Природа й суспільство у Маркса та Енґельса

Адальберт Фоґараші

Історично-методологічне дослідження деяких основних понять історичного матеріялізму з особливим узглядненням діялектики історичного матеріялізму

І. МАРКСОВЕ Й ЕНҐЕЛЬСОВЕ РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ Й ПРИРОДОЗНАВСТВА

В передмові до першого видання „Капіталу” Маркс говорить з програмною тонкістю: „Навіть тоді, коли суспільство натрапить на слід природного закону свого розвитку, (а остаточна мета цього твору — розкрити закони економічного розвитку сучасного суспільства), навіть тоді воно не може ні перестрибнути через природні фази розвитку, ні спинити їх декретами”.

На цій самій сторінці находимо: „З мого погляду, — а я вважаю розвиток економічної формації суспільства за природно-історичний процес…”

А ще перед тим: „Тут, по суті, справа не в нижчому або у вищому ступені розвитку суспільних антагонізмів, що виникають із природних законів капіталістичної продукції. Справа в самих законах, що відбуваються й діють із непохитною неминучістю”.

Ми бачимо, що Маркс, даючи методичну характеристику „Капіталові”, залишається вірним поглядові, що він його висловив у рукописові про „Німецьку Ідеологію”, де підкреслював єдність історії природи та історії людства. Але, щоб зрозуміти цей погляд, нам треба вияснити, яке розуміння вкладав Маркс у такі вислови, як: природа, закон природи, природна неминучість та історія природи,— одним словом, нам треба пізнати його погляд на природу й природознавство.

З вищенаведених Марксових слів цілком ясно, що природно -історична метода не є для Маркса вузьким шкільним розумінням історії природи, а природознавчою методою. Правильна ж природно -наукова метода — це правильна  н а у к о в а  м е т о д а в з а г а л і. /5/

Ми навели ці, можливо, самозрозумілі моменти, щоб побудувати на цьому таке твердження : для Маркса  н е  є  п р о б л е м а т и ч н и м  наукове, а саме — природознавче пізнання. І хоч він більше, ніж хто інший, добачав ці незвичайні труднощі, що стоять на шляху до відкриття закономірности суспільного життя, а, проте, ні трошки не сумнівався, що н а у к а д о ц ь о г о в і д к р и т т я д і й д е. Відносно цього вважав він за взірець природознавче пізнання з його вже досягненою об’єктивністю, що в галузі суспільствознавства було метою, до якої щойно треба було прагнути.

Розуміння природознавства, закону природи та природної конеч-ности, на якому ґрунтується діялектичний матеріялізм, не являє собою догматичного перейняття певних природознавчих теорій якогось часу, а обіймає ще безмежну здібність розвитку та потребу розвитку природознавства в майбутньому. Воно не виключає тісного зв’язку природознавства на його кожночасному ступені розвитку із суспільними відносинами. Але воно ґрунтується на переконанні, що природознавчі науки осягнули вже такий ступінь розвитку, що забезпечує об’єктивне пізнання суті природних явищ, щодо розміру, правда, ще не цілковито, а принципіяльно без обмеження.

На підставі теорії природознавства можна вияснити стосунок між нашим пізнанням природи та пізнанням суспільства. Але поки ми звернемось до с т о с у н к у м і ж п р и р о д о з н а в с т в о м т а с у с п і л ь с т в о з н а в с т в о м, між природою і суспільством, треба ще доконче порушити одну проблему, що має вирішальне значіння для всіх цих питань.

Ми бачили, що Маркс і Енґельс ставилися справді критично до різних природознавчих окремих теорій різних часів. Так, Енґельс, наприклад, говорить про недіялектичне розуміння природи, що панує в природознавстві меж і його часу, а проте, вони надають самій природознавчій методі о б ‘ є к т и в н у н а у к о в у в а г у. Питання тільки в тому, чи не суперечить таке розуміння природознавства засадам самого історичного матеріялізму? Адже історичний матеріялізм учить, що ідеологічні форми, форми суспільної свідомости обумовлені способом виробництва матеріяльних засобів до життя. Чи не належить наука меж до цих форм? І чи через те не усувається об’єктивности природознавства? Адже об’єктивність пізнання природи не може означати нічого іншого, як відірвання від усіх моментів, що не відповідають самій речі, не обґрунтовані в об’єкті в самому предметі.

II. ПРИРОДОЗНЯВСТВО Й ІДЕОЛОГІЯ. ПОНЯТТЯ ІДЕОЛОГІЇ

Щоб вияснити взаємини між прородознавством та ідеологією, треба докладно встановити, що саме слід розуміти під ідеологією в марксистському світогляді. Це поняття, як і багато інших, вживається в непостійному, часто відмінному розумінні, а також і в суто марксистському. Абстрагуючи від історично-обумовленого постання /6/ розуміння ідеології, від його специфічного значіння в XVIII ст., тепер вислів ідеологія вживається в нестійкому розумінні для означення всіх чинників свідомости, всіх розумових елементів свідомости взагалі. Говорять, наприклад, про суперечності між економічними та ідеологічними чинниками, а розуміють під останніми свідомість, себто суб’єктивний чинник взагалі.

Коли справа йде про пролетарську клясову свідомость, часто говорять також про ідеологію пролетаріяту, хоч Маркс і Енґельс ніколи цього вислову не вживали.

Поняття ідеології в суто марксистському розумінні саме є цілком специфічне. Ідеологія—цей вислів означає не всі форми свідомости, а тільки певні, в и з н а ч е н і форми свідомости. Ідеологія — це такі форми свідомости, що їх визначає особлива форма продукційних відносин, де люди усвідомлюють собі суспільні клясові суперечності, свідомість, що, однак, є фальшивою свідомістю.

„Ідеологія — це процес, що відбувається дійсно в свідомості т. зв. мислителя, але у фальшивій свідомості. Властиві рушійні сили, що його рухають, залишаються йому невідомі, інакше це не був би ідеологічний процес” (Фр. Енґельсів лист до Франца Мерінґа від 14 червня 1893 року, надрукований у „Документах соціялізму “, том II, стор. 75). Це не випадково, що славне місце в передмові до „Критики політичної економії”, де перелічується ідеологічні форми, не містить між цими формами науку. Філософія — це ідеологія. А наука в суворому розумінні слова не є ідеологією (в основній історії марксистських понять треба особливо дослідити цю зміну значіння понять „філософія” і „наука”, що вони її зазнали від 40-х до 60-х років).

Коротко кажучи: згідно з історичним матеріялізмом і д е о л о г і я є формою свідомости к л я с о в о г о с у с п і л ь с т в а, що в ньому взаємини людей між собою стали непереглядними (undurchsichtig), а свідомість про ці взаємини стала противенством свідомости.

Але, якщо взаємини людські стали непереглядними, то чи через те і відношення людей до природи стали рівно ж непереглядними? А коли б навіть було так, то чи нема можливости визволити взаємини людей до природи з цього мряковиння, поки суспільні взаємини роками залишаються непереглядними?

Інакше кажучи: чи є свідомість про природу так само фальшивою свідомістю? Чи є природознавство, себто розумова форма нашої свідомости про природу, „і д е о л о г і є ю” ? Уточнивши історично, питання буде таке: чи природознавчі науки в певній добі їхнього розвитку можна вважати за ідеологію в суто марксистському розумінні і чи така доба вже частково або цілковито минула ? Оце ті питання, що їхнє розв’язання визначає відношення марксизму до природознавства. Не можна розв’язувати цих питань на прикладах особливих природознавчих проблем, як, скажімо, теорії релятивности (як у цьому вже й були невдалі спроби), поки не вияснимо принципіяльного питання. /7/

III. ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ПРИРОДИ

Маркс і Енґельс трактували проблеми історичного матеріялізму перш за все по суті, а формальний бік (куди входить систематизація понять) вони відносно занедбали (див. про це лист Енґельса до Мерінґа в „Документах Соціялізму”, том II, стор. 76). Так само по суті, а не абстрактно, вивчали вони відносини людей до природи. „Капітал” містить цілий скарб думок про ці відносини,— скарб, далеко ще не вичерпаний.

З досі сказаного, що ми далі постараємося ще усистематизу-вати, виходить передовсім, що відносини між людиною-природою Маркс постійно називав виміною речовин (Stoffwechsel), на жах буржуазної науки. Ми не маємо думки, що це була Марксова тільки образова фраза, яка нічого не говорить. Фразу, звичайно, добачають ревізіоністи, як відомо, також і в Марксових „висловах” про д и к т а т у р у п р о л е т а р і я т у. Вислів — виміна речовин — вказує швидше на вирішальний методичний момент марксизму, згідно з яким відносини людей до природи самі являють собою природні процеси. Ці відносини є в и р о б н и ч и м и в і д н о с и н а м и. Виробництво, в тому числі спосіб придбання засобів до життя та творення життя, є діяльністю людини, якою він практично підходить до зовнішньої природи. Свідомість про ці відносини обіймає не лише виробничі відносини,, а, проте, орієнтується на них.

В розвиткові цих відносин Маркс розрізняє дві головні думки: відповідно до доби, поки праця не вийшла поза п р и м і т и в н і форми людсько-тваринної діяльности, і доби, де праця набирає специфічної форми, як доцільна людська діяльність супротивно примітивним формам (див. твори Маркса, головно „Капітал”, том І, стор. 140). Тільки це відірвання, на якому ґрунтуються всі дальші відрізнювання, дає можливість зрозуміти п о д в і й н у тенденцію марксизму: завжди підкреслювати в загальних нарисах суспільного життя є д н і с т ь п р и р о д и і с у с п і л ь с т в а супроти всяких спроб розірвати цю єдність; розуміти суспільство, як частину природи, і при цьому одночасно виявити якиайтонше особливі характеристичні риси суспільного процесу в середині цієї найвищої єдности; поборювати всяке подібне перенесення природної закономірности та природних понять на суспільні процеси, що могло б затемнити особливі характерні риси суспільного процесу. За цією подвійною тенденцією марксизму в її проявах треба стежити й зрозуміти її практичне значіння. Обидві тенденції разом становлять суть критично-революційної марксистської діялектики. Але не досить, звичайно, пізнавати обидві тенденції окремо одну від одної, нам треба їх зрозуміти в їхній єдності.

В першій „доісторичній” добі розвитку не відрізнялися стосунки людей між собою від інших відносин до природи, а через те й с в і д о м і с т ь п р о ц і с т о с у н к и не є жодною проблемою. Свідомість людей про стосунки між собою залишається твердо на цьому самому /8/ примітивному ступені, що й свідчить про відносини людей до природи.

Ця проблема тільки тоді набирає значіння, коли суспільні відносини відділилися від первісних інших відносин до природи, так що треба було протиставити природу й суспільство, звичайно, в розумінні протиставленя цілости окремій частині, а не протиставлення різних ділянок дійсности. Тільки тоді наступає також і диференціяція свідомости про природу і свідомости про стосунки людей між собою, диференціяція, що виникає на матеріяльній базі, на розрізненні примітивних форм людсько-тваринної діяльности та людської специфічної праці. Цілком слушно Маркс і Енґельс надають особливої ваги продукції засобів до життя на протязі цього розвитку, а саме в манускрипті про „Німецьку Ідеологію”.

Розвиток т о в а р о в о г о в и р о б н и ц т в а затемнює стосунки людей між собою. Зауваження Маркса й Енґельса вказують на те, що вони рівно ж вважали певну заплутаність людей у панівно-кріпацькі відносини перед розвитком товарового виробництва за перешкоду ясного й прозорого пізнання людських взаємин. А проте, вирішальна зміна щодо первісної ясности наступає щойно з розвитком товарової продукції, з фетишизмом товару. З того часу стосунки людей до себе змінюються на  р е ч о в і. Згідно з цим на місце свідомости про неза-темнені стосунки стає свідомість про речі. І, без ніякого сумніву, Маркс і Енґельс розуміли, що первісна свідомість людей відносно їхніх взаємин не мала того речового характеру. Це видно недвозначно з їхніх висловів.

Коли ж узяти до уваги, що розвиток свідомости про суспільні відносини сягає від непроблематичного переживання ясних первісних стосунків, через різноманітні, скривлені й неясні форми, до ідеології, до організованих форм фальшивої свідомости, і коли свідомість про ці стосунки знову проясниться допіру в  с о ц і я л і с т и ч н о м у  суспільстві, — то як же стоїть справа з нашою свідомістю про природу?

Історичний матеріялізм не вважає відношення між людиною й природою за щось незмінне, але за змінливе відношення. Маркс раз-у-раз підкреслює революційну вагу цього моменту. Адже він обумовлює ступневе опанування природи людиною, отже, розвиток продукційних сил. Наприклад, Маркс у своїй теорії про надвартість, каже: „З певної форми матеріяльної продукції постає перш за все певне розчленовання суспільства, а далі певне відношення людини до природи” („Теорія про надвартість”, том І, стор. 382).

Але в цих змінах міняється, одначе, не природа,  а  в и р о б н и ц т в о,  себто людина. Правда, часом під зміни разом із зміцненим виробництвом підпадають також і матеріяльні складові частини природи, і то навіть під зміни тривалі, як, наприклад, при меліорації землі. Але це не змінює нічого в тому, що природа є поняттям об’єктивної дійсности, яка н е з а л е ж и т ь від людей, а тим самим не /9/ залежить і від їхніх історичних змін, а тільки підлягає природній конечності. Навіть і ця дійсність безупинно змінюється, але її основні прикмети залишаються незмінні в і д н о с н о суспільно-історичного розвитку. Через те, що Маркс як у наведеній цитаті, так і в багатьох інших місцях, відрізняє відносини людини до природи, з одного боку, і суспільні виробничі відносини, з другого боку, він заздалегідь відкидає твердження, буцімто природа є „суспільною категорією”. Наше відношення до природи спирається саме на незалежності природи від людини. (Вважати природу за суспільну категорію було б можливо або на підставі пізнавчо-теоретичного суб’єктивізму, або визнаючи об’єктивну дійсність окремих природних процесів за залежну від сві¬домости, а природу натомість розглядаючи як світ, що існує лише в думках, як витвір свідомости. Безперечно, що й такий витвір свідо- домости є, а саме — п о н я т т я п р о п р и р о д у, а, проте, Маркс розумів під п р и р о д о ю не п о н я т т я п р о п р и р о д у, а існування (die Daseinsweise) об’єктивної дійсности матерії).

IV. ВИЗНЧЕННІ ПОНЯТТЯ НАУКИ

Відношення людини до природи зв’язані з її с в і д о м і с т ю п р о п р и р о д у. В історії розвитку людських уявлень і понять про при¬роду, як взагалі . в історії духовного розвитку, можна також відріз¬нити добу, коли уяви постали природно (паіигшіїсЬзід), і добу, коли склалася наука. Наука в питомому розумінні являє собою для Маркса об’єктивне пізнання речей, пізнання законів дійсности, що не зникає безпосередньо зі світом уяв, пізнання суті, що скривається за зверх¬німи проявами. В численних місцях „Капіталу” протиставить він зма¬гання науки до правди заінтересованому міщанському розумові. По¬няття науки, що лежить в основі наукового соціялізму, різниться, отже, самою основою своєю від поняття ідеології. І не даремно Маркс і Енґельс зв’язували завдання обґрунтовання н а у к о в о г о с о ц і я л і з м у безпосередньо з боротьбою проти „німецької ідеології”.

Таке розуміння науки значить, що пізнання природних і суспільних процесів, оскільки воно справді є наукове, звільняється від залежности від продукційних відносин у тому розумінні, що воно, раз найдене, залишається й тоді, коли виробничі відносини змінюються.

П р и р о д о з н а в с т в о  в  і с т о р и ч н о м у  р о з р і з і

Говорячи про природознавство загально, не можна забувати, що кожна доба мала своє природознавство. Не тільки змінювався зміст природознавства, а й відношення духовної продукції до матеріяльної взагалі було неоднакове в різних історичних епохах. Мало відомий натяк Маркса такий: „Для того, щоб досліджувати зв’язок між руховою й матеріяльною продукцією, треба перш за все вважати цю останню не за загальну категорію, а тільки за таку, що склалася в певну історичну форму. Отже, капіталістичному способові виробництва, /10/ наприклад, відповідає інша форма духовної продукції, ніж середньовічному способові виробництва”. Це стосується й до нашої теми. Рівно ж Маркс і Енґельс, говорячи про природознавство, мали на думці природознавство ї х н ь о ї доби. Саме ці висновки вказують, яку вагу має ступінь історичного розвитку природознавства в певній добі для марксизму. Енґельс обговорює перехід природознавства своєї доби від заціпенілих понять до справді діялектичного творення понять. Він підкреслює, що природознавство вже так далеко сягло, що не може вже більше ухилитися від діялектичного узагальнення. На питання, чому відкрито закони діялектики в історії і в природі майже одночасно, Енґельс відповідає, що в обох випадках мусили бути такі факти, що уможливили відкрити діялектичні закони. Але коли для історії ці факти дав економічний розвиток, то природознавство мусило збагатити цей пізнавальний матеріял остільки, щоб цей новий матеріял уможливив і сприяв діялектичній думці. Одно слово, відкриття природно-діялектичних зв’язків знайшло своє обумовлення, не зважаючи на капіталістичні виробничі відносини. Три важливі моменти, вирішувальні для Енґельса при характеристиці природознавства його доби, як діялектичного, це були з а к о н и п р о п е р е м і н у м а т е р і й, п р о р о з в и т о к к л і т и н и й н а у к а п р о з м і н у в и д і в (лист Енґельса до Маркса. Листування, том II, стор. 278). Надзвичайно характеристично, що Енґельс вітає, як особливе д і я л е к т и ч н е досягнення, ту обставину, що закон про енергію, який ще десять років перед тим правив за закон утримання сили, т е п е р міг бути зформульований, як закон переміни матерій, а це т е п е р означає час написання „Анті-Дюрінґа”.

В и р о б н и ч і  в і д н о с и н и  й  с т у п і н ь  р о з в и т к у  п р и р о д о з н а в с т в а

Таким чином, капіталістичні продукційні відносини можуть гальмувати, але не затримати розвиток природознавства в розумінні щораз, то більш діялектичної науки. Це не ставить під знак питання тієї обставини, що її пізніше Ленін із таким натиском підкреслював, а саме, що й п р и р о д з н а в ц і перебувають у полоні буржуазної ідеології, що вони не мають охоти робити послідовних висновків природознавства, коли йде про те, щоб ці висновки практично застосувати в суспільстві, і що, замість до справжніх висновків, вони доходять до фальшивих або до жодних. Принципіяльна вага цього питання така, що буржуазна ідеологія може просякнути не тільки ці послідовні ви¬сновки й філософічні погляди природознавців, а й природознавчий дослід, як такий. Марксистський світогляд принципіяльно в цьому теж не сумнівається. Ґрунтуючись, наприклад, на вищецитованому Марксовому методичному натякові, цілком зрозуміло, дійдемо до висновку, що взаємини між матеріяльним виробництвом і наукою в середньовіччі були зовсім інші, ніж за нових часів. Птоломеєва картина світу — це не випадок. Так само, наприклад, взаємини між панівною клясою /11/ та біологією такі очевидні й набули через велику боротьбу за дарвінізм такої виразности, що про цей зв’язок не може бути ніяких суперечок. Проте, ця обставина не визначає, шо природники через свій клясовий стан зв’язані в своїх поглядах, перебуваючи в полоні буржуазної ідеології, і навіть не визначає, що цей вплив сягає до самої природознавчої теорії. Вирішувальним є швидше те, що природознавство могло стати діялектичним до певного ступеня, не зважаючи на потужний вплив виробничих відносин, на всю духовну продукцію. І саме цю т е н д е н ц і ю сучасного природознавства до діялектики ствердив Енґельс.

Хоч Маркс і Енґельс не цікавались спеціяльно впливом суспільних інтересів на природничі науки, проте — Марксові погляди на зв’язок між наукою й економічним обумовленням буржуазної ідеології в суспільних науках підтверджують цю тезу цілковито. Маркс раз-у-раз підкреслює, що клясові інтереси на певному ступені розвитку унемож- ливляють буржуазній економії дальше доходити правди. Критично аналізуючи клясичну національну економію, він вказує безупинно на цей пункт, де покладені межі можливості буржуазного пізнання, мож¬ливості дальшого виявлення правди. Але він не має сумніву, а, на¬впаки, виразно підкреслює, що навіть в економічній царині буржу¬азна ідеологія до певного ступеня не може стримати наукового дослі¬дження. Клясики економії мають великі досягнення в критичному розгляданні поверхових явищ (des Scheins), коли, навпаки, вульгарні економісти й надалі залишились поверховними.

Д і я л е к т и к а

Так само й із іншим великим джерелом марксистської думки — з самою діялектикою. Маркс опрацював те позитивне, що було в ге¬гелівській діялектиці. Вже це вказує на те, що можна було осягнути об’єктивного поступу на суто Ідеологічній царині філософії. Діялектика являє собою не тільки відбиток продукційних відносин, але ще й понад ці відносини—„загальну форму розвитку думки”, а гегелівська діялектика по усуненні з неї містичної форми являє собою „загальну форму всякої діялектики”. Цим принципіяльно визнано в конкретному випадку те, що Енґельс теж загально зформулював в одній із своїх останніх думок, а саме коли вказував, що в філософічних системах взагалі треба шукати не того, що негативне, фальшиве й застаріле, а того, що позитивне й поступове (Engels an Konrad Schmidt: Sozialist. Monatshefte. Jahrg. 1920). Ці Енґельсові думки повинні особливо затямити ті псевдо-марксисти, що, на їхню думку, суть марксизму полягає в тому, що вони вживають найбільшої лайки відносно духовних досягнень клясичної філософії.

Але те, що має вагу для суспільствознавчих наук, для філософії, має ще більшу вагу для н а у к п р и р о д о з н а в ч и х. Витворення точних природознавчих метод досліду математичної науки про природу, /12/ а також експерименти уможливили тут таку об’єктивність до¬сліду, що її в історичній ділянці зміг досягнути тільки марксизм. Такий погляд, скільки нам відомо, досі найсильніше підкреслив тов. П о к р о в с ь к и й. Він приходить до висновку, що є принципіяльна ріжниця між природничими науками й суспільствознавчими, з огляду на об’єктивний характер чи на суспільну обумовленість. З його висновками принципіяльно можемо цілком погодитись.

Е к о н о м і ч н е  о б у м о в л е н н я  п р и р о д о з н а в с т в а

Найважливішим завданням історичного матеріялізму є, зрозуміло, дослідити історичний розвиток природничих наук у зв’язку з економічним розвитком. Взаємний вплив розвитку продуктивних сил, себто техніки й природознавства, приводить остаточно до того висновку, що ступінь розвитку продуктивних сил визначає кінець-кінцем, ступінь розвитку природознавства. Це відношення техніки до природознавства, природознавства до продукційних відносин треба доконче досліджувати на протязі цілої історії, ґрунтуючись на вказівках Маркса й Енґельса. Це пекучі завдання історично-матеріялістичного досліджування, дуже важливі для побудовання науки, не змінюючи нічого в принципіяльному становищі марксизму до цих проблем.

Поступ, хід розвитку природознавства відбувається в тому на¬прямкові, що його визначають матеріяльні продукційні сили та їхній розвиток. Однак, це не значить, що раз осягнене природознавче пізнання не має ніякої об’єктивности, що виходила б поза межі суспільних продукційних відносин. На питання, як це можливо, що природознавство може дійти до цього ступеня об’єктивности, находимо відповідь у тому, що д о с л і д ж у в а н н я о б у м о в л е н е т і л ь к и п о с е р е д н ь о, т о б т о с т о с у є т ь с я ц і л о с т и с в і т о г л я д у, а н е б е з п о с е р е д н ь о о б м е ж е н е с у с п і л ь н о – к л я с о в и м х а р а к т е р о м. Через те розв’язання заціпенілого й незмінного натрапляє з русі поступу на менший опір у природознавстві, ніж у суспільствознавстві. В природознавстві можна було осягнути цього розв’язання принципіяльно вже в XIX сторіччі, як це довів Енґельс. У суспільно-історичній царині саме критично-революційне становище марксизму було здатне всюди виявити цей мінливий характер усього буття. Зрозуміло, що говорити про „природничі науки” взагалі можна тільки із застереженням. Відповідно до більшого чи меншого наближення до так званих питань світогляду, міцнішає чи слабшає вплив клясових інтересів. На які перешкоди натрапляє пристосування природознавчої методи до л ю д и н и, яскравим прикладом є біологія, яка й досі дуже залежить від поза природознавчих ідеологічних інтересів панівних кляс.

Однак, усю нашу проблему, відношення природи до суспільства, природознавства до суспільствознавства, не розв’язує ні певний зміст о к р е м и х наук певної доби, ані так само певне формулювання /13/ окремих законів природи. Розв’язує сама природознавча метода. Цей загальний характер природознавчої методи мали на увазі Маркс і Енґельс, говорячи загально про історію природи, про закон природи, пишучи про застосування природознавчої методи до суспільних подій, вважаючи це пристосування за конечне, не для того, щоб затерти ріжницю між суспільним життьовим процесом і іншими природними процесами, а саме для того, щоб цю ріжницю яскраво виявити.

Віссю такого розуміння проблеми природи й природничих наук є поняття  з а к о н у  п р и р о д и.  В понятті закону природи зосереджується методологічний характер новітніх природничих наук. Можна навіть сказати більше, поняття „закон природи” виразно визначує поняття „новітнього природознавства”. Відношення закону природи до суспільно-історичного процесу є також головним питанням. До цього питання ми зараз маємо звернутися.

V. ЗАКОН ПРИРОДИ

Поняття закону природи в розумінні сучасного природознавства не різниться істотно від поняття, що його мало природознавство минулого сторіччя. Хоч закони енергетики відносно змісту і ширші за закони механіки щодо обсягу явищ, втягнених у царину законів, а, проте, вони є тими самими законами, себто вони стверджують конечний зв’язок поміж явищами, які буцімто тільки випадково зв’язані з собою.

В доказі к о н е ч н о с т и в протиріччі до в и п а д к у Маркс і Енґельс добачають сенс закону. Для Маркса закони є „тенденціями, що відбуваються й діють із непохитною конечністю” (передмова до першого видання „Капіталу”, том І). Марксистське поняття закону природи не різниться від того, що на ньому ґрунтовалось колишнє природознавство. Нове розуміння закону природи, природної законо- мірности, постає щойно в 80-х і 90-х роках XIX ст. Розуміння, що далі піднеслось на найвищий щабель у конвенціоналістичних і праг¬матичних теоріях цілої низки фізиків і філософів, як Мах, Пезанкаре, Сталльо, Дюгем, Бергзон, Рікерт. З цими теоріями розправився Ленін, виходячи з погляду марксизму. Вислід його досліду зводиться до того, що марксистське поняття закону природи не має нічого спільного з тим розкладенням поняття закону і більше відповідає старому, д о г м а т и ч н о м у розумінню.

І знову виринають такі питання, важливі для нашої проблеми:

1) Чи є поняття закону природи і д е о л о г і ч н и й в и т в і р к а п і т а л і з м у, себто, чи визначають його виробничі відносини немов би вияв відношення людини до природи, а не об’єктивних відносин до природи? Згідно з таким розумінням не підлягало б жодному сумнівові існування само в собі цих об’єктивних, від людини незалежних, взаємин природних явищ. Таке розуміння означає лише, що ці взаємини /14/ не охоплені в своїй первісній формі поняттям закону, але їх модифікує кожночасне відношення людини до природи (такий погляд, наприклад, Лукача).

2) Друге питання, чи поняття закону природи, що його находимо в Маркса й Енґельса, можна справді погодити з цим поглядом що хоче бути послідовним, дальшим розвиненням марксистської думки.

З а к о н и  п р и р о д и  —  н е  с у б ‘ є к т и в н і  в и т в о р и  д у м о к

1. Все це замішання виринає, на нашу думку, з того, що, розглядаючи це питання, не розрізняють закону природи, як об’єктивного відношення між природними явищами, від самого п о н я т т я з а к о н у п р и р о д и. Сполучування постання поняття про закон при¬роди в новітньому розумінні з постанням новітнього капіталізму має безперечне оправдання. Новітній капіталізм і витворення природно-закономірного думання збігаються у всесвітньо-історичному обсязі щодо часу. Тому то й слушно, що не можемо добачити жодної випадковости відносно цього збігу, а що, навпаки, треба шукати причинового зв’язку.

Постання товарового капіталізму, що було можливе тільки на основі певного ступеня розвитку продукційних сил, принесло з собою докладну калькуляцію, мірення й визначування кількости на всіх ді¬лянках думання. Ця нова установка, зацікавлення до абстрактного думання, стала теж за підставу до формулювання законів природи. На порозі новітнього капіталізму стоять формулювання Галілея й Кеплера відносно міри й кількости. Галілеєва програма така: „Мірити все, що дається мірити і пробувати, пристосувати до виміру те, що, ще не є пристосованим”. Я Кеплер каже: Ut oculum ad colores, auris ad sonos, ita mens hominis non ad qualia, sed ad quanta intelligenda condita est. (Подібно як око орієнтується на кольори, а вухо на звуки, так розум людини має прикмети розуміти кількість, а не якість).

Визнаючи, таким, чином, ту обставину, що певний ступінь розвитку матеріяльної продукції являє собою підставу для витворення поняття природної закономірности, не ставиться тут ніяк твердження, щ о з а к о н п р и р о д и н е м а в б и з н а ч і н н я о б ‘ є к т и в н и х з в ‘ я з к і в д і й с н о с т и т о г о р о д а, я к и й і с н у в а в т а і с н у є н е з а л е ж н о в і д п е в н о г о с т у п е н я м а т е р і я л ь н о ї п р о д у к ц і ї.

Далі, не тільки об’єктивні відносини, що знаходять у законі конечне об’єднання, а також закон природи як п о н я т т я, як розумовий вислів цих об’єктивних відносин, раз до нього дійшли, стає незалежним від певного суспільного розшарування. В суспільстві, де нове відношення людей до природи не вимагало б знання законів природи, як конечної умови виробництва, не викрили б і самих законів природи, не постало б взагалі поняття про закон природи. Закони електричности відкрито тільки тоді, коли продуктивні сили стояли на такому /15/ ступені розвитку, що вимагав знання цих законів для дальшого розвитку продукційних сил. Але з цього ніяк не виходить, що ці закони електричности не могли існувати раніш, як об’єктивні відносини. Певне відношення людини до природи обумовлює знайдення законів природи, а не створення самих цих законів.

Так отже, можемо розуміти під законами природи насамперед певні об’єктивні відносини між природними явищами, а далі зфор- мульоване розуміння цих відносин наукою. В суто термінологічному значінні можна теж вибрати такий вислів, що під законом розуміє тільки зформульоване уявне життя. В такому разі закон не відповідає дійсності, але є „гіпотетичним твердженням”, як, наприклад, у логіків XIX ст., у Лоца і Зігварта (не йде тут про схоластичну ріжницю між твердженням і поняттям у розумінні формальної логіки. В усякому разі, це твердження має структуру поняття). Але очевидно, що за такою термінологією новітніх логіків і природознавчих теоретиків, кінець-кінцем, криється переконання, що закони є тільки с у б ‘ є к т и в н и м и в и т в о р а м и, є т в о р а м и д у м а н н я. Однак, у тому разі це не є тільки питання термінології, але термінологічне покривало ідеалістичного погляду, супротивно до вищезгаданого матеріялістичного розуміння поняття природи.

Чи можна допустити, щоб наука у вищерозвиненій системі виробництва, в соціялістичному суспільстві, могла б обійтися без поняття закону природи? Ми не бачимо, щоб для цього була яка можливість. Наслідком вищого розвитку продуктивних сил, наслідком свідомого регулювання виробництвом замість теперішньої анархії, зміниться також і в і д н о ш е н н я л ю д и н и д о п р и р о д и. Зміна світогляду про природу, світогляду, що ґрунтується на розумінні закону природи, не може так довго зайти, поки відношення людини до природи є р а ц і о н а л ь н е, розумне, а не несвідомо тваринне чи містичне або навіть магічне відношення. Не вірно визначений капіталістичний характер раціоналізму дає можливість зрозуміти природу в її залежності від законів природи, але раціональний характер суспільних відносин взагалі являє собою підставу раціонального,, розумного світогляду в Марксовому розумінні. Ці розумні суспільні відносини здійснюються, •однак, тільки в соціялістичному суспільстві. Можемо, отже, сказати, що соціялізм витворить суспільну свідомість, яка відносно законів природи не буде негативною свідомістю. Соціялізм затримає поняття природної закономірности, що буде відрізнятися від теперішнього поняття природної закономірности тільки тим, що протиставить їм, згідно з Енґельсовими словами, „свідомість про діялектику”.

З а к о н  п р и р о д и  н е  є  в и т в і р  к а п і т а л і з м у

2. Все досі сказане, розв’язує питання, чи збігається Марксів і Енґельсів погляд на закон природи з поглядом, неначе б закон природи був витвором капіталізму. Мусимо ще тільки додати до цього /16/ один пункт, що стосується відношення природи до конечности. Можна б було взяти на увагу застереження супроти поняття закономірности взагалі, а супроти природної закономірности зокрема, тільки в тому разі, коли б, згідно з марксистським поглядом, царина природи не залишалась повсякчас цариною конечности. Але одно важливе для марксистського світогляду місце в „Капіталі” підкреслює виразно, що царина природи завжди є цариною конечности. Маркс пише: „як дика людина мусить боротися з природою, щоб задовольнити свої потреби, щоб утримати і відтворювати своє життя, так мусить боротися й цивілізована, і то в усіх суспільних формах і в усіх можливих способах виробництва. З її розвитком поширюється царина природної конеч¬ности, бо поширюються її потреби; але одночасно поширюються продуктивні сили, що їх задовольняють. Вільність у цій ділянці може полягати тільки в тому, що громадська людина, об’єднані в колективи виробники раціонально регулюють цю свою виміну речовин із природою, ставлять під свою спільну контролю, замість того, щоб вона над ними панувала як сліпа сила, виконуючи її з найменшою витратою сили й за умов, що є найбільш гідні й відповідні їхній людській природі. Однак, усе це залишається цариною конечности. По той бік її починається розвиток людської сили, який сам для себе являє мету, справжнє царство вільности, що може, однак, дійти до розквіту тільки на тому царстві конечности, як на своїй базі” („Капітал”, том III, ч. II, стор. 355).

У цьому зв’язку виходить, що ц а р и н а п р и р о д и залишається ц а р и н о ю к о н е ч н о с т и для кожної виробничої системи. Від сліпої конечности провадить шлях, що обіймає всю історію людства. Однак,, характер конечности залишається. Але, де конечність, там також і закон. Закон і конечність становлять для Маркса п о н я т т я, що в з а є м н о с т о я т ь о д н е д о о д н о г о в п а р а л е л ь н о м у в і д н о ш е н н і. Закони являють собою конечні відносини в процесах буття і свідомости. Таке взаємовідношення закону та конечности є основою марксистської науки. Тимчасом як Марксів погляд виходить із його термінології, що вживає ці поняття завжди паралельно, Енґельс присвятив цьому питанню, як і цілій низці інших важливих науково-теоретичних проблем, спеціяльну аналізу в листуваннях.

З поданого абстрактного розгляду не виходить, які наслідки має цей чи той погляд на закон природи. В кінці розділу про закон при роди й суспільний закон повернемося до цього, розглядаючи погляди, Зомбарта та Отто Бауера.

VI. ПРИРОДА Й СУСПІЛЬСТВО

Ми досі досліджували Марксів і Енґельсів погляд про природо¬знавство й природну закономірність, щоб встановити, яке значіння мають ці поняття, коли йде мова про відношення природи до суспіль¬ства, природознавства до суспільствознавства, закону природи до /17/ суспільного закону. Але це було лише тимчасовим зговоренням, бо значіння цих понять для марксизму випливає тільки з протиставлення природи суспільству тощо. Що таке є природа, ми знаємо тільки тоді, коли разом із тим знаємо, чим вона не є. Або докладніше, що саме треба нам розуміти під природою, знаємо тільки тоді, коли знаємо, в якому зв’язку можемо протиставити собі взаємно природу й суспільство.

Д і я л е к т и ч н е  в з а є м о в і д н о ш е н н я

Природа й людина, природа й історія, природа й суспільство — ці поняття стоять у діялектичному взаємовідношенні. Що значить цей вислів? Діялектичне взаємовідношення понять означає, що їх не тільки м о ж н а взаємно одно до одного віднести, але що вони т і л ь к и у взаємовідношенні мають розумний зміст. Приклад пояснить нам це ближче. Мистецтво й пролетаріят — ці поняття можна взаємно одно до одного віднести, однак, щоб зрозуміти, що саме значить поняття пролетаріят, не треба свідомости того, що значить поняття мистецтва. Відношення між пролетаріятом і мистецтвом не є діялектичним взаємовідношенням. Натомість було б ілюзією гадати, що можна зрозуміти поняття суспільства, не подумавши заразом про відносини суспільства до природи. Але чому ж саме діялектичне взаємовідношення? — Тому, що буває також нерухома, заціпеніла форма взаємовідносин. Оскільки дотеперішня логіка цікавилась взаємовідносинами, вона звер¬тала свою увагу головно на такі заціпенілі відносини. В новітній логіці ілюструють такі відношення, як, напр., „батько та син” або відношення в природній низці чисел, взаємну відносність. Так само і в теорії Р у с с е л я, що все ж таки має заслугу, що перший систематизував у значному обсязі статистичні відношення. Діялектичні взаємовідношення є, навпаки, самі собою мінливі. У відношенні „батько і син” залишається завжди незмінним сенс поняття „батько” відносно сенсу поняття „син”, хоч би ми навіть уявили собі конкретно тисячі різних батьків і тисячі різних синів. Натомість є мінливим і змінюється в межах цього взаємовідношення „природа й суспільство” зміст того, що ми уявляємо собі під „природою”, і того, що ми уявляємо собі під „суспільством”. Великою заслугою Маркса є те, що він це довів.

П о н я т т я „природа й суспільство” стоять тільки тому у взаємовідношенні, що справжня природа й справжнє суспільство, природне буття й суспільне буття, самі перебувають у діялектичному взаємовідношенні. Марксизм не вперше дослідив ці відносини, але марксизмові вдалося вперше в історичній формі докладно викласти д і я л е к т и ч н и й х а р а к т е р цих відносин, цілий скарб цих відносин. І тільки марксизмові могло це вдатися, бо інтерес буржуазії заважає вияснити відношення природи й суспільства, тимчасом як інтерес пролетаріяту — це пізнати ці відношення в їхньому історичному процесі розвитку загалом і в їхній сьогоднішній конкретній формі. /18/

Ми досліджуємо передовсім відношення природи й суспільства з погляду історичного матеріялізму, а далі відношення природознавства й суспільствознавства. Маркс і Енґельс спеціяльно розглядали відношення природи й суспільства почасти в своїх різних працях, а почасти певне розуміння цього відношення лежить в основі їх аналіз, навіть там, де вони докладно цього відношення не розроблюють. Це розуміння слід опрацювати й гостро відмежувати від буржуазних поглядів.

П р и р о д а  т а  і с т о р і я

Зі стислого нарису взаємин між природою та людською працею („Капітал”, т. І, стор. 476—79) виходить, що Маркс розуміє під природою як з о в н і ш н ю п р и р о д у, що оточує людей, так само й п р и р о д у л ю д и н и, включаючи сюди й расу. Переважно вживається просто вислову „природа” тоді, коли мова йде про о к о л и ш н ю п р и р о д у, що оточує людину. Природа не має історії в і д н о с н о до суспільного розвитку. Сама природа перебуває в процесі безупинних змін, отже — природознавча метода є тому природно-історичною. Однак, природні відношення є незмінні, „вічні” в і д н о с н о до суспільних відношень. У цьому розумінні говорить Маркс про азійські виробничі відносини, „що репродукуються з незмінністю при¬родних відносин” („Капітал”, т. І, стор. 107). Підходячи до цих Марксових тверджень із поняттями звичайної шкільної логіки, можна знайти тут суперечність. Можна б було назвати нелогічністю, що діялектичний погляд на природу находить у природі постійну поточність та процес і що, з другого боку, Маркс говорить про „незмінні вічні явища природи”. І тільки свідомість того, що основні засади марксизму є саме діялектичним розумінням відносности, що їхнього змісту не можна відокремити від зв’язку, в якому їх береться, — дає можливість глибше зрозуміти цю гадану суперечність. Із цього виходячи, можемо зрозу¬міти саме суто марксистське розуміння відрізнювання природи й су¬спільства та зможемо відмежувати його від інших відомих відрізнювань і протиставлень. Приблизно так:

Р о з в ‘ я з а н н я  г а д а н о ї  с у п е р е ч н о с т и

Марксистське відрізнювання природи й суспільства не встановляє жодної заціпенілої засади в тому розумінні, що люди, як суспільства, мали б через те перестати бути природними єствами. Це розуміння не є так само речовим у тому розумінні, що природа й суспільство мали б стояти одне проти одного, як д в і ц а р и н и д і й с н о с т и. Ц е в і д р і з н е н н я в с т а н о в л ю є ш в и д ш е ф о р м а л ь н у р і ж н и ц ю. Людська праця як: „вічна природна конечність для людини, щоб стати в допомозі виміні речовин між людиною й природою, отже — людському життю”, як і суспільний процес. Не задубенілий поділ природи й суспільства пояснює нам суть цієї двобічної форми праці, а тільки діялектичне розуміння постійного переходу одного в одне природи та категорій суспільних форм. /19/

П р и р о д а  й  п р а ц я

Праця виступає спочатку як інстинктивна (naturwüchsige) праця. Це визначення „інстинктивна” має дуже велику вагу. Вона вказує знову на те, що Маркс визначав висловами „природа й суспільство” не так певні матеріяльні царини буття, як швидше певний р і д б у т т я дійсности. В зв’язку з цим стає зрозумілим також значіння марксистського поняття „друга природа”, що постає в суспільстві, яке виробляє товари. Якщо товар являє собою річ, а тим самим і праця теж річ, то праця — це друга природа в тому розумінні, що виступає супроти нас однаково, як і природа, а саме околишня природна дійсність (вислів „рід буття” є так само висловом, що має певне специфічне значіння в марксистській філософії. Тут доводиться також і те, що неможливо дати ґрунтовний, систематичний виклад ф і л о с о ф і ч н и х о с н о в н и х з а с а д м а р к с и з м у без історичного досліджування марксистських основних засад).

Недіялектична будова і н д о г е р м а н с ь к и х м о в з укладом на задубілі речові відносини, а не на тенденції, змінні явища, викликає ілюзію, нібито природа й суспільство є відмежні речі. Насправжки процес розвитку примітивної інстинктивної форми праці до колективної форми праці є процес, що відбувається на протязі тисячоріч. Зникають примітивні умови в и м і н и р е ч о в и н м і ж л ю д и н о ю й п р и р о д о ю (так і між людиною та землею), а натомість вступає закон, що регулює, вступає свідомо систематична діяльність. Однак, процес праці, як такий, залишається завжди вічною, природною умовою людського життя, природа й суспільство проникають одно одне підчас продукції.

Вплив суспільних чинників щораз більшає, залежно від того, як розвиваються продукційні сили, чим більше поступає панування природи над людиною. Самі природні умови не пояснюють капіталістичної продукції. „Сприятливі природні умови роблять додаткову працю завжди лише можливою, але ж ніколи в дійсності не творять її, отже — і не творять додаткової вартости, ні додаткового продукту” („Капітал”, т. І, стор. 478. ДВУ, стор. 304). „Відношення (капіталістів і робітників) не є природно-історичне”. („Капітал”, т. І, стор. 132). Різні природні умови діють на додаткову працю тільки як природна межа. „Ця природна межа посувається назад у тій самій мірі, в якій поступає наперед промисловість” („Капітал”, т. І, стор. 479, укр. вид. — 304).

У чому полягає надзвичайна р е в о л ю ц і й н а вага цього розуміння ? — У доказі того, що суспільні відносини капіталізму, що їх буржуазна економія вважає за відношення, „дані самою природою”, не є жодними природними відношеннями, і що, отже, нема жодної природної конечности, щоб вони далі існували. Якщо февдалізм ґрунтується на вірі в „божий лад”, то капіталізм чимало спирається на цю віру в „природний” лад перехідних на ділі, історичних, капіталістичних /20/ виробничих відносин. Цієї віри, звичайно, не висловлюють у такій абстрактній формі, як у наших висновках. А п р о т е, к о л и м і л ь й о н и з а т р у є н и х б у р ж у а з н и м с в і т о г л я д о м п р о л е т а р і в у Н і м е ч ч и н і п е р е р и в а ю т ь д и с к у с і ї п р о м о ж л и в і с т ь і к о н е ч н і с т ь к о м у н і з м у т в е р д ж е н н я м: „Т а к б у л о з а в ж д и, з а в ж д и б у л и з л и д а р і й б а г а т і ї і т а к з а л и ш и т ь с я п о в с я к ч а с” т о з р о з у м і л о, щ о т а к и й п о г л я д н е я в л я є с о б о ю н і ч о г о і н ш о г о, я к в і р у в п р и р о д н и й л а д.

Але не досить того, що природна межа посувається назад перед наступом суспільних чинників, а суспільство ще втискується в природу. Первісно суто природні категорії, як природа самої людини, її раса, її потреби, змінюються разом із суспільним розвитком.

Від Б о к л і в с ь к о г о географічного натуралізму та Т е н і в с ь к о ї теорії оточення й усіх подібних теорій дев’ятнадцятого сторіччя, що цілковито зводять історично-суспільний розвиток до клімату, раси, впливу природи, марксистська наука відмежовується якнайгостріше своїм і с т о р и ч н и м розумінням відношення природи й суспільства. Бокль і Тен, говорячи про вплив природних чинників на суспільний розвиток, не роблять щодо цього жодної ріжниці між різ¬ними суспільними епохами. Тен трактує вплив географічних відносин грецького, засіяного островами моря на грецьке мистецтво, так само як і вплив північного клімату на Шекспіра, дарма що це відношення само підпадає змінам із поступовим розвитком продукційних сил. (Тому що низка буржуазних критиків марксизму повторюють далі безглузду тезу, що ввесь Маркс находиться в Тенові та Боклі, — дуже важливо це підкреслити).

П о н я т т я  п р и р о д и  я к  р е ч о в и н и  т а  ф о р м и

Треба доконче відрізняти поняття природи, як речовини і як форми. Як речовина, людина є частиною природи („природна речовина” — „Naturstoff” — каже Маркс) і між людиною та околишньою природою відбувається виміна речовин — праця. Ця виміна ре¬човин являє собою, проте, базу для розвитку історично-суспільних відносин, що є категорією форми. Щодо цих категорій суспільних форм, то несуспільні, досуспільні моменти людських відносин, людської праці можна вважати за їхню примітивну (naturwüchsige) форму.

Цілком розгорнуте значіння цих марксистських відрізнювань полягає в поділі понять „речовина й форма”, що його Маркс переводить із найсуворішою послідовністю. Тут Маркс використав і глибокоумно далі розвинув міркування великого грецького філософа Аристотеля і про нього завжди з подивом згадує. Дуже важливо підкреслити, що Маркс ніколи не вживає висловів „речовина” й „матерія”, як рівнозначних, тимчасом як буржуазний, вульгарний матеріялізм ґрунтується на рівнозначності цих понять. (Згадати хоч би про Бюхнера „Сила й речовина”). /21/

Відрізнювання п р и р о д и й с у с п і л ь с т в а на цій підставі, себто не як речовини, а як ф о р м а л ь н о ї р і ж н и ц і, є одним із найбільших досягнень марксизму, однаково як проти і д е а л і с т и ч н о ї ф і л о с о ф і ї і с т о р і ї, що вважає природу та історію за дві відмежні царини дійсности на підставі речовинної ріжниці, так і проти н а т у р а л і с т и ч н о ї б у р ж у а з н о ї с о ц і о л о г і ї, що на підставі речовинної спільности заперечує ріжницю форми між природою й суспільством, а через те в практичних консеквенціях має однаковісіньку вартість, як і ідеалістична філософія історії (історик філософії, В і н д е л ь б а н д не сходить із превеликого дива, що ідеаліст Фіхте та позитивіст Конт доходять до цілком подібної побудови філософії історії. Він стверджує цей факт, але не може зрозуміти його причини).

Тепер ясно, чому Маркс завжди обстоює те, щоб скерувати інтерес [науки на ріжниці форм, проти „брутального самого тільки речовинного інтересу” вульгарного економіста. Взаємини природи й суспільства виступають саме на новому ступені, в особливій формі серед капіталістичного суспільства. Ці взаємини полягають у тому, що товар виступає проти людини як річ. Темою славного досліду про фетишистський характер товару є не відносини природи до суспільства, як такі, як н е з м і н н е в і д н о ш е н н я, а особливе відношення цих обох категорій форми в суспільстві, що виробляє товари. „Отже, таємність товарової форми полягає просто в тому, що форма ця, як у дзеркалі, відбиває людям суспільний характер їхньої власної праці, як речовий характер продуктів праці, як суспільні природні властивості тих речей” („Капітал”, т. І, стор. 27 укр. вид.).

І Маркс порівнює фізичний процес бачення з відношенням вартости. Це (бачення) являє собою „фізичне відношення між фізичними речами”… Фізична природа виявляє речові відносини, тимчасом як суспільне відношення людей не є на ділі жодним речовим відношенням, а тільки через товарову форму, „набирає тієї фантасмагоричної форми відношення” („Капітал”, т. І, стор. і, ДВУ, 27).

Д а л ь ш і  о с н о в н і  п о н я т т я:  р і ч

„Суспільні природні властивості”… „Річ”… „Фізична природа”… — яке значіння цих виразів? Завдяки особливій термінології, що протиставить у ц ь о м у місці, в ц ь о м у зв’язкові р е ч і в п р и р о д і в і д н о ш е н н я м і ж л ю д ь м и, могла б постати ілюзія, немов би Маркс заступається за речове розуміння природи (нам здається, що ці місця дійсно призвели товариша Лукача до його невірного погляду, нібито Маркс відносно природи, зглядно пізнання природи, не поширив діялектики на природу).

І знову тільки з характеристичної властивости марксистсько-діялектичної логіки можна зрозуміти, яке значіння має тут річ. Усі марксистські поняття є відносні поняття. Так само, як це ми вже раніш /22/ бачили, що коли Маркс говорить про „незмінні відношення природи”, то ці відношення є тільки відносно незмінні, себто щ о д о і с т о р и ч н и х в і д н о ш е н ь, так і вжиття поняття речі на природу означає тут відносне визначення природних явищ, порівнюючи до особливих суспільних відносин, і в ц і й в і д н о с н о с т і природні явища дістають назви р е ч е й. С в о є ю с у т т ю природні явища не являють собою жодних речей, а є тільки процеси. Про це пише Енґельс: „Велика, основна думка, що світ не є комплексом готових р е ч е й, є комплексом процесів, у яких ті речі, що на око здаються сталими, як і їхні уявні образи, утворені в нашій голові, їхні поняття, — підпадають безпереривній зміні творення й загину, де при всій гаданій випадковості та мимо всього хвилевого руху назад перебивається кінець-кінцем поступовий розвиток, — ця велика основна думка так увійшла в загальну свідомість з часів Гегеля, що ледве чи заперечить хто її в тому загальному вигляді. Але одна справа визнати її загальною на словах, а інша — дійсно її перевести в поодиноких випадках у кожній ділянці, що є предметом досліду” (Людвіг Фоєрбах, стор. 4).

У зв’язку з цим Енґельс каже, що наука мусила конечно дослі¬джувати спершу речі, доки могла перейти до дослідження процесів.

Так само вживається поняття природи у вислові „суспільні природні властивості” в особливому значінні, а саме на надзвичайно скомплікованому ступені значіння. Тут справа не йде більше про речовинну природу. Жоден атом п р и р о д н о ї м а т е р і ї не входить — за словами Маркса — у субстанцію „мінової вартости”. Природа означає тут природну форму суспільних відношень, а саме такі суспільні відношення, що виступають щодо людей у природній формі існування. Стосунок між природою-людиною є тут наявний, але вже не як речовинний, а як стосунок, що виступає відносно людини, що виявляється в її вчинках і в її свідомості.

Так ми тісно підійшли до проблем про свідомість людини щодо її відносин до природи. Проблема про відношення закону природи до суспільного закону стане тепер зрозумілою з обох боків: з одного боку, як об’єктивна проблема, оскільки справа йде про об’єктивні відносини, а з другого боку, як суб’єктивна проблема про свідомість цих законів. З якому відношенні стоять один до одного закон при¬роди й суспільний закон? Як відбивається це відношення в свідомості людей?

VII. ЗАКОН ПРИРОДИ Й СУСПІЛЬНИЙ ЗАКОН

Досі ріжниця між законом природи та суспільством виявилась у тому, що природні чинники, порівнюючи з суспільними відношеннями, залишаються вічними, себто незмінними, тимчасом як суспільні відношення є носіями історичного розвитку людства. /23/

Тому ще нічого не сказано про внутрішній зв’язок природних явищ між с о б о ю та про відношення цього зв’язку до загалу суспільних відносин поміж собою. Цей зв’язок полягає в з а к о н а х.

Досі безперечно, що Маркс і Енґельс розуміли поняття закону природи згідно з природознавством їхнього часу. Після всіх величезних поступів природознавства ми не бачимо, проте, жодної причини в змістовому визначенні його законів, щоб усунути поняття закону природи, дати йому розплинутися чи то в психологічних, чи то в логічних зв’язках, чи, зрештою, в таких відносинах, що виступають поза обрій розумних відносин.

У розділі про фетишизм товару в „Капіталі” натягнуто щонайгостріше л у к відрізнювання природних відношень від суспільних. Це відрізнювання керується наскрізь революційним принципом про можливість усіх суспільних форм. Це було головною підставою та критерієм цього відрізнювання. Постає тепер питання, чи мусить воно призвести до п р і р в и між законом природи та суспільним законом.

З а к о н  п р и р о д и  у  М а р к с а  й  Е н ґ е л ь с а

Марксові міркування про закони тягнуться на протязі цілого „Капіталу”. В певному розумінні справедливо каже російський критик „Капіталу”, що його висновки наводить Маркс, погоджуючись із ними: „Для Маркса важливо лише одно: знайти закон тих явищ, що над дослідженням їхнім він працює”. І в цих міркуваннях про закономірність раз-у-раз відзначається відношення між законом природи та суспільним законом. Не можна, отже, говорити, нібито Маркс не бачив ж о д н о ї п р о б л е м и в цьому відношенні; не була для нього за проблему байдужість самих законів природи, але не відношення закону природи й суспільства.

Ф о р м у л ю в а н н я

Порівнюючи всі Марксові й Енґельсові висновки про закон при¬роди, маємо, що справа йде про низку дуже тонко відтінених, різних формулювань. Н е д о б а ч и т и цих формулювань, без розбору змішати їх — значило б с п р о щ у в а т и м а р к с и з м. А проте так само було б невірно добачати в них суперечності чи непослідовність. Щодо цих непослідовностей і суперечностей у розвиткові марксистських, понять, що їх буржуазні критики тріюмфуючи відкривають, то справа з ними в такому самому стані, як і з суперечностями, що про них ми досі говорили. Суперечність чи непослідовність виявиться, якщо розглядати окремі Марксові й Енґельсові вислови ізольовано, не в загальному зв’язкові.

Так, у цілком особливому зв’язкові треба розуміти те, що Маркс, який у програмових словах передмови до „Капіталу” говорив про природний закон суспільного руху, міг у п е в н и х в и п а д к а х протиставити /24/ закон природи та суспільний закон один одному. Це він робить у ворожому становищі супроти буржуазної економії, що по¬казує закони діяння за закони природи й взагалі закони капіталістичного способу виробництва за закон природи, за „вічні закони природи”. Розроблення законів про людність, як так само законів про конкуренцію, дають яскраві приклади того, як Маркс поборює це буржуазне шахрайство. Типовим із формулювань є таке загострене протиставлення:

„Цей закон, що випливає виключно з відношення робітника до капіталу і, таким чином, обертає навіть найсприятливіший для нього стан, швидкий зріст продукційного капіталу в несприятливий, — буржуазія змінила і з с у с п і л ь н о г о в з а к о н п р и р о д и, кажучи, що людність за законом природи швидше зростає від заняття та харчів” (Марксів „Манускрипт про заробітну плату”. Видав Рязанов, „Под знаменем марксизма”, т. V, стор. 154).

Як розробляють Маркс і Енґельс проблему, оскільки справа йде про те, щоб поборювати буржуазні „вічні закони природи”?

Н а х о д и м о т р и р о д и ф о р м у л ю в а н ь: 1) такі, що говорять про закон природи суспільного руху без ніякого додатку, застереження чи обмеження, 2) такі, де є того роду додатки, що їхнє докладне значіння треба визначити, 3) належать сюди міркування про природну та суспільну конечність.

Щодо першого формулювання, то досить вказати на наведене спочатку цієї праці місце про суспільний закон природи.

Для другого типу важливе перш за все глубокодумне зауваження молодого Енґельса, що його Маркс ‘наводить у „Капіталі” : „Закон природи, що ґрунтується на несвідомості причетних осіб”.

Я проте щодо цього, то треба застерегти, що ця характеристика не відноситься ніяк до суспільних законів природи взагалі, але спеціяльно до закону конкуренції. Тому невірно тлумачити цю характеристику, як це робить товариш Л у к а ч, у той спосіб, що вона обіймає природну закономірність у суспільстві взагалі. Інші формулювання: „Так розгортається історія досі, подібно до природного процесу, і так само підпадає істотно цим самим законам руху” (Енґельсові листи до і. Бльоха та Гайнца Штаркенбурга від 1890 р.— „Документи соціялізму”, т. II, стор. 69).

Інші місця підкреслюють подібність чинности суспільних законів та законів природи.

Так, маємо в „Капіталі”: „…тому, що взаємний зв’язок цієї продукції силоміць нав’язується виробникам як сліпий закон, а не як закон, що його їхній колективний розум зрозумів, а через те й опа¬нував”… („Капітал”, т. III, І част., стор. 239). У характеристиках при¬родної закономірности в суспільстві надибуємо раз-у-раз на вислів „могутні закони”, незалежні від волі одиниць закони. Так каже Маркс, говорячи про авторитетність у суспільному механізмі процесу праці. „Серед носіїв цієї авторитетности, між самими капіталістами, що /25/ виступають один проти одного тільки як посідачі товарів, панує найповніша анархія, де суспільний взаємний зв’язок продукції набирає значіння тільки я к м о г у т н і й з а к о н п р и р о д и с у п р о т и в н о д о і н д и в і д у а л ь н о ї с а м о в о л і”.

„Тільки як найвнутрішній закон, як сліпий закон природи відносно окремих виробників, розгортає тут закон свою чинність і осягає суспільну рівновагу виробництва посеред його випадкового хитання”.

Сліпий закон має місце всюди, супротивно до усвідомленого та опанованого закону в колективному виробництві.

Ф о р м а  ч и н н о с т и  з а к о н і в

Усі ці різні Марксові й Енґельсові формулювання сходяться в: тому, що закони, які регулюють капіталістичне виробництво, мають такий самий вплив на виробників, як і закони природи. Власне к а ж у ч и, вони не є жодними законами в питомому розумінні. Вони не відносяться до взаємних зв’язків між явищами природи, але на зв’язки суспільних процесів, а ми знаємо, що Маркс вважає цю ріжницю за ріжницю форми. І хоч існує ріжниця форми між природними відношеннями й суспільними відносинами, як відмінами буття, та зате є однакова ф о р м а ч и н н о с т и законів природи та законів капіталістичного виробництва.

Коли Маркс говорить про природні закони суспільного виробництва, то можна допустити, що мова тут іде про такий самий вплив законів. Можемо, отже, сказати, що для Маркса закон природи й суспільний зв’язок являють собою саме з м е т о д и ч н о г о б о к у таку саму форму, хоч вони й стосуються до різних царин дійсности. На цьому можна усвідомити собі цілковиту суперечність між Марксовим відрізнюванням природознавства від суспільствознавства й відповідними відрізнюваннями з боку новітньої буржуазної філософії. Р і к е р т встановляє цю суперечність, виходячи саме з протилежних поглядів. Для нього існує природознавче та історичне витворювання понять (Begriffsbildung), цілком у корені різне, ба навіть протилежне, хоч воно речово розроблює як цю, так і ту ділянку. Де буржуазний філософ бачить ріжність, там марксизм находить єдність. Де марксизм переводить [диференціяцію, там буржуазна філософія й байдужість обминає цю ріжницю. Так отже марксистське відрізнювання природи й суспільства не має нічого спільного з відповідними спробами буржуазної науки, за винятком деякої формальної подібности.

Але як стоїть справа з відношенням закону природи та суспіль¬ним законом, якщо розглядати його не тільки як досі, в середині ка¬піталістичного способу виробництва, а в його загальноісторичному зв’язку?

„Законів природи не можна взагалі скасувати” — каже Маркс. Дуже цікаво поглянути, якими мікроскопічно-дрібними ф а л ь ш у в а н н я м и й перекручуваннями намагається соціял-демократична /26/ марксистська література перегнути думку марксистських основних понять на буржуазну. Згаданий Марксів вислів, як так само й інші відносно закону природи, подає Франц Д і д е р і х у своїй широко поширеній марксистській онтології під заголовком: „Закони природи є вічні”. В якому розумінні може про це говорити Маркс? Не в абсолютному розумінні, як за буржуазною ідеологією, а тільки в обмеженому, відносному розумінні, а саме порівняльно до суспільних законів. Тому протиставиться вічну природну конечність трансісторичній, себто прохідній конечності капіталістичного виробництва. Але нема ніякої суперечности, коли Маркс виставляє, з другого боку, тезу, що це виробництво відбувається з к о н е ч н і с т ю п р и р о д н о г о п р о ц е с у. Постає питання, чи ті закони, що під них підпадають не- капіталістичні суспільні форми, виявляються також як і закони природи, чи ні? Для примітивно первісного виробництва це не є жодне питання. Закони природи панують тут над виробництвом, воно підлягає тільки цим законам природи, бо ще не наступила взагалі диференціяція між природною формою й суспільною формою. С л і п а к о н е ч н і с т ь панує над людьми. Вона є в д о с л і в н о м у розумінні сліпою (не- усвідомленою) природною конечністю.

Сліпа конечність, що панує над людьми в їхньому взаємному відношенні, є, навпаки, іншого роду. Відомо, що закони товарової продукції виступають проти виробника, як могутні закони природи. З підпорядкованням виробництва під контролю загалу, при розумному його регулюванні зникає заразом п р и н ц и п і я л ь н о сліпа конечність у цій ділянці.

У цьому полягає воля в царині матеріяльного виробництва. Вза¬ємини між обома сферами полягають натомість у тому, що в кінці буде можлива й перемога над сліпою конечністю природи, після перемоги над сліпою конечністю, анархією в суспільстві. Адже розумне застосування техніки на капіталістичному ґрунті завжди зв’язане певними межами. Маркс відзначає принагідно, що ці межі в рільництві можна визначити дуже ясно.

П і д с у м к и

Висновок марксистського досліду відносин між природою й суспільством є, отже, такий: законів природи, що визначають виміну речовин між природою й людиною, не можна перекрутити, а тільки можна їх зрозуміти та опанувати, себто пляново користуватися з їхньої чинности. Втрачають натомість свою силу особливі закони капіталістичного виробництва, що виступають як сліпі закони природи, доки суспільство їх не зрозуміє. З усуненням капіталістичного виробництва втрачає тим самим свою чинність о с о б л и в и й с у с п і л ь н и й з а к о н п р и р о д и цього виробництвам не загальні закони природи, що як досі, так і надалі поширюють свою чинність і на суспільство, як на частину природи. /27/

Виходить із цього, що висновки цих досліджень не дають жодної причини м е т о д и ч н о змінювати поняття природної закономірности та закономірности в суспільстві, що з ними Маркс і Енґельс приступили до дослідження суспільних явищ.

П р и р о д а  й  с в і д о м і с т ь

Можна було б наприкінці ще сказати, що підстава методичної ріжниці полягає в тому, що в природі нема свідомости, тимчасом як в історії люди виступають, як свідомі своєї мети істоти. Цю ріжницю розробив Енґельс у своєму творі „Фоєрбах” і особливо старанно в деяких листах; його міркування дають можливість ще краще зрозуміти методичне відношення історичного матеріялізму до цього питання. Хоч в історії й виступають люди, що діїдть на підставі певних плянів, але це ще зовсім не зміняє тієї обставини, що внутрішні загальні закони пануюють над бігом історії. Сутички індивідуальних учинків призводять до становища „цілком аналогічного до того, що панує в несвідомій природі” (Енґельс — „Людвіґ Фоєрбах”, стор. 44). Можна додати: саме з м е т о д и ч н о г о б о к у треба їх вважати за анологічні, байдуже на значну речову ріжницю.

Енґельс кладе головну вагу в цьому зв’язку на аналогію між пробігом природного процесу й  п р о б і г о м  історичних процесів. До повної, змістової думки, діялектично-матеріялістичного погляду на свідомість можемо дійти тільки беручи до уваги низку інших висновків щодо спільних положень, що панують над буттям і свідомістю. Вони провадять у царину філософічних основ марксизму, беручи слово  ф і л о с о ф і ч н и й  у  вужчому пізнавально-теоретичному розумінні. Я саме не можна випускати з уваги, що ціла аналіза Марксових і Енґельсових наук про відношення природи й суспільства, що ми намагалися привести до порядку в систематичному розробленні, не стосується до пізнавально-теоретичних питань матеріялізму й ідеалізму. Неможливо було б, звичайно, провадити це розроблення без матеріялістичної науки пізнання, докладніше кажучи, без матеріялістичного погляду на пізнання, що не є більше теорією пізнання в давньому значінні слова. А проте, інша справа досліджувати відносини природи й суспільства на такій підставі, а ще інша — провадити ці досліджування, як такі.

З о м б а р т  п р о  М а р к с о в е  р о з у м і н н я  з а к о н у

Які прості й просто самозрозумілі є ці Марксові та Енґельсові твердження про відношення закону природи й суспільного закону з комуністичного погляду, такі незрозумілі є вони для буржуазного розуму. Цю нездібність буржуазного розуму зрозуміти марксистську концепцію висвітлюють найкраще висновки  В е р н е р а  З о м б а р т а  про Марксове розуміння закону. /28/

Зомбарт цитує не менше як на чотирьох густо друкованих сторінках Марксові й Енґельсові думки, що він їх позбирав із „Капіталу” й інших творів, доводячи, що Марксове розуміння закономірности має різне значіння, що воно містить у собі метафізичні елементи, що „вчитель говорить у незчисленних випадках про закон, де навіть нема складу закону, однаково в якому розумінні” (Зомбарт, „Пролетарський соціялізм”, т. І, стор. 196 і д.).

Щождо цитат, то вони вказують тільки на підкреслений нами факт, що Маркс і Енґельс беруть до уваги в своїх твердженнях  р і з н і в з а є м н і  з в ‘ я з к и,  речові та розумові взаємини, що в них виступає проблема закону. Через те що Зомбарт не бачить внутрішнього зв’язку марксистської методи, він бачить нелад у цих різних формулюваннях, у той час як насправжки він тільки цитує безладно. Адже зрозуміло, що головною метою для нього, як і для його попередників у царині критики Маркса, це знайти суперечності з формально-логічного погляду. В чому полягає суперечність? „Маркс і Енґельс уявляли собі закономірність щось у роді ідеалістичної, отже — сутоконструктивної”. З другого боку, Маркс і Енґельс беруть поняття закону природи, „очевидно, не в питомому природознавчому розумінні, але в онтологічному розумінні”. Зомбарт називає це метафізикою Маркса.

Тут подають собі руку новітні номіналістичні, природознавчі розуміння закону, себто прагматизм, конвенціоналізм, махізм і ідеально-типічна теорія Маркса Вебера. Треба сказати, що ледве чи міг би був Зомбарт, шукаючи суперечностей, знайти більшу суперечність.

Д в і  т е н д е н ц і ї  б у р ж у а з н о ї  н а у к и

Справа навсправжки стоїть так: у буржуазній науці зустрічаємо, як і в багатьох інших випадках, дві до певної міри суперечні тенденції. Одна тенденція, а саме — ранішої буржуазної економії, полягає в тому, що визнавала перехідні історичні закони буржуазного способу виробництва за вічні закони природи, а тим самим за недоторкані ідоли. Ця тенденція виливається в натуралістичну соціологію на протязі загального розвитку дев’ятнадцятого сторіччя.

Другий, протилежний цьому напрямок у буржуазній соціології та економії є такий, що заперечує взагалі закономірність історичного розвитку. Історична наука, економія не мають за завдання та й не можуть визначати законів історичного розвитку, — вони можуть тільки описати й виясняти історичний перебіг у його окремішних, властивих» особливих рисах. (Це є напрямок ідеалістичної буржуазної філософії історії  З і м е л я  Д і л ь т е я,  Ш п р а н ґ е р а,  з одного боку, і  В і н д е л ь б а н д а та  Р і к е р т а,  з другого боку).

Не дивно, що перша форма буржуазної ідеології визнання історичних законів за закони природи була переважно панівною в середині дев’ятнадцятого сторіччя, тимчасом як друга форма змін поняття закону переважає наприкінці дев’ятнадцятого та на початку двадцятого /29/ сторіччя. Перший напрямок відповідає епосі п і д н е с е н н я б у р ж у а з і ї (що знову не слід змішувати з епохою боротьби буржуазії за владу, яка змагалася з феодальними суспільними клясами). Коли в цю епоху буржуазія проголосила закони свого власного виробництва за закони природи, щоб повалити феодальний суспільний лад, то в середині дев’ятнадцятого сторіччя, коли буржуазія вже уконсервативіла, справа йшла про те, шоб владу в ім’я цих законів природи тримати та увіковічити. У двадцятому сторіччі зникає поняття закону, а на його місце приходить учення про типи (типологія), буржуазна ідеологія тратить віру, стає нігілістично-скептичною, відкидає поняття закону. Неможливо тут дати докладну характеристику того складного процесу, що зрештою містить у собі також певні позитивні моменти, так само як і процес природознавчої методики. В усякому разі марксистська критика буржуазної соціології стоїть тут перед цілком новими завданнями.

Вернімося до Зомбарта. Не мають ціни його висновки про з а к о н п р и р о д и в с у с п і л ь с т в і. Зомбарт говорить (стор. 212) про погляд,, за яким Маркс і Енґельс обмежують природну закономірність тільки до сьогочасної історії, ба можливо навіть до історичної доби капіталізму. „Цього погляду я не міг ніколи брати цілком поважно. Я в в а ж а в й о г о з а в ж д и з а п о г а н и й д о т е п: це була б закономірність, що її, вживаючи Шопенгауерівського образу, можна було б затримати, як візника, на всякому першому-ліпшому місці: або людське суспільство є частиною природи і підпадає під закони природи,— в такому разі ці закони завжди є чинні, — або, приписуючи людям здібність вільно діяти, треба доконче визнати цю здібність для цілої історії. Славне твердження про „стрибок” із царства природної конечности до царства волі, що повинна розпочатися з перемогою пролетаріяту, — це б е з з м і с т о в н а д е м о г і г ч н а .фраза і належить до обсягу соціялістичної мітології”.

„Можна погодитися з твердженням, що суспільні закони природи досі не були відомі й тому діяли „осліп, силою, руйнуючи”, що вони, в майбутньому приборкані, стануть до послуг людства, як і закони позасуспільної природи. Але в такому разі визнається, прецінь, їхнє дальше існування. Д у м к а, що з а к о н п р и р о д и, я к щ о й о г о п і з н а н о, п е р е с т а в д і я т и, є безглузда” (стор. 22).

Або, або… формально-логічна неправильна метода буржуазного суспільствознавства виступаєтут у чистому вигляді: 1) Зомбарт не зрозу¬мів нічого з глубокодумного випровадження суспільних законів із то¬варової структури і через те не бачить ніякісінької ріжниці між речовим змістом і формою діяння законів природи, хоч прецінь у цьому сенсі треба розуміти все, що він пояснює, як Марксове наближення до ідеально-типічних конструкцій. 2) Ніякої історичної зміни для нього не існує. Або люди були завжди вільні, або вони не були ніколи вільні й також не стануть вільні: чи не явно це апологетика буржузного суспільства? Або підтримується брехню, що людина є сьогодні вільна і завжди була вільна, або заперечується можливість, щоб вона будь-коли могла /30/ стати вільною. Не даремно цитує Зомбарт Шопенгауера, філософа безмежної будистської вічности. І не даремно проголошує він твер¬дження про стрибок із царства конечности в царство волі за демагогію, через що його поборювання марксизму відкидає теж у висловах „чесну” форму позапартійної науки і являє собою одверте звеличування буржуазної ідеології. Заперечення в останньому відступі проти тези, що закони природи, коли їх пізнано, перестають діяти, ґрунтується так само на убогій нездатності відрізнювати закони природи, що відносяться до в с і х п р и р о д н и х я в и щ, в і д с у с п і л ь н и х з а к о н і в п р и р о д и капіталістичного виробництва. Зомбарт, без сумніву, прочитав „Капітал” і цим різниться від низки своїх буржуазних побратимів, які дійшли лише до першого тому. А проте, коли вони напевне не читали „Капіталу”, то Зомбарт своєю критикою марксистського поняття закону довів, що він не зрозумів прочитане, бо не бажав йога зрозуміти.

Т е о р і я  О т т о  Б а у е р а  п р о  з а к о н и  п р и р о д и

В збірнику („Der lebendige Marxismus “, 1924) подає ОТТО Бауер обширну студію: „Über das Weltbild des Kapitalismus”, де розпочинає новий похід проти матеріялізму, користуючись новими засобами, і дає також важливі вклади до теми — закон природи й природознавство. Бауерівський погляд є через те важливий, що він саме розроблює той погляд, що його накреслено як  м о ж л и в и й,  за яким природознавство є ідеологією. Бауер вважає матеріялізм за філософію капіталізму: „Матеріялізм— це послідовна філософія системи вільної конкуренції. В ньому вичер¬пується все знання, в механічному погляді на природу, що творить світ на зразок капіталізму” (стор. 431). Чи Отто Бауер, знавець Маркса, не читав у „Святій Сім’ї” Марксових зауважень про конечний зв’язок матеріялізму та комунізму? Так само як увесь матеріялізм, вважає Бауер також математичне  п р и р о д о з н а в с т в о  за капіталістичний витвір (Gebilde). Тому то Кант так само переймає капіталістичний погляд на природу, згідно з яким кінцевий наслідок усякого досвіду є математичні закони руху (до речі: було б добре, коли б Отто Бауер згадав, у якому, можливо йому самому доступному, невідомому посмертному Кантівському творі він це читав? — У друкованих та доступних Кантівських творах у всякому разі не можна знайти цього погляду).

Бауер пише: „Допіру, коли розпад механістичного погляду на природу відібрав базу матеріялізмові, набуваємо критичного відношення супроти нього. Тільки тепер розуміємо, що він не був нічим іншим, як проекцією капіталістичної конкуренційної системи на всесвіт” (стор. 462). Замість перейти від механістичного поляду на природу до діялектичного матеріялізму, чого ми могли б чекати тут від марксиста, австро-марксист Отто Бауер неминуче навертається до Маха, якому, за його словами, завдячуємо ліквідацію (Auflösung) механістичного погляду на природу. /31/

Але Бауер іде ще далі від Маха. Коли, на Махову думку, закони природи являють собою засоби, щоб упорядкувати наш досвід що: найдоцільніше та ще й найекономніше, то, „на думку Бауера” : Не порядкують також закони природи наших досвідів щонайдоцільніше й економно, але відповідно до особливий духовних потреб певного суспільного ладу, а з ньому до потреб певної кляси” (стор. 464). Наприкінці — відношення Маха до Маркса: „Мах вважає знання за захід упорядкувати щонайпростіше наш досвід. Марксів погляд на історію веде нас до того, щоб вважати знання за захід, що порядкує досвід так, як це найкраще відповідає нахилам людини конкректного суспільного стану певної кляси” (стор. 464).

Бауерівські висновки протилежні Зомбартівським. Спробу виправити закон природи, спробу, що її підіймала новітня ідеалістична гносеологія суб’єктивним шляхом, повторюється тут буцімто об’єктивним „марксистським виправленням поняття закону”. Після наших дотеперішніх висновків стає зайвою докладна критика бауерівського погляду. Поняття природознавства, що верзеться Отто Бауерові, як взагалі його поняття науки, яке щонайкраще відповідає нахилам певної кляси, не має більше нічого спільного з марксизмом. У чому полягає немарксистське розуміння науки Бауером? Глибокий, речо¬вий зв’язок, що його стверджує марксизм між інтересами пролетаріяту й науки, полягає в тому, що інтереси пролетаріяту збігаються з інтересами науки, тимчасом як для кожної іншої кляси клясові інтереси дозволяють тільки умовно пізнати наукову правду й на певному щаблі гальмують розвиток науки. Отто Бауер замовчує, що марксизм ставить таку принципіяльну суперечність між пролетаріятом і всіма іншими клясами. Для капіталізму наука є безперечно за засіб, за підприємство, як для нього все є тільки підприємство. І зовсім не випадково пробивається капіталістичний звук у вислові, що його вибрав Бауер. Для пролетаріяту наука є щось інше, так само як і не відповідає нахилам пролетаріяту, а тільки всесвітньо-історичним завданням пролетаріяту, вважати науку за підвалину соціялізму. Коріння бауерівського зфальшування марксизму лежить кінець-кінцем у тому, що він не має здібности усвідомити собі в середині капіталістичного суспільного ладу ті моменти, що вказують майбутнє цього ладу. Бувши нездібними до цього в практиці, не зрозуміючи тут кризи капіталізму, цей австрійський марксист доводить, що він недотепа також і в теорії.

З теоретичного боку беручи, дійшов Бауер, як і низка новітніх природознавців, від кризи релятивізму, що на її зміну прийшла криза механістичного погляду на природу, не до діялектичного матеріялізму, а до агностицизму, що набирає у нього ще начебто марксистської нотки, відмінно від ідеалістичних теоретиків пізнання. Це вороття релятивістичної кризи є, проте, в усякому разі симптомом часу. Тим важливіше є те, що Енґельс передбачив її своїм геніяльним поглядом і вважав її перші прояви у Вернера Зомбарта та Конрада Шмідта за досить важливі, щоб виступити одверто супроти них. /32/

VIII. ЗАКОН І ФІКЦІЯ

Вияснивши відношення закону природи й суспільного закону, треба ще, в зв’язку з проблемою про законність, узяти до уваги певні пояснення з боку Маркса й Енґельса відносно природи суспільних законів і треба дослідити, чи ці ближчі пояснення не модифікують дотеперішній виклад про відношення природної закономірности до суспільної закономірности.

З а к о н  і  т е н д е н ц і я

Маркс пише з приводу закону тенденції прибуткової норми до зниження: „мусять входити в гру протидійні впливи, що заважають та нівечать діяння загального закону, надаючи йому тільки характеру тенденції, через що ми й назвали зниження загальної норми прибутку тенденцією до зниження” („Капітал”, т. III, перша частина, стор. 213). Маркс підкреслив тут, як і в інших місцях (напр. „Капітал”, т. III, перша част., стор. 154) ту обставину, що діяння загаль¬ного закону натрапляє на перепони або буває послаблюване. На наш погляд, треба до цього сказати: ці зауваження є надзвичайно важливі, щоб покінчити з певним, вічно повторюваним буржуазним запереченням марксизму, що їхня найвища мудрість полягає в тому, буцімто закони, що їх установив Маркс, не відповідають дійсності. Ці зауваження вказують, що сам Маркс був цілком свідомий цього становища, однак був також здібний подати причини цього, чого не можна сказати про його буржуазних критиків. А проте щодо відношення закону природи й суспільного закону, то ці пояснення не означають жодного нового моменту, що додавав би до дотеперішніх висновків будь-яких методичних несподіванок. Адже й у процесах природи закони теж не здійснюються з абсолютною докладністю, проти законів діють ще й інші закони, різні впливи перехрищуються, і закони, що показують кількісні взаємини, подають так само тільки „ідеальний випадок”, як каже принагідно Маркс про ідеальну пересічність в економічних законах. Можна б, отже, з таким самим правом назвати природознавчі закони так само тенденціями,— в усякому разі нема жодної методичної ріжниці в цьому відношенні між законами природи й суспільним законом.

Серед причин, що надають законам економіки тільки приблизного ступеня реальности, називає тут Маркс тільки протидійні впливи. А проте, була б знову цілком недостатньою метода задовольнятися окремими місцями і не розглядати висновків у цілості, щоб зрозуміти загальну думку, розвинену думку марксизму. В одному надзвичайно важливому листі, невикористаному ще взагалі для вияснення філософічних основ марксизму, висловлюється Фрідріх Енґельс про взаємовідносини понять — закон і фікція. Ці міркування доповнюють марксистську характеристику економічних законів. Приводом до цього стала праця Конрада Шмідта, що назвав закон вартости науково-конечною /33/ фікцією, приблизно в тому розумінні, як Кант назвав існування бога за вимогу практичного розуму, або ще докладніше — могли б ми сьогодні додати — в тому розумінні, в якому філософія немов би („Als ob”) проголошує закони, категорії, поняття зафікції.

Енґельс пише: „Ваші закиди щодо закону вартости включають усі поняття, коли дивитися на них з погляду дійсности. Тотожність думки та буття, висловлюючись по гегеліянському, сходиться всюди з прикладом про коло й багатокутник. Або обидва поняття речі та її дійсности йдуть один попри одного, як дві асимптомні лінії, що постійно зближаються, а проте ніколи не сходяться. Ця ріжниця обох (понять) є саме тією ріжницею, наслідком якої поняття не є само собою безпосередньо вже реальністю, а реальність не є безпосередньо своїм власним поняттям. Тому що поняття має істотний характер поняття й що, отже, воно не цілком зразу (prima facie) збігається з реальністю, звідки його треба було тільки абстрагувати, а через те воно є завжди ще більше фікцією, хіба що ви признаєте всі розумові висновки фікціями, бо дійсність відповідає їм тільки на великому закруті й тоді теж тільки асимптомно приблизно”.

„…Економічні закони, всі вони не мають жодної іншої реальности, як у наближенні, в тенденції, в пересічності, але не в самій дійсності. Це виходить, з одного боку, з того, що їхню чинність перехрищує рівночасне діяння інших законів, а частково також від їхнього характеру, як понять”.

„Єдність поняття та явища являється істотно безмежним процесом і тут є вона в тому, як і в усіх інших випадках”, (листи до Конрада Шмідта: Sozialistische Monatshefte, 1920, II т., стор. 1004).

Енґельс говорить далі, що навіть панівні в природознавстві поняття не є жодними фікціями, хоч вони не завжди аж ніяк не збігаються з реальністю. Згідно з зауваженнями Кавтського (Neue Zeit, 1895, т. II, стор. 646), Енґельс написав коротко перед своєю смертю ще одну працю про фікцію, звернену проти Конрада Шмідта та проти Вернера Зомбарта. Кавтський каже, що рукописа знайдено щасливо серед літературної спадщини і що незабаром з’явиться друком у виданні цієї спадщини. Подібно до того, як цілу низку інших рішуче важливих праць Маркса й Енґельса не оголосили соціял-демократичні охоронці спадщини, так само й цієї праці про фікцію. Треба сподіватися, що товариш Рязанов зробить незабаром нам доступною також і цю працю.

З усіх важливих думок Енґельсового листа звернімо увагу тільки на важливий пункт відносно нашої проблеми. Енґельс додає тут до впливів, що їх ствердив Маркс у певному звя’зку, ще одну дальшу причину відхилу законів від дійсиости. Ця причина полягає в тому, що закони є поняттями, чим визначено природу суспільних законів за формулювання понять. Це відрізнювання між двома поглядами, з яких можемо розглядати закон, з одного боку, як об’єктивні взаємини дійсности, а з другого боку, як поняття, потверджує цілковито /34/ аналізу вищеподаного розуміння закону природи. І розглядаючи також і з цього боку, виходить, що поняття суспільствознавства та природознавства не виявляють ніяких принципових ріжниць. В обох випадках мова йде про правильне усвідомлення собі поняття закону.

КІНЦЕВІ УВАГИ

Питання, чи є природознавство та суспільствознавство, пізнання природи й пізнання суспільства, методично відокремлені одно від одного чи ні, — не є тільки теоретичним питанням, воно стосується щонайглибше цілого нашого світогляду, а з ним і основ нашої політичної практики.

Єдність природознавчої та суспільствознавчої методи випливає для Маркса й Енґельса з єдности природи та суспільства. Земний, поцейбічний, матеріялістичний Марксів і Енґельсів світогляд не знає жодного трансцендентизму, не тільки жодного метафізичного, а також жодного методичного трансцендентизму в погляді на природу. Для цього світогляду не є ані природа щось потойбічне, чуже, ані свідомість щось недійсне, таке, що перебуває поза природою. Єдність людини з природою є підвалиною матеріялістичного світогляду. У своєму, залишеному в спадщині рукопису „Праця, як чинник еволюції в процесі розвитку від малпи до людини”, Енґельс доводить, що ця єдність стає щораз тіснішою через природничо-наукові поступи та що панування людини над природою провадить насправжки до цієї єдности. Отже, на кожному кроці зустрічаємо нагадування про те, що ми зовсім не пануємо над природою, як, буває, завойовник панує над чужим народом, як хтось, що стоїть поза природою, але ми належимо до природи тілом, кров’ю та мізком, у ній перебуваємо, і що ціла наша влада над нею полягає в тому, щоб уміти усвідомити собі переважно перед усіма іншими істотами її закони та правильно їх пристосовувати. Енґельс каже далі, що поступи природничих наук уможливлюють нам розуміння також дальших природних наслідків нашої найзвичайнішої виробничої праці. Я проте, що більше наступає це розуміння, то більше не тільки будуть люди почувати себе за одно з природою, а теж будуть свідомі цієї єдности.

З нім. мови переклали
В. Бойко та Я. Белкот /35/

Джерело: А. Фоґараші. Природа й суспільство у Маркса та Енґельса // «Прапор марксизму» (Харків). — 1929. — №2. — С. 5-35.