Архів для 30.09.2009

Постмодернізм і суспільство споживання

0ed562e11b37723ac8e6b8e092e227a3Фредрік Джеймісон

Сьогодні концепт постмодернізму ще не здобув широкого визнання або принаймні розуміння. Подібний опір, можливо, пов’язаний із незначною популярністю творів, які ним охоплені. Їх можна відшукати у всіх жанрах мистецтва: поезія Джона Ешбері, скажімо, але значно більше усна поезія, котра у 60-х очолила заколот проти складної, іронічної, академічної поезії модерну; поп-архітектура, уславлена Робертом Вентурі (у його маніфесті “Уроки Лас-Веґаса”) як засіб протидії модерністській архітектурі, а особливо монументалізмові т.зв. “інтернаціонального стилю”; Енді Воргол і поп-арт, заразом і пізніший фотореалізм; у музиці – Джон Кейдж та дещо пізніший синтез класичного і “популярного” стилів композиторів на кшталт Філіпа Ґласса і Террі Райлі, а поза тим – панк і рок нової хвилі таких груп The Clash, Talking Нeads і Gang of Four; у кіно – усе, що прийшло разом із Ґодаром, сучасний авангардний фільм і відео і зовсім нова стилістика комерційних, або жанрових, фільмів, що має свої еквіваленти у жанрі сучасного роману, де твори Вільяма Берроуза, Томаса Пінчона та Ісмаеля Ріда, з одного боку, і французький “новий роман” – з іншого, у свою чергу, можуть бути зараховані до сукупности, яку ми називаємо постмодерном.

Здається, цей список проясняє водночас дві речі. По-перше, більшість згаданих різновидів постмодернізму виникає як специфічна реакція на утверджені форми високого модерну, який завоював університети, музеї, мережу художніх галерей і усіляких фондів. Ці формально революційні та войовничі стилі – абстрактний експресіонізм, велика модерністська поезія Павнда, Еліота або Воллеса Стівенса, “інтернаціональний стиль” (Ле Корбюзьє, Френк Ллойд Райт, Мієс), Стравинський, Джойс, Пруст і Томас Манн, – котрі сприймалися попередніми поколіннями як щось шокуюче і скандальне, для покоління 60-х стають втіленням істеблішменту, а відтак головним ворогом – мертвотним, задушливим, накидаючим власний канон, – застиглими монументами, які треба зруйнувати, аби почати створювати щось нове. Це означає, що мало з’явитися стільки ж різноманітних форм постмодерну, скільки й відповідних форм високого модерну, оскільки перші, принаймні на початковій стадії, були локальними і специфічними противагами цим моделям. Очевидно, що останнє аніскілечки не полегшує завдання опису постмодернізму як цілісного феномену, оскільки єдність цього нового імпульсу – якщо така існує – суть не в ньому самому, але саме в тих типах модернізму, місце яких він прагне посісти. Продовжити читання ‘Постмодернізм і суспільство споживання’

Advertisements

Екологія і соціальне місто

overvАвтор невідомий

Домінування міського способу життя досягло вирішальної стадії нещодавно і мало обговорюється. Вперше в історії відсоток міського населення в світі перевищив 50% (за даними ООН, цей відсоток складає 45%; але, враховуючи рурбанізацію, тобто поширення міського способу життя на сільських територіях, така цифра відповідає дійсності — прим. пер).

Менше ста років тому це число складало всього 15%. Соціальний та екологічний вплив сучасного міста, що виражається у забрудненні довкілля, винищенні біоти, бідності, стресах і злочинності, безсумнівно зростає. Тому критичний і конструктивний аналіз міста та його зв’язків із світом природи видається не те що доречним — нагальним.

Місто — від найперших поселень аж до сучасних мегалополісів (від назви др.-грец. міста Мегалополь, що виникло внаслідок злиття більш ніж 35 поселень; перекручене «мегаполіс» з’явилося в останні роки у ЗМІ, хоча й почало проникати в наукову лексику — прим. пер.), — завше залежало від землі, на якій розвивалося. Незважаючи на це, відчуження міста від природи очевидне. Значні міські центри з’являлися протягом історії в різних частинах світу, але саме в середньовічній Англії (скоріше, йдеться про дещо пізніший час: якщо не про промисловий переворот кінця XVIII сторіччя, то про активний розвиток мануфактури, теж не набагато раніше — прим. пер.) вирубка й освоєння лісових просторів та розвиток капіталізму призвели до того, що міста стали домінувати над селом. Феодальні та інші традиційні стосунки витіснялися торгівлею, диверсифікацією, виробництвом задля прибутку, а не для власних потреб. Тоді ж відгородження общинних земель (так званий аграрний переворот і політика відгороджування — джентрі господарювали тепер на підприємницькій основі і селяни, якщо були неспроможними платити орендну плату, мусили через певний час покинути місце проживання — прим. пер.) знедолювало тисячі людей (1,5 млн. за перші 20 років ХІХ сторіччя — прим. пер). Вони не мали іншого вибору, як поневірятись у містах — працювати на нових фабриках або загинути на вулиці. Продовжити читання ‘Екологія і соціальне місто’

Проти бухгалтерії в національному питанні

mskrypМикола Скрипник

Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, — про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка.

Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні.

Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою. Продовжити читання ‘Проти бухгалтерії в національному питанні’

Колоніальна спадщина і совєтська спадковість. Парадокси десовєтизації

vislab2Микола Рябчук

Схоже, що за кілька років української незалежності на Заході з’явилося більше книжок і статей про сучасну Україну, ніж за всі попередні десятиліття її колоніального напівіснування. Україністика перестала бути екзотикою чи навіть ексцентрикою — об’єктом уваги кількох дивакуватих американців або канадців (зазвичай українського походження).

Кетрін Ваннер, подібно до багатьох „новоприбульців” у цю галузь, має ґрунтовну освіту в ділянці русистики. Це, як відомо, часто не полегшує, а ускладнює опанування „суміжної”, такої „близької”, здавалося б, галузі. Але задля справедливості зразу зазначимо, що загалом книжці Ваннер „Тягар мрій. Історія та ідентичність у постсовєтській Україні” (Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998) москвоцентризм не притаманний, хоча деякі її побіжні й надто вже поверхові оцінки та формулювання й зумовлені певними совєтологічними штампами. Наприклад, складне і справді двозначне становище українців напередодні й під час Другої світової війни вона зводить до цілком однозначних, примітивно-пропагандистських тверджень про „колаборацію українських націоналістів із нацистами, підготовлену Степаном Бандерою”; цілком безпідставно називає Києво-Могилянську академію „вкрай націоналістичною”; за подібною, вочевидь, логікою окреслює одну з приватних шкіл у Львові як „гіпернаціоналістичну”; без видимих сумнівів стверджує, що „Петлюру асоціюють із сумнозвісними погромами, що їх учинили війська УНР”.

Подеколи вона явно з чужого голосу висловлює судження, що мають мало спільного з українською дійсністю, зате багато — з колоніальними уявленнями про неї: „Маючи у своєму розпорядженні обмаль культурних надбань, політичні й культурні лідери України звернулися натомість до історії”. Або: „Щораз менше російських газет, журналів, книжок, телевізійних програм проникає в Україну, поглиблюючи й без того помітний інформаційний вакуум”. Продовжити читання ‘Колоніальна спадщина і совєтська спадковість. Парадокси десовєтизації’

До практичних завдань українства

8_01Симон Петлюра

Місцева російська преса на Україні.

Одне із суттєвих завдань практичної політики українства з метою поширити свій вплив — це використання ним місцевих органів російськомовної преси. Роля цієї преси у розвитку українського руху і притягнення до кола його зацікавлень якнайширших кіл українського суспільства є справою більшої ваги, ніж це може здаватися. Та випадкова і назагал скупа увага, яку надавали цій справі в українській пресі та журналістиці, не відповідає її важливості, не з’ясовує тих перспектив в еволюції нашого руху, що самі накреслюються, коли спробуємо підійти з оцінкою, конечною для назрілих потреб практичних прагнень українства і шукання нових шляхів для посилення його.

Ми, безперечно, переживаємо період зростання українства, перетворення його в суспільну силу, в реальний фактор державного життя Росії. Стихійні вияви українства дедалі більше поступаються перед пляномірними актами національного самоусвідомлення, скріпленого організованими формами й виступами, що пройшли довгий шлях підготовчої, обдуманої та усвідомленої роботи. Та хоч яке велике значення має кількісне збільшення таких фактів, хоч як би вони імпонували сторонньому спостерігачеві, нам, учасникам та діячам перетворення стихійних елементів нашого руху на свідомі й організовані, не може не впадати у вічі те, що це збільшення далеко не охоплює і не виявляє того, що зростає в глибинах національного життя. Це зростання, з відомих причин, виявляється спорадично, коли складаються сприятливі обставини для його вияву; і тоді для самого українського суспільства багато фактів вияву українства часто здаються несподіваними: своїми розміром і значенням, тією увагою, що вони притягають, і пропаґандивним впливом. Українські моменти на кооперативному з’їзді у Києві, на з’їзді діячів народньої освіти в Петербурзі, на з’їздах сільських господарств у Києві можуть служити ілюстраціями до сказаного. Продовжити читання ‘До практичних завдань українства’

Без ексцесів виконавців

200px-Flag_of_the_Ukrainian_SSR_(1923-1927).svgЦе був би націонал-комунізм, до того ж, особливо й нестандартно жорстокий

Анатолій Стріляний

Ну, гаразд. А який лад влаштувало б Розстріляне Відродження в Україні, якби воно було не розстріляне, а стали б браття панувати, тобто здобули б можливість розстрілювати інших, котрих набралось би таки чималенько? Адже були вони, не забуваймо ні на мить, кришталеві комуністи, а це ніхто інші, як запеклі вороги приватної власності, релігії, сім’ї – всього, чим звикло жити людство протягом століть. Поряд із цим, найближчою їхньою метою була докорінна й швидка, ударна, як тоді казали, українізація пролетаріату. Селянство цього ще не потребувало, двадцяті роки не дев’яності, а рештки колишніх «експлуататорських» класів до уваги не брали.

Таким чином, той лад був би чим завгодно, але не демократією. В Україні було б усе, окрім свободи й дотримання прав людини. З перших хвилин новий порядок зіштовхнувся б із шаленим спротивом життя, його глибин, його суті, але в очах чільників це були би підступи ворогів – і що б із ними сталося в катівнях бездоганно української ЧК, легко уявити.

Це був би націонал-комунізм, до того ж, особливо й нестандартно жорстокий. Адже Україна була денаціоналізованою настільки, що потреба перегнути дрючка в протилежний бік поставала як природна й нездоланна необхідність. У культурному житті господарювала б цензура не менш люта, ніж усі відомі нам із історії і власного досвіду – вона ж бо мала пильнувати не тільки за тим, щоб ніде не стирчало буржуазного вуха, але й щоб усе навколо було українським. «Росія мусить відійти в свої етнографічні межі», – ось так. Слово «українізація» для ліпшої ясності перемежовувалося словом «дерусифікація». Продовжити читання ‘Без ексцесів виконавців’

Чому зелені мають бути політично некоректними

370317_78Айдан Ренкін

Нова тривожна тенденція починає з’являтися у „Перших Світових” містах та місцевих громадах. Це тенденція, котра полягає у зміні правильності освіти, оскільки книжки зникають зі шкільних поличок.

Це відбувається не через скорочення фінансових видатків, але через спалахи „політичної коректності”. Викладачі вилучають із бібліотек книги про воєнних героїв, дослідників, мисливців і завойовників, обгрунтовуючи це описаними в них стосунками, що засновувалися на „расизмі”, „імперіалізмі” та „ксенофобії”. Відбувається відчуження чоловічої частини учнів від школи і школи від суспільства, в цілому. Піддаючи цензурі, „прогресивні” педагоги послаблюють позиції місцевих культур, замість того, аби посилювати їх, додаючи нових відтинків до знань. Така робота набуває антиосвітніх рис. Це підриває традиції, замінюючи їх порожнечою, що складається з цинізму, нігілізму та відчуття образи.

Один приклад — школа у Лабрадорі (Канада). Освічені на західну манеру викладачі засуджують полювання, і це незважаючи на те, що інуїти (мешканці субарктичних широт) поважають тварин і довго існували виключно завдяки полюванню.

Інуїти далекі від того, аби їхнє суспільство уважали ідеальним, але його еволюція закономірна. Протягом століть кочового життя вони сформували власну соціальну систему, власні закони і уявлення про місце чоловіка у всесвіті, котрі досить успішно функціонували, принаймні до зустрічі з представниками вищої, зарозумілішої культури. В минулому загроза інуїтській ідентичності лежала у площині місіонерської діяльності, потім адміністраторів, котрі вважали, що їхня присутність покращить умови інуїтського життя, що ліпше жити у будинках, а харчуватися в універсамах, замість полювати на „віддалених” територіях. Тепер подібні „цінності” артикулюються „прогресивними” західними педагогами, представниками компаній та, іронічно — борцями за „свободи і права”. В розвинутому світі, пропаговані ліберальними, західними елітами бажання, мета котрих у тому, аби накинути однорідний зразок „суспільства для всіх”, призвели до появи нових соціальних розбіжностей. Неприємності, що виникають у підсумку — це фрагментація громади та інші, аналогічні для колонізованих „тубільців”. В інуїтських селищах з’явилися алкоголізм та сімейні конфлікти, а рівень суїцида вважається найвищим у світі. Далі на північ, де інуїти спромоглися відновити самоуправління, залежність від „захисників навколишнього середовища” зредукувалася до нападок стосовно полювання і траперства. Продовжити читання ‘Чому зелені мають бути політично некоректними’


Вересень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Сер   Жов »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти