«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (II)

Марсель ван дер Лінден

Глава друга. Від Жовтневої революції до сталінських часів (1917-1929)

Роки 1917–1929 позначили період, коли соціяльна ситуація в Радянському Союзі була у всіх відношеннях непевною і нестабільною. Спочатку новий режим вважав, що він швидко вирветься з політичної ізоляції завдяки революції у Західній Европі. Але ця революція не відбулась. Постійно відчувалась загроза іноземної інтервенції. Коли минули хаотичні роки «воєнного комунізму», настали часи «нової економічної політики», що вони відзначились напруженими відносинами між державою і ринком. На той час ніякого «плянового розвитку» не відбувалось.

Якщо Радянський Союз чимось відржнявся від західних капіталістичних країн, ця ріжниця, схоже, полягала насамперед у непропорційно великому державному секторі економіки, а також у тому, що нові керівники державного апарату прийшли до влади через повстання робітників і селян, керовані марксизмом (а пізніше лєнінізмом). Суспільні орґанізаційні форми, які в 1930-і рр. нададуть Радянському Союзу нового вигляду (колєктивне сільське господарство, п’ятирічні пляни), були ще невідомі та їх ніхто не міг передбачити. Сама ідея суспільства нового типу — ні капіталістичного, ні соціялістичного — відповідно теж ще не народилась. Отже, марксистські дискусії не виходили за рамки однолінійної схеми: представники протилежних поглядів на розвиток подій у Радянському Союзі зосереджували свою увагу переважно на питаннях, чи була Жовтнева революція буржуазною чи соціялістичною, чи потенційно пролєтарська революція виродилась у буржуазну під впливом низки чинників (відсутність західноевропейської революції, політичні прорахунки більшовицьких лідерів). Припущення про невідповідність самої однолінійної схеми потребам аналізи у цих дискусіях не звучало, проте з огляду на тогочасні суспільні відносини в Радянському Союзі така ідея навряд могла у когось зародитися.

2.i. Кауцький і більшовики: три суперечки

Починаючи з 1918 року, Кауцький вів, як про це писав Сальваторі, «неперервний хрестовий похід проти більшовизму»[1]. Він проявив надзвичайний інтерес до питання, що видно з цілої низки брошур, кількох книг і численних статей, опублікованих в «Der Kampf», «Die Gesellschaft» та инших орґанах. На ці твори вже зверталось достатньо уваги у наявній на сьогодні літературі[2]. Тут я зупинюсь на тих сторонах творчости Кауцького, що вони важливі в контексті мого дослідження і певною мірою підкреслюють «особливий шарм» старого Кауцького: послідовне застосування однолінійної схеми до всіх суспільних перетворень.

Арґументи Кауцького — саме через їхній одвертий схематизм — вельми передбачувані:

а) соціялізм може постати тільки у високорозвиненій капіталістичній країні;

б) Росія 1917 р. не була високорозвиненою капіталістичною країною;

в) отже, більшовицька спроба насильницького встановлення соціялізму через державний переворот, проголошений «революцією», могла призвести тільки до — з історичної точки зору — недопустимою, незаконнонародженої формації[3];

г) ця незаконнонароджена формація буде неминуче нестабільною і через короткий проміж часу розпадеться[4].

Арґументи Кауцького, базовані на розумінні розвитку історії як однолінійного процесу, розроблялись ним насамперед у полєміці з більшовицькими теоретиками. Я коротко розгляну три дискусії — з Лєніним, Троцьким і Бухаріним. Відомостей про останню з них в історичній літературі практично не знайти.

Кауцький і Лєнін

Всупереч звинуваченням з боку більшовиків, буцімто Кауцький порвав з власним революційним минулим і став «ренеґатом», насправді його аналіза після 1917 р. залишається дивовижно послідовною і не відхиляється від сказаного ним до 1917 р. Його ідеї, звісно, пережили певну еволюцію, але вони не свідчать ні про відмову від попередніх теорій:

«Неможливо заперечувати ‹…›, що позиція Кауцького поступово зсувалась у бік поміркованих поглядів. Але така само незаперечним є те, що цей зсув відбувався у рямцях загального розуміння соціялізму, демократії і держави, яке від самого початку (вихідною точкою тут безумовно служить Ерфуртська проґрама) було несумісним з 1917 роком. Кауцького можна звинувачувати у застої думки, але не в розриві з основоположними поняттями свого розуміння революційного процесу, диктатури пролєтаріяту та соціялістичної держави»[5].

Ще навіть до 1905 р. Кауцький обґрунтовував необхідність для Росії буржуазно і, ширше кажучи, демократичної революції, а 1917 р. і після він твердо та послідовно відстоював цю точку зору. Спочатку, у квітні 1917 р., коли політичні наслідки революційних подій були непевні, він наголошував на тому, що російське селянство є своєрідним «джокером» у всьому процесі, «змінною X, невідомою величиною, що її точне число ми поки що не можемо встановити». Хоча революція ще могла принести чимало сюрпризів, Кауцький не сумнівався, що в країні по суті відбувався процес демократизації і що з його завершенням:

«постане твердий ґрунт для головних демократичних прав і свобод, а значить і для масового пролєтарського руху та масових орґанізацій, а також для приходу пролєтаріяту до влади у Східній Европі, — ґрунт щонайменше такий саме міцний, як на Заході»[6].

Майже через п’ять місяців він повторив свою думку в иншому контексті: російська революція своєю природою буде насамперед політичною, вона відкриє новий етап демократичних прав і свобод, що дозволить пролєтаріяту розвитися, орґанізуватися і в такий спосіб стати «зрілими для захоплення політичної влади»[7].

Захоплення влади більшовиками, а також наступні події (такі як розпуск Установчих зборів) були для нього великим ударом. Кауцький вважав, що більшовики скоїли величезну помилку. У брошурі «Диктатура пролєтаріяту» він писав:

«Більшовицьку революцію здійснено, виходячи з припущення, що вона стане вихідним пунктом загальноевропейської революції, що відчайдушний крок Росії підніме на повстання пролєтаріят по всій Европі»[8].

Але ця ідея була хибною, — писав він, — особливо тому, що вона не була «марксистською»:

«Є стара марксистська аксіома: революції не роблять, вони постають із суспільних відносин. Західноевропейські відносини, одначе, настільки відріжняються від відносин у Росії, що тамтешня революція зовсім не обов’язково має призвести до революції тут. Коли 1848 року революція вибухнула у Франції, вона не перекинулась на землі Східної Европи, але зупинилась на російському кордоні. І навпаки, коли 1905 року революційна стихія вирвалась на волю [у Росії], вона спричинила появу потужних рухів за виборчі права на Заході, але нічого подібного до революції не спричинила»[9].

Більшовики, отже, вийшли за всі межі. І коли їхні сподівання на революцію на заході Европи виявилися марними, вони нав’ючили на себе неймовірно важкі завдання. Наслідки були такі, що вони були змушені замінити демократію диктатурою — диктатурою, що не мала більше нічого спільного з «диктатурою пролєтаріяту», передбаченою Марксом. Щоб обґрунтувати свою точку зору, Кауцький увів розріжнення між диктатурою як станом і диктатурою як формою врядування. У першому випадку йдеться саме за диктатуру пролєтаріяту. Другий, що він співзвучний «позбавленню прав опозиції», означає щось геть инше. Для Кауцького диктатура пролєтаріяту рівноцінна парляментській демократії з пролєтарською більшістю[10]. Що Маркс стояв на такій же точці зору, доводила, за Кауцьким, відома Марксова думка про ймовірну можливість мирного та демократичного переходу до соціялізму в Анґлії та Америці[11].

У брошурі «Пролєтарська революція і ренеґат Кауцький» Лєнін гнівно відповів на ріжні арґументи Кауцького. Відзиваючись на звинувачення у тому, що більшовики політично зайшли надто далеко, Лєнін писав, що в істнуючих суспільних умовах иншої можливости не було:

«Так, революція наша буржуазна, доки ми йдемо разом із селянством, як цілим. Це ми ясніше від ясного усвідомлювали, сотні й тисячі разів з 1905 року говорили, ніколи цього неодмінного щабля історичного процесу ні переплигнути, ні декретами скасувати не намагалися. ‹…› Але 1917 року, з квітня місяця, задовго перед Жовтневою революцією, перед тим, як ми здобули владу, ми говорили одверто й роз’яснювали народові: зупинитися на цьому революція тепер не зможе, бо пішла вперед країна, пішов уперед капіталізм, дійшло до нечуваних розмірів розорення, що зажадає (чи хоче цього хтонебудь чи ні), зажадає кроків уперед, до соціялізму. Бо інакше йти вперед, інакше рятувати країну, змучену війною, інакше полегшувати муки трудящих і експлуатованих не можна»[12].

Щодо звинувачень у тому, що російське суспільство після революції було недемократичним, Лєнін наполягав на протилежному: відбулось доти небачене розширення і розвиток демократії. Свідченням цього, як писав він, було відкрите ведення іноземної політики, а також державний лад, що він передбачав безпосередню участь в ухваленні рішень робітничих мас[13]. В цьому контексті Лєнін нарешті вважав, що покликання на Марксову заяву щодо Америки й Анґлії були неісторичними та віроломно перетворювали основоположника наукового соціялізму на «звичайнісінького ліберала». Ситуацію в обох країнах в 1870-х рр. зрештою важко було порівнювати з ситуацією наприкінці першої світової війни:

«…передмонополістичний капіталізм — а апогеєм його були саме 70-і роки XIX століття — відзначався через економічні його корінні властивості, які в Англії й Америці виявилися особливо типово, найбільшими, порівняно, миролюбством і вільнолюбством. А імперіялізм, тобто монополістичний капіталізм, що остаточно достиг тільки в XX столітті, економічними своїми корінними властивостями відзначається найменшим миролюбством і вільнолюбством, найбільшим і повсюдним розвитком воєнщини»[14].

Загалом критику Кауцького Лєнін сприйняв як доказ того, що колишній лідер міжнародного марксистського руху зрадив соціялістичній справі й тепер мало чим відріжнявся від «звичайнісінького ліберального урядовця»[15]. Несхвальний висновок, але полєміка між Кауцьким і більшовиками ще була далека від завершення. У другому раунді було викладено нові арґументи.

Кауцький і Троцький

Кауцький продовжив розробляти свою позицію у памфлєті «Тероризм і комунізм» (1919). Покликаючись на досвід Французької революції і Паризької комуни, він заявляв, що російський пролєтаріят прагнув досягнути цілей, об’єктивно (поки що) недосяжних. Характерним для всякого пролєтаріяту було, писав він, що він імпульсивно боровся за якомога швидше визволення зі свого скрутного положення, а, отже, за повне миттєве повалення капіталізму:

«Інстинктивно маси воліють науку, котра не посилає їх на шлях розвитку, а котра, навпаки, дає їм певну формулу чи певний плян, якого переведання, при всяких умовах обіцяє їм негайне визволення від усіх мук»[16].

Соціялістична партія, що вона сповнена духу правдивого марксизму, отже, має уникати такого розвитку подій, навіть ризикуючи наражитися на небезпеку втрати керівництва масами. Якщо пролєтаріят захопив владу в історичному розумінні «зарано», пов’язані з цим проблєми будуть величезними. Зрештою експропріяція капіталістів, це — просто питання влади, її не так важко здійснити. А от орґанізація виробництва після експропріяції — це стане неймовірно важким завданням для відносно недосвідченого та малоосвіченого пролєтаріяту:

«Капіталістичне підприємство — це дуже складний орґанізм, якого головою являється капіталіст або його заступник. Коли ми хочемо знищити капіталізм, то мусимо створити орґанізм, який міг би, як не краще, то принайменьше таксамо працювати без капіталістичної голови. Це вже не таке просте діло, як справа Филипа IV, або Стеньки Разина, це вимагає цілого ряду передумов матеріяльної і психічної натури, високого розвитку капіталістичної орґанізації не тільки продукції, але також збуту і достави сирівця, це вимагає теж пролєтаріяту, який є свідомий свойого завдання не тільки супроти своїх найблищих товаришів, але й супроти цілого громадянства; котрий виробив в себе звички свобідної дісціпліни і самоуправління завдяки довголітньому впливові масових орґанізацій; який врешті є доволі інтеліґентний, щоби відріжнити можливе від неможливого, науково освіченого характерного провідника від неука-демаґоґа»[17].

Оскільки російський пролєтаріят ще не був готовий до цього величезного завдання, неминучим наслідком всього розвитку подій стало сповзання у хаос. Для додаткового обґрунтування цієї тези Кауцький, згадуючи зауваження Троцького про здатність російської робітничої кляси попри брак досвіду «з часом навчитися і все орґанізувати», провів таку аналоґію:

«Чи відважився би Троцький сісти в паровоз і пустити його в рух, в переконанні, що вже підчас його ходу він „всьому навчиться і все як слід улаштує”?

Не має сумніву, що він міг би це зробити, але, чи мав він для цього відповідний час? Чи не було би за скоро катастрофи з цим паровозом? Вправу в веденні паровоза треба здобути раніше, ще до того часу, заки його пускати в рух. Таксамо пролєтаріят мусить заздалегідь здобути ті прикмети, котрі дають йому змогу вести продукцію тоді, коли він повинен її перейняти на себе»[18].

Щоби врятувати промисловість, треба набрати нову клясу державних службовців — «клясу управлінців» (Herrenklasse), що вона перебере на себе всю владу. Так постав «найтяжчий деспотизм, який коли-небудь знала Росія»[19]. Після руйнування старого капіталізму поступово постане новий капіталізм, що він — адже час для соціялізму ще не прийшов — буде навіть гіршим для пролєтаріяту, ніж старий.

Цей новий капіталізм не буде високорозвиненим, індустріяльним; він, навпаки, характеризуватиметься жалюгідною торгівлею за кожний гріш і спекуляцією. Так, «індустріальний капіталізм з приватного став державним капіталізмом»[20].

З вищенаведених слів зрозуміло, що Кауцький насправді не знав, як визначити нову «незаконнонароджену формацію». Бюрократія стала новою правлячою клясою, постав державний капіталізм, але чи була бюрократія клясою правдиво капіталістичною, залишалось незрозуміло. Хай там як, але він був певен, що більшовицький експеримент був приречений на поразку. Або більшовики відновлять демократію з власної ініціятиви (що Кауцький вважав малоймовірний), або відбудеться контрреволюція: «Це, звичайно, не мусить бути 9. термідора, але я боюсь, що це не буде далеко від нього»[21].

У памфлєті «Тероризм і комунізм» (1920) Троцький спробував відповісти на випад Кауцького. Зокрема Троцький відкинув будь-яку ідею, що більшовики зарано захопили владу. Він висунув три пункти. По-перше, він заявив, що в розладі російського господарства не можна звинувачувати більшовиків, адже дійсною причиною розладу була громадянська війна, блокада тощо[22]. По-друге, він рішуче виступив проти ідеї, що пролєтаріят мав здобути навички управління соціялістичним господарством задовго до соціялістичної революції. І, по-третє, він зауважував, що більшовики не могли не брати владу — вони не мали вибору. Останні два пункти Троцький об’єднав у спростуванні порівняння з паровозом, зробленим Кауцького, яке він вважав глупим:

«З незрівнянно більшою підставою можна було б сказати: чи зважиться Кауцький сісти верхи на коня, перш ніж він не навчиться твердо сидіти в сідлі й управляти чотириногим при всіх алюрах? Ми маємо підстави думати, що Кауцький не наважився б на такий небезпечний, чисто більшовицький експеримент. З иншого боку, ми побоюємося й того, що, не ризикуючи сісти на коня, Кауцький опинився би в скрутному становищі щодо вивчення таємниць верхової їзди. Бо основний більшовицький забобон полягає саме в тім, що навчитися їздити верхи можна тільки сидячи на коні»[23].

Ба більше: російська робітнича кляса змушена була сісти на коня, якщо вона не хотіла бути викинутою зі сцені на цілу історичну епоху. Й, взявши владу — чи взявшись за повід, не можна діяти самовільно, як заманеться. Через дезорґанізацію виробництва буржуазією пролєтаріят змушений був перейти до соціялізації, незалежно від вигід чи невигід такого кроку у даний момент. «Сівши в сідло, вершник змушений керувати конем — під страхом розбити собі череп»[24].

Кауцький не забарився з відповіддю. У «Від демократії до державного рабства» (1921) він дотепно відповів, що хоча не є більшовиком, але навчився їздити на коні:

«Вірно, що я навчився їздити на коні не до того, як сів на коня верхи, але кінь вчився носити наїздника до того, як я сів на нього. Крім того я їздив не сам, а з товаришами, що вони самі давно навчилися їздити і допомогали мені порадами та вказівками. Нарешті завдання було не таким важким, адже я заздалегіть тренував своє тіло ґімнастичними вправами»[25].

«Кінські дебати» між Кауцьким і Троцьким з усією можливою ясністю висвітлила ріжницю у розумінні історичних процесів: коли Троцький заявляв, що більшовиків обставини змусили сісти на коня і вчитися їздити верхи, Кауцький відстоював ту точку зору, що кінь скоріше за все скине недосвідченого вершника. Жадна зі сторін полєміки не допускала можливости, що обидві позиції можуть бути великою мірою слушними та потенційно виражали внутрішню траґедію Жовтневої революції.

Кауцький і Бухарін

За наступні роки тон критики Кауцьким більшовицького режиму змінився на більш атакуючий. 1925 року він опублікував брошуру «Інтернаціонал і Радянська Росія», в якій радянський режим проголошувався найнебезпечнішим ворогом міжнародної робітничої кляси. Він писав, що радянський уряд:

«є найбільшою перешкодою на шляху безпосереднього підйому [пролєтаріяту] в світі — перешкодою гіршою навіть за сумнозвісні режими Хорті в Угорщині та Муссоліні в Італії, адже останній не унеможливлює всякий опозиційний рух повністю, як це робить Радянський Союз»[26].

Більшовики, наполягав Кауцький:

«займають місце гнобителів і експлоататорів, що живуть за рахунок пролєтаріяту. Проте вони, займаючи це місце, не бажають діяти як кляса капіталістів. Тим-то вони височіють над пролєтаріятом і капіталом, щоби використовувати їх як знаряддя»[27].

Ніколай Бухарін відповів Кауцькому у брошурі, що вона була втричі довшою за опонентів твір, — «Міжнародна буржуазія і Карл Кауцький, її апостол»[28]. Його відповідь дуже важлива в контексті цього дослідження, адже Бухарін прослідкував деякі положення однолінійної схеми історії до лоґічного кінця і в такий спосіб — хоча це не входило в його наміри — зробив внесок у виявлення меж однолінійного підходу до питання. Отже, він спробував перейти на точку зору Кауцького — але тільки для того, щоби розкрити суперечності головних ідей останнього.

З одного боку, Кауцький у своїх численних публікаціях заперечував, що Жовтнева революція є справжньою пролєтарською революцією, з иншого — він визнавав, що після 1917 року проведено важливі перетворення, такі як скасування великого землеволодіння. Бухарін тоді питає себе, що можна виснувати з обох цих тверджень. Якщо радянська держава не є владою ні великих землевласників, ні робітничої кляси, яким же тоді є клясове коріння більшовицької влади? Хоча сам Кауцький чіткої відповіді на це запитання не дав, Бухарін висуває свою гіпотезу щодо лоґічного розв’язання цього питання. Найочевиднішою відповіддю буде, що більшовики становлять нову буржуазію:

«як деякі з американських мільйонерів, що вони вийшли з робітничих низів. Тільки ті піднялися завдяки особистій наживі, і їхня співучасть у державній владі є результат особистої наживи, а тут особиста нажива є результат захоплення політичної влади»[29].

Але такий погляд, писав далі Бухарін, призводить до «правдивих чудес». Тому що саме «непманів», що вони більше за инших нагадують «американського» типу буржуазію, позбавлену більшовиками політичних прав. Якби більшовики були буржуазією, тоді це зовсім неможливо було би пояснити. Отже більшовиків не можна обґрунтовано називати клясою капіталістів. Таке розуміння краще узгоджується з твердженням Кауцького про те, що більшовики є новою правлячою клясою, що стоїть «над» працею і капіталом. Одначе залишається питання, що лоґічно випливає з теорії «нової правлячої кляси»? Що це має бути за кляса? Більша частина членів партії самі є робітниками та селянами. Отже, неможливо, щоби вони були «експлоататорами». На ролю кандидатів у члени «нової кляси» годилась тільки невеличка купка «відповідальних працівників». Але наскільки загалом можна говорити про те, що вони дійсно утворювали правлячу клясу?

«Панівна кляса завжди характеризується тим, що вона має монополію на засоби виробництва, щонайменше на найголовніші засоби виробництва в даному суспільстві. Якщо купка людей є панівна кляса, це означає, що ця купка володіє як своєю власністю „націоналізованими” засобами виробництва. Иншими словами, з концепції Кауцького витікає, що, скажімо, члени політбюра, в тому числі я, грішний, є власники великої промисловости, фінансово-капіталістична оліґархія, що вона одержує прибуток, нові „мільйонери”»[30].

Вся ця ідея видається Бухаріну абсурдом — над нею навіть коні будуть реготати. Якщо ж, з иншого боку, більшовики не нова правляча кляса і Кауцький говорив про клясу лише фіґурально, що одержуємо тоді?

«Якщо більшовики, це — не кляса, тоді, значить, вони виражають інтереси якоїсь кляси.

Ця кляса — не великі землевласники (їх викорінено, ausgerottet, як визнає сам Кауцький).

Ця кляса — не капіталісти (це теж визнає Кауцький).

Ця кляса — не селяни, не інтеліґенція (навіть якщо вважати останню за клясу).

Що лишається?

Лишається пролєтаріят»[31].

Через доведення до абсурду арґументів Кауцького Бухарін, як він вважав, надав незаперечний доказ ex negativo [від зворотнього. — Пер.], що радянська бюрократія була природою своєю пролєтарська. Разом з тим в його арґументації містилися дві приховані вихідні посилки, а саме:

а) якщо більшовики були новою правлячою клясою, тоді вони неодмінно мали бути буржуазією або, точніше сказати, фінансово-капіталістичною оліґархією, і ніякою иншою клясою бути не могли; себто він виходив з того, що істнувала або капіталістична, або робітнича держава — инших варіянтів не було;

б) якщо більшовики не були правлячою клясою, тоді вони були ґрупою, що вона неминуче представляла інтереси певної кляси.

Навколо цих припущень ще довго триватимуть дискусії у тих марксистських колах, де обговорюватимуть Радянський Союз. Теоретична заслуга Бухаріна в тому, що він багато в чому продумав висновки з ріжних варіянтів відповіді на ці важливі питання.

2.ii. Лєві, Люксембурґ і більшовики — критика та контркритика

1922 року Пауль Лєві опублікував головний текст рукопису Рози Люксембурґ «Про Російську революцію». Люксембурґ почала його писати восени 1918 р., але початок ґерманського повстання не дозволив завершити його[32]. Автентичність тексту овіяна лєґендами. Зокрема в передмові Лєві заявляв, що деякі кола (а саме Лєо Йоґіхес) робили спроби спалити ориґінальний рукопис. Хоча доказів на підтвердження цих слів немає, вірно також і те, що Йоґіхес намагався зупинити публікацію рукопису, стверджуючи, що після його написання Люксембурґ щодо багатьох принципових питань свої погляди переглянула та намірювалась присвятити Російській революції окрему книгу.

Опублікований Лєві варіянт базувався на неповному та не завжди точному екземплярі. Ориґінальний рукопис, відісланий у неспокійний місяць січня 1919 р. у надійне місце і забутий, було знайдено тільки через кілька років. 1928 року Фелікс Вайль опублікував необхідні правки до варіянту Лєві[33]. Хоча документ, опублікований Лєві, автентичний не повністю, я все одного звертатимуся до нього, тому що саме цей варіянт відбився на спорах у гурті марксистів у 1922 і 1923 рр.

Лєві

У розлогому вступі до брошури Лєві пояснював, чому він вирішив її опублікувати[34]. Після багатообіцяючого початку, писав він, російська республіка рад дуже швидко змінила свій характер. Після лютого 1921 р. політика більшовиків пережила повний переворот. Якщо 1918 р. керівництво комуністів боролось за знищення капіталізму, через три роки воно спробувало відродити капіталізм. На селі розподіл земельної власности змінив клясови суперечності: замість колишнього протистояння «мужиків» і «кулаків» постала маса «середняків»[35]. Якщо на першому етапі промислові робітники могли розраховувати на природного союзника з нижньої верстви зайнятих у сільському господарстві, тепер на селі вони стикнулись з широкою верствою відносно заможних селян, що майже не відчували до них жадної прихильности. Співвідношення сил, отже, змінилося не на користь пролєтаріяту.

У дусі дебатів між Кауцьким і Лєніним Лєві зауважував, що Кауцький очевидно помилявся у своєму розумінні демократії і диктатури. Але так само не зовсім правильною була і Лєнінова позиція, адже Лєнін зводив усі форми врядування до більш-менш зовнішнього вигляду форми держави. Лєві заявляв, що Лєнін мав рацію, коли давав визначення буржуазній державі. Проте він сумнівався, що має сенс ріжниця, проведена між «формою врядування» і «формою держави», коли йдеться за пролєтарську державу:

«у рямцях цієї [пролєтарської] „форми держави” можливі ріжні „форми врядування”, так само як у формі буржуазної держави допустимі найріжноманітніші форми врядування (республіка, монархія, парляментаризм). Що (нам це очевидно) Лєнін вивчав це питання і дав на нього відповідь, видно з ріжних його висловлювань, в яких він це підтверджує»[36].

За Лєві, Лєнін був переконаний, що держава будь-якого типу є пролєтарською, якщо нове орґанізоване суспільство або аванґард робітничої кляси здійснює владу в ім’я робітничої кляси. Ця сумнівна ідея означає:

«Наче правдива мати, аванґард, [створивши] радянський лад, пошив сорочку та чекає — терпляче чи нетерпляче — поки дитина зможе її вдягнути. Поки дитина не може її вдягнути, мати залишається матір’ю, сорочка — сорочкою, аванґард — аванґардом, а радянський лад — радянським ладом»[37].

Лєві заперечував слушність цієї ідеї заміни аванґарду (помилка «заміщення»)[38]. Пролєтаріят, вважав він, має набратися сил і завоювати своє майбутнє у боротьбі[39]. Через свою катастрофічну політику більшовики після 1917 р. по суті втратили свою клясову базу й опинились у російському суспільстві в ізоляції. Вони тримаються тільки завдяки силі своєї орґанізації. У пошуках нової клясової бази вони звернулись до селянства[40]. У такий спосіб під маскою форми «пролєтарської» держави відбулось принципове перетворення політичного змісту, або, инакше кажучи, зміни в формі врядування призвели також до змін у суті державного апарату. «Що залишилось од „диктатури пролєтаріяту”? Нічого. Ані об’єктивно, ані суб’єктивно»[41].

У наступні роки знову і знову обговорюватиметься центральне питання, висунуте Лєві, а саме: чи може робітнича держава бути тільки певним особливим типом урядування (прим., радянською демократією) чи можливі кілька ріжних видів робітничої держави.

Люксембурґ

До кінця не можна бути впевненим, що якби Роза Люксембурґ прожила довше, вона дійшла тих самих висновків що й Лєві[42]. Її тексти про це не свідчать. Як би вона поставилась до «нової економічної політики», важко сказати. Її статті з 1917 і 1918 рр., одначе, вказують, що до більшовиків вона ставилась з почуттям критичної солідарности. Її перші статті були без сумнівів просякнуті великим ентузіязмом[43]. Так само рукопис «Російська революція» починається не з критики більшовиків, а радше з критики Кауцького. Люксембурґ не погоджувалась з думкою Кауцького про те, що Росія, як економічно відстала, не «дозріла» до диктатури пролєтаріяту. Її заперечення були так теоретичні, як і практично-політичні. Теоретично позиція Кауцького вела до висновку, що «соціялістиний переворот є нібито національною, так би мовити, домашньої справою кожної сучасної держави окремо»[44]. Практично такий підхід веде до зняття відповідальности з міжнародного робітничого руху, надто німецького робітничого руху, за події в Росії:

«Не незрілість Росії, а незрілість німецького пролєтаріяту для виконання історичних завдань довів перебіг війни та Російської революції, і підкреслити це з усією ясністю є першим завданням критичного розгляду Російської революції»[45].

Тут, можливо, доречно зауважити, що цією критикою Кауцького Люксембурґ зробила ще один крок геть від традиційної марксистської однолінійности. Якби відбулась спільна ґермано-російська революція, тоді, на її думку, у відсталій Росії можна було б негайно встановити диктатуру пролєтаріяту. Люксембурґ, одначе, також усвідомлювала антитезу, приховану в цій позиції: якщо Російська революція не вийде на міжнародний рівень, більшовицький експеримент призведе до появи ущербної соціяльно-економічної структури. Тоді він буде здатний здійснити не демократію і соціялізм, а лише «безсилі, спотворені їх спроби»[46]. Ситуація, в якій опинились більшовики, була надзвичайно складною, а вірогідність помилок — неймовірно високою. В очах Люксембурґ ніхто не гідний некритичного захоплення, разом з тим єдиний можливий підхід полягав у критиці, що виходить з принципової солідарности.

Перший пункт критики, висунутий Люксембурґ, стосувався політики більшовиків на селі. Дозволити селянам захопити та розподілити землю було, відчувала вона, небезпечним кроком, адже така політика не зміцнила суспільну власність, а навпаки — створила нову форму приватної власности. Було зруйновано відносно проґресивне велике сільськогосподарське виробництво, натомість створено примітивні дрібні підприємства, що вони «працюють технічним знаряддями часів фараонів»[47]. Земельна політика в такий спосіб посилила вплив буржуазії на селі і зрушила співвідношення сил не на користь робітничої кляси. Нова надзвичайно збільшена й зміцніла кляса маєтного селянства зубами і нігтями захищатиме свою щойно отриману власність і опиратиметься будь-якому соціялістичному усуспільненню сільського господарства. «Лєнінська аґрарна реформа створила на селі нову потужну верству ворогів соціялізму, чий опір буде набагато більш небезпечним і наполегливим, ніж був опір поміщицької шляхти»[48].

Другий пункт критики стосувався національного питання, що воно довгий час було джерелом політичних суперечок з Лєніним, а також між польськими та російськими соціял-демократами. Люксембурґ послідовно виступала проти права націй на самовизначення, виходячи з міркування, що, якщо робітники не мають батьківщини (як сказано у «Маніфесті комуністичної партії»), питання національностей не істнувало. Вона писала, що «батьківщиною робітників» є соціялістичний інтернаціонал[49]. Загалом, виходячи з цього, Люксембурґ висловлювала побоювання, що більшовицька політика призведе до розпаду нової держави. Щойно завойовану свободу одна за одною нації використовували для того, аби вступити в союз із німецьким імперіялізмом і під його захистом нести прапор контрреволюції[50].

Так через земельну політику, як через національну політику більшовики створили собі у своїй власній країні потужного противника. Так Люксембурґ підійшла до головного місця своєї критики — питання диктатури та демократії. Розпуск Установчих зборів (листопад 1917) для неї неприпустимий. Троцький висунув теорію, що установи, такі як Установчі збори, можуть почати жити «власним життям», і щойно таке трапляється, і установа перестає відображати частину суспільного життя, її треба зруйнувати. Люксембурґ заперечувала: історичний досвід показав, як відбувається взаємодія між обранцями та виборцями. Він показав, як «живі флюїди народних настроїв [lebendige Fluidum der Volksstimmung] постійно омивають представницькі орґани, проникають у них, направляють їх».

«Саме революція створює своїм палаючим жаром ту тонку, сприйнятливу політичну атмосферу, що аж вібрує, в якій хвилі народного настрою, пульсація народного життя миттєво найчудеснішим чином впливають на представницькі установи»[51].

Звісно, Установчі збори були не найбільш ідеальною установою, але альтернатива Лєніна—Троцького була навіть менш ідеальною. Вона зруйнувала демократію як таку, а, отже, підірвала політичне життя мас.

Саме під цим оглядом Люксембурґ критикувала рішення більшовиків надати право голосу тільки тим, хто живе власною працею. Вона назвала цей захід «абсолютно незрозумілим»[52], що він зробив політично безправними широкі верстви дрібної буржуазії і пролєтаріят, відкинуті в злидні, адже для них господарство не передбачає жодних шляхів здійснення трудової повинности. Загалом Люксембурґ зазначала необхідність якомога ширшої демократизації не як абстрактний принцип, а як обов’язкову умову процесу політичного виховання. Саме в цьому контексті вона представила свою відому тезу про свободу:

«Свобода лише для прибічників уряду, лише для членів однієї партії, хай там якою чисельною вона є, це — не свобода. Свобода завжди є свободою для інакодумців. Зовсім не через фанатизм „справедливости”, а тому, що від цієї суті залежить дія політичної свободи, що вона все оживляє, зцілює й очищує; вона закінчується, якщо „свобода” стає привілеєм»[53].

Люксембурґ передбачала, що скасування демократії призведе до повного згасання громадського життя. Бюрократія стане ще міцнішою, і припиниться розвиток масових рухів. В її прозорливих словах читається лиховісний сценарій майбутнього:

«Громадське життя поступово згасає, диригують і правлять з невгамовною енерґією і безмежним ідеалізмом кілька дюжин партійних вождів, серед них у дійсності керує дюжина видатних голів, а верхівку робітництва час від часу скликатимуть на збори, аби аплодувати промовам вождів, одностайно схвалювати запропоновані резолюції; проте по суті це хазяйнування кліки — диктатура, але не диктатура пролєтаріяту, а диктатура жменьки політиків, себто диктатура в буржуазному сенсі, в сенсі панування якобінців (зміна періодичности скликання з’їздів Рад з кожних трьох місяців на кожні шість місяців). До того ж такі умови мають призвести до здичавіння суспільного життя — замахів, розстрілів заручників тощо»[54].

Навіть якщо уважно прочитати увесь текст Люксембурґ, залишається незрозумілим, які саме висновки з нього треба зробити. З одного боку, вона вказує на небезпеку зміцнення сил буржуазії на селі та в націях, що здобули незалежність, що може призвести до контрреволюції, спрямованої на знесення влади більшовиків. З иншого боку, вона також передбачає можливість виродження більшовицького ладу в диктатуру буржуазії, хоча цей варіянт розвитку подій має лише туманні перспективи. Коли читаємо у неї про «диктатуру в буржуазному сенсі», постає питання, чи дійсно вона мала на увазі цю форму (себто владу жменьки, що вирішує за всіх) чи вона мала на увазі реальні суспільні перетворення і постання буржуазного ладу?[55] Хай там як розуміти її слова, але ясно одне: Люксембурґ була переконана, що може бачити чимало чинників — так зовнішніх, як внутрішніх, — які вказують на реставрацію капіталізму. Проте вона не допускала можливости постання історично самобутнього та безпрецедентного суспільно ладу.

Підходи до розуміння Люксембурґ

Питання про те, чи продовжувала Люксембурґ — після того, як вона облишила роботу над рукописом, — дотримуватися викладених у ньому поглядів чи змінила своє ставлення, дуже активно обговорювалось.

1922 року Адольф Варшавський згадував листа від листопада чи початку грудня 1918 р., нібито написаного Люксембурґ:

«Я поділяла всі ваші оцінки та застереження, але я змінила свої погляди на найважливіші питання, а в инших питаннях не пішла так далеко як Ви. ‹…› Немає сумнівів, що нові відносини у сільському господарстві є найнебезпечніші, найбільш вразливі місця Російської революції. Але тут також слушна істина, що навіть найвеличніші революції можуть здійснити лише те, до чого дозрів розвиток. Це вразливе місце можна вилікувати тільки европейською революцією. І вона прийде!»[56].

Клара Цеткін також стверджувала, що Люксембурґ пізніше змінила свою думку про більшовиків:

«Хоча вона двічі писала до мене влітку 1918 р., я хотіла розробити науково-критичну позицію щодо політики більшовиків разом з Францом Мерінгом, і хоча вона згадувала про намір написати великій твір, у наступних листах вона писала про питання як про „вирішене”. Причина, звісно, зрозуміла всім, оскільки позиція Рози Люксембурґ після початку Ґерманської революції добре відома. Ця позиція характеризувалась ставленням до питання Установчих зборів, демократії та диктатури, що суперечить ранній критиці політики більшовиків. Роза Люксембурґ змінила свою оцінку історії»[57].

Бадія, схоже, правий, коли заявив, що докази зміни Розою Люксембурґ своєї критичної позиції щодо національного та земельного питання відсутні[58]. Побіжно це підтвердила і Цеткін, коли поєднала гадану зміну Люксембурґ своєї думки тільки з питанням Установчих зборів. Але не схоже, щоби Люксембурґ почала переглядати своє ставлення до питання демократії. Під впливом подій Ґерманської революції її позиція щодо важливости парляменту вочевидь змінилась. Хоча на установчому з’їзді комуністичної партії вона виступала за участь у виборах, за переможний «прапор» національних зборів,[59] згодом вона виступила на підтримку позиції «вся влада радам робітничих і салдатських депутатів». Не без підстав стверджувалось, що ця зміна навряд чи була для Люксембурґ принциповою. Вона просто відгукнулась на реальний розвиток політичних подій у Німеччині й відповідним чином скорегувала свій погляд на тактику. Це не можна вважати дійсним примиренням з Лєніним[60].

Цеткін, Лукач і Кауцький

На критику з боку Люксембурґ (і Лєві) західні прихильники більшовиків сформулювали ріжні відповіді. Клара Цеткін навіть присвятила цьому питанню цілу книгу під назвою «Позиція Рози Люксембурґ щодо Російської революції». Лєві вона закидала «зловживання» текстом Люксембурґ почасти тому, що вона, як було сказано вище, вважала, що пізніше Люксембурґ переглянула свої погляди, а почасти тому, що Лєві, на її думку, хибно тлумачив рукопис Люксембурґ[61].

Цеткін докладно розглянула ріжні арґументи, що їх висунули Лєві та Люксембурґ. Загалом її головна думка зводиться до того, що згубна політика більшовиків була неминуча[62]. Цілком у дусі політичного курсу більшовиків вона також захищала розпуск Установчих зборів, а також инші заходи, спрямовані на невтралізацію «небезпек для революційної пролєтарської демократії»[63]. Зайве казати, що Цеткін однозначно відкинула тезу Лєві про виродження молодої радянської республіки та встановлення партійним апаратом, ізольованим од пролєтаріяту та піднесеним над ним, диктаторського режиму. Щоправда, вона вважала за необхідне визначити суспільну ізоляцію партії, але гадала, що це лише політико-кон’юнктурне питання епізодичного значіння. Вона пояснила свою думку, вдавшись до аналоґії: «Політика більшовиків була такою сміливою, вона так невпинно рвалась до своєї мети, що до кінця і повністю слідувати їй могли тільки відбірні війська пролєтарського аванґарду»[64]. Політичний взаємозв’язок, одначе, буде відновлено через використання профспілок як лінії спілкування між партією і масами[65]. Радянські орґани гратимуть у цьому процесі головну ролю: вони представляли тільки початок зростаючого руху поступової демократизації суспільства[66].

Якщо Цеткін намагалась спростувати окремі висловлювання, Дьйордь Лукач того ж 1922 року спробував написати текст, який піддавав би критиці саму методу Люксембурґ. Лукач стверджував, що між ранніми творами Люксембурґ, в яких були очевидні її розходження з Лєніним, і рукописом про Російську революцію істнував прямий зв’язок[67]. Він закидав Люксембурґ «орґанічну» оцінку революційної ситуації, тоді як потрібна була, на його думку, «діялєктико-революційна» оцінка. Під «орґанічною» оцінкою Лукач мав на увазі те, що Люксембурґ у своїх теорах уявляла пролєтарську революцію в структурних формах буржуазних революцій[68]. На думку Лукача, Люксембурґ не змогла визнати, що буржуазна та пролєтарська революція були якісно відмінними. Характерним для буржуазної революції було те, що в лоні февдалізму вже визрів капіталізм, що його підточує і розкладає; тим-то революція є лише політичним і адміністративним приведенням суспільства у відповідність до змін, що вже безповоротно відбулись у царині економіки. Саме тому буржуазні революції проходили відносно «орґанічно» і так швидко (через «блискучий наступ») завершувались[69]. Пролєтарська революція має, одначе, геть відмінний характер. Соціялістичне господарство можна побудувати лише після захоплення влади пролєтаріятом: цим пояснюється, чому пролєтарські революції були радикальніші та ширші за буржуазні, проте не завершувалися «одним ударом»[70], а, навпаки, проходили як тривалий і болючий процес. Цей процес розвивав свідомість, і революційна партія відігравала в ньому важливу ролю. Що було вкрай важливо, так це:

«всіма засобами і за всіх обставин утримувати державну владу в руках пролєтаріяту з усвідомленням того, що загальний стан світового господарства рано чи пізно має підштовхнути пролєтаріят до революції у світовому маштабі, що вона тільки одна зможе здійснити економічні заходи в дусі соціялізму. Переможний пролєтаріят при цьому не може заздалегідь у доґматичний спосіб визначати ані свою економічну, ані свою ідеолоґічну політику. Так само, як у своїй економічній політиці (усуспільнення, концесії тощо) він має вільно маневрувати залежно від клясових зрушень, від можливости та необхідности завойовувати певні верстви трудящих на бік диктатури пролєтаріяту або, принаймні, забезпечити їх нейтралітет стосовно неї, неможливо заздалегідь визначитись у питанні такої складности: свобода. ‹…› Свобода (так само, як і усуспільнення) не може бути самоцінністю. Вона має служити пануванню пролєтаріяту, а не навпаки»[71].

Виходячи із загально-методолоґічної критики, Лукач дійшов висновку, що всі заперечення, висунуті Люксембурґ проти політики більшовиків, були недоречними. Як і Цеткін, він вважав, що инших шляхів крім того, яким рухалися більшовики, не було. Люксембурґ з цим не погоджувалась, оскільки вона дуже спрощено представляла процес пролєтарської революції, а, отже, переоцінила орґанічний елємент у розвитку. «Вона зіставляє вимоги дня завжди з принципами прийдешніх етапів революції»[72].

Реакція Карла Кауцького на брошуру Люксембурґ була своєрідним віддзеркаленням позицій Цеткін і Лукача. Як останні, Кауцький дотримувався погляду, що більшовики з кількох причин не могли діяти інакше. Зокрема, про перерозподіл землі він писав:

«Немає сумнівів, що цим актом створено в Росії величезну перепону на шляху до соціялізму. Але цього неможливо було уникнути; у найліпшому разі його можна було би провести раціональніше, ніж це зробили більшовики. Хай там як, але це означає, що Росія по суті переживає етап буржуазної революції»[73].

Так само Кауцький не погоджувався з Люксембурґ і в питанні національної політики: для нього національна незалежність була необхідною складовою демократії. Він, навпаки, закидав більшовикам непослідовність у провадженні в життя права націй на самовизначення, накидаючи на іноземні народи російське ярмо[74].

З иншого боку, Кауцький радше розділяв ентузіязм, з яким Люксембурґ захищала демократію, хоча й вважав, що вона впадала в ілюзії щодо можливости сумістити більшовизм і демократію. За Кауцьким, одне завжди буде смертельним ворогом иншого [75].

Три головні пункти критики Люксембурґ, а також відповіді на неї з боку Кауцького та пробільшовицьких «західних марксистів» (Цеткін і Лукач) схематично можна представити у вигляді такої таблиці:

Якщо ми тепер порівняємо ріжні позиції з цієї схеми, ми побачимо, наскільки сильно відріжняється позиція Люксембурґ. Коли Цеткін і Лукач як захисники політики більшовиків схвалили всі вжиті заходи, переконані, що тільки в такий спосіб можна зберегти «державну владу пролєтаріяту», Кауцький розглядав більшовизм як диктаторську спробу заперечити буржуазний характер Російської революції — спробу, приречену на поразку. Цеткін, Лукач і Кауцький — всі виходили з того, що політика щодо перерозподілу землі та инші заходи були неминучі. Але саме з цим Люксембурґ не погоджувалась. Стоячи на більш-менш волюнтаристській точці зору, вона висувала до Російської революції вимоги, виведені з теорії пролєтарської революції у високорозвинених капіталістичних країнах. На її думку, більшовизм і демократія загалом (виборче права для всіх тощо) були сумісні. Це та сама критикована Лукачем «орґанічна» оцінка, з якої витікала характеристика суспільних відносин, створених Жовтневою революцією, з притиском на «незавершеній» природі ситуації: не виключалась можливість так руху вперед — шляхом до соціялістичних відносин, як і руху назад — до реставрації капіталізму.

Отже, хоча вони визнавала, що, з одного боку, процес в революційні Росії не можна так просто втиснути в готові схеми, з иншого — її ідеї не виходили за рямці однолінійного теоретичного підходу.

2.iii. Критика «Лівих комуністів»

Ґортер, Паннекук, Рюле

Спочатку майбутні «ліві комуністи» Ґортер, Паннекук, Рюле з ентузіязмом зустріли події в Росії. Проте, як у випадку Люксембурґ, у них швидко виникли сумніви. Герман Ґортер[76], приміром, свою брошуру «Світова революція» (1918) присвятив Лєнінові як революціонерови, що він «переріс геть вище за всіх инших провідників пролєтаріяту» та «його одного можна заслужно поставити поруч із Марксом»[77]. Що Ґортера захоплювало у Російській революції найбільше, так це «максималізм» і робітничі ради. Разом з тим він також звертав увагу на відмінність ситуації у Західній Европі та Росії:

а) робітнича кляса в Росії була невелика, тоді як у Західній Европі вона була дуже великою;

б) бідні, немаєтні селяни були надзвичайно чисельні у Росії, їхня революційна поведінка була породжена опором великим землевласникам — церкві, шляхті та державі. У порівнянні з ними у Західній Европі середнє селянство та дрібне землеволодіння стало загальним порядком, й воно не має жадного революційного потенціялу;

в) державний апарат у Росії (уряд і бюрократія) «прогнив», але в Західній Европі він був дуже міцним;

г) кляса капіталістів у Східній Европі була слабка, але в Західній Европі вона дужа.

Всі ці чинники означали, що в Росії робітнича кляса мала «міцну допомогову силу селянства, і кволу орґанізацію капіталізму проти себе», тоді як у Західній Европі пролєтаріят стояв «сам супроти могутнього капіталізму»[78]. З цього Ґортер зробив два висновки. З одного боку, революції у Західній Европі перемогти набагато важче ніж у Росії, але, з иншого боку, у Західній Европі набагато легше побудувати соціялізм після революції:

«На Заході робітництво має непохитну підвалину, на котрій можна будувати соціялізм. Насамперед, банкова система, головні галузи промисловости, транспорт і обмін були вже перед війною доспілі для соціялізації. По-друге, імперіялізм протягом війни централізував продукцію й росподіл. Та орґанізація з технічного боку є надзвичайно могутньою і пролетаріят може взяти її за підвалину, на якій соціялізм буде споруджено. В Росії ті орґанізації або зовсім не істнують, або перебувають у дуже незавершеному стані.

В Росії суспільність іще не була готова перед війною для соціялізма, а за часу війни її орґанізація зазнала дуже великої виснаги. В Західній Европі суспільність уже достигла для соціялізму перед війною, а протягом війни її орґанізація і централізація досягли іще більшої сили»[79].

Мимохідь тут варто зауважити, як Ґортер, сам, напевне, того не усвідомлюючи, попри притаманний йому механістичний спосіб мислення у рамках однолінійної схеми допускає, що Російська революція може пропустити історичну стадію: хоча Росію проголошено країною, що «не була готова» для соціялізму, вона все одно його будує. Ґортер, як ми невдовзі побачимо, усуне цю непослідовність[80]. Схвальну оцінку подій у Росії grosso modo [загалом. — Пер.] також підтримували Паннекук[81] і Рюле.

Із загостренням у 1919–1920 рр. суперечок між «лівими» та иншими комуністами у Комуністичному Інтернаціоналі, відмінність, що її проводили Ґортер й инші між ситуаціями у Росії та у Західній Европі, стала важливою причиною політико-тактичного розмежування. У цьому зв’язку треба згадати брошура Паннекука «Світова революція і тактика комуністів» (1920). Коли Ґортер робив притиск на політичних і економічних відмінностях між Сходом і Заходом, Паннекук особливо підкреслював ідеолоґічний чинник. Ідеолоґія, як писав Паннекук, передбачаючи Ґрамші, є «прихованою силою» буржуазії і пролєтаріяту. У Західній Европі — на відміну від Росії — вплив буржуазії на образ мислення пролєтаріяту був дуже сильним:

«В Анґлії, Франції, Голляндії. Італії, Німеччині та Скандинавії ще у Середні віки жила сильна буржуазія з дрібнобуржуазною та примітивною капіталістичною продукцією. Коли февдалізм зазнав поразки, постала також міцна самостійна кляса хліборобів, що вони була хазяями у своїх малих економіях. На цій основі духовне життя буржуазії витворило певну національну культуру»[82].

Ситуація у Росії та Східній Европі була вельми відмінною: «не було дужих кляс буржуазії, що традиційно панують у царині духовного життя». Відтак, якщо на Заході буржуазні традиції животіли в пролєтаріяті, на Сході маси були менш вільні, а, отже, більш сприйнятливі до комуністичних ідей[83]. З цієї ріжниці випливало, що революціонери, якщо вони хотіли завоювати дух мас, мали дотримуватися у Західній Европі иншої тактики. На Заході наступати треба насамперед саме на ті орґани, в які пролєтарі ще вірили, — парлямент і профспілки. Паннекукова брошура, написана 1920 року напередодні II конґресу Комінтерну, вийшла друком майже у той самий момент як і Лєнінів твір «Дитяча хвороба „лівизни” у комунізмі». Що вражає, так це те, що згадуючи Паннекука (К. Горнера) як одного з людей, що несуть «тарабарщину» і «нісенітницю»[84], і багато пишучи про «голляндських лівих», Лєнін майже не торкається найважливішого арґументу — ріжниці між Сходом і Заходом. Все це вказує на те, що відстань «лівими комуністами» та иншими течіями зростала дуже швидко.

Лєнінова брошура стала величезним розчаруванням для «лівих комуністів». Уже підчас II конґресу Комінтерну Герман Ґортер написав «Відкритого листа до товариша Лєніна», в якому висловив своє розчарування. Хоча цей текст все ще дихав почуттям захоплення Лєніним, як «Світова революція», що її продовженням він по-своєму був[85], тепер Ґортерова критична позиція була очевидна всім. Свою заяву він почав із зауваження, що він багато чого дізнався з останньої брошури Лєніна: вона вигнала з його орґанізму багато бацил «хвороби лівизни». Одначе він вважав, що в найголовнішому Лєнін помилявся, тому що він ставив простий знак рівняння між умовами у Східній і Західній Европі. Відповідно він зробив висновок, що «саме Ваша [себто Лєнінова] книга не годиться. Для Західної Европи це найгірша з усіх можливих книг»[86].

В инших відношеннях відповідь Ґортера не містила жадних нових арґументів. Великою мірою вона зводилась до повторення ідей, уже сформульованих раніше Паннекуком, тільки тепер їх на папері виклали виразніше. Ґортер ще раз нагадав про поділ Европи:

«Мірою просування зі Сходу на Захід ми, можна сказати, перетинаємо економічний кордон, що простягнувся від Балтики до Середземного моря, приблизно від Данцига до Венеції. Ця межа відокремлює один від одного два світи. На захід від цієї межі безроздільно панує торгівельний і фінансовий капітал у спілці з потужним банківським капіталом. ‹…› Цей капітал дуже добре орґанізований, його інтереси виражають найміцніші уряди світу. На схід від цієї межі теж відбувається швидкий розвиток великої промисловости, торгівлі, транспорту та банків, але тут бракує передісторії твердого абсолютистського правління і його спадщини — сильної сучасної держави»[87].

Цим пояснюється, чому на східному та західному боці від цієї межі були потрібні ріжні тактики.

Приблизно у той самий час, коли від більшовиків відійшли Ґортер і Паннекук, залишки позитивного ставлення до російських комуністів втратив Отто Рюле[88]. Після повернення з II конґресу Комінтерну, на який він прибув як делєґат від КАПД,[89] (але який він і його товариш Мерґес по суті не відвідала, поїхавши роздратованими ще до початку самого заходу). Рюле вирішив не приховувати своїх оцінок і написав кілька статей. За Рюле, більшовики спробували перескочити через цілу історичну стадію з февдалізму прямо у соціялізм. Ця спроба виявилась невдалою, тому що запізнювалась світова революція. Що одержали в результаті? «Політичний соціялізм без господарської бази. Теоретична конструкція. Бюрократичний режим. Збірка декретів на папері. Аґітаторська фраза. І жахливе розчарування»[90].

Більшовики встановили режим надцентралізму, що він повністю відповідав буржуазному характеру їхньої революції:

«Централізм, це — орґанізаційний принцип буржуазно-капіталістичної епохи. Він слугує будівництву буржуазної держави і капіталістичної економіки, але не пролєтарської держави та не соціялістичної економіки: вони потребують системи рад»[91].

У другій з вищезгаданих публікацій Рюле спробував ретельніше обґрунтувати свою позицію за допомогою однолінійної схеми. Хто вважав, що Російська революція була початком соціяльного, пролєтарського перевороту, заявляв він, був жертвою помилкової історичної аналізи: «Російська революція, враховуючи історичні обставини, в яких вона трапилась, від самого початку могла бути тільки буржуазною революцією. Вона мала знести царат, розчистити шлях для капіталізму та допомогти буржуазії завоювати політичну владу»[92]. Рюле написав ці слова 1924 року, коли Ґортер і Паннекук дійшли аналоґічних висновків[93].

Корш

У Німецькій комуністичній партії постійно виникали ліві та опозиційні ґрупи, що виражали незгоду з розвитком подій у Радянському Союзі та з «більшовизацією» власної організації[94]. Серед тих, хто висловлював своє занепокоєння щодо цих процесів, був Карл Корш[95]. До 1925 р. він висловлював тільки несуттєві критичні зауваги, а загалом бачив у СРСР єдиний приклад успішної революції[96]. Одначе коли з Москви надійшов лист, у якому критикувалось керівництво німецької компартії (в т.ч. Фішер, Маслов та ин.) і змушували обрати нове керівництво, Корш перейшов до дій. На партійній конференції у Франкфурті-на-Майні у вересні 1925 р., він сварив керівництво Радянського Союзу за «червоний імперіялізм». У січні 1926 р. він та инші товариші заснували ґрупу «Рішуча лівиця», яка поставила собі за завдання відновлення партії. У березні 1926 р. ґрупа почала випускати опозиційний орґан «Kommunistische Politik». За місяць було опубліковано політичну плятформу ґрупи, в якій Комінтерн звинувачувано у ліквідації революційної перспективи. Були натяки й на те, що у братській російській партії переміг опортунізм[97]. Корш намагався орґанізувати опозицію і на міжнародній арені: для цього він підтримував зв’язки крім инших з Амадео Бордіґою та лідером «лівої опозиції» Т.В. Сапроновом[98]. Проте для справи орґанізації ця діяльність реальних плодів не принесла. Цікаво, що в рямцях своєї опозиційної діяльности (що в квітні 1926 р. коштувала йому партійного квитка) Корш спробував зрозуміти розвиток радянської держави та узагальнити його на теоретичному рівні.

В одній важливій статті з жовтня 1927 р. Корш виклав власну теорію «повзучої контрреволюції». У післяреволюційній Росії, писав він, одна одній постійно протистоять дві ґрупи. З одного боку, це ті, хто більше не хоче клясової боротьби або хоче її стримати (до таких належав Лєнін). З иншого боку, це ті, хто послідовно хотіли продовжувати клясову боротьбу. Перша течія керувалась насамперед державними міркуваннями, друга — клясовими інтересами. У суперечці між двома течіями зазвичай перемагали державники. Про їхні перемоги свідчили Берестейський мир, поразка «робітничої опозиції», придушення Кронштадтського повстання і ліквідація троцькістської опозиції. Накопичення часткових поразок врешті-решт призвело до великої поразки — постання нового капіталістичного суспільства:

«У рямцях простого, абстрактного та недіялєктичного способу думання видається нерозв’язною суперечністю, що ми одночасно прославляємо пролєтарську революцію Червоного Жовтня та називаємо її результат — сучасну радянську державу — новим клясовим суспільством. ‹…› І щоби розв’язати цю суперечність, більшість людей шукає джерело „первородного гріха” (одні знаходить його у Берестейському мирі, другі — у переході до НЕПу, треті — у виродженні російської комуністичної партії після смерти Лєніна 1924 р., четверті — у переході до нового етапу НЕПу 1925 р. тощо), конкретну дату, від якої починати відлік остаточного „падіння диктатури пролєтаріяту” та „перетворення революційної робітничої держави на клясову буржуазну державу”. На це сталінці цілком справедливо можуть відповісти, що „гріхопадіння” як повного, рішучого розриву з попередньою економікою і політикою ‹…› знайти неможливо».

У дійсності, наполягав Корш, буржуазна контрреволюція почалась одночасно з пролєтарською революцією. Надто після 1921 р., коли у нових економічних умовах відносини влади між суспільними клясами змінились на користь буржуазних уґрупувань, швидко посилився вплив контрреволюції. Отже, за десять років повільно та майже непомітно перемогла капіталістична реставрація[99]. Одночасно із занепадом революції у позірно безклясову, а по суті буржуазну й антипролєтарську «державну ідеолоґію» виродився і лєнінізм, що з ним треба рішуче та повністю порвати[100].

2.iv. Підсумки

У дискусіях 1920-х рр. у гурті «західних марксистів» панувало однолінійне розуміння історії: всі головні учасники дискусій виходили з того, що істнує непохитна історична послідовність формацій февдалізм—капіталізм—соціялізм. Проте якщо Кауцький з цим розумінням історії підходив до аналізи процесів тільки на національному рівні (у кожній окремій країні кожна стадія має «дозріти» до переходу на наступну стадію), инші визнавали можливість побудови соціялізму на базі відсталого капіталізму за допомогою розвинених капіталістичних країн (серед таких була Люксембурґ) і/або за умови проведення відповідної національної політики (Цеткін, Лукач). Щодо инших питань всі учасники дискусій погоджувались, що царистська імперія представляла не більше, ніж відсталий капіталізм з февдальними пережитками. Але у висновках, зроблених з «більшовицького експерименту», були вражаючі відмінності:

а) одна ґрупа авторів вважала, що для соціялізму в Радянській Росії час ще не прийшов, відсталий капіталізм мав спочатку «дозріти», а це, своєю чергою, вело до двох позицій:

i) на думку одних, Жовтнева революція була — од самого початку приреченою — волюнтаристською спробою визволити країну з лещат історичних законів; незакононароджена формація, що постала наслідком цієї спроби, швидко зазнає краху (Кауцький);

ii) на думку инших, Жовтнева революція — попри суб’єктивні наміри більшовиків — була лише буржуазним переворотом, що він відкривав шлях для вільного капіталістичного розвитку (Ґортер, Паннекук, Рюле);

б) инша ґрупа авторів вважала, що Жовтнева революція була правдивою пролєтарською революцією і що навіть у відсталій Росії за певних обставин було можливо побудувати соціялізм:

i) на думку одних, будівництво соціялізму — справа непевна: істнувала висока вірогідність відкочування до капіталізму (Люксембурґ);

ii) на думку других, перехід до протосоціялістичного суспільства політично провалився, і «повзуча контрреволюція» веде справу до реставрації капіталізму (Корш);

iii) на думку третіх, протосоціялістичне суспільство великою мірою уже створено (Цеткін, Лукач).

Фактично всі ріжні перестановки, допустимі у рямцях однолінійної схеми історії, тепер набули в «західних марксистів» завершеного вираження за винятком, що правда, одного моменту: ніхто з них не відстоював тезу про насильницьку контрреволюцію (на відміну від «повзучої контрреволюції»).

Примітки

[1] Карл Кауцький (1854-1938) довгий час вважався «папою» міжнародної соціял-демократії. Він був засновником 1883 р. і до 1917 р. головним редактором «Die Neue Zeit» — журналу, що він виконував ролю теоретичного орґану німецької соціял-демократії. Коли 1917 р. СДПН розкололась, Кауцький приєднався до лівого крила (Незалежної соціял-демократичної партії Німеччини), а 1922 р. разом з частиною НСДПН возз’єднався з правим крилом старої партії. Біоґрафічні відомості див.: Ingrid Gilcher-Holtey, Das Mandat des Intellektuellen. Karl Kautsky und die Sozialdemokratie, West Berlin: Siedler, 1986; Andrea Panaccione, Kautsky e l’ideologia socialista, Franco Angeli, Milano 1987.

[2] Найґрунтовніша аналіза представлена в кн.: Massimo L. Salvadori, Karl Kautsky and the Socialist Revolution, 1880–1938, London: New Left Books, 1978, pp. 218–225, 251–312. Менш докладні огляди див.: Hans-Jürgen Waldschmidt, Lenin und Kautsky — Verschiedene Wege der Weiterentwicklung des Marxismus, Inaugural Dissertation, Würzburg, 1966, S. 81–99, 101–124; Gary P. Steenson, Karl Kautsky 1854–1938: Marxism in the Classical Years, Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 1978, pp. 201–211, 229–231.

[3] Підсумовуючі, Сальвадорі пише про «régime „monstrum” [режим-потвору — Пре.]: в його ідеолоґічному керівництві заправляла радикальна соціялістична партія, але соціяльно він не міг встановити продукційні відносини у соціялістичному значенні, а політично він був орґанізований як абсолютистські-деспотичний лад» (Massimo L. Salvadori, La concezione del processo rivoluzionario in Kautsky (1891–1922), in «Annali Istituto Giangiacomo Feltrinelli», 1973, p. 77).

[4] Знову і знову Кауцький, що він якось зізнався, що почувається одинокою Кассандрою від марксизму, передбачував швидкий крах більшовицького режиму. Ось кілька показових цитат: «У найближчому майбутньому ми маємо стикнутися з крахом комуністичної диктатури. Ми тільки не знаємо, коли саме. Це може статися швидше чи зайняти більше часу, ніж очікується. Проте одна річ певна: оскільки більшовизм вийшов за власні межі та перебуває на підйомі, швидкість його кончини має природно прискоритися» (Karl Kautsky, Von der Demokratie zur Staats-Sklaverei. Eine Auseinandersetzung mit Trotzki, Berlin: Freiheit, 1921, S. 77); «‹…› більшовицький режим ‹…› є велетнем на глиняних ногах, який не може пережити серйозної кризи, а крім того він не здатен самовідновлюватися. Перша ліпша криза, з якою він стикнеться, має привести його до катастрофи» (Karl Kautsky, “Die Lehren des Oktoberexperiments”, in: Die Gesellschaft, I, 1925, S. 380); «Більшовизм прямує до свого кінця. ‹…› Совітську владу не смінить ані білоґвардійський бонапартизм, ані лєґітимізм. Вибори, одначе, спричинять у державі безлад, щойно червоні кремлівські суверени втратять владу над державою та можливість нею керувати» (Karl Kautsky, “Georgien und seine Denker”, in: Die Gesellschaft, Buch I, 1930, S. 258).

[5] Salvadori, Karl Kautsky and the Socialist Revolution, pp. 253.

[6] Karl Kautsky, “Die Aussichten der russischen Revolution”, in: Die Neue Zeit, nr. 35–II, (6. April 1917), S. 20.

[7] Karl Kautsky, “Stockholm”, in: Die Neue Zeit, nr. 35–II (31. August 1917), S. 507.

[8] Karl Kautsky, Die Diktatur des Proletariats, Vienna: Verlag der Wiener Volksbuchhandlung Ignaz Brand & Co., 1918, S. 28.

[9] Ibid., S. 28–29.

[10] Маркс вживав поняття «диктатура пролєтаріяту» в ріжних значеннях. Кауцький, одначе, цілком має рацію, коли покликається на Маркса, адже Маркс не передбачав однопартійної системи. Маутнер пояснює так, що «коли Маркс згадує диктатуру національних зборів, він має на увазі не ліву диктатуру, що здійснюється членами зборів через скасування прав усіх, але радше особливе правління ґрупи (національних зборів) у власних інтересах кляси (буржуазії, пролєтаріяту), що становить велику більшість населення («народ» або правдиву більшість)» (Wilhelm Mautner, “Zur Geschichte des Begriffes «Diktatur des Proletariats»”, in: Archiv für die Geschichte des Sozialismus und der Arbeiterbewegung (Grünberg-Archiv), Buch XII, 1926, S. 281–282). У цьому контексті також важливо зауважити, що поняття «диктатура» у XIX ст. також означало радше енерґійний уряд, аніж деспотію, і мало не таку неґативну конотацію, як сьогодні. Див.: Hal Draper, “Marx and the Dictatorship of the Proletariat”, in Etudes de Marxologie, n. 6, 1962, pp. 5–73.

[11] Кауцький має на увазі наступні Марксові слова: «Ми знаємо, що треба рахуватися з установами, нравами та традиціями ріжних країн, і ми не заперечуємо, що є такі країни, як Америка, Анґлія, і якби я був більше обізнаний з вашими установами, то, можливо, додав би до них й Голляндію, де робітники можуть досягти своєї мети в мирний спосіб. Разом з тим ми маємо також визнати, що у більшості країн европейського континенту важелем нашої революції має бути сила — саме сила, до якої ми одного дня маємо звернутися, щоби ствердити владу праці» (з виступу 8 вересня 1872 р. в Амстердамі, надрукованого в брюссельській ґазеті «La Liberté» і амстердамській «Algemeen Handelsblad»).

[12] В.І. Ленін. Пролетарська революція і ренеґат Кавтський [1918] // Твори. — Том XXIII. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1933. — Стор. 362.

[13] Там само. Стор. 317 і далі.

[14] Там само. Стор. 315.

[15] Там само. Стор. 376.

[16] Карло Каутський. Тероризм і комунізм. Причинки до історії революції. — Берлін—Київ, 1920. — Стор. 137.

[17] Там само. Стор. 145–146.

[18] Там само. Стор. 153.

[19] Там само. Стор. 178.

[20] Там само. Стор. 177.

[21] Там само. Стор. 194.

[22] Лев Троцкий. Терроризм и коммунизм [1920] // Сочинения. — Том XII. — Москва—Ленинград: Государственное издательство, 1925. — С. 124.

[23] Там же. С. 99.

[24] Там же. С. 100.

[25] Karl Kautsky, Von der Demokratie zur Staats-Sklaverei. Eine Auseinandersetzung mit Trotzki, Berlin: «Freiheit», 1921, S. 12.

[26] Karl Kautsky, Die Internationale und Sowjetrussland, Berlin: J.H.W. Dietz Nachf., 1925, S. 11.

[27] Ibid., S. 25.

[28] Николай Бухарин. Международная буржуазия и Карл Каутский её апостол. — Москва: Издательство газеты «Правда», 1925. Ця брошура, схоже, залишилась поза увагою Бухарінського біоґрафа Стівена Коена (див.: Stephen F. Cohen, Bukharin and the Bolshevik Revolution: A Political Biography 1888–1938, New York: Random House, 1975). Цю брошуру згадує А.Ґ. Льови, але він не вважає її полємікою з Кауцьким — він стверджує, що Бухарін втрутився у дискусію з Кауцьким, щоби провести дискусію з кимось иншим, а саме зі Сталіним (див.: A.G. Löwy, Die Weltgeschichte ist das Weltgericht. Bucharins Vision des Kommunismus, Vienna: Europaverlag, 1969, S. 259–261).

[29] Там же. С. 19.

[30] Там же. С. 23.

[31] Там же. С. 23–24.

[32] Paul Frölich, Rosa Luxemburg: Gedanke und Tat, Frankfurt am Main: EVA, 1967, S. 286.

[33] Felix Weil, “Rosa Luxemburg über die russische Revolution”, in: Archiv für die Geschichte des Sozialismus und der Arbeiterbewegung (Grünberg-Archiv), Buch XIII, 1928, S. 285–298.

[34] Після вбиства у січні 1919 р. Рози Люксембурґ і Карла Лібкнехта найважливішим керівником тоді ще вельми слабкої Німецької комуністичної партії став юрист Паль Лєві (1883–1930). Лєві, що він відчував сильну відразу до ліворадикального авантюризму, дуже швидко наполіг на розриві з лівим крилом партії, що воно 1920 р. оформилось в окрему Комуністичну робітничу партію Німеччини. Невдовзі після цього він склав з себе повноваження голови, і його загалом виключили з партії — за відкриту критику невдалого «березневого наступу» комуністів (1921). Пізніше він приєднався до лівого крила соціял-демократів. Про нього див.: Charlotte Beradt, Paul Levi. Ein demokratischer Sozialist in der Weimarer Republik, Frankfurt am Main: EVA, 1969.

[35] Paul Levi, “Einleitung”, in: Rosa Luxemburg, Die russische Revolution. Eine kritische Würdigung, Berlin: Gesellschaft und Erziehung, 1922, S. 16.

[36] Ibid., S. 35.

[37] Ibid., S. 29.

[38] Цей термін належить Троцькому. Див.: Tony Cliff [Ygael Gluckstein], “The Revolutionary Party and the Class, or Trotsky on Substitutionism”, in International Socialism, Vol. I, No. 2 (Autumn 1960), pp. 14–26.

[39] Ibid., S. 50–51.

[40] Ibid., S. 47.

[41] Ibid., S. 51.

[42] Роза Люксембурґ (1870–1919), економіст, перед першою світової війною стояла на лівому крилі німецької соціял-демократії. Після голосування соціял-демократичної фракції у Райхстазі за воєнні кредити (4 серпня 1914 р.) вона разом з Карлом Лібкнехтом і Францом Мерінгом працювала над створення лівої опозиції, що вона 1916 р. оформилась у «Спілку Спартака», а на переломі 1918–1919 рр. стала Німецькою комуністичною партією. Люксембурґ, що вона за свою нелєґальну діяльність майже весь час з лютого 1915 р. до жовтня 1918 р. провела у в’язниці (спочатку її звинувачували в державній зраді, потім тримали за ґратами нібито для її ж безпеки), було вбито 1919 р. членами «Фрайкору». Рекомендовані життєписи Люксембурґ: J.P. Nettl, Rosa Luxemburg, Oxford: Oxford University Press, 1966; Annelies Laschitza, Im Lebensrausch, trotz alledem. Rosa Luxemburg: eine Biographie, Berlin: Aufbau-Verlag, 1996.

[43] Див., прим.: Rosa Luxemburg, “Die Revolution in Russland”, in: Spartacus, nr. 4 (April 1917), S. 3–4; Rosa Luxemburg, “Der alte Maulwurf”, in: Spartacus, nr. 5 (Mai 1917), S. 1–2. Обидві статті було опубліковано пед підпису, але їх приписують Люксембурґ (див.: Nettl, op. cit., S. 680–681).

[44] Роза Люксембурґ. Про Російську революцію [1918] // Роза Люксембурґ, Ґеорґ Лукач. Про Російську революцію. — Київ: «Вперед», 2012. — Стор. 6.

[45] Там само. Стор. 6–7.

[46] Там само. Стор. 7.

[47] Там само. Стор. 17.

[48] Там само. Стор. 18–19.

[49] Rosa Luxemburg, “Leitsätze über die Aufgaben der internationalen Sozialdemokratie” [1916], in: Gesammelte Werke, Band 4, Berlin: Dietz Verlag, 1974, S. 43–47.

[50] Люксембурґ. Про Російську революцію. Стор. 20.

[51] Там само. Стор. 27.

[52] Там само. Стор. 29.

[53] Там само. Стор. 31.

[54] Там само. Стор. 35.

[55] Лєві у передмові до брошури однозначно виступає за таке розуміння її слів.

[56] Adolf Warski [Warszawski], Rosa Luxemburgs Stellung zu den taktischen Problemen der Revolution, Hamburg: Verlag der Kommunistischen Internationale, 1922, S. 7. Твердження Жильбера Бадія, що Варський згадав про листа «через тридцять років», безпідставне, про що свідчить дата брошури (Gilbert Badia, “Rosa Luxemburg und Lenin”, in: Claudio Pozzoli (hrsg.), Rosa Luxemburg oder Die Bestimmung des Sozialismus, Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1974, S. 204).

[57] Clara Zetkin, Um Rosa Luxemburgs Stellung zur russischen Revolution, Hamburg: Verlag der Kommunistischen Intemationale, 1922, S. 7.

[58] Badia, op. cit., S. 205.

[59] Rosa Luxemburg, “Rede für die Beteiligung der KPD an den Wahlen zur Nationalversammlung” [1918-1919], in: Gesammelte Werke, Band 4, Berli: Dietz, 1974, S. 484.

[60] Luciano Amodio, La rivoluzione bolscevica nell’interpretazione di Rosa Luxemburg, in «Annali Istituto Giangiacomo Feltrinelli», 1973, pp. 289–325; Annette Jost, “Rosa Luxemburgs Lenin-Kritik”, in; Jahrbuch Arbeiterbewegung, nr. 5, 1977, S. 77–103.

[61] Zetkin, Um Rosa Luxemburgs Stellung zur russischen Revolution, S. 132–144. Книга Цеткін є своєрідним продовженням попередніх статей — відповідей на критику більшовизму Кауцьким. Див.: Katja Haferkorn und Peter Schmalfuss, “Für die Bolschewiki. Eine bisher unbekannte Arbeit Clara Zetkins vom Jahre 1918”, in: Beiträge zur Geschichte der Arbeiterbewegung, nr. 30, 1988, S. 620–631.

[62] Ibid., S. 146.

[63] Ibid., S. 38.

[64] Ibid., S. 199.

[65] Ibid., S. 202–203. Примітно, що Цеткін, як Кауцький і Троцький до неї, для обґрунтування своєї думки вдавалась до аналоґій. Швидкий рух вперед аванґарду, машиніст паровозу, наїзник — всі ці образи стрімкої швидкости мали передати ідею неминучости процесу.

[66] Ibid., S. 204–213. Хоча вона постійно ототожнювала себе з Радянським Союзом, схоже, що пізніше симпатії Цеткін були радше на боці Бухаріна, ніж Сталіна. Вона ніколи не приставали на опозиційну антибюрократичну позицію. Див.: Hermann Weber, “Zwischen kritischem und bürokratischem Kommunismus. Unbekannte Briefe van Clara Zetkin”, in: Archiv für Sozialgeschichte, Buch XI, 1971, S. 417–448.

[67] Ґеорґ Лукач. Критичні міркування щодо брошури Рози Люксембурґ «Російська революція» [1923] // Роза Люксембурґ, Ґеорґ Лукач. Про Російську революцію. — Київ: «Вперед», 2012. — Стор. 61–84. Лукач поділяв думку, що Люксембурґ підчас написання рукописи була погано поінформована, але в принципів вважав це несуттєвим. «Адже, абстрактно кажучи, цілком можна припустити, що ‹…› зазначена товаришами Варським і Цеткін переміна в її поглядах означала помилкову тенденцію» (Лукач. Згад. твір. Стор. 61).

[68] Там само. Стор. 74.

[69] Там само. Стор. 72.

[70] Там само. Стор. 74.

[71] Там само. Стор. 83.

[72] Там само. Стор. 66.

[73] Karl Kautsky, “Rosa Luxemburg und der Bolschewismus”, in: Der Kampf, nr. 15, 1922, S. 35.

[74] Ibid.

[75] Ibid., S. 44.

[76] Герман Ґортер (1864–1927), філолоґ, від 1897 р. був членом голляндської Соціял-демократичної робітничої партії (СДАП). Як помітний представник лівого крила партії, 1909 року разом з Вейнкоопом та иншими заснував Соціял-демократичну партію, що вона 1918 року перетворилась на Комуністичну партію Голляндії. Через критичне ставлення до більшовизму Ґортер покинув орґанізацію і 1920 року вступив до лав Комуністичної робітничої партії Німеччини (КАПД). Пізніше орґанізував голляндську секцію цієї партії — Комуністичну робітничу партію Нідерляндів (КАПН), що вона, одначе, залишалась на узбіччі політичного життя, аж поки 1932 року не розпалася. Життєпис Ґортера див.: Herman De Liagre Böhl, Met al mijn bloed heb ik voor U geleefd. Herman Gorter 1864–1927, Amsterdam: Balans, 1996.

[77] Герман Ґортер. Світова революція [1918]. — Відень: Українська секція Комуністичної партії Австрії, 1922. — Стор. 60.

[78] Там само. Стор. 67.

[79] Там само. Стор. 68.

[80] На момент написання «Світової революції» Ґортер вже ставився до більшовиків критично, але у брошурі цього майже не видно. У приватних листах він, одначе, не приховував своїх сумнівів щодо політики перерозподілу землі та національного самовизначення (див.: De Liagre Böhl, op. cit., pp. 195–197). Тут впадає в очі подібність до критичної позиції Люксембурґ. Чи підтримували Ґортер і Люксембурґ зв’язок, я не знаю; не виключено, що вони виробили свої погляди незалежно один від одного, тим більше що вони лоґічно витікають з поглядів, уже висловлених обома раніше.

[81] Ще 1919 року Паннекук був переконаний, що «у Росії комунізм здійснюється на практиці вже майже два роки» (K. Horner [Anton Pannekoek], “De groei van het kommunisme”, in: De Nieuwe Tijd, Band XIV, 1919, p. 495). Антон Паннекук (1873–1960), астроном, 1899 року вступив до СДАП. З 1906 по 1914 р. жив у Німеччині, де був помітний як теоретик на лівому крилі соціял-демократії. Після 1918 р. вступ до лав Комуністичної партії Нідерляндів, але вийшов з неї 1921 р. Він симпатизував КАПД і підтримував контакти з Ґрупою комуністів-інтернаціоналістів і комуністів рад Генка Канна Майєра. Див.: Corrado Malandrino, Scienza e socialismo. Anton Pannekoek (1873–1960), Franco Angeli, Milano 1987; John Gerber, Anton Pannekoek and the Socialism of Workers’ Self-Emancipation 1873–1960, Dordrecht: Kluwer, 1989.

[82] Anton Pannekoek, Weltrevolution und kommunistische Taktik, Vienna: Arbeiterbuchhandlung, 1920, S. 12.

[83] Ibid.

[84] В.І. Ленін. Дитяча хвороба „лівизни” у комунізмі [1920] // Твори. — Том XXV. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1931. — Стор. 173.

[85] «Відкритий лист» Ґортера тематично утворює з брошурами, писаними підчас війни, єдине ціле. В «Імперіялізмі» він закликав робітників до міжнародної єдности. У «Світовій революції» він указував робітникам на безпосередню необхідність соціяльної революції. Центральною темою «Відкритого лсита» був чисто пролєтарський характер міжнародної революційної боротьби (див.: De Liagre Böhl, op. cit., p. 251).

[86] Herman Gorter, Offener Brief an den Genossen Lenin, Berlin KAPD, 1920, S. 213.

[87] Ibid., S. 178–179.

[88] Отто Рюле (1874–1943), вчитель, перед першою світовою війною належав до лівого крила Соціял-демократичної партії Німеччини (СПД). 1915 року став другим депутатом Райхстаґу, який проголосував проти воєнних кредитів. Хоча він був одним із засновників Комуністичної партії Німеччини, його виключили з партії 1920 р. Стояв біля початків КАПД і як представник цієї партії був делєґатом II конґресу Комінтерну. Пізніше виступив противником усіх політичних партій («Революція — не партійне діло!»), після чого його виключили з КАПД. 1933 року Рюле через Праґу виїхав до Мексики. Див.: Friedrich Georg Herrman, “Otto Rühle als politischer Theoretiker”, in: Internationale wissenschaftliche Korrespondenz zur Geschichte der deutschen Arbeiterbewegung, Dezember 1972, S. 16–60 und April 1973, S. 23–50; Gottfried Mergner, Arbeiterbewegung und Intelligenz, Starnberg: Raith, 1973; Henry Jacoby und Ingrid Herbst, Otto Rühle zur Einführung, Hamburg: Junius, 1985.

[89] Hans Manfred Bock, Syndikalismus und Linkskommunismus van 1918–1923. Zur Geschichte und Soziologie der FAUD (S), der AAUD und der KAPD, Meisenheim am Glan: Anton Hain, 1969, S. 251–255; Mergner, op., S. 154–158.

[90] Otto Rühle, “Moskau und wir”, in: Die Aktion, Jahr X, nr. 37–38 (18. September 1920).

[91] Otto Rühle, 1920b, “Bericht über Moskau”, in: Die Aktion, Jahr X, nr. 39–40 (2. Oktober 1920).

[92] Otto Rühle, Von der bürgerlichen zur proletarischen Revolution, Dresden: Am Anderen Ufer, 1924, S. 17.

[93] Короткий виклад див.: Hans Manfred Bock, “Zur Geschichte und Theorie der Holländischen Marxistischen Schule”, in: Anton Pannekoek and Herman Gorter, Organisation und Taktik der proletarischen Revolution, Frankfurt am Main: Neue Kritik, 1976, S. 31–48.

[94] Короткий огляд цих ґруп див.: Otto Langels, Die ultralinke Opposition der KPD in der Weimarer Republik, Frankfurt am Main: Peter Lang, 1984.

[95] Карл Корш (1886–1961), юрист, вступ до Незалежної соціял-демократичної партії Німеччини (УСДП) 1917 р. і разом з лівим крилом цієї партії 1921 р. перейшов до комуністів. З 1923 р. він був депутатом Тюрінґського ляндтаґу, а кілька місяців навіть виконував у цій землі обов’язки міністра юстиції. Після виключення 1926 р. з компартії він короткий час був у «Рішучій лівиці». У ці роки ідеї Корша еволюціонували у бік «комунізму рад». 1933 р. він еміґрував до Данії, і звідти 1936 р. переїхав до США. Див.: Michael Buckmiller, “Zeittafel zu Karl Korsch — Leben und Werk”, in: Jahrbuch Arbeiterbewegung, Buch 1, 1973, S. 103–106; Michael Buckmiller, Karl Korsch und das Problem der materialistischen Dialektik. Historische und theoretische Voraussetzungen seiner ersten Marx-Rezeption (1909–1923), Hannover: SOAK, 1976; Patrick Goode, Karl Korsch: A Study in Western Marxism, London: Macmillan, 1979.

[96] Buckmiller, “Zeittafel zu Karl Korsch — Leben und Werk”, S. 62; Douglas Kellner, “Korsch’s Revolutionary Historicism”, in Telos, issue 26 (Winter 1975-1976), p. 83.

[97] Entschiedene Linke, “Resolution zur Politik und Taktik der KPD und Komintern”, in: Kommunistische Politik, nr. 2 (April 1926), S. 2–4.

[98] «З Амадео Бордіґою, керівником італійських соціялістів, він познайомився у Москві. Потім він познайомився із Сапроновим, ‹…› коли останній — очевидно, таємно, — приїздив до Берліна. Вони багато говорили та погодилися співпрацювати в опозиційній роботі» (Hedda Korsch, “Memories of Karl Korsch”, in New Left Review, series I, issue 76 (November–December, 1972, p. 42). Докладніше про спробу сформувати міжнародну опозицію див.: Danilo Montaldi, Korsch e i comunisti ltaliani. Contra un facile spirito di assimilazione, Savelli, Roma 1975; Michel Prat, “L’échec d’une opposition internationale de gauche dans le Komintern, 1926”, in: Communisme. Revue d’Etudes Pluridisciplinaires, n. 5, 1984, pp. 61–75.

[99] [Karl Korsch], “Zehn Jahre Klassenkämpfe in Sowjetrussland”, in: Kommunistische Politik, Jahr II, nr. 17–18 (Oktober 1927). Також див.: Karl Korsch, “15 jaren Octoberrevolutie. Legenden en werkelijkheid van het socialisme in Sowjet-Rusland”, in: De Nieuwe Weg, B. VII, 1932, S. 327–330.

[100] [Karl Korsch], “Die Zweite Partei”, in: Kommunistische Politik, Jahr II, nr. 19–20 (Dezember 1927). Про Коршеву теорію радянського суспільства див.: Claude Orsoni, “Karl Korsch und die Russische Revolution”, in: Michael Buckmiller (hrsg.), Zur Aktualität van Karl Korsch, Frankfurt am Main: EVA, 1981; Hans-Jürgen Kornder, Konterrevolution und Faschismus. Zur Analyse van Nationalsozialismus, Faschismus und Totalitarismus im Werk van Karl Korsch, Frankfurt am Main: Peter Lang, 1987, S. 149–159. Одним з Коршевих учнів (і, як і він, членом «Рішучої лівиці») був Курл Мандельбаум (Курт Мартин), що він здійснив переосмислення лєнінінзму з марксистьких позицій: Kurt Mandelbaum [Kurt Martin], Sozialdemokratie und Leninismus. Zwei Aufsätze, West Berlin: Rotbuch, 1974; Kurt Martin [Kurt Mandelbaum], “I Am Still the Same, but…”, in Development and Change, issue 10, 1979, pp. 503–513.

Пер. з анґл.: «Вперед»

Джерело: Marcel van der Linden, Western Marxism and the Soviet Union: A Survey of Critical Theories and Debates since 1917, Leiden—Boston: Brill, 2007, pp. 11–44.