Філософська еволюція Маркса

Георгій Плеханов

Треба сказати правду — філософію радше всього слід залучити до наук проблематичних. Колись, за доби Талеса-Арістотеля, філософія була все[1]. Вона ширила свої права на всі наукові ділянки. Арістотель, що резюмував стародавню клясичну думку, як відомо, був популяризатор і засновник багатьох наук. Він був метафізик, фізик, зоолог, засновник етики й логіки. Його порівняно мало знаний твір «Проблеми» містить у собі цілу низку питань і відповідей з усіх відомих за його часу галузей людського знання. Стародавні трактати так і звалися: «Про природу», «Про всесвіт». І цю гегемонію над наукою філософія зберегла аж по кінець першої четвертини XIX століття. Ще наприкінці XVIII століття скептик Давід Юм писав: «Це своєрідна образа для філософії, коли її змушують повсякчас боронити себе за ті наслідки, що з неї походять, виправдувати себе перед усіма науками й мистецтвами, що з ними вона не згодна, тим часом як владний її авторитет слід визнати скрізь. Це те саме, що обвинувачувати монарха у тому, що він зрадив своїх власних підданців» (цитовано у Маркса в передмові до його дисертації про Епікура. «Nachlass». В. I., S. 68). Один з академічних Марксових учителів, професор природознавства, або, за тогочасною термінологією, натурфілософ Стефенс, дав погану атестацію одному студентові-геологові за те, що цей останній, замість вивчати «абстрактний дух», взявся вивчати конкретні предмети. Захоплення Кантом, а надто Геґелем, двадцятьма й тридцятьма роками минулого століття набувало справді фантастичних розмірів. За дотепним висловом Михайловського, від Геґелевої філософіїі навіть над Москвою-рікою не було проходу (натяк на філософський гурток Станкевича й Герцена).

Довженко і Сталін

Віталій Юрченко

СТАЛІН

Починати доведеться зі Сталіна, бо саме він ініціював подію, про яку піде мова далі.

З0 січня 1944 року відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б). Можна сказати, що це було розширене засідання, бо на нього запросили ще й діячів культури.

Заради чого ж зібралося таке поважне товариство? Йшла війна, і країна жила тим, що відбувалося на фронті. Але не воєнні справи зібрали всіх цих людей у Кремлі. Військових не покликали.

Мало відбутися обговорення кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні». Автор був присутній, а разом з ним інші представники української літератури. 1944-й рік – це рік 10-ти знаменитих сталінських ударів, коли мала бути звільнена від німецько-фашистських загарбників уся окупована територія Радянського Союзу. Після першого удару було ліквідовано ленінградську блокаду, а в результаті другого, третього визволено Україну. Отже треба було, мабуть, очікувати генеральних настанов вождя про завдання літератури і мистецтва у житті визволеної України.

Вибрані листи: Енґельс Шлютерові (11 січня 1890)

Енґельс Шютерові

11 січня [1890 р.]

Бурхливий потік робітничого руху минулого літа поступово стихає. А найкраще—це те, що неприродні симпатії буржуазної зграї до робітничого руху, як це було під час страйку портових робітників, поступаються перед природнішими почуттями недовір’я та неспокою. В страйку, силоміць накиненому робітникам від компанії, робітників знову залишили філістери. І це дуже добре; я хотів би лише, щоб Берне переконався коли-небудь цього всього на власному досвіді, коли, наприклад, він сам керуватиме яким небудь страйком, бо він ще й досі створює собі з приводу цього різні ілюзії.

При вашій революції в американському соціялістичному казані найголовніше те, що ви жорстоко поквиталися з Розенберґом і К°. Німецькі партії, як такі, мусять перестати існувати в Америці, бо вони починають дуже гальмувати рух. Так само, як англійці, американські робітники не забаряться й підуть своїм власним шляхом. Починати з ними з теорії—неможна; їхній власний досвід, помилки й погані наслідки цих помилок поставлять їх віч-на-віч з теорією, а тоді аll right (все добре). Самостійні народи йдуть своїм власним шляхом, а між ними англійці та їхні найсамостійніші нащадки—американці. Від тупої впертости остров’янина нерідко увірвається терпець, та зате вона є і запорукою того, що розпочате раз, вже буде доведене до кінця.

Про телебачення і журналістику

Пьєр Бурд’є

Приховувати, показуючи

… А зараз мені б хотілося поговорити про те, що є менш помітним, і показати, яким чином телебачення може, як це не парадоксально, приховувати, показуючи: або показуючи не те, що треба б було показати, якщо взяти до уваги, що завдання телебачення – інформувати людей; або показуючи те, що потрібно показати, але не показуючи насправді, а роблячи так, що показувані факти втрачають будь-яке значення; або показуючи події таким чином, що вони набувають сенсу, який не відповідає дійсності.

Я скористаюся двома прикладами, узятими з робіт Патріка Шампаня (Patrick Champagne). У книзі «La misere du monde» Патрік Шампань присвятив одну із її глав тому, як засоби масової інформації висвітлюють так званий феномен «міських околиць». Він показав, яким чином журналісти, під впливом характерних для цієї професії якостей та бачення світу, професійних навичок й диспозицій, а також самою логікою цього ремесла, виділяють із тієї особливої реальності, якою є життя міських околиць, специфічний аспект, що відповідає їхніх власним категоріям сприйняття. Метафора, найчастіше використовувана викладачами для пояснення поняття «категорії», тобто тих невидимих структур, які організовують сприйняття й визначають, що люди бачать і чого вони не зауважують, – це окуляри. Ці категорії є результатом нашої освіти, історичного процесу й т.п. Журналісти мають особливі «окуляри», крізь які вони бачать одне й не бачать инше, завдяки цим окулярам вони бачать речі доволі специфічно. Вони роблять вибір і конструюють відібрані ними факти.

Справедлива заробітна платня за справедливу працю

Фрідріх Енґельс

Таке було виборче гасло англійського робітничого руху протягом останніх 50 років. Воно було корисне тоді, коли, як скасовано було ганебні закони проти права коаліцій, розвинулися тред-юніони (професійні спілки). Ще корисніше воно було за часів славетного чартистського руху, коли англійське робітництво йшло на чолі трудящих кляс у Европі. Але час біжить уперед, і багато речей, що здавалися бажаними та корисними 50 років, навіть 30 років тому, тепер змінилися та стали непридатні. Чи належить до таких речей і це, гідне пошани, бойове гасло?

Тенденція українського руху: самостійна Україна

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Яким шляхом мусить іти, куди мусить прямувати Україна, щоб досягти своєї мети: повного і всебічного визволення?

Се питання підводить нас до іншого питання: Де шукати поради, відповіді на се питання? Чи треба шукати сієї відповіді у великих і малих славетних людей? Чи шукати її в різних загальних принципах, гучних гаслах, «юридичних дефініціях» і т. д.?

Які б не були корисні сі два джерела вирішень нашого питання, — ми не можемо покладатися цілком на них, бо великі і малі славетні люди або мовчать, або говорять щось таке, що не дає прямої відповіді; або не зрозуміло, чому говорять саме так, а не інакше — се раз; а подруге, великі й малі славетні люди боліють тією ж таки хибою, що й звичайні люди, а саме: перебувають у стані людей, у котрих der Wursch ist Vater des Gedankens (бажання — батько думки). Покладатися ж на загальні принципи, юридичні дефініції і т. д. не можна через те, що зміст сих принципів, дефініцій визначається знов таки людьми, так що навіть проти волі сих людей загальні принципи, дефініції часто грають ролю «юридичного закону», про який відоме і руське прислів’я каже: «Закон что дышло, — куда повернул, туда и вышло»!

Українські самостійники в національно-визвольній боротьбі в 1917 – на початку 1918 рр.

Тетяна Геращенко

Стаття присвячена діяльності Української народної партії та Української партії самостійників-соціалістів, які репрезентували самостійницьку лінію в період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. Найбільша увага приділена їх ставленню до УЦР та невдалим спробам змінити її політику відповідно до тодішніх політичних реалій.

Тривалий період тоталітарних утисків та ідеологічного диктату в колишньому СРСР призвів до спотворення і фальсифікування цілих історичних пластів нашого минулого. Серед них чи не найбільш викривленими виявились проблеми національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр., участі в них „правих“ партій самостійницького спрямування, зокрема Української народної партії (УНП) та Української партії самостійників-соціалістів (УПСС).

Історичні факти, пов’язані з їх діяльністю є доволі фрагментарними та суперечливими. Перші спроби дослідження діяльності самостійників, головним чином історії Української народної партії, аналіз її ідейно-теоретичних настанов були зроблені дорадянською українською історіографією. Однак сучасники не сприймали її „за партію серйозну і поважну; програми її не брали на критику, а обмежувалися невеликими і незначними увагами і то здебільшого жартівливого змісту“. Це було типове ставлення до самостійників з боку соціалістів, які стояли на автономістично-федералістичних засадах.

Про кредит і сільські каси (райфайзенки)

К. Коберський

ПРО КРЕДИТ

Чимраз голосніше лунає по краю розпучливий крик дрібного селянина: рятуйте! Потопаємо! Вертаємо знову до тих часів, коли майже не було господарства без довгу, коли селянин, ніби самостійний господар, в дійсності працював на банки й приватних лихварів, аж поки не впав у тій праці, а його грунт не пішов на ліцитацію. Кредитова справа стає знову чи не найбільшою болячкою села. Тому треба нам всім поважно задуматися над причиною лиха й над способами, як йому протиставитися, поки ще час.

Вибрані листи: Енґельс Зорґе (24 жовтня 1891)

Енґельс Зорґе

24 жовтня [1891 р.]

Не зважаючи на голод у Росії, небезпека війни щораз збільшується. Російські дипломати хочуть швидко й ґрунтовно використати новий французький союз. Я певен, що самі то вони не хочуть війни, яка через голод була б божевіллям, але мілітаристські й панславистські течії, заради поширення ринку підтримувані від дуже сильної промислової буржуазії, можуть все таки взяти гору. Та до того ж у Відні, Берліні я Парижі можуть наробитирізних дурниць, що ризикують призвести до оголошення війни. З цього приводу ми листувалися з Бебелем і ми з ним тієї думки, що коли росіяни розпочнуть війну з нами, то німецькі соціялісти вдарять з усієї сили на росіян та їхніх спільників, хто б ці останні були. Якщо Німеччина буде задушена, то й ми разом із нею. На випадок же щасливого повороту, боротьба набуде дуже запеклого характеру й Німеччина зможе триматися лише революційними засобами, а ми, дуже можливо, муситимемо стати до керма й розиграти 1793 рік. Бебелева промова на цю тему в Берлині спричинилася до великої бурі у французькій пресі. Я спробую пояснити французам значення цього їхньою мовою, хоч це й буде нелегко. Правда, я вважаю, за дуже велике нещастя і цю можливу війну, і те, що вона може поставити нас завчасно до керма; все ж, я гадаю, треба, бути напоготові до такого випадку, і я радий, що в цьому питанні маю своїм спільником Бебеля, тобто найпутящого з-поміж наших товаришів.

Надрукований у кн.: К.Маркс і Ф.Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В.В.Адоратський. Переклав О.Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931. — Стор. 277.

Ліве угрупування

РР

За часів Великої французької революції під час засідань Генеральних штатів ліворуч від ведучого засідали представники третього стану. Це вони були локомотивом суспільних змін і домагалися  перегляду суспільних взаємин згідно з гаслом «cвобода, рівність, братерство». Генезис лівого угрупування — це їхня надія і боротьба.

Поділ на ліве угрупування і праве угрупування не віддвічний, він з’явився у визначеному історичному моменті, який був переломний для формування сучасних суспільств. Велика французька революція і формування двополюсного політичного поділу тривало змінило засади мислення про політику. Померла монархія, а народилася республіка. У монархії це король був центральною фігурою політики і гарантом порядку з з божої волі. Знесення монархії і позбавлення релігії монополії на визначення того, що це добрий порядок, створило політику зробило політику ареною боротьби за форму збірного життя. Це від самих людей мала залежати форма, яку вони нададуть світу. За форму цього світу ліве угрупування бореться з правим.

Програма Української Партії Самостійників-соціалістів

Довідка:

Українська Партія Самостійників-соціалістів (УПСС) — заснована у Києві 30 грудня 1917 року, складалася з членів колишньої Української Народної Партії та з військових елементів. Домагалася негайного проголошення самостійности України, визнавала соціальну програму, за якою земля мала належати хліборобам, а фабрики й заводи — робітникам.

За Центральної Ради УПСС стояла в опозиції до уряду, критикуючи земельну політику і ліберальне ставлення до меншостей.

За Гетьманату УПСС ставилася критично до офіційної політики і належала до ініціаторів створення Українського Національно-Державного Союзу (травень 1918), брала участь в Українському Національному Союзі та мала свого представника в Директорії (О. Андрієвський).

Вибрані листи: Енґельс Марксові (8 грудня 1882)

Енґельс Марксові

Лондон, 8 грудня [1882 р.]

Для того, щоб з’ясувати собі остаточно паралель між германцями Тацета і північно-американськими червоношкірими, я простудіював І т. твого Банкрофта[1]. Схожість справді тим паче разюча, що способи виробництва істотно відмінні: тут — рибалки й мисливці, що не заходатуються коло скотарства й рільництва, там — кочове скотарство, що переходить у рільництво. Це доводить, що на цьому ступені спосіб виробництва менш вирішальний, ніж степінь розкладу стародавніх зв’язків кревного споріднення й стародавнього спілкування статів у межах племени. В противному разі Тлінкіти в колишній Російській Америці не могли б бути подібні як дві краплі води на германців, — ще більше навіть, ніж твої ірокези. Тут же розв’язується й інша загадка: як погоджується повага до жінок з тим, що на них накладають головну масу роботи. Далі потвердилася моя здогадка, що jus primae noctis (право на першу ніч), яке було в Европі колись у кельтів і слов’ян, є залишок стародавніх /240/ статевих зносин: у двох племен дуже далеких одне від одного і різних раc, воно існує для шаманів, що є представники племени. Я довідався з книжки дуже багато також і про германців, покищо цього цілком досить. Мехіко й Перу мені доведеться відкласти. Я відіслав Банкрофта назад, а із праць Маврера дістав і інші; отже вони в мене всі, повнотою. Мені треба було переглянути їх для моєї прикінцевої замітки про „Марку”. Вона стає досить довга й мені не подобається, хоч я двічі чи тричі переписував її. Зробити звіт на 8-ю сторінках про виникнення, розквіт і занепад — це не жарт.

Ратні дороги отамана Зеленого (уроки перемог та поразок українського селянського руху 1918-1919 рр.)

Володимир Горак

Данило Ількович Зелений належить до когорти тих видатних діячів вітчизняної історії, які поступово, крок за кроком, повертаються до нас з історичного небуття. Офіційна більшовицька історична наука зробила у свій час чимало для того, щоб перетворити справжнього отамана Зеленого на таке собі криваве чудовисько, командира «шайки бандитів», підступного контрреволюціонера та союзника білогвардійців, а щодо конкретних фактів з його біографії, то все зводилося головним чином до того, що він і його підлеглі по-звірячому знищили на дніпровських кручах полонених комсомольців. Проте минув час, і, дякуючи правдивим історичним дослідженням, до нас повернувся інший Зелений — селянський воєначальник, керівник великої повстанської армії та послідовний захисник трудового селянства…

Отже, саму тему життя та боротьби Зеленого і зеленівців не можна назвати повністю новою. Разом з тим в ній і досі зберігається чимало «білих плям», які ще чекають на свого дослідника. Автор цієї статті працює над «зеленівською» тематикою багато років i сподівається, що її зміст буде новим кроком вперед у плані вивчення і осмислення цього складного і разом з тим цікавого історичного питання.

Ноам Чомскі і міф про свободу слова

Андрій Кулаков

Якби вам порекомендував прочитати книжку Уго Чавес, ви би її прочитали? Не певен, що всі дослухаються до думки венесуельського президента розбишаки, який своїми витівками може вивести із себе навіть по-шляхетному холоднокровного короля Іспанії. Але коли авторитетна New York Times Books Review пише, що автор, якого згадав президент Венесуели, за енергією, розмахом, новизною та впливом ідей – мабуть, найповажніший із нині живих інтелектуалів, то вже обов’язково слід звернути на нього увагу.

І його прихильники, і його вороги визнають значущість цієї особи в сучасному науковому, інтелектуальному і політичному житті. І ті, й другі радять його читати. Хоча би тому, що половина американського істеблішменту зустрічає його публічні лекції оваціями, а половина – публічно бойкотує цю людину. Хоча би тому, що він у 1980 – 1992 рр. був найбільш цитований серед живих учених. Хоча би тому, що він 1957 року в своїй роботі „Синтаксичні структури” здійснив революцію в мовознавстві, даючи життя новому напряму – генеративізму. Хоча би тому, що він, маючи кафедру у Масачусетському технологічному інституті й колонку у New York Times, є найвідомішим американським дисидентом і критиком політики Штатів. Хоча би тому, що за свої виступи проти війни у В’єтнамі він потрапив за грати, а під час війни у Нікарагуа відкрито підтримав сандиністів і переїхав до цієї країни на кілька років. І хоча би тому, що важко уявити сучасний лівий рух без згадки про його ім’я, не звертаючи увагу на те, що вимовляється воно по-різному: хто каже Ноам Хомські, а хто – Ноам Чомскі.

Соціяльні і філософські погляди Маркса

Георгій Плеханов

Громадянки й громадяни!

Маючи мало часу, як і всі оратори сьогодні ввечері[1], я, може бути, надто сміливий, бажаючи дати оцінку того, що Маркс зробив у галузі філософії і соціяльної науки. Все ж — спробую. І тим гірше для мене, коли це мені погано вдасться.

Марксова філософія — логічний і неминучий наслідок філософії Геґеля. Ось що кажуть нам ті, хто трактує про походження сучасного соціялізму. Це вірно, але це не все. Далеко не все.

«Моя діялектична метода в основі не тільки відрізняється від геґелівської, але й цілком їй протилежна. Для Геґеля процес думання, — а його він під назвою ідеї перетворює навіть у самостійний суб’єкт, — є деміюрг (творець) дійсности, яка є лише зовнішнє його виявлення. В мене ж, навпаки, ідея — це не що інше, як пересаджена й перетворена в людській голові матерія» (Післямова до 2 видання І тому «Капіталу», вид. II, ДВУ, 1929 р., стор. XIV).

Вибрані листи: Енґельс Марксові (15 грудня 1882)

Енґельс Марксові

Лондон, 15 грудня [1882 р.]

Надсилаю тобі додаток про „марку”. Будь ласка, поверни його мені в неділю, щоб я мав змогу переглянути його в понеділок. Сьогодні я не встиг переглянути його остаточно.

Висловлену тут думку про становище селян за середньовіччя та про проходження повторного закріпачення, починаючи з XX ст., я вважаю в цілості за безперечну. Я з усього Маврера прочитав усі місця, що стосуються сюди й знаходжу там майже всі мої твердження, і до того ж з доказами, а поруч цього якраз протилежні твердження, але без доказів, або взяті з такої доби, про яку тут немає й мови. Це стосується особливо поміщицьких садиб, том IV, кінець. Такі суперечності трапляються в Маврера: 1) через звичку наводити приклади та ілюстрації з усіх діб по черзі, до того ж ще переплутуючи їх; 2) через залишок юридичної упереджености, яка заважає йому щоразу, коли треба зрозуміти розвиток; 3) через те, що він надто мало надає ваги силі й тій ролі, яку вона відіграє; 4) через упередження, успадковане від просвітників, ніби після темного середньовіччя мусить бути постійний рух уперед, до кращого. Це заважає йому бачити не тільки суперечливий характер справжнього прогресу, але він не помічає також і окремих явищ реґресу.

Українська міфологія. Крути

Сергій Іщенко

Одним з ключових міфів національної історії є бій на залізничній станції Крути 29 січня 1918 року, в якому, за офіційною версією, жменька необстріляних студентів і гімназистів-патріотів героїчно протистояла величезним, озброєним до зубів, ордам більшовицьких окупантів. Мовляв, голова уряду Центральної Ради соціаліст Винниченко розпустив українську армію і тому обороняти Київ від московських загарбників довелося юним ідеалістам. Насправді українську армію ніхто не розпускав. У січні 1918 року Центральна Рада мала 20-тисячне військо, 12 тисяч вояків було зосереджено у столиці. Червоні війська під командуванням колишнього царського офіцера лівого есера Муравйова налічували також близько 12 тисяч бійців, які рухалися на Київ одним потягом. Таким чином, сили були рівні, а тактична перевага була на боці Центральної Ради. Чому ж треба було висилати проти наступаючого противника студентів та школярів? Щоби дати відповідь на це запитання, варто згадати ще одну подію, що трапилася того самого дня, 29 січня 1918 року, у Києві.

Хто підняв збройне повстання в Києві в січні 1918 р.?

Андрій Здоров

Доба української революції 1917-1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до сих пір практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.

Не багато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”.

Карл Маркс

Георгій Плеханов

Тридцять п’ятий нумер «Искры» виходить в світ у день двадцятиріччя смерти Карпа Маркса[1],a що йому і належить у ньому перше місце.

Якщо вірно, що великий міжнародній рух пролетаріяту був найвизначнішим громадським явищем XIX століття, то не можна не визнати, що засновник Міжнароднього товариства робітників був найвизначнішою людиною цього століття. Борець і мислитель воднораз, він не тільки зорганізував перші кадри міжнародньої армії робітників, але й викував для неї спільно з своїм незмінним другом Фрідріхом Енґельсом ту могутню духовну зброю, що з допомогою її вона вже завдала ворогові силу поразок і що з часом дасть їй цілковиту перемогу. Якщо соціялізм став наукою, то цим ми завдячуємо Карлу Марксові. І якщо свідомі пролетарі добре розуміють тепер, що для остаточного визволення робітничої кляси потрібна соціяльна революція і що ця революція має бути ділом самого робітництва, якщо вони є тепер непримиренні й невтомні вороги буржуазного ладу, то тут відбивається вплив наукового соціялізму. З погляду «практичного розуму» науковий соціялізм різниться від утопічного саме тим, що рішуче викриває корінні противенства капіталістичного суспільства і нещадно виявляє всю наївну марність усіх тих, іноді дуже дотепних і завжди цілком добротливих, плянів громадської реформи, що їх пропонували соціялісти-утопісти різних шкіл як найвірніший засіб припинити боротьбу кляс і примирити пролетаріят з буржуазією. Сучасний пролетар, що засвоїв теорію наукового соціялізму і лишається вірний її духові, не може бути революціонером і логікою і чуттям, цебто не може не належати до «найнебезпечнішої» відміни революціонера.

Багатоликий евроцентризм

Імануель Валерстайн

Суспільствознавчі дилеми[1]

Суспільні науки залишалися евроцентричними упродовж всієї інституційної історії, починаючи ще відтоді, як в університетах з’явилися перші суспільствознавчі відділення. Навряд чи цьому варто дивуватися. Суспільствознавство є продуктом світової системи модерніті, а евроцентризм — основою характерної для цієї системи геокультури. Більше того, як інституціональна структура, соціальна теорія сформувалася насамперед у Европі. Надалі ми будемо використовувати поняття «Европа» радше в культурному, ніж у географічному значенні; застосовуючи даний підхід до [історії] двох останніх сторіч, варто зосередитися насамперед на Західній Европі й Північній Америці, розглядаючи їх як єдине ціле. Наступна більшість центрів соціологічних досліджень, принаймні до 1945 року, була зосереджена всього у п’яти країнах: Франції, Великій Британії, Німеччині, Італії й Сполучених Штатах. Навіть сьогодні, незважаючи на поширеність фаху суспільствознавця у цілому світі, більшість дослідників соціальних процесів є европейцями. [Історично] розвиток соціології став реакцією на европейські проблеми, і почалося це в умовах, коли Европа панувала над усією світовою системою. Тому межі цього предмету, способи побудови теорії, його методологія й епістемологія — все це обумовлено межами того казана, з якого соціологія з’явилася на світ.