Огляд індіянського питання

Хосе Карлос Мар’ятеґі

I. До постанови питання

Расове питання, коли його обговорюють буржуазні інтелєктуали Латинської Америки, слугує, між иншим, для того, щоб приховати справжні проблєми континенту чи знехтувати ними. Перед марксистською критикою стоїть завдання якомога швидше повернути йому його правдивий вимір, звільнити його від будь-якого оманного та педантичного викривлення. Ув економічному, суспільному та політичному пляні расове питання, як і земельне питання, полягає по суті в знищенні февдалізму.

Через поневолення від часів еспанської конкісти індіянські раси Латинської Америки перебувають у ганебному стані відсталости та неписьменности. Кляса експлоататорів — спочатку еспанців, а потім креолів — у ріжний спосіб продовжує пояснювати становище індіянських рас їхньою неповноцінністю чи примітивністю. Тут панівна кляса лише повторює арґументи білої раси, чому вона так поводиться з колонізованими народами.

Соціолоґ Вільфредо Парето[1], що зводить расу до лише одного чинника, що визначає форми суспільного поступу, лицемірство, з яким расові ідеї використовується у провадженні імперіялістичної політики та поневоленні народів білими, охарактеризував так: «Теорія Арістотеля про натуральне рабство знаходиться своїх прихильників також у гурті сучасних цивілізованих народів, коли заходить за виправдання завоювань і панування над „расово неповноцінними“ народами. Як Арістотель стверджував, що істнують люди, що є рабами від природи, а є инші — рабовласники, і що вигідно, коли перші прислуговують, а другі — панують, це справедливо й корисно для усіх, так само сучасні народи, що нагородили себе епітетом „цивілізовані“, стверджують, що народи поділяються на тих, хто природно мають панувати (до цієї катеґорії вони зараховують себе), і на тих, хто мають підкорятися, і цих останніх вони воліють експлотувати. Отже, справедливим, догідним і корисним для всіх є стан, коли одні керують, а инші їм слугують. Звідси випливає, що анґлієць, німець, француз, бельґієць чи-то італієць, якщо він бореться і вмирає за свою батьківщину, є героєм, а африканець, що наважується боронити свою батьківщину від цих націй, є підлим бунтівником і зрадником. То-ж европейці виконують свій священний обов’язок знищувати африканців, як-от у Конґо, щоби навчити тих бути цивілізованими, і завжди знайдуться благочестиві обожнювачі цього витвору «миру, проґресу і цивілізованости». Варто додати, що добрі цивілізовані народи з таким милим лицемірством запевняють, що діють во благо експлоатованих рас, коли пригноблюють їх або навіть коли їх знищують, і такі щедрі є цивілізовані народи на любов, що хочуть одарувати пригноблені раси волею силоміць. Саме так анґлійці визволили індійців від „тиранії“ радж, німці визволили африканців від „тиранії“ чорношкірих царів, французи визволили мешканців Мадаґаскару і — щоб зробити їх ще „вільнішими“ — повбивали багатьох мадаґаскарців, а инших поставили у таке становище, що де-факто є рабством. Так італійці визволили арабів від турецького „гноблення“. Все це говориться серйозним тоном; навіть знаходяться ті, хто цьому вірить. Кіт ловить мишу й їсть її, але не каже, що робить це во благо миші, не виголошує доктрини про рівність усіх звірів і не зводить очі до неба, славлячи „Отця нашого“». («Трактат із заґальної соціолоґії», том ІІ).

Експлоатацію індіянських народів Латинської Америки теж хочуть виправдати, що вона буцімто служить культурному та моральному спасінню пригноблених рас.

Колонізація Латинської Америки білою расою — це неважко довести — мала своїм наслідком відсталість і пригноблення індіянських рас. Природній розвиток цих рас було перервано гнобленням з боку білих і метисів. Такі народи як кечуа чи ацтеки, що досягли високого ступіню суспільної орґанізації, за колоніяльного режиму деградували до рівня розпорошених по континентові землеробських племен. Те, що залишилось від цивілізації у індіянських общинах Перу, є, головним чином, спадок давньої автохтонної орґанізації. У февдальному сільському господарстві біла цивілізація у більшості випадків не створила ані осередків міського життя, ані індустріялізації, не запровадила механізації; у гірських латифундіях, за виключенням окремих тваринницьких господарств, панування білих навіть з технолоґічної точку зору не означає жадного проґресу порівняно з культурою тубільців.

«Індіянським питанням» ми називаємо февдальну експлоатацію корінного населення у господарствах великих землевласників. Індіянець у дев’яносто дев’яти відсотках випадків є не пролєтарем, а рабом. Капіталізм — як економічна і політична система — показує себе неспроможним побудувати вільну від вад февдалізму економіку в Латинській Америці. Упереджене ставлення до індіянської раси як до раси нижчої дозволяє експлоатувати їх працю гранично: капіталізм не готовий відмовитися від цієї переваги, адже він має з неї стільки зиску. Запровадження найманої праці і механізації у сільському господарстві не позбавляють великоземельні господарства февдального характеру. Це лише покращує систему експлоатації землі й селянських мас. Велика частина наших буржуа і «гамоналів»[2] радо вітає тезу про неповноцінність індіянців: індіянське питання, на їхню думку, є проблємою етнічною, а ключом до його розв’язання є змішування індіянської раси з вищими расами іноземців. Проте істнування економіки, що ґрунтується на февдалізмі, гостро суперечить імміґраційному рухові, що його було б достатньо для цього перетворення через змішування рас. Зарплатня, що її платять ув асьєндах[3] на узбережжі та в горах (коли систему найманої праці там усе ж запроваджують), виключає можливість працевлаштування у сільському господарстві імміґрантів з Европи. Селяни-міґранти ніколи не погодяться працювати в умовах, у яких працюють індіянці: їх можна привабити тільки перспективою стати дрібним землевласником. Індіянця ніким не замінити на сільськогосподарських роботах ув асьєнді на узбережжі, хіба що неґром-рабом чи китайцем-«кулі»[4]. Пляни щодо колонізації европейськими міґрантами наразі розглядаються лише щодо лісистого реґіону сходу країни, знаного як Монтанья. Теза, що індіянське питання є етнічною проблємою, не варта дальшого обговорення, однак варто зауважити, наскільки запропоноване розв’язання питання суперечить інтересам і можливостям буржуазії і гамоналізму, але саме у цьому гурті переважають прибічники такого розв’язання.

Для анґлійського імперіялізму чи імперіялізму янкі економічна цінність цих земель була б набагато меншою, коли б разом з багатими природніми ресурсами тут не було відсталого й бідного індіянського населення, що його можна посилено експлоатувати за допомогою національної буржуазії. Історія цукрової промисловости Перу, що вона наразі переживає кризу, доводить, що її прибутки базувалися головно на дешевості робочої сили, себто на бідності сільськогосподарських робітників. Якщо говорити за техніку, ця галузь господарства ніколи не перебувала в умовах, що дозволяли б їй конкурувати на світовому ринку з иншими країнами. Відстань до ринків споживання створювала додатковий кошт на транспортування, проте усі ці перешкоди вдосталь компенсувала дешева робоча сила. Праця поневолених сільських мас, які мешкають у халупах і позбавлені будь-яких прав і свобод, які змушені тяжко працювати довгі робочі зміни, дозволила перуанським цукровим баронам конкурувати з виробниками инших країн, де краще обробляється земля або встановлено захисні протекціоністські тарифи, або розташованих у більш вигідних ґеоґрафічних умовах. Іноземний капітал співробітничає з февдальною клясою, аби разом експлотувати ці сільські маси. Ба більше, подекуди неспроможність лятифундистів (гонористих і самовладних носіїв февдальних упереджень) виконувати функції керівників капіталістичних підприємств змушує іноземців брати керування латифундіями і цукровими плянтаціями до власних рук. Так зосібна відбувається з цукровою галуззю, що її у долині Чікама майже повністю привласнили собі анґлійські та німецькі компанії.

Раса має значення передусім у питанні імперіялізму. Разом з тим вона має й иншу функцію: вона заважає пов’язати боротьбу за незалежність у країнах Америки великої маси корінного населення з такою самою боротьбою в Азії чи Африці. Февдальні і буржуазні елєменти наших країн ставляться до індіянців так само зневажливо, як білі імперіялісти до неґрів і мулатів. Расові упередження панівної кляси зуповна потурають проникненню імперіялізму. Між землевласником чи креольським буржуа і його кольоровими наймитами немає нічого спільного. Клясова солідарність сполучається з расовою солідарністю чи расовими упередженнями, і це перетворює національну буржуазію на покірне знаряддя у руках імперіялізму янкі чи британців. Расове упередження притаманне більшій частині середніх кляс, що вони у зневазі до кольорового народу мавпують аристократію чи буржуазію, хоча їхнє власне змішане коріння впадає в око.

Чорна раса, привезена колонізаторами до Латинської Америки для зміцнення влади над корінної расою Америки, пасивно виконувала свою колоніяльну функцію. Сама під гнітом шаленої експлоатації, вона лише підсилювала гноблення індіянської раси еспанськими конкістадорами. Більш схильні до змішування і панібратства, більш призвичаєні до життя разом із завойовниками у колоніяльних містах, люди чорної раси стали додатком до панування білих, незважаючи на стихійні бунтівні виступи. Неґр чи мулат, працюючи як ремісник чи прислуга, складав частку простого народу, що з нього безумовно користала каста февдалів. Промисловість, фабрики, профспілки дозволили неґрам визволитися. Профспілка означає рішучий розрив з лакейськими звичками, що вони інакше не дозволили би чорні расі піднятися вище ремісників чи прислуги.

Індіянець своєю здатністю засвоювати проґрес і новітню техніку виробництва нічим не гірший за метиса. Навпаки — він здебільшого краще розуміється на цьому. Ідея расової меншовартости настільки дискредитовано, що не заслуговує на спростування. Упередження білих — упередженням креолів — щодо меншовартости індіянця не ґрунтується на жадному факті, що його варто було би розглядати як науковий. Схильність індіянців до вживання коки і підвищений алкоголізм, що їх так полюбляють перебільшувати тутешні коментатори, є лише наслідками утиску з боку білих. Гамоналізм підживлює й експлоатує ці вади, що вони, можна сказати, народженні прагненням вгамувати біль, який гостро відчувається саме пригнобленим народом. Раніше індіянці нічого крім «чічі» (напою з кукурудзи) не пили; відколи білі почали вирощувати білу цукрову тростину, індіянці почали вживати алкоголь. Виробництво спирту з цукрової тростини є одним з найбільш гарантованих і захищених видів діяльности лятифундистів, і вони ж розпоряджаються виробництвом у теплих гірських долинах коки.

Досвід японців уже давно довів, що народи неевропейських рас і традицій легко засвоюють і використовують західну науку і виробничу техніку. Селяни-індіянці підтверджують цей досвід власним прикладом у копальнях і на фабриках у перуанських Андах.

Загалом марксистська соціолоґія віддала належне расистським ідеям — породженням імперіялістичного духу. Бухарін в «Теорії історичного матеріялізму» пише:

«Расова теорія передусім суперечить фактам. „Нижчою“ расою, яка буцімто через саму свою природу не здатна до жадного розвитку, вважається чорна раса. Проте доведено, що стародавні представники цієї чорної раси, так звані кушити, створили надзвичайно високу цивілізацію в Індії (до „індусів“) і в Єгипті; жовта раса, яка теж не в фаворі, в особі китайців творила таку культуру, що вона була безкінечно вища за культуру тодішніх білих: білі тоді були хлопчиками в порівнянні з жовтими. Тепер ми дуже добре знаємо, як багато запозичили античні греки від ассиро-вавилонян і єгиптян. Уже цих небагатьох фактів достатньо, щоб сказати, що „расове“ пояснення — нікуди негодяще пояснення. Одначе можуть заперечити: ви, можливо, й праві, але чи наважитесь ви стверджувати, що середній неґр своїми якостями стоїть на рівні европейця, теж середнього? На це запитання ні в якому разі не можна відповісти доброчесним вивертом, як іноді роблять деякі ліберальні професори: всі, мовляв, люди рівні; за Кантом, людська особистість — самоціль; Христос учив, що немає грека, ні юдея тощо. (Пор., прим., у Хвостова: „Вельми ймовірно, що … правда на боці захисників рівности людей“ … „Теорія історичного процесу“, стор. 247). Бо прагнути до рівности людей, це — не те, що визнавати однаковість їхніх властивостей. Та й прагнуть же до чогось, чого немає. Інакше це б називалося ломитися у відчинені двері. Нас зараз геть не цікавить питання: до чого треба прагнути? Нас цікавить питання: чи є ріжниця між культурним і всяким иншим рівнем білих і чорних, в загальному, в цілому, в великому маштабі? Є, безумовно. Зараз „білі“ стоять вище. Але що це доводить? Те, що тепер так звані раси  п о м і н я л и с я  м і с ц я м и.

А це є   с п р о с т у в а н н я   расової теорії! Справді, адже вона зводить все до властивостей рас, до одвічної їхньої „природі“. Якби це було так, то ця „природа“ давала б про себе знати в у с і періоди історії. Що ж звідси випливає? Звідси випливає те, що ця сама „природа“ постійно змінюється, залежно від умов істнування даної „раси“. А ці умови і визначаються ні чим иншим, як співвідношенням суспільства з природою, себто станом продуктивних сил. Таким чином расова теорія ні в найменшому ступені не пояснює умов суспільного розвитку. Виявляється і тут, що аналізу треба починати  з  р у х у  продуктивних сил». («Теорія історичного матеріялізму»).

* * *

Від меншовартости індіянської раси один крок до иншої крайности: нова американська культура неодмінно буде витвором автохтонних расових сил. Впасти в оцю крайність означає піддатися чарам найбільш наївного і абсурдного містицизму. Було б безглуздим і небезпечним протиставляти расизмові тих, хто зневажає індіянців як віруючий у абсолютну вищість білої раси, расизм тих, хто перебільшує значення індіянців наче проповідник віри в місію їх раси — місію відродження американського континенту.

Ймовірність того, що індіянці поліпшать своє становище у матеріяльному і нтелєктуальному пляні, залежить від суспільно-економічних умов. Важить не приналежність до певної раси, а економіка та політика. Раса сама по собі не спонукала і не може спонукати до розуміння ідеї визволення. Раса ніколи не зможе викликати цю ідею до життя і здійснити її. Що дійсно уможливіть визволення індіянської раси, то це економічний і культурний розвиток, що містить у собі зародок соціялізму. Індіянську расу переміг не инший етнос чи якісно вища раса у завойовницькій війні — її перемогла техніка що була набагато розвинутішою за місцеву. Порох, залізо, кавалєрія не належать до расових переваг — це переваги технічні. Еспанці дісталися далеких районів континенту саме тому, що мали у власному розпорядженні останні досягнення мореплавства, що дозволили їм подолати океан. Судноплавство і торгівля пізніше допомогли їм видобувати корисні копалини в колоніях. Еспанський февдалізм було накинуто сільськогосподарському ладові індіянців, і цей новий лад частково засвоїв общинні форми старого ладу, проте пристосування одного до иншого породило статичний устрій, економічну систему, коли стаґнація стала найкращою запорукою закріпачення індіянців. Капіталістична промисловість порушує цей паритет, кладе край застою почерез створення нових продуктивних сил і продукційниих відносин. Пролєтаріят поступово зростає за рахунок ремісництва і кріпацтва. Суспільно-економічний розвій нації вступає у фазу підвищеної активности і загострення суперечностей, що вони ув ідеолоґічному пляні ведуть до формування і розвитку соціялістичного світогляду.

На цьому тлі вплив расового чинника у порівнянні з економічними чинниками — виробництвом, технікою, наукою тощо — очевидячки є незначним. Без матеріяльної бази, що її створює сучасна промисловість, инакше кажучи, капіталізм, чи істнувала би можливість мати плян чи хоча б намір створити соціялістичну державу, що вона б ґрунтувалася на вимозі визволенні корінних народів? Розвиток економіки, еволюція режиму, що унеможливлює якісь постійні відносини та через кляси протиставляє себе ріжним ідеолоґіям, безперечно створює ґрунт для відродження індіянців, а цей відродження залежить від економічних, політичних, культурних, ідеолоґічних, а не расових сил. В чому можна звинуватити панівну клясу країни, так це у неспроможності пришвидшити — адже вона не має ліберального, буржуазного, капіталістичного відчуття своєї місії — процес перетворення колоніяльної економіки на економіку капіталістичну. Февдалізм переживає безперервний застій і тим опирається визволенню індіянців; капіталізм — з його суперечностями, з його засобами експлоатації — штовхає маси до усвідомлення своїх вимог, підштовхує їх до боротьби, в якій вони матеріяльно і духовно готуються очолити новий лад.

Расове питання є не в усіх країнах Латинської Америки, а там, де воно є, воно має ріжний характер. У деяких латиноамериканських країнах воно стоїть на реґіональному рівні і суттєво не впливає на суспільно-економічні процеси. Однак у тих країнах, де індіянцями є більшість населення, як-от Перу, Болівія і — меншою мірою — Еквадор, вимоги інідянців є вимогами народу і вимогами суспільства — вимогами більшости.

У цих країнах расовий чинник ускладнює клясовий чинник, отже ним не можна нехтувати при веденні революційної політики. Індіянець кечуа чи аймара бачить свого гнобителя у «містянині» — у білому. У метисів звільнити від зневаги та ненависти до індіянця може лише клясова свідомість. Доволі часто серед містян, що вважають себе революціонерами, можна зустріти упереджене ставлення до індіянців як до неповноцінних, а також нехіть визнати, що це упередження — наслідок чи розумова вада міського оточення.

Мовний бар’єр стоїть між масою індіянських селян і революційними робітничими — білими та метисами.

Одначе завдяки пропаґандистам з числа індіянців соціялістичне вчення через суть своїх вимог почне вкорінюватися у гурті індіянців. Усе, чого бракувало досі, це — систематична підготовка аґітаторів. Письменний індіянець, що його спаношує місто, зазвичай перетворюється на прислужника експлоататорів. Проте в місті, в оточені революційних робітників, індіянець починає прислухатися до революційних ідей, починає вважати їх за свої, починає розуміти їхню цінність як засіб визволення своєї раси, пригнобленої тією самою клясою, що вона пригноблює робітника на заводі, — починає бачити в робітникові брата по клясі.

Реалістичний підхід твердої і точної соціялістичної політики до визнання і використання фактів кожної конкретної країни може і мусить перетворити расовий чинник на чинник революційний. Сучасний державний апарат у латиноамериканських країнах базується на спілці февдальної кляси землевласників і торгівельної буржуазії. Тільки-но буде повалено лятифундійський февдалізм, міському капіталізмові забракне сил опиратися підйому робітників. Представниками цього капіталізму є буржуазія — посередня, слабка, розбещена привілеями, без войовничого чи орґанізаційного духу, — вона день-удень втрачає свій вплив на недійні верстви інтелєктуалів.

* * *

Соціялістична критика в Перу спонукала до переосмислення індіянського питання, безжально викриваючи і відкидаючи усі буржуазні чи філантропічні підходи до розгляду цього питання як проблєми управління, проблєми юридичної, моральної, реліґійної чи освітньої. Висновки щодо економічних і політичних умов, в яких постає це питання в Перу, а також в инших країнах Латинської Америки з великим індіянським населенням, і щодо вирішення цього питання через боротьбу пролєтаріяту є, на нашу думку, такими:

ІІ. Соціяльно-економічний стан індіянського населення в Перу

Свіжого перепису, що він дав би точну кількість індіянського населення, немає. Загалом багато хто погоджується, що індіянська раса складає чотири п’ятих загальної кількости населення у п’ять мільйонів. У цій оцінці виходять не суто з расових ознак, але радше враховують соціяльно-економічні умови мас, що вони складають ці чотири п’ятих населення. Є провінції, де поширене змішане населення, але у цих провінціях біла кров повністю асимільована індіянським оточенням, і спосіб життя «чоло»[5], що вони є продуктом цього змішування, не відріжняється від способу життя індіянців.

Не менш як 90 % індіянського населення, якщо його рахувати у вищеописаний спосіб, працює у сільському господарстві. Останнім часом розвиток вугільної промисловости призвів до зростаючого використання робочої сили індіянців на шахтах, одначе частина робітників цієї промисловости продовжує працювати на землі. Індіянці з громад більшість року працюють на копальнях, а в період польових робіт повертаються до своїх клаптиків землі — надто малих для самозабезпечення харчами.

У сільському господарстві досі переважає февдальна або напівфевдальна праця. У гірських асьєндах наймана праця, якщо і побутує, то перебуває у зародковому стані або деформована, вона майже не виходить за рямці февдального ладу. Зазвичай індіянці отримують за свою працю лише невеличку кількість фруктів. Ґрунт на території лятифундії обробляють у примітивний спосіб; крім того лятифундисти залишають собі кращі землі, хоча урожаї цих земель у багатьох випадках гірші за землі громад. У деяких реґіонах індіянські общини зберігають за собою частину земель, однак у настільки мізерній пропорції, що цього недостатньо для задоволення їхніх потреб, і вони вимушені працювати на лятифундистів. Власники лятифундій, господарі величезних, переважно необроблених земельних ділянок, не зацікавлені у тому, щоб позбавити громади їхніх традиційних володінь в тому сенсі, що громада межує з асьєндою і це дозволяє лятифундистам розраховувати на постійну, «свою» робочу силу. Цінність лятифундії вираховується не лише протяжністю території, але й кількістю власного індіянського населення. Якщо асьєнда не має цього населення у власному розпорядженні, хазяїн за погодження із місцевою владою вдається до примусового набору пеонів, яким він платить мізерні гроші. Індіянці обох статей і навіть діти мають надавати послуги власникам лятифундій і їх сім’ям безкоштовно, так само як обслуговувати і представників місцевої влади. Чоловіки, жінки і діти по черзі працюють у «ґамоналів» і у місцевої влади, та не лише ув окремих домівках-асьєндах, але у селах і містах. Слугувати безкоштовно заборонено законом, але фактично ця практика істнує і сьогодні, адже жаден закон не може встояти перед механікою февдального устрою, що стоїть на міцному фундаменті. Закон про мобілізацію на дорожнє будівництво останніх років зайвий раз нагадав, що обличчя гірської місцевости залишається февдальним. Цей закон змушує всіх працювати раз на півріччя протягом шести днів на будівництві нових чи ремонті старих шляхів, але можна «відкупитися», сплативши суму зарплатні в даному реґіоні. У більшости випадків індіянці вимушені працювати далеко від дому, а це означає працювати більше днів. Крім того вони є жертвами крадіжки, що її здійснює місцева влад під виглядом праці з ремонту доріг, а в очах індіянців має вигляд давньої примусової праці як у колоніяльну добу.

У гірничодобувній промисловості панує наймана праця. На шахтах Хунін і Лібертад, де власниками є найбільші компанії з видобутку міді — «Серро де Паско Коппер Корпорейшн» і «Норсерн», працівники отримують зарплатню розміром від 2,5 до 3 солєй. Ця зарплатня безумовно вища у порівнянні з неймовірно низькою (20 і 30 сентаво) зарплатнею в гірських асьєндах. Проте компанії як можуть користають з відсталого стану корінних народів. Чинне адміністративне законодавство майже не працює на шахтах, немає законодавства про нещасні випадки на роботі та восьмигодинний робочий, не визнано право робітників на утворення профспілок. Будь-якого робітника, що його підозрюють у намірі створити робітничу орґанізацію, хай навіть орґанізацію культурного характеру, миттєво звільняють. Для роботи у штольнях набирають переважно «контрактників», що вони — через дешевизну їхньої робочої сили — опосередковано допомагають експлоатувати чорноробів. Самі «контрактники» в масі своїй живіть у злиднях, живуть з авансів, що робить з них постійних боржників компаній. Коли стається нещасний випадок, компанії почерез адвокатів уникають визнання прав індіянців, звинувачуючи їх у невігластві і відшкодовують робітникам збитки вибірково та дуже скромно. Аварія у місті Морокоча, що забрала життя десятків робітників, нарешті розкрила негідні умови праці гірників. Поганий стан деяких штольнь і роботи, що вони велися на самому дні копальні, спричинив затоплення, яке поховало багатьох робітників. Офіційна кількість жертв — 27 чоловік, однак є підтверджені відомості, що дійсна кількість жертв більша. Трагедію висвітлили деякі ґазети, і це вплинуло на те, що цього разу до закону про сплату відшкодування родинам загиблих компанія поставилася поважніше. На останок, щоб зупинити поширення невдоволення, «Серро де Паско Коппер Корпорейшн» погодилась підвищити зарплатню на 10%: це підвищення зберігатиметься, доки тримається нинішня ціна на мідь. У віддалених провінціях на кшталт Котабамбас положення гірників є ще гіршим, ще тяжчим. Гамоналі реґіону набирають індіянців на роботу примусово, а зарплатня є мізерною.

Промисловість дуже слабка у гірських районах країни. Вона представлена здебільшого ткацькими фабриками в Куско, де головним чинником розвитку всього реґіону є виробництво високоякісної шерсти. Робітниками цих фабрик є індіянці, але керівництво ні. Індіянець ідеально опанував техніку — він уважний і свідомий працівник, якого хутко експлоатує капіталіст. Февдальне середовище, пануюча в сільському господарстві, поширюється і на ці фабрики, де відносно високий рівень патріярхальности, коли хазяйські протеже виступають як знаряддя підлягання инших робітників, протистоїть формуванню клясової свідомости.

За останні роки, завдяки зростанню цін на перуанську шерсть на міжнародному ринку, розпочався процес індустріялізації тваринницьких асьєнд півдня країни. Багато землевласників впровадили нове технічне оснащення, завезли закордонні верстати, що покращило кількість і якість виготовленої продукції, звільнилися від нав’язливих посередників, встановили на своїх землях вітряки та инші невеличкі промислові виробництва. Загалом у гірській місцевости є лише виробництва, призначені для продукції цукру, чанкаки[6] і горілки для місцевого вжитку.

Для роботи на асьєндах поблизу узбережжя, де населення небагато, доволі часто залучають робочу силу інідянців з гір. Великі цукрові і бавовняні асьєнди набирають необхідних сільськогосподарських робітників за допомогою «заманювачів». Ці робітники отримують мізерну поденну плату, однак вона все одно вища за ту, до якої звикли у февдальній гірській місцевости. Робітники страждають від виснажливої праці у жаркому кліматі, що посилюється недостатнім харчуванням і малярію у долинах узбережжя. Пеонові — вихідцю з гір важко не захворіти малярією, що зрештою змушує його, дуже ослабленого, не одужавши, повертатися до рідних місць. Хоча сільське господарство вже індустріялізоване (земля обробляється за допомогою новітніх методик і техніки, із залученням механізації), умови там далекі від капіталістичних і від умов найманої праці у міській промисловості. У відносинах зі своїми працівниками тамтешні землевласники зберігають дух і продовжують практику февдалізму. Працівникам відмовляють у правах, передбачених трудовим законодавством. Ув асьєнді немає инших законів — тільки закон хазяїна. Тут не допускають навіть натяків на робітничу орґанізацію. Працювати на асьєнди не пускають тих, кому з тих чи тих причин не довіряє власник чи адміністрація. За колоніяльного режиму на цих асьєндах працювали раби-неґри. Після заборони рабства завезли китайських «кулí». Клясичний землевласник — вірний захисник традицій рабовласництва та февдалізму.

У горах і лісах сільське господарство перебуває у нерозвиненому стані. Там використовуються ті ж методи «закликання» робітників, яких великою мірою набирають у гурті диких племен, знайомих білим. Гори знані дуже гіркою традицією поводження з робочою силою. Коли кавчук мав високу ціну, на його виробництві застосовувалися найбільш варварські та злочинні способи, запозиченні у рабовласників. Злочини біля річки Путумайо, що завдяки іноземній пресі стали сенсацією, є чорною сторінкою історії «каучерос»[7]. Чуємо голоси виправдання, що, мовляв, міжнародна преса дуже перебільшує ці злочини і публікує про них всілякі вигадки, що на початку шкандалю була навіть спроба шантажу. Одначе правду добре задокументовано у розслідуваннях і свідченнях, проведених і отриманих представниками перуанського правосуддя, як-от суддею Валькарсель і прокурором Паредес, які довели, що методи управління маєтком Арана були просто рабовласницькими та кровожерними. За три роки взірцевого громадського діяча доктора Чуківанка Айуло, великого захисника індіянської раси (сам він є індіянцем), було звільнено з посади прокурора департаменту Мадре де Діос через викриття рабовласницьких звичаїв на найпотужнішому підприємстві реґіону.

Цей короткий опис соціяльно-економічного стану індіянського населення у Перу показує, що поряд із зародковим етапом капіталістичної найманої праці у лятифундії животіє більш-менш прихований рабовласницький лад і що у віддалених гірських районах тубільців змушують переважно до рабської праці.

ІІІ. Боротьба індіянців проти гамоналізму

Коли говорять про ставлення індіянців до своїх експлоататорів, загалом виникає враження, що принижений та пригнічений індіянець не здатний стати до будь-якої боротьби, до будь-якого спротиву. Довгої історії повстань і заворушень індіянців і подальшої різанини і гноблення достатньо, щоб спростувати це враження. У більшости випадків повстання індіянців викликало насилля, що воно змушувало їх до стихійного повстання проти місцевої влади чи землевласника; однак ув инших випадках це було щось инше, ніж місцевий бунт. Повстання супроводжувалось систематичною аґітацією і розповсюджувалось на ширшу територію. Аби його зупинити, необхідно було залучати серйозні сили та вдаватися до справжньої різанини. Тисячі індіянських повстанців сіяли жах серед гамоналів багатьох провінцій. Одне з недавніх повстань, що мало неймовірний маштаб, очолив майор збройних сил Теодомір Гутьерес, метис з гірського реґіону з помітним відсотком індіянської крови, що він змінив ім’я на Румі Макі і представлявся спасителем раси. Уряд Біллінгерста[8] послав майора Гутьереса до департаменту Пуно, де гамоналізм чинив беззаконня, задля того, аби від імени уряду провести розслідування за матеріялами свідчень індіянців. Гутьерес налагодив тісний зв’язок з індіянцями. Коли уряд Біллінгерста було скинуто, Гутьерес вирішив, що втрачено шанс на задоволення вимог за законом і почав повстання. За ним пішли декілька тисяч індіянців, однак беззбройні й незахищені перед військом, вони постали перед важким вибором — тікати або загинули. Цьому повстанню слідувало повстання біля Мар і біля Уанканé 1923 року та инші менш маштабні, що їх було жорстоко придушено.

1921 року за підтримки уряду відбулися збори індіянців, на які прибули делєґації ріжних громад. Метою цих зборів було сформулювати вимоги індіянської раси. Делєґати, виступаючі на мові кечуа, висунули різкі звинувачення проти ґамоналів, місцевої влади, священників. Був утворений комітет «За індіянські права „Тауантінсуйо“». Ці збори повторювалися щороку аж до 1924 р., коли уряд почав переслідувати індіянських революціонерів, залякувати делєгатів і викривляв дух і мету зборів. Збори 1923 року, на яких ухвалили рішення, що стурбували ґамоналізм, як-от відділення церкви від держави і скасування закону про примусовий набір на дорожні роботи, показали потенційну небезпеку цих конференцій для держави, адже на них встановлювали зв’язок між собою і домовлялись про координацію спільних дій представники ріжних індіянських громад з ріжних реґіонів країни. Цього ж року було створено Реґіональну робітничу федерацію індіянців, що вона при орґанізації індіянців намагалася застосовувати принципи і методи анархо-синдикалізму і, таким чином, була приречена на поразку, однак вона виявила щиру революційну орієнтацію індіянського аванґарду. Після того, як двох представників цього руху відправили на заслання, а инших залякали, від Реґіональної робітничої федерації індіянців залишилась одна назва. 1927 року уряд формально розпустив комітет «За індіянські права „Тауантінсуйо“» нібито через те, що її керівники були експлоататорами тієї самої раси, яку взялися захищати. Цей комітет вже ніколи не грав ніякої роли, окрім участі в індіянських радах, і складався переважно з елєментів, що не мали особистих якостей та ідеолоґічної стійкости, а в багатьох випадках підтримували політику уряду, вважаючи її проіндіянською. З иншого боку, уряд провадив свою політику таким чином, що разом з проіндіянськими заявами, обіцянками розподілу земель, він рішуче запобігав будь-якій революційній аґітації серед індіянців.

Незважаючи на вищеописану ситуацію, у гурті індіянців не зупинилось поширення соціялістичних ідей, вони продовжили висувати революційні вимоги. 1927 року в Куско утворилася проіндіянська ґрупа «Ґрупа Відродження». До неї увійшли інтелєктуали та митці, а також деякі місцеві робітники. Ґрупа оприлюднила маніфест, де викривала злочини ґамоналізму. Після утворення цієї ґрупи одного з її керівників доктора Луїса Валькарселя було в Арекіпі кинуто за ґрати. Ув’язнення тривало лише кілька днів, але місцева влада встигла розформувати «Ґрупу Відродження».

ІV. Висновки щодо індіянського питання та наступних завдань

Індіянське питання нерозривно пов’язане з земельним питанням. Малограмотність, відсталість і злидні індіянців, повторюємо, є прямими наслідками закріпачення. Февдальні лятифундії тримають у своїх руках панування над індіянськими масами та визискують їх. Боротьба індіянців незмінно спирається на захист власної землі від зазіхань лятифундистів — від поглинання чи загарбання. Відтак, наявна інстинктивна й фундаментальна вимога індіянців — земля. Оформити цю вимогу орґанізаційно, перетворити її на систему, дати їй чітке визначення, це — завдання, що з нього ми маємо енерґійно взятися.

«Громади», що в умовах найжорстокішого утиску продемонстрували неймовірну здатність до опору та тривкість, є відображенням природнього чинника усуспільнення землі. Індіянці мають стародавню звичку до співпраці. Навіть коли спільна власність стає індивідуальною, — не тільки у верховині, а й на узбережжі — де змішування діє проти індіянських звичаїв, традиція співпраці не зникає; важку працю виконують гуртом. При мінімальних зусиллях «громада» може перетворитися на кооператив. Розподіл земель лятифундій між «громадами» у гірській місцевости є саме тим розв’язанням, що на нього чекає земельне питання. На узбережжі, де приватна власність є всесильною і зникла суспільна власність, спостерігається невпинна тенденція до індивідуального розподілу землі. «Йанаконес» (назва селян, що піддається сильній експлоатації) у своїй боротьбі проти землевласників потребують підтримки. Їхньою природньою вимогою є отримання землі, на якій вони працюють. У асьєндах, що їх експлоатують безпосередньо землевласники за допомогою найманих працівників, набраних почасти з гірської місцевости і незв’язаних із тутешньою землею, характер боротьби має бути иншим. Вимоги, які ми маємо підтримати, є наступними: свобода орґанізації, заборона «боргової ями», підвищення зарплатні, восьмигодинний робочий день, дотримання закону про захист праці. Тільки коли селянин асьєнди здобуде ці права, він вийде на шлях остаточного визволення.

Профспілковій пропаґанді важко проникнути в асьєнди. Кожна асьєнда — як на узбережжі, так і в горах — є февдальним маєтком. Тут не терпітимуть жадної спілки, що не погоджується на патронат землевласників і адміністрації; відтак, подибуємо лише спортивні спілки і спілки з орґанізації відпочинку. Однак завдяки зростанню автомобільного руху у стінах, що захищали асьенду від будь-якої аґітації, повільно відкривається вікно. Звідси випливає важливість для розвитку клясового руху в Перу активної орґанізації і мобілізації працівників транспорту. Коли селяни-наймити знатимуть, що вони можуть розраховувати на братню солідарність профспілок і розумітимуть їхнє значіння, у них швидко як колись прокинеться жага до боротьби, що її сьогодні бракує. Осередки профспілок, що потроху створюватимуться в асьєндах, роз’яснюватимуть робітничим масам їхні права, захищатимуть їхні інтереси, представлятимуть їхні інтереси у суперечках і скористаються першою можливістю сформувати орґанізацію.

Для проґресивної ідеолоґічної освіти індіянських мас робітничий аванґард має під рукою тих активістів індіянської раси, які у копальнях і у міських центрах (здебільшого в останніх) підтримують зв’язок з профспілковими і політичним рухами. Ці активісти пристають на їхні принципи і навчаються відігравати ролю у звільненні своєї раси. Робітники-вихідці з індіянських громад часто повертаються до цих громад — тимчасово або назавжди. Знання мови дозволяє їм ефективно виконувати функцію наставника своїх братів по расі і клясі. Селяни-індіянці зможуть порозумітися лише з вихідцями зі свого середовища, — з тими, хто говорять їхньою мовою. Вони завжди з недовірою відносяться до білих чи метисів, а білі та метиси, своєю чергою, навряд чи візьмуться за важке завдання увійти в індіянське середовище та провадити пропаґанду у гурті пригнобленої кляси.

Ріжноманітна самоосвіта, постійне читання друкованих орґанів латиноамериканських рухів, їхніх брошур, листування з міськими товаришами — завдяки цим способам аванґард зможе успішно виконувати завдання освіти.

Координація індіянських громад по реґіонам, допомога тим, хто потерпає від судових чи поліцейських переслідувань (гамоналі вважають за злочинців тих індіянців, хто чинить їм опір або хто хоче розділити їхні землі), захист спільної власности, орґанізація невеличких бібліотек і центрів навчання — усе це є діяльністю, в якій прибічники нашого руху з гурту індіянців мають займати чільні місця і керувати; цей процес має подвійну мету — дати орієнтири та клясову освіту серйозним індіянським лідерам і запобігти впливу дезорієнтованих елєментів (анархістів, демаґогів-реформістів тощо).

Одним з найбільш безпосередніх завдань є орґанізація і просвіта пролєтарів-гірників у Перу та сільського пролєтаріяту. Гірничі центри Латинської Америки, головним з яких є Ла Оройа, потрохи перетворюються на найголовніші джерела прибутку, тим-то вони є найперспективнішими для клясової пропаґанди. Окрім того, що вони є важливими пунктами концентрації пролєтаріяту, який працює в умовах близьких до умов найманого працівника, у цих центрах робітники-індіянці тісно сходяться з промисловими робітниками, робітниками з міст, що вони є носіями клясових духу і принципів. Гірники-індіянці переважно залишаються селянами, то-ж будь-які прибічники, яких вдається привернути на свій бік з їхнього гурту, будуть одночасно прибічниками на селі.

Завдання буде складним у всіх його багатогранності, і проґрес залежатиме насамперед від здатности рухомих сил проґресу та їхнього точного розуміння об’єктивних умов індіянського питання. Питання є не расовим, а суспільно-політичним, хоча й раса має своє місце так в ньому, як і шляхах його розв’язання. Наприклад, активісти, що вийшли з індіянського середовища, зможуть завдяки розумінню способу думання і мови безпосередньо й дієво впливати на своїх товаришів.

Революційна свідомість в індіянців визріє не одразу. Одначе щойно вони усвідомлять соціялістичну ідею як свою, вони слугуватимуть їй із дисципліною, цілеспрямованістю і силою, що їх навряд перевершать пролєтарі.

Примітки

[1] Вільфредо Парето (1848-1923) — італійський філософ, економіст, соціолоґ і інженер. — тут і далі прим. «Вперед».

[2] Гамоналі (есп. gamonales) — перуанський ріжновид февдалів-поміщиків, що побутують у гірській місцевости. Домагалися розширення реґіональної автономії для місцевої влади, що дозволяло б іґнорувати вимоги індіянців.

[3] Асьєнда (есп. hacienda) — великі маєтки, що були розповсюджені ув Еспанії та Латинській Америці за часів колоніялізму і навіть після. За ними були закріплені наймити — пеони, що лише формально були вільними. Своєрідний аналог кріпацтва.

[4] Кулі (гінді क़ुली — робітник) — назва чорноробів індійського чи китайського походження.

[5] Чоло (есп. cholo) — термін для позначення індіянців-метисів Латинської Америки (має ріжний відтінок у залежности від країни, де цей термін використовується).

[6] Чанкака (есп. chancaca) — теплий солодкий соус, що виготовляється з цукру, отриманого з цукрової тростини.

[7] Каучерос (есп. caucheros) — люди, що шукають та добувають каучук.

[8] Ґільєрмо Біллінґхерст (1851-1915) — перуанський підприємець і політик, 31-й президент (1912-1914) Перу. Був представником Демократичної партії, що орієнтувалася на внутрішній ринок. Започаткував багато проґресивних реформ, в тому числі встановлення восьмигодинного робочого дня, займався розвитком гірничодобувної галузі, побудував залізницю від Ліми до Чільке, націоналізував підприємства з постачання питної води тощо. Усунутий з посади внаслідок державного перевороту.

Пер. з есп. «Вперед».

Джерело: José Carlos Mariátegui, “Esquema del problema indígena”, en Amauta, no 25, julio-agosto 1929, p. 69-80.