Що вважати роботою?

Кетріна Форрестер

Рец. на кн.: Colin Crouch, Will the Gig Economy Prevail?, Polity, 140 pp., February, 2019

ТРУДОВІ ДОГОВОРИ своєю природою є несиметричними. Хоча в принципі договори укладаються між двома вільними та рівними сторонами, коли договір підписує працівник, він вступає у нерівноправні стосунки. Робота може стати першим кроком на шляху самоствердження, слугувати обов’язковою перепусткою у великий світ та виступати показником статусу та ознакою незалежности, й трудовий договір історично протиставляли рабству, кріпацтву та иншим формам особистої залежности. Разом з тим робітничі рухи завжди стверджували, що наймана праця загалом є своєрідним зарплатним рабством: під час найму над тобою панують і тебе експлоатують. Так чи так наймана праця передбачає істнування певної ієрархії: мати роботу означає перебувати у повному розпорядженні роботодавця. Боротьба за поліпшення умов праці — за гідну зарплату, за право на профспілку, на захист від дискримінації, на вільний час і дозвілля, декретну відпустку та лікарняні — ведеться з метою збалянсувати трудовий договір й обмежити владу начальства.

Як пише соціолоґ Колін Крауч, «економіка гнучкої зайнятости» (gig economy) відкриває перед роботодавцями нові можливості для маскування своєї влади. Людей, що працюють на такі онлайн-плятформи, як Uber, Lyft і Deliveroo, зараховують не до найманих працівників, а до самозайнятих. Заявляють, що вони є мобільними підприємцями, вільними обирати, коли, як і на кого працювати. На практиці це не так. На відміну від музикантів і артистів (а саме сфера розваг дала «економіці гнучкої зайнятости» назву ‘gig’ [виступ, концерт. — Пер.]), більшість «робітників з ненормованим робочим часом» (gig workers) не працюють на низку орґанізацій, а залежать у своєму заробітку від однієї-двох великих компаній. Насправді з підприємцем (як його уявляють в ідеалі) у «робітників з ненормованим робочим часом» не багато спільного: можливостей для творчости, перемін або новаторства робота не відкриває; зате «робітник з ненормованим робочим часом» ризикує так само як підприємець, не має «соцпакету», не має оплачуваних вихідних або лікарняних, є вразливий до забаганок клієнтів. У багатьох країнах «робітники з ненормованим робочим часом» (або «незалежні підрядники») не мають жадних з тих прав, що вони роблять стерпним трудовий договір (коли такі права в договорів, звісно, передбачено), — ні права на підвищену плату за понаднормову роботу, ні на перерву, ні на захист від сексуальних домагань на роботі або вихідну допомогу через скорочення штатів. Вони не мають права належати до профспілки або профспілку орґанізувати і не можуть розраховувати на мінімальну зарплату. Більшість з них є не самостійними, вільними аґентами чи студентами, не тимчасовими працівниками або пенсіонерами, що шукають добавки до свого доходу, а радше людьми, що змушені шукати «вільний заробіток», щоби просто втриматися на плаву.

Новизна «економіки гнучкої зайнятости» полягає не в тому, що вона відкриває перед робітників можливості більшої гнучкости та незалежности, але в тому, що вона відкриває перед роботодавцями можливості, які за инших обставин їм було би важко отримати: робітники, що з технічної точки зору не є їхніми найманими працівниками, все одно мають дотримуватися дисципліни та слідувати правилам, встановленим роботодавцями. Антиутопія, що її обіцяє нам «економіка гнучкої зайнятости», полягає в тому, що вона створить армію умовно зайнятих працівників, що за їхній добробут роботодавці не нестимуть жадної відповідальности. Появу цієї економіки вітають мислителі-неоліберали, політики та фірми, які вбачають в ній поступ: вона означає зміну орґанізації праці в напрямку, в якому вони й самі прагнуть рухатися.

«Штатне робоче місце» — так офіційно називають посаду у постійному складі співробітників, ґарантовану за трудовим договором. Сьогодні на ринку праці зростає частка позаштатної і неофіційної роботи в найріжноманітніших формах — від самозайнятих до робітників без постійного ґрафіку, а крім того є робота без оформлення і нелєґальна робота в «тіньовій економіці». У ріжних країнах вона має ріжні форми. У Великій Британії поширені «договори за викликом» (коли робітників тримають у постійному резерві та у будь-який час можуть викликати на роботу навіть на дуже коротку зміну) та «договори з нульовими годинами» (коли роботодавці не зобов’язані ґарантувати навіть мінімальної кількости робочих годин): за оцінками, 2017 року за такими договорами працювало приблизно 900 тис. чол. [≈ 2,7% робочої сили. — Пер.]. По всій Европі так само зростає число «периферійних робочих місць» (marginal jobs) і трудових договорів, що вони втрачають дію до того, як відповідні наймані працівники набудуть усіх прав, як у Німеччині так звані «мініроботи» та «мідіроботи» (що передбачають невеличку кількість годин і меншу зарплатню, але позбавляють робітника права претендувати на допомогу по безробіттю). Одночасно у розвинених економіках постійно урізаються права штатних працівників. Відсутність ґарантій — звичайний стан речей на сучасній роботі.

ЯКЩО ЗВЕРНУТИСЯ до історії, то можна бачити, що штатне робоче місце було нормою тільки у короткий період часу та лише у деяких місцях. До «промислової революції» XVIII ст. праця не була зосереджена в одному місці. Люди працювали за місцем проживання — на фермі чи вдома — за «надомною системою» (що вона досі істнує у текстильній промисловості у країнах ґлобального Півдня): виробники доставляли роботу робітникам чи радше робітницям, які мали вдома верстати та орґанізовували роботу як частину родинного життя. Пізніше робота покинула домівки робітників. Упродовж наступних двох століть робоча сила зосереджувалась спочатку на заводах, а пізніше — у конторах. Наймана праця стала нормою, а зарплата перетворилась на посадовий оклад. Коли відбулась концентрація людей, яка уможливила поділ праці і нагляд за нею, зросла сила профспілок — вони почали активніше торгуватися за ціну на робочу силу. Уряд почав здійснювати нагляд за дотримуванням паритету в трудових відносинах і контролювати оплату праці, рівень життя, надання роботодавцями допомоги своїм працівникам через систему, що вона отримала назву «соціяльне страхування». Мірою завоювання робітниками ширших прав штатна робота «обросла» додатковими негрошовими привілеями та винагородами.

У розпал повоєнного економічного буму трудовий договір з додатковими привілеями став ідеалом соціял-демократії: він обіцяв щедру винагороду, давав слово профспілці, поважав і враховував права робітника, а в деяких країнах (прим., у Франції та Бельґії) договір захищав від звільнення. Після другої світової війни лєйбористський уряд Еттлі розгорнув кампанію за скорочення текучости робочої сили за допомогою системи соціяльного страхування, що мала охопити всіх працівників. Але обсяг найщедріших привілеїв завжди був обмеженим: на відміну від державної соціяльної допомоги, що вона може буде загальною або коригуватися, залежно від нужденности одержувача допомоги, але потенційно поширювалась на все населення, схеми соціяльного страхування забезпечують виплати тільки тим, хто робить внески — зазвичай, з заробітної плати. У Британії соціяльне страхування не поширювалось на непрацюючих та тимчасово зайнятих (адже первісно завдання полягало у повній ліквідації такої форми зайнятости). Зразковим найманим працівником вважався одружений чоловік. У США ключові положення трудових договорів не поширювалися на сільськогосподарських робітників і прислугу (а ними часто були афроамериканці та міґранти), а пізніше у договорах обмежували права профспілок, що вони погоджувались на статті, що забороняли страйки, в обмін на мінімальну ґарантію робочих місць.

Відтоді постійна робота у штаті майже втратила свою привабливість. У 1960-ті — 1970-ті рр. профспілки спочатку посилили свої позиції, а потім по ним завдали вдару інфляційна криза (зросли ціни на товари) та форсований перехід до вільного ринку, що загрожував прагненням до повної зайнятости. Виявилось, що світ постійних робочих місць містив у собі зародки власного занепаду. Сьогодні штатне робоче місце (якщо воно загалом є) уже не дає колишніх привілеїв. Скоротилась членська база профспілок, зокрема в анґломовному світі. Дереґулювали ринок праці, послаб захист, що його забезпечували колєктивні договори, і зменшилась кількість зобов’язань роботодавців перед робітниками. Чверть найманих працівників у тих країнах-членах ОБСЕ, стосовно яких є відомості, зайняті умовно або тимчасово (цей показник міг би бути ще вище, якби розмір «тіньової економіки» можна було би виміряти точно). Зростає число нових форм неповної зайнятости. Тимчасова, умовна та неповна зайнятість у сільському господарстві сьогодні представляє меншу частку в цьому виді зайнятості, ніж колись (хоча багато роботи на ланах продовжують виконувати робітники-міґранти, які часто є найменш захищеними робітниками); одночасно зростає загальний процент змушено часткової та тимчасової зайнятости, надто у країнах еврозони, уражених кризою. В Італії 12% всіх працюючих вимушені працювати неповний робочий день або на тимчасовій роботі; у щонайменше десяти країнах-членах ОБСЕ цей показник перевищує 5%.

Хоча історія показала, що штатне робоче місце було радше винятком, ніж правилом, зникнення ґарантій для робітників не означає повернення до капіталізму «позолоченої доби». Сучасна неповна занятість має своєрідну форму — вона є наслідком великих політичних і економічних потрясінь 1970-х рр. За Краучем, з-поміж основоположних змін особливо значних було три. По-перше, зсув в економіці від виробництва до послуг, названий «деіндустріялізацією» (або переходом від фордизму до постфордизму). Із занепадом виробництва почала зникати пов’язана з ним система постійного працевлаштування, що в ній грошова винагорода за працю поєднувалась з негрошовим заохоченням. По-друге, поява цифрових та інформаційних технолоґій, що вони уможливили запровадження суворішої дисципліни на робочому місці та нагляду за працівниками; постали й нові способи роботи з дому — сучасного варіянту «надомної системи». Інтернет створив можливості для монополій, але він також децентралізував роботу та деіндустріялізував її. По-третє, втрата робітниками влади після дереґуляції фінансів. За Течер і Рейґана корпорації було реорґанізовано так, щоби вони приносили максимальний дохід акціонерам, а фінанси отримали свободу руху та вибору сприятливіших податкових зон. Робітники такої свободи не мали, так само як не мали її традиційні підприємства, що їхні виробничі корпуси, обладнання і робоча сила були в якомусь одному місці. Все це посприяло перерозподілу ризиків — на шкоду робітникам.

Отже за останні десятиліття права робітників звузились, але звузились не рівномірно. Антидискримінаційні закони стали суворішими, розширилися трудові права жінок і меншин. У багатьох країнах зросла тривалість оплачуваної післяпологової відпустки, хоча ця величина коливається у широкому діяпазоні: з усіх країн-членів ОБСЕ найщедріша відпустка для догляду за дитиною у Словаччині — 164 тижні, але вона не поширюється на батька; у Японії та Кореї оплачуються 50 тижнів для обох батьків; у США не оплачується нічого. У країнах-членах ЕС загалом спостерігається поліпшення справ з реґулюванням мінімальної зарплати та представництвом найманих працівників у робітничих радах (хоча зміни такого штибу часто запроваджуються в обмін на поступки з боку профспілок; в Австрії та Скандинавських країн, де сильна традиція колєктивної боротьби за рівень оплати праці, ґарантованої мінімальної зарплати не істнує). Крауч вважає, що розширені за останній час права, це — радше «права, покликані підсилити ринкові відносини»: вони заохочують до виходу на ринок праці та підвищення продуктивности праці. Ці права часто схвалюють політики-неоліберали та підприємці. А права, що помітно підупали, це — права, що вони допомагали усувати асиметрію у відносинах за трудовим договором.

Якщо жінки та меншини мають сьогодні більше прав, ніж колись, то зайняті тимчасовою роботою чи працюючі неповний робочий день таких прав не мають, і жінки у роли непривілейованих працівників опиняються частіше за чоловіків. Відмінності між катеґоріями роботи легко стають предметом політичних суперечок. Критики трудових прав з неоліберального табору бачать у стабільному працевлаштуванні проблєму: на їхню думку, внаслідок розширення прав на працевлаштування і профспілкових ґарантій постала сеґреґація орґанізованої робочої сили (переважно білих чоловіків) і робітників на неповний робочий день без договорів (а такими є переважно жінки, меншини, імміґранти та молодь), а значить, щоби ліквідувати сеґреґацію, треба позбутися цих прав і ґарантій. Инші розглядають стабільну роботу як результат зусиль соціял-демократичних партій, спрямованих на захист привілейованого положення своїх виборців (білих робітників-чоловіків), а «модернізатори», що прагнули змінити соціяльну базу та імідж своїх партій, виступали за скасування законів, що захищали стабільне працевлаштування.

Власне, істнування тимчасової та неповної зайнятости допомагає підривати стабільну занятість, розширюючи сферу позаштатної роботи та протиставляючи одних робітників иншим. Крауч вважає, що «економіка гнучкої зайнятости» має инші, глибші наслідки. Він розглядає дві суперечливі моделі капіталізму. Ринкові фундаменталісти вірять, що метою капіталізму є створення досконалих ринків, вони відкидають оліґополію та пропаґують міт про рівноправний договір. На противагу їм прибічники корпоративного капіталізму виступають за оліґополію і не переймаються проблємою бездоганности ринків: вони розглядають відносини між роботодавцем і робітником радше як відносини господар—служник (у сучасному трудовому законодавстві бережно ставляться до питання покірности). Що нового вносить «гнучка зайнятість», на думку Крауча, так це зближення двох моделей. «Економіка гнучкої зайнятости» обіцяє здійснити фантазію про те, що на ринку всі ми вільні — навіть на ринку праці. Коли у робітниках перестають бачити найманих працівників, їхні інтереси гуртом виштовхують за борт корпорації. Вони опиняються за межами юрисдикції професійних спілок. Профспілки, які і очікувалось, виступили проти наступу «економіки гнучкої зайнятости» та супутнього підриву робітничих прав. Одначе вони з неохотою займалися орґанізацією «робітників з ненормованим робочим часом», хоча заступництво профспілок потрібне в першу чергу саме цим робітникам. Недивно, що як наслідок тимчасові робітники або робітники на неповний робочий день розглядають звичайних робітників, незалежно від їхнього рівня зарплати, як привілейовану верству. В деяких країнах, приміром, в Італії вони підтримують подальшу дереґуляцію ринку праці. Профспілки починають перейматися цим питанням (шукають шляхів орґанізації робітників поза робочим місцем, підтримують нові орґанізації, створені тимчасовими робітниками, подають до суду справи про порушення трудових прав), але поступ тут вельми скромний.

Нещодавно мали місце протести проти Uber — спочатку приводом послужила безпека клієнтів (проґраму заборонили в Індії), а потім проти заперечення трудових прав піднялись водії, профспілки та регулюючі орґани в Брюсселі, Парижі, Лондоні, Монреалі та инших містах. Противники «економіки гнучкої зайнятости» загалом останнім часом боролись за надання «незалежним підрядникам» статусу найманих працівників з усіма відповідними правами. Нові онлайн-плятформи опирались цим змінам, користаючи з юридичних тонкощів. В анґлійському праві «відносини найму не істнують, якщо для виконання роботи один робітник може замінити иншого». За цим визначенням «робітники з ненормованим робочим часом» є самозайнятими, а отже на них не поширюються положення закону «Про права найманих працівників» з 1996 року, що він передбачає право робітників на мінімальну оплату праці, оплату лікарняних і відпустки для догляду за дитиною, а також захищає від дискримінації і незаконних відрахувань із заробітної плати. Що стосується юридичних прецедентів у справах проти визначень робітників як самозайнятих, найбільш успішний з них стався у США і у вересні [2019 року] закінчився рішенням Верховного суду Каліфорнії, згідно з яким робітники визнавались найманими працівниками компанії, якщо компанія керувала їхньою роботою або якщо робітники становили невід’ємну частину її комерційної діяльности. Це означає, що «незалежних підрядників» Uber та Lyft треба буде вважати найманими працівниками цих плятформ. Тим часом економісти, юристи та соціолоґи намагаються сформулювати визначення роботодавця як «керуючого діяльністю на робочому місці» (controller of workplace behaviour) або — ширше —як «постачальника роботи» (work provider).

Якщо онлайн-плятформи, як постачальники роботи, можна буде вважати роботодавцями (адже вони управляють трудовими відносинами, надають роботу та платять, а також заробляють на роботі своїх працівників), тоді зникнуть переваги, які вони сьогодні мають. Такий технічний підхід до трудового законодавства пов’язаний з політикою у сфері праці. Якщо якусь діяльність називають «роботою», це наділяє особу, що її виконує, законними правами, хай навіть у теперішньому, урізаному вигляді. Мірою продовження занепаду виробництва триватимуть суперечки стосовно того, що вважати роботою (робота сиділки? робота повії?) та кого вважати членом робітничої кляси (медичні робітники? робітники-освітяни? робітники-комп’ютерники? «прекаріят»? безоплатна робота?).

ЯК ДОВГО істнуватиме «економіка гнучкої зайнятости»? Крауч вважає, що теперішня ситуація, в якій фірми без усяких правил користають зі стрімко зростаючої асиметрії у трудових відносинах, може виявитися нестійкою. Більшість робітників не готові розстатися з ґарантованим робочим місцем в обмін на «незалежність», що її дарує «економіка гнучкої зайнятости», якщо тільки їх не змушують до цього обставини, скажімо, слабкого ринку праці, де є надлишок робочої сили. В умовах дефіциту робочої сили балянс сил схиляється на бік робітників, і фірми починаються думати про ґарантії стабільної зайнятости. Можливо, це вже відбувається. Робітники Uber і Lyft не так давно продемонстрували готовність до страйків. Акції обох компаній котуються на біржі, і Крауч переконаний, що, аби не викликати стурбованости в інвесторів, компанії будуть змушені запропонувати робітникам кращі умови співпраці.

Проте рух може відбуватися і в иншому напрямку: в боротьбі за вартість акцій плятформи можуть спробувати натиснути на рівень зарплат. Навіть якщо явище «незалежного підрядника» визнають незаконним, фірми продовжитимуть шукати способи використання «гнучкої праці», в тому числі через демонтаж системи штатного працевлаштування. Одного похмурого дня, як передрікає Крауч, «цифроїзація» спричинить таке саме серйозне порушення рівноваги, як підчас депресії 1920-х — 1930-х рр. Старі робочі місця зруйнує техніка, вона ж створить нові, і постане масивний профіцит праці, що вона ще більше змінить балянс сил на користь роботодавців. Чим більша частка роботи та комерційної активности відбуватимуться у «цифровому просторі», тим легше буде фірмам здійснювати свої операції у зонах зі сприятливим податковим кліматом. Жадібні до ренти, грошей і мінімальних ставок оподаткування роботодавці робитимуть найменші можливі внески до пенсійних фондів і фондів соціяльного страхування, а уряди будуть змушені покривати решту з держбюджету, в такий спосіб підвищуючи вразливість держави до фінансової кризи.

На думку Крауча, якщо ми хочемо впоратися з цими змінами, потрібне радикальне переосмислення політики. Він не поділяє ентузіязму щодо «загального базового доходу» або инших форм «громадянської зарплатні», що набули популярности так у лівиці (як шлях до незалежности або відмови від роботи), як і у правиці (як спосіб урізати державу або одержати хоча б крихту стабільности для людей у світі, в якому робота більше не ґарантує гідного рівня життя). Крауч вважає, що «загальний базовий дохід» вихолощує соціял-демократичне розуміння громадянства як системи прав, обов’язків і відповідальности. Він не хоче розставатися з думкою про штатні робочі міста — він хоче, щоби такі мали й «гнучкі робітники». Його головна пропозиція полягає у реформуванні соціяльного страхування — він пропонує запровадити податок на «використання праці». Сьогодні соціяльні внески сплачують тільки фірми, що вони з власної ініціятиви вирішили взяти на себе відповідальність як роботодавців. Пропозиція Крауча: платити мають всі орґанізації, які використовують найману працю. Фірми більше не зможуть знімати із себе обов’язки через зміну свого юридичного статусу, переїзд або реєстрацію своїх робітників як «самозайнятих». Вони сплачуватимуть до фонду соціяльного страхування свою частку внесків.

Робітники — фізичні особи теж платитимуть. Їхній внесок у фонд соціяльного страхування розраховуватиметься відповідно до доходу, радше ніж до статусу найманого працівника або громадянина, і вони матимуть право на таку негрошову винагороду і привілеї як пенсія, страхування від нещасних випадків, лікарняні, відпустка для догляду за дитиною тощо, а також перенавчання. Цей «соціяльний пакет» надаватиметься не як соціяльна допомога, за рахунок податків, а буде прив’язаний до платежів до фонду страхування. Замість пістрявої мозаїки страхування і допомоги, що вона сьогодні характеризує британську соціяльну державу, цей варіянт соціяльного страхування зміцнюватиме віру в те, що сьогодні отримуєш назад те, за що заплатив колись. Всі матимуть стимул працювати, адже привілеї будуть прив’язані до сплати податків з виконаної роботи (рахуватиметься і неоплачувана робота, і робота з виховання дітей). Якщо фірми добре поводитимуться зі своїми робітниками (укладатимуть трудові договори, забезпечуватимуть курси підвищення кваліфікації, дослухатимуться до думки робітників), їхня податкова ставка зменшуватимуться. Щоби все трималося купи, профспілки мають опікуватися не тільки питанням підвищення заробітної плати своїх членів, але також брати участь у розв’язанні трудових спорів, створенні теплого клімату в трудових колєктивах та боротьбі проти чимдалі поширенішою практикою спостереження за робітниками при роботі.

Книга Крауча, це — любовне послання до післявоєнної «держави всезагального добробуту». Це критика не капіталізму загалом, а лише його неоліберального ріжновиду. Насправді він не приховує своєї позиції: ліквідація «економіки гнучкої зайнятости» необхідна для спасіння капіталізму. «Економіка гнучкої зайнятости» становить загрозу для стабільности суспільства; якщо вона виживе, «буде підірвано капіталістичну потребу в суспільному відтворенні». Крауч далі стверджує, що капіталізм втратить здатність підтримувати самого себе, якщо він не зможе захистити «нормальне, безпечне життя у сім’ї». Він хоче зберегти родину, домівку та власність, як їх розуміє соціял-демократія, а також захистити поділ на дім і роботу, роботу і дозвілля (традиційна, навіть ностальґічна, але така зваблива пропозиція у наш час, коли багатьом молодим людям — ровесникам століття здається немислимим, що вони колись матимуть свою домівку). Крім того він високо цінує трудову етику, підприємницький обов’язок, капіталістичний притиск на гнучкості. Його ідеал — суспільство, в якому працюють усі, а відмова працювати є неприпустимою (показово, що єдиний виняток, який він робить, стосуються «секс-роботи», хоча напевне істнує чимало инших форм роботи, пов’язаних з не меншою експлоатацією і навантаженням). Наполягаючи на тому, що робота може допомогти утримувати родину, замість уявити скорочення роботи для всіх, Крауч упускає можливість уявити новий спосіб життя — не такий, який ми знаємо. Він відкидає ідею того, що у майбутньому нам може знадобитися розірвати зв’язок між роботою і доходом, не кажучи про зв’язок між прибутком і доходом. Чого він прагне, так це руху до стабільности. Але хіба цього достатньо? Дійсне питання, мабуть, не в тому, чи достатньо у нас стабільности, але в тому, чи все, чого ми хочемо, це — стабілізація капіталізму?

Пер. з анґл. за: Katrina Forrester, ‘What counts as work?’, in London Review Of Books, Vol. 41, No. 23 (5 December 2019), pp. 23-28.