Кляса, політика та Дебре

Андре Ґундер Франк і Саїд А. Шах

Чесна і конструктивна критика творчости Дебре не може не розпочатися з визнання її важливости та цінности. Як революційний документ в найкращих традиціях публіцистики, низка статей Дебре звертається — і нас закликає звернутися — до найважливіших політичних питань нашого часу, — до питань, яких багато хто прагнув уникнути. Дебре піддав переконливій критиці псевдореволюційні тенденції та щиро закликав до зброї в ім’я революції. Ба більше: цьому закликові повністю відповідала його особиста поведінка, чого про більшість з нас сказати не можна. Але все це — і з цим він погодився би першим — не ставить творчість Дебре над критикою. Навіть навпаки — критичний, але якомога об’єктивніший розбір текстів Дебре від цього стає ще важливішим.

На нашу думку, тези Дебре потребують критики з двох головних причин: по-перше, вони не базуються на ретельній аналізі латиноамериканського суспільства, не кажучи вже про увагу до його клясової структури; по-друге, як наслідок у них теорія відокремлюється від практики, і, виходячи з хибного розуміння природи латиноамериканської революції, у них недооцінюється політична роля збройної боротьби та масової участи, а також важливість їхнього взаємозв’язку. Брак аналізи суспільства не був би такою серйозною хибою політичного трактату (на від відміну від твору аналітичного), якби він не призводив до увічнення — у відмінній формі — тієї самої політичної слабкости революційної політики в Латинській Америці, що її Дебре саме хоче подолати. У цьому критичному розборі ми розглядатимемо радше центральні тези Дебре, ніж окремі «цитати», що вони часто суперечать його власним центральним тезам.

1) Твори Дебре є не аналізою латиноамериканського суспільства, а політичними трактатами, і саме як політичні трактати їх і треба розглядати. В жадному з трьох нарисів Дебре — навіть у, напевне, найбільш аналітичному з них «Питаннях революційної стратеґії у Латинській Революції» — не знайти ні економічної, ні соціяльної аналізи Латинської Америки. Зокрема бракує в них аналізи виробничої або клясової структури Латинської Америки або якихось її областей. Відповідно Дебре не аналізує латиноамериканське суспільство політично, якщо не говорити за аналізу латиноамериканських політичних рухів (а про них він пише), не аналізує його як основу цих політичних рухів. У своїй політичній проґрамі латиноамериканської революції Дебре не пропонує навіть вступу до якоїсь економіко-соціяльно-політичної аналізи.

Цей брак аналізи — а значить неможливість оперувати аналізою — соціяльного середовища та динаміки, в якій має працювати латиноамериканський революціонер, вочевидь одріжняє Дебре, а також кубинську революцію, від російської, китайської та в’єтнамської революцій, в яких не тільки Лєнін, Мао Цзе-дун і Хо Ши Мін, але багато инших керівників продемонстрували вміння здійснювати таку соціяльну аналізу, на яку спиралася би революційна теорія і практика. Керівництво цих революцій вивчало та розуміло суспільства, в яких успішно провадилась політична робота. За свідченнями самого Дебре на «суді» в Болівії, і Че однією рукою писав політичну економію Латинської Америки, поки иншою воював у Болівії.

Аналіза — на відміну від методи проб і помилок — означає не запозичення з Москви схеми протистояння національної буржуазії та февдалізму чи з Пекіну проґрами спільної фронти чотирьох кляс, чи троцькістської формули перманентної революції в умовах нерівномірного та комбінованого розвитку. У Латинській Америці необхідно аналізувати, як формувалась і як продовжує перетворюватися клясова структура через колоніяльну та неоколоніяльну структуру, накинуту всім областям континенту. Для дослідження дійсности та ріжних варіянтів дійсности Латинської Америки треба звертатися до марксистської методи, а вона не допускає простого розвішування ярликів чи схематизму, до чого припустився навіть Дебре, приміром, у визначенні «февдальної оліґархії».

2) Дебре відокремлює — не може поєднати — революційну теорію і революційну практику. Заперечуючи слушність — а значить відмовляючись дати відповідь на — запитання, чи є латиноамериканська революція буржуазною чи соціялістичною, Дебре заплутує питання природи революції. Ця помилка, як нам здається, є прямим наслідком його невиконання необхідної роботи з аналізи латиноамериканської соціяльно-економічної дійсности, хоча йому й вдалося, на думку деяких спостерігачів, підірвати довіру до доктрин, завезених з Европи та Азії. Далі теорія Дебре кубинської революції сама у важливих питаннях відхиляється від кубинської революційної практики. Наприклад, у моделі Дебре не знайшлось місця для дій «Руху 26 липня» за межами Сьєрри-Маестри та їхньої політичної важливости для революційної практики та теорії. Зауваження про практичну нездатність руху забезпечити Фіделя зброєю недостатньо, щоби списати його з рахунків як політично неважливий, і є одним з багатьох симптомів недооцінки Дебре політики в революції на Кубі та инших частинах світу. Варто повторити ще раз, що перемогу кубинська революція завоювала не тільки в Сьєррі-Маестрі до 1 січня 1959 року, як можна зрозуміти зі слів Дебре, але також через поширення після зазначеної дати на всю Кубу, з чим Дебре, можливо, погодився би. Адже, як зауважив Фідель у своєму виступі 8 квітня 1968 року:

«по справедливості кажучи, ми не можемо стверджувати, що революція перемогла першого січня [1959 року]. Так склалося, що ми ототожнюємо революцію тільки зі збройною боротьбою, але в дійсності першого січня перемогло повстання. … Чи могли ми в ті перші дні дійсно сказати, що ми знаємо, що таке революція? В ті дні ми мали відчуття — відчуття боротьби, відчуття повстання…»

Отже, як 26 липня 1953 року чи 2 грудня 1956 року не обов’язково мали привести до партизанської війни (зрештою ці рухи таких намірів не мали, не мали їх й инші запляновані та здійснені повстання в инших місцях), так само боротьба в Сьєррі-Маестрі не обов’язково вела саме до соціялістичної революції. Якби кубинська революція 1959 року зупинилась, вона, звичайно, пішла би під укіс і зазнала би повної поразки. На щастя, рух і напрямок кубинської революції (що вони частково живилися політичною мобілізацією за межами Сьєрри-Маестри) змогли подолати буржуазний етап. Не всі революційні рухи — навіть партизанські — перемогли. Більшість їх — найпомітніше з усіх алжирський — зазнали поразки, і, починаючи від Престеса у Бразилії до Мачадо в Венесуелі, збройна боротьба не дала політичних ґарантій проти реформізму. На відміну від них політичне керівництво воєнними діями дозволило китайцям і в’єтнамцям уникнути поразки революції. Крім того треба зауважити, що клясова структура на Кубі, рішення кубинської буржуазії капітулювати та перебратися до Маямі і її здатність наважитися на таке рішення, а також міжнародна розстановка сил значно скоротили буржуазний етап, що його мала подолати революція на Кубі, порівняно з рештою сьогоднішньої Латинської Америки. Отже, розповідь Дебре неточна. Тим більше його модель не можна вважати досконалим посібником, якщо маємо розглядати кубинську революцію як аванґард і складову частину латиноамериканської революції.

Якби Дебре поєднав проґраму революційної дії з аналізою латиноамериканського суспільства або хоча б кубинського суспільства, замість виводити її переважно з більш-менш правильної аналізи кубинського та латиноамериканських революційних рухів, він би ніколи не дійшов до того, щоби висувати рекомендації щодо революційної практики без поєднання з революційною теорією, а точніше в поєднанні з хибною революційною теорією. Говорячи конкретно, аналіза клясової та неоколоніяльної структури Латинської Америки допомогла би Дебре побачити, що поточний розвиток соціялістичної революційної теорії в Латинській Америці вочевидь є необхідною — хоча й недостатньою — умовою успішною революційної практики. Говорячи конкретно, правильна революційна теорія необхідна для убезпечування того, щоби, зіткнувшись з першою ж перешкодою, позірно революційна практика не скотилась би у frente amplia (широкий фронт), такий як у Престеса у Бразилії, у paz democratica (демократичний мир), як у Мачадо у Венесуелі, або у НАСАКОМ (націоналізм, іслам і комунізм), як він практикувався в Індонезії за Сукарно, з усіма неминучими наслідками.

Аналіза латиноамериканської клясової структури показала би, хто є ворогом, з яким треба боротися (буржуазія, а також імперіялізм), яку політичну зброю він має у своєму розпорядженні (реформізм і спокуси), на кого революція може розраховувати, як треба проводити політичну мобілізацію народів, одним словом, якою мають бути теорія і практика латиноамериканської революції. Геть не випадково у своєму заклику створити «один, два, багато В’єтнамів» Че сказав, що «у нашій Америці, я в цьому майже переконаний, відбудеться соціялістична революція».

Брак у Дебре аналізи латиноамериканського суспільства та необхідного зв’язку між революційною теорією і практикою ведуть до того, що він недооцінює важливість участи в революційній політиці мас і нехтує політичною ролею воєнної дії в орґанізації мас для участи в політиці. Дебре приваблює ідея революційного поштовху, що його робить партизанській загін, і він сподівається, що якщо доручити керівництво революцією сільському партизанському загонові замість міської партії чи навіть завсідникам кав’ярень, революція не зупиниться і через формування народної армії прийде до перемоги. Але ніде у Дебре не сказано, як партизанський загін згодом має перетворитися на народну армію і на народний політичний рух, необхідний для революції. Замість пропонувати, як партизанське foco (вогнище) могло би створити політичні або навіть воєнні умови для подальшого розвитку, критика Дебре самозахисту та політичної роботи партизан у сільській місцевості та його зневага зв’язками партизан з рухом, подібним до «Руху 26 липня» на Кубі, а також в инших куточках Латинської Америки, схоже, спрямована проти орґанізації широкого політичного руху. Проте підчас конференції Організації латиноамериканських студентів Фідель заявив, що потреба у початковому партизанському осередку революційного руху «не означає, що партизанський рух може постати без будь-якої попередньої роботи; така потреба не означає, що партизанський рух є чимось, що може істнувати без політичного керівництва. Ні! Ми не заперечуємо ролю політичних орґанізацій. Партизанську війну розпочинає політичний рух, політична орґанізація».

Отже, воєнні дії вимагають належного політичного керівництва та забезпечення, інакше як з будинком, зведеним на слабкому фундаменті, перша ж буря знесе так фундамент, як і надбудову. Чітка аналіза з клясових позицій є обов’язковою для ретельно (тактично) обраних і політично (стратеґічно) націлених актів збройної боротьби, якщо така боротьба претендує на воєнну перемогу над ворогом і на політичну мобілізацію народу як друзів революції. Народна база необхідна не тільки для забезпечення поставок, зв’язку та пропаґанди, потрібних для бойових дій, але остання також має забезпечити наступну мобілізацію народу і його участь у політиці — вона має для цього принципову важність. Отже, успішна збройна боротьба та правильна політична мобілізація потребують належної аналізи латиноамериканського суспільства з клясових позицій. Така політична аналіза також безперечно указала б на необхідність сільської партизанської війни, але вона допомогла б усунути з проґрами латиноамериканської революції Дебре деякі із суперечностей і підсилити її у частині політичної стратеґії.

Пер. з анґл.: «Вперед».

Джерело: Andre Gunder Frank and S. A. Shah, “Class, Politics, and Debray”, in Monthly Review, Vol. 20, No. 3 (July-August, 1968).