Народний поштовх до фашизму*

Нікос Пуланзас

Однією з найважніших проблєм, що постає підчас вивчення фашизму як через дійсний вимір цього явища, так і через те, що її покладено в основу цілої мітолоґії, є питання народної спонуки. Тут я обмежуся на розгляді загальних аспектів, детальніший аналіз є у моїй книзі «Фашизм і диктатура».

Отже, дозволю собі заявити, що народний поштовх до фашизму є справжнім явищем. Ба більше — воно стосується головних, визначальних характеристик фашизму щодо инших «надзвичайних» режимів капіталістичної держави за її війни проти народних мас (військових диктатур, ріжних видів бонапартизму тощо). Насправді фашизм успішно активізував певні державні апарати (партії, профспілки тощо), щоби змобілізувати маси, а цього не зробили инші режими, а коли й зробили, то в иншому маштабові й в инший спосіб (що визначає саму форму держави). Це означає, що фашизм мав базу серед народних мас, що її я поки що попередньо назву описовим і нейтральним словом «поштовх», бо насправді воно стосується самої природи явища, що його треба розглянути. Тут приступаємо до двох взаємопов’язаних питань: 1) Яким був маштаб явища, і яким сáме воно було? 2) Що спричинилося до нього?

На сьогодні маємо два напрями щодо вивчення цього явища, причому обидва неправильно відповідають як на перше, так і на друге питання. Щодо першого знати, що ці два напрями насправжки не вивчають ані значення цього поштовху, ані до значення його народної природи. Вони приймають як грубий і беззаперечний факт те, що, з одного боку, ріжні види фашизму — протягом свого істнування і однаковою мірою — користали з активної народної підтримки і, з иншого боку, послуговуючися в цілком ідеалістичному розумінні термінами «маса» та «народ», стверджують, що ця підтримка була рівномірною для всіх атомів цієї маси без будь-якого иншого розріжнення між фракціями кляс і суспільними катеґоріями, що з них складаються народні маси. Щодо другого питання вони пояснюють явище або геть помилково, або почасти, а тому помилково. Насправді маю підозру, що визначати дійсне явище як одностайну й беззастережну народну підтримку «масами» фашизму їх навертають їхні ідеолоґічні принципи, що й рокують їхні пояснення.

а) Перший напрямок — загалом доволі старомодний, але такий популярний, що його ми можемо бачити у багатьох текстах журналу «Тель-кель» — стсується намагання пояснити фашизм почерез психоаналізу, і це пояснення є хибним. Отже, вияснити треба, чому маси бажали фашизму. Якщо вивчати це питання як належить, під цим оглядом явище постає таким, що воно залежить від всієї поточної ідеолоґічної дискусії навколо бажання і підтримує певне розуміння відношення між марксизмом і психоаналізом, що його так уподобав  «фройдомарксизм» — суперечливий термін уже через саме поєднання. Цей напрямок, що він заповідається — із силуваною певністю — вирішити питання відносин між ідеолоґією та несвідомим, що тільки тепер зачали добре досліджувати, може насправді лише відповісти на хибне питання «чому маси бажали фашизму», у прихований спосіб звернувшись до (абсурдного) поняття колєктивного несвідомого — поняття, що дивним чином встановлює відношення між індивідами, що вони буцімто бажали фашизму (зауважимо, що не йдеться про кляси), та масами, що їх складають ці самі індивіди. Масами! Просто-таки за марксизмом! Але ми не бачимо кляс. Вважається, що маси самі трималися фашизму і були тут одностайними, хоча й не усвідомлювали цього. Це розуміння відношення індивід—маси, що воно через зиґзаґи між індивідуальною психолоґією і колєктивним несвідомим (а десь непоодаль «Les Psychologie des foules» [«Психолоґія юрби»] Ґ.Ле Бона) не розуміє проблєми відношення між ідеолоґією і несвідомим.

б) Другий напрям щодо пояснення цього явища, що воно і тут розглядане так само, себто як одностайна та беззастережна народна підтримка фашизму масами (кляси знов запалися!), зважає на мову (якщо не студіює суто її), що нею послуговувався фашизм щодо народу. Це напрямок, що сьогодні постерігаємо також і в книжці Ж.П.Файє «Les langages totalitaires» [«Тоталітарні мови»], що я її вже скритикував свого часу. Коли задуматись, це пояснення відживлює стару ідеалістичну утопію, за якою історію творять ідеї. Ба більше, воно вадить виясненню дійсної проблєми — того, як саме функціонувала фашистська ідеолоґія, коли взяти фашизм за народний імпульс. Насправді — і ми ще вернемо до цього — таке пояснення припускає клясове функціонування цієї ідеолоґії (стосовно ріжних кляс і їхніх ідеолоґічних підґруп). Отже, за цим напрямком, ідеї можуть творити історію, тільки в тому випадку (замість клясового функціонування ідеолоґії), якщо слово передається якимсь або певним суб’єктом, що несвідомо спрямоване на певних індивідів-суб’єктів і сприймане ними, а ці індивіди-суб’єкти своєю чергою є чистими, однорідними приймачами цього «слова-ідеї». Це розуміння також контролює спосіб, у який визначають явище народного поштовху до фашизму. Якщо для першого напряму слід вияснити, як і чому «маси бажали фашизму», то тут важить «як фашизм говорив із масами», що пояснює, чому ці маси сприйняли його, буцімто цілком і беззастережно зачаровані фашистською мовою. І знову катма про кляси.

Зі свого боку я спочатку спробую детальніше окреслити явище народного поштовху до фашизму (німецького нацизму й італійського фашизму), а тоді де-що зауважу щодо його причин. Але перше скажу, що попередні зауваги ані спростять проблєму, ані обмежать її на знаному загальному явищі певних реакційних ідеолоґій, що вони за певних обставин можуть викликати співчуття в народних кляс, характерним прикладом чого є ентузіязм народних мас Франції та Німеччини щодо початку війни між імперіялістами 1914–1918 рр.. Народна спонука до фашизму, обмежуючись на цьому явищі, має своєрідні риси.

Передусім щодо фактів:

1. Треба розріжняти суспільні кляси, що з них складають народні маси.

а) По-перше, робітнича кляса (що сама має певні прошарки) зазнала набагато меншої контамінації фашизмом, ніж про це звичайно думано, і в кожному разі менше за народні кляси. Вона майже ніколи не була представленою в фашистських апаратах (партія, профспілки) відповідно до її частки в загальному населенні Німеччини й Італії. Навіть з огляду виборчих вподобань точні та серйозні дослідження результатів останніх, відносно вільних виборів у цих країнах показують, що загалом робітнича кляса була вірною своїм традиційним орґанізаціям — комуністичній і соціялістичній партіям.

Але щодо робітничої кляси треба додати, що впродовж всього періоду панування нацистський і фашистський режими зазнавали її опору: навіть якщо не було відкритого збройного повстання (як із італійським рухом Опору), був стихійний робітничий опір, і це, певна річ, поминають увагою ті, хто — від імени робітничої кляси — твердять, що вона «прагла» фашизму. Саботаж і зменшення продуктивности праці, масові прогули, неофіційні страйки тощо були проблємою для фашистських вождів, котрі мали вживати заходів для її вирішення. Істнували форми опору, що — з огляду на природу фашистської держави — були всуціль політичними способами опору режимові.

б) Народні кляси на селі, адже ми знаємо, що селянство теж складається з кляс. Якщо німецький нацизм зокрема спромігся скористати з імпульсу, що походив від народних кляс на селі у східних реґіонах, у Східній Прусії, де февдальні відносини були на диво тривкими; якщо фашизм іноді викликав співчуття — хай не однаковою мірою в усіх — серед певних верств селянської дрібної буржуазії (славнозвісних paysans parcellaires [парцелярних селян – фр.]), то, з иншого боку, широкі верстви бідного селянства, очолювані сільськими робітниками, були байдужими до фашизму. Небагато в фашистському апараті було й бідного селянства, воно ніколи й не входило до ударного крила фашизму. Ба більше, сільський фашизм у Німеччині та Італії дуже нагадує відоме явище «білого терору» великих землевласників проти народних кляс села, що вони здебільшого здивувалися б, як би їм сказали, що вони «прагли» фашизму.

в) Дрібна буржуазія — як традиційна (крамарі та ремісники), так і «нова» (наймані працівники, державні службовці) — швидко, масово та відверто кинулась у бік фашизму. Її уважано за таку, що її було надзвичайно багато в фашистському апараті й що вона була його бойовим крилом. Загалом специфіка явища народного поштовху до фашизму, стосунки між фашизмом і масами власне обмежуються на проблємі відносин між фашизмом і дрібною буржуазією — відносин великою мірою двозначних (побачимо це перегодом).

2. Через очевидну важливість цих питань необхідно розріжняти — і я хочу наголосити на цьому, хоча й вважаю це врешті-решт другорядним, моментом — ріжноманітні суспільні катеґорії, з яких складаються народні кляси. Зокрема можна стверджувати, що фашизм отримав у народі найсильніший імпульс від молодих людей, а також від жінок. Це пояснюється опріч усього иншого панівними інституційними формами родини та школи, а також ідеолоґічною підсистемою, що тоді панувала в цих апаратах в Німеччині й Італії.

3. Щодо народного поштовху до фашизму, його теж треба періодизувати — на процес фашизації та запроваджений фашизм. Насправді, якщо — опріч усього иншого — через складну, політико-ідеолоґічну неоднозначність походження фашизму (з огляду на повищі уваги) поштовх до нього проявлявся чітко впродовж всього процесу фашизації, ми можемо зауважити не менш чітке зростання незадоволення на першому етапі встановленого фашизму та пізніше мірою того, як він чимдалі відвертіше являв своє антинародне обличчя — обличчя, рясно зрошене кров’ю вигнаних із його лав (клясичний епізод — «ніч довгих ножів» в Німеччині). Цей процес незадоволення, що наштовхується на зростаючі систематичні репресії, але не переривається і має своєю кульмінацією другу світову війну, не був рівним. Наприклад, ми бачимо новий сплеск популярности нацизму підчас аншлюсу (анексії Австрії) та італійського фашизму підчас війни у Лівії, що вони пояснювані сукупністю причин. Якщо ми не зважимо на цей процес незадоволення, ми не зрозуміємо, наприклад, раптового та масового антифашизму в Італії підчас і після падіння Муссоліні. Ми вагатимемося — непереконливо — пояснити це мінливістю чи опортунізмом італійського народу.

4. З вищезазначеного виходить, що ми насправді маємо сумнитися щодо терміну народного «поштовху» стосовно фашизму. Фактично у всіх випадках, коли йдеться за «поштовх», він представляє широкий спектр — від активної і майже беззастережної підтримки до ситуативної підтримки та пасивного відсторонення. (Коли не брати вимушену нейтралізацію внаслідок жорстоких репресій.) Хоча очевидно, що репресії пояснюють геть не все, про них не  можна забувати, надто в ті особливі часи, коли і жиди здивувалися, дізнавшись (завдяки Ліліяні Кавані та її фільму «Il portiere di notte» [«Нічний портьє», 1974]), що вони теж майже бажали фашизму.

Якщо ж говорити серйозно, можна було би відповісти, що істнування цього широкого спектру народного поштовху до фашизму не має вирішального політичного значення і що пасивна покірність практично не ріжниться від активної участи, якщо йдеться за її наслідки для запровадженого фашизму. Але це геть не так, адже саме тому, що ми маємо справу з масовим рухом, себто з великою масою населення, самоусунення насправді споріднене радше з перманентним масовим опором, що поступово ізолював запроваджений фашизм від кляс і фракцій ріжних кляс, що з їхньої підтримки фашизм колись користав. Ізоляція своєю чергою сильно загострила внутрішні протиріччя всередині фашизму, що спричинилися до низки помилок (хибних військових рішень, компромісів), які наближали кінець.

Тепер звернімось до другого аспекту проблєми, себто до причин народної спонуки до фашизму, його природи та маштабу. Тут я так само викладу деякі міркування, що вони мені здаються найважливішими:

1. Економічна політика першого періоду запровадженого фашизму. Якщо це було посиленням експлоатації народних мас, ця експлоатація стосувалась, з одного боку, певних кляс і верств населення, а посилення було переважно відносним (через зростання рівня прибутків), а не абсолютним (реальна купівельна спроможність була сталою для певних народних кляс); з иншого боку, економікою керували почерез ріжноманітні стратеґії, що ділили ці кляси й фракції, а також нагороджували одних за рахунок инших. Але найважливішим був успіх фашизму (італійського підчас кризи 1920, німецького підчас кризи 1930) щодо ефективного поглинання безробітних, що було важливим елєментом процесу фашизації цих країн. Це відносне подолання фашизмом економічної кризи, звісно, призвело тоді до переходу від конкурентного капіталізму до монополістичного капіталізму не тільки почерез політику, котра слугувала монополістичній концентрації, та через більшу експлоатацію народних мас, але також за допомогою навіженої політики економічної експансії та озброєння, що призвела до другої світової війни. Це не суперечить тому, що тоді поглинання безробіття важило в народній спонуці до фашизму.

2. Координати національного питання і як з них користав фашизм. Це вирішальне питання, що ним марксисти протягом тривалого часу нехтували, недооцінюючи його, та що воно у Німеччині й Італії набуло своєрідної форми, відмінної від форми, притаманної иншим імперіялістичним державам. Привертають увагу два моменти: По-перше, національна єдність у рамках капіталізму, враховуючи те, що процес буржуазно-демократичної революції в цих двох країнах (Бісмаркова революція зверху, Рісорджименто manqué [незавершене. — Ред.] в Італії) на момент приходу до влади нацизму та фашизму не завершився так, як в инших капіталістично розвинених країнах. У певному сенсі нацизм і фашизм завершили процес капіталістичного національного об’єднання в цих країнах; цьому процесові, очевидно, була притаманна внутрішня неоднорідність розвитку, як з усіма подібними процесами, проте він дозволив їм виступити як захисникам національної єдности та повною мірою грати на суперечливих почуттях націоналізму серед певних народних кляс (особливо народних кляс села та дрібної буржуазії). Отже, важливо зрозуміти, що фашизм не просто розігрував карту аґресивного, загарбницького імперіялістичного націоналізму, але рівною мірою розігрував неоднозначну та складну карту національної єдности (Муссоліні як нащадок Ґарібальді, Гітлер — Бісмарка), що було значною частиною його народної спонуки.

Далі треба окреслити справжні наслідки — пов’язуючи з національним питанням — того, яке місце посіли Німеччина й Італія в імперіялістичному ланцюжку після першої світової війни. У випадку з Німеччиною це непередбачувані наслідки Версальського договору, охарактеризованого Лєніним як найжахливіший акт грабунку в історії. У випадку з Італією – пізнє приєднання до процесу встановлення та відтворення капіталізму, а отже й дійсні наслідки експлоатації її народних мас імперіялістичним капіталом (запровадженим в Італії довго перед взяттям влади фашизмом), що він до того ж на святі переможців у війні 1914-1918 років (підчас війни Муссоліні, соціяліст, представляв напрямок лівого інтервенціонізму, що підтримував вступ Італії у війну) до італійців воліли ставитися як до бідних родичів. Виходячи з цих реальних фактів, фашисти отримали змогу експлоатувати ідеолоґічну тему пролєтарських націй — тему, що в Німеччині навіть набула у певних колах згаданих націонал-соціялістичних лівих буквально антиімперіялістичного забарвлення. Ґреґор Штрассер (що його пізніше стратили — не випадком — підчас «ночі довгих ножів») писав:

«Бачити, що німецька промисловість і німецька економіка перебувають у руках міжнародного фінансового капіталу, є кінцем будь-якої можливости суспільного визволення, кінцем будь-якої мрії про соціялістичну Німеччину… Ми, націонал-соціялістичні революціонери, виступаємо за боротьбу проти капіталізму та імперіялізму, втілених у Версальському договорі… Ми, націонал-соціялістичні революціонери, визнаємо, що істнує зв’язок між національною свободою нашого народу й економічним визволенням німецької робітничої кляси. Німецький соціялізм, потужний і міцний, уможливиться, лише якщо Німеччина буде вільною».

Коротко кажучи, тут також викривлене повторення — хоча й базоване на реальних фактах — фашизмом риторики антиімперіялістичного націоналізму, глибоко вкоріненого в масах, що почасти пояснює народний потяг до нього, на противагу фашистському офіційному, відверто імперіялістичному, аґресивному та загарбницькому націоналізмові.

3. Фашистська ідеолоґія та її інституційне втілення у фашистських державних апаратах.

Щоб зрозуміти це важливе питання, насправді необхідно вияснити клясове функціонування цієї ідеолоґії та раз і назавсігди облишити розуміти фашистську риторику чи мову, нечітко звернену до мас, як таку, що вона є одноцілою та однорідною. Як слушно свого часу зазначив Тольятті, немає нічого більш помилкового за сприйняття фашистської ідеолоґії як цілісної і однозначної «систему»:

«Фашистська ідеолоґія містить низку неоднорідних елєментів… Треба уникати нахилу сприймати фашистську ідеолоґію як щось міцно зроблене, завершене, однорідне…».

Насправді роля фашистської ідеолоґії серед мас ніде навіть не намагається повторювати одні й ті самі слова, що є своєрідним способом пропаґувати серед атомізованих і однорідних мас (як, на мою думку, це зображено в одному недавньому фільмі «El fascista» [«Фашист»], попри те, що він антифашистський і його творцями рухали найкращі наміри). Геть навпаки — ця роля є такою, що ця ідеолоґія і риторика представляють себе дуже по-ріжному — так, що вони втілюються у ріжноманітних фашистських політико-ідеолоґічних апаратах відповідно до ріжних кляс, фракціями кляс і суспільними катеґоріями, що він до них звертається, що дозволяє точно експлоатувати матеріяльні умови істнування цих кляс і фракцій ув ідеолоґії. Фашистська ідеолоґічна риторика насправді принятлива до того, чи звертається вона до робітничої кляси та втілюється в апаратах, зумисне створених на це (фашистських профспілках), до народних кляс села або дрібної буржуазії (фашистської партії). Це ніщо инше, як функціонування того самого, а саме корпоратизму, що в вигляді чистого та простого повторення тієї самої риторики насправді демонструє дуже відмінне значення залежно від того, до кого апелює.

Саме з цього погляду фашизм (і це характерна риса його ідеолоґічного функціонування) спромігся у своїй ідеолоґічній риториці діткнути — перекрутивши їх — низку глибоко народних прагнень, часто вельми специфічних у випадку кожної конкретної кляси, фракції кляси чи суспільної катеґорії. Таким було самоуправління та робітничий контроль на виробництві, протиставлення усуспільнення приватній власності, владі монополій, імперіялістичному капіталові тощо, що виринали, коли заходило за відносини фашизму з робітничою клясою, та були наявні в гурті націонал-соціялістичної лівиці в Німеччині та в анархо-синдикалістському крилі італійського фашизму. Такою була селянська єдність та зв’язок крови та земли, що протистоять експлоатації села містом, і він ґрунтувався на дійсному протиріччі між промисловістю та сільським господарством, і просувався у відносинах фашизму з народним клясами на селі. Зрештою, були численні теми, що були наявні у фашистській риториці, спрямованій конкретно на дрібну буржуазію.

Але для того, щоб повністю збагнути, як насправді (клясово) функціонували ці ріжноманітні види фашистської ідеолоґії, треба приділити надзвичайну увагу інституційним структурам, що в їхніх рамках ця ідеолоґія втілюється, і не обмежуватися на самому аналізові фашистської риторики, що, як припускають, обертається між вождем-«передавачем» і масами-«приймачами». До того ж завдяки цьому можна усвідомити інтенсивну клясову боротьбу, що постійно заперечувала фашистські апарати, а також далі прояснити значення народного поштовху до фашизму.

Над наші сподівання вздріти чисту, просту й очевидну однорідність ріжних апаратів фашистської держави, насправді бачимо, так само як у випадку їхньої зосереджености «на вершині», по суті безлад і порушення цих апаратів відповідно до кляс, фракцій кляс і суспільних катеґорій, до яких ці апарати звертаються. Всюди — від родини до школи, молодіжної орґанізації, культурних апаратів і церкви, від партій до фашистських профспілок, від адміністрації (бюрократичних державних апаратів) до армії, від СА до СС (нацизм) і до політичної поліції (воєнізованих формувань) — ми насправді виявляємо, під однорідною тінню риторики та «влади» вождя, надзвичайно суперечливе сплетення кількох реґіональних ідеолоґічних підґруп. Це призводить до постійного торгу між апаратами, мережами та пасáми влади і їхнього переґруповування, а також до посилення суперечностей всередині фашизму. Якщо казати коротко, саме ця точна система управління і мобілізації мас — всередині якої кляси, фракції кляс та суспільні ґрупи вважають, що влада або підладжується до одного з конкретних апаратів, або стверджує чи накидає їхні власні інтереси — частково пояснює народний поштовх до фашизму.

Але ця пильна увага до державних апаратів, що є конкретним втіленням фашистської ідеолоґії, дозволяє дійти розуміння клясової боротьби, що через них проривається, — клясової боротьби, що зникає, якщо розуміти звернену до мас риторику як однорідну та безформну. Також можемо бачити всю неоднозначність народного поштовху до фашизму. Насправді там, де йдеться за поштовх, що стосується кляс і фракцій, активно залучених до фашистського апарату, він постійно межує з опором фашизму. Щоправда, цей опір проявляється не відкрито, але часто — залежно від апаратів — набуває форми вимоги від імени мас справжнього фашизму, себто фантазії, що в ній вони намагаються втілити свої прагнення (що в Німеччині й Італії проявлялись у постійних закликах до другої, антикапіталістичної революції). Наведемо приклад: робітник — анархо-синдикаліст, відданий член фашистської профспілки, — таких випадків в італійському фашизму було безліч — що запекло бореться проти бюрократів у партії і міліції в ім’я корпоративістської мрії, проти влади капіталу та вважає це щирим і автентичним фашизмом. Чи підтримує він фашизм чи навпаки — опирається йому? Иншими словами, чи підтримує він його справжню природу чи його клясову функцію? Хай там як, але для нього фашизм був не помилкою, як ми можемо бачити в його вимогах до очищення, просіювання і постійного перековування апаратів. Словом, повторю, що народний «поштовх» до фашизму, що проявився у підтримці фракцій народних кляс фашистських апаратів, постійно супроводжувався інтенсивною клясовою боротьбою тих самих фракцій проти фашизму в цих самих апаратах. Дімітров дуже добре розумів це, коли на VII конґресі Інтернаціоналу наполегливо рекомендував комуністам вступати до фашистських профспілок, щоб очолювати боротьбу з фашизмом.

4. Політика Комуністичного Інтернаціоналу та італійської і німецької компартій від з’яви фашизму до VII конґресу (1935) Інтернаціоналу.

Це питання надто важливе, щоби його можна було насвітлити кількома рядками. Тут скажу тільки за два моменти, що стосуються не відповідальности за цю політику часів взяття фашизмом влади, себто неспроможности унеможливити приход фашизму до влади в двох країнах, але питання його впливу на народний поштовх до фашизму, що є дещо иншим.

Одразу скажу: коли ця політика мала своїми безпосередніми наслідками неспроможність перепинити прихід фашизму до влади, вона не могла не мати опосередкованих наслідків для народного поштовху до фашизму. Тут я маю на оці, що поштовх полягав не стільки в знатному нахилі певних кляс і фракцій народних кляс до фашизму через страх комунізму чи більшовизму, хоча цей момент, звісно, є складовою цього поштовху та є важливим елєментом ідеолоґії фашистських режимів. Головніше те, що насправді деякі з народних кляс, що прихилилися до фашизму. пішли на це через нездатність італійської та німецької компартій досягти революційних цілей, а також перед лицем цієї неспроможности, щоб розпочати процес переходу до соціялізму; ці фракції вважали, що фашизм зможе засягти цих цілей. На певний час великі загони цих фракцій пов’язали свої революційні прагнення із фашизмом. Саме тут полягає найбільша неоднозначність в реакції мас на фашизм, і ми нічого не зрозуміємо в народному поштовхові до фашизму, якщо ми пояснюватимемо все просто — принаймні у випадку міських мешканців — «білоґвардійщиною» збройних банд капіталу. Це, напевне, один з найсильніших боків аналізи фашизму, що її зробила Клара Цеткін на III плєнумі (1923) Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу:

«Фашизм ріжниться від диктатури Горті в Угорщині… Фашизм геть не є суто помстою буржуазії за збройне повстання пролєтаріяту. Історично та об’єктивно фашизм є радше карою пролєтаріятові за неспроможність стати на шлях революції».

Під цим оглядом хиба політика італійської комуністичної партії — на відміну від періоду з’яви фашизму та політики Комінтерну під лєнінським проводом — і німецької комуністичної партії, що діяли за прямими вказівками Комінтерну, полягала не в тому, що вони відволікли маси від революційних цілей і викликали у них певні реакційні відрухи, але головне в тому, що вони лишили маси дезорієнтованими й знезброєними перед лицем перехоплення фашизмом глибоких народних прагнень, а також в тому, що вони – мимоволі — дозволили масам увірватися у політику як льокаям і служебкам великого капіталу. Це змушує нас висновити, що впродовж тривалого часу ці партії не знали, як провадити чинну політико-ідеолоґічну боротьбу проти фашизму. Проте очевидно, що я не можу в цьому короткому тексті проаналізувати складні причини такого ладу — причини, що про них я вже писав деінде.

Примітки

* Вперше надруковано французькою (‘A propos de l’impact populaire du fascisme’) в: M.Macciochi (ed.), Elements pour une analyse du fascisme, Paris 1976, pp. 88–107. Пер. Джеймс Мартин.

Перекладено з анґлійської за: The Poulantzas Reader: Marxism, Law and the State, London—New York: Verso, 2008, pp. 258–269.

Advertisements

0 Responses to “Народний поштовх до фашизму*”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Травень 2015
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві   Чер »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: