Парадокс 68-го: бунт молодої Європи проти «ситого суспільства»

Олександр Хоменко

Парадокси «божевільного року»

32 роки тому, в травні 1968-го, стареньку Європу знову лихоманило. Масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ, карети «швидкої допомоги», які вивозять поранених, чорні і червоні прапори, портрети Че Гевари (власне, один портрет, розтиражований у сотнях тисяч відбитків, портрет, що став своєрідним «кодом» для розпізнавання «своїх»: Че в береті з п’ятикутною зіркою, довге волосся, погляд, спрямований у далечінь) — всі ці романтичні атрибути революції протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Бійки демонстрантів із загонами ЦРС (французького ЗМОПу) у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі, студентські страйки та робітничі виступи в Італії, небачені доти в Західній Німеччині та США демонстрації проти війни у В’єтнамі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини «суспільства споживання»: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стоять на барикадах, у страйках беруть участь мільйони людей, президент (тоді — Де Голль) таємно залишає Францію, відчуваючи своє безсилля будь що змінити в ситуації, що склалася.

Але 68-й рік — це феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, сказати б, загальноцивілізаційний. Згідно з інформацією експертів ООН, 1968 року революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах світу. У Чикаго було оголошено надзвичайний стан, для придушення антиурядових виступів у місто було введено Національну гвардію та військові підрозділи. У сутичках із «силами правопорядку» в Мехіко загинуло 50 студентів. Тема окремої розмови (про це — дещо нижче) — відлуння травня 68-го за «залізною завісою», у тому числі і в Україні.

Звичайно, враховуючи таку величезну географію подій, не може не постати питання про те, чи був цей рух гомогенним, чи усвідомлював він свою внутрішню єдність, чи мав він якусь спільну мету, яка об’єднувала його учасників поза національними кордонами. Тісно пов’язаним з попереднім є також питання про «термінологічне означення» цього феномену: бунт, революція, контркультурна акція, політичний карнавал, великий провокуючий хепінінг — література про 68-й рік, цілі монблани якої так і не змогли поховати під своєю вагою пульсацію живої історії, аж рясніє подібними абстракціями, силові поля яких у координатах традиційної політичної парадигми не лише не взаємонакладаються, а найчастіше, просто взаємовідштовхуються. І річ тут не так у хибах якогось теоретичного аналізу, як у самій парадоксальності, алогічності (йдеться про позитивістську логіку) цієї події, безпосередня буттєвість якої не надається для адекватного відтворення в формі мислительних конструкцій та теоретичних схем, властивих тому суспільству, що його травень 68-го намагався зруйнувати.

1968: символи i реалії

Традиційна радянська політологія та культурологія інтерпретувала згадані події (а особливо — виступи французьких студентів) лише як безмотивний, безсенсовий бунт «золотої молоді», яка запрагнула гострих відчуттів, втомившись від унормованості буденного існування. Коментарі ТАРС від травня-червня 1968-го року рясніють словосполученнями на кшталт «безвідповідальні екстремісти», «хулігани і погромники». В цьому, до речі, не було нічого дивного чи несподіваного: і Москва, і промосковська французька компартія були майже цілковито задоволені політикою президента Де Голля, який підтримував курс на розвиток «добросусідських відносин» з СРСР, дистанціюючись від політики США та їх союзників. До того ж радянська імперія мала у цей час серйозні проблеми з власними товаришами із соцтабору («празька весна», самостійницька поведінка Фіделя Кастро), тому збереження «стабільності на європейському континенті» стало ключовим пунктом її зовнішньої політики. Та й вся ідеологія травня 68-го (незважаючи на відоме празьке графіті тих часів «Ідеологія — це хвороба мозку») цілковито суперечила положенням сталінізованого марксизму-ленінізму з його виразним російсько-месіаністичним забарвленням.

Володарями дум тогочасної французької (ширше — європейської) молоді були структуралісти, ліві екзистенціалісти та теоретики Франкфуртської школи. Центральною тезою їхніх теоретичних побудов було збереження особистості, її індивідуальності за умов індустріального суспільства, байдуже — капіталістичного чи соціалістичного. В цьому сенсі чи не найпоказовішою є теорія «одновимірного суспільства» та «репресивної цивілізації», що її творцем був філософ та соціолог Герберт Маркузе, автор культових філософських досліджень «Ерос і цивілізація» (1955) та «Одновимірна людина» (1964). «Одновимірне суспільство», за філософом, це — сучасне індустріальне суспільство, в основу розвитку якого покладено принцип виробничої раціональності, який знищує або нівелює все одиничне, конкретне і неповторне, приносячи це все в жертву ідолові продуктивності. Маркузе категорично заперечує ленінську тезу про те, що саме економічна ефективність та продуктивність праці є критерієм прогресу, максимальне збільшення цієї ефективності — мета всієї людської теорії.

Маркузе доходить висновку, що економічна ефективність та детерміновані нею політика, етика, естетика — це лише часткові прояви репресивної цивілізації. Збільшення такої ефективності збільшує контроль Системи над людиною. За збільшення комфортності свого існування людина платить втратою своєї свободи. Тому заперечити цю систему пригнічення, вийти за межі «герметизованого політичного універсуму» здатна лише особистість, яка реалізує в своєму житті Велику відмову від цінностей і способів поведінки в тоталітарному суспільстві. Новим авангардом революції мали стати і стали студенти, інтелектуали, аутсайдери з погляду успішних буржуа, ті, хто ще зберегли здатність до справді революційних дій.

Сама ж революція була для них проривом нової, нерепресивної чуттєвості, поєднанням мистецтва й політики, джазовим оркестром на барикадах, а зовсім не банальним захопленням політичної влади однією з партій (нехай навіть і найреволюційнішою).

Взагалі, травень 68-го з великою недовірою ставився до різноманітних структур та організацій («Структури не виходять на вулиці» — ще одне з графіті тих часів), наголошуючи більше на спонтанності, самоорганізації, ініціативі окремих особистостей. Більшовицьку концепцію авангардної партії, яка володіє «науковим знанням про реальність» було заперечено самою практикою масового молодіжного руху, його іронією і критичністю, його радикальним суб’єктивізмом. «Вся влада — уяві» — це гасло студентської революції стало справжнім прапором часу.

1968-го року чи не вперше з часів Великої французької революції реалізовувалася можливість відчути все безмежжя «проектів альтернативних можливостей буття, закладених у самій історичній дійсності» (Ю. Габермас), бо тоді «бути реалістом» означало тільки одне — «вимагати неможливого».

Поряд з цим травень 68-го — майже небачена доти революційна практика масового робітничого руху. Станом на 24 травня 1968 року лише у Франції страйкувало 10 млн. осіб. Не працювали крамниці, банки, телебачення, а працівники низки великих підприємств (зокрема, автомобільного концерну «Рено») окупували виробничі приміщення і встановили там владу робітничих комітетів. Разом з цим слід звернути увагу на факт, який багатьом видаватиметься дивним і незбагненим: цей сплеск страйкової боротьби відбувався на тлі економічної стабільності і навіть зростання, але аж ніяк не промислової кризи. Французький робітник і до страйкової хвилі 68-го отримував досить пристойну зарплату, безсумнівно, поняття не маючи про те, що таке шестимісячна затримка з її виплатою. Він бажав вільної праці і самоуправління, а не зайвої пайки з хазяйського столу. Взагалі кінець 60 х ніби ущільнив «парадоксальний вимір» світової історії, переводячи її на рівні малозрозумілі і для учасників тих подій, і для пізніших дослідників. Згадаймо лише один з найяскравіших прикладів: молодь ділової, прагматичної Америки раптом перестала цікавитися грошима і способами їх примноження. Соціологи наприкінці 60-х з подивом констатували, що лише 18% опитаних американських студентів погоджується з тим, що гроші відіграють велику роль у житті. Бізнесменами (в нашій ситуації — «новими українцями») в майбутньому бажали стати лише 12% студентів, в той час як 79 % — музикантами, психологами, художниками, журналістами, революціонерами, тобто людьми творчих професій.

І тут з необхідністю постає питання про результат цієї революції, незавершений характер якої одноголосно визнають як її учасники і прихильники, так і затяті опоненти. Справді, якщо висловлюватися мовою «Короткого курсу історії ВКП(б)», то слід констатувати, що програма-мінімум революції була частково реалізована. Що стосується програми-максимум, тобто повної ліквідації всіх форм гноблення (економічного, національного, культурного, психологічного, вікового, статевого та iн.), то тут від часів Нагірної проповіді мало що змінилося. Але, незважаючи на все це, 1968 р. таки став Рубіконом західної цивілізації: в США було ліквідовано расові обмеження, скасований загальний військовий обов’язок, через деякий час припинилася війна у В’єтнамі. У Європі домоглися визнання своїх прав культурні та мовні меншини, було реформовано вищу та середню освіту. Поняття прав людини та загального роззброєння (ключові поняття 68-го) стали навіть чинниками міжнародної політики.

По-різному склалася й доля тих, хто разом бився з поліцією на паризьких вулицях. Одні стали депутатами Європарламенту, дехто зробив професійну кар’єру, ще дехто відбуває довічне ув’язнення за терор проти Системи… І все ж дух 68-го продовжує блукати Європою (і не лише Європою). Ось лише найновіші підтвердження тому. У листопаді 99-го в Сіетлі напередодні проведення останньої в цьому столітті конференції Міжнародної організації торгівлі відбулися події, які змусили багатьох згадати про події тридцятирічної давнини. Понад 50 тисяч активістів лівих профспілкових та екологічних організацій фактично заблокували роботу форуму. Подібних виступів Америка не бачила з часу своєї нещасливої війни у В’єтнамі. І цей величезний «карнавал проти капіталізму» став лише початком. Уже цього року великі демонстрації проти політики МВФ та Світового банку відбулися в низці міст США та Європи. Радикалізується студентський рух у Чехії та Мексиці. Додав червоних і чорних барв до кольорів європейського ландшафту й цьогорічний Першотравень у Лондоні.

Українське відлуння 68-го: ретроспекція і перспектива

Безсумнівно, можемо майже з певністю стверджувати, що в Україні кінця 60-х ніхто, крім спеціально відібраних і перевірених «бійців ідеологічного фронту», не читав праць Маркузе, Фромма, Хоркгаймера. Навіть Че Гевара, деякі твори якого в СРСР видавалися, виходив з великими цензурними купюрами. Про інтерпретацію офіційними засобами масової інформації травневих подій 68-го вже згадувалося вище. А контрольовані Заходом радіоголоси також не мали жодних симпатій до антисистемних, антикапіталістичних виступів студентів. І все ж…

Поряд була Чехословаччина з її «празькою весною». Чеська молодь скандувала на демонстраціях: «Дубчек — Дучке». Йшлося про реформаторського керівника чехословацької компартії Олександра Дубчека та про несамовитого Руде Дучке, лідера Соціалістичного союзу німецьких студентів ФРН, який разом з Даніелем Кон- Бендітом був найвпливовішою постаттю серед західних «нових лівих». Був український дисидентський і правозахисний рух, який, особливо на стадії своєї кристалізації в середині 60-х, набирав виразно лівого забарвлення. Лівого за ознакою своєї антирепресивної скерованості, а не конформізму. Бо існуючий тоді в радянській імперії політичний режим «лівим» не наважився б назвати навіть і найсміливіший політолог. «Інтернаціоналізм чи русифікаці?» Івана Дзюби, «Приєднання чи возз’єднання» Михайла Брайчевського, статті і дослідження Леоніда Плюща, «Курдському братові» Василя Симоненка — всі ці класичні тексти українського самвидаву формували саме лівий, емансипаційний тип суспільної свідомості, який став домінантою всього українського антитоталітарного Опору аж до кінця 80-х. Бажаючих переконатися в цьому можна відіслати навіть до «Декларації принципів УГС» (1988).

Зрештою, українських, французьких, чеських, німецьких, американських борців проти Системи єднала спільна антиімперіалістична спрямованість їхніх дій.

У цьому процесі, однак, відчувалася і своя, сказати б, національна специфіка: світоісторичний контекст 68-го в українській ситуації залишався більше омовленим, аніж зреалізованим. Не йдеться тут тільки про те, що хронологія подій цього року не фіксує ні барикадних боїв на Хрещатику, ні всеукраїнського страйку, ні захоплення студентами корпусів Київського університету. Все це ми побачимо із запізненням у двадцять років — у часи національної революції 1988—1991 років. Сама українська суспільна свідомість була тоді більше «літературною», ніж «політичною». Вона прагнула швидше вербалізувати та естетизувати якусь політичну доктрину, ніж практично втілити її в життя. Недаремно ж українськi літературнi Відродження XIX та XX століть (літературознавець Ю. Ковалів розглядає всю історію національного письменства як ряд перманентних Відроджень, кожне з яких передавало у спадок наступному свої ще не вирішені завдання) були своєрідними замінниками визвольних революцій, які не збулися через певні конкретно-історичні обставини. Тому аналогом паризького Травня у нас, як не дивно, була Київська поетична школа, яка, по суті, у своїй творчій практиці також намагалася розв’язати фундаментальне для всієї тогочасної європейської культури протиріччя, виражене гаслом Травня: «Мені є що сказати, але я не знаю — що».

Це було протиріччя між «новим змістом» та «мертвою мовою» репресивного суспільства. У творчості М. Воробйова, В. Кордуна, В. Голобородька, В. Рубана, М. Григоріва, В. Іллі відбулося найперше «звільнення мови», і то не тільки на рівні суто ідеологічному, а на рівні, висловлюючись словами О. Потебні, «внутрішньої форми слова». Уява, як того прагнули революціонери в 68-му, таки захопила владу, хоч би й у просторі конкретного тексту, а на цій території вже безсилі поліцейські або міліцейські підрозділи з усією своєю спецтехнікою.

«Обережно: вуха мають стіни!», «Заборонено забороняти», «Це — тільки початок», — ці та інші графіті Травня вже не прикрашають стіни паризьких будинків, там зараз розміщують рекламу цигарок та жувальної гумки. Ці гасла тепер цитують солідні вчені. Дехто навіть вважає, що події Травня стали вже такою ж давниною, як повстання Уота Тайлора чи гуситські війни: історія тепер не надто наполегливо нагадує про свої уроки. Сієтл 99-го сприймається швидше як виняток, прикрий збій в роботі добре налагодженого механізму, на який не варто звертати особливої уваги. Що стосується «нових демократій», тобто республік колишнього СРСР, то їх владна еліта взагалі не переймається такими проблемами, як осмислення якихось віддалених у часі травневих подій у далекому і малозрозумілому Парижі. Та й навіщо? Все і так чудово: преса контролюється, політичні партії «під ковпаком», бізнес-плани з організації референдумів успішно реалізуються. І, як видається, цьому всеперемагаючому номенклатурному оптимізмові зараз можна протиставити лише одне: радикальне звернення особистості до самої себе — Велику Відмову від гри за фальшивими правилами.

Джерело: «День» (Київ). — 2000. — №79. — Стор. 4-5.

0 Responses to “Парадокс 68-го: бунт молодої Європи проти «ситого суспільства»”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Лют »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: