Правда про атентат в Сараєві*

Віктор Серж

МІТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТИ

Після чверти століття озброєнь, колоніяльного суперництва та різноманітних війн, загаяних або передчасно виниклих, після Фашоди, Абадіру, Боснії, Герцоговіни, Тріполісу, мирних конференцій в Гаазі, Европа, уквітчана гарматами, роз’єднана офіціяльними союзами, розмежована секретними договорами, від приводом гулящих нероб, Европа 1914 р., цілком природно, що-раз швидче й швидче наближалась до війни. Та незлічиме юнацтво, що прагнуло лише жити і що його військова промисловість заприсяглась повернути в купу бездушного м’яса, не думало підкоритись такій жорстокій операції. Робітнича класа, що кров’ю її незабаром захлинеться Европа, здавалась тоді ще досить могутньою. І через те між озброєним миром, хронічною й послабленою формою безконечної боротьби імперіялістичних держав, не завадило-б провести глибоку паралелю між збройним миром і позиційною війною, – та справжньою війною, цеб-то гострою відміною тієї самої боротьби, – перехідний період був доконче потрібний. Треба було переконати маси, що масанер потрібен та винайти ідеологію колективного вбивства. Останніми місяцями озброєного миру, особливо за тих трицять день, що відмежовують сараєвський атентат від оголошення війни, великодержавні уряди з дивним мистецтвом узялись за це ганебне діло. Всі їхні вчинки, за цих тривожних моментів надихатись одним одиноким бажанням виробити собі як найприхильнішу громадянську думку. Цей період був період витворення ославлених мітів відповідальности. І оці-то міти, створені европейською буржуазією в 1914 році, щоб замаскувати нечуваний злочин, не заснули навіть після кривавого бенкету, що на нього з такою щедрістю постачали незлічиме число жертв у нічому неповинних працівників. Та все-ж ці міти треба доконче вбити. В наших руках, на щастя, один кінець серпанку, що у нього так зручно їх прибрано. Розірвім його.

Метода ця, що полягає в вишукуванні джерел світової війни в дипломатичних вчинках, що попередили її на короткі три тижні, характерна несвідомою жахливістю буржуазних авторів перед правдою. Метода, в першу чергу, без жадної наукової основи. Історія – це не імпровізація. Вчинки урядів у ній докладно встановлено, як і всі инші факти. Великі події – це апогеї чи розвязки, що їх самих у собі не можна розглядати, цеб-то окремо від довгої підготовчої праці, що /144/ її вислідом вони й являються, без фальшування всіх перспектив. Адже-ж перспективи в історика, що не розуміє діялектичного матеріялізму, усі фальшовані: не знаючи головних економічних вчинків соціяльного детермінізму. він засуджений вважати останні висліди за справжню причину, а усе поверхове за дійсність. Не бачучи велетенської дійсности, імперіялізм, франко-російський, наприкінці XIX століття, надає, наприклад, злочинності Ізвольського першорядне значіння – це-ж чистий абсурд.

Мета цієї статті дуже обмежена. Тут маємо змогу піднести лише частину цієї кривавої завіси, що скриває безпосередній почин світової війни. Припадкова зустріч з людьми, що брали участь в сербській політиці й в самому заговорі, що привів до атентату в Сараєві, та що знають усі його таємні пружини, помогла нам розвязати цю так вміло заплутану загадку. Це, лише завдяки їм, буде усім звісна цілковита правда про цю незвичайну драму.

Ця правда розбиває до щенту офіціяльну тезу відповідальности за війну, що її інтронізує Версальський договір. Сараєвська мова була спочатку спровокована російським генеральним штабом, а опісля й виконана, за його згодою, сербськими руками. Це докажемо докладними свідченнями, що згоджуються цілковито з тими висказами, остільки важливими, оскільки несамохітними, Бельградських урядовців. Щоб не попасти у звичайну плутанину буржуазних авторів, треба примістити Сараєвський вчинок на своєму історичному місці, цеб-то в епізоді, другорядному в дійсності, – епізоді довгої підготовки до війни. І, таким чином, побачимо, що відповідальність за злочин падає на голову усіх імперіялістичних груп колективно, що його тому-то й Росія так нагло доводить до розвязки.

У цій статті слідкуватимемо крок за кроком за провідним клубком одного марксистського історика, який цікавився проблемою первісних причин, що дали початок до світової війни, а саме нашого російського товариша, Н.Покровського.

ТРИ ВЕЛИКІ СВІТОВІ КОНФЛІКТИ

На початку XIX століття поділ світу між великими імперіялістичними державами майже закінчився. На Німеччину, що її колоніяльна експанзія припізнилась, припав, порівнюючи, поганенький наділ. Три конфлікти, найбільш істотні, по-між цими світовими групами – фінансовими, промисловими й торговими – що називаються великими державами, очевидячки достигають.

1. Англо-німецький конфлікт, що загрожував майже переходом володіння над морями від Англії до Німеччини. Якщо зазначити цифрою 100 кількість і тонеляту британських кораблів з 1870 року, то відповідна цифра для 1908 року буде: що до одиниць – 365, що до тонеляти – 910. На протязі 38 років англійська флота утроїла число своїх одиниць та вдесятерила свою тонеляту. Те-ж саме порівняння дає для німецької флоти такий вислід: число одиниць в 1870 – 100, в 1908 – 1.328; тонелята в 1870 – 100, в 1908 – 2.008, цеб-то Німеччина на протязі того-ж самого часу збільшила в 13 разів число /145/ одиниць, а в 28 разів тонеляту [1]. Велика Британія, зі своїми смарагдовими шляхами – головними життєдайними артеріями, з більшою частиною своїх володінь, розпорошених по-за океанами, майже втрачає свою перевагу у морському транспорті. Хочете дипломатичний коментар до цього? Ми його маємо, і справді красномовний. В вересні 1912 року г.Сазонов, тодішній міністер закордонних справ, їде до Англії, де в замку «Балморел» зустрічає лорда Ґрея, що керує «Форейнь Офісом» (міністерство закордонних справ), Бонер Лава й короля Юрія V. Бесіда йде, переважно, про близьку війну. І тут-то король у своїх передбаченнях дуже позитивний і акуратний. Сазонов пише: «з  о ч е в и д н и м  х в и л ю в а н н я м  й о г о  в е л и ч н і с т ь  п р и г а д у в а в,  я к  з а п о п а д л и в о  Н і м е ч ч и н а  н а м а г а є т ь с я  д о р і в н я т и  В е л и к і й  Б р и т а н і ї  н а  м о р я х,  з а п е в н ю ю ч и,  щ о  ц е й  к о н ф л і к т  б у д е  ф а т а л ь н и м  т а к  д л я  н і м е ц ь к о ї  т о р г і в л і,  я к  і  н і м е ц ь к о ї  в і й с ь к о в о ї  ф л о т и,  в ж е  с а м е  ч е р е з  т е,  щ о  а н г л і й ц і  н е о д м і н н о  п о т о п л я т ь  к о ж е н  в о р о ж и й  к о р а б е л ь,  щ о  ї м  п о п а д е  п і д  р у к и» [2].

(«We shall sink every single German merchant ship, we shall get hold of»). Помиляються дуже ті, що приписують адміралові фон-Тірпіцеві винахід підводної війни на життя й смерть; ця честь належить цілковито королеві Юрієві V. Англо-німецький конфлікт за Багдадську залізницю – шлях на Індію – надавав цій картині лише на одну чорну риску більше.

2. Франко-німецький металургійний конфлікт. Французька металургія виробила 2,7 мільйонів тон чавуну в 1900 і 4 мільйони тон в 1910 році. Їй треба було доконче: мінералу – лотаринзького, вугля – сарського, коксу – із Руру. Французькі банки володіли 55% російського заліза. Два металургійні концерни стоять віч-на-віч: один у Берліні, а другий в Парижі.

Німецький концерн добивається копалень в Брієї, Бельгії та французьких колоній. – Імперіялізм – франко-німецький – легко визначити цифрами. Коло 1900 року капітали, що їх було вкладено в російську промисловість, –

Капітали російські
в мільйонах карбованців були ось-які:                                                        447.2, цеб-то 21%
Капітали закордонні                                                                                              762.4       ”      35,9%
одержані за допомогою розміщення російських цінних паперів  9156        ”      43,1%

/146/ Дві останні рубрики, очевидячки, треба доповнити. Ці дані вказують, що російська промисловість була тоді на 79% підвладна закордонові, цеб-то справжнім його данником. Капітали цих установ – 222 мільйонів карбованців у 1909 році, доходять до 836 мільйонів у 1914 році. До капіталів французьких треба ще додати й французькі позики: 9.349.000.000 франків золотом. Листування, що до цих позик між Коковцевим [3], Сазоновим, Нератовим у 1913 році дуже навчальне. Воно начинається листом Коковцева до Сазонова в справі пропозиції де-Вернец, синдика агентів Паризької біржі ґарантувати Росії щорічний випуск від 400 до 500 мільйонів франків цінних паперів за двома умовами: 1. Росія почне негайно будувати ті залізні шляхи, що їх визнали за потрібні генеральні штаби, французький і російський; 2. Російська дійсна армія буде набагато збільшена (Покровський). Це цілком ясно. Мемуари колишнього міністра військових справ, Сухомлінова, видані минулого року, в Берлині, також ясно доводять це. Сухомлінов оповідає про своє співробітництво з Жофром і французьким генеральним штабом іще до великої війни. «Знищення Німеччини, – каже він, – це кінець наших армейських операцій» (російських і французьких). Жофр, знаючи план Шліфена – розбити Францію, доки ще Росія не зовсім готова – намагається прискорити будову нових залізних шляхів, доконче потрібних, щоб швидко зосередити російські армії в Польщі.

3. Старий російсько-турецький конфлікт із-за Дарданелів. В 1910 році вивіз російського хліба досягає кульмінаційного пункту, цеб-то 847.000.000 карб. (1 мільйон карб. біля 1.900.000 франків золотом). І того-ж самого року в балансі російської зовнішньої торгівлі маємо актив в 431 мільйонів карбованців (більш як один міліярд франків золотом). В 1913 році вивіз російського хліба упав до 647,8 мільйонів карбованців, а актив зовнішньої торгівлі до 200 мільйонів. Причиною цього катастрофічного пониження були балканські війни, що виникли у 1912 році та примусили турків закрити Дарданели саме тоді, коли 84% українського хліба вивозилось через чорноморські порти. Тому й зрозумілі слова Миколи ІІ, з якими він звернувся до Бьюкенена, англійського посла в Петрограді: «Якщо Турція знов закриє протоки, то я їх відкрию силою». В секретній ноті, складеній в-осени 1914 року для міністра закордонних справ Н.А.Базілем, потребу захопити протоки виправдується й потребами російської експанзії, розвитком Південної Росії (знову франко-російська металургія) та торговим вивозом чорноморських районів. Кінець-кінцем, Росія вже віддавна мріяла загарбати Дарданели: щоби не заходить надто далеко в цю історію, пригадаймо ще російсько німецький договір, підписаний в 1887 році, за Олександра ІІІ, який дуже виразно передбачає, в параграфі ІІ, доброзичливий невтралітет Німеччини на випадок обов’язкового переходу російського імператора до активної оборони чорноморських портів. Мемуари графа Вітте [4] /147/ згадують за проєкт окупації Босфору ще з 1895 – 96 року. Подібні проєкти було формуловано в 1908 та 1913 роках. Сербсько-болгарський тайний договір з лютого 1912 року являє собою уже справжній поділ Турції, інспірований Росією. Адже-ж телеграма російського посла в Софії виразно зазначає, що кордони, встановлені в цьому договорі між обома договорними державами, накреслено російським військовим аташе в Софії, Романовським [5].

ПОРОХІВНЯ НАПЕРЕДОДНІ ВИБУХУ

До якого ступеня ця справа достигла в 1914 році, вказує нам багато документів, що стосуються до цього. Спочатку англо-російська морська конференція (таємна) 13-го травня, де розглядається російський проєкт десанту в Померанії (британці мали достачити транспортових засобів), заки ще почнуться військові операції [6]. Опісля телеграма французького посла в Петрограді, Палеолога, до Делькасе – в травні 1914 року – що наводить розмову з одним впливовим членом Російської Державної Ради «про… розділ Австро-Венгрії зі смертю Франца-Йосифа І-го, подія, що не припізниться вже саме через те, що голова Габсбургів досяг глибокої старости цеб-то по-над 84р.» Російський впливовий державник доказував своєму співбесідникові потребу анексії Галичини з боку Росії, щоби таким робом забезпечити наші західні, цеб-то суто-російські кордони. Палеолог цілковито поділяв такий догляд.

Здавалось, що російська підготовка наближалась до кінця. Це доводить докладна заява адмірала Колчака наприкінці Анкетної Комісії Іркутська, що її опубліковано in extenso [повністю, дослівно. – Вперед] Архівами Російської Революції Берліну [7] в 1923 р. Анкетна Комісія, що складалась з ліберальних елементів, ставилася до Верховного Уряду Омську з надзвичайною ввічливістю. Засідання 21-го січня 1920 року присвячене було, головним робом, докладові Колчака про морську підготовку Росії ще до війни.

«Вже з 1907 року, – заявляє адмірал, – ми були свято переконані, що европейська війна неминуча… ми навіть визначили її початок на 1915 рік. Ми також дуже добре знали, що ініціятива належатиме /148/ Німеччині, що вона почне війну в 1915 році. Розглянувши добре справу… генеральні штаби, військовий і морський, постановили, що Росія мусить приєднатись до противників Німеччини… війна ця, кінець-кінцем, повинна розвязати слав’янське питання»…

«Я хочу тільки підкреслити, що війна була цілковито передбачена… і якщо у визначенні дати самого її вибуху ми й помилились, то лише на шість місяців… Німці, зрештою, визнають одверто, що почали завчасу».

Нашим противником ми обібрали Німеччину, а дату – 1915 рік [8].

Европа 1914 року – це велетенська порохівня. Досить одної іскри, щоб вилетіла в повітря. Цією іскрою було Сараєво, звідки вийшла ця іскра?

«ЄДНІСТЬ АБО СМЕРТЬ» – ДМІТРІЄВИЧ – «АПІС»

У Сербії 1914 року було всього на всього 5 мільйонів мешканців. Майже тільки слов’ян (сербів, хорватів, дальматинців), найближчих їхніх родичів, належало до Австро-Угорської монархії, що, анексувавши Боснію й Герцоговіну, мріє уже відкрити шлях на Салоніку – великий торговий тракт з Центральної Европи на Схід – через невеличку територію самостійної Сербії. Сербська буржуазія, що нею кермує, кажучи правду, Петроград, або людина з Петрограду (Гартвіґ), роздуває в країні національні почуття поневіряні австрійським чванством, а за кордоном утримує південно-слав’янську іриденту. Невеличкий південно-слав’янський нарід стоїть на самому перехресті великих шляхів імперіялізму.  Він-то й загороджує центральним державам доступ до Салонік та Багдаду. Для Росії це – передова варта, що захищає Константинопіль та одночасно й загрожує йому.

Представниками юго-славського національного руху були різні патріотичні товариства, легальні й нелегальні, цеб -то тайні. Головні між ними – це  Н а р о д н а  О б р а н а, дуже схожа на чехо-словацьких Соколів, і  Ч о р н а  Р у к а, що її властиве назвисько –  Є д н і с т ь  а б о  С м е р т ь, товариство нелегальне, могутнє й активне, /149/ що в своїй внутрішній роботі наслідує карбонаризм. Навіть його статути складено на взірець карбонарських. Національна єдність південних слав’ян є його ідеал; терор і повстання (цеб-то війна) – одинокі засоби, що воно їм довіряє.  Є д н і с т ь  а б о  С м е р т ь  було засновано в Белграді в 1911 році. Його керівники – це інтелігенти, вищі офіцери, публіцисти, професора університету, – сам уряд допомагає у їхній праці. Це-ж саме товариство являє собою і таємну державну установу, якщо сам уряд підтримує його вчинки грішми – як, наприклад, герілля комітаджів проти турків. Його щоденник  П і є м о н т  – незатертий спомин про боротьбу за єдність Італії – був заснований лише завдяки грошовій допомозі (30.000 динарів) престолонаступника князя Олександра (теперішнього короля). Вожді цього товариства: полковник Драгутін Дмітрієвич, керівник розвідного відділу при сербськім генеральнім штабі; Воя Танкосіч, комендант 6-го полку піхотинців, досвідчений комітаджі (цеб-то ватажок у партизанській війні); публіцист Люба Йованович, директор  П і є м о н т у [9]. Затримаймось на двох перших з цих борців. Це – головні особи з сараєвської драми. У всіх цих, що мене інформували, залишився про Апіса глибокий, незабутній спомин, повен сердечного подиву й захоплення. Апіс – це конспіративна назва Драгутіна Дмітрієвича, офіцера активної служби, портрет якого нагадує тих італійських та німецьких героїв національної самостійности з 1848 року, що їх так удатно змалював Олександер Герцен. Фізична краса, талан, прикмети вождя, змовника, терориста, проводаря мас, спокусника жінок, перша роля у нічному вдарі, знакомитість, що дратує кожен уряд, професор у Військовій Академії, промовець, що захоплює молодь. На процесі в Салоніках один вчений юрист і соціолог Белградського університету, а саме Слобода Йованович, сказав: «Я-б усе пожертвував для одного Апіса!»

Дмітрієвич, ледве 27-літній юнак, своєю сміливістю 29 травня 1901 року (ст.ст.) рішає успіх Конацької конспірації. Король Олесандер І з династії Обреновичів, австрофіл, і королева Драга на місці гинуть; русофільська династія Караджорджевичів підбирає, завдяки Апісові, три рази раненому цієї ночи, із підніжжя закривавленої постели зловісну корону. Побачимо пізніше, як нова династія віддячує Апісові на світанку 13 червня 1917 року. Після цієї династичної революції партія радикально-національно-революційна й в той сам час русофільська стає остаточно урядовою партією. Петро І, що не міг стерпіти над собою опіки військової організації конспіраторів (заверініці), домагається її розвязати. Багато вчорашніх змовників витверезується; зате Апіс зберігає тайне товариство – ембріон (зародок) майбутньої Чорної Руки, де панують братерський дух і товариські звичаї. Його особистий вплив та поміч тайних співробітників, що їх він собі забезпечив вже віддавна, дають Дмітрієвичеві велику силу й могутність, що дуже не на руку державним керманичам.     /150/

Конацький змовник також і Воя Танкосіч, маленький енергійний чоловік, то грубіян, то веселий, знаменитий хемік, знавець усіх безпечних схованок у македонських горах, страхіття для поліції й усієї влади, високо цінений верховинцями, ославлений наукою, що її дав князю Юрієві (цеб-то побив його), найстаршому синові короля, один із активних членів групи.

Під приводом оцих людей, що із-за них трохи згодом вири не ще й нова постать,  Є д н і с т ь  а б о  С м е р т ь  і  Н а р о д н а  О б р а н а  переходять до діла.

15-го червня 1910 року доки формальна організаця товариства  Є д н і с т ь  а б о  С м е р т ь  була завершена, маємо вже перший замах у Сараєві. Богдан Зераїч стріляє 5 разів у генерала барона Верешаніна, намісника (губернатора) Боснії, але не влучає й на місці вбиває себе самого.

8-го червня 1912 року Юкіч стріляє в бана (губернатора) Кроації фон-Цувай, і вбиває його секретаря та одного жандарма, – самого-ж бана не потрапляє. Бомби й револьвер одержав Юкіч від Танкосіча. Засуджений на смерть, що її опісля замінено 20-ма роками примусової праці, Юкіч залишається у в’язниці аж до входу звитяжних сербів у Герцоговіну.

Приблизно тієї самої пори знаходять у Аграмській Саві гранати сербського походження з Крагуєвацького арсеналу. Їх закинув там сербський маляр Кліяковіч.

18 серпня 1912 року Степан Дойчіч стріляє в барона Скерлеца й також не потрапляє. Дойчіч, звільнений війною, умирає в Америці [10].

ТУЛУЗЬКА ПОСТАНОВА

Ідею – вбити архікнязя Франц-Фердинанда висловив наприкінці 1913 чи на початку 1914 року Володимир Ґачіновіч. Цей студент-філолог Белградського й Лозанського університетів, з виснаженим обличчям сектанта, був ідеологом національно-революційної юго-славської молоди. У товаристві Єдність або Смерть він керував бойовою організацією Боснії й Герцоговіни та групами студентів, розпорошених по усій Европі. Захоплений Бакуніним і панславістичною мрією, визначний письменник, досить добрий поет, в зіткненні з осередком російських революціонерів-емігрантів – він знайомиться, кажуть, з Черновим та Луначарським, зустрічає Троцького, що про нього змалював такий чудовий портрет – Ґачіновіч тішиться великим моральним впливом у студентських колах.

Гаврила Пріжіпа він подибав уперше в Белграді 1912 року; це був він, що підготовив Пріжіпа до важкого діла та неминучої жертви [11]. /151/

Його головним технічним співробітником у Боснії був учитель Данило Ілліч, редактор Сараєвського соціялістичного журналу Звоно. Вже 1912 – 13 року Гачіновіч, Ілліч, Пріжіп, а також журналіст Бара Евтіч задумують виконати замах у Сараєві.

Наприкінці 1913 року група 4-х зформувалась за кордоном – у Лозані й Парижі. Від’їжджаючи з Белграду до Лозани Мустафа Ґолубіч, тоді студент прав у Женеві, одержує інструкції від Вої Танкосіча: «Ви будете робити, незалежно від того, що ми робимо в Белграді». Ті 4 що становлять групу – це Ґачіновіч, Йован Жівановіч (студент факультету соціяльних наук в Лозані, вбитий у війні), Ґолубіч і Павло Бастаїч. Вони-то й закликають на допомогу ще п’ятого робітника Магомета Мегмедбачіча.

В січні 1914 року група постановила зібратись у Тулузі, де перебувають Ґолубіч і Мегмедбачіч. Одинокий. Ґачиновіч являється на умовлене місце, двом иншим товаришам бракує на це потрібних грошей. Ґолубіч і Мегмедбачіч мешкають в готелі, улиця святого Жерома (ч. 12 або 20). Це те саме місце, де в принципі було вирішено вбити архікнязя Франц-Фердинанда, а також і генерала Патьорека, намісника Боснії. (Замаху на Патьорека не встигли виконати). Ґачіновіч пропонує допомогу своїх товаришів, Ілліча й Пріжіпа.

Про цю постанову повідомляють негайно Пріжіпа рекомендованим листом, що його написав Ґачіновіч та післав, у половині січня, з Тулузи до Женеви, Міланові Продановічеві, студентові прав, доручивши йому переслати його мадамі Пала, господині Ґачіновіча в Лозані, улиця Еннінг, ч.4, що, знаючи адресу Пріжіпа, надішле його далі. Ці подробиці можна перевірити.

—     Шифрований лист? — запитую моїх співбесідників.
—     Та ні. Це цілком звичайне письмо, де сказано без двозначників: «постановлено вбити Франц-Фердинанда, важимо на вас». – За тої епохи австрійський чорний кабінет не був жахний нікому.

Пріжіп і Ілліч відповідають, повідомляючи про свій приїзд в Лозану. Та поки-що сам Пріжіп їде до Белграду – до Танкосіча й Дмітрієвича-Апіса. Два чи три місяці минають, і Ґачіновіч дізнається, що подорож його товаришів до Лозани була-б зовсім безцільною, бо «усе уже урегульовано в Белграді».

Відомості про ці факти маю від Мустафи Ґолубіча й Павла Бастаїча.

Про хід подій з того моменту, коли Апіс прибирає цілу справу в свої руки, наспівають инші свідчення.

… X і РОСІЙСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ

У европейському дипломатичному світі для нікого не було тайною, що Гартвіґ, царський представник, – справжній голова сербського уряду.

Політика сербсько-болгарського-союзу, політика лютневого договору (1912 року), що, за висловом самого Пуанкаре, являє собою справжнє «знаряддя війни», – була його ділом. Та на лихо ця сама політика, побідоносна в 1912 році, вже через рік, цеб-то 1913 року, була знівечена до щенту. 17-го жовтня 1912 року балканські союзники /152/ оголошують війну Турції, що й закінчилась її цілковитою поразкою. Зараз після цієї побіди дві каверзи виникають в осередку союзних держав: російська дипломатія намагається закріпити союз між Белградом і Софією, цеб-то зміцнити юго-славський блок проти Австрії, віденська дипломатія, зі свого боку, прикладає усіх зусиль знівечити цей союз – і з успіхом. В лютім обидва вороги, Австрія й Росія, мобілізують. Балканські союзники хватають одне одного за горло. Даремно Австрія намовляє Румунію підтримати Болгарію. Росія, яка тільки-що втеряла один рукав, відбиває собі його тепер. Букарештський мир, хоча й не дає сербам ніякого доступу до моря, все-ж не задовольняє центральні держави. Тимчасом у Сербії по-між товариством  Є д н і с т ь  а б о  С м е р т ь  та Пашічем виникає конфлікт; офіцери-патріоти домагаються захопити Вардар; надужиття радикальної адміністрації в новопридбаній Македонії доводять їх до розпачу.

Колишній сербський уповноважений в Берліні, др. М.Боґічевич, з’ясовує тодішнє становище ось-як:

«Що до фінансів – цілковито у французьких руках, що до політики – тілом і душею віддана Росії, Сербія швидким кроком до прямувала до грізного конфлікту з Австрією [12]. І саме за тієї-ж години цісар Вільгельм ІІ відвідує в Конопіч австрійського престолонаступника, про що нам фон-Ягов у таких чарівних словах розказує:

«Престолонаступник хотів показати своєму другові прегарні троянди своєї любимої резиденції в Чехії» [13].

З Цісарем Вільгельмом був адмірал фон-Тірпіц, другий аматор гарненьких троянд. За австрійськими документами розмова в Конопіч торкалась, головно, румунських справ. В одній записці міністерства закордонних справ у Відні, що була складена негайно після одвідин Вільгельма, розглядається ці румунські справи як найдокладніше; там сказано також, що Росія являє собою велику небезпеку так для Німеччини, як і для австро-угорської монархії і що сам розум наказує «У теперішньому становищі балканської кризи, своєчасну енергійну інтервенцію проти систематичних виступів Росії, інтервенцію, що, проведена трохи пізніше, правдоподібно не могла-б мати відповідно-зворотної сили» (Австрійська Біла Книга, червень, 1919).

Кавтський, коментуючи цей текст, вбачає в ньому, й зовсім слушно, «теорію превентивної (запобіжної) війни».

І можливо-ж це, щоби Російський генеральний штаб одержав такі докладні інформації про цісарські одвідини в Конопіч? … чи може лиш удав, що все знає, переслідуючи свої власні плани, і майже завсігди дуже докладне свідчення відкриває нам російську провокацію. Професор Станоє Станоєвіч пише у своїй брошурі про  Д ж е р е л а  В і й н и, що вийшла з друку 1923 року в Белграді [14]:

Після одвідин Вільгельма IІ у Конопіцькому замку, полковник Дмітрієвич, голова інформаційної служби генерального штабу одержує /153/ секретне повідомлення російського генерального штабу про те, що йому, цеб-то Росії, докладно відомі характер і мета цих одвідин.

Німеччина немов-би мала згодитись на анексію Сербії, обіцяючи Австрії у цьому ділі відповідну допомогу. Інформації, що їх зібрав полковник з инших джерел, стверджують правдивість і акуратність інформацій російського генерального штабу. Тривожні й фантастичні чутки розповсюджуються, загальна нервовість стає невиносимою, атмосфера наладована електричністю.

На думку професора Станоєвіча, що лише реєструє слова, висловлені Дмітрієвічем, голова товариства  Є д н і с т ь  а б о  С м е р т ь  вважав, що лише вбивство Франц-Фердинанда усуне небезпеку війни. 15-го червня Апіс скликає центральний комітет згаданого т-ства й повідомляє його, що з Танкосічем він післав до Сараєва і терористів, які мали вбити австрійського престолонаступника. Комітет намагався відкликати це розпорядження, та було вже запізно (з 15-го червня??).

Важливе мимовільне визнання, що подібних зберемо у великому числі. Хитро-мудрі сербські керманичі, виправдуючись, оскаржують самих себе. Професор історії у Белградському університеті, закріпачений «державною рацією», відомий уже нам Станоєвіч, склав, за вимогою своїх владарів, цей нещасний документ, щоб виправдати офіціяльну Сербію.

Про переважну ролю Дмітрієвіча маємо ще два визначні свідчення, що про них згадує й Моргардт, а саме Мегмедбачіча, одного з творців Тулузької постанови, безпосереднього учасника у самому замаху, що виконавши його переховувався у горах, а опісля, 25-го липня 1920 року, з’являється у Сараєві на урочисті похорони терористів, що їх останки було відкопано й надіслано з Чехії. На могилі своїх бойових товаришів, він згадує й прославляє їхнього ватажка, Апіса. З другого боку, Боґічевіч заявляє, що йому відоме було визнання Дмітрієвіча про Сараєвське вбивство ще на процесі в Салоніках.

Биймо на один пункт. Дмітрієвіч є голова інформаційної служби при сербському генеральному штабі. В цьому характері він повинен працювати в близькому контакті з російським генеральним штабом, що його головним представником у Белграді є Артаманов, військовий аташе при Гартвіґові.

АРТАМАНОВ

І ось нове свідчення, та до цього ще й головне.

Божін Зіміч [15] полковник сербської армії, республіканець, тепер на вигнанні, охотно згодився ствердити слова Ґабіновіча й Бастаїча, уже скріплені иншими згідними заявами. Божін Зіміч був щирим приятелем Драгутіна Дмітрієвіча, що його він і з гордістю називає «наш Бакунін».

«Апіс, – сказав він мені, – працював щоденно поспіль з російським військовим аташе Артамановим. Через Артаманова він взнав і /154/ наслідки Конопіцьких одвідин, що були дуже зрозумілі вже, вважаючи на саме хвилювання серед слав’янських студентів Австро-Угорщини після сербської перемоги у Балканській війні. Від Артаманова він довідався також, що на великих маневрах у Боснії буде брати участь і ненависний архікнязь, австрійський престолонаступник.

«Самого Франц-Фердинанда він вважав за людину, що прогнала сербів з Албанії, з Дураццо, Скутарі, за людину, що хотіла знівечити Букарештський мирний договір. Його смерть – це збезголовлення австро-німецької військової камариллі, війну відкладено – ми (серби) ще тоді не були готові, – або в протилежному разі, цеб-то в разі передчасного вибуху війни, австрійські приготування не могли-б бути доведені до кінця. А може це й допровадило-б до загального повстання слав’ян в Австро-Угорщині.

Гіпотеза негайної війни була правдоподібна, і саме тому Апіс вважає за свій обов’язок, перш, ніж взятись за діло, порадитись з Артамановим. Він його познайомив з підготуванням до замаху. Російський військовий аташе відклав свою відповідь на кілька день. Це було дослівно.

– Ідіть. Якщо вас заатакують, то не будете самі.

Протяг часу між запитом і відповіддю вказує, що Артаманов радився з своїми зверхниками. І ким саме? Безсумнівно з Гартвіґом. Гартвіґ знав усе: у цьому був свято переконаний Апіс. Правдоподібно також і Петроград, де у Гартвіґа були особисті друзі. А Сазонов? Цього не можемо казати. Політика посла не сходилась у всіх подробицях з політикою міністра.

«Артаманові була відома діяльність „Чорної Руки”. На мою думку, він-то й дав їй біля 8.000 франків на сербську пропаганду в Австрії».

Факти, що їх нам викриває Божін Зіміч, невідомі нікому, крім його самого.

Раніше чи пізніше – його категоричне свідчення буде формально стверджене й багатьма иншими. – Тільки-що тепер дізнаються, що один віденський журналіст зібрав також аналогічний матеріял, що його збирається опублікувати. Я не буду довго вагатись, а скажу одверто – матеріял цей (цеб-то свідчення) належав одній людині – сербському республіканцеві, що тепер у руках своїх ворогів.

ПОДВІЙНА ГРА ПАШІЧА

Отже нитки змови тягнуться аж до Петрограду, а може й проходять якимсь загадковим способом і через Відень.

І як це можливо, щоби уряд сербський не знав нічого про те, що діялось у гуртку  Є д н і с т ь  а б о  С м е р т ь – товаристві під головуванням сербського вищого офіцера, тайнім, але «патріотичнім, що знане було компетентній владі» та що «своєю діяльністю відповідало усім її замірам», як це сказано в заяві, підписаній 28-го липня 1924 року, офіцерами, що їх було засуджено в Салоніцькому процесі? Навряд чи можна це припустити. Та є один факт, що допомагав усунути й цей сумнів. Данило Ілліч користувався з послуг десятка молодих та відданих йому революціонерів: Гаврило Пріжіп, Мегмедбачіч, /155/ Ґрабеш, Чабріновіч, Поповіч, Чубріловіч, Ранчевіч. Та між ними був ще й один агент радикальної партії, цеб-то агент Пашіча, залізничний урядник Мілян Цігановіч. Зрештою, й Люба Йовановіч визнає, що  й о г о  т о в а р и ш і,  П а ш і ч  т а  П р о т і ч,  т о д і ш н і й  м і н і с т е р  в н у т р і ш н і х  с п р а в,  з н а л и  д у ж е  д о б р е  й  п р о  з м о в и к і в  і  п р о  с а м у  з м о в у.

Здається, що у Відні одержали навіть із самої Сербії попередження. Йован Йованович, сербський представник у Відні в 1914 році, на запити віденської преси, що до цього суперечного пункту, намагається виправдати свій уряд у статті, опублікованій 28 лютого 1924 року, в «Neues Wiener Tageblatt» (Новий Віденський Щоденник), де всі слова добре обдумані – і тяжковиті! Довіавшись, що маневрри австро-угорської армії відбудуться недалечко Сараєва в день сербської національної жалоби, та що на маневри (де серби будуть припустимі вороги) прибуде престолонаступник, цей дипломат, з своєї власної ініціятиви відвідує високого цивільного комісара Боснії (тодішнього міністра фінансів) де-Білінського.

«Коло 5-го червня я удався до де-Білінського й освідчив йому, що австрійські маневри викличуть серед сербського населення велике невдоволення і будуть вважатись за провокацію. Маневри в таких обставинах, звісно, дуже небезпечна справа. По-між молодими сербами може знайтись людина, що готова вистрілити з рушниці або револьверу – і не сліпим патроном. Та й ця куля може потрапити того, що її собі легковажить. Було-б далеко ліпше й раціональніше, щоби Франц-Фердинанд не приїздив до Сараєва та щоби маневри не відбувались ані в Боснії ані в день сербської поразки на Косовім полі… Де-Білінський прийняв мої слова до відома та відповів цілком безжурно, що у Боснії, поки-що, немає ніякого ворожого хвилювання».

Де-Білінський, дивненький собі урядовець колишньої Австрії, що закінчив свою кар’ієру державником Польської республіки (міністеріяльний патріотизм буває часом і многобічний),здержався та не доніс свойому товаришеві, міністерові закордонних справ, Бертхольдові, про пересторогу сербського представника. Німецькі автори приписували вину, ще доки взнали ці подробиці, злочинному недбальству Білінського. І фактично треба, було незвичайної байдужности в додаток до безмежно нахабної політичної провакації, щоб замах стався. В’їзд Франц-Фердинанда в столицю слав’янської країни, що перебувала у тривожному хвилюванні, було призначено на 28 червня, цеб-то в самий день національної сербської жалоби, що його відсвятковувано вже по-над 6 століть: Відов дан, річниця остаточної поразки, яку турки нанесли південним слав’янам на Косовім полі в 1389 році. Престолонаступник, що його так жорстоко ненавидів сербський нарід та що його сама присутність глибоко вражала, мусить переїздити у відкритому автомобілі вузенькими вуличками. Нделько Чабіновіч уже кинув свою бомбу. Архікнязь і княгиня, не потраплені, їдуть далі встановленими вулицями, щоб декілька хвилин пізніше загинути від револьверних куль Гаврила Пріжіпа. – Що-за нездатність збоку австрійської поліції, це й справді дивовижно. І божевільна гадка, що мимохіть насувається – чи не шукали тут нагоди, щоб раз назавжди покінчити з сербами? – стає майже правдоподібною. /156/

Яка-ж могла тут бути причина, що заставила Пашіча через своїх заступниів у Белграді та Сараєві перестерегти Відень? Пашіч, передусім, вів і заставляв вести лише російську політику, а війни – він віддавна прагнув. Чій-же то він, що в серпні 1913 року говорив Боґічевічеві: «Вже за першої балканської війни, я міг-би, щоб захопити Боснію й Герцоговіну, цілу справу довести до европейської війни; та отут мене лякали непомірні поступки (компенсації), що довелось-би зробити болгарам у Македонії…» – А до Політіса, грецького делегата на міровій конференції в Букарешті (1913): «Половину справи вже виграно до другої половини треба ще підготуватись – цеб-то кампанія проти Австрії». Пашіч зовсім не рахувався з тим, що його вчинки суперечать планам Дмітрієвіча. Граючи, зрештою, нараз у де-кілька карт, він міг, в разі невдачі Сараєвського замаху, зарядити слідство та позбутись невигідних йому офіцерів, що належали до групи Апіса. Хто знає фізіономію і життя цього старого хитруна, що виріс за кулісами східньої політики, того це безсовісне крутійство ніяк не здивує [16].

Отже чотири чинники, що сходяться в своїй меті, визначають Сараєвський замах: 1) ініціятива молодих юго-славських революціонерів-націоналістів; 2) російська провокація; 3) австрійська провокація і, нарешті, 4) інтрига Пашіча.

Самі факти знані вже всім. Воя Танкосіч доставив терористам зброю та бомби, що їх було зфабриковано у Крагуєвацькому державному арсеналі, й револьвери. Мілан Ціґановіч був його помічником. Австрійське судове слідство вбачало пізніше в Ціґановічу одного з головних винуватців. Пашіч висилає свого агента в Албанію. Він не смів з’явитись аж на Салоніцькому процесі і то, розуміється, в характері обвинувального свідка. Після цього процесу сербський уряд, /157/ виставивши йому паспорта на ім’я Даніловіча, висилає його до Америки. Що до Танкосіча, то Белградський кабінет, визнавши його офіціяльно винуватцем, наказав його заарештувати. Негайно після вибуху війни Танкосіча було звільнено. Він погиб, змагаючись підчас сербського відступу в вересні 1915 року. Його могилу в Терстепіку було зневажено австрійськими салдатами.

З Сараєва Гаврило Пріжіп, що йому не вистачало грошей, телеграфує до Ціґановича: «Шлюб відбудеться завтра, надіслать потрібні кошти». Ціґанович, одержавши телеграму, йде з нею до Танкосіча, а звідтіля з рекомендацією останнього до полковнива генерального штабу, Лозіча, секретаря товариства Єдиність або Смерть, який негайно і передає йому біля тисячі динарів. Ця сумма покрила останні видатки на це криваве діло.

Гаврило Пріжіп був тоді 19-літній юнак, брюнет, маленький на зріст, серйозний, великий читальник, палкий, зосереджений ентузіяст. Він ішов свідомо на муки й знущання. На процесі виступав сміливо, жаліючи тільки вбивства княгині «невинної жінки». Він, Грабеш і Чабріновіч були ще замолоді до ешафоту…усі три померли в чеській в’язниці 1918 року. В’язниця може вбити так самісінько, як і шибениця.

Шибеницю було виставлено лише для Данила Ілліча й двох його товаришів.

САЛОНІЦЬКИЙ ЕПІЛОГ

Процес у Салоніках, що його відгуки про політичне життя Королівства Сербів, Кроатів та Словінців ще й досі не затихли – це справжній епілог Сараєвської драми, епілог і другої військової розправи – жорстокого вбивства у Конаці (1913), Уже за Конопіцьких одвідин свідомі елементи товариства Єдність або Смерть поборювали хабарницький режим, встановлений Пашічем у Македонії. Король Петро підбадьорював опозицію, та, нарешті, уступаючи людині з Петрограду, цеб-то Гартвіґові, мусив зректися престолу на користь свого сина Олександра, теперішнього короля. Товариство Єдність або Смерть стає відтоді республіканським.

В 1916 році сербський уряд знайшов собі пристанище на острові Корфу. Лиш декілька сербських загонів змагалось ще на фронті довкола Салонік, під верховним командуванням ген.Сарац. Тимчасом Пашіч, король Олександер і Люба Йовановіч арештують похапцем, від 10 до 30 грудня, більшу частину республіканських офіцерів, що були згруповані довкола Апіса. Арештованих обвинувачено перед Сараєм в поразництві та зраді: немов-би вони промишляли відкрити австро-німецькій армії антантівський фронт. Та цей безпідставний закид не міг довго вдержатись, тому-то й оскарження висуває новий, цілковито вигаданий аргумент, цеб-то змову проти князя-регента Олександра. Перед російським урядом – тоді ще царський уряд – Чорну Руку було змальовано, як суто революційне товариство, а пізніше Керенському вказувано уже на її австрофільські почуття. Скандалічним процесом у Салоніках керував один з вищих сербських офіцерів, а саме Мічіч, конацький змовник та особистий ворог оскаржених. Тут ходило /158/, головно, о те, щоб легальним способом позбутися Дмітрієвіча-Апіса [17]. Цього усунення вимагали, передусім, дискредитація монархії, особистий престиж республіканського ватажка, його роля в Сараєвській змові та участі самого уряд у цій справі. Наприкінці 1916р. ще перед збройним виступом Сполучених Штатів, перемога центральних держав здавалась усіму правдоподібною. Та все-ж таки Австрія, ослаблена війною, пропонує союзникам тайні пересправи. І тут можна припустити, що Пашіч, згоджуючись на це або готовлячись до цього кроку, дуже добре розумів, що настане день, коли присутність Дмітрієвіча у сербському генеральному штабі буде йому не на руку. Дмітрієвіча, його співробітника Малобабіча, коменданта артілерії Воловіча і чотирьох офіцерів – ці останні згодом помилувані – було засуджено на смерть; крім того, винесено ще 7 присудів (з яких 3 позаочних) на довгі роки примусової праці.

Тимчасом вибухає російська революція. Міністер закордонних справ в кабінеті Керенського Терещенко, щоб не припустити до страти трьох республіканців, вмішується у цю справу. Ультимативну ноту тодішнього російського уряду та аналогічну французького доручено в Салоніках з навмисним запізненням. Дмітрієвіча, Малобабіча та Воловіча розстріляно 13 червня 1917р.

Англійському журналістові Скотусу Віяторові, що його це юридичне вбивство невимовно хвилювало, було з’ясовано Протічем, колишнім сербським міністром, а саме, що існує документ за підписом Дмітрієвіча, у якому цей останній зрікається всякої ласки, цеб-то помилування. Можна догадатись, що це за документ. І ще кілька разів Протіч у своєму журналі розводиться аналогічно. Звільнений від цієї примари двацятьма кулями, що потрапили в Апіса, Белградський уряд міг вже цілком спокійно доводити свою невинність.

І він її доводить ще й тепер, а навіть підготовлює нову збірку документів, цеб-то  К р и в а в о – ч е р в о н у  к н и г у  про джерела та причини війни. Уряд цей загадує також видати стенограми з Салоніцького процесу, що їх десь тепер якимсь чудесним способом віднайдено.

Що до російського імперіялізму – йому цієї невинности більше не треба.

А все-ж таки цей епізод велетенського двобою імперіялістичних коаліцій доволі яскраво освітлюється. /159/

Примітки

* Стаття відомого в латинському світі комуніста, надіслана на спеціяльне замовлення редакції з Парижу. Ред.

[1] В абсолютних цифрах англійська флота мала тут ще велику перевагу над своїм німецьким суперником. Ходило, поки-що, лише о зусилля німецького уряду в цьому напрямку.

[2] Я к  п о ч и н а л а с ь  в і й н а  1 9 1 4  р о к у (Москва, Пролетарська Революція, ч 7 (30), липень 1924): В с т у п  д о  н і м е ц ь к о ї  б і л о ї  к н и г и (Правда, двохтижневик, Москва, лютий 1919, перекладено з французького, користуючись політичними документами К.Менве, лютий 1925); Я к  п і д г о т о в л я в с я  д о  в і й н и  р о с і й с ь к и й  і м п е р і я л і з м  (Більшовик, Москва, наприкінці 1924 року). Гляди також  М і ж н а р о д н я  п е р е п и с к а (ч 79, грудень 1924) і  Е м а н с и п о в а н а  ш к о л а (з 14 грудня 1924); Віктор Серж: О д и н  м а р к с и с т с ь к и й  і с т о р и к  п р о  п р и ч и н и  в і й н и.

[3] Коковцев, колишній російський міністр-президент на процесі, між газетою Юманіте та газетою Матен, визнає автентичність листування Рафаловича про гидку підкупність французької преси, як висловився цей високий урядовець царського режиму.

[4] Надруковано  Ч о р н и м и  А р х і в а м и  Москви, том І.

[5] Пуанкаре стверджував, мов-би він нічого й не знав про цей договір, що його сам пізніше, цеб-то в вересні 1912 року, визнає «знаряддям війни». Покровський, відкидує цю заяву й цитує телеграму російського посла в Белграді, Гартвіґа, датована з листопада 1911 року, де сказано, за висловом сербських міністрів, що провожали короля Петра до Парижу: «Франція, що у цьому питанні погоджується з Росією, завжди готова допомогти здійснити національні бажання Сербії. В Парижі спочатку ставились з недовір’ям (скептично) до Балканської федерації, та по-за тим така спілка була і для французів дуже симпатична, являючи собою серйозне гальмо австро-німецьким змаганням (Drang nach Osten). Де-Сельв був тоді на Ке д’Орсей». – Покровський ставить тут питання, невже-ж то можливо, щоб Пуанкаре не знав нічого про факт, що його знали де-Сельв, Делькасе, Барер та инші французькі персонажі.

[6] Цей російський документ наведений цілком Н.Покровським в  П р о л е т а р с ь к і й  Р е в о л ю ц і ї, ч.7 (30).

[7] 1923. Том Х. Цей контр-революційний журнал редагує І.Б.Гессен, що належить до соціял-демократичної партії Мілюкова.

[8] На засіданні Анкетної Комісії, 24-го січня, голова Алексеєвський звертається до Колчака з таким запитом, що, надіємось, зверне на себе увагу всіх тих, хто цікавиться історією світової війни:
– Чи знаєте, що 9-го вересня 1914 року між Росією, Францією і Англією підписано договір, що до виняткових обставин, за яких кожна з цих держав могла – хоча в опублікованих текстах стверджується щось зовсім протилежне – скласти сепаратну мирову угоду? Що до Росії, то для неї такою обставиною була революція».
– Колчак – Я чую це у перший раз.
– Не знаєте, що замісник міністра закордонних справ, Нератов, викрав з міністерства, перед більшовицьким захопленням влади, різні документи? Нератов залишився у цьому міністерстві й за двох перших кабінетів (Тимчасового Уряду)… Документ, що про нього вам розказую, комісія (закордонних справ? В.С.) не мала в своїх руках, зате я знаю від одної особи, гідної довір’я і близької до міністерства закордонних справ, що такий документ справді існує. Що до Франції, то захоплення німцями Парижу було тією обставиною, що розвязувала її руки й дозволяла скласти сепаратну угоду; що до Англії – німецький десант; що до нас – то революція.

[9] Директора газети  П і є м о н т, Любу Йовановича, що його вбито в 1913 році підчас другої балканської війни, не треба вважати за реакційного державника та кількаразового міністра, що про нього буде мова трохи далі.

[10] Австрійські мемуари з 1914 року згадують ще про четвертий замах, а саме замах Якова Шофера, 20-го травня 1913 року, що його виконати в Аграмському театрі в останній хвилині не вдалось.

[11] Володимир Ґачіновіч помер у Фрідбурзі, 12 серпня 1917 року, в 27 році життя, з очима, скерованими на російську революцію. Він залишив по собі один том різноманітних праць.

[12] Др. М.Богічевич. Kriegsursachen (Причини війни), Zürich, 1919.

[13] Von Jagov.  U r s a c h e n  u n d  A u s b r ü c h  d e s  V e l t k r i e g e s. (фон-Ягов.  П р и ч и н и  й  в и б у х  с в і т о в о ї  в і й н и). Цитовано Кавтським у праці Як вибухла світова війна».

[14] Так само як і Покровський, Моргардт наводить деякі факти з цієї брошури у своїй книжці  Д о к а з и (стор. 106 і наступні).

[15] Божін Зіміч загадує надрукувати свої спогади про Сараєвський замах і процес в Салоніках.

[16] Никола Пашіч, інженер з фаху, нині по-над 80-літній дідок, ціле своє життя провів, користуючись змовою та провокацією, то відпираючись, де йому не на руку, своїх власних вчинків, то зраджуючи найкращі зачини довірливих товаришів. Молодий студент – у Швайцарії, – звязаний з основоположником радикально-революційної партії – Петром Тодоровічем, слухач Бакуніна в юго-славській групі (в Швайцарії), що про нього – так хоче легенда – противник Маркса, мов-би, сказав «цей мовчазний буде колись проводарем». Революціонер, приятель тих радикалів, що 1883 року вивісили червоний прапор у Краґуєваці, Пашіч поборює надто поміркований, на його думку, соціялізм Марковіча, одного з організаторів збройного виступу Тімоцьких селян, а нарешті й залишає своїх бойових товаришів та переходить до Болгарії. Противник, а потім міністер Мілана, заплутаний в змові проти цього короля, випирається всіх і всього та видає своїх спільників. Спочатку ворог, а опісля союзник могутніх консервативних аграріїв, підкуплений королем Олександром Обреновічем (як відомо, сумою в 40.000 фр.), щоб провалити закона про публічні зібрання, ухваленого його власною партією, багато разів здискредитований, то знов поставлений на ноги наївним Протічем, якого він, нарешті, мабуть в нагороду, виключає з політичного життя, однаково потрібний обом династіям, що провадили дві протилежні політики, незмінний міністер закордонних справ, цеб-то роздавач секретних фондів, концесіонер копалень та корисних підприємств, майже вічний президент державної Ради, з необеженими, на склоні свого життя, диктаторськими правами. Пашіч був схарактеризований одним своїм старим другом і товаришем, а саме Стояком Протічем, як «батько корупції».

[17] Генерал Петро Жівковіч, комендант королівської гвардії, ще й досі на службі, довірочна людина короля, вже давніше намагався вбити Апіса. Про цю історію існує докладний документ.

Джерело: Червоний шлях. – 1925. – №6/7. – С. 144–159.

Advertisements

0 Responses to “Правда про атентат в Сараєві*”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Жов »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: