Елдридж Клівер
Щоби зрозуміти, що відбувається сьогодні у студмістечках коледжів й університетів Сполучених Штатів, треба розглянути суть освіти. Загалом освіта, це — передача спадщини, вчення, мудрости та знання про техніку й історію людства наступним поколінням. Ми хочемо, щоби ця інформація передавалася далі та допомагала людству виживати в довкіллі та поборювати труднощі. Щодо виживання в довкіллі та подолання труднощів, йдеться за два світи. Є світ природи: з ним пов’язане завдання вижити у цьому світі, добути собі на життя на землі тощо, для цього є техніка. З иншого боку, є світ суспільства, суспільне буття. З двома цими світами ми перебуваємо в антаґоністичних відносинах. Ми говоримо про ворогів людини в природі — від тварин до погоди, — і ці стихії названо ворогами, бо вони можуть вбити людину. Ми маємо вміти приборкувати ці сили, маємо вміти пристосовуватися до природного середовища, щоб вижити, і для цього підчас долання труднощів довколишнього середовища людство створили ці інструменти — науку та техніку, сільське господарство та промисловість.
Ми зазвичай говоримо про певні речі, що є в суспільному бутті, що вони несприятливі для виживання людства та навіть ворожі цьому, й так само вважаємо їх за ворогів. Ріжниця між боротьбою за виживання у фізичному середовищі та боротьбою проти антаґоністичних сил і стану в царині суспільства є надзвичайно важлива: незрідка боротьба в суспільній сфері є направду єдиною боротьбою, що в ній бере участь багато людей. Вони не борються з фізичним середовищем безпосередньо, але їхнє виживання залежить від боротьби у суспільстві, від того, як влаштовано економіку, як влаштовано політичну систему та як влаштовано саму суспільну систему, отже з огляду на це від перебігу боротьби з цивілізацією (такою, якою вона є наразі) залежить багато людських життів.
Боротьба з фізичним середовищем, розуміється, первинна. Ми влаштували своє суспільне буття так, щоб успішно долати труднощі, пов’язані з фізичним середовищем. Те, як ми орґанізували сільське господарство, промисловість, економіку загалом, як орґанізували політичну систему, — все це історично має допомогти нам впоратися з фізичним середовищем.
Думаю, тут не зле запровадити кілька термінів. Найліпшою з усіх мені відомих термінолоґій, що вияснюють ріжницю між боротьбою в царині фізичної природи та боротьбою в суспільстві, є термінолоґія, розроблена Карлом Марксом. Він визначає боротьбу з фізичним середовищем або проти нього як таку, що вона відбувається в економічному базисі суспільства. І над суспільним економічним базисом суспільства височіє суспільна надбудова. Отже, боротьба в суспільній сфері триває на рівні надбудови, а боротьба в царині природи — на рівні економічного базису. Економічний базис становлять природні ресурси, техніка, промисловість, усі верстати, знаряддя та машини, що їх розробило людство, щоби долати труднощі на рівні фізичної природи. Їх названо засобами виробництва — засоби продукції матеріяльного багатства, виробів і товарів із самих природних ресурсів. Але всі суспільні інститути, від навчальних закладів до лікарень і поштових відділень, — усе, що належить до орґанізованого боку суспільства, істнує в рямцях суспільної надбудови, зведеної та підтримуваної нашими засобами виробництва матеріяльного багатства.
Звернімось до сутности освіти. У суспільному орґанізмі з дуже простою структурою, де техніка та навчання ще не ускладнилися, технічне знання може передаватися просто від батька до сина: батько може навчити тебе рибалити або батько може навчити тебе, як вести господарство на елєментарному рівні. Він може навчити тебе, як вполювати дичину за допомогою каменя чи списа чи лука та стріл. Але мірою ускладнення економічних умов і ширення відомостей і знання про довкілля постає питання про освіту: суспільство потребує людей, що вони передавали би ці відомості. Навчальне середовище як інститут мало централізуватися, адже зайшла необхідність мати вчителів, котрі повсякчас передавали би знання новим поколінням. Щоби максимально продуктивно використати час та енерґію, було відкрито школи, університети тощо. Тепер надається до розуміння те, як у дуже складному суспільному середовищі громада та кожен її член сприймав ці установи чи заклади як такі, що вони покликані служити громаді загалом і бути корисним для неї. Коли б учитель або хтось, хто забезпечує весь навчальний процес, почав відчужувати себе від громади загалом чи заявляти, що він є власником певної інформації, що вона насправді є спадщиною людства, — це було б абсурдом, що його громада не могла допустити.
Звісно, я написав так, ніби суспільство було орґанізмом, що в ньому люди перебувають у гармонії одне з одним, співробітничають одне з одним, не ведуть аґресивних війн один проти одного та не сперечаються одне з одним. Проте насправді з погляду людської історії такої гармонії не було.
В історії людства ми бачимо, що суспільство складалося з кляс, із антаґоністичних й економічних ґруп, що вони боролися одна з одною за виживання, як вони його бачили. Ці ґрупи роблять одна одну рабами, живуть за рахунок одна одної, виникають ґрупи зі своїми особливими інтересами тощо. Тому насправді маємо аналізувати свою ситуацію, подивитися на ситуацію, що є в економічному базисі, з огляду міжетнічної боротьби, що триває. Коли брати поточну ситуацію в Сполучених Штатах, ми бачимо, що ті, хто має велику владу в нашому суспільстві, мають її тому, що дотичні до засобів виробництва, тому що вони багаті, тому що їм належать заводи, тому що їм належать природні ресурси. Разом із економічною владою вони можуть опанувати всіма інститутами суспільства, можуть призначати людей, що вони самі не конче є багатіями, не конче тримають акції або засоби виробництва чи природні ресурси, але — оскільки вони мають хорошу освіту — мають право бути призначеними на керівні посади, на посади тих, хто керує суспільством.
Але на вершині суспільної орґанізації у Сполучених Штатах розташувалася згадана правляча кляса, що вона, мавши багатства, може панувати над американським суспільством і керувати ним, може вирішувати, яких суддів призначати у системі судочинства, кого призначати у наглядові ради коледжів, кого обирати на посаду, — може все, тому що вона має багатства та розпоряджається величезними сумами грошей, що їх можна віддати на політичну кампанію.
Кому належить економіка Сполучених Штатів, тому належить і все суспільство. Ті з нас, хто не має тепленького місця чи привілеїв, — чорношкірі, мексиканці, пуерториканці, індіянці, ескімоси — практично всі етнічні ґрупи, в тому числі білі бідняки та студенти з «середньої кляси», не порядкують своїм життям: нами маніпулюють ті, хто посідає привілейоване положення.
Щоб вижити, ми маємо боротися. Але боремося ми не з довкіллям, наша боротьба точиться не в лоні природи; ми боремося проти того, як влаштовано суспільство. Ми боремося проти тих, хто має зиск із цієї орґанізації і має владу над всім суспільним орґанізмом, панує над ним. Украй важливо зрозуміти, що ця боротьба потребує такої самої відчайдушної самовідданости, йдеться за той самий вибір «зроби або помри», як у печерної людини з давно забутих часів людської історії, що вона мала боротися проти природи. Насправді нашими противниками є инші чоловіки, инші жінки та инші суспільні кляси. Щодо міжрасової ворожнечі у Сполучених Штатах, то нашу клясову боротьбу часто ховають за нашою етнічною боротьбою: нами маніпулюють почерез ріжний колір шкіри, а також через ріжну клясову приналежність. Нас експлоатують економічно й одночасно нас дискримінують за расовою ознакою.
Сьогодні, як завжди, боротьба експлоатованих у Сполучених Штатах точиться на всіх фронтах, але найзапекліші бої дедалі частіше спалахують у студмістечках. Ми розуміємо, що той, хто володіє розумом, володіє також і тілом, отже ті, хто зацікавлені в дальшому пригнобленні людей і пануванні над їхнім майбутнім, над їхнім уявленням про власне життя, знають, що для промивання мозків, для маскування справжньої природи суспільства треба пильно контролювати навчальний процес. Аби увіковічнити систему, експлоатованих і пригноблених власне привчають любити систему, що їх експлоатує та пригноблює. Оліґархія зацікавлена в тому, щоби зміст навчальних проґрам відповідав її забаганкам, щоб він не відображав дійсної природи занепадницького та расистського суспільства, що в ньому ми живемо.
З иншого боку, інтерес експлоатованих і пригноблених є геть відмінним — показати дійсну природу суспільства та просвітити самих себе і своїх дітей щодо природи боротьби, а також передати їм засоби для ведення боротьби, щоби вони усвідомили рівень боротьби, етап, що його вона переживає, та історію боротьби, зрозуміли, хто є ворогом і де його слабкі місця. Инакше кажучи, ми хочемо бути годними прищепити собі та своїм дітям ідею потреби боротьби з цією правлячою клясою.
Найперше ми маємо зрозуміти, що наш ворог (той, проти кого ми боремось), це — не президент окремого коледжу, чи директор школи, чи наглядова рада, чи адміністративна рада, але весь суспільний лад. Ми боремось проти капіталістичної системи, що влаштована так, що вона купує наші життя, експлоатує нас і примушує нас — якщо ми хочемо вижити — боротися проти такої орґанізації суспільства.
Одна з метод чи один із видів зброї, що її використовує наш ворог проти нас, полягає у вживанні слів проти нас — визначенні нашої боротьби почерез такі терміни, що вони погано обмальовують нашу боротьбу, так що саме слово «революція» уже звучить погано, його сприймано як термін з неґативним значенням.
Але що означає революція і що вона означає для нас, так це те, що ми намагаємося змінити систему, що вона впродовж цілої історичної епохи робила наших людей рабами, постійно нас експлоатувала, дискримінувала та прирікала на жалюгідне життя, не давала нам розвиватися, не відкривала нам очі на наше рабство, що набувало тієї чи тієї форми. Звісно, наша боротьба постійно примушувала рабовласника змінювати умови рабства, але тільки тому, що рабовласник вважав за потрібне змінити дещо несуттєве, аби далі експлоатувати нас, але вже на новому рівні.
Процес визволення з рабства, процес подолання встановлених суспільством правил, виривання за межі суспільної орґанізації, що нами користується, — цей процес називається революцією. Ми бунтуємо, ми повстаємо та виступаємо проти системи, що є нашим ворогом. Позаяк слово «революція» має бути чудовим словом, тому що це слово, що обіцяє нам надію, обіцяє нам краще життя, і ми не маємо соромитися називати себе революціонерами. Ми є революційним народом, уже соціяльні умови змушують нас стати революційним народом. Якщо ми не збираємося ставати революційним народом, ми маємо назватися задоволеними рабами. Якщо ж ми не задоволені, тоді це означає, що ми маємо революційну свідомість. Нам важливо виступати свідомо революційно, щоб зрозуміти, що ми є революціонерами, і що бути революціонерами для нас — правильно, і що нашими ворогами насправді є ті, хто на хибному боці.
Ворог повертає слова проти нас: він говорить про «злочинність на вулиці», про «заворушення», про «законність і порядок» — всі ці слова є облудою, димовою завісовою, що має збити нас з пантелику, посіяти розбрат між ріжними експлоатованими ґрупами та натравити їх одна на одну. Це старий прийом — «поділяй і володарюй». Що нам потрібно і над чим — якщо ми цього ще не усвідомили — треба працювати, так це над створенням союзу між усіма експлоатованими: це об’єднало би наші зусилля з вироблення нових інструментів боротьби, дозволило би координуватися та наступати на капіталістичну систему, щоби врешті зруйнувати її. Адже якщо капіталістична система не зникне, через саму її суть певні люди в ній приречені бути експлоатованими, щоб инші багатіли й мали владу, тимчасом як експлоатовані лишатимуться безправними та пригнобленими. Отже революція, це — славний термін, ним треба пишатися, і ми маємо знати, що за нами моральне право в будь-якому значенні цього слова і що саме гнобитель є поза законом, саме гнобитель не має жадних прав, що їх мусив би поважати пригноблений.
Історія на нашому боці і справедливість на нашому боці, це всього лише питання часу — наше звільнення з-під влади тих, хто засуджує нашу боротьбу та виносить вироки, що загрожують нам і заперечують наше право істнувати. Якби революціонери — вихідці з екпслоатовних кляс — засідали у Вищому суді, в залі Конґресу та були представлені у виконавчих гілках влади, тоді ці революціонери при владі ухвалювали би революційні рішення, революціонери серед суддів ухвалювали би революційні рішення у судових справах, а капіталістів і расистську поліцію мали би за злочинців.
Їх би кидали до в’язниці. Їх би наказували. Їх би примушували шукати заставу в сто тисяч долярів для звільнення. Иншими словами, пригноблені мають захопити владу в уряді, мають захопити владу в державі, щоби обернути ці інструменти влади проти експлоататорів. Експлоататорська система була би тоді знесена, і ми би збудували нову систему, що ґрунтувалася б на співпраці, а не виходила з принципу звірячої конкурентної боротьби, брудних способів експлоатації людей. Ця система базувалася би на тому, як орґанізувати промисловість, засоби виробництва так, аби забезпечити кожному гідне життя.
У нашій боротьбі за те, щоби в коледжах по всій країні в навчальних плянах з’явилися лєкції щодо культури й історії американських неґрів, ворог вбачає смертельну небезпеку для себе. Ворог також вважає боротьбу молодих білих людей у студмістечках і коледжах смертельно небезпечною, і він правий у цьому. Вона становить смертельну загрозу, тому що ми усвідомлюємо, що освіта, що її дають сьогодні, має залишити систему експлоатації недоторканною. З одного боку, вона влаштована так, щоб ані чорношкірі, ані так звані меншини нічому не навчилися, а з иншого — її продумано так, щоби зберегти гармонію між масами білих студентів і системою, щоби білі студенти продовжували підтримувати систему, щоб навіяти їм думку про необхідність воювати за систему на війні та щоб розширити вплив і владу системи. Ми всі поступово усвідомлюємо зло системи, усвідомлюємо, що ця система більше не виживе, що ми маємо історичний шанс напасти на неї і розтрощити її. Тому всі маніпуляції, що до них вдаються капіталісти та їхні сторожові пси, мають стримувати рух, тому вони називають злочинцями тих, хто перебуває на передовій лінії боротьби, та тих, хто цю боротьбу очолює.
Історично боротьбу в економічній царині, якщо казати за чорношкірих, розпочав рабовласник, бо, з одного боку, він навіть чути не хотів про те, щоб чорношкірі вміли читати та писати, а, з иншого — чорношкірі хотіли вчитися читати та писати. Боротьба далі продовжувалася у той спосіб, що чорношкірим дозволялося читати та писати, та вона триває аж до сьогодні, коли чорношкірі хочуть повністю контролювати те, що вони читають і пишуть.
Це була тривала боротьба проти опору з боку рабовласника, це була низка поразок ля нього, поки сьогодні ми не усвідомили, поки ми не зрозуміли потреби власноруч порядкувати освітою. Коли ми бачимо цей довгий шлях від боротьби за грамотність до сьогоднішньої боротьби за повний контроль над освітою, ми можемо бачити дійсну природу опору, що з ним ми стикаємось сьогодні й стикалися тоді. Всі ці расисти та ліберали, що сьогодні протистоять нашим заходам, спрямованим на контролювання нашої освіти, є власне нащадками явних расистських рабовласників, що протистояли нам у наших спробах навчитися читати та писати на плянтаціях за часів рабовласництва. Звідси вся їхня риторика, всі їхні арґументи, всі переміни, що їх вони переживають; зрештою все це є продовженням бажання і потреби рабовласника не дозволити нам просвітитися і не дати нам навчитися поводитися з ідеями, тому що для орґанізації революційної боротьби ми маємо вміти поводитися з ідеями. Щоб орґанізувати справжню революцію проти гнобителя, ми повинні знати себе та своїх ворогів, та знати ситуацію, що в ній ми перебуваємо.
Однією з найбільших небезпек, що чигає на нашу революційну боротьбу, можливо, найбільшою небезпекою є те, що впродовж тривалого періоду історії ми схилялися до того, щоб розібрати нашу боротьбу на частини, себто ми зациклюємося на одному якомусь питанні нашої боротьби, втрачаючи загальну революційну перспективу та не усвідомлюючи, що боротьба, яку ми провадимо, спрямована проти суспільного орґанізму загалом. Ми направляємо всю енерґію на систему освіти, і ми не усвідомлюємо — чи наша тактика та наша стратеґія вказують на те, що ми, схоже, не усвідомлюємо, — що це лишень одне з питань нашої боротьби та що ті самі люди, хто тримає у своїх руках систему освіти, тримають у своїх руках і решту соціяльної структури. Все — економіка, система правосуддя, політичні партії, політичні інструменти — всі сторони суспільства перебувають у тих самих руках. Нам потрібна ширша стратеґія — революційна стратеґія, що кладе собі за мету повалення влади цієї кляси в цілому, що все не повинно обмежуватися на чергових змінах в університетах і коледжах.
Репресії проти руху, що їх зараз задіюють Сполучені Штати, це — не ознака сили з боку правлячої кляси, але радше ознака слабкости правлячої кляси та дієвости руху. Вся брехня, хитрощі, лицемірство правлячої кляси оприявнилися, бо вона вже не може сподіватися контролювати рух або маніпулювати ним почерез самі слова. Вона має задіяти жорстокі, репресивні сили поліцейського управління. Сам рух виніс кілька уроків з реакції репресивного апарату правлячої кляси: одвертої природи влади в Сполучених Штатах і расистської політики правлячої кляси тепер не приховати.
З одного боку, повсюдний бунт чорних студентів і чорношкірого населення виявив расистську політику адміністрацій ріжних коледжів і шкіл; з иншого боку, чорношкірі та їхні союзники наразилися на репресії. Насправді неправильно говорити про білу частину руху як про союзників чорних, тому що такого явища, як «рух чорних» і «рух білих», у Сполучених Штатах немає. Є лише катеґорії думки, що є дійсними лише з огляду меж, що їх правляча кляса провела та накидає народу.
Оскільки Сполучені Штати перебувають під владою однієї правлячої кляси та становлять одну суцільну структуру, вся драма визвольної боротьби чорношкірих і революційна боротьба білих розігрується на одній сцені. Через розкол, що його правляча кляса історично нав’язувала народу, через досвід, що він ріжний у чорних і білих, дійсність розколу є радше позірною, ніж правдивою, тому що на вершині розташувалася одна-єдина правляча кляса, що протистоїть і чорношкірому населенню, і білим революціонерам; немає правлячої кляси окремо для чорних і окремо для білих, але є одна правляча кляса, що панує над всіма, управляє всіма, маніпулює всіма, що для кожної ґрупи має свою тактику — залежно від тактики, що її має ця ґрупа у визвольній боротьбі.
Однією з найбільших слабкостей руху саме в зараз є атака на правлячу клясу та владу правлячої кляси з боку студмістечка. В атомізованому мисленні традиційного американського суспільства коледжі та університети сприймані як щось геть відокремлене та відмінне від решти суспільства. Коледж не сприймають як частину суспільства. Люди, що не задумуються над тим, щоби самим учитися в коледжі, або віддати туди своїх дітей, вважають, що все, що відбувається у студмістечках, їх не обходить. Важко знайти більшу ілюзію, адже насправді коледжі, це — народні інститути, створені для збереження людської спадщини, для передачі мудрости, знання і технічних навичок, необхідних для подальшого розвитку суспільства та цивілізації. І кожна людина, що живе в цьому суспільстві, кревно зацікавлена в подіях у студмістечках, зацікавлена в правильному розвиткові подій у студмістечках, у задоволенні потреб всього суспільства у найліпший спосіб.
З иншого боку, атаки, спрямовані на студмістечка, покликані показати справжню природу влади в Сполучених Штатах. Коли ми аналізуємо склад наглядових рад й адміністрацій, що опікуються коледжами, ми бачимо там чимало військових, ґенералів на пенсії, співробітників ріжноманітних фондів і великих підприємців. Ми могли би сказати, що ради, що вони керують університетами, є хорошим барометром влади чи допомагають чітко зрозуміти поділ влади в суспільстві в цілому. Ми не бачимо серед членів адміністративних рад навчальних закладів бідняків, бо і в суспільстві — за межами університетів — влада належить не біднякам. Якби у них була влада, вони би могли зробити так, щоб кількох бідняків призначили в ці ради.
Ті, хто тримає в своїх руках економіку, ті, хто тримає у своїх руках ріжні джерела влади на ріжних рівнях суспільства, спроможні призначати своїх лякеїв і посіпак на керівні посади у навчальних закладах. Склад адміністративних рад навчальних закладів чітко вказує на безсилість ріжноманітних частин суспільства, і на цьому треба неодноразово наголошувати. Між студмістечками та суспільством необхідно встановити зв’язок, так щоби репресії й тактика правлячої кляси зазнала поразки від усього суспільства. Доки свині поводяться в студмістечках наче вампіри, проводять масові арешти та дозволяють собі жорстокість стосовно студентів, що не мають надійної та міцної суспільної підтримки, їм все сходитиме з рук, і рано чи пізно вони зможуть загальмувати рух до повної його зупинки, ізолювавши керівництво руху, виключивши керівництво руху, виживши його.
Неправда, що правляча кляса не зможе перемогти, якщо рух не дасть їй гідну відсіч, — цієї помилки припускалися і продовжують припускатися ріжні революційні рухи по всьому світу. Були випадки, коли революційні рухи були дуже проґресивними, надзвичайно добре орґанізованими, набагато більш організованими, ніж ми в Сполучених Штатах, мали кращу теоретичну підготовку, добру партійну машину тощо, але їх розгромили, бо структури влади вдавалися до необмеженої жорстокости — вони вбивали, саджали до в’язниць. Владі підпорядковувалися засоби масової інформації, і вона могли використати їх, щоби виправдати свою жорстокість, щоби піддавати ідеолоґічній обробці инших людей, недостатньо орґанізованих, щоб опиратися діям гнобителів.
Отже, це питання часу. Рух то відстає, то перехоплює ініціятиву. Структури влади, діючи на випередження, намагаються відвоювати для себе час, і тиск руху на структури влади визначає час, що ще є. Тому що якщо боротьба розвивається повільно, це може дозволити правлячій клясі продумати засоби боротьби з рухом, і тоді все пропало і самий рух приречений на поразку. Отже, потрібно розширювати базу учасників руху, причетних до руху, прихильних до нього.
Білим і чорним біднякам, а також вихідцям із «середньої кляси», безпосередньо не залученим до подій в університетах, треба роз’яснити, що долю важливої частки їхніх безцінних свобод, що їх вони ніколи не мали або думали, що мають, вирішує боротьба, що точиться сьогодні в студмістечках. Кожна чорношкіра мати, кожен чорношкірий батько, кожна мексиканка, кожен мексиканець, кожен батько та кожна мати з кожної етнічної ґрупи — білі, пуерториканці, індіянці, ескімоси, араби, жиди, китайці, японці Сполучених Штатів — мають усвідомити, що те, що їхні діти не вчаться в школі чи коледжі, тому що вони не можуть собі цього дозволити, саме по собі є критикою структури освіти в Сполучених Штатах.
Обов’язок будь-якого суспільства — піклуватися про те, щоб кожен міг доступитися до людської спадщини та техніки, навичок і знань, завдяки яким можна долати труднощі, вижити та жити повноцінним життям. Забезпечити належну освіту — обов’язок саме суспільства, так само як обов’язком суспільства є гарантування найвищого рівня медичної допомоги, забезпечення житлом і роботою — всіма благами, доступними суспільству. Якщо держава цих благ не надає, якщо уряд не забезпечує їх, ця держава не має істнувати, і в нашій державі, що вона називається представницькою демократією, капіталістична економіка не годна дати освіту всім. Що вона дає усім, так це промивання мізків, що масковане наданням загальної освіти. Якість освіти низька, вона нелюдська і покликана забезпечити тільки той рівень знання чи рівень обізнаности, що він дозволить продукту цієї системи освіти стати воєнним матеріялом, об’єктом експлоатації суб’єктами капіталістичної економіки Сполучених Штатів.
Отже, сьогодні треба не тільки споглядати та критикувати, але й активно аґітувати та виступати проти влади тих, хто керує ріжноманітними інститутами суспільства, і не просто виступати проти влади, але й активно перешкоджати роботі цих інститутів заради інтересів усього суспільства. Ці інститути вже не можуть слугувати інтересам шахраюватих монополій, що ними керують расисти та свині, що лише хочуть експлоатувати людей і присуджують людей бути гвинтиками машини. Зрештою боротьбу, що точиться зараз у студмістечках, не можна розв’язати на рівні студмістечок. Її можна вирішити тільки на рівні суспільства, тому що члени адміністративних рад коледжів мають владу не тому, що вони є членами рад, але радше навпаки — вони є членами рад, тому що мають владу в суспільстві. Їхня влада спирається на економічні інститути суспільства та инші інститути, що становлять структуру влади, і тому, що вони мають стосунок до цих джерел влади, їх призначають до адміністрації.
Ми маємо зруйнувати їхню владу в суспільстві, і ми — не реформісти, ми в русі не для того, щоб реформувати навчальний плян якогось університету чи коледжу, не для того, щоби там просто з’явилася спілка студентів-неґрів, визнана на вищому рівні. Ми — революціонери і наша мета, як мета революціонерів, полягає у корінному перетворенні американського суспільного ладу.
Щоби змінити американський суспільний лад, ми маємо зруйнувати сучасну структуру влади Сполучених Штатів, ми маємо скинути уряд. Адже нас так довго привчали не замислюватися над тим, що є нашою метою; а нашою метою є повалення уряду, що він є не що инше, як інструмент правлячої кляси. Суди, Конґрес, законодавча та виконавча гілки влади, федеральний уряд — всі вони є інструментами в руках правлячої кляси, тому вони опікуються справами правлячої кляси та керують життям суспільства в інтересах правлячої кляси. Отже, ми маємо зруйнувати це, розламати машину та створити нову. Але нова машина не постане доти, доки істнує теперішня. Завдання революціонерів не у тому, щоби мріяти про те, що вони робитимуть, коли завоюють владу. Що вони мають робити тепер, так це зосередити всі свої думки на руйнуванні. Ми тут, аби зруйнувати істнуючу машину правлячої кляси, це — наше завдання.
Ми мусимо виконати його в єдино можливий спосіб, а єдино можливим способом є неминучий спосіб, себто насильницьке повалення машини гнобительської правлячої кляси. Це означає, що ми не дозволимо правлячій клясі використовувати проти нас жорстокість і силу безкарно — ми теж діятимемо проти них насильницькі та жорстоко. Ми маємо зруйнувати структури, що наділяють їх владою. Якийсь президент коледжу може перебувати на своїй посаді завдяки зв’язкам із корпораціями. Ми маємо атакувати його; проте ми маємо переслідувати його також за межам студмістечка, маємо напасти на нього в його лігві — в корпорації! Таким нападом може стати бойкот виробів цієї корпорації або знищення власности корпорації, або фізичне знищення його як особи.
Не треба обманювати себе, це — не гра! Революція, це — не гра! Це війна! Ми на війні — народній війні проти гнобителів. І це справжнісінька війна. Тільки наш опір відстає у своєму розвитку, та відстає він тому, що правляча кляса має у своєму розпорядженні могутній арсенал інструментів війни, готовий до застосування проти нас, і вони досі застосовують лише невеличку частину цього арсеналу, бо наш опір у відповідь на їхню аґресію досі залишається слабким.
Переклад з анґлійської за: Eldridge Cleaver, “Education and Revolution”, The Black Scholar, November 1969, pp. 44-52.
Вперед 