Михайло Драгоманов і Пєр Жозеф Прудон

Панас Феденко

Не потрібно доводити, що політичні погляди Драгоманова склалися під значим впливом французького соціяліста Прудона (1809-1863). Цього не заперечував і сам Драгоманів, який нерідко називав себе «останнім Прудонівцем». А проте цих слів Драгоманова не можна приймати без застережень. Драгоманів не був безкритичним учнем, а зрілою людиною, і вмів із досить хаотичної Прудонової системи вибрати для себе те, що відповідало його власним переконанням і суспільному розвиткові доби, коли він жив і був молодший від Прудона більш, ніж на ціле покоління.

Що Драгоманів ішов у своїх поглядах иншим шляхом, незалежно від Прудона, можна побачити хоча б на такому прикладі: як відомо, Прудон ставився до парляментаризму негативно. Зате Драгоманів високо цінив роль парляментів і так званої формальної демократії для поступу й розвитку суспільства, зокрема для політичного дозрівання нижчих шарів суспільства. Розуміється, сила Прудон вплинула на його теоретичні спроби. Він і в своїх «наукових» працях зоставався агітатором і пропагандистом нової віри, яку він вмів популярно та з запалом викласти своїм читачам.

Вплив ідей Прудона на Драгоманова можна прослідкувати з досить детально. Драгоманів не тільки цитує Прудона, але її бере його провідні думки як свої, застосовуючи їх до українських обставин. Схожість і навіть тотожність в поглядах Прудона та Драгоманова присутня, особливо коли вони торкаються проблєм демократії, свободи, федералізму, а також національних, реліґійних, етичних питань і т.д.

Прудон у свої політичних писаннях не один раз /271/ звертався до проблєми  с в о б о д и.  У своїй обширній праці «De la justice de la révolution et dans l’eglise» він дає таке визначення свободи: це «пошана до моєї власної гідности й міра всіх публічних свобід» (De la justice, том V, ст. 29, Bruxelles, 1870).

Майже тими самими словами це виражав й Драгоманов: особиста гідність це — «природна підстава прагнення до політичної свободи». Драгоманів зазначав не один раз у своїх творах, що на Сході Европи «затуплено між людністю почуття особистої гідности» через «надзвичайний розвиток царсько-бюрократичного начала» («Вільна спілка — Вольный союз»). На думку Драгоманова, та людина, що себе шанує, поважатиме й права инших. Люди з почуттям особистої гідности вміють боротися проти насильства й сваволі, відкіль би та безправність не йшла. Те саме до Драгоманова висловив Прудон. Він писав: «Я починаю з того, що ставлю цей принцип, який я називаю  п р и н ц и п о м  о с о б и с т о ї  г і д н о с т и,  за підвалини науки моральної: шануй себе. Поставивши цей принцип, я кажу, що він має, як наслідок, казати нам шанувати гідність инших так, як нашу власну»[1].

Також на иншому місці Прудон звертається до тої самої проблєми політичної свободи: «Хто каже  с в о б о д а,  той, мовою публічного права, говорить „ґарантія“: ґарантія недоторканности особи й житла, ґарантія свобід громадських, корпоративних, промислових»[2].

Свобода у Прудона ґрунтується на  с п р а в е д л и в о с т и.  Справедливість — це є «спонтанно випробувана і взаємно заґарантована пошана до людської гідности, незалежного від того, якій особі і в яких обставинах вона була б загрожена, та на яку небезпеку нас виставляла б її оборона»[3]. Свобода, справедливість, людська й особиста гідність — це майже синоніми для Прудона. Одне без иншого не може здійснитися.

Але не тільки свобода й гідність особи забезпечує політичну волю в державі. Прудон ставить, як передумову здійснення свободи, на першому пляні федерацію, вільний союз людей і людських громад. «Хто каже „свобода“, той каже „федерація“, або нічого не каже; хто каже — „республіка“, /272/ каже „федерація“, або нічого не каже; хто каже — „соціялізм“, каже „федерація“, або знову ж таки нічого не каже»[4]. Передумовою свободи Прудон вважав «політичну федерацію або децентралізацію» («Féderalisme politique ou décentralisation», див. «Du principe fédératif», ст. 84).

Прудон вірив, що до здійснення федеративного принципу дійдуть в ХХ столітті. Двадцяте століття відкриє еру федерації, або людство чекатиме знову «тисячолітнє чистилище»[5]. Він ненавидів будь-яку централізацію, хоч якими гарними гаслами вона не прикривалася. Він вважав широке самоврядування найпевнішою та єдиною ґарантією свободи (self-government). Цей принцип самоврядування Прудон назвав  а н а р х і є ю [6]. Відсіль йде відоме означення, яке дав собі і своїм прихильникам Драгоманів: «громадівці–безначальники» (соціялісти–анархісти). Розуміється «анархія» Прудона-Драгоманова не має нічого спільного з терористичним анархізмом, із одного боку, та з анархізмом аполітичним, що виявляв себе в Західній Европі та в Росії, з другого.

В централізації Прудон добачав найбільшого ворога політичної свободи. Він порівнює зцентралізовану республіку Францію з федерацією швайцарською й віддає другій перевагу навіть у тому випадку, як би вона поставила на чолі держави конституційного монарха. «Основники демократії з року 1793 думали, що чудово зробили, відрубавши королеві голову й утворивши декретами децентралізацію. Але це помилка, що не повинна більше нікого обманювати. Рада десятьох у Венеції була справжнім тираном, і республіка була жорстоким деспотизмом. Навпаки, дайте князя з королівським титулом такій республіці, як Швайцарія: якщо ситуація не зміниться, то це буде виглядати так, ніби ви натягнули повстяний капелюх на Генриха IV»[7]. Прудон уважав федерацію монархій за «сто разів» ліпшу за зцентралізовану республіку[8]. Взагалі зразком республіканського федеративного устрою для Прудона була Швейцарія. Швайцарську федерацію він характеризував так: «Це ґрупа суверенних і незалежних держав, зв’язаних договором взаємної ґарантії»[9]. Зате французький централізм Прудон уважав за велике нещастя для французької демократії. Париж, на його думку, пожирає /273/ Францію[10]. Він був рішучим і непримиримим противником поліційної держави, що тільки командує та карає. Завдання держави, згідно з Прудоном, мають бути такі: «Вона не має більшої справи, як дбати, щоб кожний шанував особу, власність та інтереси иншого, одне слово, щоб усі були вірні соціяльному пактові. … Далека від того, щоб командувати над інтересами, вона (держава) існує лише для того, щоб служити»[11].

Через свою нехіть до централізму Прудон висловлювався і проти парляментарної системи, бо вона, мовляв, має тенденцію централізувати державну владу, а отже суперечить self-government. Демократія, вважав Прудон, може бути орґанізована тільки в зфедералізованій державі. Свою нелюбов до парляментської системи він проявляє й до системи виборів, загального виборчого права. Тут він сходиться з Бакуніним, який глузував із марксистів за їх надії на «всезагальне та поголовне» голосування. Прудон стверджує: «І я також належу до демократів, незважаючи на моє презирство до народних виборчих урн»[12].

Роль держави у Прудона зводиться до економічних функцій: держава має зникнути в економічній діяльности[13]. Це є «відмирання держави» через найширшу децентралізацію, федерацію, або анархію, як виражається Прудон.

Анархія «полягає в тому, що після того, як політичні функції зведено до функцій індустріяльних (краще б сказати — економічних; прим. П.Ф.), то суспільний лад був би результатом самого факту трансакцій та обміну[14].

Розуміння демократії у Прудона пов’язано з розділом влади: судової, адміністративної та законодавчої, а також з контролем та відповідальністю[15].

Розробляючи проблєму федералізму, Прудон мусив зачепити й національне питання як з боку теорії, так і в політичній практиці. На прикладі Швейцарії він показує, що почуття національної приналежности будується не тільки на спільній мові або расі. У творенні нації відіграє роль й історична традиція. Швейцарську різномовну націю створила, як вважає Прудон, «кантональна незалежність», що повстала історично[16]. /274/

У практичній оцінці національної справи Прудон проявляв глибоке почуття дійсности. Польська проблєма мала дуже прихильне ставлення в революційно-демократичних соціялістичних колах Західної Европи протягом усього XIX століття. Відоме  п о л ь с ь к о ф і л ь с т в о західноевропейських демократів, революціонерів та соціялістів мало підставу в їх ненависти до реакційної, завойовницької Росії, цього «жандарма Европи». Поневоленій Польщі співчували як жертві російського царату, на неї покладали надії як на місце майбутньої революції і оборонний вал проти абсолютизму. І хоча було відомо, що на чолі польського національного руху стояла переважно шляхта, перед цим фактом заплющували очі зі страху перед царською Росією.

Маркс та його приятелі дотримувалися погляду, що малі «неісторичні» нації в ході економічного розвитку мусять «денаціоналізуватися» — злитися з «історичними» народами. Вони не вірили в чеське відродження, не бачили особливих перспектив для розвитку південних славян. Через цю думку, в західноевропейських революційних колах дивилися крізь пальці на те, що польські еміґранти відстоювали відновлення історичної Польщі разом з Україною, Литвою та иншими землями. Адже ж польська нація, як і мадяри, була «революційною»…

Найвиразніше нехтування свободою «неісторичних народів» виражалось в поглядах Лассаля, який стверджував, що «національний принцип» належить тільки великим культурним народам, а відсталі нації мусять «асимілюватися»[17].

Справі взаємовідносин між поляками та сусідніми народами Прудон присвятив кілька блискуче написаних сторінок у своїй праці «Du principe fédératif». Прудон виступає насамперед рішучим противником історичної Польщі в межах до 1772. р. Проти польських претенсій до панування на Україні та в Литві він виставляє принцип свободи народів. «Для поляків, — він писав, — для яких мали б бути насамперед відновлені їх кордони в 1772. року з площею в 38.000 квадратових миль, із низкою народностей, що не були ніколи поляками, національність мала б довершитися через утворення славянської /275/ імперії разом, яка простягалась би аж до Москви й Петербургу»[18].

Прудон добре бачив клясовий та національний еґоїзм польської шляхти, яка верховодила в політиці польської еміґрації. «Щодо шляхти, — читаємо в нього, — то вона зосталася така сама; вона нічого не зменшила зі своєї зарозумілости, не втратила зі свого безсилля. Вона невилічна. Чи не є вона природній ворог усіх народів, не тільки народів латинських і ґерманських, але також, і особливо, народів славянських?»[19]

Через те проти тої шляхти, що репрезентувала польську націю, просто з ненавистю звертається Прудон: «Польська національність складається виключно зі шляхти; що має спільного, питаю, ця шляхетська каста з демократичною рівноправною та конституційною Европою?»[20]

При цій нагоді він згадує також про історичні гріхи польської шляхецької держави, а саме — про боротьбу Польщі з українськими козаками. Як і треба було сподіватись, всі симпатії французького революціонера є по боці України. Прудон нагадує полякам про «винищну війну, ведену в XVII. столітті проти козаків-Запорожців, себто селян, що тікали на Дніпровські береги, — непростима вина Польщі»[21].

Також про відомі йому події з політичної сучасности згадує він для доказу недемократичности польської еміґрації: відзначає факт, що року 1846. п о л ь с ь к і  с е л я н и в  західній Галичині побивали польську шляхту підчас польських патріотичних заворушень («Du principe fédératif», ст. 306).

Проти авторитету, яким користувалась польська еміґрація в демократичних колах Франції, Прудон із цілим запалом протестує. «Річ непереносна, яка мене змушує червоніти: аристократична Польща має в Парижі дужче слово, як ні одна з наших старих партій; вона користується більшим авторитетом, ніж загальне голосування»[22].

Прудон відкинув популярну в його часах у Західній Европі політичну тезу про небезпеку московської навали на Захід. На цій тезі зручно грала польська еміґрація. Прудон вважав, що це була вигадка в інтересах польського  н а ц і о н а л і з м у,  для поширу польських границь до Дніпра та до Двіни»[23]. /276/

Він ясно бачив політичну гру польської шляхти й рішуче виступав проти польської експансії на Схід, заговорив на оборону «неісторичних» народів: «Але ж литвини — це не поляки,  і  у к р а ї н ц і — не поляки»[24].

Звертаючись до польських патріотів великої Польщі у границях 1772. року, Прудон засуджує їх пляни, як реакційні, ворожі інтересам демократичного розвою самого польського народу й цілої Европи[25]. «Поляки, минулість, сучасність і будучність, свобода, поступ і право, революція, і договори — все вас засуджує!»[26]

У наведених цитатах із Прудонових праць можна бачити не тільки спільність поглядів Драгоманова з ідеями Прудона, не тільки безпосередню запозику Драгоманова у Прудона, але з цього ми можемо до деякої міри і зрозуміти ті почуттєві моменти, що притягали Драгоманова в «прудонізмі». Нам не здається випадковим те, що Драгоманів звернувся до Прудона в той час, коли прудонізм був уже не в моді, і коли на уми соціялістів Захід. Европи ще раз то більший уплив здобувала Марксова система. Марксизм називав Драгоманів «німецькою метафізикою», спеціяльно за елєменти геґельянства, що є в ньому. Це зосібна помітно в поглядах Маркса-Енґельса на «історичні» та «неісторичні» народи. Відомо, що неприхильні до малих «неісторичних» народів погляди Маркса та його однодумців склалися головно під упливом подій революції 1848. року в Австрії, коли проти революційної буржуазної демократії панівних народів (німців, мадяр) виступили такі «плєбейські нації», як чехи та хорвати. Хорвати в боротьбі проти мадярської революції найбільше допомогли Габсбурґам відновити абсолютизм. Після цих подій основники модерного соціялізму з великою обережністю почали ставитися до національних рухів «неісторичних» народів, побоюючись, що ці народи йтимуть із абсолютистичною реакцією взгалі, а народи славянські (окрім поляків) з найбільшим ворогом европейської демократії — з російським царем.

Драгоманів був борцем за відродження плєбейських «неісторичних» народів і рішуче виступав проти претенсій «історичних» націй панувати над тими народами, що протягом своєї історії втратили свої /277/ вищі суспільні верстви.

Його великою заслугою було те, що він перший теоретично обґрунтував та здійснив практично пропаґанду соціялістичних ідей мовами плєбейських, «неісторичних» народів Східньої Европи. Не асиміляція, а всебічне культурне, політичне та економічне відродження цих народів — така була провідна ідея Драгоманова: народи мають йти через національне до вселюдського. Цілком зрозуміло, що Драгоманів знайшов вираз своїх власних думок саме у поглядах Прудона на національні відносини Східньої Европи, зокрема на проблєму польсько-українсько стосунків. І саме праця Драгоманова «Историческая Польша и великорусская демократія» фактами з історії та сучасности обґрунтовує ті тези, які побіжно висловив Прудон в наведених угорі місцях із “Du principe fédératif”[27].

Як Прудон, Драгоманів був послідовним федералістом. Він указував на звязок свого федералізму зі всеславянським федеративним ідеалом Кирило-Методіївців — Костомарова, Шевченка та Куліша. Але, безумовно,  у  з а к і н ч е н і й  ф о р м і  він узяв федералізм у Прудона. На Драгоманова, як і на Прудона, робив велике вражіння швайцарський кантональний федералізм. У своїй книжці «Швайцарська спілка» Драгоманів ставить федеративний устрій Швайцарії за зразок для инших країн. Як у Прудона, в центрі уваги Драгоманова при оцінці політичної свободи стоїть  в о л я  о с о б и.  Права людини, як особи і громадянина, та самоврядування — це найголовніша частина політичної свободи.

«Політична свобода — це насамперед  в о л я  о с о б и,  її віра, а також і невіра, її національне життя, її слова, її об’єднання з иншими. Самодержавний парлямент… може цього всього й не дати (це перехід до федералізму, П.Ф.). Тим то для нас… таксамо важне обмеження влади й центрального земського собору через проголошення недоторканности  п е р с о н а л ь н и х  п р а в (сюди входять і національні) та через орґанізацію місцевого самоврядування…, як і обмеження царської сваволі» (із передмови до: «Письма Бѣлинского къ Гоголю», ст. XIX)I.

Прудон теж вважав, що централізм стоїть на /278/ перешкоді здійсненню права об’єднань та товариств як найважливішого виразу політичної свободи[28]. Здобути політичну свободу, на думку Драгоманова, неможливо без «підвищення розумового й морального рівня» членів суспільства (Вільна Спілка — Вольный Союзъ). Для України це підвищення йде тільки через европеїзацію політичної думки. Тим то Драгоманів боровся за «політичну свободу, розглядаючи її як засіб приєднання української нації до родини націй культурних» (там-таки), до яких українці належали перед прилученням до Московщини. Розуміння політичної свободи у Драгоманова має в основі етичний елємент. Слід зазначити, що і Прудон, із властивим йому патосом, підносить конечність для демократів боротися з неправдою[29]. Для нього справедливість — це сам всевишній Бог (La justice est le Dieu suprême[30]). «Неправда — не просвіта», «чисте діло потребує чистих засобів» — це ті принципи, які послідовно проголошував і обстоював Драгоманів.

Ми вже вказали як вороже ставився Прудон до французького централізму. Драгоманів присвятив чи не найбільшу частину своєї публіцистичної діяльности боротьбі з російським і будь-яким иншим централізмом. Централізм для нього майже однозначний з деспотизмом: «Усюди ми бачимо приклади таких політиків, які починали свою діяльність радикальним напрямом і навіть барикадами, і які ставали деспотами, ратуючи „єдність держави“, що потрібна, як їм здавалось, для рятунку свободи й захисту від замахів сепаратизму, на їх думку — символу реакції» (см. «Историческая Польша и великорусская демократия», Женева, 1881 г., ст. 11).

Забезпечення людської гідности — це у Прудона й Драгоманова — головна прикмета режиму політичної свободи. Адже «без самоврядування ця свобода неможлива» (Прудон). Драгоманів бачить, що «охорона людської гідности при самій тільки зовнішній /279/ політичній свободі неможлива». Для цього  п о т р і б н а  е к о н о м і ч н а  з а б е з п е ч е н і с т ь  людини, а ту забезпеченість можна осягнути «тільки орґанізацією колєктивної праці над колєктивною власністю. Тут полягає зв’язок між  л і б е р а л і з м о м  т а  с о ц і я л і з м о м  і перехід від одного до другого (передмова до кн. «Письма Бѣлинского къ Гоголю», ст. VI).

Цікаво тут зазначити, що у Драгоманова та Прудона соціялізм випливає як вимога забезпечення  л ю д с ь к о ї  г і д н о с т и  (суспільно-етична підстава, як і для демократії). Таксамо часто, як і Прудон,  з в е р т а є т ь с я  Драгоманів до цієї центральної в його політичному світогляду теми. У цитованій вище передмові до листа Бєлінського Драгоманів писав: «Люди сорокових років установили в царській Росії культ  л ю д с ь к о ї  г і д н о с т и»…

Без сумніву, формула ця належить Прудонові, і заслуга Драгоманова полягає в тому, що він уґрунтував ідею політичної свободи й боротьби за неї для Сходу Европи. Це не був простий і легкий шлях. Бо в російському суспільстві, і в його революційній частині, і в консервативній, політична боротьба була довгий час непопулярна. Російським революціонерами здавалось, що вони зрадили б ідею соціялізму тоді, коли б почали боротися насамперед за політичну свободу. «Народники» 60-70 років XIX. століття сподівалися дійти до соціялізму без політичної боротьби. І в російських консервативних славянофільських колах панував погляд на політичну боротьбу як на річ непотрібну та шкідливу. Так, Хомяков писав до Самаріна: «Малоросіян, очевидно, заразила політична дурійка. Досадно й боляче бачити таку нісенітницю (нелѣпость) та відсталість. Коли суспільне питання підняте, і воно не тільки не розвязано, але навіть і не близько до розвязання, то люди, на око розумні, хапаються політики. Не знаю, до якого ступня була злочинна помилка бідних малоросіян; а з н а ю, що нерозум їх дуже ясний.  Ч а с  п о л і т и к и  м и н у в.  Про це надрукував Кірєєвський уже тому два роки» (Русскій архивъ, 1879/XI, ст. 327-28). /280/

Взявши до уваги ці «політичні» настрої російських лівих і правих та й ліберальних уґруповань та й «культурництво» тодішніх українофілів, ми можем незалежно оцінити всю  н о в і с т ь  проповіді політичної боротьби, яку Драгоманов уперто й систематично провадив протягом двох десятків літ свого перебування на еміґрації. В цьому він пішов значно вперед, як рівняти його з Прудоном. Прудон не надавав великого значіння політичним проблємам: він вважав, що  е к о н о м і ч н а проблєма стояла в його добу на черзі до рішення[31]. Прудон навіть робив деякі практичні соціялістичні спроби в часі революції 1848. року в Парижі, що скінчилися, правда, невдало. Драгоманів значно раніше, ніж російські марксисти, дав блискучу аналізу звязку між економікою та політикою, і фактично своєю критикою аполітичного утопійного «народництва» допоміг укорінитися першим політичним партіям в Росії. Прудон був утопістом з того погляду, що сподівався вже в XIX. столітті, що політична влада стане зайва, бо буде замінена орґанами суто господарськими[32]. Бажаючи через подальшу федералізацію держави наблизити владу народу, він заперечував навіть потребу народного представництва в парляментах та в инших законодавчих установах: «Якщо народ стане законодавцем, то на що ще здалися представники» (посли)[33].

Перед політичною думкою Драгоманова лежало незоране поле Сходу Европи, де ще не відбулася буржуазна революція. Він мусив вияснити економічні й політичні передумови соціялізму: «Перш усього, діjсного, на грунті стоjашчого соціялізму не може бути в тіj громаді, в котріj шче не знесено кріпацтва j не збудовано всього господарства на вільному наjмиту-робітникові. Ми б добавили шче, шчо на грунті стоjашчого соціялізму не може бути j там, де не зведено шче уставноjі парляментськоjі держави, в котріj тілько j виходить на чистоту пануваньньє багатих» (Громада, IV, ст. 166).

Драгоманів уважав за конче потрібне «поширювати думку про зручність політичної волі й для чорноробітних кляс, і тоді навіть, коли спочатку теперішні господарські порядки й не були змінені, /281/ а також доказувати необхідність політичної свободи для того, щоб чорноробітні кляси були спроможні взятися до зміни цих порядків» (Вільна Спілка — Вольный Союз, ст. 22).

Як Прудон, і Драгоманів звертається проти диктатури й тиранії, хоч які високі завдання собі та диктатура не ставила б. Ми казали, як Прудон віддає перевагу тій монархії, яка забезпечує свободу особи, перед централістичною республікою, в якій би панувала оліґархічна деспотія. Драгоманів цілком поділяв цю думку: «Але коли б довелось вибирати між двома половинами цілого, — з одного боку, між місцевим самоврядуванням зі збереженням персональних прав, зі збереженням (силою обставин тимчасових) самодержавно-монархічної форми державного правління, і з другого боку — між представницьким державним правлінням без волі особи й без місцевого самоврядування, то, само собою, вибір треба б було зробити на користь первого» («Вільна Спілка — Вольный Союзъ»).

Драгоманів не визнавав диктатури взагалі, як і Прудон. Зокрема він був рішучим противником теорії диктатурі для здійснення соціялізму. Він боровся з мріями російських «народників», які думали «припинити або уреґулювати соціяльний рух „рятувальними“ диктатурами й різними маніпуляціями „сильної влади“, або ж відразу розвязати соціяльне питання революційними вибухами, хитрими змовами, столичними повстаннями, диктатурами, тимчасовими урядами робітничої кляси хоч би й усієї країни». Стремління революційних елєментів до централістичної диктатури (иншою вона, як правильно вважав Драгоманов, бути й н е м о ж е) Драгоманів вважав якобінством. Відомо, що Прудон просто ненавидів якобінців, зокрема їх провідника Робеспєра, якого вважав згубником свободи. Драгоманову довелося мати справу з російським якобінством, якобінством in spe, в зародні, як воно виявлявся в російських революційних гуртках 70-80 років XIX. століття.

Для політичної будучности Росії Драгоманів передбачав «сумні десятиліття» життя під якобінського типу централістичною диктатурою («Политическія сочиенія», т. II; стаття «Обаятельность энергіи»). /282/

«Конче потрібно, щоб робітнича кляса мала на своєму боці науку, право, справедливість у найвужчому розумінні цього слова», писав Прудон, виражаючи цим е т и ч н і моменти соціяльної боротьби».

П р а в о,  закон  д е м о к р а т и ч н и й  — це саме ті невід’ємні від поглядів Прудона на державу елєменти. Державну владу Прудон обмежує п р а в о м, законами: «Свобода є анархія, бо вона не допускає панування волі, а визнає тільки авторитет закону». Він виключає з політики «raison d’État» («Ouvres compléts», tome I, ст. 220) і ставить найвище за все право[34]. Він відмовляє більшости в праві на всемогутність у державі. Передбачає в будучности «Entopolisierung des Staates», як би ми сказали за Марксом: «Того дня, коли більшість і меншість уже не існуватимуть, того дня, коли не буде вже партій, того дня, коли буде єдність воль, однодумність громадян — цього дня можна декретувати: конституція непотрібна, вона кинута в вогонь»[35].

Згідно зі своїм поглядом на завдання держави «зникнути в економічному орґанізмі», Прудон виступає оборонцем корпоративних виборів: «Щоб забезпечити для загального голосування поважний моральний і демократичний характер, треба після того, як зорґанізована рівновага суспільних праць, покликати громадян голосувати за катеґоріями, відповідно до тих функцій, що вони виконують» (Ouvres compléts, т. XXII, ст. 121).

Майстерня має бути, за Прудоном, елєментом суспільно-політичного ладу. Місто має вступити у спілку зі селом: «Всі мої економічні ідеї», пише Прудон, «вироблені за останні 25 років, можуть бути зведені до трьох слів: „хліборобська та індустріяльна федерація”» (Du principe fédératif, ст. 116). Проти самовладного абсолютизму власників у промисловости Прудон ставить  і н д у с т р і я л ь н у  д е м о к р а т і ю,  що має бути «наслідницею індустріяльного феодалізму» (Ouvres compléts, tome XI, ст. 408).

До цих думок Прудона можна найти відповідні паралєльні місця в працях Драгоманова. Як і Прудон, Драгоманів визнавав за дуже важну політичну працю — пошир соціялістичних ідей між селянством. Зовсім далекий від наміру російських «народників» /283/ передягати европейський соціялізм, продукт міської культури, в «селянську сорочку», Драгоманів дуже добре розумів певні антикапіталістичні елєменти в селянському побуті та настроях. Про селянство Драгоманів писав: «Воно глухе до проповіді комунізму, хоч не може ставитися байдуже до инших сторін соціяльного руху» (Вольный Союзъ — Вільна Спілка, ст. 81).

Ніхто більше, як Драгоманів, не зробив для вияснення вирослому в режимі самодержавыя й самоволі східно-европейському суспільству значіння конституційних форм і правних ґарантій. Саме для цього саме він писав про «хартії вольностей» у Західній Европі, щоб показати, що свобода тут не впала людям із неба, а що за неї довелося довго боротися. Як і Прудон, Драгоманів не хоче схилятися перед абсолютною волею більшости. Він зазначає, що в Росії в такому разі, навіть у республіканському парляменті, російська більшість могла б диктувати свою волю українській меншости. І тому він ставив у свойому проєкті конституції вимогу двопалатної системи представництва для забезпеки особливих інтересів поодиноких частин держави.

І в погляді на державу Драгоманів стояв близько до Прудона: «Соціяліст же j на державу дивиться наjбільш (а дехто j зовсім) тільки jак на кріпость для оборони пануваннья багатих» (Громада, IV, ст. 158). Ідея корпоративного представництва в законодальних орґанах, за професіями, не була чужа і Драгоманову: тут теж позначився вплив Прудона.

Свій політичний світогляд Драгоманів зміцнив історичними студіями. Яку вагу він надавав знанню історії, видно з його вислову, що в політиці знання історії потрібне так, як у медицині знання фізіолоґії. Хоч це не нова думка (“historia magistra vitae”), але й тут у способі формулювання можна бачити вплив Прудона на Драгоманова. «Політичні діячі формуються на підставі студій над історією: досвід минулого є знання будучности»[36].

Певний інтерес має порівняння того, як ставилися Прудон і Драгоманів до реліґії. Прудон іде в традиції раціоналістів XVIII. століття: «Людині призначено жити без реліґії», пише він[37].

«Ми просто безбожники, себто, ми виганяємо /284/ з нашої моралі реліґійну думку про абсолютне й відкидаємо від людського правління всяке вмішування божества»[38].

Погляди Драгоманова склалися під упливом його учителя О. Строніна, відомого як завзятого атеїста. Але є основна різниця в тактичній поведінці Драгоманова щодо поодиноких реліґій. Байдужий до реліґійних метафізичних проблєм, Драгоманів, як історик, знав, яку велику ролю в суспільстві грає реліґія.

Він числився з реліґіями, як із факторо, що грає певну політичну ролю, або що її використовує в суспільстві для певних політичних цілей державна влада. Відповідно до того, Драгоманів вороже ставився до православія й католицтва за їх залежність від реакційних сил і дуже прихильно оцінював реформовані церкви, бо вважав, що евангельські церкви й секти вміють «піддержувати в людях нахил до вільного думання». Цим п о л і т и ч н и м інтересом Драгоманова пояснюється те, що він писав із симпатією про «Евангельську віру в старій Анґлії» та про евангельські секти на Україні. (Про братство крестителів або баптистів на Україні, Коломия, 1893).

Прудон був настроєний супроти реліґій значно радикальніше. Реліґія в нього рівнозначна з контрреволюцією: «Чи хочете, щоб контрреволюція була зроблена, довершена, задоволена? Зробіть так, як Робеспєр: спитайте в народа про Найвище Єство та про безсмертя душі»[39].

Драгоманів бере ролю реліґії в історичному процесі й оцінює значіння віри в Бога і для XVIII. і для XIX. ст. «Між великим  а н г л і j с ь к и м  б у н т о м  (the greath rebellion) і великоjу французськоjу револьуцjеjу (la grande révolution) у передових льюдеj в Европі порвалась в кінець віра христіjaнська і виробилась думка про природніj і безупинниj поступ в історіjі» («Громада», IV, ст. 167). /285/

*
*     *

З наведених уривків із творів Прудона та Драгоманова легко побачити, що з системи Прудона український політичний діяч запозичив і що змодифікував згідно зі своїми поглядами та відповідно до потреб пізнішого часу й до місцевих обставин.

З порівняння випливає безсумнівно, що формули основних своїх поглядів — на вміст політичної свободи, на федералізм, на централізм — Драгоманов  в з я в  б е з п о с е р е д н ь о г о  у  П р у д о н а.  Щодо инших паралєльних місць у писаннях обох діячів, то такі погляди були досить поширені серед освіченого громадянства XIX. століття, хоч найближче станемо до правди, коли будемо вважати також ці паралєлізми і схожості за наслідок уважного читання Драгомановим Прудонових творів. Це видно, наприклад, із цитат, які наводить Драгоманів, беручи їх у Прудона[40].

— /286/

Примітки

[1] “Je commence donc par poser ce principe, que je nomme  p r I n c I p e  d e  l a  d I g n I t é  p e r s o n n e l l e,  comme fondement de la science des mœurs: respecte-toi. Ce principe établi, je dis qu’il a pour conséquence de nous faire respecter la dignité des autres autant que la notre propre” (De la justice, pag 154).

[2] “Qui dit liberté, dans la langue du droit public, dit garantie: garantie d’inviolabilité de la personne et du domicile ; garantie des libertés municipales, corporatives, industrielles”… (Du principe fédératif, Bruxelles, 1868, pag 99).

[3] “La justice est le produit de cette faculté: c’est le respect, spontanément éprouvé et réciproquement garanti, de la dignité humaine, en quelque personne et dans quelque circonstance qu’elle se trouve compromise, et à quelque risque que nous expose sa défense” (De la justice, tome I, pag 225).

[4] Du principe fédératif, pag 100.

[5] “Le vingtième siècle ouvrira l’ère des fédérations, ou l’humanité recommencera un purgatoire de mille ans” (Du principe fédératif, pag 78).

[6] “Comme variété du régime libéral, j’ai signalé l’anarchie ou gouvernement de chacun par soi-même, en anglais, self-government” (Du principe fédératif, pag 16).

[7] “Les fondateurs de la démocratie, en 93, crurent avoir fait merveille de couper la tête au roi, pendant qu’ils décrétaient la centralisation. Mais c’est une erreur qui ne doit plus tromper personne. Le conseil des dix, à Venise, était un vrai tyran, et la république un despotisme atroce. Au contraire, donnez un prince, avec titre de roi, à une république comme la Suisse: si la constitution ne change pas, ce sera comme si vous aviez mis un chapeau de feutre sur la statue de Henri IV” (ibidem, pag 23). /287/

[8] “À leur république unitaire, j’eusse préféré cent fois une fédération de monarchies” (ibidem, pag 207).

[9] “C’est un groupe d’États souverains et indépendants, ligués par un pacte de garantie mutuelle” (ibidem, pag 78).

[10] “Paris et son gouvernement, ses administrations, ses companies, ses monopoles, ses plaisirs, son patriotisme, Paris devenu l’auberge de l’Europe, absorbe et dévore la France: voilà la centralisation!” (ibidem, pag 78).

[11] “il n“a pas cependant de plus grande affaire que de veiller à ce que chacun respecte la personne, la propriété et les intérêts de chacun, en un mot que tous soient fidèles au pacte social. En cela consiste la prérogative essentielle de l”Etat ; toutes ses attributions en découlent: ce qui signifie que, loin de commander les intérêts, il n’existe que pour les servir” (ibidem, pag 125).

[12] “Et moi aussi, malgré mon dédain des urnes populaires, j’appartiens à la démocratie” (ibidem, pag 75).

[13] “Dissolution du gouvernement dans l’organisme économique” (Idée générale de la révolution au XIX siécle. “Ouvres complétes”, tome X, pag 253).

[14] “Cette forme… consiste en ce que, les fonctions politiques étant ramenées aux fonctions industrielles, l’ordre social résulterait du seul fait des transactions et des échanges” (Du principe fédératif, pag 16).

[15] “L’essence de la démocratie… est dans la séparation des pouvoirs, dans la distribution des emplois, le contrôle et la responsabilité” (ibidem, pag 23).

[16] “Ce qui constitue la nationalité suisse… ce n’est pas la race, puisqu’il y a autant de races que de langues: c’est l’indépendance cantonale” (ibidem).

[17] “Ich vindiziere das Becht der Nationalität nur den groszen Kulturnationen, nicht den Rassen, deren Recht vielmehr nur darin besteht, von jenen assimiliert und entwickelt zu werden” (Briefe von Ferdinand Lassalle an Carl Rodbertus-Jagetzow, pag 56-57). /288/

[18] “Pour les Polonais, à qui l’on eût tout d’abord restitué leurs limites de 1772, une superficie de 38,000 lieues carrées comprenant une foule de populations qui n’eurent jamais de polonais que l’estampille, la nationalité devait aboutir à la formation d’un empire slave, qui eût englobé jusqu’à Moscou et Pétersbourg. C’est en vertu du principe de nationalité enfin, que certain parti allemand, plus soigneux à ce qu’il paraît de la pureté de la race qu’avide d’annexion, proposait naguère de former, avec le concours de l’Empereur des Français, un empire unitaire, fallût-il pour cela sacrifier à cet allié la rive gauche du Rhin” (Du principe fédératif, pag 139).

[19] “Quant à la noblesse, elle est resteé la même, elle n’a rien rabattu de sa présomption, rien perdu de son impuissance… elle est incurable… N’est elle pas l’ennemie naturelle de tons les peuples, non seulement des peuples latins et germaniques, mais aussi, surtout des peuples slaves?” (Ibidem, pag 293).

[20] “La nationalité polonaise consiste exclusivement dans la noblesse: sur quoi je demande ce qu’a de commun cette caster nobiliaire avec l’Europe démocratique, égalitaire et constitutionelle” (Ibidem, pag 293).

[21] “La guerre d’extermination faite au dix — septiéme siécle aux Kozaks-Zaporogues, c’est à dire aux paysans réfugiés sur les cataractes du Dnieper, le crime irrémissible de la Pologne!” (Ibidem, pag 308).

[22] “Chose intolerable qui me fait monter le sang au visage la Pologne aristocratique le verbe plus haut à Paris qu’aucun de nos vieux partis; elle jouit plus autorité que le suffrage universel lui-même” (Ibidem, pag 308).

[23] “A propos de cette future invasion muscovite… on a inventé récemment, au profit des Polonais, une théorie empruntée aux sciences géologiques et ethnographiques, tendent à établir, que les limites naturelles de la Pologne, et comme race ou nationalité et comme territoire, sont du côté de la Russie, à la Dwina et au Dniéper” (ibidem, pag 309).

[24] “Mais les Lithuaniens ne sont pas des Polonais; les Ruthénes ne sont pas des Polonais” (ibidem, pag 310).

[25] “Le rétablissement de votre nationalité aurait ainsi pour conséquence… en Pologne, de produire une réaction et une recrudescence nobiliaire, qui, /289/ donnant une autre forme à l’exploitation du paysan, ajournerait à des siécles la création du peuple polonais; — en Russie, d’étouffer dés leur naissance le développement des libertés publiques, de relever le privilége seigneurial et de rejecter le pouvoir dans l’absolutisme; — en Hongrie, de rendre l’essor au parti magyar, ennemi, comme vous, de la plébe et des nationalités… en France, en Belgique et partout, d’assurer le triomphe de la féodalité industrielle, le régne des Juifs, cause premiére et fondement du paupérisme moderne” (ibidem, pag 313).

[26] “Polonais, le passé, le présent, l’avenir; la liberté, le progrés, le droit; la Révolution et les traités, tout vous condamne” (ibidem, pag 314).

[27] Не зайве буде на цьому місці зазначити, як до поглядів Драгоманова ставився російський я к о б і н е ц ь Лєнін. У своїх статях у справах національних він торкнувся полєміки Драгоманова з польськими та російськими централістами. Симпатії Лєніна н е н а б о ц і Драгоманова, а на боці польської шляхти, що боролася за «історичну Польщу»:

«Було б дуже цікаво, — пише Лєнін, — порівняти позицію польського шляхтича-повстанця 1863. р., позицію всеросійського демократа-революціонера Чернишевського, який теж (подібно до Маркса) умів оцінити значіння польського руху, й позицію українського міщанина (sic!) Драгоманова, що виступав значно пізніше (хронолоґія — поплутана. П.Ф.) й висловлював погляд селянина, ще такого дикого, сонного, прирослого до своєї купи гною, що він за своєю законною ненавистю до польського пана не міг зрозуміти значіння боротьби цих панів для всеросійської демократії» (Собрание сочинений, т. XIX, ст. 121).

Ні історично, ні політично Ленін не мав рації. Саме польська раніш революційна шляхта незабаром після 1863. року зробилася в Росії (в Австрії ще раніше) дуже поміркована, особливо з моменту, коли виступив на політичну арену польський соціялізм. Заслуга Драгоманова була в тому, що він не хотів ждати «панського кожуха» з ласки російських та польських централістів, а поставив постулят самостійного /290/ політичного руху на Україні. Претенcії польських шляхецьких революціонерів до України привели фактично до скріплення москвофільських і навіть цареугодних настроїв в Україні. На це не звернув уваги Лєнін, хоча це свого часу бачив Герцен і навіть Бакунін.

I/ У передмові до відомого «Письма Бєлінского до Гоголя» Драгоманів дає побіжно уґрунтування політичної свободи і, зазначивши, що це насамперед є с в о б о д а о с о б и, підносить, що «самодержавний парлямент може всього цього й не дати». «А тому для нас (українців, П.Ф.) однаково важне обмеження влади й центрального земського собору.

[28] “Droit de réunion et d’association: leur incompatibilité avec le système unitaire” (De la capacité politique des classes ouvrières, Paris 1868, pag 261).

[29] “Point de pacte avec l’iniquité, ô démocrates: que ce soit votre devise de paix et votre cri de guerre” (De la justice, I, pag 43).

[30] Ibidem.

[31] “Le vrai problème à résoudre n’est pas en réalité le problème politique, c’est le problème économique” (Du principe fédératif, pag 79).

[32] L’idée générale de la Révolution au 19-me siècle. “Ouvres complétes de P.J. Proudhon”, tome X, pag 253).

[33] “Si le peuple dévient législateur, à quoi bon des représentants?” (ibidem, pag 150).

[34] “Exclure de la politique toute espèce de raison d’État, en effet, et donner le règne au Droit seul” (Du Principe fédératif).

[35] “Le jour où majorité et la minorité n’existeront plus le jeour où il n’y aura plus de partis le jour où il y aura unité de volontés, unamité des citoyens; ce jour-là on pourra décréter: La constitution était inutile, la constitution est jetés au feu” (Mélanges. “Ouvres complétes”, tome XVIII, pag 70).

[36] “C’est à l’étude de l’histoire que se forment les hommes politiques: l’expérience du passé est la science de l’avenir” (De la création de l’ordre dans l’humanité. “Ouvres complétes”, III, pag 295).

[37] “L’homme est destiné à vivre sans réligion” (L’ordre dans l’humanité, Bruxelles 1868, pag 26).

[38] “Nous sommes purement et simplement anti-théistes, c’est à dire que nous banissons de notre morale la considération réligieuse de l’absolut, et que nous rejections du gouvernement human toute intervention de la Divinité” (De la divinité. De la justice, tome V, pag 341). /291/

[39] “Voulez-vous, en quatre jours, que la contre-révolution soit faite, parfaite, satisfaite? Faites comme Robespierre: interrogez le Peuple sur l’Être-Suprême et l’Immortalité de l’âme” (L’idée générale de la Révolution au 19-me siècle, pag 269).

[40] “La forme change, la tyrannie est immutable”. Цитовано з «Историч. Польша и великорусская демократія». Политическія сочиненія, т. I, ст. 222. Париж 1905. /292/

Джерело: Панас Феденко. Михайло Драгоманов i Пєр Жозеф Прудон // Драгоманiвський збiрник. Том 1. — Прага: «Сіяч», 1932. — Стор. 271-292.