Постмодернізм і суспільство споживання

Фредрік Джеймісон

Сьогодні концепт постмодернізму ще не здобув широкого визнання або принаймні розуміння. Подібний опір, можливо, пов’язаний із незначною популярністю творів, які ним охоплені. Їх можна відшукати у всіх жанрах мистецтва: поезія Джона Ешбері, скажімо, але значно більше усна поезія, котра у 60-х очолила заколот проти складної, іронічної, академічної поезії модерну; поп-архітектура, уславлена Робертом Вентурі (у його маніфесті “Уроки Лас-Веґаса”) як засіб протидії модерністській архітектурі, а особливо монументалізмові т.зв. “інтернаціонального стилю”; Енді Воргол і поп-арт, заразом і пізніший фотореалізм; у музиці – Джон Кейдж та дещо пізніший синтез класичного і “популярного” стилів композиторів на кшталт Філіпа Ґласса і Террі Райлі, а поза тим – панк і рок нової хвилі таких груп The Clash, Talking Нeads і Gang of Four; у кіно – усе, що прийшло разом із Ґодаром, сучасний авангардний фільм і відео і зовсім нова стилістика комерційних, або жанрових, фільмів, що має свої еквіваленти у жанрі сучасного роману, де твори Вільяма Берроуза, Томаса Пінчона та Ісмаеля Ріда, з одного боку, і французький “новий роман” – з іншого, у свою чергу, можуть бути зараховані до сукупности, яку ми називаємо постмодерном.

Здається, цей список проясняє водночас дві речі. По-перше, більшість згаданих різновидів постмодернізму виникає як специфічна реакція на утверджені форми високого модерну, який завоював університети, музеї, мережу художніх галерей і усіляких фондів. Ці формально революційні та войовничі стилі – абстрактний експресіонізм, велика модерністська поезія Павнда, Еліота або Воллеса Стівенса, “інтернаціональний стиль” (Ле Корбюзьє, Френк Ллойд Райт, Мієс), Стравинський, Джойс, Пруст і Томас Манн, – котрі сприймалися попередніми поколіннями як щось шокуюче і скандальне, для покоління 60-х стають втіленням істеблішменту, а відтак головним ворогом – мертвотним, задушливим, накидаючим власний канон, – застиглими монументами, які треба зруйнувати, аби почати створювати щось нове. Це означає, що мало з’явитися стільки ж різноманітних форм постмодерну, скільки й відповідних форм високого модерну, оскільки перші, принаймні на початковій стадії, були локальними і специфічними противагами цим моделям. Очевидно, що останнє аніскілечки не полегшує завдання опису постмодернізму як цілісного феномену, оскільки єдність цього нового імпульсу – якщо така існує – суть не в ньому самому, але саме в тих типах модернізму, місце яких він прагне посісти.

Екологія і соціальне місто

Автор невідомий

Домінування міського способу життя досягло вирішальної стадії нещодавно і мало обговорюється. Вперше в історії відсоток міського населення в світі перевищив 50% (за даними ООН, цей відсоток складає 45%; але, враховуючи рурбанізацію, тобто поширення міського способу життя на сільських територіях, така цифра відповідає дійсності — прим. пер).

Менше ста років тому це число складало всього 15%. Соціальний та екологічний вплив сучасного міста, що виражається у забрудненні довкілля, винищенні біоти, бідності, стресах і злочинності, безсумнівно зростає. Тому критичний і конструктивний аналіз міста та його зв’язків із світом природи видається не те що доречним — нагальним.

Місто — від найперших поселень аж до сучасних мегалополісів (від назви др.-грец. міста Мегалополь, що виникло внаслідок злиття більш ніж 35 поселень; перекручене «мегаполіс» з’явилося в останні роки у ЗМІ, хоча й почало проникати в наукову лексику — прим. пер.), — завше залежало від землі, на якій розвивалося. Незважаючи на це, відчуження міста від природи очевидне. Значні міські центри з’являлися протягом історії в різних частинах світу, але саме в середньовічній Англії (скоріше, йдеться про дещо пізніший час: якщо не про промисловий переворот кінця XVIII сторіччя, то про активний розвиток мануфактури, теж не набагато раніше — прим. пер.) вирубка й освоєння лісових просторів та розвиток капіталізму призвели до того, що міста стали домінувати над селом. Феодальні та інші традиційні стосунки витіснялися торгівлею, диверсифікацією, виробництвом задля прибутку, а не для власних потреб. Тоді ж відгородження общинних земель (так званий аграрний переворот і політика відгороджування — джентрі господарювали тепер на підприємницькій основі і селяни, якщо були неспроможними платити орендну плату, мусили через певний час покинути місце проживання — прим. пер.) знедолювало тисячі людей (1,5 млн. за перші 20 років ХІХ сторіччя — прим. пер). Вони не мали іншого вибору, як поневірятись у містах — працювати на нових фабриках або загинути на вулиці.

Проти бухгалтерії в національному питанні

Микола Скрипник

Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, — про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка.

Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні.

Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою.

Колоніальна спадщина і совєтська спадковість. Парадокси десовєтизації

Микола Рябчук

Схоже, що за кілька років української незалежності на Заході з’явилося більше книжок і статей про сучасну Україну, ніж за всі попередні десятиліття її колоніального напівіснування. Україністика перестала бути екзотикою чи навіть ексцентрикою — об’єктом уваги кількох дивакуватих американців або канадців (зазвичай українського походження).

Кетрін Ваннер, подібно до багатьох „новоприбульців” у цю галузь, має ґрунтовну освіту в ділянці русистики. Це, як відомо, часто не полегшує, а ускладнює опанування „суміжної”, такої „близької”, здавалося б, галузі. Але задля справедливості зразу зазначимо, що загалом книжці Ваннер „Тягар мрій. Історія та ідентичність у постсовєтській Україні” (Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998) москвоцентризм не притаманний, хоча деякі її побіжні й надто вже поверхові оцінки та формулювання й зумовлені певними совєтологічними штампами. Наприклад, складне і справді двозначне становище українців напередодні й під час Другої світової війни вона зводить до цілком однозначних, примітивно-пропагандистських тверджень про „колаборацію українських націоналістів із нацистами, підготовлену Степаном Бандерою”; цілком безпідставно називає Києво-Могилянську академію „вкрай націоналістичною”; за подібною, вочевидь, логікою окреслює одну з приватних шкіл у Львові як „гіпернаціоналістичну”; без видимих сумнівів стверджує, що „Петлюру асоціюють із сумнозвісними погромами, що їх учинили війська УНР”.

Подеколи вона явно з чужого голосу висловлює судження, що мають мало спільного з українською дійсністю, зате багато — з колоніальними уявленнями про неї: „Маючи у своєму розпорядженні обмаль культурних надбань, політичні й культурні лідери України звернулися натомість до історії”. Або: „Щораз менше російських газет, журналів, книжок, телевізійних програм проникає в Україну, поглиблюючи й без того помітний інформаційний вакуум”.

До практичних завдань українства

Симон Петлюра

Місцева російська преса на Україні.

Одне із суттєвих завдань практичної політики українства з метою поширити свій вплив — це використання ним місцевих органів російськомовної преси. Роля цієї преси у розвитку українського руху і притягнення до кола його зацікавлень якнайширших кіл українського суспільства є справою більшої ваги, ніж це може здаватися. Та випадкова і назагал скупа увага, яку надавали цій справі в українській пресі та журналістиці, не відповідає її важливості, не з’ясовує тих перспектив в еволюції нашого руху, що самі накреслюються, коли спробуємо підійти з оцінкою, конечною для назрілих потреб практичних прагнень українства і шукання нових шляхів для посилення його.

Ми, безперечно, переживаємо період зростання українства, перетворення його в суспільну силу, в реальний фактор державного життя Росії. Стихійні вияви українства дедалі більше поступаються перед пляномірними актами національного самоусвідомлення, скріпленого організованими формами й виступами, що пройшли довгий шлях підготовчої, обдуманої та усвідомленої роботи. Та хоч яке велике значення має кількісне збільшення таких фактів, хоч як би вони імпонували сторонньому спостерігачеві, нам, учасникам та діячам перетворення стихійних елементів нашого руху на свідомі й організовані, не може не впадати у вічі те, що це збільшення далеко не охоплює і не виявляє того, що зростає в глибинах національного життя. Це зростання, з відомих причин, виявляється спорадично, коли складаються сприятливі обставини для його вияву; і тоді для самого українського суспільства багато фактів вияву українства часто здаються несподіваними: своїми розміром і значенням, тією увагою, що вони притягають, і пропаґандивним впливом. Українські моменти на кооперативному з’їзді у Києві, на з’їзді діячів народньої освіти в Петербурзі, на з’їздах сільських господарств у Києві можуть служити ілюстраціями до сказаного.

Без ексцесів виконавців

Це був би націонал-комунізм, до того ж, особливо й нестандартно жорстокий

Анатолій Стріляний

Ну, гаразд. А який лад влаштувало б Розстріляне Відродження в Україні, якби воно було не розстріляне, а стали б браття панувати, тобто здобули б можливість розстрілювати інших, котрих набралось би таки чималенько? Адже були вони, не забуваймо ні на мить, кришталеві комуністи, а це ніхто інші, як запеклі вороги приватної власності, релігії, сім’ї – всього, чим звикло жити людство протягом століть. Поряд із цим, найближчою їхньою метою була докорінна й швидка, ударна, як тоді казали, українізація пролетаріату. Селянство цього ще не потребувало, двадцяті роки не дев’яності, а рештки колишніх «експлуататорських» класів до уваги не брали.

Таким чином, той лад був би чим завгодно, але не демократією. В Україні було б усе, окрім свободи й дотримання прав людини. З перших хвилин новий порядок зіштовхнувся б із шаленим спротивом життя, його глибин, його суті, але в очах чільників це були би підступи ворогів – і що б із ними сталося в катівнях бездоганно української ЧК, легко уявити.

Це був би націонал-комунізм, до того ж, особливо й нестандартно жорстокий. Адже Україна була денаціоналізованою настільки, що потреба перегнути дрючка в протилежний бік поставала як природна й нездоланна необхідність. У культурному житті господарювала б цензура не менш люта, ніж усі відомі нам із історії і власного досвіду – вона ж бо мала пильнувати не тільки за тим, щоб ніде не стирчало буржуазного вуха, але й щоб усе навколо було українським. «Росія мусить відійти в свої етнографічні межі», – ось так. Слово «українізація» для ліпшої ясності перемежовувалося словом «дерусифікація».

Чому зелені мають бути політично некоректними

Айдан Ренкін

Нова тривожна тенденція починає з’являтися у „Перших Світових” містах та місцевих громадах. Це тенденція, котра полягає у зміні правильності освіти, оскільки книжки зникають зі шкільних поличок.

Це відбувається не через скорочення фінансових видатків, але через спалахи „політичної коректності”. Викладачі вилучають із бібліотек книги про воєнних героїв, дослідників, мисливців і завойовників, обгрунтовуючи це описаними в них стосунками, що засновувалися на „расизмі”, „імперіалізмі” та „ксенофобії”. Відбувається відчуження чоловічої частини учнів від школи і школи від суспільства, в цілому. Піддаючи цензурі, „прогресивні” педагоги послаблюють позиції місцевих культур, замість того, аби посилювати їх, додаючи нових відтинків до знань. Така робота набуває антиосвітніх рис. Це підриває традиції, замінюючи їх порожнечою, що складається з цинізму, нігілізму та відчуття образи.

Один приклад — школа у Лабрадорі (Канада). Освічені на західну манеру викладачі засуджують полювання, і це незважаючи на те, що інуїти (мешканці субарктичних широт) поважають тварин і довго існували виключно завдяки полюванню.

Інуїти далекі від того, аби їхнє суспільство уважали ідеальним, але його еволюція закономірна. Протягом століть кочового життя вони сформували власну соціальну систему, власні закони і уявлення про місце чоловіка у всесвіті, котрі досить успішно функціонували, принаймні до зустрічі з представниками вищої, зарозумілішої культури. В минулому загроза інуїтській ідентичності лежала у площині місіонерської діяльності, потім адміністраторів, котрі вважали, що їхня присутність покращить умови інуїтського життя, що ліпше жити у будинках, а харчуватися в універсамах, замість полювати на „віддалених” територіях. Тепер подібні „цінності” артикулюються „прогресивними” західними педагогами, представниками компаній та, іронічно — борцями за „свободи і права”. В розвинутому світі, пропаговані ліберальними, західними елітами бажання, мета котрих у тому, аби накинути однорідний зразок „суспільства для всіх”, призвели до появи нових соціальних розбіжностей. Неприємності, що виникають у підсумку — це фрагментація громади та інші, аналогічні для колонізованих „тубільців”. В інуїтських селищах з’явилися алкоголізм та сімейні конфлікти, а рівень суїцида вважається найвищим у світі. Далі на північ, де інуїти спромоглися відновити самоуправління, залежність від „захисників навколишнього середовища” зредукувалася до нападок стосовно полювання і траперства.

Трудовий кодекс: не знущання, а „оптимізація” прав

Redperets

Розроблений зусиллями депутатів Василя Хари, Ярослава Сухого та Олександра Стояна проект Трудового кодексу України, прийнятий 25 травня 2008 року, як і його попередні модифікації, одразу був розкритикований представниками профспілок та лівих політичних сил. Вони наголошували, що в умовах коли навіть старий, тобто “соціалістичний” Кодекс законів про працю не може захистити трудівника, то новий “неоліберальний” проект цього зробити за визначенням не зможе. Тому й пропонується будь-якою ціною не допустити прийняття акту. Така рішуча позиція сприяла підвищенню уваги до кодексу і вдосконаленню проекту. Вона була озвучена, зокрема “Громадянським фронтом проти узаконення рабства”, створеного активістами незалежних профспілок та громадських організацій. Саме ця структура влаштувала концерт „Рок проти рабства” на Майдані та проводила пікетування парламентського комітету з питань праці та соцполітики 18. 09. 2008 р. та 6.07.2009 р. Активісти приписують собі в якості заслуги те, що „анти-трудовий кодекс” було помітно покращено на користь найманих працівників. Разом з тим позиція відносно об’єкта критики – Трудового кодексу – залишається незмінною. Він повинен бути знятий з розгляду, адже пройнятий “антиробітничою” ідеологією і містить ряд репресивних положень, від яких лобісти не збираються відмовлятись.

Виправленням не піддається

В першу чергу згадується формулювання, що спрощує процедуру звільнення працівників. Так чинний КЗпП у ст. 43 передбачає, що з ряду підстав звільнення працівника “може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник”. Передбачено, що звільнення допускається у разі, коли профспілка не винесла рішення про відмову у 15 денний термін або ж така відмова невмотивована. А законопроект у ч. 6 ст. 122 допускає, що звільнення може бути проведене і без дозволу профспілки, навіть всупереч йому. Працівнику залишається лише подавати судовий позов. Стан корупції в судових органах, що підтверджується самою державою, змусить працівників здатися без бою на цьому фронті.

Маніфест комуністичної партії

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс

Передмова до німецького видання 1872 р.

«Союз комуністів»[1] — міжнародна робітнича орґанізація, яка при тодішніх, умовах само собою зрозуміло, могла бути тільки таємною, — на конґресі, що відбувся в Лондоні в листопаді 1847 р., доручив нижчепідписаним скласти призначену для оголошення, докладну теоретичну і практичну проґраму партії. Так виник поданий далі «Маніфест», рукопис якого був відправлений до Лондона для надрукування за кілька тижнів до Лютневої революції[2]. Опублікований спочатку німецькою мовою, він був надрукований цією мовою в Німеччині, Анґлії і Америці принаймні в дванадцяти різних виданнях. Анґлійською мовою він з’явився вперше в 1850 р. у Лондоні в «Red Republican» [«Червоному Республіканці»] у перекладі міс Гелен Макферлен, а в 1871 році — щонайменше в трьох різних перекладах в Америці. Французькою мовою він вийшов уперше в Парижі незадовго перед Червневим повстанням 1848 р.[3] і недавно — в нью-йоркському «Le Socialiste» [«Соціалісті»]. Готується новий переклад. Польською мовою він вийшов у Лондоні незабаром після першого німецького видання. Російською мовою — в Женеві в 1860-х роках. На датську мову він так само був перекладений незабаром після його появи.

Ліквідація прогалин чи звуження свободи?

Redperets

До останнього часу громадяни України могли насолоджуватися свободою – безперешкодно виражати свої погляди та проводити мирні зібрання. І це не заслуга держави, адже вона у цій сфері не виконувала позитивних зобов’язань. Але чергове „упорядкування відносин” може обмежити одне з основних прав громадян. В той час як у „цивілізованій” Європі ледь не кожен публічний вияв народного обурення закінчується бійками з поліцією та захопленням адміністративних будівель, вулиці України, незважаючи на кризу, пожвавлюються, як і раніше, тільки в дні народних гулянь. Однак, схоже, що і в цій ситуації владоможці бажають попередити можливі зловживання з боку народу своїми конституційними правами.

Протестуй скільки завгодно 3 червня 2009 року вітчизняним парламентом у першому читанні було прийнято проект закону за реєстр. № 2450 „Про порядок організації і проведення мирних заходів”, розроблений Міністерством юстиції. Його метою є „законодавче забезпечення реалізації права, встановленого статтею 39 Конституції України”. Проектом Закону визначаються права та обов’язки організаторів і учасників мирних заходів, а також органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх уповноважених представників. Однак з боку активістів, що організовують подібні заходи, лунає критика, що закон може суттєво ускладнити народне волевиявлення. На їх думку, законодавча невизначеність у даному разі вигідна громадськості. Слід проаналізувати встановлену на даний момент практику організації масових зібрань та знайти причини, які б спонукали владу до удосконалення законодавства.

Маоїзм потрібен усюди в світі

Інтерв’ю із Саміром Аміном

Можете нам коротко розповісти про свій погляд на марксизм?

Я вважаю себе активістом, можливо, активістом-інтеліґентом. Все моє активне життя було тісно пов’язане з визвольними рухами в Африці 1940-х, 1950-х і 1960-х рр. і після — це, грубо кажучи, Бандунґський період[1], починаючи з 1955 р. Ця боротьба змінила, напевне, більше, ніж будь-яка инша боротьба за останні 50 років.

Я був і є економістом, а відтак також і марксистом. Я не визнаю терміну «неомарксист». Я вважаю марксизм таким, що розпочався з Маркса, але Марксом на закінчився. Це означає, що Марксове вчення заклало основи розуміння того, як аналізувати і як змінювати світ. І в цій довгій історії марксизму я вважаю, що Лєнін і особливо Мао написали важливі речі й зробили важливий внесок у розуміння шляхів зміни світу в умовах, коли імперіялізм поділив світ на центри та периферії. І створив прірву на ґлобальному рівні й весь час поглиблює її. І питання довгого переходу до соціялізму слід розглядати по-иншому, не з евроцентричної, робітничої точки зору (традиційної точки зору III Інтернаціоналу).

Це що стосується мене. Сьогодні я є головою Всесвітнього форумі альтернатив, котрий є мережею, що об’єднує мислителів зі всіх реґіонів світу, Півночі та Півдня, налаштованих антикапіталістично, звичайно, антиімперіялістично, але більше антикапіталістично, проте не сектантів, а таких, що визнають існування різноманітних думок щодо ефективних стратеґій руху вперед від капіталізму.

Марксизм для «чайників»

Сергій Іщенко

Бути марксистом в Україні сьогодні не модно.

— Марксизм остаточно дискредитував себе. Комуністичні експерименти довели його утопічність та нежиттєздатність. Марксизм — це насильство над вічними, природними законами економіки, яке неминуче закінчиться крахом, — скаже ліберальний професор (вчорашній викладач партшколи КПРС).

— Комунізм — це швондерівщина (або шаріковщина)! Це ідеолоґія люмпенів! «Відібрати і поділити» — от чого ви хочете! Колективізм веде до безвідповідальності, спільне значить нічиє. Крім того, комунізм — це диктатура, репресії, тоталітаризм, адже тільки приватна власність — основа демократії. Подивіться на весь цивілізований світ!, — обурюватиметься пострадянський інтеліґент-демократ.

— Ой людоньки, то що ж то ви таке кажете! Який марксизм? Хіба ви не знаєте, що комунізм — то просто чергова московська омана, щоби загарбати вільні народи (український в першу чергу). Комуністи — всі антиукраїнці, московські холуї!, — волатиме такий самий інтеліґент, тільки «національно свідомий».

— Марксизм — жидівська вигадка, — просто і доступно пояснить бритоголовий підліток.

Ці типажі — не перші й не останні, хто прагнув поховати марксизм. Тим не менш, як влучно підмітив французький філософ Жак Дерріда (1930-2004), попри всі зусилля професійних екзорцистів, остаточно вигнати «привид комунізму» так і не вдається. Теорію марксизму ніхто заперечити так і не зміг, хоча спроби робилися неодноразово. Варто прислухатись до поради наших антикомуністів і поглянути на «цивілізований світ». Вихідці з колишнього СРСР, які отримували освіту на Заході, особливо у США, були сильно здивовані, побачивши, що теорія Карла Маркса (1818-1883) викладається там в якості однієї з фундаментальних основ соціолоґії та економіки. У телевізійному рейтинґу «Кращі наші» (німецький аналоґ «Великих українців») Маркс впевнено зайняв третє місце (після реліґійного реформатора Мартіна Лютера і канцлера Конрада Аденауера). На книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні у жовтні 2008 року «Капітал» виявився найбільш популярною книгою.

Буржуазні партії як акціонерні товариства

Роман Тиса

Сучасна державна влада, це — тільки комітет, який управляє спільними справами всієї кляси буржуазії.
К.Маркс, Ф.Енґельс. «Маніфесті комуністичної партії»

Кожна окрема буржуазна політична партія — це своєрідне акціонерне товариство. Тільки, якщо акціонерне товариство працює заради постійно зростаючого прибутку за циклом гроші-товар-гроші, політична партія оперує з метою здобути якомога більшу владу і обертається по колу влада-гроші-влада. І перше, і друга мають власників: дрібних і крупних акціонерів (часто невідомих широкій публіці; звідси французьке société anonyme — товариство з обмеженою відповідальністю) та членів і спонсорів (не обов’язково членів партії і тим більше не обов’язково відомих виборцям), І перше, і друга мають керівників: найманого (виконавчого) директора і виборного голову. В цьому відношенні цікаво зауважити, що антимонопольні заходи, так часто вживані буржуазною державою в базисі (економічній царині), на надбудову (царину політичну) не поширюються. На політичному ринку дозволена необмежена конкуренція. Відсутні субсидії та пільги для конкурентно слабких, але в той самий час потрібних для підтримки ідеолоґічного балансу сил. Не істнує також юридичних перешкод, які б завадили якійсь політичній партії або руху монополізувати цей ринок і, наприклад, посісти всі місця у парламенті. Така необмежена конкуренція у більшості розвинутих країн призвела до монополізації політичного ринку формально двома-трьома, а насправді однією партією — партією крупного фінансово-промислового капіталу.

Vare, redde mihi legiones meas!

Іван Мітринга

Оклик, який поставили ми в наголовку тої статті, занотував римський історик Светоній. Мав його висказати один з наймогутніших цісарів римської імперії – Октавіян Август, коли хоробрі ґермани знищили три римські легіони. Був це час найбільшого розквіту імперії, – але рівночасно вже зарисовувались познаки розпаду й упадку. Розвал підготовляла революція поневолених народів, що в перше підняла сміливо свою голову понад тевтобурським лісом під проводом Армінія, вожда Херусків.

Багато ремінісценцій родиться на згук цих слів. А поруч ремінісценцій насуваються проречисті аналогії з нинішних днів. Хай ці ремінісценції збудяться й у тих, які вважають себе покликаними “боронити західньо-европейську культуру”, які в імя оборони тої культури боронять також “історичні”, “великі”, “заслужені” народи, які вважають, що лише завдяки тим народам зберігається Европа (культура). Ремінісценції може вкажуть їм ясно, що Европа є “вічна” саме тільки завдяки своїй мінливості. Вічною остає суть, мінається форма, оскільки під “формою” розуміти чергових репрезентантів “вічної Европи”. Бо без сумніву Европа є вічною в тому значінні, що не мінялися ідеї, – цей вияв волевих потенцій суспільної людини, продукованої “європейською” нацією. Ідеї ці були питоменні, суттєві, характеристичні, іманентні так Европі грецьких Софістів і Темістоклів, як і Европі Катонів, Сенек, Цезарів, – так Европі св. Августина, як і Лютра, Кромвела, Робеспєра, Наполеона чи Леніна.