Уречевлення пролєтаріяту

Герберт Маркузе

Я почну з нового формулювання уречевленого поняття пролєтаріяту: пролєтаріят самим своїм істнуванням є потенційно революційною силою, при цьому ця риса є визначальною у його істнуванні. З умов його істнування витікає також його (потенційне) завдання перетворення суспільства — здійснення його істнування. Власне я хотів би виступити на захист цього уречевлення, яке має щонайменше ту перевагу, що воно кладе край безнадійним пошукам втраченого революційного суб’єкту, а втрата його пояснюється інтеґрацією більшости робітничої кляси у капіталістичну систему. Робітнича кляса залишається «онтолоґічним» антаґоністом капіталу і потенційно революційним суб’єктом, але це значно розширена робітнича кляса, що її межі більше не співпадають з контурами пролєтаріяту, намальованими Марксом.

Пізній капіталізм дав робітничій клясі нове визначення: сьогодні у розвинутих країнах промислові робітники вже не становлять більшість цієї кляси. «Депролєтаризація» робітничої кляси проявляються не тільки у зростанні рівня життя та долученні до сфери споживання — це тенденція, вкорінена в самому розвитку виробництва, що воно інтеґрує широкі верстви непролєтарських працівників (службовців, технічних спеціялістів, інженерів, постійно зростаючої приватної бюрократії і чиновництва, що вони забезпечують так створення, як і реалізацію додаткової вартости) у робітничу клясу. Всі вони мають продавати свою робочу силу і відокремлені від розпорядження засобами виробництва. У цій надзвичайно розширеній робітничій клясі розрив між розумовою і фізичною працею скорочується, знання і освіта стають здобутком кожного, однак ці досягнення нівелюються тією мірою, якою система відтворює саму себе почерез продуктивність непродуктивної праці, яка не збільшує суспільне багатство, а радше знищує його і зловживає ним через марнотратне виробництво, запляноване старіння, автономну від суспільних потреб військову промисловість, маніпуляцію свідомістю і підсвідомістю тощо.

Капіталістичний спосіб виробництва — завдяки дедалі більшій механізації і інтелєктуалізації праці — накопичує постійно зростаючу кількість загальних вмінь, навичок, знань, але цей людський потенціял не може розвиватися всередині істнуючої системи виробництва, адже тоді він вступить у конфлікт з необхідністю у постійно дегуманізованій праці. Великий масив цієї праці спрямовується на необов’язкову працю — необов’язкову у тому сенсі, що вона не потрібна для побудови та збереження кращого суспільства, і її унеобхіднюють лише вимоги капіталістичного виробництва.

У цих обставинах у залежного населення (сьогодні воно становить близько 90%?) зароджується «контрсвідомість» — усвідомлення чимдалі очевиднішої застарілости істнуючого суспільного поділу й орґанізації праці. Для позначення цього — доволі нечіткого, невираженого — усвідомлення Рудольф Баро, дисидент-активіст зі Східної Німеччини (ув’язнений одразу ж після публікації — у Західній Німеччині — його книги «Альтернатива»), вживає термін «додаткова свідомість». Він визначає її як «зростаючу кількість вільної розумової енерґії, більше не скутої необхідною працею і гієрархічним знанням» (New Left Review, no. 106, November–December 1977).

«Додаткова свідомість» не стосується ідеолоґічного утворення, що позначає відкочування до ідеалізму. Натомість цей незвичний термін позначає якість розумової енерґії, вираженої у реальній поведінці чоловіків і жінок, що вони перебувають під дією способу виробництва пізнього капіталізму. Ця енерґія є «додатковою» понад енерґію, витрачувану щоденно на відчужені дії, необхідні у рамках істнуючих продукційних відносин. Не маючи відповідних способів дієвої реалізації, ця енерґія серед залежного населення перетворюється на свідомість розчарування, приниження і марности. Одночасно масове капіталістичне виробництво постійно стимулює цю свідомість демонстрацією дедалі більшої пропозиції товарів, що виходять далеко за коло товарів першої необхідности (і навіть потреб комфорту). Тим-то вимоги розширеного конкурентного нагромадження капіталу змушують систему постійно створювати і оновлювати потреби у «розкоші», які аж ніяк не є доступними для тих, хто немає достатньої платоспроможности. Пізній капіталізм продукує óбрази легшого, менш репресивного, менш антигуманного життя, одночасно увічнюючи відчужену працю, яка заперечує це задоволення. Коротко кажучи, пізній капіталізм щоденно демонструє те, що необхідні засоби для кращого суспільства є, але саме це суспільство, яке створило ці ресурси свободи, має перешкоджати використанню цих засобів для поліпшення — а сьогодні вже навіть і для захисту — життя.

У цьому вигляді свідомість основного населення пройнятий внутрішніми суперечностями капіталізму. Безперечно, проявлення цих суперечностей не відповідає їхній сутності: додаткова свідомість не уявляє динаміку пізньокапіталістичного виробництва. Проте додаткова свідомість демонструє тенденцію до перетворення на матеріяльну силу — але не у вигляді насамперед клясової свідомости, а у вигляді свідомости опозиції, що вона виражається у нових — або у відроджених — способах дії, розпочатої не якоюсь певною клясою, а нестійким і тимчасовим «союзом» ґруп, утворених залежним населенням. До цих дій відносяться «громадянські ініціятиви» (наприклад, орґанізований протест проти атомних елєктростанцій, капіталістичної модернізації міст), боротьба проти расизму і сексизму, студентські протести тощо. Водночас робітничі ініціятиви виходять за межі суто економічної клясової боротьби, висуваючи вимогу самоорґанізацію (самоврядування) роботи.

В умовах зосередженої влади корпоративного капіталізму, його ефективности і руйнівного потенціялу, опір ефективно стримується. Зникає місце для радикалізму, підтримуваного народом, і діяпазон руху, так само як вимоги, що постають як результат цієї ситуації, безсумнівно виглядають як ідеолоґічні та реформістські. Чи означає це повернення на попередні етапи буржуазної демократії?

У цій ситуації клясичний марксистський «розклад» історичних революцій набуває нового значення. Згідно з цим розкладом, «буржуазно-демократична» революція передує пролєтарсько-соціялістичній революції. Перша покликана створити передумови для ідеолоґічного, політичного, економічного й орґанізаційного переходу до соціялізму (утвердження і розширення громадянських прав і свобод, згортання монополістичного капіталу, встановлення і збільшення рівности і суспільних фондів, визволення пригноблених расових і національних меншин). Сьогодні улягання більшости буржуазії геґемонії корпоративного капіталу та дедалі тоталітарніший характер капіталістичної держави загрожують скасувати досягнення революцій ХVIII I XIX ст.ст. — ці досягнення треба заново вибороти і радикалізувати. Втрата великою фракцією буржуазії економічної влади та посилення експлоатації (старої та нової) робітничої кляси дають можливість сформувати для змін широку народну базу. Тим-то «історичний компроміс», союз з буржуазними силами, відкидання «диктатури пролєтаріяту» у стратеґії «еврокомунізму» виростають з самої структури пізнього капіталізму. «Еврокомунізм» не ставить собі за мету замінити революцію голосуванням, так само як він необов’язково містить у собі риси самої революції. Він скоріше претендує на те, щоби бути теорією і практикою, що вони відповідають цілому — та, вірогідно, тривалому — періоду, під час якого капіталізм мобілізує всю економічну, технолоґічну і військову міць для того, щоб зробити світ — його світ — безпечним для розширеної акумуляції. Для капіталу це означає необхідність стримувати клясову боротьбу в межах економічних форм, досягнути й підтримувати співпрацю робітничої кляси, розділивши її на привілейоване населення у розвинутих капіталістичних країнах і знедолене населення так у цих країнах, як закордоном. У межах світової системи транснаціональні корпорації підтримують конкуренцію на безпечному рівні.

Загальна капіталістична політика є здебільшого успішною. Підпорядкування дрібної та середньої буржуазії монополістичному капіталові не призвело до їхньої «пролєтаризації». Систему стабілізують значні досягнення капіталізму — його безмежна влада і очевидна відсутність кращої альтернативи. Проте у світовому маштабі утворюється величезний резерв антикапіталістичних настроїв. У розвинутих капіталістичних країнах це не призводить до появи революційного руху, якщо під «революційним» ми розуміємо відданість масовій боротьбі, націленій на повалення істнуючого суспільного ладу.

Еврокомунізм має на меті бути виразником цього широкого антикапіталістичного — але ще не соціялістичного — опору, що зароджуються за межами «пролєтаріяту», і привернути його до себе. Зміни багатообіцяючі. Однією з причин є те, що «додаткова свідомість» заперечує уречевлення, яке маскує справжній механізм панування, що ховається за фасадою вільних, об’єктивних відносин обміну. Чи може ще зберігатися у таємниці те, хто править і у чиїх інтересах, а також що є основою їхньої влади? Не тільки ідеолоґія капіталізму стирається (невідчужувані права людини? «невидима» рука вільної конкуренції? приватне підприємництво? рівність?) — сама дійсність системи більше не спроможна приховувати її абсолютну руйнівність (поширення атомної енерґетики, забруднення довкілля, хронічне безробіття й інфляція, досконалий контроль за населенням тощо).

Підсумовуємо. Тенденція вправо. Вона стикається з розширеним опором, якісно ослабленим внутрішніми розколами та браком орґанізації, пристосованої для умов корпоративного капіталізму. Водночас на міжнародній арені конфлікти між капіталістичними країнами і між «третім світом» мають потенціял перешкоджати стабілізації системи, проте, не представляючи при цьому серйозної загрози. Питання життя і смерти для лівиці полягає в тім, чи можливо запобігти перетворенню корпоративної держави на неофашистську державу? Питання, як і можливі відповіді, не випливають з перегляду марксистської теорії — їх висуває сама марксистська теорія!

Пер. з анґл. за: Herbert Marcuse, “The Reification of the Proletariat” [1978], in Herbert Marcuse, Marxism, Revolution and Utopia, New York: Routledge, 2014, pp. 392-395.