Андре Ґундер Франк і розвиток слаборозвинутости

Роман Тиса

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х рр. у Латинській Америці скепсис щодо економічної модернізації за північноамериканським шляхом, з одного боку, та оптимізм, спричинений перемогою Кубинської революції, з иншого, викликали до життя кілька ліворадикальних ідейних течій. Одна з них одержала назву теорії залежности або залежного розвитку. Теоретики залежного розвитку могли ріжнитися ступенем свого радикалізму, проте всі вони стояли на позиціях антиімперіялізму й антикапіталізму. Видатним представником цього ідейного напрямку був економіст, соціолоґ й історик Андре Ґундер Франк.

Німецький латиноамериканець

Андре Ґундер Франк народився 1929 року в Берліні в родині письменника Леонгарда Франка. Після приходу до влади Гітлера сім’я переїхала спочатку до Швайцарії, а потім до США. 1957 року Франк захистив у Чиказькому університеті докторську дисертацію (PhD) з економіки. Темою його наукової праці було сільське господарство СРСР, точніше Української РСР, — дисертація мала назву «Зростання і продуктивність українського сільського господарства». Ще будучи студентом, Франк визначився зі своїми політичними симпатіями, і, починаючи від роботи у Національній спілці студентів США, все своє подальше життя — так у практичній діяльності, як у ідейних спорах — завжди перебував на лівому флянзі.

1960 року для продовження роботи у напрямку, заданому дисертацією, Міжнародний інститут освіти (що він, як пізніше дізнається Франк, був пов’язаний з ЦРУ) відрядив його до Радянського Союзу. Хоча більшість дверей офіційних установ у Москві та Києві залишились для нього зачиненими, один семінар з обговоренням результатів Франкових досліджень все ж відбувся у Київському інституті народного господарства. Серед результатів був зокрема такий: колєктивізація призвела до зменшення ефективности українського сільського господарства. «Ви не розумієте, про що говорите», — сказали Франку і більше до Радянського Союзу не запрошували. Хоча Франк ще неодноразово повертатиметься до СРСР і Східного блоку в своїх творах, центральне місце у його подальшому житті і діяльності займатиме инший реґіон.

З початку 1960-х рр. життя Франка і в прямому (робота з 1962 по 1973 рр. в університетах Бразилії, Мексики та Чилі), і в переносному сенсі (об’єкт наукових інтересів — дійсність континенту) було пов’язане з Латинською Америкою. Сам себе він тепер вважав латиноамериканцем. У цей час у бразильських, мексиканських й американських журналах вийшли нариси та статті, що складуть перші дві його книги «Капіталізм і слаборозвинутість у Латинській Америці» (есп. Capitalismo y subdesarrollo en América Latina, анґл. Capitalism and Underdevelopment in Latin America, 1967) та «Латинська Америка — слаборозвинутість або революція» (есп. América Latina: subdesarrollo o revolución, анґл. Latin America: Underdevelopment or Revolution, 1969). Ці книги, напевне, досі залишаються його найвідомішими творами.

Розвиток слаборозвинутости

Почавши з вивчення аґрарного питання і історії земельних реформ у Латинській Америці, зокрема в Мексиці після революції 1910–1920 рр., Франк швидко дійшов двох висновків, що вони суперечили думці, яка тоді широко побутувала у суспільних науках. По-перше, він проголосив хибною концепцію «дуалістичного суспільства», згідно з якою в Латинській Америці буцімто співістнували два суспільства — капіталістичне та февдальне (чи пережитки февдального суспільства). Він заявив, що в Латинській Америці «нормальний» капіталізм, — просто це не передовий капіталізм центру, а слаборозвинутий капіталізм периферії. По-друге, соціяльно-економічна модернізація, про яку так шумно говорили й красномовно писали в 1940-і — 1950-і рр., не принесла і не принесе латиноамериканським країнам відчутних результатів, тому що господарства цих країн розвиваються не самостійно, а як додатки до центру світового капіталізму (насамперед, США та Великої Британії) та структурно від цього центру залежать. Ще одна мішень його критики — частина лівого табору, яка вважала, що латиноамериканська буржуазія не вичерпала своєї проґресивної функції у боротьбі з пережитками февдалізму, — яка стверджувала, що завершення буржуазно-демократичних перетворень — історична необхідність, тим-то можна розраховувати на участь буржуазії чи її окремих фракцій у процесі національного визволення, граючи на протиріччях між націоналістично налаштованою місцевою буржуазією і монополістичним капіталом імперіялістичних держав.

Концепція «дуалістичного суспільства», за Франком, є наслідком поверхневої аналізи латиноамериканської історії. Латинська Америка з самого початку, від моменту її відкриття для екплоатації у першій половині XVI ст. (підчас «конкісти»), вбудовувалась у капіталістичну систему, що вона вже тоді впливала на розвиток у найвіддаленіших куточках світу. Февдальним пережиткам нізвідки взятися просто тому, що до колоній колонізатори з Европи завозили не февдальні відносини, а капіталістичні. Приміром, лятифундія була великим сільськогосподарським підприємством, породженим меркантилістським капіталізмом, а лятифундисти, це — капіталісти, земельна буржуазія, осереддя наступних поколінь латиноамериканської буржуазії. Навіть індіянці інтеґровані в капіталістичну систему — як безземельний сільські пролєтаріят і жертви внутрішньої колонізації.

В основі світової капіталістичної системи лежить система залежности «країн-метрополій» (есп. metropoli, анґл. metropole) і «країн-сателітів» (есп. satelite, анґл. satellite). Відносини залежности між цими двома ґрупами країн постали одночасно із самим капіталізмом, що його епоха, за Франком, розпочалась з епохою «великих ґеоґрафічних відкриттів». Світові центри капіталістичного ринку («метрополія») експлоатують колонії («сателітів»), що вони так само експлоатують — як «національні метрополії» — своїх «внутрішніх сателітів». Колоніяльні відносини переплітаються з клясовими відносинами. Населення «світової метрополії» виступає як своєрідна «світова буржуазія» по відношенню до населення «світових сателітів», що рівнем нижче виступають як «національні метрополії» і де місцева буржуазія як «світова дрібна буржуазія» допомагає «світовій метрополії» експлоатувати «світовий пролєтаріят» — робітників «національних сателітів».

Специфічне відчуження і привласнення додаткового продукту (есп. plusvalia, анґл. surplus) служить матеріяльною основою для розширеного відтворення системи метрополія—сателіт. Виходячи з тези про взаємозв’язок розвитку монополістичного капіталізму в передових країнах, з одного боку, і соціяльно-економічної відсталости в слаборозвинених країнах — з иншого, а також з положення про два полюси світового капіталізму, Франк стверджує, що метрополія привласнює додатковий продукт, вироблений її сателітами, та використовує його для власного економічного розвитку. Сателіти ж залишаються слаборозвинутими, адже не мають доступу до власного продукту. Крім того порядкування власним додатковим продуктом унеможливлює поляризацію суспільства й експлоататорські суперечності, внесені та підтримувані метрополією всередині сателітів. Поєднання цих суперечностей стимулює розвиток метрополії, що її панування чимдалі міцнішає, й обумовлює слаборозвинутість сателітів, що вони впадають у чимраз глибшу залежність від метрополії.

Суперечливі відносини між центром-метрополією і периферією-сателітами, усвідомлені як процес експропріяції і привласнення додаткового продукту, пронизує всю світову капіталістичну систему — від вищого світового центру до кожного національного, реґіонального, місцевого центру або провідного підприємства. Капіталістичні суперечності відтворюються внутрішньо і породжують тенденції до розвою національної метрополії і до слаборозвинутости її внутрішніх сателітів, так само як це відбувається на світовому рівні, але з важливою відмінністю: розвій національної метрополії неминуче натикається на обмеження і перешкоди, що їх не знає світова капіталістична метрополія, адже національна метрополія є одночасно сателітом, а світова метрополія — ні. Аналоґічним чином метрополії реґіональні, місцеві або галузеві у країні-сателіті обмежені в своєму розвої капіталістичної структурою, що вона робить їх залежними від всього ланцюга розташованих над ними метрополій.

Иншими словами, можна сказати так: як капіталізм продукує багатство й панування на одному полюсі і бідність і залежність — на иншому в кожній окремій країні, так само на міжнародному рівні капіталізм створює центри акумуляції капіталу в одних реґіонах і економічну підлеглу периферію — в инших. Що не треба розуміти так, що на якомусь з цих рівнів немає майнового розшарування чи клясового поділу. З цього приводу в передмові до книги «Капіталізм і слаборозвинутість у Латинській Америці» Франк писав: «Спроба докладно розібратися з колоніяльною структурою метрополія—сателіт і розвитком капіталізму майже не залишила мені можливости уважно розглянути клясову структуру та її розвиток. Це не означає, що ця аналіза колоніяльної ситуації покликана замінити аналізу суспільних кляс. Навпаки, колоніяльна аналіза має доповнити клясову аналізу, має розкрити та підкреслити у слаборозвинутих країнах сторони клясової структури, що вони часто залишались непроясненими. Це стосується насамперед місця і роли в економічному розвитку та політичному процесі буржуазії. Проте позаяк у зібраних тут нарисах найбільше уваги приділяється саме колоніяльній структурі, вони не можуть — і не задумувались як такі, що можуть — слугувати гідним знаряддям пояснення клясової боротьби загалом і вироблення відповідної стратеґії і тактики боротьби народних мас — боротьби проти капіталістичної системи та за розвиток слаборозвинутих країн».

У структурно залежних країнах відбувається розвиток, проте це не наздоганяючий розвиток, про який стверджує теорія модернізації, а розвиток, що увічнює слаборозвинутість. Звідси назва Франкової проґрамової статті «Розвиток слаборозвинутости» (The Development of Underdevelopment, 1966). Слаборозвинутість не є результатом тривкости якихось архаїчних відносин чи слабкости модерних інститутів, слаборозвинутість є продуктом розвитку капіталізму. Чим тісніші зв’язки сателіту з метрополією, тим нижче рівень його розвитку. Чим більш віддалений реґіон од капіталістичного центру, тим вище шанси на поступовий соціяльно-економічний розвиток, як це було, наприклад, у випадку з провінцією Асунсьйон у Параґваї до поразки у війні з Троїстим союзом (1864–1870 рр.) або із Сан-Паулу в Бразилії до початку «кавової лихоманки» у 1880-х рр. Найбільший економічний підйом країн Латинської Америки, що також супроводжувався індустріялізацією, спостерігався у періоди послаблення зв’язків з центрами світового капіталізму (перша світова війна, «велика депресія», друга світова війна). Залежність і відставання сателітів од метрополії триватиме доти, доки експлоататорські суперечності не буде розв’язано через розрив з капіталізмом, здійснений однією або обома взаємозалежними частинами цієї пари.

У книзі «Люмпен-буржуазія — люмпен-розвиток» (есп. Lumpenburguesía: Lumpendesarrollo, анґл. Lumpenbourgeoisie: Lumpendevelopment, 1970) процес неперервного розвитку слаборозвинутости він назвав «люмпен-розвитком», а головну дієву особу цього процесу — «люмпен-буржуазією». В Арґентині, Бразилії та Мексиці істнує промислова буржуазія, що становить фракцію панівною кляси, але в усіх країнах вона перебуває в оточенні «традиційної буржуазії» (насамперед лятифундистів) й імперіялізму, тим-то неспроможна вести самостійну політику. Хоча окремі фракції латиноамериканської буржуазії впливають на державний апарат і навіть зливаються з ним (банкір — міністер фінансів є звичайною річчю), держава залишається знаряддям імперіялізму («світової метрополії»). А в умовах загострення економічної кризи всі промислові ґрупи виявляють прихильність до соціяльного статус-кво та готові підтримати будь-які охоронні заходи оліґархії аж до фашистських переворотів.

Люмпен-буржуазія, це — пасивна буржуазія: активність вона проявляє тільки у використовуванні уряду й инших знарядь держави для провадження політики слаборозвинутости у царинах економіки, політики та культури. Якісь зрушення у політиці правлячої буржуазії відбуваються тільки у разі змін у формах залежности та перетворень у економічній і клясовій структурі. За поодинокими винятками ці зрушення вінчаються подальшим зміцненням економічної залежности, що вона стає основою політики панівних верств, і сприяють зростанню ступеня слаборозвинутости у Латинській Америці. Ані національний капітал, ані національна буржуазія не пропонують і не можуть запропонувати шлях для виходу Латинської Америки із зачарованого кола слаборозвинутости.

Правдивим пролєтаріятом Латинської Америки та инших залежних країн й головною рушійною силою революції є селянство, що потерпає від гніту всієї міжнародної імперіялістичної ієрархії. Революційна боротьба селянства та суміжних міських верств (мешканців нетрів, що живуть з випадкового заробітку) має бути спрямованою проти всієї місцевої буржуазії. Франк відкидав тактику широких антиімперіялістичних фронтів чи антиоліґархічних блоків з иншими соціяльними ґрупами та закликає селян атакувати безпосередніх визискувачів. Він писав, що «через це відношення [між „зовнішньою” колоніяльною або неоколоніяльною структурою та „внутрішньою” клясовою структурою Латинської Америки] на тактичному рівні безпосереднім ворогом всіх революціонерів у Латинській Америці є власна буржуазія, хоча стратеґічно головним ворогом залишається імперіялізм».

Нарис «Капіталістична слаборозвинутість чи соціялістична революція» (Capitalist Development or Socialist Revolution, 1968) Франк закінчив зверненням до інтелєктуалів: «Латиноамериканський інтелєктуал — і це стосується так художника або письменника, як і суспільствознавця — має усвідомити, що весь цей час він працював на буржуазію. Він має усвідомити, що мірою загострення суперечностей і розвитку революційного процесу буржуазія чимдалі менше дозволятиме латиноамериканському інтелєктуалові користуватися буржуазними інститутами — університетами, видавництвами тощо — для розвитку правдиво революційної марксистської теорії і практики. У деяких областях континенту вже настала година, коли перед марксистами зачиняються двері буржуазних інститутів, в инших ця година швидко наближається. Латиноамериканський інтелєктуал і марксист має вирішити, чи лишатися всередині реформізму чи виходити назовні до народу, що творить революцію».

Кінець «довгих шістдесятих»

Військовий переворот у Чилі у вересні 1973 р. позначив кінець «довгих шістдесятих» (1954–1973 рр.) — хвилі національно-визвольних революцій і соціяльної боротьби по всьому світу, можна навіть сказати, світової революції — і означав початок поступового «повороту праворуч» так у світовій політиці, як і в економіці. Франк, німецький громадянин, мусив покинути Чилі, інакше на нього могла чекати доля тих десятків тисяч чилійців і іноземців, кинутих за ґрати, вбитих або зниклих без відома підчас військової диктатури. На неоліберальну економічну політику, запроваджену військовими, він відгукнувся двома гнівними відкритими листами на адресу своїх колишніх університетських викладачів, а тепер економічних радників хунти Мілтона Фрідмена й Арнолда Гарберґера. Вони вийшли друком окремою брошурою під назвою «Економічний ґеноцид у Чилі» (Economic Genocide in Chile, 1976).

Наукова діяльність Франка в 1970-і рр. набула радше академічного, ніж політичного характеру. Напевне, позначилася так зміна обстановки в світі, як і зміна «середовища»: з 1973 по 1993 р. він працював ув університетах Німеччини, Анґлії та Нідерляндів, після чого вийшов на пенсію. За ці роки він щонайменше вісімдесят разів подавався на ріжні викладацькі посади в США, де почувався більше вдома, ніж у Західній Европі, але не одержав жадної пропозиції роботи. До Латинської Америки він поїхати не міг, адже друга половина 1970-х — перша половина 1980-х рр. були періодом жорстоких військових диктатур у Бразилії, Уруґваї, Чилі, Арґентині та инших країнах континенту. Цікаво, що Франку неодноразово відмовляли у в’їзді так до США чи Канади, як і до Куби: у часи «холодної війни» економіста з неортодоксальними поглядами не бажали бачити обабіч «залізної завіси».

У цей другий період життя Франк найбільший інтерес виявив до трьох тем: криза капіталізму, що вона, за Франком, розпочалась 1967 р.; єдина світова капіталістична система, історія її становлення і місце в ній «соціялістичних» країн; повернення Азією, зокрема Індією і Китаєм, собі роли центру світової системи (world system).

Криза в світі та криза в «третьому світі»

Франк вважав, що наприкінці 1960-х рр. світова капіталістична система вступила у смугу загальної кризи розвитку, що вона стосується усіх мешканців плянети. Це було очевидно з історії руху й поширення капіталістичної системи, що вона завжди прагне поглинути всі ще неосвоєні нею реґіони. Найбільш вирішальною рушійною силою світового історичного процесу є нагромадження капіталу, і наприкінці 1960-х рр. капіталістична акумуляція почала уповільнюватися. Криза стала домінантою епохи, причому ця криза була не кон’юнктурною, а всеохоплюючою, загальною соціяльно-політичною і економічною. Йшлося за кризовий період, подібний до «тривалої депресії» 1873–1895 рр. і «тридцятирічної війни» 1914–1945 рр. Історія капіталізму останніх ста років — майже суцільна смуга криз, що подекуди переривалися «благополучними періодами».

Теперішня епохальна криза проявляється на ріжних рівнях: падіння норми прибутку, наступ на профспілки та проґресивні політичні сили, постання диктатур і військових урядів у ріжних країнах світу (Бразилія, Конґо, Філіппіни, Болівія, Південна Корея, Чилі), покликаних допомогти підвищити в експортних галузях норму надексплоатації через зниження заробітної плати до рівня, коли стає проблєматичним просте відтворення робочої сили. Це завдання тим простіше, що у «третьому світі» рівень безробіття і без кризи сягає 25%. Це і є так гучно розреклямовані «нові технолоґії», «індустріялізація» і «інвестиції», що країнам Латинської Америки та «третього світу» не несуть нічого, крім «модернізації» експлоатації і ще більшої залежности. А їхнім безпосереднім наслідком буде витіснення на узбіччя (marginalization) величезної частини населення і апартхейд далеко за межами Південної Африки.

Не варто сподіватися на націоналістичну буржуазію чи націоналістичні рухи: багато з них сьогодні є об’єктом маніпуляцій з боку імперіялізму та легко використовуються консервативними силами. Франк бачив реальну загрозу принесення соціялізму у жертву на вівтар націоналізму. Свідченням чого є «розрядка» і зростаюча економічна співпраця між Радянським Союзом й імперіялістичними країнами.

«Соціялістичні» країни в міжнародному поділі праці

На думку Франка, вважати, що світова економіка ділилася на дві системи — капіталістичну та соціялістичну, було помилкою. Вона від самого початку, від XVI ст., була й залишається єдиною і всеохоплюючою, а Радянський Союз, Китайська Народна Республіка та країни Східного блоку були соціялістичними тільки за назвою. Остаточного висновку щодо соціяльної природи цих країн Франк не робив: він задовольнявся тим, що не вважав їх ані соціялістичними, ані капіталістичним, ані «гібридними», а зараховував до умовної ґрупи самобутніх суспільств перехідного типу, що рухаються у бік капіталізму. Як всі инші країни, вони підпорядковуються вимогам світового господарства, що вони визначали їхню політику, та чимдалі тісніше інтеґруються у світову капіталістичну систему.

З початку 1950-х рр. невпинно розвивалась торгівля так між Сходом («соціялістичними» країнами) і Заходом (капіталістичними країнами), як і між Сходом і Півднем (країнами, що розвиваються), причому в 1960-і та 1970-і рр. товарообмін між Сходом і Заходом, а також між Сходом і Півднем зростав швидше, ніж товарообмін між «соціялістичними» країнами. У міжнародному поділі праці «соціялістичні» країни займали проміжне положення між Заходом і Півднем подібно до «субімперіялістичних» країн, як-от Бразилія. Дві третини їхнього імпорту з Заходу становили промислові товари, а дві третини експорту, яким вони розраховувались за західний імпорт, — сировина. У торгівлі Схід—Південь пропорції були зворотними: дві третини імпорту з Півдня становила сировина, а дві третини «соціялістичного» експорту на Південь — промислові товари. При цьому була відома ріжниця між СРСР і рештою «соціялістичних» країн Східної Европи: в експорті Радянського Союзу частка сировини була вищою, ніж в експорті східноевропейських країн.

Виходить такий собі «соціял-субімперіялізм» Радянського Союзу та «субсоціял-імперіялізм» східноевропейських країн. З промислово розвинених, імперіялістичних країн вони імпортували техніку — не першосортну, тому що не могли собі її дозволити, а другосортну, — і використовували її для виробництва товарів для внутрішнього ринку та для експорту, зокрема до країн «третього світу», куди вони крім того експортували свою, простішу за західну техніку. На Захід «соціялістичні» країни експортували сировину та вироби легкої промисловости, а дефіцит торгівельного балянсу покривали за допомогою «твердої» валюти, заробленої на торгівлі з Півднем, що він економічно, а часто і політично перебував переважно під контролем капіталістичних країн Заходу. Оскільки дефіцит у торгівлі із Заходом не скорочувався, а постійно зростав, для його покриття треба було повсякчас розширювати торгівлю з Півднем, тим-то загострювалась боротьба за ринки у «третьому світі», це — одна з економічних причин ідеолоґічного протистояння між «соціялістичними» СРСР і КНР. В Східній Европі крім того йшли шляхом зовнішніх запозичень: у другій половині 1970-х рр. Югославія і Румунія звернулися за кредитами до МВФ. Сама «холодна війна», на думку Франка, була нічим иншим як димовою завісою, що приховувала конкурентну боротьбу ділових кіл США за ринки у «третьому світі» так із «соціялістичним» світом, як із Західною Европою і Японією.

Такий поділ праці між Заходом, Сходом і Півднем виявився вельми вигідним для Заходу, для транснаціональних корпорацій, надто підчас кризи акумуляції. Налагодження економічних відносин розвинених капіталістичних країн з «соціялістичними» (з розміщенням у них окремих виробничих ланок) і масоване перенесення виробництва до «третього світу» слугувало «випускним клапаном» для надмірного нагромадження капіталу та — через зниження видатків на робочу силу — сприяло підвищенню рентабельности виробництва. Додаткова вигода таких відносин для капіталістичного Заходу полягала в тенденції до економічної інтеґрації Заходу та Сходу та підважувала революційний потенціял Сходу.

Орієнтація: Схід

Підсумком багаторічної роботи Франка над історією світового господарства стала книга «Переорієнтація. Світова економіка в азійську добу» (ReOrient: Global Economy in the Asian Age, 1998), що в ній він висунув нову — антиевроцентричну — концепцію світової історії та світової капіталістичної системи. В книзі, присвяченій демоґрафії, виробництву, торгівлі і грошовому обігові з 1400 по 1800 рр., відстоювалися дві головні тези.

По-перше, світовий капіталізм народився не в Західній Европі, а на Сході, що він створив світове ринкове господарство та панував на ньому до кінця XVIII ст. Европа не змогла витіснити Азію навіть після відкриття і початку колонізації Північної та Південної Америки: за темпами зростання населення, ефективністю продукції (зокрема у сільському господарстві), розвитком техніки, рівнем життя Европа відставала від Індії та Китаю. Фінансові й економічні установи на Сході були не менш раціональними і не більш деспотичними, ніж ув Европі. До відкриття Америк Европа загалом була ледь помітна на мапі світової економіки. Вийти на світову арену — але не запанувати на ній — Европі допомогло золото та срібло з копалень Південної Америки.

По-друге, підйом Европи у другій половині XVIII ст. і подальше панування її на світовому ринку пояснюється занепадом Азії. Світова економіка розвивається циклічно, й Европа скористалась тимчасовою слабкістю Азії, що вона перебувала в кінці свого циклу розвитку, та почала експлоатувати її так, як перед тим експлоатувала Америки. Відносна бідність корисними копалинами, висока вартість факторів продукції і робочої сили спонукали до капіталовкладень у розвиток техніки, що вона дала Европі перевагу в її протистоянні з Азією. Кінець XX ст. показав, що занепад Азії був тимчасовим, хоча й тривав майже два століття. Починається новий цикл розвитку, коли вона повертає собі лідерські позиції у світовій системі.

Сучасна капіталістична система, отже, є лише продовженням старої світової системи, що вона під проводом Азії істнувала щонайменше від 1400 р. Не Европа створила капіталізм і поширила його на весь світ — у XIX ст. Европа просто приєдналась до істнуючої світової економіки та тимчасово захопила першість у ній.

Після «східноевропейської революції»

Що ще на початку 1980-х рр. видавалось чудернацькими абстракціями, наприкінці 1980-х стало життям: «реальний соціялізм» переживав гостру кризу, Східний блок розпадався, а країни Східної Европи одна за одною проходили «друге видання» капіталізму й інтеґрувались у світову капіталістичну систему на правах нової периферії (нового «третього світу»). Франк, який передбачив такий розвиток подій у 1970-х рр., тепер осмислив їх у статтях «Східноевропейська революція 1989 року» (The East European Revolution of 1989, 1990), «На східному фронті без змін: жадного нового світового порядку» (Nothing New in the East: No New World Order, 1992), «Що пішло не так на „соціялістичному“ Сході?» (What Went Wrong in the “Socialist” East?, 1998).

Більшість творів, писаних ним у 1990-і рр., присвячено історії і сучасності господарства країн Азії — насамперед Індії і Китаю. В останні роки життя Франк працював над продовженням «Переорієнтації» — мала бути написана історія XIX ст., коли Азія втратила економічне верховенство в світі, й її місце заступила Европа. Проте завершити його він не встиг. Франк помер 2005 року в Торонто від раку. Був тричі одружений. У першому браку мав двох дітей.

Література

Владимир Давыдов. Латиноамериканская периферия мирового капитализма. — Москва: «Наука», 1991.

Павел Кутуев. Зависимость, недоразвитие и кризис в социологии развития недоразвития Андре Гундера Франка: критический анализ // «Социология: теория, методы, маркетинг» (Киев). — 2003. — № 4. — С. 110–129.

Алексей Шестопал. Леворадикальная социология в Латинской Америке. Критика основных концепций. — Москва: «Мысль», 1981.

Ricardo Duchesne, ‘Between Sinocentrism and Eurocentrism: Debating Andre Gunder Frank’s Re-Orient: Global Economy in the Asian Age’, in Science & Society, Vol. 65, No. 4 (Winter, 2001/2002), pp. 428–463.

André Gunder Frank, Capitalism and Underdevelopment in Latin America: Historical Studies of Chile and Brazil, New York: Monthly Review Press, 1969.

—, Latin America: Underdevelopment or Revolution: Essays on the Development of Underdevelopment and the Immediate Enemy, New York: Monthly Review Press, 1970.

—, Lumpenbourgeoisie: Lumpendevelopment. Dependence, Class, and Politics in Latin America, New York: Monthly Review Press, 1972.

—, ‘World Crisis, Class Struggle and 1984’, in Economic and Political Weekly, Vol. 9, No. 50 (December 14, 1974), pp. 2055–2058.

—, ‘Long Live Transideological Enterprise! The Socialist Economies in the Capitalist International Division of Labor’, in Review (Fernand Braudel Center), Vol. 1, No. 1 (Summer, 1977), pp. 91–140.

—, ‘Development of Crisis and Crisis of Development: Living in the Real World’, in Economic and Political Weekly, Vol. 15, No. 5/7, Annual Number (February, 1980), pp. 229–244.

—, Re-Orient: Global Economy in the Asian Age, Berkley: University of California Press, 1998.

Patrick Manning and Barry K. Gills (eds.), André Gunder Frank and Global Development: Visions, Remembrances, and Explorations, London—New York: Routledge, 2011.

0 Responses to “Андре Ґундер Франк і розвиток слаборозвинутости”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: