри крили його з трибуни національного зібрання. Здавалося, що узурпаторські забаганки його розголошувано лише для того, щоб не стихало зловтішне глузування його противніків. Він удавав з себе невизнаного ґенія, якого ввесь світ хоче видати за простака. Ніколи він у такій повній мірі не зазнавав презирства всіх клас, як під цю добу. Ніколи панування буржуазії не було остільки безумовним, і ніколи вона не виставляла на показ чванливіше зовнішні ознаки свого панування.

Я не маю на думці тут подавати історію її законодавчої діяльности, яка в цьому періоді виявилася в двох законах: в законі, який відновив податок на вино, і в законі про народню освіту, який знищив невіру. Коли пиття вина було для французів утруднене, зате тим гойніше було їм даровано води правдивого життя. Коли законом про акциз на вино буржуазія оголосила стару ненависну систему французьких податків недоторканою, то за допомогою закону про народню освіту вона хотіла забезпечити старий настрій мас, що допомагав переносити цю систему. Дивовижна річ: орлеаністи, ліберальні буржуї, ці старі апостоли вольтер’янізму та еклектичної філософії, довіряють керування французьким духом своїм природним ворогам — єзуїтам. Але орлеаністи й леґітимісти, хоч-би вони й розходилися в справі про претендента на корону, то розумки, що для з’єднаного панування їх треба з’єднати й засоби пригноблення двох діб, треба репресивні засоби липневої монархії доповнити й зміцнити репресивними засобами реставрації.

Селяни, обдурені в усіх своїх надіях, пригноблені більш, ніж будь-коли раніш, з одного боку, нізькими цінами на хліб, з другого боку, де-далі більшим тягарем податків та гіпотечних боргів, почали хвилюватися по різних департаментах. Їм відповіли цькуванням проти вчителів, які були підлеглими духовенству, цькуванням проти мерів, що підлягали префектам, відповіли системою шпигунства, якій підлягали усі. В Парижі й по великих містах сама реакція, має обличчя своєї доби й швидче викликає на бій, ані-ж приголомшує. На селі вона набуває плаского й простацького, дрібничкового, вимученого, одним словом жандармського характеру. Не трудно уявити собі, як сильно повинен був деморалізувати нестиглі маси трьохрічний режим жандармів, освячений режимом попів.

Хоч-би яку силу страсти й декламації партія порядку витрачала з трибуни національного зібрання проти меншости, промови її завжди залишалися односкладовими, як мова христіянина, що його словами повинно бути: так, так, ні, ні. Односкладові з трибуни, односкладові і в пресі. Пусті, як загадка, що її розвязання наперед усім є відоме. Хоч яка була справа, — чи про право петицій, чи про податок на вино, про свободу преси чи свободу торгівлі, про клуби чи муніципальний устрій, про захист особистої свободи чи упорядкування державного господарства, — гасло завжди повертається знову, тема завжди залишається та сама, присуд є завжди готовий і звучить незмінно: «соціялізм». Навіть буржуазний лібералізм оголошено соціялістичним, соціялістичною оголошено й буржуазну освіту, соціялістичною — й буржуазну фінансову реформу. Соціялістичним було збудувати залізницю там, де вже існував канал, і соціялістичним було захищатися палкою, коли на тебе нападають з шаблею.

Це не було лише формою вислову, модою, партійною тактикою. Буржуазія правильно розуміла, що вся зброя, яку вона викувала проти феодалізму, повернула вістря проти неї самої, що всі освітні засоби, нею утворені, повстають проти її власної цивілізації, що всі боги, нею утворені, відпали від неї. Вона зрозуміла, що всі, так звані, громадянські свободи й орґани проґресу чіпали та загрожували її класовому пануванню так у його соціяльному ґрунті, .як і в його політичному завершенні; виходить, вони теж стали «соціялістичними». В цій погрозі своєму пануванню і в цьому нападові вона слушно знайшла таємницю соціялізму; значіння й тенденцію останнього вона оцінила краще, ніж оцінував сам себе так званий соціялізм, який ніяк не міг зрозуміти, через віщо буржуазія так уперто відмежовується від нього й тоді, коли він лементує з приводу страждань людскости, або по-христіянському віщує тисячолітнє царство братерської любови, або гуманно базікає про дух, освіту та свободу, або, нарешті, по-доктринерському висиджує систему посередництва й добробуту всіх клас. Але буржуазія не зрозуміла послідовности, що її власний парламентарний режим і взагалі її політичне панування, як соціялістичні, повинні підпасти загальному осудливому вирокові. Доки панування буржуазної класи не було ще зовсім зорґанізовано, не набуло ще свого щирого політичного виразу, також протилежність инших клас не могла виступити в своєму чистому вияві, а коли й виступала, то не могла набути тієї небезпечної форми, яка всяку боротьбу проти державної влади перетворює на боротьбу проти капіталізму. Коли буржуазія в кожному прояві суспільного життя вбачала небезпеку для «порядку», то як могла вона бажати заховати на чолі громадянства режим неспокою, її власний режим, режим парламентарний, той режим, який, за словами одного з її промовців, живе тільки в боротьбі й тільки боротьбою? Парламентарний режим живе дискусією, — як-же може він заборонити дискусію? Всякий інтерес, всяка громадська установа перетворюються тут на загальні ідеї й обговорюються, як ідеї, — як-же можуть якийсь інтерес, якась установа стати вище над мислення та імпонувати, як доґмат віри? Боротьба промовців на трибуні викликає боротьбу ґазетярів; клуб, що веде дебати в парламенті, неминуче доповнюється клубами, що дебатують по салонах та шинках; представники, які постійно апелюють до опінії народу, тим самим надають право народові висловлювати свій справжній погляд у петиціях. Парламентарний режим віддає все на вирішення більшості; як-же-ж широким масам по-за парламентом не бажати вирішувати питання? Коли ви на верху держави заграли на скрипці, то на що-ж иншого чекати, як не на танці в долині?

Отже, коли буржуазія почала ганьбити як «соціялістичну єресь» те саме, що вона раніш підносила, як «ліберальне», вона тим самим визнала, що її власний інтерес наказує їй звільнитися від небезпечного самоврядування, що для встановлення в країні спокою треба насамперед утихомирити її буржуазний парламент; щоб зберіглася недоторканою її соціяльна сила, слід зламати її політичну силу; щоб окремі буржуа могли, як раніше, експлоатувати инші класи і без перешкод тішитися власністю, родиною, реліґією й порядком, класа буржуазії має бути засуджена нарівні з иншими класами на однакову політичну нікчемність; щоб урятувати буржуазний гаманець, треба скинути з буржуазії корону, а меч, призначений захищати її, повинен висіти разом і над її власною головою, як Дамоклів меч.

В обсягу загальносуспільних інтересів національне зібрання виявило себе остільки непродуктивним, що, наприклад, дебати з приводу Паризько-Авіньйонської залізниці, що розпочалися зимою 1850 року, не було ще закінчено до 2 грудня 1851 року. Там, де національне зібрання не гнобило, не виявляло діяльности, воно було засуджене на несцілиму неплідність.

Тоді як міністерство Бонапарта почасти брало на себе ініціятиву законів у дусі партії порядку й почасти, виконуючи й прикладаючи ухвалені закони, ще збільшувало їх суворість під той-же час сам Бонапарт хотів завоювати собі популярність дитячо-недоладними пропозиціями, констатувати свою протилежність до національного зібрання й натякати на існування чогось таємного, мов лише обставини перешкоджають до часу виявити французькому народові укриті в ньому скарби. Було пропоновано, наприклад, установити утримання підофіцерів на 4 су в день. Було пропоновано відкрити для робітників банк позичок на, слово. Витягати гроші й роздавати їх у подарунок — ось перспектива, якою він гадав спокусити маси. Дарували й висисати — ось на що сходить фінансова мудрість «люмпен-пролетаріяту», вельможного й простого. Цим обмежувалися пружини, які Бонапарт зумів пустити в рух. Ніколи претендент ще не спекулював так безсоромно на безсоромності маси.

Національне зібрання не раз піднімало галас з приводу цих очевидних попитів завоювати собі популярність за його рахунок; до того де-далі більш виростала небезпека, що цей авантурник, підгонюваний боргами й не заживши собі слави, яка-б його стримувала, наважиться на якийсь очайдушний крок. Незгода між партією порядку та президентом набирала вже загрозливого характеру, коли один несподіваний інцидент знову кинув його розкаяного в її обійми. Ми маємо на увазі додаткові вибори 10 березня 1850 року. Вибори ці відбулися, щоб заповнити місця, звільнені від представників, яких було відправлено після 13 червня до в’язниці або на заслання. Париж обрав виключно соціял-демократичних кандидатів; мало того, найбільшу кількість голосів одержав Дефлотт, інсурґент червневого повстання 1848 року. Так помстилася за свою невдачу 13 червня 1849 року паризька дрібна буржуазія, об’єднана з пролетаріятом. Здавалося, вона покинула поле битви в хвилину небезпеки лише для того, щоб знову з’явитися там в сприятливіший момент з більшими силами і зі сміливішим бойовим гаслом. Одна обставина ще збільшувала, здається, небезпеку цієї виборчої перемоги. Армія в Парижі голосувала за червневого інсурґента проти Лаґітта, міністра Бонапарта, а по департаментах здебільша за монтаньярів, які й тут, хоч не так рішучо, як у Парижі, мали перевагу над своїми супротивниками.

Бонапарт раптом побачив знов проти себе революцію, і 10 березня 1850 року сховався за партією порядку, як ховався за неї 29 січня 1849 року й 13 червня 1849 року. Він кланявся, він малодушно перепрошував, він заявляв свою готовність призначити яке-будь міністерство з наказу парламентарної більшости, він благав навіть орлеаністичних та леґітимістичних партійних проводирів, цих Тьєрів, Беррьє, Брольї, Моле — одним словом, так званих бурґграфів узяти до своїх рук керму правління. Партія порядку не зуміла скористуватися цим виключним моментом. Замість того, щоб сміливо заволодіти пропонованою їй владою, вона не примусила навіть Бонапарта, щоб він покликав назад міністерство, яке було звільнене 1 листопаду; вона задовольнилася тим, що принизила його своїм пробаченням і приєднала до міністерства д’Опуля добродія Бароша. Цей Барош двічі виступав лютим прокурором у Бурзькому найвищому суді: проти революціонерів 15 травня й проти демократів 13 червня, обидва рази з приводу замаху на національне зібрання. І ніхто з міністрів Бонапарта не допомагав пізніше більш за нього, щоб дискредитувати національне зібрання, і після 2 грудня 1851 року ми знову здибуємо його в ролі віце-президента сенату на посаді видній, гарно оплачуваній. Він наплював революціонерам у юшку, щоб Бонапарт міг з’їсти її.

Соціял-демократична партія, з свого боку, ніби-то шукала приводів, щоб зробити свою перемогу непевною й відібрати їй усяке значіння. Відаля, одного з наново обраних паризьких представників, було рівночасно обібрано і в Страсбурзі. Його намовили зректися паризького мандату і прийняти страсбурзький. Замість того, щоб тут-же, на місці вибору надати своїй перемозі рішучого характеру і тим примусити партію порядку негайно заперечити його в парламенті; замість того, щоб викликати таким чином супротивника на бій у момент народнього ентузіязму й сприятливого настрою армії, демократична партія Парижу протягом березня та квітня витрачала свої сили в новій виборчій аґітації, давала прохолонути народнім страстям у цій повторній тимчасовій грі голосів, насичувала революційну енерґію конституційними успіхами й витрачала її в дрібних інтриґах, марних декламаціях, удаваних рухах, дозволила буржуазії зібрати сили й ужити своїх заходів, наслідком чого значіння березневих виборів знайшло собі сентиментальний і слабенький таки коментарій в додаткових виборах у квітні, в виборі Ежена Сю. Одним словом, замість того, щоб скористуватися з свого успіху 10 березня, демократи відклали його до квітня.

Парламентарна більшість зрозуміла недолужність свого противника. Бонапарт надав їй вище керування й відповідальність у боротьбі з демократією, і її сімнацять «бурґграфів» виробили новий виборчий закон, внести який було доручено добродію Фоше, що випрохав собі цю честь. 8 травня вніс він законопроєкта, яким скасовувано загальне виборче право, установлювалося як умова трьохрічне перебування виборця в місці виборів, і, нарешті, для робітників доказ цього перебування ставлено в залежність від посвідчення їх роботодавців.

Наскільки революційно бентежилися та бушували демократи підчас конституційної виборчої боротьби, остільки-ж конституційно тепер, коли треба було зі зброєю в руках довести серйозність своєї виборчої перемоги, проповідували вони порядок, величний спокій і законне поводження, цеб-то сліпе підлягання контр-революції, яка розсівшися широко, вбиралася в форму закону. Підчас дебату Гора завдала сорому партії порядку, протиставивши її революційній пристрасті безстороннє поводження чесної людини, що стоїть на законнім ґрунті, і кинула їй жахне дорікання, що вона поводиться революційно. Навіть знову обрані депутати всіляко старалися доказати своїм чемним та поміркованим поводженням, як помилялися ті, хто ославив їх анархістами, а їх обрання тлумачив, як перемогу революції. 31 травня пройшов новий виборчий закон. Гора обмежилася тим, що крадькома подала до президента протеста, якого той сховав до кешені. За виборчим законом пішов новий закон про пресу, який цілком усунув революційну ґазетну пресу. Вона була вартою своєї долі. «National» і «Presse»[31], два буржуазні орґани, залишилися після цього потопу крайніми форпостами революції.

Ми бачили, як протягом березня та квітня демократичні проводирі що-сили старалися втягти паризький нарід до вдаваної боротьби, як після 8 травня вони все зробили, щоб стримати його від справжньої боротьби. Ми не повинні забувати до того-ж, що 1850 рік був одним з найбільш блискучих років промислового та комерційного розквіту, і, значить, паризький пролетаріят був цілком занятий. Але виборчий закон 31 травня 1850 року вилучив його від усякої участи в політичній владі. Він позбавив пролетаріят навіть самого терену боротьби. Він одкинув робітників назад, до того становища паріїв, у якому вони перебували до лютневої революції. Дозволивши перед лицем таких подій керувати собою демократам, забувши революційний інтерес своєї класи для недовгочасного добробуту, робітники тим самим відмовилися від чести бути знаряддям, віддалися своїй долі, довели, що невдача в червні 1848 року на цілі роки зробила їх нездатними до бою, що в найближчі роки історичний процес буде знову перекочуватися через їхні голови. Що до дрібнобуржуазної демократії, яка 13 червня кричала: «Коли буде тільки порушено загальне виборче право, то тоді»… то ця дрібнобуржуазна демократія потішалася тим, що контр-ревоційний удар, якого їй завдано, не є удар, а закон 31 травня не є закон. 2 травня 1852 року кожен француз з’явиться на місце виборів з виборчим бюлетенем в одній руці, а з мечем у другій. Цим віщуванням вона заспокоювала саму себе. Нарешті, армію так за вибори 29 травня 1849 року, як і за вибори в березні й квітні 1850 року покарали її начальники; але тепер вона рішучо сказала собі: «утретє революція нас не обдурить».

Закон 31 травня 1850 року був coup d’état буржуазії. Досі всі її завоювання революційні мали лише тимчасовий характер, їх ставлено під знаком запитання, як тільки сьогочасне національне зібрання сходило зі сцени. Вони залежали від випадковости нових загальних виборів, а історія виборів, починаючи з 1848 року, незаперечно доводила, що в міру того, як розвивалося фактичне панування буржуазії, то упадало її моральне панування над народніми масами. 10 березня загальне виборче право прямо висловилося проти панування буржуазії, а буржуазія відповіла визнанням загального виборчого права. Закон 31 травня був, таким чином, однією з конечностей класової боротьби. З другого боку, щоб вибори президента республіки мали силу, за конституції вимагалося принаймні два мільйони голосів.

Коли ніхто з кандидатів на президента не одержував цього мінімуму, то президента обирало національне зібрання з трьох кандидатів, які одержали найбільше число голосів. Коли установчі збори видавали цього закона, у виборчих списках запиcано було десять мільйонів виборців. Таким робом, однієї п’ятої усіх осіб, що мали виборчий голос, було досить. Для виборів президента закон від 31 травня викреслив з виборчих списків принаймні 3 мільйони голосів, звів число виборців до 7 мільйонів голосів для виборів президента. Отже, мінімум, якого вимагав закон, було підвищено з 1/5 майже до 1/3 всіх голосів, що мали, право вибору, — инакше кажучи, було зроблено все для того, щоб контрабандою передати вибори президента з рук народу до рук національного зібрання. Як бачимо, виборчим законом від 31 травня, що доручав так вибори національного зібрання, як і вибори президента республіки сталій частині громадянства, партія порядку, здавалося, подвійно зміцнила своє панування,.

V

Боротьба між національним зібранням та Бонапартом розпочалася зараз-же знову, як тільки минула революційна криза й було скасовано загальне виборче право.

Конституція встановила утримання Бонапарта в розмірі 600.000 франків. Через якого півроку після заняття посади йому пощастило підвищити цю суму вдвоє. Оділон Барро видер від установчих зборів на щорічний додаток 600.000 франків на так зване представництво. Після 13 червня Бонапарт знов почав домагатися подібного додатку, однак на цей раз Барро не слухав його. Тепер, після 31 травня, він негайно скористувався зі сприятливого моменту й казав своїм міністрам внести до національного зібрання цивільного листа на 3 мільйони. Довге, повне пригод, життя бродяги обдарувало його надзвичайно розвиненим дотиком, щоб намацати слабі сторони й обрати слушний час, коли він легко зможе у своїх буржуїв витягти грошей. Це був справжній шантаж. Національне зібрання за його допомогою й з його відому знеславило суверенітет народу. Він погрожував віддати це злочинство на суд народу, якщо зібрання не витягне негайно гаманець і не купить його мовчання за три мільйони на рік. Національне зібрання позбавило три мільйони французів їхнього виборчого права. Він вимагав за кожного вилученого з курсу француза один франк, який був у курсі, — разом рівно 3 мільйони франків. Він, обранець шістьох мільйонів, вимагає відшкодувати за ті голоси, на які їх додатково ошукано. Комісія національного зібрання відхилила його настирливі домагання. Бонапартистська преса почала погрожувати. Чи могло національне зібрання порвати з президентом у той самий момент, коли воно принципово й рішуче порвало з масою нації? Воно, правда, відкинуло щорічного цивільного листа, але зате ухвалило одноразовий додаток — 2.160.000 франків. Воно, таким чином, подвійно виявило свою слабість: вотувало гроші й своїм роздратуванням показало, що вотувало проти волі. Згодом ми побачимо, для чого ці гроші треба було Бонапартові. Національне зібрання відсунуло свої засідання на 3 місяці — від 22 серпня до 11 листопаду, відогравши цю сердиту кінцеву арію негайно після скасування загального виборчого права, при чому Бонапарт змінив своє покірливе поводження підчас кризи в березні та квітні на задирливу безсоромність проти узурпаторського парламенту. Зібрання залишило на своє місце постійну комісію, що складалася з 18 членів, у якій не було жадного бонапартиста, але зате було декілька поміркованих республіканців. 1849 року постійна комісія складалася лише з людей порядку та бонапартистів. Але тоді партія порядку оголосила себе постійною в боротьбі з контр-революцією. Тепер постійною оголосила себе парламентарна республіка в боротьбі з президентом. Иншого суперника після закону 31 травня партія порядку вже не мала.

Коли національне зібрання в листопаді 1850 року зібралося знову, здавалося, що замість дотеперішніх дріб’язкових перепалок з президентом мусить прийти неминуче до серйозної лютої боротьби, боротьби смертельної між обома владами.

Як 1849 року, так і підчас цьогорічних парламентарних вакацій партія порядку розбилася на окремі фракції, з яких кожна снувала свої власні реставраційні інтриґи, що одержали тепер новий ґрунт з причини смерти Луї-Філіпа. Король леґітимістів, Генріх V, призначив навіть справжнє міністерство, яке засідало в Парижі і в якому брали участь члени постійної комісії. Бонапарт мав, отже, всі підстави, щоб розпочати, з свого боку, подорож по французьких департаментах, і, відповідно до настрою міста, ущасливленого його присутністю, то більш скрито, то відвертіше виявляти свої власні реставраційні плани та вербувати собі голоси. Підчас цих подорожів, які і великий офіційний «Moniteur» і малі приватні монітери Бонапарта виславляли, звичайно, яко тріюмфальний похід, президента ввесь час оточував почет із членів «спілки 10 грудня». Спілку цю утворено 1849 року. Заснована під виглядом добродійного товариства, вона зорґанізувала паризький «люмпен-пролетаріят» в таємні секції з бонапартистським аґентом на чолі кожної і з бонапартистським ґенералом на чолі всієї спілки. Зубожілі гультяї з непевними джерелами до існування й непевним походженням, поруч пройдисвіти, виродки буржуазії, волоцюги, одставні салдати, випущені на волю в’язні, каторжні, що повтікали з ґалер, шахраї, штукарі, лазароні, кешенькові злодії, фіглярі, картярі, маклери, власники публічних домів, носії, писаки, катеринники, ганчірники, точильники ножиць, латальники котлів, жебраки, словом, вся та непевна, розбещена маса, яка хиталася сюди та туди, яку французи звуть la bohème, — ось з цими спорідненими з собою елементами Бонапарт утворив ядро «спілки 10 грудня». «Добродійною» ця спілка була лише остільки, оскільки всі її члени, подібно до Бонапарта, прагнули добродійства для себе за рахунок трудящої частини нації. Цей Бонапарт став на чолі люмпен-пролетаріяту, бо тут лише він знайшов широку масу, пройняту тими самими інтересами, що були його особистими, бо лише в цих покидьках, в посліді, потолочі усіх класів громадянства визнавав він єдину класу, на яку міг безумовно спертися; тут він є справжній Бонапарт, Бонапарт без прикрас. Старий, битий на всі боки гультяй, він розглядає історичне життя народів та їхні головні державні події, як комедію, в найвульґарнішому значінні слова, як маскарад у якому величні костюми, слова та пози є лише машкарою для дріб’язкового лайдацтва. Так, підчас його подорожи до Страсбурґу, освоєна швейцарська шуліка являла собою наполеонівського орла. Перед висадкою в Булоні він одяг декількох лондонських льокаїв у французькі мундири. Вони повинні були представляти армію. В своїй спілці 10 грудня він зібрав 10.000 пройдисвітів, які повинні були представляти нарід, так само, як штукар Клавз Цеттель лева. Коли буржуазія відогравала цілковиту комедію, але з повною серйозністю перед світом, не ображаючи жадної з педантичних вимог французької драматичної етикети, почасти сама обдурена, почасти-ж глибоко переконана в поважності своїх головних державних вінків, у цей момент мусив перемогти авантурник, який відогравав комедію, саме як комедію. І тільки згодом, коли він усунув своїх поважних противників, коли він сам пройнявся поважно своєю імператорською ролею й, покрившися наполеонівською маскою, гадав, що він представляє справжнього Наполеона, тоді став він жертвою свого світогляду, блазнем, який, приймаючи серйозно своє фіглярство, вже не всесвітню історію розглядає, як комедію, а свою власну комедію приймає за всесвітню історію. Чим для соціялістичних робітників були національні майстерні, для буржуазних республіканців ґвардія, тим для Бонапарта була «спілка 10 грудня», а саме: партійною бойовою силою, пристосованою до нього. Підчас його подорожів відділи цієї спілки, пересилані залізницею, мусили імпровізувати йому публіку, представляти публічний ентузіязм, ревіти «Vive l’Empereur»[32], засипати республіканців лайкою та стусанами, — звичайно під захистом поліції. При повороті до Парижу вони мусили складати аванґард, попереджали або розганяли ворожі йому демонстрації. «Спілка 10 грудня» цілком належала до нього, це був його витвір, його найвласніша думка. Що він засвоював собі, дано було йому силою обставин; все, що тільки робив він окрім цього, робили за нього обставини, або-ж він просто задовольнявся копіюванням вчинків инших; але Бонапарт, який офіційно виступає перед громадянами з офіційними фразами про порядок, реліґію, родину, власність, під той-же час спирається на таємне товариство шахраїв та злодіїв, на товариство безладдя, проституції і злодійства, — тут Бонапарт є справді цілком ориґінальний автор, а історія «спілки 10 грудня» є його власна історія. Одного разу трапилося навіть, що народні представники, які належали до партії порядку, попали під удари київ грудневиків. Більш того, поліційний комісар Йон, якому було доручено охороняти безпечність національного зібрання, заявив постійній комісії, опираючися на донесенні якогось Але, що одна секція «грудневиків» вирішила вбити ґенерала Шанґарньє і Дюпена, президента національного зібрання, і що призначено вже людей виконати цього плана. Легко уявити собі жах добродія Дюпена. Після цього здавалося неминучим парламентарне розслідження з приводу «спілки 10 грудня», тоб-то викриття таємнощів Бонапартових. Але напередодні національного зібрання Бонапарт запобігливо розпустив свою спілку, — звичайно, розпустив лише на папері, бо ще в кінці 1851 року поліційний префект Карльє в своїй докладній записці даремно намагався переконати президента республіки, щоб він дійсно розігнав «грудневиків».

«Спілка 10 грудня» мусила залишатися особистою армією Бонапарта до того часу, доки йому не пощастило державну армію перетворити на «спілку 10 грудня». Першу спробу, спробу досягти цієї мети Бонапарт зробив незабаром після того, як відкладено було засідання національного зібрання і при тому за гроші, які витягнуто в цього останнього. Як фаталіст, він живе переконанням, що існують певні вищі сили, яким людина, а особливо салдат, не має змоги противитися. І серед цих сил на перше місце він ставить цигари й шампанське, дробину на холодне й ковбасу з часником. Тому він частує в Елізейському палаці насамперед офіцерів та підофіцерів цигарами, шампанським, холодною дробиною та ковбасою з часником — 3 жовтня віч повторює цей маневр з широкою масою салдатів при перегляді в Сен-Морі, а 10 жовтня знову повторює його в ще ширших розмірах на перегляді армії в Саторі. Дядько пригадував собі військові походи Александра в Азії, небіж — побідні походи Бахуса в тій-же країні. Александр був, все-ж, напівбог, але Бахус є вже справжній бог, і до того — бог-протектор «спілки 10 грудня».

Після перегляду 3 жовтня постійна комісія покликала до відповідальности військового міністра д’Опуля. Останній обіцяв, що порушень дисципліни більш не повториться. Ми знаємо, як 10 жовтня додержав Бонапарт слова д’Опуля. На обох переглядах командував Шанґарньє, як головний командир паризької армії. Він — під той-же час член постійної комісії, шеф національної ґвардії, «вибавитель» 29 січня й 13 червня, «підпора громадянства», кандидат партії порядку на президента, сподіваний Монк двох монархій — ніколи до цього часу не вважав потрібним підлягати військовому міністрові, одверто глузував з республіканської конституції й висвідчував Бонапартові двозначну охорону. Тепер він запопадливо обстає за дисципліну проти військового міністра і за конституцію проти Бонапарта. Коли частина кавалерії дозволила собі 10 жовтня вигук: «Нехай живе Наполеон! Нехай живуть ковбаски!», то Шанґарньє все-ж добився, що бодай піхота, яка була під командою його приятеля Наймайера, заховала, дефілюючи перед президентом, льодове мовчання. За це військовий міністр покарав, по вимозі Бонапарта, ґенерала Наймайера, позбавивши його паризького посту під приводом призначення командиром 14 та 15 військовими дивізіями. Наймайер відмовився від такого переміщення й мусив звільнитися.

Шанґарньє, з свого боку, видав 2 листопаду наказа до війська, яким вишикуваному війську заборонялося всілякі політичні вигуки й демонстрації. Елізейські ґазети напалися на Шанґарньє, ґазети партії порядку — на Бонапарта, постійна комісія скликала одно по однім таємні засідання, на яких щоразу пропонували оголосити батьківщину в небезпеці; армія розкололася, очевидячки, на два ворожі табори з двома ворожими ґенеральними штабами — один в Елізейському палаці, де сидів Бонапарт, другий у Тюїльрі, де панував Шанґарньє. Взагалі, від цього було вражіння, що бракує лише національного зібрання, щоб дати знак до боротьби. Французька публіка оцінювала це тертя між Бонапартом та Шанґарньє так само, як той анґлійський ґазетяр, що охарактеризував їх такими словами: «політичні служниці Франції вимітають своїми старими мітлами вогневі лави революції й лаються за цією роботою».

Між тим Бонапарт поквапився змінити військового міністра д’Опуля, прожогом виправивши його до Алжіру, й на його місце призначив на військового міністра ґенерала Шрамма. 12 листопаду надіслав він до національного зібрання послання, по-американськи велемовне, багате на подробиці, насичене ароматом порядку, повне жадоби примирення, конституційно-покірливе, яке трактувало про все, що, завгодно крім «questions brulantes» (пекучих питань) сучасного моменту. І ніби-то мимохідь кинув він слова, що, згідно з цілком ясною постановою конституції, лише президент має право порядкувати армією. Послання закінчувалося такими красномовними словами:

«Франція потрібує перш за все спокою… Але звязаний присягою, я триматимуся тих вузьких границь, в які вона мене поставила… Що до мене, то, обраний народом, йому одному завдячуючи мою владу завжди підлягатиму його законно виявленій волі. Коли ви ухвалите в цьому засіданні переглянути конституцію, то установчі збори уреґулюють становище виконавчої влади. Коли ні, то нарід урочисто оповістить свою постанову 1852 року. Але, хоч-би яку постанову принесла майбутність, будьмо в постійному єднанні межи собою, щоб ніколи страсть, несподіваний запал або насильство не вирішували долю великої нації… Не питання про те, хто буде правити Францією 1852 року турбує мене в цей момент, а замір так використати час, що є в моєму розпорядженні, щоб ця перехідна доба проминула без аґітації та порушень порядку. З повною відвертістю відкриваю перед вами моє серце; сподіваюся, що на мою щирість ви відповідатимете вашим довір’ям, на мої добрі поривання вашою допомогою, а господь довершить решту».

Гоноровита, фальшиво поміркована, переповнена честнотливими загальниками, мова буржуазії виявляє своє як-найглибше поняття в устах самодержця «спілки 10 грудня» і героя: пікніків в Сен-Морі та Саторі.

Бурґграфи партії порядку ані на хвилину не дурили себе що до того, якого довір’я варте це виявлення щирого серця. З присяги вони давно вже глузували, в їхніх лавах були ветерани, віртуози кривоприсяги; від їхньої уваги не вислизнуло й місце про армію. З незадовольненням помітили вони, що послання, докладно перелічуючи всі недавно видані закони, обходить з афектованим мовчанням найважливіший з них, виборчий закон, і на випадок, коли перегляду конституції не відбудеться, залишає народові обрання президента 1852 року. Виборчий закон, як олив’яна куля, прикована до ноги партії порядку, не давав, їй ходити, а не те що кидатися. До того-ж Бонапарт офіційним розпуском «спілки 10 грудня» й відставкою військового міністра д’Опуля власною рукою пожертвував на вівтар батьківщини козлів розгрішення. Він позбавив цим і сподіваний конфлікт всієї гостроти. Нарешті, сама партія порядку старалася боязько обходити, ослаблювати й затирати всі різкі конфлікти з виконавчою владою. З остраху, щоб не втратити всі свої завоювання у революції, вона допускала свого суперника користуватися їхніми плодами. «Франція насамперед потрібує спокою», — так кричала до революції партія порядку, починаючи з лютого, так кричав тепер Бонапарт у своєму посланні до партії порядку. «Франція насамперед потрібує спокою». Бонапарт розпочав учинки, що мали метою узурпацію, але національне зібрання порушило-б спокій, коли-б підняло з приводу цього голос і впало в гіпохондрію. Адже-ж саторійські ковбаски були тихі, як миші, доки про них ніхто не говорив. «Франція потрібує насамперед спокою». Бонапарт потрібував, щоб йому дано було спокійно обробляти свої справи, а парламентарну партію було паралізовано подвійним острахом: острахом викликати знов революційну замішанину й острахом опинитися самій приводчицею замішанини в очах своєї власної класи, в очах буржуазії. Через те, що Франція перш за все потрібувала, таким чином, спокою, партія порядку не насмілилася оголосити «війну» в відповідь на послання, в якому Бонапарт балакав про «мир». Публіку, яка жила надією натішитися великими скандалами при відкритті національного зібрання, було обдурено в її сподіванках. Депутати опозиції, які вимагали від постійної комісії представити протоколи про жовтневі події, залишилися в меншості. Зібрання принципово уникало всяких дебатів, що могли-б викликати роздратування. Робота національного зібрання протягом листопаду й грудня 1850 року була без жадного інтересу.

Нарешті, наприкінці грудня відкрилася партизанська війна з приводу окремих прерогатив парламенту. В дрібних інтриґах з-за прерогативів обох влад остаточно забагнився рух, після того, як буржуазія, скасувавши загальне виборче право, усунула з парламенту класову боротьбу.

На Моґена, одного з народніх представників, видано судовий вирок за його борги. На запитання голови суду, міністер юстиції Руер з’ясував, що винуватця без дальших церемоній треба заарештувати. Моґена посаджено до боргової в’язниці. Національне зібрання підняло галас, довідавшися про цей замах. Воно не тільки наказало негайно звільнити Моґена, але й наказало свойому секретареві силоміць вивести його того-ж вечора з Кліші. Однак, щоб підтримати свою віру в святість приватньої власности і з потайною думкою підготувати на всякий випадок притулок для надто набридливих монтаньярів, воно оголосило арешт народнього представника за борги законним, за попереднім дозволом з боку національного зібрання. Воно забуло декретувати, що й президент за борги може влучити до в’язниці. Воно знищило останній блиск недоторканости, що оточувала члени його власного тіла.

Пригадаймо собі, що поліційний комісар Йон, спираючися на свідченнях якогось Алле, виказав, що одна з секцій грудневиків має намір убити Дюпена та Шанґарньє. З огляду на це на першому-ж засіданні парламенту квестори внесли проєкта утворити власну парламентарну поліцію, яку-б оплачувано з приватного бюджету національного зібрання, і цілком незалежну від префекта поліції. Міністер внутрішніх справ Барош протестував проти такого втручання в його сферу. Зібрання пішло на нікчемний компроміс. Було ухвалено утворити посаду лоліційного комісара зібрання з оплатою з власних коштів зібрання, якого-б призначували й звільняли квестори, але за попереднім порозумінням з міністром внутрішніх справ. Між тим проти Алле уряд розпочав судову справу, при чому легко було освітлити його свідчення як містифікацію і вустами прокурора змалювати в кумедному виді Дюпена, Шанґарньє, Йона і все національне зібрання. Після цього, 29 грудня міністер Барош пише листа до Дюлена, вимагаючи відставки Йона. Бюро національного зібрання вирішує залишити Йона на його місці, але національне зібрання, налякане своїм насильством у справі Моґена і звикле після кожного удару, що воно насмілювалося нанести виконавчій владі, діставати від цієї останньої натомість два удари, не санкціонувало цієї постанови. Воно дало відставку Йону в нагороду за його службову дбайливість і позбавило себе парламентарної прерогативи, конче потрібної, коли доводиться мати діло з людиною, яка не вночі обмірковує, що зробить наступного дня, а, навпаки, вдень міркує, а вночі виконує свої плани.

Ми бачили, що національне зібрання протягом листопаду й грудня, зважаючи на важливі й достатні приводи, уникало боротьби з виконавчою владою, насильно припиняло її. Тепер, як ми бачимо, його примусили розпочати цю боротьбу з найнікчемніших приводів. В справі Моґена воно принципово затвердило право ув’язнювати народніх представників за борги і лише затримало за собою можливість прикладати це право тільки до невигідних йому представників; саме через цей ганебний привілей національне зібрання й посварилося з міністром юстиції. Замість того, щоб скористуватися з цієї удаваної змови для призначення парламентського досліду про «спілку 10 грудня» й безповоротно дискредитувати Бонапарта в очах Франції й Европи, представивши його в справжньому вигляді, як голову паризького «люмпен-пролетаріяту», зібрання дозволяє колізії сконцентруватися на найнікчемнішому пункті — на суперечці між собою та міністром внутрішніх справ з приводу питання про те, до чиєї компетенції належать призначення та усунення даного поліційного комісара. Таким чином, протягом всієї цієї доби партія порядку через своє двозначне становище мусила розміняти свою боротьбу з виконавчою владою на дріб’язкові суперечки з-за компетенції, різні каверзи, крутійство, суперечки про розподіл сфер впливу і звела всю свою діяльність до питань порожньої формалістики. Вона не насмілювалася прийняти виклик у той момент, коли боротьба мала-б принципове значіння, коли виконавча влада дійсно скомпрометувала себе і коли справа національного зібрання могла-б стати загально-національною справою. Це був-би знак для активного виступу нації, а зібрання нічого так не боїться, як зворушити націю. В таких умовах воно, натурально, відхиляє всі пропозиції Гори й переходить до порядку денного. Після того, як спірне питання у всьому його широкому обсягу відсунене, виконавча влада спокійно чекає на той момент, коли його знов можна буде порушити з дріб’язково-незначного приводу, коли він, так мовити, матиме лише місцевий, парламентарний інтерес. Тоді партія порядку дає волю своїй стримуваній лютості, розкриває всі тайнощі, дає донос на президента, оголошує республіку в небезпеці, але тепер її патос викликає вражіння неприродности, а привід до боротьби або викликає підозріння в облудності, або взагалі не варт боротьби. Парламентарна буря стає бурею в шклянці води, боротьба — інтриґою, колізія — скандалом. Революційні класи втішаються з приводу приниження національного зібрання, бо для них парламентарні прерогативи останнього мають рівно таку-ж цінність, як для зібрання — громадські свободи; з другого боку, буржуазія по-за парламентом не може зрозуміти, як може буржуазія в парламенті витрачати час на такі дріб’язкові лайки й порушувати спокій для такого мізерного суперництва з президентом. Вона вагається перед цією стратеґією, яка зами¬рюється в той момент, коли всі сподіваються битв, і робить напад, коли, як переконаний загал, всі помирилися.

20 грудня Паскаль Дюпра інтерпелював міністра внутрішніх справ з приводу лотереї золотих зливків. Ця лотерея була «дочкою Елізейського палацу»[33]. Бонапарт та його прибічники покликали її до життя, а поліційний президент Карльє взяв її під свою офіційну опіку, хоч французький закон забороняв всякі лотереї, окрім добродійних. Було випущено сім мільйонів білетів по франку за штуку; прибуток призначався ніби-то на те, щоб відіслати паризьких бродяг до Каліфорнії. Ці золоті мрії повинні були витиснути соціялістичні мрії паризького пролетаріяту, а приваблива перспектива великого виграшу — усунути доктринерське право на працю. Цілком зрозуміло, паризькі робітники в блиску каліфорнійських золотих зливків не вміли впізнати ті мізерні франки, що було видурено в них з кешені. Взагалі все приємство було прямо ошуканством. Тими бродягами, що прагнули розкрити каліфорнійські золоті копальні, не бажаючи, однак, виїжджати з Парижу, були сам Бонапарт та його заборгований гурток. Три мільйони, відпущені національним зібранням, було прогуляно, отже, треба було поповнити касу тим чи иншим способом. Даремно відкрив Бонапарт національну підписку для заснування так званих citès ouvriéres[34] і виступив сам з великою сумою на першому місці. Жорстокосерді буржуї недовірливо чекали з боку Бонапарта виплати акції готівкою, а через те, що, звичайно, такої не було, то вся спекуляція з соціялістичними хімерами луснула як мильна бульбашка. На золоті зливки публіка пішла краще. Бонапарт з товаришами не задовольнилися тим, що вони ховали до кешені частину лишку, що зостався від сьоми мільйонів за покриттям вартости зливків: вони фабрикували, крім того, фальшиві білети; з тим самим числом було видано 10-15-20 білетів — фінансова операція в дусі «спілки 10 грудня». Тут національне зібрання мало перед собою вже не фіктивного президента республіки, але самого Бонапарта з тілом та кров’ю. Тут воно могло-б впіймати його при роботі не в конфлікті з конституцією, а в конфлікті з Code pènal[35]. Коли зібрання у відповідь на інтерпеляцію Дюпра перейшло до порядку денного, то воно зробило це не тільки тому, що пропозиція Жірардена оголосити себе satisfaif[36] нагадала партії порядку про її власну систематичну зіпсованість. Буржуй, а особливо буржуй, що набундючився до стану державної людини, доповнює свою практичну безсоромність теоретичним надміром. Як державна людина, він і протилежна йому влада стають істотами вищими, яких і поборювати можна тільки вищими, освяченими засобами.

Бонапарт, як син богеми, люмпен-пролетарій та принц, мав ту перевагу над буржуазним шахраєм, що він міг вести боротьбу найвульґарнішими засобами, і тепер, після того, як національне зібрання власними руками перевело його через слизький ґрунт військових бенкетів, переглядів, «спілки 10 грудня», а нарешті карного кодексу, — вирішив він, що прийшов час, коли він від удаваної оборони може перейти до наступу. Його мало турбували дрібні поразки міністра юстиції, військового міністра, міністра флоти, міністра фінансів, що мали місце за цей час і якими національне зібрання висловлювало своє буркотливе незадоволення. Він лише не дозволив міністрам уступати й визначати таким чином підлеглість виконавчої влади парламентові. Але мало того: тепер він міг докінчити те, що розпочав підчас вакацій національного зібрання, а саме відірвати військову владу від парламенту, усунути Шанґарньє.

Одна Елізейська ґазета оголосила денний наказ, виданий в травні, ніби-то першій військовій дивізії, що виходив, значить, од Шанґарньє; в цьому наказі рекомендувалося офіцерам, на випадок ворохобні, не давати зрадникам притулку в своїх рядах, негайно-ж розстрілювати їх і відмовляти національному зібранню в війську, якби воно прохало його підмоги. З січня 1851 року зроблено було інтерпеляцію кабінету з приводу цього наказу. Кабінет вимагав на розслідження цієї події спочатку три місяці, потім один тиждень і, нарешті, лише двацять чотирі години на обміркування. Зібрання настоює негайно розвязати справи. Підводиться Шанґарньє й заявляє, що цього наказу ніколи не було. Він додає, що завжди він піде назустріч вимогам національного зібрання, і що на випадок колізії, останнє може покладатися на нього. Зібрання приймає його заяву з надзвичайно гучними оплесками й ухвалює йому вотум довір’я. Воно саме усуває себе, воно декретує свою безсилість і всемогутність армії, віддаючи себе під особисту опіку ґенерала, але й ґенерал помилявся, даючи до його послуг проти Бонапарта ту силу, яку він сам тримав лише, як лено від того-ж Бонапарта, і сподіваючися, в свою чергу, захисту з боку того парламенту, що сам потрібує захисту. Але Шанґарньє вірить у ту містичну силу, якою буржуазія наділила його-з 29 січня 1849 року. Він вважає себе за третю владу поруч з двома иншими державними владами. Він поділяє долю всіх инших героїв, або, вірніше, святих тієї доби, величність яких складалася лише з себелюбної високої думки, яку про них створює їхня партія, і які негайно-ж повертаються на звичайнісінькі постаті, скоро обставини закликають їх зробити чудо. Невірство є взагалі смертельний ворог цих недооцінених героїв і справжніх святих. От звідси й походить їхнє повне гідности моральне обурення проти позбавлених ентузіязму дотепників та кепкунів.

Того самого вечора міністрів покликано до Елізейського палацу. Бонапарт настоює на відставці Шанґарньє, п’ять міністрів одмовляються її підписати, «Moniteur» оповіщає про міністерську кризу, а преса порядку погрожує зформувати парламентарну армію під командою Шанґарньє. На цей крок партія порядку мала право за конституцією. Треба було їй лише обрати Шанґарньє на президента національного зібрання й набрати потрібну кількість війська собі на захист. Зібрання могло зробити це тим певніше, що Шанґарньє ще справді стояв на чолі армії й паризької національної ґвардії і тільки на те й чекав, щоб національне зібрання закликало його з його військом. Бонапартівська преса ще не насмілювалася заперечувати право національного зібрання на безпосередній заклик війська; юридичний сумнів не обіцяв за даних умов жадного успіху. Що армія послухала-б наказу національного зібрання, було цілком імовірним, коли взяти на увагу, що Бонапарт цілих вісім днів мусив шукати по всьому Парижу, щоб нарешті знайти двох ґенералів — Бараґе д’Ільє та Сен-Жана д’Анжелі, які погодилися підписати наказа про відставку Шанґарньє. Але зате є більш, ніж сумнівне, що партія порядку знайшла-б у своїх власних рядах і в парламенті кількість голосів, потрібну для такої постанови, коли згадати, що вісім днів пізніше від неї відпало 286 голосів, і ще в грудні 1851 року Гора провалила падібну-ж пропозицію в останній момент. Однак, бурґграфам, можливо, легко пощастило-б схилити більшість своєї партії до героїчної постанови сховатися за цілий ліс багнетів і прийняти послуги армії, яка здезертувала до її табору. Але натомість панове бурґграфи попрямували ввечері 6 січня до Елізейського палацу, щоб міркуванням та заходами державної мудрости відвести Бонапарта від наміру усунути Шанґарньє. Кого змагаються переконати, того тим самим визнають паном положення. Бонапарт, остаточно заспокоєний цим кроком, 12 січня призначає нове міністерство, до якого ввіходять проводирі старого, Фульд та Барош. Сен-Жан д’Анжелі стає військовим міністром. «Moniteur» оголошує декрета про відставку Шанґарньє, його обов’язки поділяються між Бараґе д’Ільє, який одержує першу дивізію, та Перро, якому віддають національну ґвардію. Опору громадянства усунено, і ніколи жаден камінь не впав з даху з приводу цього, тільки біржеві курси підвищилися.

Відштовхнувши від себе армію, готову в особі Шанґарньє стати до розпорядження національного зібрання, і таким чином без воріття віддавши її до рук президента, партія порядку тим самим заявила, що буржуазія стратила здібність до панування. Парламентарного міністерства більш не було. Коли-ж вона втратила ще владу над армією та національною ґвардією, яка-ж сила залишалася ще в її розпорядженні для того, щоб відстоювати узурповану владу парламенту проти народу і свою конституційну владу проти президента? Жадної. Залишалося тільки апелювати до безсилих принципів, що були за її власним визнанням лише загальними правилами, які наказується для инших, щоб забезпечити собі тим більшу волю вчинків. Відставкою Шанґарньє, переходом військової влади до рук Бонапарта, закінчується перша частина того періоду, що ми розглядаємо, — періоду боротьби між партією порядку та виконавчою владою. Війну між обома владами тепер одверто проголошено й ведеться одверто, але лише після того, як партія порядку втратила зброю та салдатів. Без міністерства, без армії, без народу, без підтримання громадянської опінії, переставши бути представником суверенного народу після свого виборчого закону від 31 травня, .без очей, без вушей, без зубів, без усього, — національне зібрання перетворюється помалу на старо-французький парламент, який мусить залишити активну діяльність урядові й задовольняти себе буркотливими протестами post festum[37].

Партія порядку зустрічає нове міністерство великим обуренням. Ґенерал Бедо нагадує зібранню про лагідність постійної комісії підчас вакацій і про перебільшену оглядність, з якою вона відмовилася оголошувати свої протоколи. Міністер внутрішніх справ сам настоює оголосити ці протоколи, які тепер утратили, звичайно, смак, як відстояла вода, не розкривають жадного нового факту і не роблять ніякого вражіння на пересичену публіку. На пропозицію Рамюза, національне зібрання відступає до своїх бюр і призначає «комітет надзвичайних заходів». Париж не виходить з колії свого звичайного повсякденного порядку, тим більш, що в цю пору торгівля підвищується, підприємства працюють, ціни на хліб стоять низько, припасів до життя є зайвина й ощадні каси що-дня поповнюються новими вкладками. «Надзвичайні заходи», про які з такою урочистістю оголосив парламент, звелися до вотуму недовір’я міністрам, винесеного 18 січня, при чому ґенерала Шанґарньє не було навіть згадано. Такого роду вотум партія порядку мусила ухвалити, щоб забезпечити за собою голоси республіканців. Республіканці зі всіх заходів міністерства похваляли як-раз тільки відставку Шанґарньє, а партія порядку не могла, по правді кажучи, ганити решту заходів міністерства, які вона сама й продиктувала.

Вотум недовір’я пройшов 18 січня 415 голосами проти 286. Його було проведено, таким чином, лише коаліцією крайніх леґітимістів та орлеаністів з щирими республіканцями та монтаньярами. Це голосування довело, таким робом, що партія порядку в своїх конфліктах з Бонапартом втратила не тільки-міністерство, не тільки армію, але й самостійну парламентарну більшість; ціла юрба народніх представників дезертувала з її табору, — одні з угодовського фанатизму, другі — з остраху перед боротьбою, через втому, через родинні міркування про державне утримання кревняків-службовців, або через спекуляцію на вільні міністерські посади (Оділон Барро), нарешті, через той низький еґоїзм, для якого звичайний буржуй завсігди готовий жертвувати спільні інтереси своєї класи — для тих або инших особистих інтересів. Бонапартівські представники з самого початку належали до партії порядку лише в її боротьбі проти революції. Шеф католицької партії Монталамбер уже тоді поклав увесь свій вплив на бонапартівські терези, бо втратив надію на життєздатність парламентарної партії. Нарешті, провідники цієї партії, Тьєр та Беррьє, орлеаніст та леґітиміст, мусили відверто заявити себе республіканцями, признатися, що серце їхнє настроєне роялістично, а голова по-республіканському, що їхня парламентарна республіка є єдино можлива форма панування всієї буржуазії. їх примусили, таким чином, в очах самої буржуазної класи заплямувати, як небезпечні і безглузді інтриґи, ті реставраційні плани, до яких вони невсипуще далі прямували по-за парламентом.

Вотум недовір’я 18 січня торкався міністрів, а не президента. Але-ж не міністерство, а президент дав одставку Шанґарньє. Чи не повинна була партія порядку підняти обвинувачування проти самого Бонапарта? Але за віщо? За його реставраційні апетити? Вони доповнювали тільки її власні. За його конспірації на військових переглядах та в спілці 10 грудня? Ці теми вже давно поховало саме зібрання, перейшовши до чергових справ. За відставку героя 29 січня та 13 червня, людини, що загрожувала в травні 1850 року запалити на випадок ворохобні Париж з усіх чотирьох кінців? Але її союзники з монтаньярів та Кавеньяк не дозволили навіть підбадьорити твержу громадянства, яка впала, хоч-би офіційно висловлюючи співчуття до її горя. Та й сама партія порядку не могла заперечувати конституційного права президента усунути ґенерала. Вона обурювалася тільки, що президент зробив з свого конституційного права такий непарламентарний ужиток. Хіба сама вона не користувалася постійно з своїх парламентарних прерогатив неконституційно, а особливо при скасуванні загального виборчого права? Таким чином, партія порядку була примушена добре триматися в парламентарних межах.

При цьому вона впала в парламентарний кретинізм, цю своєрідну хворобу, що, починаючи від 1848 р., лютувала по всій Европі та переносила свої жертви в вимріяний світ і позбавляла їх всякого розуму, всяких спогадів, всякого розуміння, безсумнівного зовнішнього світу. Тільки парламентарному кретинізмові можна приписати ту обставину, що партія порядку, власними руками зруйнувавши всі передумови парламентарного панування й примушена до цього боротьбою з иншими класами, все-ж вважала свої парламентарні перемоги за справжні перемоги і, поражаючи його міністрів, уявляла собі, ніби-то влучає, в президента. В дійсності вона давала йому тільки новий привід принизити національне зібрання в очах нації. 20 січня в «Moniteur» з’явилося повідомлення про те, що відставку всього міністерства прийнято. Під приводом, що жадна парламентарна партія не має вже за собою більшости, як це доведено вотумом 18 січня, цим плодом коаліції між монтаньярами та роялістами, і вичікуючи утворення більшости, Бонапарт призначив так зване перехідне міністерство, куди не увійшов жаден член парламенту, а увійшли взагалі цілком невідомі й незначні люди, — міністерство простих прикажчиків та канцеляристів. Партія порядку могла тепер скільки вгодно гратися з цими маріонетками, і виконавча влада не вважала вже доречним піклуватися про своє поважне представництво в національнім зібранні. Бонапарт тим наочніше концентрував у своїх руках всю виконавчу владу, тим ширше міг скористуватися з неї в своїх інтересах, чим більш міністри його робилися справжніми статистами.

Об’єднана з Горою партія порядку помстилася над президентом тим, що відмовила голові «спілки 10 грудня» 1.800.000 франків президентської платні, про що під тиском Бонапарта міністри-прикажчики вносили пропозицію. На цей раз вирішила більшість 102 голосів, цеб-то з 18 січня від неї одпало ще. 27 голосів; розклад партії порядку посувався вперед. І щоб справжнє розуміння коаліції з Горою було для всіх цілком ясне, зібрання не побажало навіть розглянути внесену 189 членами Гори пропозицію загальної амністії для політичних злочинців. Воно задовольнилося, що міністер внутрішніх справ, якийсь Вессе, об’явив, що спокій є лише уданий, що йде спільна потайна аґітація, усюди орґанізується таємні товариства, демократи готуються відновити свої ґазети, з департаментів надходять некорисні відомості, женевські еміґранти утворили змову, що поширилася через Ліон по всій південній Франції, Франція напередодні промислової та торговельної кризи, фабриканти в Рубе скоротили робочий час, в’язні в Бель-Ілі[38] повстали то-що. Червоної примари, викликаної навіть хоч-би якимсь Вессе, було цілком досить, щоб партія порядку відкинула без обговорювання проєкта амністії, яка могла-б надати національному зібранню величезної популярности, і знов скинути Бонапарта в її обійми. Замість-дозволити виконавчій владі залякувати себе перспективою нових вирохобень, національному зібранню слід-би було дати хоч-би який простір для класової боротьби, щоб таким чином держати виконавчу владу в залежності від себе. Але воно не доросло до цього завдання гратися з вогнем.

Так зване перехідне міністерство животіло до половини квітня, Бонапарт мучив національне зібрання, нудив його все що-раз новими комбінаціями міністрів. То він схилявся, здавалось, до республіканського міністерства з Ламартіном та Білло, то до парламентарного з неминучим Оділоном Барро, без якого не могло відбутися жадного шахраювання, то до леґітимістичного з Ватіменілем та Бенуа д’Азі, то до орлеаністичного з Малевілем. Підбурюючи, таким чином, одну фракцію партії порядку проти одної та залякуючи усіх їх перспективою республіканського міністерства й неминучого на цей випадок відновлення загального виборчого права, Бонапарт під той-же час зміцнює серед буржуазії переконання, що найщиріші заходи його утворити парламентарне міністерство розбиваються об непримиреність роялістичних фракцій. І буржуазія тим сильніше голосувала про потребу створити «сильний уряд», що більше непростимим здавалось їй залишити Францію «без адміністрації», чим ближче насувалася, здавалося, загальна торговельна криза, залучала міста до соціялізму, так само, як і руйнуюче-низькі ціни на збіжжя по селах. Торгівля день у-день підупадала, число безробітних помітно збільшувалося, в Парижі зали¬шилися без хліба принаймні 10.000 робітників, в Руані, Мюльгаузені, Ліоні, Рубе, Туркоені, С.-Етьєні і т. п. величезна кількість фабрик припинило роботи. За таких обставин Бонапарт міг наважитися 11 квітня відновити міністерство 18 січня. Знов виступили на сцену добродії Руер, Фульд, Барош та инші, підкріплені добродієм Леоном Фоше, якого установчі збори в останні дні свого існування одночасно за винятком п’яти голосів міністрів заплямували вотумом недовір’я з приводу поширення неправдивих телеґрам. Виходить, національне зібрання 18 січня взяло гору над міністерством і потім протягом трьох місяців воювало з Бонапартом для того, щоб 11 квітня Фульд і Барош прийняли пуританця Фоше, як третього, до їхнього міністерського союзу.

В листопаді 1849 року Бонапарт задовольнився непарламентарним міністерством, в січні 1851 року — позапарламентарним, 11 квітня він відчув себе вже досить сильним, щоб утворити протипарламентарне міністерство, яке гармонійно об’єднувало в собі вотум недовір’я обох національних зібрань: установчого й законодавчого, республіканського й роялістичного. Ця скаля міністерств була свого роду термометром, яким парламент міг-би вимірювати підупад своєї власної життєздатности.

Наприкінці квітня остання упала так низько, що Персіньї, особисто бачившись з Шанґарньє, наважився закликати його перейти до табору президента. Бонапарт — запевняв Персіньї — вважає вплив національного зібрання за остаточно знищений, і вже готова прокламація, яку мається оповістити після coup d’état, що давно є підготований, але відкладається через різні обставини. Шанґарньє передав проводирям партії порядку ці повідомлення про їхню смерть, але хто-ж віру йме, що укушення блощиці може бути смертельне? А парламент, хоч як був він пригнічений, розстроєний та розледащілий, все-ж не міг бачити в дуелі з хімерним провідником «спілки 10 грудня» будь-що більше, ніж дуель з блощицею. Але Бонапарт відповів партії порядку, як Аґезілай королеві Аґісові: «Я здаюся тобі мурашкою, але прийде час, коли я буду левом».

VI

Коаліція Гори та щирих республіканців, до якої партія порядку мусила звернутися в своїх даремних спробах удержати за собою військову силу й знов захопити найвище керування виконавчою владою, — коаліція ця безперечно довела, що партія порядку втратила самостійну парламентарну більшість. День 29 травня дав знак до її повного розкладу, не під впливом яких-будь подій, а просто в силу календаря, в силу вказівки годинника. 29 травня почався останній рік життя національного зібрання. Тепер йому належало розвязати питання, чи треба чи не треба переглядати конституцію. Але перегляд конституції визначав не лише вибір між пануванням буржуазії або дрібнобуржуазної демократії, демократії або пролетарської анархії, парламентарної республіки або Бонапарта, але одночасно означав: Орлеани — чи Бурбони? Таким чином, в самий центр парламенту впало те яблуко Еріди, що мусило явно розпалити сутичку інтересів, які розколювали партію порядку на ворожі фракції. Партія порядку являла собою з’єднання соціяльних матерій різного походження. Питання про перегляд розвивало ту політичну температуру, при якій продукт розпадався знову на свої складові частини.

Інтерес бонапартистів у перегляді конституції був простий і очевидний. Для них уся справа сходила на те, щоб і надалі була влада Бонапарта і, значить, щоб скасовано було статтю §45, що забороняла його переобрання. Остільки-ж проста була позиція республіканців. Вони безумовно відкидали всякого роду перегляд, вбачаючи в ньому лише всебічну змову проти республіки. А тому, що вони мали більш за одну четвертину голосів національного зібрання, а за конституцією для законности постанови про перегляд і скликання зібрання, яке переглянуло-б конституцію, потрібна була більшість трьох чвертей, то їм треба було тільки підрахувати свої голоси, щоб бути певними перемоги. І справді, вони були певні перемоги.

В противагу цим ясним позиціям, позиція партії порядку була багата на нерозвязані суперечності. Відкинувши перегляд, вона вводила-б у небезпеку status quo, не залишаючи Бонапартові жадного иншого виходу, крім насильства; віддаючи таким робом у рішучий момент 2 травня 1852 р. Францію в жертву революційній анархії з президентом, який тільки-що втратив повагу, з парламентом, що давно вже її не мав, і з народом, що прагнув знов її завоювати. Коли-б партія порядку спробувала провести перегляд конституційним шляхом, то знала-ж вона, що її голосування залишилося-б даремним, розбившися згідно з конституцією об вето республіканців. Коли-б вона, нарешті, всупереч конституції, оголосила достатньою просту більшість голосів, то їй пощастило-б опанувати революцію лише при умові повної підлеглости виконавчій владі; при такому кінці партії порядку довелося-б віддати на повну ласку Бонапарта і конституцію, і її перегляд, і саму себе. Частковий перегляд, що подовжив-би владу президента, тільки розчистив-би шлях для імперіялістичної узурпації. Загальний перегляд, скорочуючи існування республіки, привів-би до неминучого конфлікту між різноманітними династичними домаганнями, бо умови бурбонської реставрації й умови реставрації орлеаністичної були не тільки різноманітними, але й взаємно виключали одні одних.

Парламентарна республіка була чимсь більшим за нейтральний ґрунт, на якому однаково повноправно могли порядкувати поруч обидві фракції французької буржуазії: леґітимісти й орлеаністи, велике землевласництво й промисловість. Це був єдино можливий ґрунт їхнього спільного панування, єдина державна форма, при якій загальний класовий інтерес буржуазії мав змогу скорити собі так вимоги окремих фракцій, як і решти клас громадянства. Як роялісти, вони зверталися до своєї споконвічної суперечности, до боротьби за зверхність землеволодіння чи грошей, і найвищим виявленням цієї суперечности, її персоніфікації, були самі їхні королі й династії. Звідси опір партії порядку, проти повороту Бурбонів.

Орлеаніст і народній представник Кретон 1849, 1850 і 1851 р. періодично вносив пропозицію скасувати декрета про вигнання королівських родин. І що-разу в парламенті відбувалася та сама сцена: зібрання роялістів уперто закривало перед засланими своїми королями ті двері, через які вони могли-б повернутися до батьківщини. Річард III, вбиваючи Генріха VI, сказав йому, що він є надто гарний для цього світу, і що його місце — на небі. Роялісти оголосили Францію надто поганою для того, щоб вона могла одержати назад своїх королів. Під тиском обставин вони стали республіканцями і примушені були не раз cанкціонувати народню постанову, що виганяла їх королів із Франції.

Перегляд конституції — а самі обставини вимагали цього — разом з республікою підводив під сумнів і спільне панування обох фракцій буржуазії, разом з можливістю монархії викликав до життя й боротьбу інтересів, які вона перемінно захищала, і боротьбу за перевагу однієї фракції над другою. Дипломати партії порядку вважали за можливе зм’ягшити цю боротьбу шляхом об’єднання обох династій через так зване злиття роялістичних партій та їхніх королівських домів. Справжнім злиттям реставрації та липневої монархії була парламентарна республіка, де однаково зникли й леґітимістичні й орлеаністичні коліри й відтінки буржуа, зникли взагалі в буржуа, в буржуа — роді. Але тепер орлеаніст мусив стати леґітимістом, легітиміст — орлеаністом. Королівство, що втіляло їх суперечність, мало втілити їх єдність; виявлення їх виключних фракційних інтересів мусило стати виявленням їх спільного класового інтересу. Монархія повинна зробити те, що могло зробити й справді зробило лише скасування обох монархій, тоб-то республіка. Отакий був той філософічний камінь, над створенням якого сушили собі голови доктори партії порядку. Ніби-то леґітимна монархія могла колись стати монархією промислової буржуазії, а буржуазне королівство — королівством дідичної землевласницької аристократії; ніби-то землеволодіння і промисловість могли утворити братній союз під пануванням однієї корони, хоч-би корона ця була придатною вінчати лише одну голову, голову старшого або голову молодшого брата; ніби-то промисловість може взагалі погодитися з землеволодінням, раз землеволодіння саме не наважується стати промисловим… Коли-б навіть Генріх V помер, граф Паризький не став-би через це королем леґітимістів, хоч-би для цього йому довелося перестати бути королем орлеаністів. Але філософи злиття, які підвищували свій голос тим настирливіше, що сильніше висувалося вперед питання про перегляд, які утворили собі з «Assemblee nationale» офіційний щоденний орґан, навіть тепер (лютий 1852) взялись за діло й старалися пояснити всі перешкоди опором та суперництвом обох династій. Спроби погодити родину Орлеанів з Генріхом V почалися не-гайно-ж після смерти Луї-Філіпа, але, як усякі взагалі династичні інтриґи, відогравалися лише підчас вакацій національного зібрання, серед антрактів, за лаштунками, і були швидче сентиментальним кокетуванням зі старими забобонами, ніж серйозним заняттям; тепер партія порядку подивилася на них, як на ґрунтовні державні заходи, й вивела їх на публічну сцену, замість задовольнятися, як раніш, аматорськими виставами. Полетіли кур’єри з Парижу до Венеції, з Венеції до Клармону, з Клармону до Парижу. Граф Шамбор оголошує маніфеста, де висловлює намір: «Спираючися на допомогу всіх членів своєї родини», здійснити не свою, а «національну» реставрацію. Орлеаніст Сальванді кидається до ніг Генріха V. Шефи леґітимістів Берр’є, Бенуа д’Азі, С.-Прі вирушають до Клармону, щоб намовити Орлеанів, але даремно. Прибічники злиття нарешті переконуються, що. інтереси двох фракцій буржуазії ніяк не втрачають своєї виключности й не стають більш поступливими, коли вони загострюються в формі родинних інтересів, інтересів двох королівських домів. Коли-б Генріх V призначив на свого наступника графа Паризького — єдиний успіх, якого могло досягти злиття в найкращому випадкові, то дім Орлеанів одержав-би лише те право, що й без того було забезпечено за ним через бездітність Генріха V, але зате він утрачав усі свої права, здобуті підчас липневої революції. Він зрікався властивих йому домагань, усіх титулів, що він відвоював у старшої галузи Бурбонів протягом майже столітньої боротьби, він промінював свої історичні прерогативи, прерогативи свого родоводу. Таким робом, для Орлеанського дому злиття було-б лише добровільною абдикацією Орлеанського дому, його смиренням перед леґітимізмом, локутничим відступом від протестантської державної церкви до католицької, — відступом, що приводив його не на трон, який він утратив, а лише до ступенів того трону, де він народився. Старі орлеаністичні міністри: Ґізо, Дюшатель та инші, що теж поспішили до Клармону, як адвокати злиття, в дійсності були лише представниками похмілля після липневої революції, одчаю в можливості буржуазного королівства й королівства буржуїв, забобонного схиляння перед леґітимністю, як останнім амулетом проти анархії. Вважаючи себе за посередників між Орлеанами та Бурбонами, вони були в дійсності орлеаністами, що відпали, і як таких, їх і прийняв принц Жуанвільський. Життєздатна, войовнича частина орлеаністів — Тьєр, Базе та инші — переконала родину Луї-Філіпа тим, що коли негайна монархічна реставрація передбачає злиття обох династій, то кожне злиття є абдикацією дому Орлеанів, між тим їхнім предківським традиціям цілком відповідало тимчасово визнати республіку й вичекати, доки події дозволять перетворити президентське крісло на королівський трон. Кандидатуру Жуанвіля було пущено, яко, чутку, щоб викликати зацікавлення громадянства, а через декілька місяців, у вересні, коли перегляд було відкинуто, її оголошена одверто.

Як бачимо, спроба злиття орлеаністів та леґітимістів не тільки сама собою скінчилася невдачею, але розбила навіть їхнє парламентарне злиття, їх сумісну республіканську форму й розклала партію порядку знову на її первісні складові частини; але що більш зростало відчуження межи Клармоном та Венецією, уривалося їх замирення, що більш поширювалася аґітація за Жуанвіля, то пільніші й серйозніші ставали справи між Фоше, міністром Бонапарта, та леґітимістами.

Розклад партії порядку не спинився на її первісних елементах. Кожна з двох великих фракцій розклалася в свою чергу наново. Всі старі відтінки, які до цього часу боролися й змагалися між собою у вузьких межах кожної з обох ґруп — орлеаністичної чи леґітимістичної, тепер, як висхлі інфузорії під впливом води, знов заворушилися і ніби-то набралися знову досить життєвої енерґії, щоб утворити власні ґрупи й самостійну опозицію. Леґітимістам неначе знов приснилися конфлікти межи Тюїльрі та павільйоном Марсан, межи Віннелем та Поліньяком, Орлеаністи знову переживали золоту добу турнірів межи Ґізо, Моле, Брольо, Тьєром та Оділоном Барро.

Прихильна до перегляду, але знову незгідна що до границь цього перегляду, частина партії порядку, а саме: леґітимістична ґрупа з Берьє та Фаллу на чолі, леґітимістична ґрупа Ларошжаклена та стомлені від боротьби орлеаністи під проводом Моле, Брольї, Монталамбера та Оділона Борро, укупі з бонапартистськими представниками внесли таку невиразну, але велемовну пропозицію: «Підписані представники з метою повернути нації повне користування суверенітетом пропонують перегляд конституції». Але під той-же час через докладчика свого Токвіля вони одноголосно заявили, що національне зібрання не має права пропонувати скасування республіки, бо таке право може належати тільки особливій, обібраній для перегляду палаті. Нарешті, конституцію може бути переглянуто лише законним шляхом, тільки в тому випадку, коли за перегляд висловляться приписані конституцією три чверті всіх голосів. Після шостиденних бурхливих дебатів 19 липня перегляд було, як і передбачалося, відхилено. За це висловилося 446 проти 278 голосів. Найрішучіші орлеаністи: Тьєр, Шанґарньє та инші, голосували вкупі з республіканцями та монтаньярами.

Більшість парламенту висловилася, таким робом, проти конституції, але саме ця конституція висловлювалася за меншість, даючи її постановам обов’язкову силу. Але хіба партія порядку й 31 травня 1850 року, і 13 червня 1849 року не піддала конституцій під парламентарну більшість? Хіба вся її політика до цього часу не спиралася на приверненні параґрафів конституції під постанови парламентарної більшости? Хіба не звільнилася вона від забобонного схиляння перед буквою закону, залишаючи демократам культивувати ці старозавітні забобони та покаравши їх за ці забобони? Але в даний момент перегляд конституції був рівнозначним триванню президентської влади, як тривання конституції означало усунення Бонапарта. Парламент висловився за Бонапарта, але конституція висловилася проти парламенту. Таким робом, Бонапарт поводився в парламентарському дусі, коли розірвав конституцію, і в конституційному, коли розігнав парламент.

Парламент оголосив конституцію, а разом з нею і своє власне панування «по-за більшістю»; своєю постановою він знищував конституцію, подовжував президентську владу й оповістив під той-же час, що перша не може вмерти, а друга не може жити, доки він сам існує. Але ті, що мусили поховати його, стояли вже при воротях. Підчас дебатів з приводу перегляду, Бонапарт усунув від командування першою військовою дивізією ґенерала Бараґе д’Ільє, який не виявив досить рішучости, а призначив на його місце ґенерала Маньяна, одну зі своїх креатур, переможника Ліону, героя грудневих днів, який більш-менш скомпрометував себе бонапартизмом ще за Луї-Філіпа в звязку з булонською експедицією.

Своєю постановою з приводу перегляду конституції партія порядку довела, що вона вже не має змоги ані панувати, ані підлягати, ані жити, ані вмерти, ні погодитися з республікою ні зруйнувати її, ні підтримувати конституцію, ні покінчити з нею, ні працювати разом з президентом, ні пірвати з ним. Від кого-ж сподівалася вона розвязання усіх цих суперечностей? Від календаря, від ходу подій. Вона вже зреклася претензії керувати подіями. Тим самим вона залишала подіям керувати собою й кидала виклик до тієї сили, якій вона в боротьбі з народом передала одне-по-одному всі уповноваження, доки, нарешті, сама не залишилася перед нею зовсім беззахистна. Щоб шеф виконавчої влади міг цілком без перешкоди розробити плана боротьби проти неї, підвищити свої сили, розшукати найпридатніше знаряддя, зміцнити свої позиції, вона в найкритичніший момент вирішила зійти зі сцени, відкласти засідання палати на три місяці — з 10 серпня до 4 листопаду.

Не тільки парламентарна партія поділялася на свої дві великі фракції, не тільки всередині кожна фракція сама розпадалася, але не було згоди також між партією порядку в парламенті й партією порядку по-за парламентом. Промовці й письменники буржуазії, її трибуни та преса її, одним словом, ідеолоґи буржуазії й сама буржуазія, представники й ті, кого вони представляпи, втратили взаємне розуміння, стали чужими один одному.

Провінціяльні леґітимісти з їхнім обмеженим обрієм та безмежним ентузіязмом обвинувачували своїх парламентарних проводирів Бер’є та Фуллу в тім, що дезертували вони до бонапартистського табору й відступили від Генріха V. Поклоняючися лілеям, їхній розум вірив у гріхопадіння, але не вірив у дипломатію.

Значно фатальнішим та більш рішучим що до своїх наслідків був розрив між торговельною буржуазією та її політиками. Вона протилежно леґітимістам, дорікала своїм політикам, не за те, що вони відпали від принципів, а як раз навпаки — за те, що вони додержувалися принципів, що стали некорисними.

Я вже натякав вище, що зі вступом до міністерства Фульда, та частина торговельної буржуазії, до якої належала левова частина панування Луї-Філіпа, цеб-то фінансова аристократія, стала бонапартистською. Фульд був не тільки представник інтересів Бонапарта на біржі, він був під той-же час представник інтересів біржі перед Бонапартом. Позицію фінансової аристократії найяскравіше обрисовує одна цитата з її європейського орґану, з лондонського «Economist». В числі від 1 лютого 1851 року паризький кореспондент «Economist» пише: «Отже, ми констатували з повною безсумнівністю, що Франція перш за все потрібує спокою. Це заявив президент у своєму листі до законодавчого зібрання, це як луна відгукнулося з національної ораторської трибуни, про це запевняють ґазети, це проповідується з амвону і доводиться тією чулістю, з якою курс державних паперів відповідає на найменшу погрозу порушити порядок, тією сталістю, яку він виявляє за всякої перемоги виконавчої влади».

29 листопаду 1851 року «Economist» пише вже від свого імени: «По всіх біржах Европи в президенті вбачають лише вартового порядку». Таким чином, фінансова аристократія проклинала парламентарну боротьбу партії порядку з виконавчою владою, як порушення порядку, і славила кожну перемогу президента над її удаваними представниками, як перемогу порядку. Під фінансовою аристократією не слід розуміти самих тільки великих держальників позичок державних та спекулянтів державними паперами, — само по собі зрозуміло, що інтереси цієї катеґорії капіталістів цілком сполучаються з інтересами державної влади. Всі сучасні грошові операції, все банківське діло найщільніший звязок мають з громадянським кредитом. Частину обігового капіталу неминуче уміщується в державні папери, що швидко можна реалізувати, отримуючи до того відсотки. Вкладки, капітал, відданий до розпорядження банків і розкладений останніми між купцями та промисловцями — складається почасти з дивідендів державних рентьєрів.

У всякі часи міць державної влади — це Мойсей та пророки для грошового ринку та його жерців, а тим більш за такої доби, як сучасна, коли кожна потопа загрожує знести разом зі старими державами й старі державні борги.

Промислова буржуазія, опанована фанатизмом порядку, обурювалася також з приводу суперечок парламентарної партії порядку з виконавчою владою. Тьєр, Анґля, Сен-Бев та инші після свого вотуму від 18 січня з приводу відставки Шанґарньє одержали від своїх виборців, як-раз з промислових округ, офіційну пересторогу, де їхню коаліцію з Горою бичувалося, як державну зраду. Коли ті хвалькуваті під’южування й дрібні інтриґи, в яких, як ми бачили, виявлялася, боротьба партії порядку з президентом, і не заслуговували кращого відношення, то, з другого боку, ця буржуазна партія, яка вимагала від своїх представників, щоб вони без суперечок випустили з розпорядження її власного парламенту військову силу й передали її авантурникові-президентові, не варт була тих інтриґ, що велися в її інтересах. Буржуазія показала, що боротьба за її громадянські, за її власні класові інтереси, за політичну владу — лише дратує її, як зайвий тягар, бо при цьому порушується звичайний хід приватних ділових операцій.

По департаментових містах буржуа, які були на почесних посадах по маґістратах, в торговельних судах то-що, всі без винятку приймали Бонапарта підчас його подорожей дуже рабсько, і це навіть у тих випадках, коли, як в Діжоні, він одверто нападав на національне зібрання й на партію порядку особливо.

Коли торгівля йшла добре, а на початку 1851 року це ще було так, комерційна буржуазія повставала проти всякої парламентарної боротьби, боячися, щоб остання не погіршила настрою ринку. Коли торгівля йшла кепсько, як це було починаючи з кінця лютого 1851 р., купці скаржилися на парламентарну боротьбу, вбачаючи в ній причину застою, і голосно вимагали припинити її, щоб відживити торгівлю. Дебати про перегляд конституції припали як-раз на ці тяжкі часи. Тому, що тут справа йшла про те, чи бути, чи не бути тодішній державній формі, то буржуазія мала всі підстави вимагати від своїх представників покласти край цьому тяжкому перехідному становищу і зберегти status quo. Тут не було суперечности. За кінець перехідного становища вона вважала як-раз його продовження, відкладання рішучого кроку до можливо дальшого майбутнього. Підтримати status quo можна було двояким чином: або продовжуючи панування Бонапарта, або — згідно з конституцією — даючи йому відставку й обираючи Кавеньяка. Частина буржуазії ухвально ставилася до цього останнього способу і не могла порадити своїм представникам нічого ліпшого, як мовчати, зовсім не чіпаючи болючого питання. Коли їхні представники не будуть говорити, гадала вона, Бонапарт не стане діяти. Їхнім ідеалом був парламент-струсь, що ховає свою голову, щоб стати невидимим. Друга частина буржуазії, прагнучи того, щоб усе йшло раз заведеним порядком, бажала залишити за Бонапартом президентське крісло просто через те, що він уже сидів на ньому. її обурювало, що її парламент не порушив одверто конституції і без дальших розмов не скасував себе.

Ґенеральні ради департаментів, ці провінціяльні представництва великої буржуазії, що засідали підчас парламентарних вакацій, починаючи з 25 серпня, майже одноголосно висловилися за перегляд конституції, цеб-то проти парламенту й за Бонапарта.

Підкресливши, таким робом, розходження зі своїми парламентськими представниками, буржуазія ще недвозначніше виявила обурення проти своїх літературних представників, проти своєї власної преси. Не тільки у Франції, але по всій Европі викликали здивування ті колосальні грошові кари й безсоромні ув’язнення, до яких буржуа-присяжні засуджували буржуа-журналістів за всякі напади на узурпаційні тенденції Бонапарта, за всякі спроби захистити в пресі політичні права буржуазії від виконавчої влади.

Як я казав, парламентарна партія порядку своїми криками про спокій себе саму призначила на спокій; вона оголосила політичне панування буржуазії несумісним з безпечністю і самим існуванням буржуазії; в боротьбі з иншими класами суспільства вона власною рукою знищила всі умови свого власного режиму, режиму парламентарного. З другого боку, позапарламентарна маса буржуазії своїм рабством до президента, ганьбленням парламенту, жорстокими переслідуваннями власної преси провокувала Бонапарта до гноблення й повного викорінення тієї своєї частини, що говорила й писала, — своїх політиків та письменників, своїх ораторських трибун і своєї преси, щоб самій мати змогу з повним довір’ям віддатися своїм приватним справам під захистом сильного й необмеженого уряду. Вона недвозначно заявляла, що жадає звільнитися від свого власного політичного панування, щоб позбавитися тягару й небезпек влади.

І ця буржуазія, яка обурювалася вже з приводу суто-парламентарної та літературної боротьби за панування своєї власної класи, яка зрадила провідників цієї боротьби, тепер post factum сміє дорікати пролетаріятові за те, що він не повстав, не розпочав для неї кривавої боротьби до загину. Вона, що кожний момент жертвувала своїм загальним класовим інтересом, цеб-то інтересом політичним, для найбільш обмежених, найбрудніших приватних інтересів і вимагала подібної жертви від своїх представників, галасує тепер, що пролетаріят приніс її ідеальні політичні інтереси в жертву своїм матеріяльним інтересам. Вона удає з себе ображену невинність, яку не визнав пролетаріят, обдурений соціялістами, і покинув у рішучий момент, І вона знаходить одностайний відгук серед усього буржуазного світу. Я кажу тут не про німецьких політиків-дилетантів та дурнів з переконання. Я вкажу хоч-би на того самого «Economist», який ще 29 листопаду 1851 року, тоб-то за чотири дні до державного перевороту, назвав Бонапарта «вартовим порядку», Тьєра та Берьє — «анархістами», а вже 27 грудня 1851 року, коли Бонапарт приборкав цих анархістів, кричить про зрадництво «несвідомої, невихованої, тупої пролетарської маси, про зраду її що до талану, знання, дисципліни, духового впливу, інтелектуальних здібностей та моральної ваги середніх і вищих верстов громадянства». Тупою, несвідомою й низькою масою був не хто инший, як сама маса буржуазії.

Року 1851 Франція дійсно пережила свого роду невеличку торговельну кризу. Наприкінці лютого помічалося зменшення вивозу проти 1850 року, в березні занепала торгівля й закривалися фабрики, в квітні становище в промислових департаментах здавалося остільки-ж розпачливим, як і після лютневих днів, у травні торгівля ще не віджила і ще 28 червня надзвичайний зріст вкладок до французького банку і так само велике зменшення позик та векселів були ознакою промислового застою; тільки з половини жовтня поступово почали справи кращати. Французька буржуазія з’ясовувала цей застій у торгівлі суто-політичними причинами: боротьбою між парламентом та виконавчою владою, несталістю перехідного державного устрою, неспокійними перспективами, звязаними з 2 травня 1852 року. Я не заперечуватиму, що всі ці обставини прикро відбивалися на деяких галузях промисловости в Парижі та по департаментах. Але, у всякому разі, вплив політичних відносин був лише місцевим і незначним. За найліпший доказ цього є той факт, що оживлення торгівлі настало як-раз у половині жовтня, цеб-то в момент, коли політичне становище погіршало, а політичний обрій затемнився, і кожної хвилини очікували на блискавиці з Елізейського палацу. Французький буржуй, у якого «талан, знання, духова проникливість та інтелектуальні здібності» не поширювалися далі власного носу, міг проте підчас лондонської промислової виставки[39] втручатися в самі джерела застою в своїй торгівлі. Коли у Франції позачиняно фабрики, повстали в Анґлії комерційні банкрутства. Під той час, як у Франції в квітні й травні досяг найбільших розмірів переполох промисловий, в Анґлії в квітні й травні досяг найбільших розмірів переполох комерційний. Анґлійська суконна продукція, анґлійські шовкові мануфактури страждали як і французькі. Коли анґлійські бавовняні фвбрики й не припиняли роботи, то вже не було тих прибутків, як 1849 і 1850 рр. Різниця полягала лише в тому, що у Франції криза була промисловою, а в Анґлії — комерційною; у Франції фабрики припиняли роботу, в Анґлії поширювали, але в умовах менш сприятливих, ніж за попередніх років; у Франції страждав, головним чином, вивіз, в Анґлії — довіз. Загальна причина, яку, звичайно, слід шукати не у вузьких межах французького політичного обрію, була очевидною. 1849-й і 1850-й були роки величезного матеріяльного процвітання й перепродукції, яке, одначе, виявилося, як таке, лише 1851 року. На початку цього року воно ще збільшилося через перспективи, які відкривала промислова виставка. До цього приєдналися ще особливі обставини: спочатку 1850 та 1851 роками неврожай бавовни, потім сподіванки на кращий урожай, ніж на це чекали раніш; спочатку підвищення, потім раптовий підупадок, одним словом, коливання цін на бавовну. Збір шовку-сирцю був, принаймні у Франції, нижче за середній. Нарешті, суконні мануфактури після 1848 року остільки поширилися, що продукція вовни не могла встигнути за ними, і ціна сирої вовни була в повній незгоді з ціною вовняних фабрикатів. Таким чином, у сирому матеріялі трьох великих індустрій світового ринку ми маємо перед собою троїсте джерело торговельного застою. Але незалежно від цих спеціяльних причин, ця ніби-то криза 1851 року не що инше, як запинка, яку перепродукція й надмірна спекуляція завжди утворюють, роблячи свій промисловий кругобіг, доки не зберуться з силами, щоб гарячково проскочити останній відрізок кругу й дійти своєї вихідної точки — до. загальної торговельної кризи. В Анґлії підчас таких перерв у розвитку торгівлі вибухали торговельні банкрутства, а у Франції припинялася сама промисловість, почасти під тиском шаленої конкуренції анґлійців, яких у цей час по всіх ринках примусили відступати, почасти через те, що на французьку промисловість, як продукцію, головним чином, предметів розкоши, перш за все впливає всяке затримання в справах. Таким робом, Франція, крім загальних криз, зазнає ще й своїх власних національних торговельних криз, які, однак, визначаються й залежать значно більше від загального становища всесвітнього ринку, ніж від місцевих французьких впливів. Цікаво протиставити марновірству французького буржуа погляди анґлійського буржуа. Один з величезних торговельних домів Ліверпуля пише в своєму річному звіті за 1851 рік: «Рідко надії, викликані на початку року, бувало в такій мірі ошукано, як тільки-що минулого року. Замість великого добробуту, якого всі однодушно сподівалися, ми пережили один з найсумніших років за останню чверть віку. Це стосується, звичайно, лише до торговельних, а не промислових клас. А все-ж на початку року були справжні підстави чекати на протилежне; запаси продуктів були вбогі, капіталів було занадто, продукти споживання були дешеві, гойну осінь було забезпечено. На континенті панував мир, вдома не було жадних політичних фінансових замішань; дійсно торгівля могла розпустити крила ширше, ніж будь-коли… Чому-ж приписати цей несприятливий наслідок? На нашу думку — надмірній торгівлі, як довізній, так і вивізній Коли наші купці самі не введуть свою діяльність у вужчі межі, нас ніщо не вдержить у колії, крім переполоху, що реґулярно повторюється що-три роки».

Уявіть собі тепер в атмосфері цього торговельного переполоху французького буржуа. Легко зрозуміти, в якій мірі його, засмучений кризою, розум повинні катувати, непокоїти, приголомшувати ці чутки про державний переворот і відновлення загального виборчого права, ця боротьба між парламентом і виконавчою владою, фрондування орлеаністів та леґітимістів, комуністичні конспірації в південній Франції, буцім-то жакерії (повстання селян) в Ньєвреському та Шерському департаментах, реклами різних кандидатів на президенти, базарно-галасливі гасла ґазет, погрози республіканців завоювати республіку й загальне виборче право зі зброєю в руках, пророцькі послання героїв-еміґрантів in partibus, що віщували кінець світу на 2 травня 1852 року. Немає нічого дивного, що буржуа серед цієї невимовної плутанини, мішанини, ревізії, пророгації, конституції, конспірації, коаліції, еміґрації, узурпації та революції — а ця плутанина конче приголомшувала — як божевільні галасували на адресу своєї парламентарної республіки: «Ліпше кінець жахний, ніж жах без кінця».

Бонапарт зрозумів цей лемент. Його розумові здібності загострилися під впливом завзяття його кредиторів, які кожен захід сонця, що наближав реченець плати, день 2 травня 1852 р., зустрічали, як протест руху небесного світила проти їхніх земних векселів. Вони стали справжніми астролоґами. Національне зібрання зруйнувало надії Бонапартові на конституційне продовження його влади. Кандидатура принця Жуанвіля не дозволяла більше жадних вагань.

Колись якась подія задовго до свого здійснення кидала перед себе свою тінь, то саме державний переворот Бонапарта. Вже 29 січня 1849 року, трохи через місяць після свого обрання, він зробив у цьому розумінні пропозицію Шанґарньє. Влітку 1849 року його власний міністер-президент Оділон Барро в замаскованій формі, а взимку 1850 року Тьєр цілком одверто відкривали політику державного перевороту. В травні 1851 року Персіньї ще раз спробував здобути Шанґарньє для перевороту, і «Messager d’Assemblee»[40] оголосив ці пересправи. Бонапартистичні ґазети загрожували державним переворотом за кожної парламентарної бурі, і що ближче насувалася криза, то голоснішим ставав їхній тон. Підчас оргій, які Бонапарт зі swell mob[41] обого полу справляв що-ночи, як тільки наступала північ і гойне частування розвязувало язики й гарячило фантазію, державний переворот призначалося на найближчий, наступний ранок. Мечі витягано з піхов, келихи дзвеніли, народніх представників викидалося, за вікно, імператорська мантія падала на плечі Бонапарта… доки ранкове проміння розганяло ці примари, і здивований Париж довідувався від мало скритних весталок та нескромних паладинів про небезпеку, якої він ще раз щасливо уникнув. В вересні й жовтні чутки про державний переворот йшли безперестанно. Тінь набирала вже повного офарбування подібно до строкатого дагерротипу. Прогляньте статті за місяці вересень та жовтень в орґанах європейської преси, і ви не раз досадливо натрапите на натяки такого змісту: «Чутки про державний переворот вщерть наповнюють Париж. Як кажуть, вночі столицю буде заповнено військом, а вранці з’явиться декрет, що розпускає національне зібрання, оголошує департамент Сени на стані облоги, відновлює загальне виборче право й апелює до народу. Бонапарт, як кажуть, шукає міністрів виконати цей нелеґальний декрет». Кореспонденції, які приносили такі відомості, закінчувалися завжди злощасним словом: «відкладено». Державний переворот був завжди idée fixe Бонапарта. З цією ідеєю він знову ступив на французьку землю. Вона володіла ним у такій мірі, що він постійно видавав себе й пробалакувався. Але він був під той-же час остільки безсилим, що раз-у-раз відмовлявся від свого плану. Тінь державного перевороту остільки призвичаїла до себе парижан, що вони не хотіли вірити в реальність цієї примари навіть тоді, коли вона, нарешті, стала перед ними з тілом та кров’ю. Отже, державний переворот відбувся зовсім не тому, що голова «спілки 10 грудня» виявив надмірну скритність, і національне зібрання знову захопили розполохом. Він відбувся всупереч нескромності його орґанізатора і за відомом зібрання, він був, виходить, неминучим, неодмінним наслідком усього попереднього розвитку.

10 жовтня Бонапарт заявив своїм міністрам, що він хоче відновити загальне виборче право, 16 жовтня вони подалися в демісію, а 26-го Париж довідався, що утворено нове міністерство Торіньї. Одночасно префекта поліції Карльє заступив Мопа, а Маньян, начальник першої військової дивізії, зібрав до столиці найбільш надійні полки. 4 листопаду національне зібрання знов відкрило свої засідання. Воно не знайшло жадного иншого діла, крім як повторити в вигляді коротенького конспекту ввесь той курс, який воно проробило, й довести, таким чином, що його, справді, поховано лише після того, як воно вже вмерло.

Першою втратою, яку воно понесло в боротьбі з виконавчою владою, було міністерство. Цю втрату воно тепер урочисто визнало, поставившися з повною серйозністю до міністерства Торіньї, яке було просто фіктивним міністерством. Постійна комісія сміхом зустріла д. Жіро, коли він з’явився представитися від імени нового міністерства. Таке слабке міністерство для такого сильного заходу, як відновлення загального виборчого права! Але-ж ходило як-раз про те, щоб, нічого не провадячи через парламент, здійснити все всупереч парламентові. Першого-ж дня по поновленні засідань національне зібрання дістало президентського листа, в якому Бонапарт вимагав відновити загально-виборче право й скасувати закона від 31 травня 1850 року. Зі свого боку міністри того-ж дня внесли на обговорення декрета подібного-ж змісту. Зібрання відкинуло нагальність пропозиції міністрів, а 13 листопаду відкинуло самий закон 355 голосами проти 348. Воно, таким чином, ще раз розірвало свій мандат, ще раз ствердило, що з вільно обраного народнього представництва воно перемінилося на узурпаторський парламент однієї класи, ще раз визнало, що воно власними руками перерізало ті м’ясні, які звязували парламентарну голову з тілом нації.

Коли виконавча влада своєю пропозицією відновити загальне виборче право апелювала від національного зібрання до народу, то законодавча влада своїм біллем квесторів апелювала від народу до армії. Цей білль квесторів мав установити за парламентом право безпосередньо викликати собі на допомогу військо, формувати окрему парламентарну армію. Коли національне зібрання обрало таким робом армію, як полюбовного суддю межи собою та народом, межи собою та Бонапартом, коли воно визнало армію за переважну державну силу, то, з другого боку, йому довелося потвердити той факт, що воно давно вже втратило всяке право порядкувати цією силою. Дебатуючи право викликати військо замість негайного фактичного виклику війська, воно тим самим виявило свій сумнів що до власних сил. Відкинувши квесторський білль, воно вже прямо призналося в безсиллі. Білль цей провалився, одержавши меншість 108 голосів; рішучу ролю відограла Гора. Остання попала в становище буриданівського осла, правда, не між двома мішками сіна, щоб вирішити, який з них є привабливіший, а між двома оберемками київ, щоб вирішити, які твердіші. З одного боку, острах перед Шанґарньє, з другого боку, острах перед Бонапартом. Що й казати, становище було не з героїчних.

18 листопаду до законопроекту комунальних виборів, внесеного партією порядку, було поставлено поправку, а саме, що для комунальних виборців замість трьохрічного було досить однорічного перебування в даній комуні. Поправку провалено більшістю одного голосу, та й той, як виявилося, подано було помилково. Через розпад на ворожі фракції партія порядку давно вже втратила самостійну парламентарну більшість. Тепер виявилося, що в парламенті взагалі не було жадної більшости. Національне зібрання стало нездатним вирішувати будь-що. Атоми, що його становили, не звязувалися більш ніякою силою скупности, воно зідхнуло в останнє, воно було мертвим.

Нарешті, позапарламентарна маса буржуазії за декілька днів до катастрофи мала нагоду ще раз урочисто ствердити свій розрив з буржуазією в парламенті. Тьєр недужий, як парламентський герой, на особливу несцілиму хворобу, парламентарний кретинізм, викував по смерти парламенту нову парламентарну інтриґу вкупі з державною радою; це був новий закон про відповідальність, який повинен був цупко закріпити президента в межах конституції. Бонапарт, який 15 вересня при закладинах нових паризьких торговельних рядів dames des halles, як другий Мазаньєлло, зачарував рибних перекупок, — отже, як реальна сила, одна рибна перекупка варт була більш за 17 бурґграфів, — Бонапарт, який після внесення біллю квесторів додавав завзяття лейтенантам, що банкетували в Елізейському палаці, в дану хвилину потяг за собою промислову буржуазію, що 25 листопаду зібралася в цирку, щоб одержати з його рук медалі за лондонську промислову виставку. Ось характерна частина його промови, як її видруковано в «Journal des debats»: «При таких несподіваних успіхах, я вважаю за доречне повторити, якою великою країною була-б французька республіка, коли-б їй дозволено було спокійно розвивати свої реальні інтереси й реформувати свої установи замість підбурювати її, з одного боку, демаґоґами, а з другого — монархічними галюцинаціями (голосні, бурливі, багато разів повторювані оплески з усіх частин амфітеатру). Монархічні галюцінацїї перешкоджають усякому поступові в усіх серйозних галузях промисловости. Замість поступу бачимо лише саму боротьбу. Ми бачимо людей, які раніш були дуже палкими підпорами королівського авторитету й королівських прерогатив, а тепер повернулися на провідників якогось конвенту, керуючися єдиною метою ослабити владу, утворену загальним виборчим правом (гучні повторювані оплески). Ми бачимо людей, які більш за все постраждали від революції, більш за всіх на неї скаржилися, а тепер провокують нову революцію лише для того, щоб накласти ланцюги на волю нації… Я обіцяю вам у майбутньому спокій і т. ин. й т. ин.» (браво, браво, бурливе браво). Так оплескує по-рабськи з вигуками «браво» промислова буржуазія переворот 2 грудня, скасування парламенту, загибель свого власного панування, диктатуру Бонапарта. На грім оплесків 25 листопаду відповів гуркіт гармат 4 грудня, і будинок добродія Саландруза, де лунали найгучніші «браво», розбито найгучнішими бомбами.

Кромвел, розпускаючи довгий парламент, з’явився сам у залі засідань, витяг годинника, щоб парламент не проїснував ані хвилини довше від призначеного ним реченця, і проганяв кожного окремого члена парламенту своїми веселими гумористичними наругами. Наполеон, — дрібніший, ніж цей його прототип, — 18 брюмера все-ж з’явився на засідання законодавчого корпусу і, хоч запинаючись, а таки прочитав йому його смертельний вирок Другий Бонапарт, що мав у своїх руках цілком иншу виконавчу владу, ніж Кромвел або Наполеон, шукає для себе взірця не в хроніці всесвітньої історії, а в хроніці «спілки 10 грудня», в хроніці карних процесів. Він краде з французького банку 25 мільйонів франків, купує ґенерала Маньяна за один мільйон, а салдат за штуку по 15 франків та горілкою, як злодій, уночі, збирається зі своїми співучасниками потай і наказує вдиратися в доми найнебезпечніших парламентарних проводирів, заарештувати Кавеньяка, Ламорісьєра, Лефло, Шанґарньє, Шарра, Тьєра, База та инших, захопити головні площі Парижу й будинок парламенту військом і вранці наліпити на всі стіни шарлатанські плакати, де оголошується про розпущення національного зібрання й державної ради, про відновлення загального виборчого права та про заведення стану облоги в департаменті Сени. Трохи згодом він опублікував у «Moniteur» фальшивого документа, де зазначалося, що впливові парламентарні імена ніби-то скупчилися круг нього, склавши якусь вищу державну нараду.

В помешканні мерії 10 округи зібрався парламент, якому відтято було голову: він складався переважно з леґітимістів і орлеаністів; при повторних вигуках: «Нехай живе республіка!» він ухвалив одставку Бонапарта й даремно взивав до юрби народу, що ловила ґав перед будинком мерії, доки, нарешті, в супроводі африканських стрільців його повели до касарні д’Орсей, а звідти у в’язничних каретах перевезли до в’язниць Мазасу, Ґаму та В’енсену. Так скінчила своє існування партія порядку, законодавче зібрання й лютнева революція. Раніш ніж дійдемо до кінця, дамо коротку схему її історії.

I. Перший період. З 24 лютого до 4 травня 1848 р. Лютневий період. Пролоґ. Сп’янілість від загального братання.

II. Другий період. Період утворення республіки й уста¬новчого національного зібрання.

1) 4 травня-25 червня 1848 р. Боротьба всіх клас проти пролетаріяту. Невдача пролетаріяту в червневі дні.

2) 25 червня-10 грудня 1848 р. Диктатура щирих буржуазних республіканців. Роздроблення конституції. Оголошення Парижу на стані облоги. Буржуазну диктатуру усувається 10 грудня: обрання Бонапарта на президента.

3) 10 грудня 1848 р.-28 травня 1849 р. Боротьба установчих зборів з Бонапартом та з об’єднаною з ним партією порядку. Загибіль установчого зібрання. Розгром буржуазних республіканців.

III. Третій період. Період конституційної республіки та законодавчого національного зібрання.

1) 28 травня-13 червня 1849 р. Боротьба дрібної буржуазії з буржуазією та Бонапартом. Невдача дрібнобуржуазної демократії.

2) 13 червня 1849 р.-31 травня 1850 р. Парламентарна диктатура партії порядку. Остання докінчує своє панування, касуючи загально-виборче право, і втрачає парламентарне міністерство.

3) 31 травня 1850 р.-2 грудня 1851 р. Боротьба між парламентарною буржуазією та Бонапартом.

а) 31 травня 1850 р.-12 січня 1851 р. Парламент втрачає владу над армією.

б) 12 січня-11 квітня 1851 р. Йому не вдаються спроби повернути собі адміністративну владу Партія порядку втрачає самостійну парламентарну більшість. її коаліція з республіканцями та Горою.

в) 11 квітня-9 жовтня 1851 р. Спроби перегляду, злиття, продовження уповноважень. Партія порядку розкладається на свої окремі складові частини. Розрив буржуазного парламенту та буржуазної преси з масою буржуазії консолідується.

г) 9 жовтня-2 грудня 1851 р. Одвертий розрив між парламентом та виконавчою владою. Парламент вмирає, покинутий армією, своєю власною класою і всіма иншими класами. Загибель парламентарного режиму й буржуазного панування. Перемога Бонапарта. Пародія імперіялістичної реставрації.

VII

Соціяльна республіка з’явилася, як фраза, як пророцтво на порозі лютневої революції. Червневими днями 1848 року її було потоплено в крові паризького пролетаріяту, але в наступних актах драми вона з’являється ще в вигляді примари. Було оголошено демократичну республіку. 13 червня 1849 року вона зникла зі своїми дрібними буржуа, що порозбігалися врозтіч, але й утікши, вона продовжує з подвійною енерґією себе рекламувати. Парламентарна республіка з буржуазією опановує всю сцену, вона поширюється, але 2 грудня 1851 року ховає її при жахних вигуках об’єднаних роялістів: «Нехай живе республіка!».

Французька буржуазія повстала проти панування робітничого пролетаріяту — і дала панування люмпен-пролетаріятові з шефом «спілки 10 грудня» на чолі. Буржуазія тримала Францію в безупинному остраху перед майбутнім терором червоної анархії. Бонапарт 4 грудня дисконтував їй цю майбутність, коли підохочена горілкою армія порядку розстрілювала з його наказу на Монмартрському та Італійському бульварах видатних буржуїв у їхніх вікнах. Буржуазія апотеозувала шаблю — шабля панує над нею. Вона знищила революційну пресу — знищено її власну пресу. Вона віддала під поліційний догляд народні зібрання — її салони віддано під поліційний догляд. Вона розпустила демократичну національну гвардію — її власну національну ґвардію розпущено. Буржуазія завела стан облоги — тепер її поставлено в стан облоги. Вона витіснила присяжних військовими судами. Вона підгорнула народню освіту під владу попів — попи підгорнули її під свою власну освіту. Вона засилала без суду — її засилається без суду. Кожний громадський рух придушувала вона державною владою — кожен рух її суспільства примушується державною владою. Надхнена пристрастю до своєї кешені, вона повстає проти своїх власних політиків та літераторів — її політиків та літераторів усунено, а потім, коли їй рот було заткнуто, а перо зламано, її кешені пограбовано. Буржуазія безупинно закликала до революції, як св. Арсен до христіян: «Fuge, tace, quiesce!». (Тікай, мовчи, заспокійся!).

Французька буржуазія давно вже розвязала дилему Наполеонову «Dans cinquante ans l’Europe sera républicaine ou cosaque»[42]. Вона розвязала її в «république cosaque»[43]. Не Цірцея злими чарами перевернула чудовий твір буржуазної республіки в почвару. Від перевороту республіка нічого не втратила, окрім зовнішньої пошани. Сучасна Франція в готовому вигляді містилася в парламентарній республіці. Треба було лише гарного удару багнетом, щоб оболонка луснула й почвара з’явилася перед очима.

Чому паризький пролетаріят після’ 2 грудня не підняв пов¬стання?

Повалення буржуазії було тільки-що декретоване, але декрету ще не було виконано. Всяке серйозне повстання пролетаріяту негайно відживило-б буржуазію, помирило-б її з армією й забезпечило-б робітництву другу червневу невдачу.

4 грудня буржуї й бакалійники підбурювали пролетаріят до боротьби. Увечері того-ж дня багато леґіонів національної ґвардії обіцяло з’явитися на місце боротьби в уніформі й зі зброєю в руках. А саме, буржуї й бакалійники зрозуміли, що Бонапарт одним з декретів 2 грудня скасував таємне голосування й примушував їх писати «так» або «ні» в офіційних списках поруч зі своїм ім’ям. Опір 4 грудня перелякав Бонапарта. Протягом ночи він наказав прибити по перехрестах Парижу плакати, якими оголошувалося про відновлення таємного голосування. Буржуї й бакалійники вважали, що досягли своєї мети. І серед тих, хто наступного дня не йшов на вулицю, були буржуї та бакалійники.

Паризький пролетаріат втратив підчас нічного нападу Бонапарта з 1 на 2 грудня своїх ватажків, шефів на барикадах. Залишившися з армією без офіцерів і під спогадом червневих днів 1848 р. та травневих днів 1850 року, не маючи охоти боротися під прапором монтаньярів, він залишив своєму аванґардові, таємним гурткам, рятувати інсурекційну частину Парижу, яку буржуазія покинула перед салдатвою остільки без жадного опору, що згодом Бонапарт, роззброюючи її національну ґвардію, подав такий іронічний мотив: він боїться, щоб анархісти не вжили її зброї проти неї самої:

«C’est le triomphe et définitif du socialisme»[44]. Так характеризував Ґізо 2 грудня. Але коли упадок парламентарної республіки й містить у собі зародок тріюмфу пролетарської революції, то ближчим, наочним і безпосереднім наслідком його була перемога Бонапарта над парламентом, виконавчої влади над законодавчою, влади без фраз над владою фрази. В парламенті влада підносила свою загальну волю на ступінь закону, або, краще, закон владної класи на ступінь загальної волі. Перед виконавчою владою вона зрікається всякої власної волі й підлягає чужій владі, авторитетові. Виконавча влада, в протилежність законодавчій, виявляє собою гетерономію нації, в протилежність її автономії. Отже, Франція, здається, уникла деспотії однієї класи лише для того, щоб підлягти деспотії й авторитетові одного індивідуума, і до того-ж зовсім не авторитетного. Боротьба зрівняла ніби-то всіх: усі класи однаково безсило й однаково безголосно схилили коліна перед прикладом.

Але революція провадить свою справу ґрунтовно. Вона мандрує ще через чистєць. Вона методично здійснює свою справу. До 2 грудня 1851 року вона закінчила першу половину своїх підготовчих робіт, тепер дороблює другу. Спочатку вона утворила парламентарну владу в її цілком закінченій формі, щоб потім скинути її. Тепер, коли це осягнено, вона завершує виконавчу владу, дає їй ії як-найчистіший вираз, ізолює її, щоб протиставити її собі, як одну перешкоду, щоб сконцентрувати потім усі свої сили для її зруйнування. І коли цю другу половину підготовчої роботи буде закінчено, тоді-то Европі доведеться зіскочити з свого місця й вигукнути: «добре риєш,, старий кроте».

Виконавча влада з її колосальною бюрократичною та військовою орґанізацією, з її складним і штучним державним механізмом, з півмільйоновою армією урядовців та півмільйоновою армією салдат, цей почварний чужоїдний орґанізм, що щільно оповиває тіло французького суспільства й затикає всі його пори, виник у добу абсолютної монархії, при розкладі феодалізму, при чому сильно спричинився до прискорення цього останнього процесу. Всі феодальні привілеї землевласників та міст перетворилися на стільки-ж атрибутів державної влади, феодальні вельможі — на оплачуваних урядовців, а замість строкатого калейдоскопу ворожих одна одній середньовічних влад з’явився упорядкований план державної влади, роботу якої поділено й централізовано тепер на фабричний лад. Перша французька революція, поставивши перед собою завдання зламати всі окремішні влади, місцеві, територіяльні, міські й провінціяльні, щоб утворити громадянську єдність нації, мусила розвинути те, що почато абсолютною монархією: централізацію урядової влади, її обсяг, її атрибути і її виконавців. Наполеон удосконалив цей державний механізм. Леґітимна монархія і монархія липнева не додали нічого нового, але тільки збільшили розподіл праці, який неминуче мусив рости в міру того, як розподіл праці всередині самого буржуазного громадянства утворював нові ґрупи інтересів, а значить і новий матеріял для державного управління. Всякий спільний інтерес негайно-ж відокремлювано від суспільства і протиставлювано йому, як інтерес вищий, загальний. Починаючи з мостів, шкільних будинків, комунального майна сільської громади й кінчаючи залізницями, національним майном та університетами Франції — все виривалося зі сфери самодіяльности членів суспільства й ставало предметом урядової діяльности. Нарешті, парламентарна республіка в своїй боротьбі проти революції примушена була змінити й централізувати урядову владу репресивними захо¬дами. Всі перевороти тільки удосконалювали цю машину, замість зламати її. Партії, що послідовно боролися за панування, вбачали в володінні цим колосальним державним будинком головну здобич переможця.

Але за абсолютної монархії, підчас першої революції, за Наполеона, бюрократія була лише засобом підготувати класове панування буржуазії. За реставрації, за Луї-Філіпа, за парламентарної республіки вона була знаряддям владної класи, хоч як прагнула під цей час стати самостійною силою.

Лише за другого Бонапарта держава стає, здається, цілком самостійною. Державна машина остільки зміцніла й стала незалежною від буржуазного суспільства, що на чолі її міг стати шеф «спілки 10 грудня», пройдисвіт, що перемандрував з-за кордону: його підняла на щит п’яна салдатня, яку він купив горілкою та ковбасами і яку він знову й знову повинен задобрювати тим-же. Звідти цей малодушний розпач, те почуття страшного пригноблення, покори, яке давить груди Франції й не дає їй вільно зідхнути. Вона почуває себе ніби-то знеславленою.

І все-ж ця державна влада не висить у повітрі. Бонапарт є представник класи, і як-раз найчисленнішої класи французького громадянства, парцелярних селян.

Як Бурбони були династією великого землевласництва, Орлеани — династією грошовитої кешені, так Бонапарти — династія селян, тоб-то французької народньої маси. Не Бонапарт, що підлягає буржуазному парламентові, а Бонапарт, що розігнав буржуазний парламент, є справжній обранець селян. Три роки містам щастило фальсифікувати справжнє розуміння обрання 10 грудня, обдурюючи надії селян на відновлення імперії. Волю виборців 10 грудня 1848 року виконав лише coup d’état 2 грудня 1851 року.

Парцелярні селяни становлять величезну масу, члени якої живуть в однакових умовах, не вступаючи, однак, один з одним у будь-які зносини. Їхній спосіб продукції не тільки не утворює між ними взаємних зносин, але прямо-таки ізолює їх одного від одного. Ізолювання збільшується ще через погані шляхи комунікації у Франції та вбогість селян. Їхнє поле продукції, дрібний участок землі, парцеля, не вимагає для свого обробітку ані розподілу праці, ані прикладання науки, не вимагає розмаїтого розвитку, різноманітносте знання, складности суспільних відносин. Кожна окрема селянська родина майже задовольняє себе, самостійно виробляючи більшість предметів свого вжитку й добуваючи таким робом свої живні засоби більш обміном, ніж у зносинах з суспільством. Клаптик землі, парцеля, селянин та його родина; поруч друга парцеля, другий селянин і друга родина. Певна кількість таких родин утворює село, певна кількість сел. — департамент. Таким робом, найбільшу частину французької нації утворюється шляхом простого складання однойменних величин, подібно до того, як мішок картоплі складається з окремих картоплин. Мільйони родин існують в економічних умовах, завдяки яким вони відрізнюються від родин у всіх инших клас так своїм укладом життя, як своїми інтересами та освітою і навіть ворожі до них, і вони самі утворюють класу. Але оскільки між малоземельними селянами існує лише місцевий звязок, оскільки тотожність їхніх інтересів не утворює жадної спільности, жадного національного об’єднання, жадної політичної орґанізації, вони не утворюють жадної класи. Тому вони нездібні захищати свої класові інтереси від власного імени ані в парламенті, ані в конвенті. Вони не можуть самі репрезентувати себе — їх мусить репрезентувати хтось инший. Їхній представник повинен бути під той-же час їхнім паном, авторитетом, озброєним необмеженою урядовою владою, яка захищає їх від усіх инших клас і посилає їм згори і дощ, і сонячне проміння. Політичний вплив малоземельних селян знаходить собі, таким робом, найповніший вираз у тому, що виконавча влада підгортає собі суспільність.

Під впливом історичної традиції серед французького селянства виникла віра, що якийсь муж, Наполеон на ім’я, поверне їм усі добра землі. І от з’явилася людина, яка видає себе за цього мужа, бо він носить ім’я Наполеон, спираючися на наполеоновський кодекс[45], який наказує «La recherche de la paternité est interdite»[46].

Традиція, нарешті, справдилася, і муж цей після двацятирічних мандрівок і цілої низки дивовижних пригод стає імператором французів. Idée fixe небіжа здійснилася, бо вона сходилася з idée fixe найчисленішої класи французів.

Але, заперечать мені, звідки-ж у такому випадкові селянські повстання в цілій половині Франції, облави війська на селян, масові арешти та заслання селян?

З часів Людовика XIV Франція не бачила ще такого переслідування селян «за демаґоґічні змагання».

Але справа в тім, що династія Бонапарата репрезентує не революційного, а консервативного селянина, не того селянина, який прагне вийти за межі соціяльних умов свого побуту, за межі своєї парцелі, а того, який бажає, навпаки, зміцнити ці умови; не те сільське населення, що бажає власною енерґією в спілці з містом скинути старий порядок, а те, яке, вперто зачинившися разом зі своїми парцелями в рямцях цього старого порядку, бажає врятуватися й упривілеюватися від примари імперії. Династія Бонапартів є представниця не освіти, а забобонів селян, не їхнього розуму, а їхнього марновірства, не їхнього майбутнього, а їхнього минулого, не їхніх сучасних Севенн, а їхньої сучасної Вандеї[47].

Трьохрічне суворе панування парламентарної республіки звільнило частину французьких селян від наполеонівських ілюзій і революціонувало їх, досить поверховно, між иншим; але буржуазія постійно відштовхувала їх назад, як тільки вони починали непокоїтись. За часів парламентарної республіки провадилося боротьбу між сучасною й традиційною свідомістю французького селянина. Процес цей виявлявся в формі безупинних сутичок між шкільними вчителями та попами. Буржуазія приборкала шкільних учителів. Селяни зробили першу спробу незалежно й самостійно поставитися до діяльности уряду. Це визначалося в постійних конфліктах межи мерами та префектами. Буржуазія усунула мерів. Нарешті, в періоді парламентарної республіки селянство по багатьох місцях піднялося проти власної своєї дитини — проти армії. Буржуазія покарала їх станом облоги та екзекуціями, і ця сама буржуазія кричить тепер про тупість маси, vile multitude, що віддала її до рук Бонапарта. Вона сама силоміць зміцнювала серед селянської класи імперіялізм, вона всіма силами підтримувала ті умови, які породжують і годують цю селянську реліґію. Буржуазія, без сумніву, мусить боятися дурощів мас, доки вони лишаються консервативними, і їх проникливости, коли вони стають революційними.

В повстаннях, що йшли по coup d’état, частина французького селянства протестувала зі зброєю в руках проти свого власного вотуму 10 грудня 1848 р. Наука історії після 1848 р. не пропала для неї даремно. Але селяни в історії приписалися до царства тіней, і історія вхопила їх на слові; більшість із них ще остільки невиразно розуміла обставини, що якраз по найчервоніших департаментах селяни публічно висловилися за Бонапарта. На думку їхню, національне зібрання перешкоджало рухам Бонапарта. Їм здавалося, що тепер тільки Бонапарт розбив ті окови, які міста поклали на волю села. По деяких місцях вони навіть вірили наївно, що поруч з Наполеоном повстане конвент.

Після того, як перша революція перетворила напівкріпаків на вільних землевласників, Наполеон зміцнив і уреґулював ті умовини, за яких вони могли-б спокійно експлоатувати французьку землю, що вперше попала в їхнє володіння, і задовольнити таким чином свій юнацький запал до власности. Але й зараз французького селянина губить його парцеля, і надзвичайна роздробленість землеволодіння, тоб-то та форма власности, яку зміцнив у Франції Наполеон. Джерело лиха й біди сучасного села — це ті самі матеріяльні умовини, які колись французького феодального селянина зробили дрібним землевласником, а Наполеона — імператором. Досить було двох поколінь, щоб виник неминучий наслідок: поступовий занепад рільництва й поступова заборгованість хлібороба. «Наполеонівська» форма власности, яка на початку XIX сторіччя була умовою звільнення й збагачення французького селянства, протягом цього сторіччя розвинулася в узаконення рабства та зубожіння селянства. І саме цей закон є перша з «idées napoléoniennes», яку мав заховати другий Наполеон. Коли він ще поділяє з селянами ілюзію, що причину їх зубожіння слід шукати не в самому роздрібненні землі, а по-за ним, у впливі другорядних обставин, то всі його експерименти при сутичці з даними продукційними взаєминами лопнуть, як мильні бульбашки.

Економічний розвиток парцелярної власности цілком змінив відношення селян до инших клас громадянства. За Наполеона роздріблення землі на селі доповнювалося вільною конкуренцією та великою промисловістю, яка зароджувалася по містах. Селянська класа була повсюдним протестом проти тільки-що скиненої земельної аристократії. Те коріння, яке дрібна селянська власність пустила на французькому ґрунті, позбавило феодалізм усіх живних соків. Її межеві стовпи стали природним укріпленням буржуазії проти всякого нападу з боку її колишніх панів. Але протягом дев’ятнацятого сторіччя місце феодалів заняли міські лихвярі, місце феодальних зобов’язань, що були тягарем для селянина — гіпотечні борги, місце аристократичної земельної власності — буржуазний капітал. Парцеля селянина є лише привід для капіталіста здобути ввесь прибуток, відсотки й ренту з поля, а самому землевласникові залишається тільки якось вибивати заробітню платню. Відсотки від гіпотечних боргів селянства, що тяжать на французькій землі, в загальній сумі рівні річним відсоткам зі всього британського національного боргу. Парцелярна власність у цій рабській залежності від капіталу, до якої неминуче приводить її розвиток, перетворила масу французької нації на якихось троглодитів. Шіснацять мільйонів селян (рахуючи з жіноцтвом та дітьми) живе по норах, що з них більша частина має одне вікно, деякі — два і лише найрозкішніші — три. А між тим вікна для дому є те саме, що п’ять почутів для голови. Буржуазний лад на початку сторіччя зробив державу вартовим селянської парцелі, яка тільки-но утворювалась, і угноїв її лаврами, але тепер він перетворився на вампіра; виснажуючи кров і мозок селянського землеволодіння, він кидає його в алхімічний котел капіталу. Кодекс Наполеонів є лише кодекс стягання боргів, судових заборон та примусового продажу з молотка. До чотирьох мільйонів (рахуючи з родинами) офіційно зареєстрованих у Франції павперів, волоцюг, злочинців та повій приєднується ще п’ять мільйонів людей, які гибіють край безодні і живуть або в самому селі, або раз-у-раз тікають зі своїми ганчірками та дітьми з села до міста й з міста до села знову. Таким робом, інтереси селян є вже не в згоді, як то було за Наполеона, а в суперечності з інтересами буржуазії, з капіталом. Вони находять, як бачимо, природнього спільника й провідника в міському пролетаріяті, завдання якого — скинути буржуазний лад. Але разом з цим сильний і необмежений уряд, — а такою є друга «idée napoléonienne», здійснити яку має другий Наполеон, — покликаний усіма засобами насильства захищати цей «матеріяльний» порядок. Тому, в усіх прокламаціях Бонапарта, направлених проти бунтівливих селян, цей «ordre materiel» є знаменним виразом.

Поруч з гіпотекою, що накладена капіталом, на парцелі тяжить ще державний податок. Податок є джерелом життя для бюрократії, армії, попівства й двору, одним словом — для всього апарату виконавчої влади Сильний уряд і високі податки є поняття тотожні. Парцелярна власність самою природою своєю є як-найсприятлівіший ґрунт для численної всесильної бюрократії. На всьому обширі країни приводить вона людей та їхні взаємини до одного рівня. Вона припускає, значить, однаковий вплив на всі пункти цієї одноманітной маси з одного найвищого центру. Вона нищить аристократичні проміжні ступені між масою народу та державною владою. Вона викликає, таким робом, всебічне пряме втручання цієї державної влади за допомогою її безпосередніх орґанів. Вона утворює, нарешті, свого роду зайве населення, яке, не знаходячи собі заробітку ані на селі, ані в місті, накидається на державні посади, як на почесну милостиню і провокує утворення нових державних посад. Наполеон з відсотками повернув їй стягнені з неї податки, відкривши багнетом нові ринки й пограбувавши континент. Вона була двигуном селянської промисловости, тепер-же вона відбирає у цієї промисловости її останню підпору, доводячи до кінця повну беззахисність селян перед павперизмом. Величезна бюрократія в гарних мундирах і добре годована є «idée napoléonienne», найближча до серця другого Бонапарта. Та й як воно могло бути инакше, коли він поруч з дійсними класами суспільности мусив утворити штучну касту, для якої існування його режиму є справою хліба повсякденного. Не дивно, що першою фінансовою операцією Бонапарта було підвищити утримання урядовцям до попереднього розміру й утворити нові синекури.

Панування попів, як урядового знаряддя, є дальша «idée napoléonienne». Але коли новонароджена парцеля в її гар¬монії з суспільством, в її залежності від природи, в її підляганні авторитетові, що захищає її зверху, була, натурально, побожною, то парцеля, яка зубожіла від боргів, посварилася з громадянством та авторитетом і задихається в своїй власній обмеженості, натурально, є нереліґійною. Небеса були зовсім не поганим додатком до тільки-що одержаної смуги землі, особливо, коли взяти на увагу, що вони посилають погоду, але небеса є зайві, коли їх нав’язують замість парцелі. За таких умов піп здається просто гончаком земної поліції, — од до чого сходить на «idée napoléonienne». Прийде час, коли експедиція проти Риму повториться в самій Франції, але з завданням прямо протилежним тому, що захищав добродій Монталамбер.

Кульмінаційною точкою «idées napoléoniennes» є нарешті перевага армії. Армія була «point d’honneur»[48] парцелярних селян, вона перетворила їх на героїв, захищала їхню нову власність від нападу збоку, улещувала національне почуття, що як-раз прокинулося в них, грабувала й революціонізувала світ. Салдатський мундир був їхнім власним державним убранням, війна — їхньою поезією, прибільшена та заокружена фантазією парцеля була батьківщиною, а їхній патріотизм являв собою ідеалізовану форму почуття власника. Але вороги, від яких французькому селянинові й тепер доводиться захищати свою власність, це не козаки, а судові пристави та збирачі податків. Селянська парцеля лежить вже не в так званій батьківщині, а в гіпотечній книзі. Армія вже не є пишна квітка селянського юнацтва, а болотяна квітка селянського, «люмпен-пролетаріяту». Вона складається переважно з «remplaçants», з заступників, подібно до того, як і сам другий Бонапарт є лише remplaçant, заступник Наполеона. Свої героїчні вчинки вона виконує тепер на облавах на селян, в ролі жандармів, а як внутрішні супе¬речності системи Бонапартової колись поженуть голову «спілки 10 грудня» через французький кордон, то арми ця після декіль¬кох розбійничих учинків одержить у нагороду не лаври, а киї.

Виходить, як ми бачимо, що всі «наполеонівські ідеї» є ідеї нерозвинутої, тільки-що зформованої парцелі; вони повергаються на нісенітницю, якщо парцеля вже пережила себе. Тепер вони — тільки галюцінації передсмертної аґонії, слова, які стали порожніми фразами, духи, що перевернулися на примари. Але ця пародія імперіялізму була потрібною, щоб звільнити масу французької нації від тягару традиціі й розвинути суперечність між державною владою та громадянством як-найпевніше. В міру розкладу дрібної земельної власности, валиться поставлена на ній державна будівля. Державну централізацію, конче потрібну для сучасного громадянства, будується лише на руїнах військово-бюрократичної Урядової машини, яку було викувано в протилежність до феодалізму.

Взаємини, що склалися серед французького селянства, пояснюють нам загадку загальних виборів 20 й 21 грудня, якими піднесено другого Бонапарта на гору Сінай, але не на те, щоб одержати закони, а щоб дати їх.

Буржуазії не залишалося тепер жадного иншого вибору, як обрати Бонапарта. Коли пуританці на Констанцькому соборі[49] скаржилися на розпусне життя пап і голосували про потребу моральної реформи, кардинал Пьєр д’Ельї нагримів їм у відповідь: «Лише чорт у власній особі міг-би врятувати ще католицьку церкву, а ви домагаєтесь анґела». Так само вигукнула й французька буржуазія після державного перевороту: «Тільки шеф спілки 10 грудня може ще спасти буржуазне громадянство». Тільки крадіжка може ще спасти власність, кривоприсяга — реліґію, байстрюцтво — сем’ю, непорядок — порядок.

Бонапарт, як самостійна сила виконавчої влади, вбачає свій поклик у тім, щоб забезпечити «буржуазний лад». Але сила цього буржуазного ладу — це середня класа. Бонапарт почував себе через це представником середньої класи й видає в цьому дусі декрети. Але, з другого боку, він лише тому має значіння, що зламав політичну могутність середньої класи й щодня наносить їй нові удари. Він почуває себе через це противником політичної й літературної сили середньої класи. Але, захищаючи матеріяльну міць останньої, він знову творить її політичну могутність. Отже, причину треба зберегти, а наслідок, хоч де-б він виявився, викоренити в пень. Однак, без маленького змішування причини й наслідку тут не обійдешся, бо в своїх взаєминах те й инше втрачають свої відзнаки. Нові декрети затирають старі межові лінії. Бонапарт почуває себе під той-же час супротивником буржуазії, як представник селян і взагалі народу, який бажає зробити щасливими нижчі класи в рямцях буржуазного громадянства. Нові декрети наперед обдурюють урядову мудрість «справжніх соціялістів». Але насамперед Бонапарт почуває себе шефом «спілки 10 грудня», представником «люмпен-пролетаріяту», до якого належить він сам, всі його прибічники, його уряд та його армія і для якого на першому плані стоять власний добробут та витягнення каліфорнійських жеребків з державної скарбниці. І цю місію, місію шефа «спілки 10 грудня», здійснює він і в декретах, і без декретів, і всупереч декретам.

Це повне суперечностей завдання Бонапартове пояснює й суперечности його уряду, що вагається сюди й туди, старається то прихилити до себе, то принизити спочатку ту, потім другу класу й рівномірно настроює проти себе всі класи, при чому ця фактична непевність витворює дуже кумедний контраст з владним, катеґоричним стилем урядових актів, сліпо скопійованих з дядькових взірців.

Промисловість та торгівля, тоб-то справи середньої класи, повинні при сильному уряді процвітати по-тепличному. Ось чому роздається безліч залізничих концесій. Але бонапартистський «люмпен-пролетаріят» мусить збагачуватись. Ось чому спекулюють на біржі з залізничими концесіями особи, що заздалегідь знають таємницю. Але щоб будувати залізниці, не було капіталів. Банкові наказується видавати наперед гроші під залізничі акції. Але під той-же час треба експлоатувати банк для особистих потреб, і виходить, треба його пестити. Банк звільняється від обов’язку що-тижня оголошувати свої справоздання. Леонінів договір банку з урядом. Нарід мусить мати роботу. Маємо розпорядження про державні будови. Але державні будови збільшують податкові зобов’язання народу. Тоді податки знижується за рахунок рентьєрів, п’ятивідсоткові ренти перемінюються на 41/2 відсоткові. Але середній стан треба-ж чимсь компенсувати за це. Акциз на вино подвоюється для народу, що купує вино вроздріб, а для середнього стану, що п’є його в великій кількості, знижується на половину. Робітничі орґанізації розпускається, а натомість обіцяють у майбутньому чудеса асоціяційні. Селянам слід допомогти. Маєте гіпотечні банки, що прискорюють зріст земельної заборгованосте й концентрацію власности. Але ці банки треба використувати, щоб витягти гроші зі сконфіскованих маєтків орлеанського дому. Жаден капіталіст не йде на пропоновані умови, не згадані в декреті, і гіпотечний банк залишається простим декретом і т. ин. й т. ин.

Бонапарт хотів-би бути патріярхальним доброчинцем усіх клас. Але він не може дати чогось одним, не віднявши у других. За часів Фронди герцога Ґіза звали найлюб’язнішою людиною у Франції, бо він усі свої добра повернув на зобов’язання своїх партизанів для себе; Бонапарт теж бажав-би стати найлюб’язнішою людиною у Франції і повернути всю властність, всі здобутки Франції на особисте зобов’язання для себе. Він хотів-би украсти всю Францію, щоб подарувати її Франції, або, краще, щоб купити назад Францію за французькі-ж гроші, бо, як шеф «спілки 10 грудня», він мусив купувати тих, що повинні були служити йому. І інститутом купівлі стають всі державні установи, сенат, державна рада, законодавчий корпус, почесний леґіон, салдатські медалі, пральні, державні будівлі, залізниці, головний штаб національної ґвардії без простих салдат і конфісковані маєтки орлеанського дому. За знаряддя купівлі стає кожне місце в армії або в урядовому механізмі. Але в цьому процесі, де Францію забирають, щоб подарувати її їй-же самій, найважливішим є ті відсотки, які підчас обороту припадають голові й членам «спілки 10 грудня». Дотеп, яким графиня Л., полюбовниця добродія Морні, характеризувала конфіскацію орлеанских маєтків: «C’est le premier vol de l’aigle»[50], підходить і до кожного з наступних льотів цього орла, що є, до правди, круком. Бонапарт та його прибічники що-дня торочили собі те саме, що якийсь італійський картезіянець сказав скнареві, який бучно лічив добра, що на них збирався ще довгі роки існувати: «Tu fai conto sopra i beni, bisogna prima far conto sopra gli anni»[51]. Щоб не помилитися в рахуванні років, вони рахували на хвилини. До двору, в міністерства, у вищі адміністративні сфери, в армію — усюди тиснеться та сама юрба пройдисвітів, про найкращого з яких можна сказати, що цілком таки невідомо, звідкіля він узявся. Ця галаслива, підозріла, ласа до грабунків богема одягає уніформи з галонами з такою самою карикатурною гідністю, як вельможа Сулука. Легко уявити собі наочно ці вищі верстви «спілки 10 грудня», коли розважити, що в ролі морального проповідника виступає Верон-Кревель[52], в ролі мислителя — Ґраньє-де-Кассаньяк. Коли Ґізо підчас свого міністерства користувався з послуг цього Ґраньє, який писав в одній дрібній ґазеті проти династичної опозиції, він, щоб найбільш похвалити його, казав: «c’est le roi de drôles»[53].

Було-б несправедливо порівнювати двір і чесну кампанію Луї-Бонапарта з реґентством або з правлінням Людовика XV, бо не раз уже Франція пережила правління утриманок, але ніколи ще їй не доводилося зазнавати правління «hommes entretenus»[54].

Наполеон опинився в становищі штукаря: він мусить постійними несподіваними вчинками концентрувати увагу публіки на собі, як на заступникові Наполеона, инакше кажучи, він мусить що-дня робити державний переворот в мініятюрі. Через це і через ті суперечні вимоги свого положення він неминуче приводить до замішання все буржуазне господарство, посягає на все, що революції 1848 року здавалося недоторканим — одного призвичаює з терпінням переносити революційні події, другого самого робить революціонером, творить анархію ім’ям порядку і під той-же час позбавляє державну машину всякого ореолу святости, профанує й робить її і огидливою, і смішною заразом. Культ святого хітону в Трирі він відтворює в Парижі в вигляді культу наполеонівської імператорської мантії. Але, коли імператорська мантія паде, нарешті, на плечі Луї-Бонапарта, бронзова статуя Наполеона впаде з Вандомської колуни.

ПОКАЖЧИК ІМЕН

Авакум, біблійний пророк.
Аґезілай II (442-358 рр. до Р.Х.), спартанський цар (399-358 рр. до Р.Х.).
Аґіс II (?-401 рр. до Р.Х.), спартанський цар (427-401 рр. до Р.Х.).
д’Айї Пьєр (1350-1425), французький кардинал і богослов.
Але Луї-Пьєр Констант (1821-?), поліційний аґент, доносить про план вбивства Дюпена і Шанґарньє.
Александр III Великий (356-323 рр. до Р.Х.), цар Македонії (336-323 рр. до Р.Х.), завойовник Персидського царства Ахеменідів.
Анґля Франсуа-Ернест (1807-1861), землевласник, депутат (1850-1851) від партії порядку.
Байї Жан Сільвен (1736-1793), французький письменник і астроном; по взятті Бастілії був мером Парижу; голова національного зібрання.
Бальзак Оноре (1799-1850), французький письменник, автор романів.
Бараґе д’Ільє Луї-Ахіл (1795-1878), ґенерал; підчас кримської війни заняв Бомарзунд; після занепаду другої імперії голова слідчої комісії в справі комунарів.
Барош Пьєр-Жюль (1802-1870), ґенеральний прокурор. Публічний обвинуватель повстанців від 15 травня 1848 і 13 червня 1849, міністер внутрішніх справ; по coup d’état голова державної ради.
Барро Оділон (1791-1873), адвокат і політик; підчас червневої монархії провідник так званої династичної опозиції.
Баз Жан-Дідьє (1800-1881), юрист і політик, орлеаніст; квестор національного зібрання.
Бедо Марі-Альфонс (1804-1863), ґенерал і політик.
Бедлам — заклад для божевільних у Лондоні; назва для закладу для божевільних взагалі.
Бель-Іль, укріплений острів на Атлантійському океані, куди привозили червневих повстанців; належить до департаменту Морбіян.
Бенуа д’Азі Деніс (1796-1880), банкір, прихильник Бурбонів.
Бернар, полковник, голова військової комісії, що засудила повстанців масами до заслання.
Берьє Пьєр Антуан (1790-1868), адвокат і політик; провідник леґітимістів.
Бійо Оґюст Адольф Марі (1805-1863), адвокат і депутат; після coup d’état голова законодавчого зібрання; міністер внутрішніх справ (1854-58).
Блан Луї (1811-1882), історик і політик; соціаліст; з серпня 1848 р. на еміґрації.
Бланкі Оґюст (1805-1881), славний революціонер.
Бонапарт Луї (1808-1873), після coup d’état імператор Наполеон III.
Брольє(1785-1870), герцог, орлеаніст.
Брут Марк Юній (85-42 рр. до Р.Х.), римський політик, один з провідників республіканської змови проти Цезаря.
Бурґграфи — жартівлива назва, взята від заголовку драми Віктора Гюґо, що означала нахил до панування, сполучений з безсилістю, і феодальні замашки провідників монархічних партій (Тьєр, Барьє, Брольє, Моле, Фоше, Монталамбер); вони випрацювали проект нового виборчого права, що стало законом 31 травня 1850 р.
Вайдемайєр Жозеф (1818-1866), письменник, активний революціонер 1848-1849 років, вимандрував 1851 р. до Америки, брав потім участь у громадянській війні проти країн, де було невільництво, і помер на посаді найвищого фінансового урядника міста Сент-Луїс.
Ватімесніль Антуан (1789-1860), реакційний політик, прибічник Луї-Філіпа, міністер освіти в 1928 р.
Верон Луї (1798-1867), публіцист, директор ґазети «Constitutionel».
Вессе Клод (1799-1864), міністер внутрішніх справ.
Віда Франсуа (1812-1872), соціяліст, ґенеральний секретар Люксембурзької комісії; до спілки з Пеккером зладив він її справоздання.
Вієйра, полковник; шеф ґенерального штабу національної ґвардії; учасник державного перевороту.
Віллель Жозеф (1773-1854), політик; за часів реставрації президент міністрів.
Геґель Ґеорґ Вільгельм Фрідріх (1770-1831), німецький філософ.
Генріх VI (1421-1472), король Анґлії; вбито його в Товері.
Генріх (Анрі) V, див. Шамбор.
Гюґо Віктор (1802-1885), поет і політик.
Ґіз Генріх (Анрі) II Лотарінський (1614-1661), герцог; учасник фронди.
Ґізо Франсуа-Пьєр Кітльом (1787-1874), державний муж і історик.
Ґракхи Тиберій Семпроній (163-133 рр. до Р.Х.) і Ґай Семпроній (153-121 рр. до Р.Х.), брати, римські політики, автори аґрарних законів на користь селян.
Дантон Жорж Жак (1759-1794), видатний революціонер, один з провідників якобінців підчас Великої Французької революції.
Дефлот Поль (1817-1860), морський офіцер, соціяліст, червневий повстанець, депутат (1850-1851).
Демулен Каміль (1762-1794), журналіст, якобінець, приятель Дантонів.
Дюшатель Шарль (1803-1867), міністер внутрішніх справ підчас липневої монархії аж до лютневої революції.
Дюпен Андре Марі (1783-1865), адвокат; голова палати депутатів, а потім законодавчої палати; після coup d’état бонапартист.
Дюпра Паскаль (1815-1885), на його внесок оголошено в Парижі 24 червня стан облоги, Кавеньяка йменовано диктатором; після державного перевороту йде на вигнання.
Жірарден Еміль (1802-1881), публіцист, заснував ґазету «Presse».
Жірарден Мадам (1804-1855), поетеса (Делерін Ґей).
Жіро Шарль (1802-1882), міністер.
Жакерія, велике повстання селян у Франції 1358 року, так назване від глумливого назвиська Жак Боном (Іван Простак), як феодали звали селян.
Жуанвіль Франсуа Фердінан Філіп Луї Марі Орлеанський (1818-1900), князь, третій син Луї-Філіпа; після революції 1848 року еміґрував до Анґлії.
Йов, поліційний комісар національного зібрання.
Кавеньяк Ежен Луї (1802-1857), ґенерал.
Каліґула Ґай Цезар (12-41), римський імператор у 37-41 рр.; скинутий з трону преторіянцями.
Карльє Пьєр (1799-1858), префект поліції.
Касаньяк Ґранье де Адольф (1806-1880), публіцист.
Констан Бенжамен (1767-1830), публіцист, провідник лібералів за часу реставрації.
Коссідієр Марсель (1808-1861), учасник Ліонського повстання 1834 р., префект поліції по лютневій революції, з червня 1848 р. на еміґрації.
Кузен Віктор (1792-1867), французький філософ, засновник еклектичної школи.
Кретон Нікола (1798-1864), депутат.
Кромвел Олівер (1599-1658), провідник Анґлійської революції; протектор республіки.
Лагіт Жан-Ернест (1789-1878), ґенерал і міністер.
Ламартін Альфонс (1790-1869), історик і політик.
Ламорісієр Христоф Леон (1806-1865), ґенерал.
Ларошжакелен Генрі Оґюст (1805-1867), впливовий леґітиміст; по державнім перевороті перейшов до бонапартистського табору і став сенатором.
Ледрю-Роллен Александр (1808-1874), публіцист і політик.
Лефле Адольф (1804-1887); ґенерал і діпломат, квестор національного зібрання; після державного перевороту пішов на вигнання.
Лок Джон (1632-1704), анґлійський філософ.
Людовик (Луї) XIV (1638-1715), король Франції у 1643-1715 рр.
Людовик (Луї) XV (1710-1774), король Франції у 1715-1774 рр.
Людовик (Луї) XVIII (1755-1824), король Франції у 1814-1815 і 1815-1824 рр.
Людовик (Луї) Філіп (1773-1850), король Франції по липневій революції, у 1830-1848 рр. Помер в Клермоні.
Лютер Мартин (1483-1546), провідник Реформації у Німеччині.
Маньян Бернар Пьєр (1791-1865), ґенерал, відіграв велику ролю підчас державного перевороту.
Мальвіль Леон (1803-1879), орлеаніст, міністер внутрішніх справ у грудні 1848 р.
Маррат Арман (1801-1852), публіцист .і політик; перший редактор «National»; голова національного зібрання.
Мазанієлло (1620-1647), рибак, провідник народнього повстання проти іспанського панування в Неаполі 1647 року.
Моґен Франсуа (1785-1854), відомий оратор, депутат.
Мопа Шарлемань Еміль (1818-1888), юрист, президент поліції (1852-1853); учасник державного перевороту.
Моле Луї (1781-1855), кількаразовий міністер підчас липневої монархії.
Монк Жорж (1608-1670), анґлійський генерал, учасник Великої Анґлійської революції; впровадив знову Стюартів на трон по смерти Кромвела.
Монталамбер Шарль Оґюст Луї Жозеф (1810-1870), публіцист і політик; провідник ультрамонтанської (клерикальної) партії.
Морні Шарль Оґюст Луї Жозеф (1811-1865), політик і біржовик, природний брат Людовика Наполеона; учасник державного перевороту.
Наполеон І (1769-1821), ґенерал; повалив 9 листопада (18 брюмера) 1799 року директорію; консул до 1804 р., а потім імператор; втратив трон вперше 1814 р., а остаточно 1815 р. Умер на острові св. Олени.
Наймайер Максімітьєн Жорж Жозеф (1789-1866), ґенерал, комендант першої дивізії й начальник ґенерального штабу Шарньєра.
Ней Едгар (1812-1882), син наполеонівського маршала Нея, бонапартист.
Отпуль Альфонс (1789-1865), ґенерал, міністер ВІЙНИ.
Перро Беньямін Пьєр (1791-1865), ґенерал.
Персіньї Жан (1808-1872), бонапартист, головний учасник державного перевороту.
Поліньяк Жюль (1780-1847), президент міністрів Карла X, винуватець відомих заряджень, що викликали червневу революцію.
Прудон Пьєр (1809-1865), публіцист і націонал-економіст; класичний представник дрібнобуржуазного соціялізму.
Публікола Публій Валерій (?-503 р. до Р.Х.), римський сенатор.
Рато Жан-Пьєр (1800-1887), юрист, під час Другої Республіки депутат, бонапартист.
Рамюза Шарль (1797-1875), письменник і політик.
Ричард III (1452-1885), король Анґлії у 1483-1485 рр.
Робеспьєр Максиміліан (1758-1794), провідник Гори (якобінців) підчас Великої Французької революції.
Ро-Коллар Пьєр (1763-1845), за часів реставрації один з провідників ліберальної партії.
Руе Ежен (1814-1884), адвокат і політик, міністер юстиції. Після coup d’état від 1862 до 1869 президент міністрів, після занепаду Наполеона провідник бонапартистів.
Самуїл, біблійний пророк.
Сей Жан-Баптист (1767-1832), націонал-економіст.
Сен-Арно Жак-Леруа (1796-1854), ґенерал, міністер війни; головний учасник державного перевороту.
Сен-Бев Анрі (1819-1855), прихильник вільної торгівлі, депутат.
Сен-Жан д’Анжелі Рено (1794-1870), ґенерал, міністер війни.
Сен-Жюст Антуан (1767-1794), якобінець, приятель Робеспьєра.
Сен-Пріст Алексіс (1805-1851), письменник і дипломат, проводир леґітимістів.
Саландруз Шарль-Жан (1808-1867), фабрикант.
Сальванді Наріс (1795-1856), історик і політик.
Сісмонді Сімон (1773-1842), націонал-економіст і політик.
Сулук Фостен (1782-1867), президент республіки неґрів на Гаїті. Оголосив себе 1849 р. імператором Гаїті під іменем Фавстин І, але 1859 р. був примушений зректися.
Сю Ежен (1804-1857), французький письменник, автор романів.
Таріньї Пьєр-Франсуа Елізабет (1798-1869), міністер внутрішніх справ перед державним переворотом.
Токвіль Алексіс (1805-1859), публіцист, історик і політик, міністер іноземних справ (1849).
Тьєр Адольф (1797-1877), історик і політик за Луї-Філіпа, кілька разів міністер і президент міністрів, пізніш проводир партії орлеаністів, після другої імперії «заслужився», коли задушену Комуну, президент республіки.
Удіно Нікола (1791-1863), ґенерал; керував 1849 р. облогою Риму.
Фаллу Пьєр (1811-1886), письменник і політик, міністер публічного навчання, леґітиміст і клерикал; творець клерикального закону про навчання (закон Фаллу).
Фоше Леон (1803-1854), французький націонал-економіст, орлеаніст, пізніше бонапартист.
Фульд Ахіл (1800-1867), політик і фінансист, голова банку Фульд Оппенгайм у Парижі, кілька разів був міністром фінансів.
Цезар Ґай Юлій (100-44 рр. до Р.Х.), римський диктатор.
Шамбор Анрі Шарль (1820-1883), граф; по смерті Карла X, який йому був дідом, леґітимісти вважали його дійсним королем Генріхом V; перебував підчас Другої Республіки в Емсі; на ньому скінчив дом Бурбонів.
Шанґарньє Нікола (1793-1877), ґенерал, член національного зібрання, орлеаніст.
Шара Жан-Баптист Адольф (1810-1865), полковник, військовий письменник, республіканець, по державнім перевороті засланий на вигнання.
Шрам Жан-Поль Адам (1789-1884), ґенерал, міністер військовий (1850-1851).

[1] Підчас американської громадянської війни Вайдемайєр був військовим командиром округи С.-Луїс. — прим. Маркса.

[2] Вісімнацятого брюмера (9 листопада 1799 р.) у Франції відбувався державний переворот, який завершив контр-революційний рух і призвів до встановлення військової диктатури Наполеона Бонапарта.

[3] Наполеон Малий.

[4] Державний переворот.

[5] За Біблією, підчас виходу жидів з Єґипту труднощі походу та голод примусили слабхих духом сумувати за днями полону, коли у них принаймні було що їсти.

[6] Слова з басні ґрека Езопа, звернені до хвалька, що вихвалявся своїми подвигами на острові Родос. Означають «покажи прямо тут, на що здатен». Також використовувалися Геґелем у роботі «Основи філософії права». У ґрецькій назва о. Родос означає також «рожа».

[7] Хіліазм — містична реліґійна доктрина другого пришестя Христя та встановлення тисячолітнього царства справедливости, рівности і добробуту. Поширена в часи раннього християнства.

[8] In partibus infideliumin (в країні невірних) — словосполученя з титулу католицьких єпископів, що їх призначали в чисто номінальні діоцезії в некатолицьких країнах, тоб-то насправді неіснуючі.

[9] Крапюлінський — герой поеми Генріха Гайне «Два лицарі», промотавшийся польський пан. Прізвище Крапюлінський походить від французького слова «crapule» — непомірність, обжерливіть, п’янство.

[10] «National» — французька щоденна ґазета; виходила між 1830 і 1851 рр.

[11] «Journal des Débats» — паризька щоденної ґазета, заснована 1789 р.

[12] Конституційна хартія, прийнята у Франції після революції 1830 р., була головним законом липневої монархії. Номінально проголошуючи суверенні права нації та обмежуючи владу короля, вона залишила нетронутою поліцію та бюрократичний апарат і не скасувала жорсткі анти-трудові закони.

[13] «Брате, готуйся вмерти» — цими словами вітають один одного члени католицького Ордена трапістів.

[14] В’язниця за борги в 1826-1867 рр.

[15] Преторіянці — особиста ґвардія військового командувача або імператора в Стародавньому Римі.

[16] У травні-липні 1849 р. Неаполітанське королівство брало участь в інтервенції проти Римської республіки. 9 лютого 1849 р. Конституційне зібрання, обране на основі загального виборчого права, скасувало владу Римського папи і проголосило республіку. Виконавча влада опинилась у руках тріюмвірату на чолі з Мадзіні. Обмежена реформістська політика республіки, зокрема відмова передати селянам землю великих землевласників, позбавила її союзників у боротьбі з контр-революцією. Інтервенція військ Франції, Австрії та Неполю спричинила її падіння 3 липня 1849 р.

[17] 1832 р. Луї Бонапарт здобув швейцарське громадянство у кантоні Тюрґау. 1848 р. підчас перебування у Британії він вступив до лав особливої констебельскої служби, що в квітні 1848 р. разом з поліцією взяла участь у придушенні орґанізованої хартистами демонстрації робітників.

[18] Див. «Боротьба класів у Франції 1849-1850 рр.», розділ II.

[19] Французький уряд отримав згоду Конституційного зібрання на відправку військової експедиції до Італії у квітні 1849 р. під приводом надання допомоги П’ємонту в боротьбі проти Австрії та захисту Римської республіки. Проте насправді завданням експедиції була інтервенція проти Римської республіки і відновлення влади Папи.

[20] «Moniteur» — скорочена назва «Moniteur universel», французької щоденної ґазети, офіційного орґану уряду. Під цією назвою вона виходила у 1789-1868 рр.

[21] Тоб-то багнетів, які направляється інтеліґентами.

[22] Тут: римських сенаторів.

[23] Флібуст’єри — французькі морські розбійники. В сучасному розумінні — авантурники, що замишляють політичні злочини або шахрайства.

[24] Петер Шлеміль — герой казки Адельберта фон Шамізо (1781-1838), який виміняв у диявола свою тінь на бездонний гаманець.

[25] Приший-хвости.

[26] В Емсі (курорті в Німеччині) жили претенденти Бурбонів, а в Клармоні (замку в Анґлії) — Орлеанів.

[27] До безкінечности.

[28] Свобода, рівність, братерство.

[29] Чоловік з соломи, статист.

[30] Наполеонівські ідеї.

[31] «Presse» — щоденна паризька ґазета.

[32] Нехай живе імператор.

[33] Маркс обігрує слова з Шиллерівської «Оди радості» (Lied an die Freude), в якій поет оспівує радість як «дочку Елізіума». В ґрецькій мітолоґії Елізіум або Елізейські поля — все одно що Рай. Резиденція Луї Бонапарта розташувалась у Парижі на Елізейських полях.

[34] Робітничі міста.

[35] Карний кодекс.

[36] Задовольнений.

[37] Опісля.

[38] Бель-Іль — острів у Біскайській затоці, що у 1849-1857 рр. слугував політичною в’язницею; зокрема, туди зсилали учасників червневого повстання 1848 р. у Парижі.

[39] В травні-жовтні 1851 р. у Лондоні відбулась перша міжнародна торгівельно-промислова виставка.

[40] «Messager de Assemblee» — анти-бонапартистська щоденна газета, що виходила у лютому-грудні 1851 р.

[41] Приємне товариство.

[42] Через п’ядесят років Европа буде республіканською або козацькою.

[43] Козацька республіка.

[44] Це є повний і рішучий тріюмф соціялізму.

[45] Наполеонівський кодекс — цивільний кодекс, виданий Наполеоном 1804 р. Крім Франції введений також у частині західної та південно-західної Німеччині. Енґельс назвав його «класичним правовим кодексом буржуазного суспільства».

[46] Доходження батьківства заборонено.

[47] Севенни — гірська місцевість у Ланґедоці на півдні Франції, де у 1702-1705 відбулось велике анти-феодальне селянське повстання. Вандея — західний департамент Франції; центр контр-революційного селянського опору під проводом аристократії та духівництва.

[48] Питання чести.

[49] Констанцький собор (1414-1418 рр.) був скликаний з метою згуртувати Римську католицьку церкву, послаблену реформаторським рухом. Були засуджені вчення Джона Вікліфа та Яна Гуса.

[50] «Vol» значить і «літ», і «крадіжка». — прим. Маркса.
Це перша крадіжка орла.

[51] «Ти перераховуєш свої добра, а тобі треба наперед перерахувати твої роки». — прим. Маркса.

[52] В «Кузині Бет» (Cousine Bette) Бальзак малює тип найницішого паризького філістера під ім’ям Кревеля, взірцем для якого був д-р Верон, власник «Constitutionnel». — прим. Маркса.

[53] «Це є король блазнів».

[54] Слова пані Жірарден. — прим. Маркса.
Hommes entretenus — утриманеці, мужчини-проститути.

З німецького штутгартського видання 1921 року переклали М. та І. Степанови
За редакцією В. Щербаненка

Джерело: Карл Маркс. Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта. — Харків, Державне видавництво України, 1925.

Окремі примітки, а також виправлення і доповнення в покажчику імен: «Вперед», Київ. 2009.

About these ads

5 Responses to “Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта”


  1. 1 Norma 03/12/2009 о 10:19

    Симулякрія, виявляється, старіша, ніж я гадав. Після «Вісімнацятого Брюмера» я сприймаю Саркозі виключно як симулякра де Ґолля.

  2. 2 m-a 03/12/2009 о 20:34

    і чим вони подібні?

  3. 3 Norma 24/12/2009 о 17:20

    Подібні вони своєю амбітністю. Тільки де Ґолль був спроможний країні, що зазнала поразки у 1940 році, за п’ять років забезпечити місце за столом переговорів, як одній з чотирьох держав-переможець(!), а Саркозі поки що відзначився тільки тим, що своїх темношкірих співгромадян обзивав ‘чорномазими’ та ще припинив на День Бастилії амністувати в’язнів.

  4. 4 Волод 05/04/2013 о 06:08

    Напишіть, будь ласка, звідки взято переклад і хто перекладач.

  5. 5 Волод 05/04/2013 о 06:20

    Вибачте! Не помітив одразу. Дякую. :) Давно шукав українською (для статті).


Напишіть відгук

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Змінити )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Змінити )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Змінити )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Змінити )

Connecting to %s




Листопад 2009
П В С Ч П С Н
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Введіть адресу своєї ел.пошти

Читачі «Вперед»


Follow

Get every new post delivered to your Inbox.

Join 43 other followers

%d блогерам подобається це: