Фатальний бренд

Юрій Шаповал

Щоб пояснити, що таке «фатальний бренд» (а це назва «боротьбисти»), стартуємо двома цитатами.

Перша: «Боротьбисти — українська дрібнобуржуазна націоналістична партія, яка відображала класові інтереси сільської буржуазії, насамперед куркульства. Виникла в травні 1918 внаслідок розколу Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Назву дістала від найменування центрального органу партії газети «Боротьба». В березні 1919 Б. прийняли назву «Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів», а в серпні 1919, після об’єднання з лівою групою Української соціал-демократичної робітничої партії («незалежників») перейменували на «Українську комуністичну партію (боротьбистів)». Лідери партії — Г.Ф. Гринько, В.М. Блакитний, П.П. Любченко, Г.В. Михайличенко, О.Я. Шумський. За своєю ідейно-політ. платформою Б. були дрібнобуржуазною, націоналістичною партією, яка претендувала на політичну гегемонію на Україні, вела боротьбу проти Комуністич. партії та її складової частини — КП(б)У.

«Перебити тварюк»: Ґаза 2009

Ноам Хомський

27 грудня, у суботу, почався останній американсько-ізраїльський напад на беззахисних палестинців. Як повідомляє ізраїльська преса, напад ретельно готувався протягом 6 місяців. План складався з двох частин: військової та пропагандистської. Були враховані уроки поганої підготовки та піару ізраїльського вторгнення до Лівану 2006 р. Отже, можемо бути достатньо впевнені, що зроблене і сказане було переважно навмисним і планувалося заздалегідь.

Безсумнівно, це стосується й моменту початку нападу: якраз по обіді, коли діти поверталися зі школи й вулиці густозаселеної Ґази були заповнені перехожими. Вистачило всього кількох хвилин, щоб убити більше 225 й поранити 700 чоловік. Гарний початок масової різанини беззахисних цивільних осіб, захоплених у пастці без виходу.

Благородний розбійник з українського шляху

Олександр Хоменко

Можливо, саме сьогодні, коли телепродюсери, монополізувавши виробництво суспільних брендів, остаточно перетворили політику на мікс із поганої естради та реаліті-шоу “За склом”, ми можем усвідомити переваги старих-добрих часів. Тих, коли культові постаті приходили в історію не з “галубова екрана”, а з літератури. Бо кожна епоха мала свої сакральні тексти, що продовжувалися реальним життям. Середньовіччя наснажувало себе оповідями про мандрівних лицарів (у часи розквіту – ентузіастичним Персевалем, на схилку – сумовитим Дон Кіхотом), пуританська ранньобуржуазність – Робінзоном Крузо, а передреволюційна Франція – класицистичними п’єсами Корнеля і Расіна, вишуканими й відгранено-холодними, ніби промови Сен-Жюста в Конвенті.

Радянський Лімерик

master-genie

“Місто Лімерик страйкує. Магазини, склади й заводи зачинено. Не ведеться ніяка робота, не проводяться ніякі ділові операції”, – таку телеграму дублінська редакція “Айріш Індепендент” отримала від свого кореспондента в Лімерику в понеділок, 14 квітня 1919 року. До вечора до страйку приєднались 14 тисяч робітників. Протягом доби було сформовано Страйковий комітет, який самі лімерикці називали Радою (Soviet). Цей орган керував містом протягом двох тижнів страйку, який поставив робітничий рух Ірландії на межу революційної конфронтації з британськими властями.

Ситуація в Ірландії

В 1919 році революційним рухом була охоплена вся континентальна Європа. В одній лише Німеччині, окрім Баварії, під владою робітників перебували також Дюссельдорф, Аугсбург, Вюрцбург і Регенсбург. 38 тисяч шахтарів Руру оголосили страйк, загальний страйк розпочався також на заводах Круппа; робітничий рух набирав обертів.

Про акумуляцію капіталу

Всеволод Голуб (Голубничий)

В сучасній економічній думці в світі, особливо після Другої світової війни, в центрі уваги стає економічна динаміка, проблеми економічного росту і розвитку країн і народів, проблеми акумуляції капіталу. На ці теми написані вже великі томи праць, як також не випадково перевидано недавно в Америці університетським виданням «Акумуляцію капіталу» Рози Люксембурґ. Світ справді надто довго не звертав уваги на проблему економічного росту і розвитку. Його увага була звернута на це останнім часом з кількох причин. Темпи економічного росту совєтського бльоку виявилися вищими за темпи росту капіталістичного бльоку.

Причини голоду 1932-33 року

Всеволод Голуб (Голубничий)

Дослідження наявних офіційних першоджерел — урядових постанов, господарської статистики, тогочасної київської й московської періодики — дозволяє відтворити наступну картину причин і обставин голоду в УРСР, що стався 25 років тому.

Перший П’ятирічний Плян індустріалізації СРСР був під кожним оглядом імпровізацією. Пляновики були ще недосвідчені, а сталіністська більшість у ВКП(б) — захоплено завзята. Замість раціонального калькулювання, економіка СРСР рухалася штурмовщиною, ударництвом, підстьобуванням. В наслідку, протягом 1930-31-32 рр. пляни, передбачені П’ятирічкою, були значно перевиконані, а річні пляни, встановлювані сталіністами незалежно від П’ятирічки, виявилися всі недовиконаними як на Україні, так і в цілому Союзі.

Голубничий і голодомор

Крістофер Форд

Про «Причини голоду 1932-33 рр.»[1] Всеволода Голубничого писали як про «видатну спробу приступитися до основних питань, важливих для розуміння голоду, до якої слід ставитися зі всією серйозністю».[2] Написаний в 1958 році, аналіз голодомору Голубничим, нажаль, залишається однією з найменш відомих робіт цього видатного українського вченого і, як це не дивно, не увійшов до «Радянської реґіональної економіки» (збірки його вибраних творів, опублікованої 1982 року).[3]

Голубничий народився 5 червня 1928 року в Богодухіві неподалік Харкова. Його мати, етнічна росіянка, працювала у сфері охорони дитинства, а його батько був аґрономом; під час революції він служив в Червоній Армії, в кавалерійському загоні Будьонного, а під час сталінського терору був двічі заарештований.

Драгоманов про українське питання

Симон Петлюра

(Михайло Драгоманов. «Чудацькі думки про українську національну справу». Київ, 1913. Видавниче Товариство «Криниця». Ц. 60 коп.)

«Мысли чудака об украинском национальном вопросе» — так у російському перекладі треба назвати одну з найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського політичного діяча, що він написав українською мовою, і тому мало хто з російських читачів про неї знає. Та й не лише російських читачів. Масовий український читач так само вперше може познайомитися з працею свого ідеолога, бо перші два видання були надруковані за кордоном — перше на сторінках радикального «Народу» 1891 року, друге — у Галичині; його видав ідейний послідовник Драгоманова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892 року; тому ці видання не мали широкого обігу. Проте «Чудацькі думки», як бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках української молоді наприкінці [18]90-х років минулого сторіччя, викликані читанням цієї книжки.

Ніко

Poмaʜ Πiщąлoɞ

Ніко — людина-загадка. Хоча протягом майже всього свого життя вона була на виду, достовірних відомостей про її життя мало. І навіть те небагате, що відомо про життя Ніко, відомо зі слів її ж самої, так що часто не можна з впевненістю сказати — де міф, а де правда. Тим не менше, факти, якими ми їх знаємо, є такими. Справжнє ім’я Ніко — Кріста Пеффґен. Народилася вона 16 жовтня 1938 року в Кельні. Матір її звали Марґарет, а як звали батька, і ким він був, невідомо. За словами Ніко, її батько, турок за походженням, загинув у концтаборі. Коли їй було два роки, вони з матір’ю переїхали до Шпреевальду, містечка неподалік від Берліну, де проживали до кінця Другої Світової війни. У 1946 року, тікаючи з радянської зони окупації, вони опинилися у підконтрольному американцям секторі Берліну, де Кріста, допомагаючи матері утримувати їхню маленьку сім’ю, підробляла швачкою. У віці тринадцяти років її зґвалтував американський солдат, який за цей злочин постав перед трибуналом і був засуджений до смертної кари.

Ще підлітком вона почала працювати моделлю для берлінського дому мод Гайнца Остерґарда, а подорослівши — і для Коко Шанель. У середині 1950-х переїздить до Парижу, де постійно проживає з матір’ю. Робота моделі непогано оплачується, і вона купує собі будиночок на острові Ібіца, який вона відвідала під час однієї своєї відпустки, і який їй дуже полюбився. З того часу вона неодноразово поверталася до нього, повторюючи — як виявиться, пророчі — слова: «Я помру тут». Під час одного з перших своїх приїздів на Ібіцу вона й отримала свій псевдонім. Так назвав її один фотограф, що сумував за другом на ім’я Ніко, що покинув його.

“Профспілкова” расистська кампанія проти українських робітників в Польщі

Кріс Форд

Лідери глобального капіталізму, зібравшись на саміт «групи двадцяти» в Лондоні, проголосили: «ми зобов’язалися працювати разом без зволікання», завзято продемонструвавши єднання навколо «відкритої світової економіки, побудованої на ринкових принципах» [1]. На противагу цьому глобальний робітничий рух досі не об’єднався у відповідь на кризу, наші профспілки організовані на рівні забюрократизованих Європейської профспілкової конфедерації (European TUC) і Міжнародної федерації профспілок (IFTU), а ці структури скоріше гальмували, ніж об’єднували і просували вперед робітничу боротьбу, що мала місце в окремих країнах. Відсутність ефективної організації на міжнародному рівні мало руйнівний ефект на принцип солідарності робітників усіх національностей для захисту наших спільних інтересів. Замість того, щоб об’єднатися не гірше за глобальний капітал, ми в котрий раз бачимо як профспілкові бюрократи активно підривають глобальну солідарність так необхідну в часи кризи.

Каменяр на зів’ялому листі

Олександр Хоменко

“На дні моїх спогадів, десь там у найглибшій глибині горить огонь. Невеличке огнище не блискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мого батька”, – архетипічні Франкові рядки про батьків вогонь у чомусь навдивовижу паралелізуються із нашим ставленням до нього самого. Бо Франко, вкарбований у свідомість ще зі шкільної читанки, сам став “огнем на дні спогадів”, тією палаючою іскрою, яка обов’язково вирине десь із глибин підсвідомості. Його рядками – “Зів’ялим листям”, “Украденим щастям”, “Мойсеєм” – ми поціновуємо світ і себе у світі. Нещодавно один приятель згадував, як у листопаді 2004 йому по-особливому відлунювало: “Ми ступаєм до бою нового не за царство тиранів, царів…”. А коли перед очі стають рядки про “сідоглавого”, який любить Русь “як хліб і кусень сала”, на пам’ять одразу ж спадає добрий шерег сучасних політиків, депутатів і державників.

П’єр Паоло Пазоліні та його фільм «Сало: 120 днів Содому»

Poмaн Πiщąлoβ

Фільм П’єра Паоло Пазоліні — це інтерпретація однойменного роману маркіза де Сада, яку той, за легендою, написав під час свого тривалого ув’язнення у Бастилії. Роман розповідає про витончену розпусту чотирьох французьких аристократів у замку Сіллінґ у Шварцвальді.

«Сало: 120 днів Содому» (Salò: le 120 giornate di Sodoma, 1975) — не єдине звернення Пазоліні до світової мітолоґії. Першим таким досвідом став фільм «Євангеліє від Матвія» (Il vangelo secondo Matteo, 1964) — нетрадиційне прочитання життєпису Христа принесло автору спеціальний приз журі Венеціанського кінофестивалю. Потім були перекази леґенд дохристиянської культури Стародавньої Ґреції — «Цар Едип» (Edipo re, 1967) і «Медея» (Medea, 1969). Що відрізняє Пазоліні від інших інтерпретаторів мітів? Одержимістю коханням. Це, у всякому разі, головна тема його «Квітки тисячі й однієї ночі» (Il fiore della mille e una notte, 1974) — «фільму дороги» на матеріалі середньовічного магометанського Сходу: на усе готов герой заради повернення своєї улюбленої рабині. У «Декамероні» (Il Decameron, 1971) об’єктом дослідження є романтичні стосунки статей і народження Бога. Гімн спасінню за допомогою любові між чоловіком і жінкою, виконаний акторами-аматорами з натуралістичним подробицями. Цікаво в цьому зв’язку відзначити, що сам автор «Декамерону» Боккаччо наприкінці життя зрікся своїх ранніх творів і написав «Корбаччо», анафему жінці, у якій оголосив світу про її диявольську сутність.

Про лозунг Сполучених Штатів Європи

В.І.Ленін

В №40 «Социал-Демократа»[358] ми сповістили, що Конференція закордонних секцій[359] нашої партії постановила відкласти питання про лозунг «Сполучені Штати Європи» до обговорення в пресі економічної сторони справи*.

Дискусія в цьому питанні набрала на нашій конференції однобічно-політичного характеру. Почасти це викликане було, може, тим, що в маніфесті Центрального Комітету цей лозунг прямо формульований як політичний («найближчим політичним лозунгом…» — говориться там), причому не тільки висунуто республіканські Сполучені Штати Європи, але й підкреслено спеціально, що «без революційного повалення монархій німецької, австрійської і російської» цей лозунг безглуздий і облудний.

Соціалізм провалився. Тепер і капіталізм збанкрутував. Що ж далі?

Ерік Гобсбаум

ХХ століття давно минуло, однак ми все ще не навчилися жити у столітті ХХІ, чи, принаймні, мислити відповідно. Це має бути не так складно, як здається, бо головна ідея, що панувала в економіці та політиці минулого століття, вочевидь, розчинилась у повітрі. Згідно з нею модерні індустріальні (та, по суті, будь-які) економічні системи мислились у термінах двох взаємовиключних протилежностей: капіталізму та соціалізму.

Ми пережили дві практичні спроби реалізувати ці протилежності у чистому вигляді: централізована державно-планова економіка радянського типу та абсолютно не стримувана та не контрольована капіталістична економіка вільного ринку. Перша зруйнувалась у 1980-х, разом з європейською комуністичною політичною системою. Друга руйнується у нас на очах в найграндіознішій з 1930-х років кризі глобального капіталізму. В дечому вона серйозніша, ніж криза 1930-х, оскільки економіка в ті часи не була настільки глобалізована, як зараз, і криза не зачепила планової економіки Радянського Союзу. Ми ще не знаємо, наскільки серйозними та довготривалими будуть наслідки теперішньої світової кризи, але вони, без сумніву, вказують на кінець того типу ринкового капіталізму, який захопив світ та уряди в ньому з часів Маргарет Тетчер та президента Рейгана.

Націоналізм поневоленої нації

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Тепер, коли ідеї УПА починають приковувати увагу передових сил світу, коли, напр., ця тема стає центральною проблемою міжнароднього з’їзду соціялістичного студентства (див. звіт про цей з’їзд в цьому числі «Вперед»), коли журнал французьких революційних демократів, цієї ростущої не тільки у Франції, але також у Бельгії, Голяндії, Швайцарії, США і т. д., «третьої сили» хоче присвятити ціле число цим ідеям, тепер на весь зріст постає питання: чому ідеї УПА, ці єдинореальні й єдинотворчі протибольшовицькі ідеї, народились саме в Україні?

Чому їх не висунув якийсь інший поневолений Москвою народ? Чому їх не висунув«найпередовіший» російський народ? Це питання не академічне, воно має глибокий життєвий інтерес і приципове значення, воно з’ясує нам силу й слабість попереднього етапу української визвольної боротьби і підкаже, що саме в ідеях УПА має всесвітньоісторичне значення, тобто, що робить їх зразком і джерелом для всіх визвольних рухів світу, а що є скороминуще і не суттєве.