Індо-Китай в боротьбі проти колоніялізму

Віктор Чорний

Вже біля 8 літ ведеться жорстока та затяжна боротьба індо-китайських народів проти імперіялістичного поневолення, системи колоніялізму та визиску. Поволі але певно ліквідується колоніяльна французька імперія в південно-східній Азії. Перемога індо-китайської революції неминуча, бо вона є виявом волі індо-китайських народів до свободи й самостійности.

Женевська конференція світових імперіялістів змушена була зібратись саме у висліді боротьби індо-китайських народів, у висліді успіхів 8-літньої революції. Ця революція, це не «комуністична провокація», не вигадка Москви, так само як українська визвольна боротьба не була ніколи вигадкою Берліну, як говорили російські імперіялісти, хоч Берлін і старався, як тепер Москва в Індо-Китаї, використати для своїх імперіялістичних цілей боротьбу в Україні.

Вважати індо-китайську революцію «комуністичною авантурою» це не тільки не розуміти справжніх проблем Індо-Китаю, а й грати в руки імперіялістичної реакції Заходу, підтримувати колоніялізм, боротись проти самовизначення націй і в кінцевому рахунку — саме й сприяти посиленню і поширенню впливів Москви, яка тільки й живе за рахунок реакційних сил Заходу.

Індо-китайська революція, це насамперед великий аґрарний зрив. Вона є в першу міру запереченням суспільно-економічної колоніяльної системи французької імперії, системи, що довела країну до нечуваного визиску та руїни. Щоб ліпше зрозуміти природу індо-китайської революції, треба конечно проаналізувати відносини в цій країні під французьким пануванням.

Аґрарна проблема є фундаментальною не тільки для Індо-Китаю, але й для всіх інших азійських колоніяльних і напівколоніяльних країн. Вона є вислідом двох головних причин, — поперше, незвичайно швидкого приросту населення на базі недорозвинутих господарських ресурсів (аґрарне перенаселення) і, подруге, намагання колоніяльної системи окупанта постійно затримати низький життєвий рівень мас народу для забезпечення найвищого ступеня експлуатації та власного високого рівня життя.

В ім’я колоніяльної експлуатації французи підпорядкували Індо-Китай економічно французькій метропольній економіці і насильно вдержували колонію в стані постачальника сирівця для Франції, насильно затримували індустріялізацію Індо-Китаю та всебічний економічний розвиток країни. Відбувалася подвійна експлуатація країни: перший раз нелюдським використовуванням робочої сили підчас продукції сирівців, та вдруге — грабуванням купівельної спроможности населення через високі ціни на готові товари, імпортовані з Франції.

Які ж наслідки оцієї французької колоніяльної політики в суспільно-економічному житті Індо-Китаю та який вплив зробили ці наслідки на політичне життя країни?

Французька колонізація Індо-Китаю почалася в другій половині минулого століття, коли Франція «допомогла» імператорові Аннаму відвоювати свій втрачений трон від збунтованих февдалів. За цю «допомогу» імператор продав Індо-Китай французам. До приходу французів Індо-Китай являв собою систему самостійних февдальних монархій з самовистачальним господарством. Французька колоніяльна влада почала руйнувати оці господарські одиниці з одного боку політикою регулювання економічного життя (напр. відворот всієї зовнішньої торгівлі від Китаю й Індії до Франції), а з другого боку методою інтенсивних капіталовкладів у видобувавчу промисловість та скупченням землі у великих землевласників-французів. Почався досить швидкий процес пожирання дрібних, економічно слабих, господарств великими лятифундіями, селянство, що становить абсолютну більшість населення країни, почало руйнуватися і втрачати свою економічну незалежність.

База самостійного існування народніх мас була знищена, трудящі стали вповні залежними від власників модерних засобів виробництва та від вільної гри на ринку з усіма його змінами і непевностями. Витворювалася велика армія зайвої робочої сили, безробітні перманентно обчислювались в мільйонах осіб.

Найдошкульнішим бичем для селян і дрібних власників був постійний брак кредиту. Єдиними головними постачальниками кредиту у формі зерна, харчів чи грошей були, звичайно, великі поміщики. Лихварський процент досягав розміру 50% в рік, а на півдні, в Кохін-хіні, він діходив і до 100% за пів року. Кредити, звичайно, забезпечувалися землею або продукцією. Політика кредиторів була розрахована на неможливість сплачення боргу, що у висліді приводило до втрати землі селянами-боржниками або до доживотньої кабали — відроблення боргу на землях пана.

Так в процесі часу дрібний власник перетворювався на орендаря, орендар перетворювався на звичайного наймита, а наймит перетворювався на закріпаченого напів-раба. Зараз в Індо-Китаї, зокрема в Лаосі, Камбоджі, Кохін-хіні й Аннамі, 70–90% сільського населення становлять орендарі або наймити, а решта селян так заборговані, що мало чим відрізняються від закріпачених. В наслідок цього абсолютна більшість населення провадить життя нуждарів, а за браком достатніх харчів, невідповідного одягу та мізерних, наскрізь негігієнічних помешкань, хвороби дуже розповсюджені і смертність серед населення дуже висока. Дорослий чоловік в Індо-Китаї вмирас пересічно у віці 32 років.

Іншим аспектом аґрарної проблеми Індо-Китаю є концентрація землі в руках небагатьох поміщиків. Так 80% сільського населення посідають менше ніж 14% орної землі країни. /5/

Понад 62% селян мають господарства розміром менше однієї третини гектара; 92% селян мають менше, ніж по 1,5 гектара землі.

Великі поміщицькі лятифундії продукують понад 50% всього рижу в країні. Проте більшість своєї землі поміщики здають в оренду. Рента в середньому дорівнює понад 40% врожаю, а коли врахувати кошти обробітку, то селянинові-орендареві залишається далеко менше половини врожаю. Крім цього, по февдальній звичці, орендатор зобов’язаний давати постійні дарунки та безплатно працювати для пана. У кінцевому висліді, після податків державі, орендар неспроможний прогодувати цілу свою родину і повинен звертатися за позичкою до того ж пана чи до лихваря. На випадок же хвороби чи якогось іншого нещастя такий селянин зданий виключно на ласку чи неласку свого пана.

Нічим не ліпший стан і робітників в копальнях вугілля, цини, олова, чи наймитів на плянтаціях рижу й гумових дерев. Зарплатня їх надзвичайно низька, бо забагато є вільної робочої сили, яку капіталіст може найняти в любий час і дешевше. Однобічний розвиток промисловости робить цілу економіку країни дуже залежною від кон’юнктури на міжародніх ринках і тому в Індо-Китаї так часті економічні кризи й перманентне безробіття. Часті страйки й заворушення між робітниками криваво задушувались брутальними поліційними загонами колонізаторів.

Такі були наслідки «цивілізаційної місії» Франції в суспільно-економічному житті Індо-Китаю. В політичному ж житті створився союз французьких капіталістів і плантаторів-колонізаторів з місцевими індо-китайськими земельними «баронами» і «королями». Легальні індо-китайські політичні партії старалися постійно вимагати від французів і «своїх» «королів» поступок, реформ, політичних свобід і незалежности. Але такі вимоги або ігнорувалися, або поступки, що давалися, не мали ніякого ефекту й значення.

В часі ІІ світової війни Індо-Китай був окупований японцями. Після капітуляції Японії країну окупували англійські й китайські війська і реставрували над нею суверенітет Франції. Але в країні вже існував сильний націоналістичний рух спротиву, в якому були об’єднані всі політичні партії. 2. вересня 1945 року на півночі країни була проголошена незалежна демократична республіка В’єт-Нам, президентом якої було обрано Го Чі Міна. Парлямент Франції законом від 4. березня 1946 року визнав В’єт-Нам окремою державою в складі Індо-Китайської Федерації та «Французької Спілки Народів». Але колоніяльна влада, всупереч зобов’язанням, скоро зламала всі умови, а проклямована державність виявилася тільки формальністю. Тому 19. грудня 1946 року уряд В’єт-Наму за підписом представників всіх політичних партій проголосив деклярацію про стан війни з французькими окупантами. З цього часу почалася затяжна визвольна війна.

Аж до 5. червня 1948 року тривав відвертий стан війни між республікою В’єт-Нам і французькими окупантами. В цей же день французи вирішили створити свій власний маріонетковий «уряд» В’єт-Наму, щоб не придавати війні вигляду війни міжнаціональної. Кілька поміщиків і «король» Вао-Дай, що цілий вік свій прожив на Рів’єрі, стали тим «національним урядом» В’єт-Наму.

З усього вищесказаного випливає ясний висновок, що народна революція в Індо-Китаї виявилася єдиним засобом, який обіцяв нарешті розв’язку усіх наболілих питань життя народу. Індо-Китай потребує для забезпечення інтересів народу не формальної політичної самостійности, прикрашеної національними кокардами, не творення маріонеткових «урядів», що живуть на французьких рів’єрах, а в першу чергу — радикальної зміни економічної й політичної системи, усунення поміщицтва, віддання землі пацюючим, інтенсивної індустріялізації, як єдиної справжньої гарантії самостійного та самовистачального розвитку нації.

Національно-визвольні стремління індо-китайських народів не знайшли собі підтримки і симпатій з боку «вільного світу». Що ж дивного, коли індо-китайські націоналісти і демократи орієнтуються сьогодні на комуністичний Китай, а то й на Москву? Ця орієнтація є конечним злом, виходом з безвихідного становища. «Вільний світ» Заходу, крім голосних та порожніх фраз про демократію і свободу, ані не захотів, ані не спромігся створити справжню альтернативу сталінізмові в Азії. Навпаки, Захід став по стороні зненавидженої в Азії і скрізь у світі системи колоніялізму. За це він мав Дьєн Бьєн Фу, і матиме ще десятки й сотні таких і ще більших поразок.

Засуджувати індо-китайську революцію, помимо того, що і сліпому видно, що вона є виявом золі подавляючої більшости народу, проклинати її тільки за те, що вона бере допомогу від тих, хто їй допомагає, скидати в один «котел» народний масовий рух і московський експансіонізм, змішувати справжню боротьбу за волю і людожерний сталінізм, — це значить або бути нерозумним сліпцем, або свідомим брехуном і ворогом людської свободи.

Знищення колоніяльних панів і феодалів, знищення колоіялізму в старому сенсі, себто — перехід до індустріялізації, є першим і конечним ступнем до повного визволеня,і є першим історичим кроком вперед так саме, як безперечним кроком вперед був перехід хліборобської України зпід панування царської Росії до її сьогоднішнього стану. Без ліквідації февдалізму, без індустріялізацїї і економічного розвитку годі говорити про справжнє визволення і справжню самостійність нації. Така нація буде вічним погноєм для імперіялістів. Індо-Китай сьогодні вибирає тільки той шлях, який йому дає історія. Іншого шляху для нього немає.

Матеріял до цієї статті:
1. Erich Н. Jacoby, “Agrarian Unrest in South-East Asia“;
2. Virginia Thompson, “French Indo-China”;
3. Paul Bernard, “Economic Problems of Indo-China”. /8/

Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 7 (44). — Липень 1954. — Стор. 5, 8.

Advertisements

0 Responses to “Індо-Китай в боротьбі проти колоніялізму”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2016
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
29  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: