Критичні уваги на книгу А.Ваґнера „Загальна або національна економія”

Карл Маркс

ВІД РЕДАКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ

Праця Маркса „Критичні уваги на книгу А.Ваґнера”[1] являє собою критику Ваґнерової „Allgemeine oder theoretische Volkwirtschaftslehre”. Критичні уваги, стосуючись головно до теорії вартости: співвідношення між споживною вартістю і вартістю, вартістю і міновою вартістю, ролі споживної вартости в політичній економії, питання про конкретну працю і абстрактну працю тощо, співвідношення між „логічним” і „історичним”, співвідношення між обміном і правом, — у цілому скеровані проти „соціяльної” методи Ваґнера, проти його ідеалістичної „соціяльно-правної концепції”. Отже, величезне значення цієї Марксової праці є не лише в тому, що вона дає нові моменти для розуміння Марксової теорії вартости і цілого його економічного вчення. Велика вага її є ще й у тому, що вона, викриваючи всю абсурдність і пласкість Ваінерових поглядів, його „соціяльно-правної концепції”, разом з тим б’є і по сучасній ідеалістичній „соціяльній” школі, що одним з її родоначальників був Ваґнер. так само, як І по її меншовицькій відміні — контрреволюційній рубінщині і міжнародньому соціяль-фашизмові в цілому. Отже, вивчення цієї праці дає до рук пролетаріяту нову вигострену зброю проти клясового ворога — теоретиків „соціяльної” школи і соціяль-фашизму.

Уперше цю працю опубліковано в 1930 році російською мовою в п’ятій книзі „Архива К.Маркса и Ф.Энгельса”. Німецькою мовою рукописа до цього часу ще не опубліковано. Переклад на українську мову зроблено з копії, звіреної з фотокопією рукопису. /3/

Wagner Adolph. Allgemeine oder theoretische Volkswirtschaftslehre. Erstes Theil. Grundlegung. Grundlagen der Volkswirtschaft. Volkswirtschaft und Recht, besonders Vermögensrecht. Zweite vielfach verbesserte und stark ver¬mehrte Auflage. Leipzig und Heidelberg, C. F. Winter, 1879.

1) Концепція пана Ваґнера, „соціяльно-правна концепція” (стор. 2) є в згоді з Родбертусом, Лянґе і Шеффлє (стор. 2). В основних пунктах викладу він посилається на Родбертуса і Шеффле. Пан Ваґнер каже навіть про морський розбій як „неправомірне надбання” у цілих народів, що він є розбій лише тоді, коли „припускається наявність справжнього just gentium”[2] (стор. 18, прим. 3). Він досліджує насамперед „умови господарського суспільного життя” і „відповідно до них визначає сферу господарської свободи індивіда” (стор. 2). „Намагання задовольнити потреби” „не діє і не повинно діяти як суто-природня сила, але, ж і кожне намаганні людини, воно перебуває під керівництвом розуму і сумління. Отже, кожна дія, що є результат цього намагання, є відповідальна і підлягає завжди моральній оцінці, яка, правда (!), сама зазнає історичних змін” (стор. 9).

Щодо „праці” (стор. 9, § 2) пан Ваґнер не робить різниці між конкретним характером кожної праці і витратою робочої сили, спільної всім цим конкретним родам праці (стор. 9, 10).

„Навіть просте управління майном з метою одержати ренту, так само як і вживання здобутого доходу на задоволення потреб, примушує завжди до діяльности, що належить до поняття праці” (стор. 10, прим. 6). /5/

За Ваґнером, історично-правні категорії є „соціяльні категорії” (стор. 13, прим. 6).

Природні монополії положення, особливо у міських (! природна монополія положення в лондонському Сіті!) умовах, далі монополії, зв’язані з впливом клімату на рільничу продукцію цілих країн, потім природні монополії специфічної родючости ґрунту, наприклад, при особливо гарних виноградниках, а також і в різних націй, наприклад, при збуті тропічних продуктів у країни помірної смуги [„за довід є вивізні мита на продукти, що мають якийсь природний монопольний характер, накладувані у віддалених країнах (Південна Европа, тропічні країни) з цілковитою певністю того, що ці мита перекладеться на чужоземних споживачів” (див. стор. 15, прим. 11). Коли пан Ваґнер висновує відси вивізні мита в південних країнах, то це показує, щ > він нічого не знає з „історії” них мит] призводять до того, що добра, які з природи своєї, принаймні почасти, є вільні, стають господарськими добрами, що їх при надбанні (beim Erwerbe) дуже високо оплачується” (стор. 15).[3]

Царина реґулярного обміну (збуту) дібр є їхній ринок (стор. 21).

До господарських дібр належать: відносини до людей і речей (res incorpora’es), — відносини, що їх предметна відокремленість ґрунтується на абстракції: а) у вільному обміні (Verkehr): клієнтура, фірма і тому подібне, коли вигідні відносини до інших людей, утворені людською діяльністю, можуть безплатно відступатись і набуватись, б) на основі певних правних обмежень обміну (des Verkehrs: виключні права на продукцію, сервітути, привілеї, монополії, патенти і т.ін. (стор. 22, 23).

Пан Ваґнер зараховує „послуги” до числа „господарських дібр” (стор. 23, прим. 2 і стор. 28). В основі цього маємо власне його жадання виставити тайного радника Ваґнера як „продуктивного робітника”, бо, каже він, „відповідь є вирішальна для оцінки всіх тих кляс, що з професії виконують особисті послуги, тобто слуг, представників ліберальних професій, отже, і державних /6/ урядовців. Тільки тоді, коли послуги теж зараховується до господарських дібр, названі кляси є продуктивні в господарському розумінні” (стор. 24).

Дуже характеристичне для маніри мислення Ваґнера і К° ось що:

Рау зауважив: від „визначення майна і господарських дібр” залежить, „чи належать до них також послуги, чи ні.” Проти цього Ваґнер заперечує: треба обрати „таке визначення” „майна”, яке „включає послуги до господарських дібр” (стор. 23).

Але „вирішальний арґумент” є той, „що засоби для задоволення потреб не можуть складатись лише з речових дібр, бо потреби поширюються не тільки на них, але й на особисті послуги (а саме й на послуги держави, наприклад, правна охорона і т.ін.” (стор. 28).

Майно: 1) „суто-економічно… наявний в певний момент часу запас господарських дібр, як реальний фонд для задоволення потреб,” є „майно само по собі”, частина сукупного, або народнього або національного майна.

2) Як історично-правне поняття, це — „запас господарських дібр, що перебуває у посіданні, або становить власність якоїбусь особи, „майнове володіння” (стор. 32). Останнє є „історично-правне — відносне поняття власности. Власність дає лише певні порядкувальні і викличні права щодо інших людей. Об’єм цих прав змінюєтеся [тобто історично] (стор. 34). „Кожне майно в другому розумінні є одиничне майно, майно якоїбудь фізичної або юридичної особи” (там само).

Громадське майно, „особливо майно примусово-громадських господарств, а саме майно держави, округ і громад. Це майно призначається на загальне користування (як шляхи, річки і т.ін.), і власність на це майно приписується державі як юридичному представникові суспільства (народу людности даної округи і т.ін.); або ж це майно держави та громад у власному розумінні слова, а саме майно, що служить для управління, для виконання державних функцій, або майно фінансового характеру, використовуване державою, щоб діставати доходи як засоби для виконання її функцій (стор. 35).

Капітал, capitale, переклад слова χεφάλεον, що ним позначали вимогу грошової суми на відміну від процентів /7/ (τόχσς). В середні віки капітали, caput pecuniae, означали щось основне, істотне, первинне (стор. 37). В Німеччині вживалось слово Hauptgeld (стор. 37).

Капітал. Фонд, що служить для придбання; запас дібр, що служить для придбання; запас рухомих засобів придбання. Навпаки: споживний запас — маса рухомих засобів споживання, розглядувана певною стороною, як одне ціле (стор. 38, прим. 2).

Обіговий і основний (stehendes) капітал (стор. 38’ 2(а) і 2 в)).

Вартість. За паном Ваґнером Марксова теорія вартости є „наріжний камінь його соціялістичної системи” (стор. 45). Що я ніколи не творив „соціялістичної системи”, то це є фантазії Ваґнера, Шеффле і tutti quanti. Далі: Маркс ніби „вбачає спільну суспільну субстанцію мінової вартости, що її тільки він і має тут на увазі, в праці, а міру величини мінової вартости в суспільно-доконечному робочому часі і т.ін.” (стор. 45).

Я ніде не кажу про „спільну суспільну субстанцію мінової вартости”, а скорше кажу, що мінові вартості (мінова вартість не існує, коли немає принаймні двох мінових вартостей) виражають щось спільне їм обом, щось „цілком незалежне від їхніх споживних вартостей” [тобто від їхньої натуральної форми], а саме „вартість”. Наприклад, ми читаємо: „Отже, те спільне, що виявляється у міновому відношенні або міновій вартості товару, є його вартість. Дальший дослід знову приведе нас до мінової вартості як доконечного способу виразу або доконечної форми виявлення товарової вартости, яку, однак, спочатку треба розглянути незалежно від цієї форми” (2 вид. стор. 13)[4].

Отже, я не кажу, що „праця” є „спільна суспільна субстанція мінової вартости”; а що я в окремому розділі докладно розглядаю форму вартости, тобто розвиток мінової вартости, то було б дивно зводити цю „форму” до „спільної суспільної субстанції”, до праці. Забуває також пан Ваґнер, що в мене за суб’єкт є не „вартість” і не „мінова вартість”, а товар.

Далі: „Але ця теорія (Марксова) є не стільки загальна теорія вартости, скільки теорія витрат (Koste theorie), що походить від Рікарда” (стор. 45). Пан Вагнер /8/ міг би так з „Капіталу”, як і з праці Зіберової (коли б він знав російську мову) зрозуміти різницю між мною і Рікардом, що в дійсності досліджував працю лише як міру величини вартости і в наслідок цього не знайшов жодного зв’язку між своєю теорією вартости і суттю грошей.

Коли пан Ваґнер каже, що це не „загальна теорія вартости”, то він по-своєму має цілковиту рацію, бо під загальною теорією вартости він розуміє мудрування (Spintisieren) щодо слова „вартість”, а це дає йому також змогу залишатися з традиційним і звичним для німецьких професорів сплутуванням „споживної вартости” і „вартости”, бо і те і друге мають спільне слово „вартість”. Та коли він далі каже, що це — „теорія витрат”, то це зауваження або сходить на тавтологію: товари, оскільки вони є вартості, репрезентують лише дещо суспільне, людську[5] працю, і остільки величину вартости товару визначається, на мою думку, величиною робочого часу, що міститься в товарі, і т.ін., тобто нормальною кількістю праці, що її коштує спродукувати певний предмет і т.ін.; а пан Ваґнер доводить протилежне тим, що він запевняє, ніби ця і т.ін. теорія вартости не є „загальна”, бо він, пан Ваґнер, дотримується іншої думки щодо „загальної теорії вартости”. Або ж він каже щось неправдиве: Рікардо (слідом за Смісом) сплутує вартість і витрати продукції; вже в „До критики політичної економії”, а також у примітках до „Капіталу” я виразно показав, що вартості і ціни продукції (які лише виражають у грошах витрати продукції) не збігаються. Чому вони не збігаються? Про це я нічого не сказав панові Ваґнерові.

Крім того, „я дію довільно”, бо зводжу „ці витрати лише до так званих трудових затрат у вузькому значенні слова. Але це завжди припускає, що наведено доказ, а його досі немає, саме доказ того, що процес продукції цілком можливий без посередництва діяльности приватних капіталістів, яка утворює і застосовує капітал” (стор. 45).

Замість ставити мені за обов’язок на майбутнє наводити подібні докази, пан Ваґнер, навпаки, мусив би спочатку довести, що в численних громадах, які існували /9/ до появи приватних капіталістів (старо-індійська громада, південно-слов’янська родова громада і т.ін.), суспільного процесу продукції, — не кажучи вже про процес продукції взагалі, — не існувало. Крім того, Ваґнер міг би сказати лише ось що: експлуатацію робітничої кляси клясою капіталістів, коротко кажучи, характер капіталістичної продукції, Маркс змальовує правильно, але він помиляється в тому, що він розглядає це господарство як історично минуще, тимчасом як Арістотель помилявся в тому, то він, навпаки, розглядав рабське господарство як неминуще.

„Поки подібного доказу не дано [інакше кажучи, поки капіталістичне господарство існує] дохід з капіталу („Kapitalgewinn”) в дійсності також [тут визирають копита або вуха осла] є „конститутивний” елемент вартости, а не, як думають соціялісти, тільки відрахування, або грабування робітника” (стор. 45, 46). Що таке „відрахування від робітника”, відрахування з його шкури і т.ін., не можна зрозуміти. Але ж у моєму викладі „дохід з капіталу в дійсності не є „тільки відрахування, або грабування робітника”. Навпаки, я малюю капіталіста як доконаного функціонера капіталістичної продукції і показую, що він не тільки „відраховує”, або „грабує”, але й примушує продукувати додаткову вартість, отже, допомагає утворювати те, що мають відраховувати; далі я докладно показую, що навіть у товаровому обміні обмінюються тільки еквіваленти, що капіталіст, якщо він оплачує робітникові справжню вартість його робочої сили, з усім правом, тобто з правом, відповідним цьому способові продукції, здобуває додаткову вартість. Але все це не робить „дохід з капіталу” „конститутивним” елементом вартости, а лише показує, що у вартості, „конституйованій” не працею капіталіста, міститься частина, яку він може привласнити собі „по праву”, тобто не порушуючи права, відповідного товаровому обмінові.

„Ця теорія дуже однобічно звертає увагу тільки на один цей момент, що визначає вартість [1) Тавтологія. Ця теорія неправильна, бо Ваґнер має „загальну теорію рартости”, яка з нею не збігається, і тому „вартість” Ваґнера визначається „споживною вартістю”, як це власне доводить розмір професорського утримання; /10/ 2) пан Ваґнер підсовує замість вартости „ринкову ціну” даного моменту, або ціну товару, що відхиляється від вартости, — що є щось дуже відмінне від вартости], а саме на витрати, а не на другий момент, а саме придатність, корисність, момент потреби [тобто вона не сплутує „вартости” з споживною вартістю, чого так хотілося б природженому плутаникові такого ґатунку як Ваґнер]. Вона не відповідає не тільки утворенню мінової вартости в сучасному обміні [він має на увазі утворення цін, що абсолютно нічого не змінює у визначенні вартости: з рештою в сучасному обміні, звичайно, відбувається утворення мінової вартости, як це відомо першому-ліпшому ґрюндерові, фальсифікаторові товарів і т.ін., яке не має нічого спільного з утворенням вартости, але пильно стежить за утвореними вартостями) крім того, я, наприклад, при визначенні вартости робочої сили виходжу з того, що вартість її справді цілком оплачується, а це в дійсності не так. Пан Шеффле в „Capitalismus і т.ін.” вважає, що це є „великодушність” або щось подібне. Але це є лише науково доконечний спосіб дослідження], але, як це чудово і навіть остаточно (!) доводить Шеффле в „Quintessenz” і особливо в „Socialer Körper” вона не відповідає також і умовам, що доконечно мусять утворитись в Марксовій гіпотетичній соціялістичній державі. [Отже, соціялістична держава, що її пан Шеффле ласкаво „утворив” замість мене, перетворюється на „Марксову” (а не на „соціялістичну державу”, приписувану Марксові в гіпотезі Шеффле)]. Це можна переконливо довести на прикладі збіжжя і т.ін., що його мінова вартість, у наслідок впливу змінних урожаїв при незмінній потребі на нього, навіть при системі „соціяльних такс” мусила б реґулюватись інакше, ніж відповідно тільки до витрат“. [Скільки слів, стільки дурниць. Поперше, я ніде не казав про „соціяльні такси” і при дослідженні вартости маю на увазі буржуазні відносини, а не застосування цієї теорії вартости до „соціялістичної держави”, що її конструював навіть не я, а пан Шеффле замість мене. Подруге: коли при неврожаї ціна на збіжжя підвищується, то, поперше, підвищується його вартість, бо дану кількість праці зреалізовано в меншій кількості продукту; подруге, ще /11/ куди більше підвищується продажна ціна збіжжя. Яке чинення має це до моєї теорії вартости? Саме на стільки, на скільки продажна ціна хліба перевищує його вартість, — саме на стільки інші товари продається, хоч в натуральній, хоч у грошовій формі, нижче від їхньої вартости, і навіть тоді, коли їхня власна грошова ціна не знижується. Сума вартостей лишається та сама, коли б навіть грошовий вираз усієї цієї суми вартостей збільшився, тобто коли б збільшилась, як каже пан Ваґнер, сума „мінової вартости”. Таке матимемо тоді, коли ми припустимо, що спад цін суми інших товарів не урівноважує підвищення цін на збіжжя понад вартість (перевищення його ціни над вартістю). Але в цьому разі мінова вартість грошей на стільки ж спала нижче від їхньої вартости; сума вартостей усіх товарів не тільки лишається та сама, вона лишається та сама навіть у грошовому виразі, коли до товарів зачислюється і гроші. Далі: підвищення цін на збіжжя понад викликане неврожаєм підвищення його вартости буде в „соціялістичній державі” в усякому разі менше, ніж при сучасних збіжжевих лихварях. Але тоді „соціялістична держава” заздалегідь буде організовувати продукцію так, щоб річне подання збіжжя лише якнайменш залежало від коливань урожаю. Розмір продукції, подання та споживання раціонально реґулюватиметься. Нарешті, чи може „соціяльна такса”, — припустивши навіть, що фантазії Шеффле в цій галузі здійсняться, — спричинити якібудь зміни за або проти моєї теорії вартости? Так само мало, як мало примусові заходи, вживані при нестачі провізії на кораблі або у фортеці або підчас Французької революції і т.ін. — заходи, що не мають жодного чинення до вартости, — можуть порушувати закони вартости „капіталістичної (буржуазної) держави”, отже, також І теорію вартости! Це не більш як дитячі теревені!]

Той самий Ваґнер доброзичливо цитує слова Рау: „Щоб уникнути непорозумінь, треба точно встановити, що розуміють під вартістю взагалі, і відповідно до німецького слововживання для цього треба обрати споживну вартість” (стор. 46).

Виведення поняття вартости (стор. 46 і ділі).

За паном Ваґнером з поняття вартости треба /12/ d’abord[6] виснувати споживну вартість і потім з неї[7] мінову вартість, а не так, як у мене, з конкретної форми товару; цікаво простежити цю схоластику в його новітньому „виданні” („Grundlegung”).

„Людині властиве природне намагання ясно усвідомити собі і зрозуміти те відношення, що в ньому внутрішні і зовнішні добра перебувають до потреб. Це роблять за допомогою оцінки (оцінки вартости), що через неї добрам, відповідно (beziehungsweise) предметам зовнішнього світу, надається вартість і вимірюється її” (стор. 46), а на стор. 12 читаємо: „Всі засоби для задоволення потреб зветься добрами“.

Отже, коли ми вставимо в першому реченні замість слова „добро” надаваний йому Ваґнером логічний зміст, то перша фраза наведеного уривку звучатиме так:

„Людині властиве природне намагання ясно усвідомити собі і зрозуміти те відношення, що в ньому „внутрішні і зовнішні засоби для задоволення її потреб” перебувають до її потреб“. Це речення ми можемо дещо спростити, сблишивши „внутрішні засоби і т.ін.”, як це пан Ваґнер у дальшому реченні зараз же „відповідно” („beziehungsweise “) і робить.

„Людина”? Коли тут розуміють категорію „людина”, то вона взагалі немає „жодних” потреб; коли окрема людина протистоїть природі, то її треба розглядати, як і всяку не-стадну тварину; а коли це людина, що живе вже у суспільстві будь-якої форми, — а це пан Ваґнер припускає, бо його „людина”, хоч і не має університетської освіти, все ж орудує мовою, — то за вихідний пункт треба взяти певний характер цієї суспільної людини, тобто певний характер суспільства, в якому вона живе, бо тут продукція, отже, процес добування нею засобів існування, вже має якийсь суспільний характер.

Але у професора-доктринера відношення людини до природи з самого початку є не практичні відношення, тобто не відношення, обґрунтовані на дії, а теоретичні; уже в першому реченні сплутано два відношення такого роду. Поперше: через те, що в дальшому реченні „зовнішні засоби для. задоволення потреб /13/ людини” або „зовнішні добра” перетворюються на „предмети зовнішнього світу”, перше з згаданих відношень набуває такого вигляду: людина перебуває у відношенні до предметів зовнішнього світу як до засобів задовольнити свої потреби. Але люди аж ніяк не починають з того, що „перебувають у цьому теоретичному відношенні до предметів зовнішнього світу“. Як і інші тварини, вони починають з того, що їдять, п’ють і т.ін., отже, не з того, що „перебувають” у якомусь відношенні, а з того, що активно діють; з того, що за допомогою дії опановують певні предмети зовнішнього світу І таким чином задовольняють свої потреби. (Вони, отже, починають з продукування). В наслідок повторювання нього процесу властивість цих предметів „задовольняти потреби” людей відтискується в їхньому мозку, люди й тварини навчаються також „теоретично” відрізняти зовнішні предмети, що служать для задоволення їхніх потреб, від усіх інших предметів. На певному рівні дальшого розвитку, після того, як збільшились і далі розвинулись потреби людей, а також і діяльність, що нею їх задовольняється, люди дають словесні назви цілим клясам цих предметів, що їх вони вже на досвіді відрізняли від усього іншого зовнішнього світу. Це настає неодмінно, бо в процесі продукування, тобто в процесі привласнення цих предметів, люди завжди перебувають у трудовому зв’язку (werktätig Umgang) один з одним і з цими предметами і незабаром мусять також вступити в боротьбу з іншими людьми за ці предмети. Але ця словесна назва виражає лише як уявлення те, що повторювана діяльність перетворила на досвід, а саме те, що людям, які живуть уже в певному суспільному зв’язку [а таке припущення випливає неодмінно з наявности мови], певні зовнішні речі служать для задоволення їхніх потреб. Люди дають цим предметам особливу (generis) назву лише тому, що вони вже знають, що ці предмети служать для задоволення їхніх потреб, — лише тому, що вони намагаються за допомогою більш або менш часто повторюваної діяльности заволодіти ними і зберегти їх у своєму посіданні; вони, може, звуть ці предмети „добрами” або якоюсь іншою назвою, яка виражає, що вони на практиці вживають ці предмети, що ці предмети для них корисні, і надають предметові /14/ цей характер корисности, ніби властивий самому предметові, хоч вівця навряд чи визнала б за свою „корисну” властивість те, що вона йде на їжу людині.

Отже: люди почали фактично з того, що привласнювали собі певні предмети зовнішнього світу, як засоби задовольняти свої власні потреби і т д. і т.ін., потім вони дійшли того, що й словесно почали називати їх тим, чим вони на практиці вже були для них, а саме засобами для задоволення своїх потреб, — предметами, що їх „задовольняють”. Коли назвати ту обставину, що люди не тільки на практиці ставляться до таких предметів як до засобів задовольняти свої потреби, але також в уяві і словесно позначають їх як предмети, що „задовольняють” їхні потреби, отже, їх самих (поки потребу людини не задоволено, вона перебуває в стані незадоволености своїми потребами, отже, і самою собою], — коли це „відповідно до німецького слововживання”, називають „надавати вартість” предметам, то цим доведено, що загальне поняття „вартість” походить з відношення людей до предметів зовнішнього світу, які задовольняють їхні потреби, і що це, отже, і є родове поняття „вартости”, а всі інші види вартости, наприклад, хемії на валентність[8] (Wert) елементів, є лише підвид цього поняття.

Німецькому професорові політичної економії властиве „природне намагання” висновувати економічну категорію „вартости” якогобудь „поняття”, і цього він досягає тим, що те, що в політичній економії зветься „споживною вартістю”, він, „відповідно до німецького слововжиання”, переіменовує на „вартість” взагалі. І скоро тільки таким чином знайдено „вартість” взагалі, вона своєю чергою служить для того, щоб виснувати „споживну вартість” з „вартости взагалі”. Для цього треба тільки знову додати перед словом „вартість” взагалі облишену раніш приставку „споживна”.

Справді, Рау (див. стор. 88)[9] нам просто каже, що „треба [для німецького професора-доктринера] точно встановити, що розуміється під вартістю взагалі“, і /15/ наївно додає, що „відповідно до німецького слововживання для цього треба обрати споживну вартість“. [В хемії хімічною валентністю (Wert) елементу зветься число його атомів, що може сполучатися з атомами інших елементів. Але і вагу сполучуваних атомів також звуть еквівалентністю, рівновартістю різних елементів і т.ін. Отже, спочатку треба визначити поняття „вартости взагалі” і т.ін.].

Коли людина ставиться до предметів як до „засобів задовольняти свої потреби”, то вона ставиться до них як до „дібр”, — свідчить Ваґнер. Він надає предметам атрибут „добра”, але зміст цієї операції аж ніяк не змінюються від того, що пан Ваґнер переіменовує її на операцію „надавати вартість”. Його вчасна лінива свідомість зараз же доходить „розуміння” в такому реченні:

„Це роблять за допомогою оцінки (оцінки вартости), що через неї добрам, відповідно (beziehungsweise) предметам зовнішнього світу, надається вартість, і вимірюється її”. Ми зовсім не кажемо вже про те, що пан Ваґнер висновує вартість з оцінки вартости (він сам додає до слова „оцінка” в дужках слова „оцінка вартости”, щоб довести справу до „ясного усвідомлення і розуміння”). „Людина” має „природне намагання” оцінювати добра як „вартості” і таким чином дозволяє панові Ваґнерові додержати обіцянки і виснувати „поняття вартости взагалі”. Ваґнер не дурно контрабандою вставляє замість слова „добра” відповідно (beziehungsweise) „предмети зовнішнього світу”. Він виходив ось з чого: людина „ставиться” до „предметів зовнішнього світу”, що є засоби задовольняти її потреби, як до „дібр”. Отже, вона оцінює ці предмети саме через те, що ставиться до них як до „дібр”. І для цієї оцінки ми вже мали раніше „опис”, що звучить, наприклад, так: „Людина як істота, що має потреби, перебуває в постійному зіткненні з навкольним її зовнішнім світом і пізнає, що в ньому є численні умови її життя і добробуту” (стор. 8). А це й значить не що інше, як те, що вона „оцінює предмети зовнішнього світу”, оскільки вони задовольняють її як „істоту, що має потреби”. Тепер ми можемо,— особливо, коли відчуваємо „природне” професорське „намагання” виснувати поняття вартости взагаліохрпетити цю операцію /16/ надання „предметам зовнішнього світу” атрибуту „добра” нашою „надавати вартість”. Можна було б також сказати: людина, ставлячись до предметів зовнішнього світу, що задовольняють її потреби, як до „дібр”, „оцінює” їх, надає їм „ціну” і тим самим виснування поняття „ціни взагалі” з способу дій „людини” давалось би німецькому професорові в готовому вигляді. Все, чого сам професор не може зробити, він примушує робити „людину”, яка однак сама на ділі є не що інше, як професорська людина, яка думає, що зрозуміла світ, коли підводить себе під абстрактні рубрики. Але. оскільки „надавати вартість” предметам зовнішнього світу означає тут, тільки іншими словами, те саме, що надавати їм атрибут „дібр”, то цим аж ніяк не надано, як цього хитрощами домагається Ваґнер, „вартости” самим „добрам” як визначення, відмінного від їхнього буття як „дібр”. Замість слова „добро” тут тільки підставлено слово „вартість”. [Як бачимо, тут можна було б підставити і слово „ціна”. Можна було б підставити також слово „скарб” (Schatz), бо „людина”, накладаючи на „предмети зовнішнього світу” штамп „дібр”, „оцінює” schätzt) їх і тому ставиться до них як до скарбу (Schatz). Отже, ми бачимо, як ці три економічні категорії: вартість, ціну і скарб пан Ваґнер може, наче якийсь маґ одним махом виснувати з „природного намагання людини” дати професорові його обмежений світ понять (уявлень).] Але в панові Ваґнері живе невиразне намагання видертися з його лабіринту тавтологій і хитрощами домогтися „чогось дальшого”. Відси фраза: „що через неї добрам, відповідно предметам зовнішнього світу, надається вартість” і т.ін. А що штемпелювання „предметів зовнішнього світу” на „добра”, тобто виділення і фіксація їх в уявленні як засобів задовольняти людські потреби, у пана Ваґнера має назву „надавати предметам вартість“, то він так само мало може це назвати надавати самим „добрам” вартість, як він не міг би сказати надавати вартість „вартості” предметів зовнішнього світу. Але він робить salto mortale[10] за допомогою слів: „добрам, відповідно предметам зовнішнього світу, надається вартість“. Ваґнер мусив би сказати: штемпелювання /17/ певних предметів зовнішнього світу на „добра” можна також назвати „надавати вартість” цим предметам, і саме таким способом Ваґнер висновує „поняття вартости взагалі”. Від такої зміни словесного виразу не змінюється зміст. Це завжди лише виділення і фіксація є уявленні предметів зовнішнього світу, що є засоби задовольняти людські потреби; отже, в дійсності це лише пізнання і визнання певних предметів зовнішнього світу за засоби задовольняти потреби людина „взагалі” (людини, що однак як така в дійсності зазнає шкоди від „потреби в поняттях”).

Але пан Ваґнер хоче нас або самого себе запевнити, що він не дає двох назов тому самому змістові. а, навпаки, від визначення „добро” поступає наперед до відмінного від нього і більш розвиненого визначення „вартість” і цього він досягає просто тим, що замість „предметів зовнішнього світу” підставляє „відповідно” („beziehungsweise”) слово „добра”, — процес що його він знову таки „затемнює” тим, що замість „дібр” підставляє „відповідно” „предмети зовнішнього світу”. Його власна плутанина справляє таким чином певний ефект: вона спантеличує його читачів. Він міг би також перевернути своє чудове „виведення” таким способом: людина, відрізняючи, а тому й виділяючи предмети зовнішнього світу, що є засоби задовольняти її потреби, як такі засоби для задоволення з-поміж інших предметів зовнішнього світу, оцінює (würdigt) ці предмети, надає їм вартість або атрибут „вартости”; це можна також висловити так, що він надає їм атрибут „добро” як характеристичну ознаку або ж цінить і оцінює (achtet und schätzt) їх як „добра”. Цим самим „вартостям”, відповідно предметам зовнішнього світу, надається поняття „добра”. Таким чином, з поняття „вартість” висновується поняття „добро” взагалі. При всіх подібних виведеннях ідеться лише про те, щоб відвести від завдання, що розв’язати й го авторові несила.

Але пан Ваґнер одним махом ї з усією поспішністю переходить від „вартости” „дібр” до „виміряння” цієї вартости.

Зміст залишається абсолютно той самий, коли взагалі не підсовується контрабандою слово „вартість”, можна було б сказати: людина, накладаючи на певні предмети зовнішнього світу, що і т.ін., штамп „дібр”, /18/ поступінно порівнює ці „добра” поміж себе і ставить їх у деякий ряд відповідно до ієрархії своїх потреб, тобто коли хочете „вимірює” їх. Про розвиток справжньої міри цих дібр, тобто про розвиток міри їхньої величини, Ваґнер справді не повинен тут розводитись, бо це дуже виразно нагадало б читачеві, як мало тут ідеться про те, що взагалі розуміють під „вимірянням вартости”.

[Що виділення предметів {вказівка на предмети) зовнішнього світу, які є засоби задовольняти людські потреби, як „дібр” можна назвати також „надавати цим предметам вартість”, — це Ваґнер міг донести не тільки, як Рау, ґрунтуючись на „німецькому слововжи¬ванні”, але й за допомогою латинізованого слова dignitas — гідність (Würde), достойність (Würdigkeit), ранґ і т.ін., що бувши надане предметам означає також „вартість”; dignitas походить від dignus, а це останнє від dic, point out show — виділяти, показувати; dignus, отже, означає pointed out, відси також, digitus — палець, що ним показують на предмет; грецькою мовою δειχνύω, δάχτυλος (палеь); ґотською мовою ga-tecta (dico); німецькою мовою: zeigen (показати); ми могли б дійти ще дальших „виведень”, взявши на увагу, що δειχνυμι (або δειχνιω) (робити видимим, виявляти, показувати) має спільний пень δέιχ (тримати, брати) з δέχομαι].

Стільки банальностей, тавтологічної плутанини, словесного криходерства, фалшивих маневрів пан Ваґнер підносить на неповних сімох рядках.

Нема чого дивуватись, коли цей темний муж (vir obscurus) після таких кунштюків з великим самозадоволенням каже далі: „Поняття вартости, таке суперечливе і крім того затемнене багатьма, часто лише на позір глибокодумними дослідженнями, дуже просто (indeed)[11] розплутується [rather[12] „заплутується”], коли, як це досі робилося [а саме Ваґнером], виходити з потреб і господарської природи, дійти до поняття добра і до останнього прив’язати поняття вартости” (стор. 46). Ми маємо тут логічне поняття господарства; позірний розвиток його у vir obscurus сходить на „прив’язування” і до певної міри на „розв’язування”. /19/

Дальше виведення поняття вартости.

Суб’єктивна і об’єктивна вартість. Суб’єктивна вартість і в найзагальнішому значенні вартість добра = значенню, що його „надається” добру в наслідок його корисностине є властивість речей самих по собі, хоч об’єктивно і має за передумову корисність речі [отже, має за передумову „об’єктивну” вартість]… В об’єктивному розумінні під „вартістю”, „вартостями” розуміють також „добра”, що мають вартість, де (!) добро і вартість, добра і вартості стають по суті ідентичними поняттями” (стор. 46, 47).

Після того, як Вашер назвав „вартістю взагалі” або „поняттям вартости” взагалі те, що звичайно звуть „споживною вартістю”, він не може не згадати, що .виведена (!) таким чином (так! так!) вартість є „споживна вартість”. Після того, як він тільки-но назвав „споживну вартість” „поняттям вартости” взагалі, або „вартістю взагалі”, він заднім числом відкриває, що він лише верзе нісенітниці про „споживну вартість”, отже, „виводить” останню, бо тепер верзти нісенітниці і виводити це є „посутньо” — ідентичні операції мислення. Але при цій нагоді ми довідуємось, яка суб’єктивна обставина зв’язує Ваґнера з попереднім „об’єктивним” сплутуванням понять. Він розкриває нам тайну. Родбертус написав йому листа, — його можна прочитати в „Tübinger Zeitschrift” за 1878 рік, — де пояснює, чому існує „тільки один рід вартости”, споживна вартість. „Я (Ваґнер) пристав на цей погляд, що значення його я підкреслив уже в першому виданні”. Про слова Родбертуса Ваґнер каже так: „Це цілком слушно і примушує змінити звичайний нелогічний „поділ” „вартости” „на споживну вартість і мінову вартість, як я це робив ще в § 35 першого видання” (стор. 48, прим. 4); і той самий Ваґнер зараховує мене (стор. 49, примітка) до людей, що на їх думку „споживчу вартість” треба цілком „усунути” „з науки”.

Все це „нісенітниці”. De prime abord[13] я виходжу зовсім не з „понять”, отже, не з „поняття вартости”, І тому мені зовсім не треба вдаватися до „поділу” останнього. Я виходжу з найпростішої суспільної форми, /20/ що в ній продукт праці виступає в сучасному суспільстві, а це і є „товар”. Я аналізую його, а саме спочатку в тій формі, що в ній він з’являється. Тут я виявляю, що, з одного боку, товар у своїй натуральній формі є предмет споживання або споживна вартість, а з другого боку, носій мінової вартости, і з цього погляду він сам є „мінова вартість”. Дальша аналіза цієї мінової вартости показує мені, що мінова вартість є лише „форма виявлення”, самостійна форма виявлення вартости, що міститься в товарі, і після того я переходжу до аналізи вартости. Тому я ясно пишу на стор. 36 другого видання[14]. „Коли ми на початку цього розділу, згідно із звичайною термінологією казали: товар є споживна вартість і мінова вартість, то це, точно кажучи, було невірно. Товар є споживна вартість, або предмет споживання, і „вартість”. Він виявляється як отака подвійність, що нею він є, скоро його вартість має власну форму виявлення, відмінну від його натуральної форми, а саме форму мінової вартости і т.ін.” Отже, я не поділяю вартість взагалі на споживну вартість і мінову вартість, — як протилежні поняття, що на них розпадається абстрактне поняття „вартости”, — навпаки, конкретна суспільна форма (Gestalt) продукту праці, „товар” є, з одного боку, споживна вартість, а з другого — „вартість”, — а не мінова вартість, бо сама тільки форма виявлення не є його власний зміст.

Подруге: тільки vir obscurus, що не зрозумів ані словечка в „Капіталі”, може робити такий висновок: через те, що Маркс в одній примітці до першого видання „Капіталу” відкидає всю безглузду балаканину німецьких професорів про „споживну вартість” взагалі і відсилає читачів, що хочуть щонебудь знати про справжні споживні вартості, до „підручників товарознавства”, то споживна вартість не відіграє у нього жодної ролі. Звичайно, споживна вартість не відіграє ролі своєї протилежности, „вартости”, яка з нею не має нічого спільного, крім тої о, що в назві „споживна вартість” є слово „вартість”. З таким самим правом він міг би сказати, що я лишаю осторонь мінову вартість тому, що вона є лише форма виявлення вартости, /21/ а не сама „вартість”, бо для мене „вартість” товару не є ані її споживна, ані її мінова вартість.

Коли ми хочемо аналізувати „товар”, — це найпростіше економічне конкретне явище, — то ми повинні залишити осторонь усі відносини, що не мають нічого спільного з даним об’єктом аналізи. Ось чому те, що треба сказати про товар, оскільки він є споживна вартість, я сказав у небагатьох рядках, а з другого боку, я підкреслив характеристичну форму, що в ній тут з’являється споживна вартість, продукт праці, а саме: „продукт може бути корисним і продуктом людської праці, не бувши товаром. Хто своїм продуктом задовольняє свою власну потребу, той, правда, створює споживну вартість, але ж не товар. Щоб випродукувати товар, він мусить продукувати не тільки споживну вартість, але споживну вартість для інших, суспільну споживну вартість” (стор. 15)[15]. [В цьому корінь „суспільної споживної вартости” Родбертуса]. Завдяки цьому споживна вартість — як споживна вартість „товару” — сама має історично-специфічний характер. В примітивних громадах, де, наприклад, засоби існування спільно продукується і розподіляється між членами громади, спільний продукт задовольняє безпосередньо життєві потреби кожного члена громади, кожного продуцента, суспільний характер продукту, споживної вартости є тут в його (загальному) спільному хаоактері. [Пан Родбертус, навпаки, перетворює „суспільну споживну вартість” товару на „суспільну споживну вартість” взагалі і тому верзе нісенітниці].

Отже, як випливає з попереднього, було б справжнісіньким безглуздям при аналізі товару, — на тій підставі, що він виступає, з одного боку, як споживна вартість або добро, а з другого боку, як „вартість”, — з цієї нагоди „прив’язувати” до цієї аналізи всілякі банальні міркування про споживні вартості або добра, що не стосуються до царини товарового світу, як от „державні добра”, „громадські добра” і т.ін., як це роблять Ваґнер і взагалі німецькі професори, або про таке добро, як „здоров’я” І т.ін. Там, де сама держава є капіталістичний продуцент, як от при експлуатації /22/ рудень, лісів І т.ін., її продукт є „товар” 1 має тому специфічний характер усякою іншого товару.

З другого боку, vir obscurus проґавив, що вже в аналізі товару я не припиняю аналізи на двоїстому способі, в якому він виступає, але зараз же йду далі, переходячи до того, що в цьому двоїстому значенні товару виражається двоїстий характер праці, продукт якої є товар: — корисної праці, тобто конкретних відмін праці, які утворюють споживні вартості, і абстрактної праці, праці як витрати робочої сили, незалежно від того, в який „корисний” спосіб її витрачається (на цьому в дальшому побудовано змалювання процесу продукції); що в розвитку вартостевої форми товару, кінець-кінцем її грошової форми, отже, грошей, вартість одного товару виражається в споживній вартості іншого, тобто в натуральній формі іншого товару; що саму додаткову вартість виводиться з специфічної споживної вартости робочої сили, властивої виключно останній і т.д. і т.ін.; що, отже, у мене споживна вартість відіграє цілком іншу важливу ролю, ніж у попередній політичній економії, але — і це треба добре зауважити — її розглядається завжди лише тоді, коли такий розгляд випливає з аналізи даних економічних форм (Gestaltungen), а не з мудрувань з приводу понять і слів „споживна вартість” і „вартість”.

Тому при аналізі товару, навіть коли йдеться про його споживну вартість, ми не даємо одразу визначення „капіталу”, що було б чистим безглуздям, поки ми ще лишаємося при аналізі елементів товару.

Але що у моєму викладі наводить нудьгу (шокує) на пана Ваґнера, так це те, що я не роблю йому приємности і не наслідую батьківське німецьке професорське „намагання” сплутувати споживну вартість і вартість. Німецьке суспільство, хоч і з великим запізненням, а все ж поступінно від февдального, натурального господарства, або, принаймні, від переважання його досягло капіталістичного господарства, але професори все ще однією ногою стоять у старому гної, і це цілком природно. З кріпаків землевласників вони перетворились на кріпаків держави, volgo уряду. Тому і наш vir obscurus, що навіть не помітив, що моя аналітична метода, яка виходить не від людини взагалі. /23/ а з економічно даного періоду суспільства, не має нічого спільного з німецько-професорською методою зв’язування понять („mit Worten lässt sich trefflich straiten, mit Worten ein System bereiten”[16]), каже: „У згоді з поглядами Родбертуса, а також і Шеффле, я стверджую, що всяка вартість має характер споживної вартости, і то більше підкреслює оцінку споживної вартости, що оцінку мінової вартости до багатьох з найважливіших господарських дібр аж ніяк не можна прикласти [це і примушує його висловитись; отже, як служитель держави він почуває себе зобов’язаним сплутувати споживну вартість з вартістю!], наприклад, до держави та її функцій, а також до інших відносин суспільного господарства” (стор. 49, прим.). [Це нагадує старих хеміків, поки не було ще хемії як науки: на тій підставі, що топлене масло, називане в буденному житті (на півночі) просто маслом, відзначається м’якістю, вони назвали масляними кислотами хлорові сполуки, безводний хлорид цинк (Zinkbutter), сполуку антимону (Antimonbutter), отже, — висловлюючись мовою vir obscurus, — вони твердо вірили в маслянистий характер усіх хлорових, цинкових і антимонових сполук]. Ця балаканина сходить на таке: через те, що деякі добра, а саме держава (добро!) і її „функції” [зокрема функції її процесорів політичної економії], не є „.товари”, то протилежні особливості, що містяться в самих „товарах” [які до того ж виразно виявляються в товаровій формі продукту праці], треба сплутувати одну з однією! Взагалі Ваґнерові і К° важко було б довести, що вони більше виграли б, коли б їх і „функції” оцінювалось за їхньою „споживною вартістю”, за їхнім речовим „змістом” (Gehalt), ніж коли б їх „оцінювалось за їхнім „утриманням” (Gehalt) (за допомогою „соціяльної такси”, як каже Ваґнер), тобто за їхньою оплатою.

[Єдине, що явно лежить в основі цього німецького туподумства, є те, що слова „вартість” (Wert) або гідність (Würde) прикладалось спочатку до самих корисний речей, що існували як продукти праці за довгий час до тою, як вони зробились товарами. Але /24/ з науковим визначенням товарової „вартости” це так само не має нічого спільного, як та обставина, що слово сіль вживалось у старовинних народів спочатку для кухенної соли, а потім, від часів Плінія, цукор і т.ін. тіла фігурували, як відміни соли [indeed[17] всі безколірні тверді тіла, розчинні у воді, що мають специфічний смак], не означає, що хемічна категорія „сіль” охоплює цукор і т.ін.].

[Що покупець купує товар не тому, що товар має вартість, а тому, що він є „споживна вартість” і вживається на певні призначення, то зрозуміло само собою: 1) що споживні вартості „оцінюється”, тобто досліджується їхню якість (так само як кількість їх вимірюється, зважується І т.ін.); 2) що коли різні сорти товару можуть замінити один одного для того ж самого споживання, то віддають перевагу тому або іншому ґатункові і т.д. і т.ін.].

[В ґотській мові є тільки одне слово для вартости (Wert) і гідности (Würde) — слово Vairths, τιμή, τιμάω, schatzen, тобто оцінювати, визначати ціну або вартість, таксувати; метафорично: поважати, цінити, шанувати, виділяти. — Τιμή —- оцінка; відси: визначення вартости, або ціни, оцінка, розцінка. Далі: оцінка вартости, а також сама вартість і сама ціна (у Геродота, Платона), αί τιμαί — витрати у Демостена. Далі шанування (Wertschätzung), честь, пошана, почесне місце, почесна посада. Див. Грецько-німецький словник Роста.]

[Вартість, ціна (за словником Шульце) в ґотській мові: Vairths, прикметник, άξιςσ, ίχανσς. В старо-північно-німецькій мові: Verdhr, гідний; Verdh, вартість, ціна; в англо-саксонській: Veordh, Vurdh; в англійській мові: Worth — прикметник; як іменник — вартість і гідність (Würde)].

[В середньо-верхнє-німецькій мові: Wert, родовий відмінок — Werdes, прикметник (dignus), а також piennigwert; — Wert, родовий — Werdes, вартість, гідність (Würde), пишнота, aestimatio, товар певної вартости, наприклад, pfenwert, pennyworth,werde: meritum, aestimatio, dignitas, цінна властивість (Ziemann, Mittelhochdeutsches Wörterbuch)]. /25/

[Отже, вартість (Wert) і гідність (Würde) мають щільний зв’язок між собою так етимологічним походженням, як і значенням. Це затемнюється тією обставиною, що в новій верхнє-німецькій мові стало звичайним неорганічне (хибне) утворення флексій, від слова Wert (вартість): Wert, Wertes замість Werdes, бо ґотському th відповідає верхнє-німецьке d, а не th = t, і те саме спостерігається в середнє-верхнє-німецькій мові (Werth), родовий — Werdes. За правилами середнє-верхнє-німецької мови, d наприкінці слова мусило б перетворитись на t, отже, Wert замість Werd, але родовий відмінок Werdes].

[Все це, однак, так само не має нічого спільного з економічною категорією „вартість”, як і з хемічною вартістю (Wert)[18] хемічних елементів (атомістика) або з хемічними еквівалентами або рівновартостями (вагові співвідношення сполук хемічних елементів)].

[Далі треба зауважити, що навіть з погляду цієї словесности — коли з первісної ідентичности гідности (Würde) і вартости (Wert) випливає само собою, як з природи речей, прикладання цього слова до речей, до продуктів праці в їхній натуральній формі, то потім це слово в незміненому вигляді безпосередньо перенесли на ціну, тобто на вартість у її розвиненій вартостевій формі, тобто на мінову вартість, а це так само мало має спільного з справою, як і та обставина, що те саме слово вживали й далі на позначення гідности (Würde) взагалі, почесної посади і т.ін. Отже, з словесного погляду тут немає жодної відмінности між споживною вартістю і вартістю.]

Перейдемо тепер до свідка, що на нього посилаєть¬ся наш vir obscurus, до Родбертуса (статтю його можна бачити в „Tübinger Zeitschrift”). Vir obscurus цитує з Родбертуса ось що:

На стор. 48 свого тексту: „Є тільки один вид вартости, і це є споживна вартість. Остання є або індивідуальна споживна вартість, або соціяльна споживна вартість. Перша протистоїть індивідові і його потребам без будь-якого відношення до якоїбудь соціяльної організації. [Це вже безглуздя]. [Пор. „Капітал”, стор. 171, де сказано, що процес праці, як доцільна діяльність для /26/ утворення споживних вартостей і т.ін., „однаково спільний усім його (людського життя) суспільним формам” і „незалежний від кожної з них“]. [Поперше, індивідові протистоїть не слово „споживна вартість”, а конкретні споживні вартості, а які саме з них йому „протистоять” (у цих людей все „стоїть”; все зв’язано з „станом”), — це цілком залежить від ступеня суспільного процесу продукції, отже, відповідає також „якійсь соціяльній організації”. А коли Родбертус хоче сказати лише ту тривіяльність, що споживна вартість, як предмет споживання, справді протистоїть якомусь індивідові, як індивідуальна споживна вартість для нього, то це тривіяльна тавтологія, або фалшиве твердження, бо коли не казати про такі речі, як риж, маїс і пшениця або м’ясо (що не протистоїть індусові як предмет харчування), потреба індивіда на титул професора або тайного радника, або на якийбудь орден можлива тільки в певній „соціяльній організації”]. „Друга споживна вартість є спожівна вартість, що її має соціяльний організм, складений з безлічі індивідуальних організмів (відповідно індивідів)” (стор. 48 тексту). Пречудова німецька мова! Чи йдеться тут про „споживну вартість” „соціяльного організму”, чи про споживну вартість, що є в посіданні „соціяльного організму” [як от, наприклад, земля в первісних громадах], чи про певну „соціяльну” форму споживної вартости в якомусь соціяльному оранізмі, як от, наприклад, там, де панує товарова продукція, де споживна вартість, давана продуцентом, мусить бути „споживною вартістю для інших” і в цьому розумінні „суспільною споживною вартістю”? З таким нікчемним багажем не даси собі ради.

Перейдімо до другої засади Ваґнерового Фавста[19]: „Мінова вартість є лише історичний придаток (Um und Anhang) до соціяльної споживної вартости у певний історичний період. Коли споживній вартості протиставлять, як логічну протилежність, мінову вартість, то історичне поняття ставлять у логічну протилежність до логічного поняття, а це логічно неприпустимо” (стор. 48, прим. 4). „Це, — каже там же, тріюмфуючи, /27/ Ваґнер, — цілком правильної” — Але хто ж діє таким чином? Безперечно, Роібертус має на увазі мене, бо за словами його famulus’а[20], Р. Маєра, він написав «великий грубий рукопис проти „Капіталу”». Хто ж ставить у логічну протилежність? Пан Родбертус, що для нього і „споживна вартість”, і „мінова вартість” обидві з природи своєї є лише „поняття”. В дійсності в кожному праґіскуранті кожен окремий сорт товару проробляє цей нелогічний процес: як добро або споживна вартість, як бавовна, прядиво, залізо, і т.ін., він відрізняється від інших, виражає якісно toto coelo[21] відмінне від інших „добро”, але одночасно він виражає свою ціну, як щось якісно однакове і кількісно відмінне в цій однаковій якості; він виступає в своїй натуральній формі для того, хто його вживає, і в цілком відмінній від неї і „спільній” у нього з іншими товарами формі вартости, тобто як мінова вартість. Про „логічну” протилежність тут ідет; ся тільки у Родбертуса і споріднених з ним німецьких професорів-доктринерів, що виходить з „поняття” вартість, а не з „соціяльної речі”, „товару”, і потім роздвоюють це поняття і сперечаються про те, яке з цих обох фантастичних уявлень є справжній Яків!

За цими бундючними фразами ховається не що інше, як безсмертне відкриття, що людина за всяких становищ мусить їсти, пити і т.ін. [не можна навіть продовжувати і сказати: одягатись або мати ніж і виделку, ліжко і житло, бо це буває не за всяких становищ]; коротко кажучи, що за всяких становищ вона мусить для задоволення своїх потреб знаходити готові зовнішні предмети в природі і заволодіти ними, або виготовляти з даних природою матеріалів; в цих своїх справжніх діях людина фактично ставиться завжди до відомих зовнішніх речей як до „споживних вартостей”, тобто поводиться з ними завжди як з предметами свого споживання; тому, за Родбертусом, споживна вартість є „логічне” поняття; отже, на тій підставі, що людина мусить також дихати, „дихання” є „логічне” понятія, а зовсім не „фізіологічне”. Уся пласкість Родбертуса виступає в цій його протилежності „логічних” /28/ та „історичних” понять! Він сприймає „вартість” (економічну вартість, протилежно до споживної вартости товару) лише в її формі виявлення, як мінову вартість, а що ця остання виступає лише там, де принаймні деяка частина продуктів праці, предметів споживання функціонує як „тонари” і це стається не з самого початку, а лише в певний період суспільного розвитку, тобто на певному ступені історичного розвитку, то мінова вартість є „історичне” поняття. Коли б Родбертус, — нижче я скажу, чому він цього не побачив, — аналізував далі мінову вартість товарів, — бо ця остання існує лише там, де є товари у множині, різні сорти товарів, — він знайшов би за цією формою виявлення „вартість”. Коли б він далі досліджував вартість, то він далі знайшов би, що тут річ, „споживна вартість”, виступає (gilt) лише як упредметнення людської праці, як витгата однакової людської робочої сили, і тому цей зміст виступає як предметний характер речі, властивий їй самій як речі, хоч ця предметність і не з’являється в її натуральній формі [що однак зумовлює потребу в особливій формі вартости]. Він, отже, знайшов би, що „вартість” товару лише виражає в історично розвиненій формі те, що існує також, хоч і в іншій формі, у всіх інших історичних суспільних формах, а саме суспігьний характер праці, оскільки вона існує як витрати суспільної робочої сили. Коли, таким чином, „вартість” товару є лише певна, історична форма чогось, що існує у всіх суспільних формах, то так само стоїть справа і щодо „суспільної споживної вартости”, оскільки вона характеризує „споживну вартість” товару. Пан Родбертус запозичив міру величини вартости у Рікарда; але він так само мало, як Рікардо, досліджував або зрозумів саму субстанцію вартости, наприклад, „суспільний” характер праці в первісній формі її як суспільному організмі зв’язаних між собою робочих сил, а тому і їхньої праці в процесі витрати цих сил.

Далі казати про Ваґнерові нісенітниці на цю тему зайво.

Міра величини вартости. Тут пан Ваґнер пристає на мій погляд, але вважає на жаль свій, що я „елімінував” „працю щодо утворення капіталу” (стор. 58, прим, 7). /29/

„В обміні (Verkehr), реґульованому суспільними органами, визначення таксованої вартости, зглядно таксованих цін мусить відбуватися за помірного зважування цього моменту витрат [так зве він витрачену в продукці кількість праці], як це в принципі було в попередніх адміністративних і цехових таксах і знову мусить бути при якій завгодно новій системі такс [мається на увазі соціялістичну систему такс!]. Але у вільному обмін витрати не є єдина основа визначення мінових в ртостей і цін і не можуть бути за неї при жодному мислимому суспільному ладі. Бо незалежно від витрат завжди мусять поставати коливання споживної вартости і потреб, що вплив їх на мінову вартість і на ціни (договірні і таксовані ціни) модифікує і мусить модифікувати вплив витрат” і т.ін. (стор. 58, 59). „Це дотепне [саме це!] виправлення соціялістичної теорії вартости… становить заслугу (!) Шеффле”, що пише в „Soziale Körper” III, стор. 278: „При всякому суспільному впливі на потреби і продукцію не можна оминути того, що всі потреби якісно й кількісно не залишаються у рівновазі з відповідними виробництвами. А коли це так, то соціяльні коефіцієнти витрат не можуть одночасно правити за пропорціональні соціяльні коефіцієнти споживної вартости” (стор. 59, прим.). Що все це сходить тільки на тривіяльне твердження про підвищення і спад ринкових цін вище або нижче вартости і до припущенню того, то в „соціялістичній державі Марксовій” має силу його теорія вар гости, розвинена для буржуазного суспільства, — показує така фраза Ваґнерова: „Вони [ціни] тимчасово більш або менш відхилятиметься від них [від витрат], вони будуть підвищуватись для дібр, що їхня споживна вартість збільшилась, і спадати для дібр, що їхня споживна вартіаь зменшилась. Лише для довгого періоду часу витрати зможуть знову й знову справляти вплив як вирішальний реґулятор” і т.ін. (стор. 59).

Право. Для характеристики фантазування нашого vir obscurus про творчий вплив права на господарство досить однієї фрази, хоч висловлений в ній абсурдний погляд ній вибовтує в багатьох місцях: „Поодиноке господарство має на чолі, як орган його технічної і економічної діяльності!. . . . якусь особу, як правного або господарівного суб’єкта. Воно знову таки не є /30/ суто господарське явище, а одночасно залежить від характеру (Gestaltung) права. Бо останнє визначає, кого визнається за особу і хто, отже, може стояти на чолі господарства” і т.ін. (стор. 65).

Шляхи сполучення і транспорт (стор. 75-76 і 80, прим.).

На стор. 82 „зміну в (натуральних) складових частинах маси дібр” [якогобудь господарства], називану у Ваґнера також „зміною дібр” і видавану в нього за „соціяльний обмін речовин” Шеффле [принаймні один випадок останнього: я вжив це слово також при „натуральному” процесі продукції як обмін речовин між людиною І природою], запозичено в мене; у мене обмін речовин виступає вперше в аналізі Т — Г — Т, а в дальшому перерви в зміні форми означаеться так само, як перерви в обміні речовин.

Те, що пан Ваґнер каже далі про „внутрішній обмін” або про добра, що є в одній галузі продукції (у нього в одному „поодинокому господарстві”), почасти щодо їхньої „споживної вартости”, почасти щодо їхньої „вартости”, так само викладено в мене в аналізі першої фази Т — Г — Т, а саме Т — Г. Див. в „Капіталі”, стор. 85, 86, 87, приклад з ткачем полотна, де наприкінці сказано: „Тим то наші товаровласники відкривають, що той самий поділ праці, який їх самих робить незалежними приватними продуцентами, робить незалежним від них суспільний процес продукції та їхні власні відносини в цьому процесі, — що взаємна незалежність осіб доповнюється системою всебічної речової залежности” („Капітал”, стор. 87)

Договори для придбання дібр через обмін (verkehrsmässig). Тут наш темний муж (vir obscurus) ставить усе моє і своє шкереберть. У нього існує спочатку право, а потім обмін (Verkehr); а справді діється навпаки: спочатку існує обмін і лише потім з нього розвивається правний лад. В аналізі товароdої циркуляції я показав, що при розвиненому обміні (Tauschhandel) особи, що обмінюються, мовчазно визнають одна одну за однакові особи і за власників обмінюваних ними дібр; вони роблять це вже тоді, коли пропонують один одному свої добра і доходять згоди. Це фактичне відношення, що постає лише через і в самому обміні, пізніше містить у собі правну форму, як договір /31/ і т.ін.; але ця форма не утворює ані свого змісту, обмі у, ані наявних у ній відносин осіб поміж себе, а viceversa[22]. Протилежне каже Ваґнер:

Це придбання (дібр через обмін) доконечно має за передумову певний правний лад, що на основі його (!) відбувається обмін” і т.ін. (стор. 84).

Кредит. Замість дати розвиток грошей як платіжного засобу. Ваґнер негайно перетворює процес циркуляцій — оскільки він відбувається в такій формі, що обидва еквіваленти в Т — Г не протистоять один одному одночасно, — на кредитову оборудку (стор. 85 і далі), додаючі при цьому, що вона часто сполучається з виплатою „процентів”; це служить йому також для того, щоб виставити „виявлення довір’я” і тим самим і „довір’я” за базу „кредиту”.

Про юридичне розуміння „майна” у Пухти та інших, що за ним до майна належать також борги як неґативна складова частина (стор. 86, прим. 8).

Кредит є „споживний кредит” або „продуктивний кредит” (стор. 86). Перший переважає на нижчому ступені культури, останній на „вищому”.

Про причини заборгованости [причини павперизму: коливання урожаїв, військова служба, конкуренція рабів] у старовинному Римі див. Ієрінґ, Дух римського права, 3-є вид., стор. 234, т. II.

На думку пана Ваґнера на „нижчому ступені спо¬живний кредит” панує серед „нижчих пригноблених” і „вищих марнотратних кляс”. В дійсності: в Англії та Америці „споживний кредит” усюди переважає, відколи утворилася система депозитних банків! „Особливо виявляє себе… продуктивний кредит як економічній фактор у народньому господарстві, шо побудоване на приватній власності на землю і рухомі капітали і що допускає вільну конкуренцію. Він зв’язаний з майновим посіданням, а не з майном як суто-еко¬номічною категорією”, і тому є лише „історично-праьна категорія”(!) (стор. 87).

Залежність поодинокого господарства та майна від впливів зовнішнього світу, особливо від впливу народньо-господарської коньюнктури.

1) Зміни в споживній вартості: поліпшинуються /32/ в деяких випадках у наслідок перебігу часу як умови певних природних процесів (вино, сиґари, скрипки і т.ін.). „Здебільша погіршуються… розкладаються на свої речові складові частини, випадковості всякого роду”. Цьому відповідають „зміни” мінової вартссти в тому самому напрямі, „підвищення вартости* або „зниження вартости” (стор. 96, 97). Див. про договори наймання жител у Берліні (стор. 97, прим. 2).

Зміни в людському знанні властивостей дібр: у наслідок цього „майно зростає” „в позитивному випадку. [Застосування кам’яного вугілля до топлення заліза в Англії близько 1620 р., коли зменшення лісів уже загрожувало дальшому існуванню залізовиробної продукції; хемічні відкриття, наприклад, йоду (використання йодовмісних соляних джерел). Фосфорити як добриво. Антрацит як паливо. Речовини для газового освітлення, для фотографії, відкриття барвних і лікувальних речовин. Гутаперча. Кавчук. Рослинна слонова кість (з Phyteleptas macrocarpa). Креозот. Парафінові свічки. Вживання асфальту, соснових глиць (соснова шерсть), газів у домнах, кам’яновугільної смоли на виготовленая аніліну. Шерстяне дрантя, остружки і т.д. і т.ін,]. В неґативному випадку зменшення корисности, а тому й вартости (наприклад, відкриття трихіни в свинині, отруйних речовин у фарбах, рослинах і т.ін.) (стор. 97, 98). Відкриття викопних продуктів у надрах землі, нових корисних властивостей цих продуктів та новик способів вживати їх збільшує майно землевласники (стор. 98).

3) Коньюнктура.

Вплив усіх зовнішніх „умов*, що „посутньо теж впливають на виготовлення дібр для обміну” на „попит і збут” їх, а тому й на їхню „мінову вартість”, а також на мінову вартісіь „окремого”, уже готового добра… цілком або здебільшого незалежний від „господарівного суб’єкта”, зглядно „власника” (стор. 98). Коньюннтура стає „вирішальним фактором” у системі вільної конкуренції” (стор. 98-99). Тому одна людина „за допомогою принципу приватної власности” виграє те, чого вона не „заслужила”, і таким чином друга зазнає „шкоди”, „економічно незаслужених збитків”.

Про спекуляцію (стор. 101, прим. 10. Ціни на житла, стор. 102, прим. 11). Вугільна і залізовиробна промисловість /33/ (стор. 102, прим. 12). Численні змін техніці знижують вартість промислових продуктів, так само, як і знарядь продукції (стор. 102-103, прим. 13).

В „народньому господарстві з дедалі більшим числом людности і дедалі вищим добробутом переважаютьсприятливі шанси, — хоч і з випадковими тимчасовими і місцевими назадніми рухами і коливаннями, — для землеволодіння, особливо для міського (по великих містах)” (стор. 102). „Таким чином коньюнктура дає бариші особливо землевласникові” (стор. 103). „Ці бариші, як і більшість інших баришів на вартості, сполучених з коньюнктурою, є лише чисті спекулятивні бариші“. Їм відповідають „спекулятивні втрати” (стор. 103). Так само про „торговлю збіжжям” (стор. 103, прим. 15).

Треба „відверто визнати… що господарський стан окремої особи або родини” „посутньо є наслідок коньюнктури”, і це „неминуче послаблює значення особистої господарської відповідальности” (стор. 104-105). Тому „коли сучасна організація народнього господарства та її правна база (!), отже, приватна власність на землю і капітали і т.ін., визнається за лад, що в основному не зазнає змін” (… нерозбірливо), то немає жодних засобів, щоб „подолати… причини” [лиха, що випливає з коньюнктури, як от затримки в збуті, кризи, звільнення робітників, скорочення заробітної плати і т.ін.], а значить немає засобів подолати „саме це лихо” ; щождо „симптомів” або „наслідків лиха”, то пан Ваґнер гадає, що їх можна подолати за допо¬могою „оподаткування коньюнктурних баришів“, за допомогою „раціональної… системи страхування” проти „економічно -нез’служених” „втрат”, що є продукт коньюнктури (стор. 105).

До такого висновку, — каже наш темний муж, — доходять, коли сучасний спосіб продукції з його „правною базою” вважають за „непідлеглий змінам”; але дослідження його, що відзначається більшою глибиною, ніж соціялістичне вчення, пройде у саму „суть речей”. Nous verrons[23] яким саме спссобсм?

Окремі головні моменти, що утворюють ксньюнк-туру. /34/

1) Коливання урожаїв основний засобів харчування під впливом погоди і політичних умов, наприклад, розладів в обробітку землі під впливом воєн. Вплив цього на продуцентів і споживачів, стор. 106 (Про торговців збіжжям див. Tooke, „History of prices”; про Греччину — Böck, „Staatshaushalt der Athener”, І, § 15; про Рим — Ієрінг: „Дух римського права”, 3 вид. т. II, стор. 238). Підвищення смертности серед нижчих верств людности, що спостерігається нині при кожному незначному підвищенні цін „є безперечний доказ того, як мало пересічна заробітна плата для маси робітничої кляси перевищує абсолютно потрібну для життя „суму” (стор. 106, прим. 19). Поліпшення засобів сполучення [„одночасно” це є — як ми читаємо в прим. 20 „найважливіша передумова спекулятивної торговлі збіжжям, яка вирівнює ціни”], змінені методи обробітку землі [„плодозмінна система”, коли розводять різні продукти, що на них зміни погоди справляють неоднаковий сприятливий або несприятливий вплив]; відси „менші коливання цін на збіжжя в межах коротких переміжків часу” порівняно „з середніми і старовинними віками”. Але й телер ще коливання дуже великі (див. прим. 22, стор. 107, там же).

2) Зміни в техніці. Нові методи продукції. Бессемерова сталь замість заліза і т.ін.., стор. 107 (І до цього прим. 23). Введення машин замість ручної праці.

3) Зміни в засобах сполучення і транспорту, що впливають на просторовий рух людей і речей; це впливає… на вартість землі і предметів низької специфічної вартости; цілі галузі продукції примушується зробити важкий перехід до інших метод продукування (стор. 107). (До цього прим. 24, там же. Підвищеная віртости землі близько гарних засобів комунікації в наслідок кращого збуту видобуваних тут продуктів; полегшення скупчення людности в містах, відси колосальне підвищення вартости землі в містах і найближчих до них місцях. Полегшення вивозу збіжжя та інших сільськогосподарських і лісових сировинних матеріялів та гірничих продуктів з місцевостей де ціни дешеві, в місцевості, де ціни високі; відси погіршання господарського стану шарів людности з стабільним доходом у перших місцевостях, і, навпаки, поліпшення стану продуцентів і особливо землевласників там само. /35/ Протилежно впливає полегшення довозу збіжжя та інших матеріялів, що мають низьку специфічну вартість. Воно вигідне споживачам і невигідне продуцентам у країні, що довозить. Потреба перейти до інших виробництв, від рільництва до тваринництва, як от в Англії 40-ми роками, або нещодавно в Німеччині, в наслідок конкуренції дешевого східньо-европейського збіжжя; для німецьких сільських господарів це становить труднощі (поперше) в наслідок клімату, а подруге, в наслідок недавнього великого підвищення заробітної плати, що його сільські господарі не можуть перекласти на продукти так легко, як промисловці, і т.ін.).

4) Зміни в уподобаннях, моді і т.ін., що часто швидко постають протягом короткого часу.

5) Політичні зміни в національній і міжнародній сфері обміну (Verkehrsgebiet) (війна, революція і т.ін.), оскільки в наслідок цього при дедалі більшому поділі праці, розвитку міжнароднього і т.ін. обміну дедалі більшого значення набувай довір’я або недовір’я. Вплив кредитового фактора, колосальні розміри сучасних воєн і т.ін. (стор. 103).

6) Зміни в аґрарній, промисловій і торговій політиці (приклад: реформа британських збіжжевих законів).

7) Зміни в просторо .ому розміщенні і загальному економічному стані всієї людности, наприклад, пересе¬лення з сільських місцевостей до міст (стор. 108-109).

8) Зміни в соціяльному і економічному стані окремих верств людности, як от у наслідок забезпечення волі коаліції і т.ін. (стор. 109).

[Французькі 5 мільярдів,[24] прим. 29, там само].

Витрати у поодинокому господарстві. Під „працею”, що продукує „вартість”, — а до цієї праці сходять усі витрати, — треба розуміти також „працю” в правильному широкому значенні слова, що охоплює всяку людську цілесвідому діяльність, доконечну для добування доходу, отже, також „інтелектуальну працю керівника і діяльність, що нею утворюється і застосовується капітал”, — „тому” і „дохід з капіталу”, дохід, що оплачує цю діяльність, належить до „конститутивних елементів /36/ витрат”. „Цей погляд суперечить соціялістичній теорії вартости та витрат і критиці капіталу” (стор. 111).

Темний муж підсовує мені твердження, ніби „додаткова вартість, продукована тільки робітниками, неправильно (ungebührlich) залишається у капіталістичних підприємців” (прим. 3, стор. 114). Щождо мене, то я кажу протилежне, а саме, що товарова продукція на певному пункті неминуче перетворюється на „капіталістичну” товарову продукцію і що, за панівним у ній законом вартости, „додаткова вартість” належить (gebürht) капіталістові, а не робітникові. Замість вдаватися в таку софістику, катедер-соціялістичний характер нашого viri obscuri виявляється в такій банальності: „безумовні противники соціялістів” „іґнорують численні приклади відносин експлуатації, коли чистий дохід розподіляється неправильно (!) і витрати продукції в окремих підприємствах надмірно скорочуються на шкоду робітникові (а Іноді і капіталістам-позикодавцям) і на користь працедавцям” (там же).

Народній дохід в Англії і Франції (стор. 120):

Річний гуртовий дохід нації:

1) Сукупність кововироблених протягом року дібр. Тубільні сировинні матеріяли треба зарахувати повнотою відповідно до їхньої вартости; предмети, виготовлені з таких тубільних та чужоземних матеріялів (щоб не зараховувати двічі сировину), рахувати на суму підвищення вартости, досягненого за допомогою промислової праці; сировинні матеріяли і фабрикати, що їх обмінюється у торгівлі й транспортується, рахувати на суму спричиненого цим підвищення вартости.

2) Довіз грошей і товарів з-закордону, який випливає з права діставати ренту з боргових вимог даної країни, що ґрунтуються на кредитових угодах, або з інвестування капіталів закордоном підданцями даної держави.

3) Реально оплачені довозом чужоземних добр фрахтові прибутки судноплавства даної країни від зовнішньої і транзитної торгівлі.

4) Готівка грошова або товари, переказані з-закордону в дану країну для чужоземців, що в ній перебувають. /37/

5) Довіз без відповідного заміщення, наприклад, при довгочасній виплаті данини іншою країною даній країні, при реґулярній, іміґрації, а тому й реґулярному довозі майна іміґрантів.

6) Надлишок вартости з-закордону доважуваних в міжнародній торгівлі товарів і грошей [але відси треба відлічити 2) вивіз закордон].

7) Сума вартости від користання майном, призначеним для користання (як от житлові будинки і т.ін.). (стор. 121-122).

Обчислюючи чистий дохід, треба відлічити, між іншим, вивіз дібр на оплату фрахтів чужоземному судноплавству (стор. 123). [Справа не така проста: Ціна продукції (внутрішня) + фрахт = продажній ціні. Коли країна вивозить свої власні товари на своїх власних суднах, то чужі країни оплачують фрахтові витрати; коли ринкова ціна, що тут панує і т.ін.].

Поряд довгочасної данини треба зарахувати реґулярні виплати чужоземним підданцям закордоном” (підкупи, як от такі, що їх платили перси грекам, нагороди чужоземним ученим при Люї XVI, динарій св. Петра) (стор. 123, прим. 9). Чому не субсидії, що їх реґулярно одержували німецькі князі від Франції та Англії? Дивись наївні види доходів приватних осіб, доходів що складаються з „послуг держави та церкви” (стор. 125, прим. 4).

Оцінка вартости з погляду окремої особи і народнього господарства.

Руйнування однієї частини товарового запасу, щоб дорожче продати решту, Курно (Cournot, „Récherches sur les principes mathématiques de la théorie des richesses, 1838) зве „une veritable creation di richesses dans le sens commercial du mot”[25] (стор. 127, прим. 3).

Про зменшення споживних запасів приватних осіб або, як зве їх Ваґнер, їхнього „капіталу, призначеного на користання”, — в сучасний культурний період, зокрема в Берліні, порівняй стор. 128, прим. 5 і стор. 129, прим. 8 і 10; крім того, у самому продукційному підприємстві є дуже мало грошей або /38/ власного обігового капіталу (Betriebskapital)[26], стор. 130 1 там же прим. 11.

Відносно більше значення зовнішньої торговлі в теперішній час, стор. 131, прим. 13 1 стор. 132, прим. 3. /39/

Примітки

[1] У змісті Марксового рукописного зшитка цю працю подано під назвою: „А.Wagner. Pol. Ökonomie”. На обкладинці зшитка, що містить у собі крім цього рукопису і декілька інших, стоїть дата: 1879—1881.

[2] — міжнароднього права. Ред.

[3] Прямі дужки в тексті означають зауваження Маркса, що їх він вставив у чужий цитований текст. Ред.

[4] „Капітал”, т. 1, 2 нім. вид., стор. 13. Ред.

[5] У рукопису слово „людську” закреслено. Ред.

[6] — спочітісу. Ред.

[7] Слова „потім з неї” в рукопису закреслені. Ред.

[8] В німецькій мові і вартість, 1 валентність, (хемічна) означається термінам „и/сгІ\ Реї*.

[9] Див. Пай, ОгшкізаЧге сіег Уо1к8»1гІ5СІіаЙ$ІеЬге, В. І, АЬі. 1.1868, 5. 88. Ред.

[10] — карколомний скік. Ред.

[11] — справді. Ред.

[12] — скорше, радше. Ред.

[13] — насамперед. Ред.

[14] — „Капітал”, т. 1, 2 нім. видання, стор. 36. Ред.

[15] .Капітал”, т. 1, 2 нім. видання, стор. 15. Ред.

[16] „Словами зручно диспутувати, словами зручно системи будувати”. Цитата з Ґетевого „Фавста”. Ред.

[17] — в дійсності. Ред.

[18] — валентністю. Ред.

[19] Маркс має на увазі Родбертуса. В „Фавсті” Ґетевому Фавст має учня на прізвище Ваґнер. Ред.

[20] — слуги. Ред.

[21] — цілком. Ред.

[22] — навпаки. Ред.

[23] Ми побачимо. Ред.

[24] Мається на увазі п’ятимільярдну контрибуцію, що її Німеччина одержала від Франції після війни 1871 р. Ред.

[25] — „справжнім утворенням багатств у комерційному значенні слова”. Ред.

[26] Betriebskapital, перекладений тут як „обіговий капітал”, не збігається своїм змістом з вживаним у Маркса науковим терміном „обіговий капітал” (umlaufendes або zirkullerendes Kapital). Betriebskapital вживається в звичайній мові щоденного вжитку, а також у вульґарних економістів на позначення капіталу, потрібного, щоб підтримувати в русі підприємства, в такому значенні, як в українській мові вживають „обігові кошти”. Ред.

Переклад з німецької за редакцією Д.Рабіновича

Джерело: Карл Маркс. Критичні уваги на книгу А.Ваґнера «Загальна або національна економія». — Харків: Партвидав «Пролетар», 1932.

Advertisements

0 Responses to “Критичні уваги на книгу А.Ваґнера „Загальна або національна економія””



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: