Антимілітаристський роман США

Наталя Овчаренко

«Die erste Kolonne marschiert… die zweite Kolonne marschiert… die dritte Kolonne marschiert,» — писав Лев Толстой у «Війні і мирі», розповідаючи про те, якими далекими від дійсності були генеральські «диспозиції». Книжки з історії другої світової війни, що виходять у США, своєю побудовою і змістом якоюсь мірою нагадують їх. «Die erste Kolonne marschiert» — напад японців на Пірл-Харбор і — у відповідь — переможні бойові дії американського флоту; «die zweite Kolonne marschiert» — висадка американських військ у Нормандії, die dritte Kolonne marschiert» — американські літаки скинули атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі…

Американський журналіст Ральф Інгерсолл у книжці «Цілком таємно» розповідає історію вторгнення американських військ на європейський континент. Інгерсолл не професійний військовий, тому його книжка присвячена не стільки стратегії американської армії, скільки політичній історії підготовки і здійснення висадки в Нормандії. Це розповідь про причини, які затримали відкриття другого фронту. Автор розповідає про людей, які виступали проти відкриття цього фронту, про безліч бюрократичних бар’єрів, що перешкоджали планувати воєнні операції. Зокрема, він наводить уривок з плану «Оверлорд», в якому викладалися умови, за яких можливою була б висадка в Європі. Серед них були й такі: «Якщо вітер не буде надто сильним. Якщо приплив буде саме таким, як це потрібно. Якщо місяць перебуватиме у відповідній фазі…» /161/

Але була написана ще одна, зовсім інша історія другої світової війни. яка полегшує розуміння тенденцій у історії й політиці Сполучених Штатів. Ще 1937 року Е. Хемінгуей у промові «Письменник і війна», виголошеній на II Конгресі американських письменників, говорив: «Фашизм — це брехня, що її проголошують бандити… нам потрібне ясне розуміння злочинності фашизму і того, як з ним боротися».

Злочинність фашизму розуміє герой роману Е. Хемінгуея «Острови в океані» художник Томас Хадсон. «Нумо розберемось, — каже він. — Сина ти втратив, любов втратив. Від слави вже давно відмовився. Залишився обов’язок, і його треба виконати». Обов’язок перед людьми й перед самим собою. Конкретно обов’язок Хадсона полягає в ліквідації німецького підводного човна біля берегів Куби. В ширшому значенні — це обов’язок перед людством. У Хадсона відсутній внутрішній зв’язок з користолюбним світом багатих людей. до якого він, відомий художник-мариніст, міг би ввійти. Адже сам він каже, що жилося йому найкраще тоді, коли «життя було простим і не було ще зайвих грошей».

Цими рисами духовного світу героя пояснюються його слова у фіналі роману: «Я, здається, розумію, Віллі»,— слова, які він, смертельно поранений, каже своєму другові на катері, що переслідує німецький підводний човен. У контексті вони означають те саме, що говорив інший герой Хемінгуея, Гаррі Морган: «Не може людина сама…». За цими словами Томаса Хадсона постає думка про необхідність солідарності між людьми в боротьбі з фашизмом. Хадсон помирає за ідею, в яку глибоко вірить.

Американці, герої роману Ірвіна Шоу «Молоді леви», що присвячена подіям другої світової війни в Європі, роблять героїчні вчинки, ідуть в атаки, чітко усвідомлюючи, проти кого спрямована їхня зброя. В романі розкривається тема гуманізму, прості американські солдати розуміють мету боротьби. Головний герой роману Ной Аккерман щиро вірить, що, «коли скінчиться війна, світом правитимуть люди…» «Світ повен людей!» — виголошує він.

Проте Томас Хадсон і Ной Аккерман — не стільки правило, скільки виняток в американських романах про другу світову війну. В той час, про який розповідає Хемінгуей у творі «Острови в океані». Сполучені Штати Америки мали чи не найпотужніший морський флот у світі. Але американські політикани, керуючись своїми підступними розрахунками, всіляко зволікали з вступом Сполучених Штатів у війну проти німецького фашизму, що й дозволяло гітлерівським підводним човнам діяти так зухвало…

Фашизм загрожував США й зсередини. Переважна більшість прогресивних письменників США, твори яких виходили водночас із книжками офіційних істориків, писали про іншу війну, сповнену таких разючих протиріч і складностей, що іноді американські солдати не знали, де небезпечніший ворог: попереду — за бруствером, чи — в тилу.

В романі про другу світову війну — «Голі й мертві» Норман Мейлер показав дві війни. Одну — на Тихому океані, другу — в самій Америці, за словами американського дослідника Гарріса Дінстфрі, «війну класову, що роз’єднала героїв книги».

Н. Мейлер подає в своєму творі картину взяття однією американсь¬кою дивізією, якою командує генерал Едуард Каммінгс, тихоокеанського острова Анапопей, захопленого японськими військами. Власне, письменник змальовує воєнні будні взводу на чолі з сержантом Семом Крофтом. Роман розкриває психологію людини на війні, мотиви її вчинків. Дія «Голих і мертвих» розгортається у двох планах. З одного боку, читач стежить за подіями, в яких бере участь взвод Крофта, за ходом воєнних дій, а з другого — знайомиться з розробленими генералом Каммінгсом стратегічними планами, його поглядами на політику, людину й суспільство. Суть цих поглядів розкривається в розмовах Каммінгса з його ад’ютантом, лейтенантом Хірном. Едуард Каммінгс вважає, що військові повинні зосередити владу в своїх руках.

«Армія — прообраз майбутнього», — заявляє генерал. Виголошені ним ідеї перегукуються з тезами західних «вайоленсологів» (фахівців з питань значення сили в розвитку суспільства). Влада сильного, сила, як єдиний спосіб керівництва суспільством, — кредо цих «вчених».

«На мою думку, — каже генерал Каммінгс, — війна є результатом історичного процесу розвитку енергії. Згустком кінетичної енергії є організована країна, координоване зусилля.., фашизм. Історична мета цієї війни полягає в перетворенні потенціальної енергії в кінетичну. /162/ Якщо добре подумати, то концепція фашизму — дуже життєдайна кон¬цепція, бо має міцні підвалини — реальні інстинкти людей…» Далі Каммінгс цинічно твердить: «Єдиний засіб створити атмосферу страху та покори — це застосовувати безмежну. непропорційно велику владу». Ймовірно, що прототипом Каммінгса був американський генерал Дуглас Макартур, який свого часу проголошував, що «війна — місце невимушених розваг і звільнення від внутрішніх проблем. Гуркіт битви знімає внутрішню напругу».

Американські війська на Анапопеї перемагають. Але зовсім не тому, що Каммінгс знаходить справді розумне рішення. Просто допоміг випадок. Мейлер не може зробити Каммінгса справжнім переможцем. Його перемога на Анапопеї виглядала б тоді, як перемога каммінгсів взагалі.

Ще для одного персонажу роману Мейлера, сержанта Сема Крофта, як і для Каммінгса, влада є необхідною умовою існування. Насильник і садист Крофт убиває заради розваги. Війна — головний сенс його життя. Мейлер створив образ людини, для якої насильство — шлях до панування над іншими. Це панування — найвища мета Крофта, засіб його самоутвердження.

Солдат Уїлсон із взводу Крофта каже про свого командира: «Він просто любить бій. Його хлібом не годуй, а дай побитися». Коли Крофт веде солдатів у бій, він почуває себе впевненим і сильним. Погляди Крофта якоюсь мірою близькі до концепцій Каммінгса. Тільки його міркування не такі цинічні й відверті. «Армія, — каже Каммінгс, — діє набагато краще, якщо ви боїтеся людини, яка стоїть над вами, і ставитесь з презирством і зверхністю до підлеглих». І Крофт, ніби наслідуючи приклад Каммінгса, не поважає свого безпосереднього командира, який намагається сподобатись підлеглим.

Сходження на гору Анака перетворюється для Крофта на щось більше, ніж звичайна воєнна операція. Гора є для нього символом всього того, що він повинен завоювати.

Кого ж Мейлер протиставляє Каммінгсу й Крофту? Такий герой є в «Голих і мертвих». Це — ад’ютант Каммінгса, лейтенант Роберт Хірн. Свого часу Хірн закінчив Гарвардський університет. Наприкінці тридцятих років брав участь у політичній боротьбі на боці лівих, хоча завжди почував себе чужим у їхньому середовищі. «Вся непересічна молодь атакувала тоді стіну, різні стіни. — каже Мейлер про свого героя. — Билась об них головою, аж поки не ослабла, а стіни стоять на місці». Важко погодитися з цим категоричним судженням письменника. Адже не можна зарахувати учасників робітничого руху тридцятих років або молодих солдатів бригади імені Авраама Лінкольна, що воювали в Іспанії, до числа цих розчарованих. Разом з ними ліберали типу Хірна складали певну частину молоді США тих років. Мейлер з деяким презирством ставиться до свого безвольного позитивного персонажа.

Роберт Хірн так і не знайшов свого місця в житті. Ліберал за вихованням і за поглядами, він каже: «Ми легко можемо стати фашистською державою після перемоги, і тоді на питання, що ж буде далі, відповісти справді важко».

Мейлер переконливо показує, що доти, доки такі люди, як Хірн. підкорятимуться в усьому каммінгсам, програно буде щось більше, ніж війна: етичні норми, високі ідеали й справедливі переконання не матимуть сенсу. Мейлерівський Хірн — безпорадна, розгублена людина, бо його нерішучий, слабкий протест приречений на поразку в суспільстві. де панують жорстокість, насильство. Ось чому лейтенант Хірн нічого не може запропонувати в майбутньому. крім конформістського примирення. А тих, хто зумів би запропонувати щось інше. Мейлер не бачить навколо себе.

Вісім рядових взводу Крофта — це Америка в мініатюрі. Серед них є мексіканець Мартінес, ірландець Ред Волсен, янкі Рой Галлахер, єврей Джо Голдстейн, поляк Казимир Женвич. Не вирізняючи нікого конкретно з-поміж них, Мейлер наголошує на схожості долі всіх цих людей, на штампі, який накладає на них суспільство. До служби в армії в усіх було сіре існування, невизначене майбутнє, незрозуміле сучасне. Мрії їхні не здійснилися. І тепер, ставши солдатами, вони намагалися забути про злидні і безцільні мандрівки. Армія — єдиний притулок для них, і їм байдуже, яке в них військове звання і проти кого вони воюють. Хоча позиція позитивного героя в романі Н. Мейлера й приречена на поразку, герой негативний також не перемагає, бо такі люди. як Каммінгс чи Крофт, вважає Мейлер, не можуть бути переможцями.

Американський романіст Із разючою /163/ силою і переконливістю зобразив зловісну тінь над Сполученими Шта¬тами — тінь Каммінгса, з його запеклим мілітаризмом.

Наведемо ще одну цитату: «Від минулого морального кодексу залишилась його негативна риса — страх перед старшими, наділеними владою… Раніше страх був тільки побічним елементом, бо мав силу позитивний зміст кодексу, а тепер він перетворився на основу основ, бо від того кодексу, крім страху, нічого не залишилося… Ви повинні тримати людину під страхом. У громадянській війні машина здобула свою першу неминучу перемогу над особистістю, поняття «честі» зникло… Тих, хто нині керує людьми, спираючись на такі поняття як «честь», можна порівняти з ослами. Більшість людей повинні бути додатками до машини, якою є суспільство. Сучасні армії, як і інші організації сучасного суспільства, повинні керуватися тільки страхом. І це — неминучість, яка не зникне протягом кількох майбутніх століть…»

Хто це говорить? Каммінгс? Ні, ці слова належать іншому генералові, Слейтеру, з роману Джеймса Джонса «Звідси у вічність». Як перегукуються його думки і прагнення з думками й прагненнями Каммінгса!.. Слейтер вважає, що військові мусять усе об’єднати під єдиним централізованим контролем. Свої ідеї Слейтер виголошує капітанові Холмсу, який після цих слів уявляє «картину країни, посмугованої бетонованими автомобільними шляхами». Поняття честі, обов’язку, патріотизму повністю втратили смисл для Слейтера у вік «матеріалізму і машин». «Сучасне гасло — консолідація… — каже генерал. — Об’єднати все під єдиним централізованим контролем спроможні тільки військові».

Персонажі роману «Звідси у вічність» — генерал Слейтер, полковник Делберт, капітан Холмс, — як і Едуард Каммінгс з «Голих і мертвих» Н. Мейлера. висловлюють погляди крайніх правих кіл США. Саме ці люди й уособлюють фашистську «філософію насильства».

Зображені в романі й виконавці наказів таких людей, як Слейтер. Це, передусім, капрал Гелович, лейтенант Калпеппер, майор Томпсон, сержант Джадсон. Майор Томпсон, зокрема, переконаний у тому, що людину можна навчити будь-чого в єдиний спосіб — караючи її за кожну помилку.

Всі події в романі «Звідси у вічність» тісно пов’язані із вчинками і роздумами солдата-нонконформіста Роберта Прюїтта. Прюїтт, як і багато його ровесників, іде в армію, сподіваючись врятуватись від злиднів і безробіття в роки так званої «Великої депресії». Фізично дужа людина, він захоплюється в армії боксом, стає добрим спортсменом. Але нещасний випадок (під час тренування від удару Прюїтта осліп один з його друзів) завдав йому глибокої моральної травми. Він більше не може повернутися на ринг. Усі подальші події в романі пов’язані з конфліктом між Прюїттом та капітаном Холмсом, його тренером, який намагається примусити солдата виступати в змаганнях. Що ж до полковника Делберта й генерала Слейтера, то їх передусім цікавить, чи зможе офіцер Холмс зламати волю підлеглого.

Роберт Прюїтт чинить опір до кінця. Його прагнення утвердитись у своїх людських правах приводять у рух безжалісний, невблаганний механізм воєнної машини, яка ці права придушує. Зрештою, Прюїтт доходить висновку, що у солдата є лише один вихід: «Ненавидіти, але ніколи не суперечити… Лише ненавидіти». Та сам Прюїтт не тільки ненавидить — він повстає проти жорстокості. фальшу, лицемірства.

За логікою розвитку цього образу, роздуми Прюїтта — людини розумної і схильної до аналізу — мали б привести його до сумнівів щодо справедливості суспільної системи США. Але Прюїтт так і не встиг прийти до цих думок — він загинув. Дж. Джонс, як і Н. Мейлер, не може знайти в своїй країні людину, яка б рішуче виступила проти несправедливості самого соціального ладу. Мейлер вбиває Роберта Хірна, а Джонс — свого героя.

Лишається фактом, однак, що в романі «Звідси у вічність» письменник об’єктивно викриває суспільство США, його вкрай бюрократизовану армію, яка нівечить, нівелює особистість…

Серед антимілітаристських творів письменників США важливе місце посідає й інший роман Джеймса Джонса — «Тонка червона лінія». присвячений подіям другої світової війни на Тихому океані. В романі йдеться про підрозділ американської армії, який веде бої в джунглях Гуадалканалу в 1943 році. Твір починається з висадки американських військ на острові й закінчується здобуттям селища Була-Булу, кінцевої /164/ мети операції. Фінал роману сповнений іронії. Коли рота досягає селища, виявляється, що воно вже зайняте іншим американським підрозділом. Іронія в ставленні до війни взагалі звучить і у вступі до роману: «Ця книга присвячується найвеличнішому найгероїчнішому з усіх діянь людини: Війні і Військовій Справі; нехай вони завжди приносять нам задоволення, приємне збудження і приплив необхідного адреналіну, нехай вони ніколи не припинять породжувати героїв, президентів і вождів, а також пам’ятники і музеї, які ми зводимо на їх честь в ім’я Миру».

В цьому романі Дж. Джонса персонажі змінюють один одного з калейдоскопічною швидкістю: перед нами безлика маса солдатів, яких воєнна машина перетворила на автомати. Людина-автомат, людина-робот, що виступає під різними іменами, жертва цієї жорстокої організації — головний герой твору.

Згадка про адреналін на початку твору не випадкова. Джонс у цьому романі продовжує розглядати моторошну концепцію, чітко висловлену в монолозі генерала Слейтера з роману «Звідси у вічність».

Свого часу японський генштаб видав інструкцію, в якій, зокрема, за-зазначалося: «На фронті командир повинен з особливою увагою ставитись до такого явища, як страх його підлеглих перед командиром і перед противником. Страх стимулює виділення адреналіну — головного продукту надниркових залоз — і цим сприяє збагаченню крові киснем». Радянський дослідник А. Бочаров, порівнюючи висловлювання Слейтера з наведеними «медичними висновками», іронічно зауважив: «Як зворушливо одностайні психологи обох ворогуючих армій!»

Серед героїв роману Джона ХерсІ «Закоханий у війну» не фігурує жоден представник ворожої армії, жоден німець-фашист. Але читач увесь час уявляє собі, хто такі німецькі фашисти, бо головний герой твору Базз Мерроу, командир бомбардувальника американської ескадрильї, ані характером своїм, ані вчинками від них не відрізняється. Він тільки воює з другого боку.

Американська ескадрилья бомбардувальників, в якій служить Мерроу, базується в Англії. Звідси вона вилітає бомбувати територію країн, окупованих гітлерівськими військами. В книжці показано взаємини трьох осіб: командира бомбардувальника Базза Мерроу, другого пілота Чарльза Боумена, від імені якого ведеться розповідь, і коханої Боумена, англійки Дафні. Для Боумена існують два Мерроу: один — його друг, професійною майстерністю і волею якого він захоплюється, і другий — ворог, якого він люто ненавидить. Роздумуючи про Мерроу, Боумен приходить до висновку, що «є мужність двох видів, мужність тих, хто перемагає власний страх заради інших, хто закоханий у людей і в життя, — і мужність тих, хто прагне бути самотнім і бажає смерті всім, крім себе… Мужність Мерроу — це мужність людини, закоханої у знищення».

Херсі прагне розкрити психологію руйнівника, мотиви його вчинків. У дусі фрейдистського напрямку в літературі письменник намагається пояснити агресивну поведінку Мерроу його сексуальною неповноцінністю. Та. може, всупереч своєму намірові, автор показав справжні причини поведінки Мерроу-мілітариста, жорстокої і цинічної людини. Типовий представник американської вояччини, він вбачає мету свого життя в тому, щоб «когось убивати». Так само, як Сем Крофт («Голі й мертві» Нормана Мейлера), Фетсо Джадсон («Звідси у вічність» Джеймса Джонса), Мерроу належить до тієї категорії людей, для яких війна — засіб самовираження.

Наскільки правдоподібні ці персонажі, можна судити з характеристики, що її дав американський дослідник Лео Гурко відомому американському генералові Джорджеві Паттону: «Мир і мирні проблеми явно заганяли його у безвихідь, і без свого танка він був пропащою людиною».

Чарльз Боумен ненавидить жорстокий і аморальний світ, що його уособлює Мерроу. Боумен мріє втекти туди, де «люди завжди живуть за законами моралі». Та Боумен, добра, сентиментальна і безумовно порядна людина, зовсім не готовий до життя «в армії, в якій немає нічого святого, в якій заохочуються жорстокість і розпуста». Під впливом Дафні в Боумена з’являється зовсім новий погляд на життя. Він починає розуміти справжню ціну людяності.

Наприкінці роману в літак Мерроу влучає німецький снаряд. З усього екіпажу гине тільки «непереможний» Базз Мерроу… Джон Херсі вважав, що в мирний час такі «закохані у війну» люди, як цей його герой, непотрібні. й знищив його наприкінці війни. /165/

А от «закоханий у війну» генерал Чарльз Бронсон з роману відомого американського письменника-сатирика Ела Моргана «Генеральська зірка» лишається живий і після війни повертається додому. Розповідь у цій книжці ведеться від імені різних дійових осіб — журналіста Гаррі Уїльямса. друга Бронсона, а також дружини генерала Маргарет Бронсон. Чекаючи на літак, яким має прилетіти Бронсон, вони згадують все життя генерала. Власне, роман і зводиться до цих ретроспекцій, до розповіді про те, як генерал домігся своєї зірки. Генерал Бронсон — особливий тип мілітариста, не схожий ні на Каммінгса, ні на Слейтера, ні на Мерроу. Він ненавидів армію, і професійним військовим став на вимогу батьків, що свято дотримувались родинних традицій.

В романі розповідається про те, як у характері доброї, чесної, але слабовольної і трохи неврастенічної людини, що пережила замолоду моральну катастрофу, суспільство виховує жорстокість, егоїзм, кар’єризм, як ця людина робить нещасним і себе, і всіх, хто її оточує.

Бронсон одружився з Маргарет лише тому, що обличчям вона була схожа на свою сестру Елен, наречену Бронсона, яка загинула в автомобільній катастрофі. Після смерті Елен Бронсон втрачає мету й сенс життя. Єдина його мета — це смерть. Та доля береже Бронсона. І на війні куля його не бере, хоч з його вини гине цілий підрозділ. Один з героїв роману, лікар-психіатр польового госпіталю, так розповідає про цей випадок: «Він потяг за собою дві роти, перетворивши їх на мішень. Чого він досяг, крім загибелі майже всіх своїх солдатів? Він дав німцям можливість провести навчальну стрільбу й примусив їх витратити багато боєприпасів. З його вини батальйон атакував об’єкт, який можна було б обійти».

Так само, як Джон Херсі, Ел Морган, розповідаючи про другу світову війну, бачить для своєї країни не меншу небезпеку в американському фашизмі, ніж у фашизмі німецькому. «Противник, Гаррі, не завжди буває по той бік фронту, — каже журналістові Уїльямсу один з персонажів твору, — і не завжди носить військову форму іншої країни».

Для юрби, що захоплюється героїзмом і самовідданістю генерала, Бронсон — герой. Лише близькі Бронсона і, перш за все його дружина, знають, чого він вартий насправді. «Мені було б страшно жити в світі, де рішення ухвалює Чарлі Бронсон», — каже Маргарет.

Історики, про яких ми вже згадували, показали армію США часів другої світової війни як єдиний цілісний організм. А письменники розповіли про кричущі суперечності, що роз’їдали цю армію зсередини. І серед цих суперечностей одна із найбільших грунтувалася на расизмі в США і в американській армії.

З одного боку, американський солдат воював проти гітлерівського фашизму, який проголосив теорію вищості одних рас над іншими, людожерську концепцію знищення «неповноцінних рас». А з другого, цього ж солдата виховували в дусі зневаги до негрів, до представників інших народів, «неамериканців». Так, у романі «Молоді леви» Ірвіна Шоу сержант Рікетт, хвацький солдат, зауважує, що «терпіти не може різних там негрів, євреїв, мексіканців і китайців». Американські білі солдати вирушають за океан воювати проти расистської ідеології, якої вони не могли чи не хотіли викорінити у себе вдома…

В сучасній американській антимілітаристській літературі часто зустрічається образ хитрого, ощадливого ділка. Письменники підкреслюють, що саме такі люди наділені в їх країні безмежною владою. Про офіцерів-ділків, людей, що не мають нічого святого за душею, пише Джозеф Хеллер у романі про другу світову війну «Пастка-22». Головний герой твору льотчик Йоссаріан — самотній у світі користолюбців, кар’єристів та бюрократів. Дж. Хеллер якось зазначив, що його сатира спрямована передусім проти сучасного «уніфікованого суспільства» США, проти основних інститутів, на яких тримається це суспільство — проти бізнесу й армії.

У сатиричних антимілітаристських творах американської літератури діє антигерой — жертва логічних і ірраціональних колізій, що виникають в алогічно побудованому суспільстві.

Він живе в світі, де жорстокість тлумачиться як патріотизм, садизм — як справедливість, наклеп — як істина. Саме з цього божевільного світу і тікає Йоссаріан. І свою палату в госпіталі Йоссаріан називає єдиним місцем на землі, де є нормальні люди.

Один з героїв книжки, льотчик Клевінджер, мав відповідати перед дисциплінарною комісією. Троє людей, перед якими він стояв, розмовляли /166/ його рідною мовою, вдягнені були у військову форму його батьківщини, але «їхні обличчя відбивали таку невблаганну ворожість до нього, що він раптом зрозумів: ніде в світі — ні у фашистських танках, ні в бліндажах серед нацистських кулеметників… навіть серед найдосвідченіших зенітників протиповітряної дивізії Германа Герінга й наймерзенніших покидьків із мюнхенських пивниць, взагалі ніде на землі немає людей, що ненавиділи б його дужче за цих трьох».

Йоссаріан вважає, що «ворог — це кожен, хто бажає тобі смерті, незалежно, на чиєму боці він воює». Таким чином, поняття «ворог» включає в себе й американського полковника Кеткарта, якому Йоссаріан каже: «Батьківщина — це одне, а ви — це зовсім інша справа».

Армія США в зображенні Хеллера має гротескний вигляд. їдкий сарказм письменника, прихована відраза відчувається в зображенні американських офіцерів.

Йоссаріан сам усвідомлює, чому в нього зникли ілюзії й віра в людську гідність. «Моя біда полягає в тому, — каже Йоссаріан, — що між мною й моїми ідеалами чомусь завжди постають шейскопфи, пеккеми, корни, кеткарти…»

Американські письменники-антимілітаристи найбільшого успіху досягають тоді, коли допомагають читачеві зрозуміти, що армія США — це продукт капіталістичного суспільства, його дзеркало і водночас його знаряддя.

Армії «другого фронту» були у другій світовій війні нашими союзниками, вони брали участь у знищенні фашизму, ми шануємо пам’ять американських солдатів, що полягли у цій боротьбі.

Разом з тим війна, зображена в творах американських письменників-антимілітаристів, зовсім не схожа на війну в зображенні радянської воєнної прози. Життєствердні книги радянських письменників оспівують армію-визволительку, поетизують героя, підкреслюють його високі ідеали, почуття відповідальності за все, що відбувається в світі. Радянський воїн — герой цих творів, на відміну від американського солдата — героя американської літератури, не сторонній споглядач, не «силоміць» втягнута в історичні події людина, а їх активний і свідомий учасник. /167/

Джерело: Наталя Овчаренко. Антимілітаристський роман США // Всесвіт (Київ). — 1975. — №5. — Стор. 161-167.