Джон Фут
Рец. на кн.: Ian Campbell, Holy War: The Untold Story of Catholic Italy’s Crusade against the Ethiopian Orthodox Church
Hursrt, 2021, 449 pp
У травні 1937 року італійські війська підійшли до віддаленого району Етіопії, де височів монастир Дебре-Лібанос. Прислав їх Родольфо Ґраціяні, один з командувачів італійським силами вторгнення у жовтні 1935 року, а тепер віце-король Італійської Східної Африки. В лютому 1937 року в Аддис-Абебі він пережив замах на себе. Прагнучи помститися за цей запах, італійці за три дні вбили більше 19 тисяч людей (п’яту частину населення міста): ця кривава різанина одержала назву за датою, в яку почалась — 12 якатіта. Людей спалювали живцем в домах або забивали до смерти на вулиці. Инших доправляли до таборів затриманих, умови утримування в яких були жахливими: в таборах людей катували або страчували. Але цього Ґраціяні було замало. Він заявив, що замах на його життя сплянувала етіопська церква, і вже в лікарні почав плянувати знищення її найважливішого центру — монастиря в Дебре-Лібаносі, заснованого у XIII ст. Приводом для нападу послужило те, що двоє чоловіків, які намагалися вбити Ґраціяні в Аддис-Абебі, ймовірно, тікали через райони навколо монастиря (Дебре-Лібанос розташований приблизно в дев’яноста кілометрах на північ від міста). Плян — а він зберігся в архівах італійської колоніяльної адміністрації — полягав у тому, щоби винищити всю тамтешню реліґійну громаду. Здійснення масового вбивства доручили підручному Ґраціяні ґенералу Малетті, що він командував мусульманським батальйоном з ерітрейських, лівійських і сомалійських салдатів. Той факт, що італійська армія вела своєрідний «джихад» проти етіопської православної церкви, залишається незручною правдою для тих праворадикалів, які плекають пієтет до Муссоліні й одночасно розпалюють ісламофобію.
Щороку в монастирі на святкування дня його засновника св. Текле Гайманота 20 травня збирались паломники. Малетті проводив облави на людей мірою їхньої приходу на місце. 19 травня Ґраціяні видав наказ про страту без суду та слідства «всіх монахів без розбору». «Прошу забезпечити виконання цього наказу,» — писав він, — «і повідомити мені кількість монахів». Крім того, було віддано накази про спалення будівель і тіл. Кривава різанина описана Йєном Кемпбеллом у «Священній війні» з жахливими подробицями. З метою приховати маштаб вбивств більшість майбутніх жертв вивозили з монастиря на вантажівках. Їх розстрілювали — у більшості випадків з кулеметів — і ховали просто на місці страти у братських могилах. Тих, хто відмовлявся залазити до вантажівок, розстрілювали на місці. Серед жертв було багато літніх людей і навіть дітей, ніхто з них не мав зброї. За оцінками Кемпбелла, того дня було вбито від 1200 до 1600 «паломників і священників». Він показує, що те, що сталось у Дебре-Лібаносі, було частиною низки масових вбивств, учинених з метою знищення етіопської церкви як інституту. Нападам піддалися села й дома в инших куточках країни, розграбовувались і спалювались церкви. У Рим Ґраціяні надсилав рапорти, писані канцелярською мовою, в якій постійно фіґурувала фраза «розстріляно всіх полонених». Італійська «тотальна війна» в Етіопії слугувала прообразом дій нацистської армії: Муссоліні був не лагідним послідовником Гітлера — Муссоліні випереджав його.
Кемпбелл проводить паралєлі між цими кривавими вбивствами та середньовічними хрестовими походами, але можна зробити порівняння і з недавньою історією. Підпали, насолода від насильства, прагнення до повного зруйнування нагадують методи, до яких вдавались бойові орґанізації чорносорочечників, що вони привели фашизм до влади в самій Італії 1922 року. В Етіопії ці бойові загони отримали повну свободу дій проти іноземних ворогів — «варварів» і «віровідступників»; і вони із задоволенням і страхаючим вмінням взялися за справу. Насилля і руйнування, схоже, приносило деяким учасникам неабияку приємність: багато хто з них робив фотоґрафії своїх жертв з відрубаними головами або кінцівками.
Попри ці жорстокі каральні акції опір італійцям не припинився. Насправді стратеґія масових вбивств призвела до зворотного результату: церква в Етіопії (те, що від неї залишилось) стала грати в боротьбі з італійськими загарбниками активнішу ролю. Це своєю чергою спричинило зміни в політиці італійців, що вони спробували прилучити етіопське духовенство до окупаційного режиму. Але заподіяній шкоді вже ніщо не могло зарадити. «Католицтво, що воно тепер однозначно ув’язувалось з ворогом, стало в Етіопії таким самим непопулярним, яким воно було після реліґійних війн XVII ст.,» — пише Кемпбелл. — «Для римо-католицької церкви великий хрестовий похід означав катастрофу».
1941 року італійців внаслідок принизливої військової поразки вигнали з Етіопії. Хайле Селассіє, що він після того, як 1936 року покинув країну, жив у вигнанні в Баті, повернувся і у своїй першій промові згадав про «молодь, жінок, священників і монахів, безжалісно замордованих італійцями». У 1940-х рр. Етіопія через Комісію ООН з військових злочинів неодноразово намагалась притягнути італійців — відомих учасників кривавих розправ — до відповідальности не тільки за масові вбивства, але й за застосування отруйних газів і бомбардування лікарень під час вторгнення, а також «повне знищення абіссинських вождів і видатних осіб», як це назвав Ґраціяні в одній телєґрамі до иншого офіцера. Проте їхні намагання йшли всупереч ґеополітичним міркуванням. Британія відіграла в цьому провідну ролю: Етіопія вимагала суду над П’єтро Бадольо, попередником Ґраціяні на посаді віце-короля Східної Африки та прем’єр-міністром Італії з 1943 по 1944 рік, але після війни Британія вважала його цінною противагою італійському комунізмові.
Кемпбеллова розповідь про криваву різанину в Дебре-Лібаносі займає центральне місце у двадцятирічному періоді роботи над книгою. За два десятиріччя автор об’їздив багато місць масових вбивств і поховань, говорив з останніми живими свідками та працював в італійських архівах. Він стверджує, що систематичне знищення етіопської церкви становило частину священної війни, розв’язаної католицькою церквою у спілці з фашистами. Часом у своєму тлумаченні подій він заходить надто далеко. Підтримка фашизму церквою — особливо після Лятернских угод 1939 року, які поклали край тривалому конфлікту між католицькою церквою й італійською державою, — подається як така, що дорівнює повному схваленню дій Італії в Етіопії. Звісно, окремі католики та священники ставилися схвально до бійні як частини «цивілізаторської місії». Але цього не можна сказати про церкву в цілому: папа Пій XI, схоже, ухилявся від висловлювання своєї підтримки.
Ґраціяні досі має в Італії — і навіть закордоном — репутацію героїчного салдата, що стояв осторонь режиму, якому він так самовіддано служив. Як про військового злочинця про нього згадують не часто. В його рідному селі Аффіле (розташованому на південь від Риму) є навіть мавзолей і меморіяльний парк на його честь, відкриті лише десять років тому та влаштовані за державний кошт. Так чи так продовжує жити уявлення про Італію як країну капітана Кореллі та неохочих загарбників, готових розридатися від звуків мандоліни.
Одна з найзахоплюючих глав книги присвячена викраденню і вивезенню з Етіопії предметів культу та реліквій (хоча італійці не гребували привласнення і готівки — вона теж поповнювала банківські рахунки). Коли 1938 року Ґраціяні повернувся до Італії, з ним приїхали 79 ящиків краденого майна. Кемпбелл описує фотоґрафії виставки, що відбулась 1939 року в Колоніяльному музеї Рима, на яких під скляним ковпаком видно кілька предметів, які нагадують корони етіопських імператорів. Можна з упевненістю стверджувати, що їх поцупили з монастиря Дебре-Лібанос, в якому як в одному з найсвятіших місць Етіопії зберігалось багато скарбів. Є серед фотокарток одна, щодо якої виникають серйозні питання. На ній зображені два відомі італійські партизани, що стоять поруч з тими самими коронами, на яких висять музейні бирки.
Тікаючи після визволення Італії 1945 року на північ, Муссоліні та Ґраціяні прихватили із собою стільки грошей і цінностей, скільки могли нести. Коли італійські партизани спіймали Муссоліні, одягненого у німецьку салдатську шинель, а сталось це у квітні 1945 року поблизу селища Донґо на озері Комо, при собі він мав гроші та коштовності, що вони одержали назву «золото Донґо». Наступного після арешту дня Муссоліні розстріляли — розстріляв його, ймовірно, Вальтер Аудізіо, один з чоловіків на фотокартці з коронами. Але що сталось із «золотом Донґо»? Ніхто не знає. Де тепер ці корони?
У дні поразки у Ґраціяні виявилося набагато більше кмітливости, ніж у Муссоліні. Він зробив все, щоби не потрапити в полон до партизанів і здатися союзникам. Це означало виживання; хоча за співпрацю з нацистами його засудили до дев’ятнадцять років ув’язнення, у в’язниці він провів лише кілька місяців (ув Італії не відбулися процеси над фашистами по типу нюрнберзьких). Після звільнення він став активним членом неофашистського Італійського соціяльного руху та написав — вельми популярні — спогади, в яких стверджував, що на війні лише «захищав батьківщину». Для багатьох він залишається героєм, його образ зафіксовано на часто відтворюваній фотоґрафії, де він позує в однострої, із зачесаним назад волоссям, стиснутими щелепами, загорнутими рукавами. На його похороні 1955 року відбулась — вперше за багато років — відкрита демонстрація фашизму на римських вулицях, коли присутні на похороні віднімали руки у фашистському вітанні. Про Дебре-Лібанос не було сказано ані слова.
Пер. з анґл. за: John Foot, “Where are those crowns?”, in London Review Of Books, Vol. 44, No. 8 (21 April, 2022).
Вперед 