Про ідеолоґію люмпенів

Елдридж Клівер

Насправді час, це — безперервний потік матерії у русі та взаємодії. Об’єктивно всесвіт не знає часу, і час, це — катеґорія, що її породжує відношення між формою та рухом. Якщо ми візьмемо якусь окрему частку матерії у русі з метою проаналізувати її, наші зусилля зазнають краху, тому що частину ми приймаємо за ціле. І оскільки ми є людьми, і кожний з нас знає не все, а всі ми знаємо щось, я наважуся стверджувати, що це часткове розуміння є коренем всього зла. І от ми тут: кожен з нас зі шматком своєї окремої дійсности, а все разом виглядає як фраґменти китайської головоломки.

Коли доходить до вивчення та аналізи суспільних, політичних і економічних проблєм, через те, що ми схоплюємо дійсність лише частково, виникає прикра кризова ситуація. А оскільки обговорення суспільних, політичних і економічних проблєм завжди є справою прибічників тих чи инших ідей, у хід йде хитромудра арґументація та навмисне перекручення фактів, призначене не випускати нас з болота плутанини, з якого багато проблєм виглядають таким, що їх розв’язати неможливо. В першу чергу, щоб люди почали рухатися разом, об’єднані спільним пляном, вони мають погодитися з певною точкою зору, розуміти її та поділяти. Само по собі це вже доволі складне завдання, навіть якщо нашою найбільшою проблємою є просто зібрати до купи частинки головоломки. Але коли крім цього ми стикаємось з віроломством і шахрайством, ми опиняємось у ситуації, коли нас поганяють батогом, а ми йдемо, спотикаючись, зашорені, як худоба, б’ємось, вмираємо та боремось за мету що її ані розуміємо, ані поділяємо. Інколи ми називаємо це долею або невезінням, або кажемо, що це прокляття. Прокляття! Почасти тому, що людина проклята з самого початку, приречена, як приречена шерехтіти по джунґлях мавпа, почасти тому, що є люди, що навмисно роблять все, аби прокляття не знімалось.

В історії бувають часи, коли люди об’єднують свої зусилля з метою зрозуміти, що відбувається навколо. Дехто розуміє достатньо, щоб об’єднатися з иншими та відкинути брехню, підступні перекручення та хитрі пересмикування, — достатньо, щоб об’єднатися, створити певні механізми та рухатися до вирішення деяких із суспільних, політичних і економічних проблєм, що не дають їм жити. Останнім прикладом такого об’єднання у світовому маштабі стали досягнення з аналізи та синтези Карла Маркса.

Спираючись на великі запаси зі скарбниці людського знання, себто на відомості про світ, зібрані в університетах, бібліотеках і музеях Европи, Маркс зміг запропонувати таке розуміння дійсности, таку картину дійсности, що вона змогла послужити загальним орієнтиром для раціонального та систематичного вивчення світу. Маркс хотів дати тій частині людства, яку він вважав більшістю, інструмент пізнання, що уможливив би ефективну боротьбу з істнуючою капіталістичною системою та її зміну. Починаючи з 1848 року, коли було опубліковано — у співавторстві з Фрідріхом Енґельсом — «Комуністичний маніфест», Маркс безупинно розробляв, розширяв і уточнював свою аналізу, доки за 20 років вона не розкрилася у повній красі в його епохальній книжці «Капітал».

Марксове бачення капіталістичного суспільства стало точкою збору як для знедолених у самих капіталістичних країнах, так і для народів з инших куточків світу, що вони були заковані капіталістичними країнами, які намагалися включити до капіталістичної системи весь світ, у кайдани колоніялізму. Маркс дав ґеніяльний опис жахливої концентрації власности на засоби виробництва у руках правлячої кляси буржуазії, тоді як більшість людности, кляса пролєтарів, потрапила під владу капіталістів з їх безумною гонитвою за прибутком, потрапила у наймане рабство.

Сьогодні, через повних сто років після часів Карла Маркса, ми стикаємось з вельми цікавою ситуацією. Проти капіталізму та буржуазії велась героїчна боротьба, і знедолені світу здобули чимало перемог у боротьбі за контроль над власним життям і долею, за право на повне та багате, вільне та незалежне життя. Знайшлись люди, що утворюють велику частку населення та ґеоґрафічно розселені на великій території плянети, які відкинули та повністю викорінили капіталістичну систему, будуючи замість неї нові суспільні, політичні та економічні системи, що розвиваються приблизно у тому напрямку, що його вказав Карл Маркс у своїй пронизливій аналізі історії, тодішньої дійсности та можливого майбутнього розвитку цивілізації. Соціялістичні країни світу є дітьми Карла Маркса; вони виросли великими та дужими, стали наддержавами, здатними кинути виклик і протистояти всьому капіталістичному світу. І все одно ми досі залишаємось кріпаками! Нас продовжують пригноблювати. Дійсно, ми чітко бачимо, що навіть у самих соціялістичних країнах люди пригнічені та підпорядковані тоталітарним диктатурам обраних, що для збереження влади вдаються до державного терору та поліцейського апарату. Водночас рівень пригноблення в капіталістичних країнах сягнув точки немислимої жорстокости, що породило соціяльну, політичну та економічну розбещеність, небачену до того в світовій історії.

Насправді сьогодні велика більшість людности світу все ще живе у стані пригноблення: хтось у капіталістичних країнах, хтось у соціялістичних країнах, а хтось у малорозвиненому «третьому світі» або бувших колоніях, що вони тепер перетворилися на держави та нації, в Азії, Африці та Латинській Америці. У всіх цих реґіонах пригноблених об’єднує одна спільна річ: марксизм у кінцевому підсумку не тільки не допомагає в усвідомленні й покращенні їхнього стану, але марксизм — у формі соціялістичних країн і комуністичних партій — приєднався до ворожого табору та спільно з ворогом пригнічує та блокує революційні сили у світі. Це на голову не налазить: капіталісти та соціялісти/комуністи об’єднались (об’єктивно, якщо не суб’єктивно), склали разом свою комбінацію, зосередивши у себе надвладу, і дивляться на нас з позиції сили та скоса.

А хто ми? Хто є «ми», пригноблені шукачі волі? Хто є ми, про кого мовчить і капіталізм, і соціялізм, і позиція «третього світу»? Так, у нас труднощі з ідентифікацією чи, може, краще сказати криза ідентичности. У нас не викликає труднощів не ідентифікувати себе з капіталізмом (нашим давнім ворогом) або засудити на смерть буржуазію. Але ми гадали, що нашим майбутнім є соціялізм і що він представляє те, за що ми боремось, і якщо ми — не пролєтарі, то хто ми, хто ще є? Тепер ми знаємо, що ми стоїмо на півдорозі. Ми без всяких талалаїв знаємо, що ми боремось не за побудову суспільства, що воно продукуватиме нових брєжнєвих, чжоу ень-лаїв, тіто, кастро, кеніята, сато тощо! Разом з тим ми бачили на власні очі, як пролєтарська робітнича кляса здійснила свій великий похід у систему, перетворившись на соціялістичні держави або на потужні профспілки (що все ще зберігають свою залежність від капіталістичної держави), і в кожному разі дуже швидко скомпрометувала себе, стала реакційною клясою, у неї виросли ікла. Все відбувалось так само, як колись польові раби бачили, як хазяїн полегшував життя окремих дворових рабів, брав їх до себе і перетворював на хатніх неґрів. І ми заявляємо, що дійсно пролєтарі робітничої кляси є хатніми неґрами капіталізму. Відтак, ми маємо відштовхнутися від цього і повернутися до початків, до джерел.

Концентрація і централізація техніки

На початку періоду розвитку европейської колоніяльної системи, у XIV-XVI століттях, коли европейські нації розселялися по всій плянеті та займалися тим видом завоювань і грабунку, що він пізніше отримав назву відкриттів і торгівлі, нерівність між Европою і рештою світу була не такою великою, відносною, якщо порівняти з сьогоднішнім днем. Північна Америка, себто Сполученні Штати Америки та Канада, була заповідником червоної людини. Сполучені Штати та Канада, блискучі продовження европейської цивілізації, не істнували, що значно зменшувало базу, з якої прийшли европейські загарбники та мисливці на людей. По всьому світі були суспільства, що не дивилися у бік Европи із заздрістю. Навпаки — самі европейці з голої скелі свого півострова із заздрістю та жадібністю дивилися на той блиск, що їх оточував і штовхав їх на шлях розбою.

Впродовж століть здобич найбільш варварського, піратського грабунку та бандитизму в світовій історії накопичувалась у Европі та перетворилась на таке багатство і технічні можливості, що Европа в цілому стала новим видом суспільства, що в його основу було покладено якісно нову техніку. Оточену Атлантичним океаном на заході та вічною мерзлотою на півночі, Европу століттями тримали в узді лицарі ісламу на півдні та нащадки Аттили та Чингізхана на сході. Але з концентрацією та централізації багатства й техніки в Европі постала гола сила, що почала використовуватися для завоювання і підпорядкування решти світу. Ми всі знаємо історію про те, як европейці, побачивши, що китайці користуються порохом для святкових фейєрверків, ухопилися за цю іграшку та перетворили її на зброю, що її потім використали проти китайців, накинувши їм столітнє рабство та експлоатацію. Про що не так часто згадують, так це про те, що те саме, що сталося з порохом, трапилось і з иншими технічними винаходами та культурними здобутками народів, що підпали під жорстоку, самовпевнену, ненажерливу владу Европи.

Позбавивши народи світу всякого права розпоряджуватися власною технікою і культурою, потужна кляса, що виросла в Европі, — буржуазія — спромоглася повністю узурпувати владу над технікою і культурою всіх европейських держав, завершивши таким чином концентрацію і централізацію. Повна узурпація техніки, що її далі передали у приватну власність, поступово відчужила від техніки широкі маси людства. За мірою ускладнення зв’язків усередині технічного конґломерату, природні, правильні, взаємозалежні відносини між людиною та технікою було зруйновано. Хоча техніка є насправді продуктом суспільства, відтепер її ретельно охороняла та накладала на неї всілякі обмеження та сама нова система, що народилась у Европі, а виживання народів, самий їхній прожиток потрапили у залежність від жадібної кляси, буржуазії, що закривала очі на все, крім свого процвітання та подальшої концентрації і централізації техніки в своїх руках.

За мірою продовження грабунку концентрація і централізація ресурсів, технічних досягнень й інформації — а цей багатий врожай вперше в історії було зібрано та розподілено по-новому — набула якісних змін і докорінно змінила культуру, спосіб життя, цінності та світогляд наближених до неї: европейців, колонізаторів, капіталістів, імперіялістів. Коли европейці хвастаються тим, що вони принесли людям цивілізацію, що вони ввели їх у сучасний світ, насправді йдеться лише про випадкове та неоминне виплескування у решту світу краплин потоку технічного розвитку, що тече по Европі.

Поки завдяки невпинному зростанню Европа міцніла, тремтіла, пульсувала, розповзалась, переростаючи свої кордони, решта світу, а також знедолені й убогі народи Европи зникали, висихали, їх життя переривалося. Природне зростання та розвиток було підірвано, життєві імпульси цих культур перетворились на передсмертну аґонію, що дала жахливу поросль: всі сили було спрямовано проти життя і тягнули живильні соки з людей — тих самих людей, яких ці культури були покликані годувати, виховувати, яким вони були покликані допомагати у боротьбі з природою. Люди, що стали жертвами цього знищення навичок виживання, продовжували істнувати, але у тортурах, у каліцтві, у кайданах. Кайдани, накинуті на їх культуру і техніку, скріпили й їхні души, а самі вони завмерли наче кам’яні брили. Відчуження від спадщини, від управлення засобами виживання та контролю над ними, занурило їх у такий застій, що на його подолання, на відновлення життєвих сил знадобляться віки.

Люмпенізація людства

Після відокремлення техніки від людей, що у великій кількости буквально заполонили колоніяльні метрополії світу, постало якісно нове відношення людини до техніки, доти не відоме в історії цивілізації. Техніка, що вона доти перебувала у колєктивній власності людей і суспільств, задовольняла їхні потреби через культуру в боротьбі за виживання з природою, перетворилась на власність у руках і під контролем окремих осіб і таємних товариств, не підзвітних народу. Це нове відношення, відокремлення та відчуження народу від техніки, є основною проблємою історії в наш час. Це те, що ми називаємо люмпенівським відношенням людей до техніки, і це люмпенівське відношення є результатом процесу розвитку, концентрації та централізації техніки.

Люмпенізація народів світу породила населення залежного світу, що живе з милости власників техніки. Народи світу було перетворено на рабів через контроль над технікою, що перебуває в руках хижаків зі звірячих зграй, банд, справжніх вампірів, що висмоктують у людей живу кров і бездушно кидають своїх жертв напризволяще. Це становище закріпачення технікою є становищем люмпенів. Явище, коли людей відрізають від техніки, а потім долучають до неї штучно через найману працю, стало характерною ознакою нашої епохи, хоча це явище часто не розуміють або трактують вузько, його визнають.

У відповідь на узурпацію, концентрацію і централізацію техніки розпочалась божевільна боротьба: люди, аби вижити, почали розвивати нове відношення до техніки. Захоплювати можна було все, було окреслено новий образ дійсности. Техніку почали подрібнювати, а право власности на ці частки підтверджував маленький клаптик паперу — купча або доручення. Все виглядало так, ніби все стало доступним. Навіть якщо це була радше видимість, ніж дійсність, це стало духом і філософією буржуазії, що вона в свою чергу пересадила її у свідомість усіх людей. Насправді ж для більшости людей власність на техніку ставала чимдалі більш недосяжною і перетворювалась на мрію. Як виявилось, більшість людей мали задовольнитися чимось меншим за участь у власності на техніку, оскільки на техніку повісили великий замок. Що досталось людям, так це наймана праця. З точки зору власности все було монополізовано, передано у власність тому, хто мав свідоцтво власности і заявляв: «Це моє!». А заявляти так він міг і про річку, і про гору, і про велику земельну ділянку, і про верстат, що містив у собі накопичену мудрість людства, зібрану по всіх куточках світу та запозичену навіть у далекому минулому. Але все реорґанізували у такий спосіб, що узурпатори могли бути впевненими у недоторканості своїх прав власности. На їх боці були поліцейські та салдати зі зброєю. Поліція та армія захищала узурпаторів, а народ загнали у кут.

Неспроможні отримати бодай якусь частку прав власности у новій системі, люди об’єднались в инші спілки, що давало змогу так чи інакше пристосуватися до ситуації, адже для безперебійної роботи системи були потрібні адміністратори та робітники. Ця всеохоплююча система за мірою її розвитку та вдосконалення — за мірою впровадження раціоналізування, автоматизації, кібернетизації та комп’ютеризації — для свого функціонування потребувала чимдалі меншої кількости робочої сили. Ба більше, набуло величезної популярности бачення суспільства, що в ньому працює одна величезна машина з однією єдиною кнопкою, яку обслуговує один оператор чи навіть просто робот — сам теж частина машини, теж лише з однією кнопкою. Кошмар і сон про роботів-операторів. Роботи, не роботи, такий стан речей став справжньою дійсністю більшости людей світу. Що стосується їх, то їх життям вже давно, схоже, керували роботи. Люди, що працювали над питанням пристосування до системи, починаючи від рад директорів до виконавчих директорів, до технократичної верхівки, до «білих комірців» (адміністраторів) і «блакитних комірців» (робітників), прибиральників, сміттярів, знайшли форму забезпечення стабільности, хай там який зміст ховається за цією формою. Але величезна більшість людей, позбавлена безпосереднього, стабільного зв’язку із системою, стала ще більш залежною, стала справжніми люмпенами у чистому вигляді. Залежність набула нових форм, рабство проявилося через инші відносини. Люди, що були зв’язані з иншими людьми, що вони самі були включені в систему, опинилися у ситуації, коли вони жили з милості цих останніх, причому ці відносини були завуальовані у вигляді природних родинних стосунків або расових відносин.

Протягом певного часу, на самому початку нової системи, всі знедолені мали однакові відносини з концентрованою та централізованою технікою. Вони мали одне й те саме люмпенівське відношення до кнопок системи, наймаючись адміністраторами і робітниками, орґанізовуючись і лєґітимізуючи своє відношення до узурпованої техніки. Формулювання, що мали, на думку Маркса, звільнити людство в цілому, не досягли своєї мети, перетворившись на нову реліґію тих, хто знайшов своє місце в системі — реліґією робітничої кляси. Ті, хто залишилися ні з чим, хто опинилися за межами системи та у залежному становищі, заплуталися у павутині суспільних відносин, — ті, кого нова система скинула в самий низ драбини, стали кандидатами на благодійництво і його об’єктами, клієнтами системи соціяльного забезпечення й одержувачами инших видів допомоги. Тепер пакети допомоги можна було розсилати з центру, де було сконцентровано та зосереджено всю техніку, по всім куткам світу, пограбованим і кинутим напризволяще. Стало можливим говорити про країни-експортів технолоіґій і країни-імпортерів технолоіґій.

Більшість людей покинули там в якості великої резервної армії праці, в якості безробітних. Робота стала привілеєм, можливістю вирватися з пекла, в якому жила решта людства. Робота в системі виглядала як щось природне, адже саме так функціонувала система, саме так її було орґанізовано. Щоб жити, мусиш працювати. Бути викинутим з лав активно зайнятої робочої сили означало бути викинутим за борт виробництва. Історично так склалось, що залишитися за бортом виробництва означало залишитися за бортом споживання. Залишитися за бортом споживання означало померти. Відтак, ті, хто знайшов роботу, хто підключився до системи, демонстрували заздрість і бажання захистити цей зв’язок із системою, що він давав їм життя. Щоб ґарантувати безпечність цього зв’язку з технікою і захистити його, вони створили профспілки та компартії. У такий спосіб вони перетворили свої робочі місця на власність, що нею вони володіли за правом. Аби убезпечити цю угоду від зазіхань з боку резервної армії праці, на стіл виклали козирну карту — старшинство у суспільній ієрархії. Бути чоловіком означало мати роботу. Бути жінкою означало мати чоловіка, що має роботу. Бути чоловіком без роботи чи жінкою з чоловіком без роботи означало бути люмпеном.

Система допомоги

Система допомоги, благодійництва, соціяльного забезпечення, надзвичайно розвинена і складна, є найкращим доказом люмпенізації людства. За мірою збагачення системи, що вона тепер працювала на швидкості світла, за мірою нагромадження додаткової вартости, з’явилась можливість допомогти чимось бідним — тим, кого залишили напризволяще, кого не включили до системи, себто люмпенам. Називайте їх безробітними, якщо вам так буде завгодно, проте вони є, і їхнє становище не змінилось. Вони ніколи не стануть членами жодного профспілки. В профспілках і без них забагато членів, а вдосконалення та централізація виробництва поступово зменшую потребу і в тих, що є.

Ті, хто управляють системою, дуже добре знають, як влаштовано допомогу зсередини. Тому вони ніколи не надають повної допомоги. Вчинити так дорівнювало б самогубству — клясовому, а у деяких випадках й особистому. Краса всього механізму полягає в тім, що вони можуть собі це дозволити. З величезної додаткової вартости вони можуть виділити трохи, але зробити це так, щоб воно не виглядало як подачка, адже вони знають, якщо хтось додумаються, що ділити між людьми слід весь додатковий продукт, невдовзі ця ідея набуде форми всім зрозумілого принципу, що ділити слід на всіх і порівну. Тому вони намагаються тримати всю схему в таємниці, відмовляючись визнавати її справжню природу, та видають мізерну подачку, так ніби не впевнені у потрібності власного жесту. Жалюгідна, скупа буржуазія, поки жадібна робітнича кляса лиже їй чоботи, стоїть з мішком грошей і кидає з нього дрібну монету, як кидають кукурудзу курям.

Допомога по безробіттю породжує новий особистий інтерес. Народжується цілий народ, що живе на допомогу. Замість включити їх в систему через роботу, їх включать через допомогу по безробіттю. І ця схема ефективна як неоколоніяльний спосіб соціяльного контролю. Через допомогу по безробіттю — пряму і непряму, завуальовану чи відверту — когось купують. Підкуплені люмпени! Це не зовсім те, чого вони хотіли. Вони хотіли гідности і рівности у всіх сферах, в тому числі в економічній. Але їм треба було жити. Їм треба було їсти. Все довкола було так непевним. А заповнити всі ці бланки та дочекатися чека було так легко. А знайти роботу було важко. Так що вибору їм не залишалось. Навчилися вони мало чому, хоча й ходили до школи; вони не знали, як навчитися чомусь новому, як, наприклад, вивчитися на вченого. Так що допомога по безробіттю краще ніж нічого, до того ж дітей треба годувати.

Заперечення заперечення. Свідомість люмпенів, це — заперечення клясової свідомости

Ось ми й опинились у в’язниці: у Вавилоні, в Конґо, в Москві, Анґлії, Франції, Пекіні, Кубі, Чехословаччині, Східній і Західній Німеччині. Риторика бомбардує нас з усіх боків. Нам намагаються пояснити, хто ми є, але ми знаємо, що ми не є тими, ким вони нас вважають. Якби все було гаразд, якби все було так гарно, як про це говорять, не було б жодних проблєм, і ми були б не у в’язниці. Але нас замкнено у в’язниці «Ґор» у Дакарі (Сенеґал). Президент нашої країни — фашистський диктатор, французька маріонетка, що послуговується соціялістичною риторикою. На нас всюди полюють. Нашої партії немає в при владі в жодній країні. Насправді у нас навіть немає партії. Небажані в Парижі, Берліні, Нью-Йорку, Лондоні, Токіо, Москві та Пекіні, ми так само небажані в инших столицях світу. На нас полюють профспілки та компартії. Маркс говорив, що ми є продуктом гниття суспільства. Так він назвав те багно, в якому ми опинились. Так ніби нас ніколи не поважали. Ми мстимо. Ми займаємо революційну позицію по відношенню до будь-якої орґанізованої структури, що істнує сьогодні в світі. Ми не підтримуємо істнуючий світовий порядок. Ми виходимо на ширший простір. Навіть якщо ми забудемо всі инші речі, ми ніколи не забудемо, що революція означає розширення, а не звуження. Відтак, виходячи на чимдалі новіший простір, ми нікого не залишаємо у спокої. Щойно хтось подумав, що нам зв’язали руки-ноги новою проґрамою, ми змінюємо позицію та виходимо на ширший простір. Оскільки ми усвідомлюємо, що жодної проблєми не буде вирішено доти, доки не втрутимось ми. Ми знаємо, що ми беремо участь у боротьбі за фізичне управління верстатами, роботами, за те, аби фізично вирвати їх з рук буржуазії та робітничої кляси, адже доти, доки ми будемо відрізаними від управління, ми залишатимемось рабами.

І ми вже не шукаємо роботи. Ми знаємо, що систему можна реорґанізувати таким чином, щоб вона повернула нам спадщину людства. Ми знаємо це на рівні інстинктів, так що ми ніколи не будемо задоволені доти, доки така реорґанізація не відбудеться.

Свідомість і революція люмпенів

Однією з найбільших помилок, скоєних у минулому товаришами, що намагалися застосовувати ідеолоґію люмпенів, а серед цих товаришів був і автор цих рядків, було вузьке тлумачення того, хто належить до люмпенів. Я гадаю, це трапилось, тому що ми перебували під таким сильним впливом Марксової ґеніяльности і так нею захоплювались, що не змогли Збагнути, що вона має свої межі, та з цим примиритися. Навіть попри те, що нам не подобилось, з яким зневажливим снобізмом він дивився на люмпенів, називаючи їх продуктом гниття суспільства, ми все одно приймали його загальну систему катеґорій і його слова про кримінальні елєменти, повій, сутенерів тощо, що вони складали люмпенів. Що ж до решти суспільства ми погоджувались з Марксовим поділом на буржуазію та пролєтаріят. Ми дивились на пролєтаріят як на синонім робітничої кляси, не ставлячи під сумнів Марксове твердження про те, що ті, хто не є буржуазією, є пролєтаріятом або членами робітничої кляси. Це принципова помилка! Причина, що через неї ми припускалися цієї помилки, полягає у тім, що ми не змогли чітко визначити і наповнити достатньо широким змістом люмпенівське відношення до засобів виробництва. Сформулювавши це визначення у своїй свідомості, ми зможемо вийти за межі Маркса, приймаючи, що в кінцевому підсумку його катеґорії були довільними і що вони більше не можуть слугувати нашій боротьбі.

На перших сторінках «Комуністичного маніфесту» Маркс і Енґельс дають клясичне визначення буржуазії та пролєтаріяту:

«Під буржуазією розуміється кляса сучасних капіталістів, власників засобів суспільного виробництва і підприємців, що застосовують найману працю. Під пролєтаріятом — кляса сучасних найманих робітників, що вони, не маючи власних засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу для того, щоб жити.»

У часи, коли всі шукали роботу, коли роботи було більше ніж сьогодні чи ще не так давно, легко зрозуміти, як люди могли прийняти Марксове визначення пролєтаріяту. Безробіття розглядали як явище протиприродне та тимчасове. Політики обіцяли повну зайнятість. Капіталісти заявляли, щойно економіка подолає спад, робота буде для всіх. Скоро у кожного на столі буде хліб з маслом. Але цього ніколи не сталося. А сталося те, що чимдалі більше людей ставала безробітними, чимраз більше люде постійно сиділи без роботи. Водночас економічну систему настільки модернізували завдяки елєктронним засобам управління, що зникли цілі катеґорії працівників. Об’єктивно цей процес слід вважати правильним, адже людські істоти впродовж століть боролися за те, аби звільнитися від нудної роботи. Чим більше такої роботи може виконуватися машинами, що звільняє людей, тим краще. Але в контексті капіталістичної системи розвиток техніки стає траґедією для робітників, яких ці машини заміняють. Звідси історії про робітників, що ламають машини або вороже ставляться до проґресивного розвитку техніки і опираються йому. Профспілки дотепер продовжують боротися проти впровадження у виробничий процес нових машин і технолоґій саме через те, що ті заміняють їх членів і викидають їх у лави безробітних або назавжди люмпенізованих.

Таким чином зрозуміло, що вихідне становище знедолених — тих, хто відрізані від техніки, це — не становище пролєтаріяту, описане Марксом, але становище люмпенів. Пролєтарське становище, це — становище тих, хто піднявся над рівнем становища люмпенів. Коли робітники стають постійно безробітними, коли їх заміняє вдосконалене виробництво, вони повертаються до свого вихідного становища — становища люмпенів.

Колись, коли істнувала робота, що за неї був сенс боротися, люмпен змагався за роботу, за кращі умови праці тощо. Поступово він завоював у капіталістів поступки. Але пізніше — і тим більше сьогодні — люмпен усвідомив, що роботи не залишилось. Ідеолоґічно дезорієнтований, не до кінця розуміючи ситуацію, в якій він перебуває, люмпен опинився на узбіччі. Але все одно люмпен становив постійну загрозу для капіталістичної системи: бідний вимагав свого. Він вимагав перепустки в світ споживання навіть попри те, що йому був заказаний вхід до світу виробництва — через брак роботи чи навіть її перспективи в майбутньому. Щоб якось розрядити ситуацію, капіталісти вигадали допомогу по безробіттю — цілу систему соціяльного забезпечення. З точки зору люмпена допомога по безробіттю виконує ту саму функцію, що й робота — вона дозволяє долучитися до споживання. Але допомога по безробіттю та система соціяльного забезпечення ніколи не зможуть стати виходом із ситуації; щоправда, їх і вигадали не для цього. Допомога, це — лише тимчасовий захід із зменшення розриву в доходах, до якого капіталісти вдаються, аби заспокоїти людей і купити собі ще трохи часу, розділивши люмпенів, підкупивши декого з них, щоб відстрочити вирішальне зіткнення між люмпенами та капіталістичною системою виробництва та споживання.

Саме в цьому відношенні вплив марксизму на революційний рух був катастрофічним. Маркс, не зрозумівши основного становища пригнобленого, визначив пролєтаріят, робітничу клясу, як найбільш революційний елємент суспільства. Таким чином цілі покоління революціонерів намагалися здійснити революцію, звертаючись з реліґійним трепетом до робітничої кляси. Так тривало до сьогодні, до моменту, коли це стало абсурдом, якщо не божевіллям. Насправді робітнича кляса перетворилася на таку саму частину системи, що підлягає знищенню, що й буржуазія. Вона, це — друга лінія оборони.

Справжнім революційним елєментом нашої епохи є люмпен, зрозумілий у ширшому сенсі. Чого бракує, так це свідомости люмпенів, усвідомлення того, що основним становищем пригнобленого є становище люмпена, а не пролєтаря. Для поступу революційного руху люмпени мають усвідомити себе як велику більшість, а хибну свідомість пролєтаріяту, робітничої кляси, слід заперечити.

Свідомість люмпенів є більш передовою, ніж свідомість шукачів роботи з Американської федерації праці, Конґресу промислових орґанізацій, Комуністичної партії, робітничого руху, спрямованого на пристосування до системи. Основна вимога люмпенів — увійти до світу споживання попри те, що вони виключені з виробництва — є справжньою революційною вимогою. Що було не так з основною вимогою люмпенів у минулому, так це те, що вона виглядала як прохання людей, яким соромно за самих себе, і те, що люмпени погоджувались на соціяльну допомогу. Система соціяльного забезпечення є фальшивою, є ерзацом рівного розподілу багатства в суспільстві. Нав’язавши люмпену хибну пролєтарську свідомість робітничої кляси, у нього викликали ілюзію, що він має права, що йому просто не пощастило знайти роботу, не пощастило, тому що він некваліфікований і не має навичок, потрібних для сучасного, основаного на науці виробництва. В дійсності ж все це, себто те, чим зайнята свідомість пролєтаріяту, робітничої кляси, немає значення.

Має значення те, що концентрація і централізація техніки позбавила люмпенів і саме людство суспільної спадщини. Перебування засобів виробництва у приватній власності незаконне, тому що воно підкріплює узурпацію техніки та зміцнює концентрацію і централізацію її у руках правлячої кляси — буржуазії. Щойно люмпени усвідомлять, що техніка належить народу, що наша сучасна техніка є спадщиною всього людства, вони вирушать експропріювати експропріяторів, скасовувати узурпацію і брати до свої рук управління машинами, технікою.

Всі вимоги з розширення проґрам допомоги, системи соціяльного забезпечення, благодійницьких проґрам є нічим иншим як реформізмом, продажництвом, півзаходами з пристосування до системи, яку слід замінити. Єдиною задовільною революційною вимогою є відновлення геґемонії людей над технікою і вимога рівности у розподілі багатства та споживанні. Важливою є не рівність у виробництві (це марксистська точка зору та принципова помилка), але рівність у розподілі багатства та рівність у споживанні. Ми чекаємо на той день, коли всю роботу виконуватиме техніка, і це буде дуже добре. Але це зовсім не означає, що нам мають перекривати доступ до споживання.

Основним завданням, що стоїть сьогодні перед революціонерами, є подальша розробка свідомости люмпенів, розробка ідеолоґії люмпенів, поширення свідомости люмпен і керівництво боротьбою через етичну практику за захоплення фізичного управлення над машинами, технікою, за повне знищення геґемонії узурпаторів над суспільною спадщиною людства.

Переклад з анґлійської за виданням: Eldridge Cleaver, “On Lumpen Ideology”, Black Scholar 3 (November-December 1972),

Advertisements

0 Responses to “Про ідеолоґію люмпенів”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Бер »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: